Xreferat.com » Рефераты по культуре и искусству » Всебічне грунтовне дослідження зародження і становлення кіномистецтва на Україні

Всебічне грунтовне дослідження зародження і становлення кіномистецтва на Україні

художник В. Раковський, актори Е. Божовська, М. Мирська, В. Ленчевський) закінчили постановку. Прем`єра фільму відбулась 31 серпня 1917 року. [3, 85-56]

1916 року в Україні почався спад кіновиробництва. Основною причиною зниження кількості фільмів, що випускають, був гострий дефіцит сирої плівки, що виник у провінції. В 1914-1915 роках запас плівки швидко висохнув. О. Ханжонков по своїх каналах одержував плівку з Італії, І. Єрмольєв користувався плівкою фірми «Бр. Пате», що фінансувала його фірму. В 1916 році в Росію з Америки почала експортуватись плівка «Кодак». За рішенням російського уряду всі надходження цієї плівки були розподілені між трьома найбільшими фірмами країни – А/Т «Ханжонков і Ко», Т/Д «П. Тіман і Ф. Рейнгардт», які перепродували її меншим компаніям, найчастіше за завищеними цінами.

Кіностудії в Україні в 1916 році випустили 10 фільмів – в основному – «кіномовні картини» на військову тему, які були поставлені у Києві («Братовбивча війна», «У кривавому лютому бої») та Катеринославі («Помер бідолаха в лікарні військовій»). Ці картини на відміну від ура-пропагандистських агіток 1914 року, втілювали «пораженські» настрої, які особливо яскраво виявилися у 1916 році з причини невдач царської армії на полях боїв Першої світової. Кіностудія С. Писарєва «Світлотінь» у Києві випустила дві картини. Мелодрама «Влада жінки» (режисер С. Писарєв) розповідала про нещасну любов юнака, котрий згодом став знаменитим піаністом. Драма «Вбивство на постоялому дворі» (режисер І. Софєр) була вільною екранізацією роману Еркмана-Шатріана «Таємниця вапняної печі».

Ательє Робинкова й Когана в Катеринославі й московське товариство «Продалент» здійснили спільну постановку «Тринадцять чорних лебедів» (драма про давню ворожнечу російської та єврейської родин).

До 1917 року в Україні різко зменшується випуск «кіномовних картин», і основне місце в кіновиробництві займають професійні ігрові фільми нових кіностудій. Інтенсивне зростання кіновиробництва в Росії, що досягло кульмінації в 1916 році, не припинялося й у перші місяці 1917 року. Виникнення потужних прокатних організацій, що впливали на весь російський кіноринок, обумовлено інтенсивним розвитком під час війни кіновиробництва й кіномережі. [13, 41]

Після Лютневої революції на екрани вийшли десятки картин про царську охранку, провокаторів, Григорія Распутіна, революцію 1905 року, про безправне становище євреїв у царській Росії і тому подібне. Великі ж кінофірми з хорошою репутацією продовжували екранізувати класику, випускати салонні мелодрами й містичні картини. Останні передавали загальний настрій людей, пов'язаний з нестабільною ситуацією в країні. Не випадково в цей час дуже популярними стали всілякі провісники, вожаки, чаклуни й цілителі. В 1917 році найбільш примітними картинами стали «Андрій Кожухов», «Сатана радісний» (А/Т «І. Єрмолов»), «Діти Сатани» (А/Т «Нептуна»), «Прокурор» (А/Т «О. Ханжонков і Ко»), «Біля каміна» (Т/Д «Д.І. Харітонов») та ін. [3, 123-142]

Між Лютим і Жовтнем вирує політичне життя. Загострюється політична й економічна криза. Ситуація, що склалася, не обійшла й кінематограф. Через паливну кризу й нестачу електроенергії низка кінотеатрів змушена була закритися. Крім цього, виник гострий дефіцит чистої плівки. Отриманий незабаром дозвіл на ввіз необхідної кількості кіноплівки дав можливість не припиняти заплановане кіновиробництво. Хвиля страйків робітників на кінофабриках О. Ханжонкова, І. Єрмольєва, Д. Харітонова і страйків кіномеханіків десятків кінотеатрів негативно позначилась на раніше стабільній роботі кіномережі. В результаті виникла нова організація підприємницьких союзів – Всеросійське ОКО (Об`єднання кіновиробничих суспільств). Незабаром вона перетворилася на певну суспільну силу, що представляла російську кінематографію в офіційних органах країни й за кордоном. Очолив ОКО найбільший кінопідприємець П. Антік. [4, 326]

Пізніше в Росії був створений союз творчих працівників, що об`єднав акторів, режисерів, художників, сценаристів й операторів. Після цього виникли союз кіномеханіків, союзи робітників та службовців кінофабрик. Коли почалося об`єднання кінопрацівників за професіями, союзи кіномеханіків, товариства театровласників і т.п. одразу ж виникли у Києві, Харкові, Одесі й Катеринославі.

В Україні після спаду кіновиробництва в 1916 році почався підйом, що тривав до 1917-1918 років (19 фільмів в 1917 році й 25 - в 1918). Однак кіностудії в Україні не створили жодного фільму на українську тему. В 1917 році публіка також не побачила екранізацій творів українських письменників. Єдиним таким фільмом був «Іди жінко у солдати» (Харків). Стрічка декламувалася українською мовою, являла собою військову агітку. Основний репертуар українських кіностудій становили фільми революційними та єврейської тематик, екранізації європейської літератури й скандальних судових процесів, а також драми, поставлені за оригінальними сценаріями.

Київська студія «Світлотінь» наприкінці березня 1917 року випустила скандальну картину «Віра Чібіряк». Наприкінці квітня за вимогою профспілкових організацій картина була знята з демонстрації в Москві. У серпні в Києві зявилась нова кіностудія «Аргус» В. Іванова. Наприкінці грудня 1917 року товариство «Аргус» випускає перший фільм - драму «Спрага життя й кохання». Для його постановки запросили з Москви режисера М. Бонч-Томашевського. Надалі Бонч-Томашевський разом з О. Вознесенським продовжував працювати в цій компанії, що злилася у вересні 1918 року з новоствореним «Художнім екраном». [13, 45]

В 1917 році стався дебют київського товариства «Російське кіноділо». Перший фільм компанії – «Таємниці високої дами» («Юність Вирубової») на екрани не вийшов. В Одесі товариство «Мізрах», перетворене на акціонерне товариство, продовжує випускати фільми єврейської тематики. Режисер з Москви О. Артаков створив дві картини – комедію з єврейського життя «Хочу бути Ротшильдом» і драму «Судіть, люди» - екранізацію розповіді І. Переця «Розбиті скрижалі». Ательє «Мирограф» М. Гросмана в Одесі в 1917 році випустило картину «Син» - екранізацію однойменного роману Гі де Мопассана.

Єдиним фільмом в Україні у 1917 році, що відбивав революційні події в Україні, стала постановка одеської контори «Кінострічка». У липні на екрани вийшов біографічний фільм «Життя й смерть лейтенанта Шмідта» - спроба створити біографічний нарис про життя й революційну діяльність героя.

У Харкові кіноконтора Прошина й Гордина випустила картину «Справа Болотіної» - інсценівку сенсаційного процесу в Києві. В 1917 році автори випущених в Україні «кінодекламацій» орієнтувалися на революційні й політичні події в Російській імперії: «Революційна російська армія» (Одеса), «Уперед, товариші, помремо за вільну Росію»; «Іди, жінко, у солдати»; «Ірина-солдатка»; «Любовні пригоди Гришки Распутіна» (Харків), «Він жертвою пав у боротьбі фатальній».

З кінця 1917 року через початок більшовицького терору кінодіячі поспішно виїжджають з центра Росії. До Києва, Одеси, Ялти й Харкова прямують кінопідприємці зі своїми працівниками. В 1918-1919 роках центром кіновиробництва на території колишньої Російської імперії стає Україна. [13, 46]


Історія українського кінематографа в 20-ті роки ХХ століття


Після проголошення Української Народної Республіки Центральною Радою було вжито деяких заходів до відновлення національного життя, зокрема до відродження та розвитку культури: заснована Українська академія наук, утворена Академія мистецтв, організовано виробниче об`єднання «Українфільм», на яке покладалось завдання розвитку кіносправи. Останнє, однак так і не встигло розгорнути своєї роботи. [1, 34]

З укладенням радянсько-польського мирного договору 18 березня 1921 року в Ризі Україну поділено на дві частини. Після короткої незалежності 1918-1919 років Галичину віддано Польщі, Закарпаття й Буковина дісталися Чехословаччині та Румунії. 30 грудня 1922 року Україна підписує угоду про створення Радянського Союзу з Білорусією, Росією та Закавказзям. [5, 20]

Встановлення радянської влади в Україні спричинило новий поворот у суспільному житті взагалі, галузі культури, особливо кінематографії, зокрема. Утворюється Державний Всеукраїнський кінокомітет, покликаний здійснювати облік фільмів і контроль за репертуаром, координувати діяльність кіноустанов, виконувати агітаційні, пропагандистські, освітні завдання засобами кіно, розпочати кіновиробництво. Заходами новостореного органу розгорнулась робота по націоналізації кінопромисловості, централізації керівництва нею, що організаційно остаточно завершилась з утворенням 1922 року Всеукраїнського фотокіноуправління – ВУКФУ. [1, 35]

Існування державної кінематографії вимагало цілеспрямованої підготовки кадрів. З цією метою було вирішено створити Державну школу кінематографічного мистецтва при народному комісаріаті освіти УРСР. Навчальний заклад мав включати два підрозділи – навчально-освітній і науково-академічний. Здійснитись цим планам не судилось – завадили умови громадянської війни. Частково задум був реалізований трохи згодом – в утворенні кількох різних навчальних закладів: студії екранної майстерності у Києві (1923), яку очолив О. Вознесенський, Державного технікуму кінематографії в Одесі та Кіносемінару при Київському державному музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка. Випускники цих освітніх закладів покликані були задовольнити потребу в кадрах утворених у Ялті, Одесі та Києві осередках кіновиробництва. [1, 35]

Налагодження кіносправи радянська влада починала з кінохроніки як більш простої у виробництві, порівняно з ігровими фільмами, а головне - більш підходящої для завдань агітації та пропаганди ідей революції, комунізму. І «хроніка» виправдала надії, що покладалася на неї більшовиками. Показуючи, «доповнюючи» події, ілюструючи свої гасла, документальна кінематографія сприяла як поширенню правди та напівправди про революційні події, так і швидкому витворенню нових легенд і міфів – про революцію, її вождів, героїв, «жертви» тощо. В УРСР перші хронікальні зйомки здійснюють піонер українського кіно Д. Сахненко, оператори з великим досвідом роботи в дореволюційному кіно В. Доброжанський, А. Майнс, М. Полянський, Г. Дробін, О. Грінберг та ін. [1, 36]

В роки, коли проходила підготовка і здійснення так званої культурної революції, враховуючи, що дві третини населення було неписьменним, надзвичайно важливі культурні завдання покликаний був виконати, насамперед, просвітницький кінематограф. Тоді й розпочалась справді велика організаційна і творча робота працівників кіно: задіяння пересувних кіноустановок, використання найрізноманітніших форм культурно-освітньої пропаганди тощо. Особливого значення ВУФКУ надає також просвітницько-виховним картинам, так званим культфільмам. Багато уваги приділяється санітарно-освітній роботі і нормам гігієни в кінематографі. Зявляються стрічки «Жертва підвалу» М. Бака, Л. Замкового, «Азіатська гостя» М. Вернера. Саме з цієї тематики починається виробництво просвіницьких фільмів, і йому приділяється особлива увага.

Трохи пізніше, відповідно до нагальних потреб розвитку народного господарства, на екрани виходять стрічки, покликані знайомити глядача з новітніми технікою та технологією, передовими методами роботи в промисловості і сільському господарстві, оглядові фільми про багатства надр, природу України – «Боротьба з посухою», «Боротьба з шкідниками», «Одеська сіль», «Трактор», «Перлина степу», «Одеські курорти» тощо. Найпершим науково-популярним фільмом вважається стрічка «На крилах книжки», що розповідала про історію розвитку книгодруку, а найзначнішим для того періоду – «Людина і мавпа» (1930) А. Вінницького, який продовжив напрям, започаткований знаменитою «Механікою головного мозку» (1925) В. Пудовкіна. [1, 39]

Тим не менше, розвивається й ігровий кінематограф. Між 1921 і 1928 роками в Україні розквітає справжнє національне кіномистецтво з його чільними представниками Володимиром Гардіним, Петром Чардиніним і Лесем Курбасом.

Знаний російський режисер Володимир Гардін поставив до революції понад тридцять стрічок. Прибувши до Ялти, він створює на Ялтинській та Одеській кінофабриках кілька ігрових картин для ВУФКУ. 1922 року він знімає «Останню ставку містера Еніока», за мотивами оповідання Олександра Гріна «Життя Гнора», 1923 року за оповіданнями Едгара По «Маска червоної смерти» – «Привид ходить по Європі». Перша – це романтична історія двох юнаків і красуні (Олег Френліх, І. Таланов і Зінаїда Баранцевич), де любовна колізія поступається класовій боротьбі. Друга картина – велика алегорія на тему революції, також не позбавлена тривіальної любовної інтриги – між імператором (Олег Френліх) і красунею-пастушкою (Л. Іскрицька). 1924 року Гардін ставить поспіль чотири картини. Одна з них – «Поміщик» – за художніми особливостями близька до агітфільмів. Вона розповідає про невільне життя селян та про амурні пригоди пана-ласолюба з кріпачкою. Інша стрічка – «Слюсар і канцлер» – знята за однойменною пєсою А. Лунчаровського, ілюструє посилення й перемогу революційного руху у вигаданій країні Центральної Європи – Норландії. Ці перші фільми виробництва ВУФКУ, систематично актуалізовані з підміненою на смак глядацької публіки тематикою підкоряються соціальним, політичним і комерційним імперативам. Відтак Гардін ставить два свої найкращі в Україні фільми – «Отаман Хміль» та «Остап Бандура». «Отаман Хміль» – це оповідь про буржуазного інтелігента (Олег Френліх), зрадженого й обдуреного жінкою, яка переходить на бік більшовиків. Стрічка захоплює глядачів, ласих на контрреволюційні сюжети і її незабаром знімають з екранів. В «Остапі Бандурі» йдеться про молодого селянина, якого революція перетворює на командира кавалерійського ескадрону. Остання картина також захоплює симпатії глядачів, легендарний герой залишається двозначним. Саме там востаннє з`являється на екрані в ролі скорботної матері велика актриса Марія Заньковецька. [5, 28-29]

Ще одна постать золотого віку ВУФКУ – Петро Чардирін – російський режисер, кінематографіст підприємства Ханжонкова, котрий зняв 200 стрічок до революції. Після повернення в 1923 році з еміграції зняв на Одеські кіностудії 16 стрічок. Серед перших його ігрових фільмів соціального чи антирелігійного характеру – «Магнітна аномалія» (1923), «Хазяїн чорних скель» (1923), «Кандидат у президенти» (1924). Одним з найкращих його доробків вважається фільм «Указія» 1925 року (за сценарієм Г. Стабового). Ця картина пригодницького жанру про радянського розвідника, якому доводилось діяти у ворожому оточенні становить перший детектив більшовицького типу. [5, 31]

В 1926 році Чардирін знімає автобіографічний фільм «Тарас Шевченко». Зйомка цієї двосерійної стрічки була приурочена до 112-ї річниці від дня народження поета і являла собою цілісний опис його життя. Успіхом цього великого фільму завдячувати слід Амвросію Бучмі – за блискуче виконання ним головної ролі. Нажаль фільм вийшов доволі скромним, у ньому переважає схематичний переказ біографії поета. На догоду існуючим на той час уявленням автори вдалися до прямолінійних протиставлень різних верств, ілюструючи назрівання «класової боротьби». [21, 59] Проте «Тарас Шевченко» був сприйнятий як велика культурна подія в Україні, а незабаром й здобув міжнародний успіх.

Наступний фільм Чардиніна – «Тарас Трясило» був поставлений в 1927 році за мотивами однойменної поеми Володимира Сосюри і присвячений одному з ватажків повстань ХVІІ століття проти польської шляхти. Головну роль виконував вже добре відомий Амвросій Бучма. Задум фільму втілено як народну епічну трагедію. В боротьбі за волю гинуть батько й мати героя, сестра Марина, кошовий Кобза; конає страшною смертю сам Трясило. Картина мала великий касовий успіх, але незабаром критика починає бачити в ній авторську тенденційність – коли приділено забагато уваги козацькій старшині і замало соціальному аспектові. [5, 32]

Визначною постаттю в кіноіндустрії 20-х років був театральний режисер, засновник мистецького об`єднання «Березіль» Лесь Курбас. В 1924-1925 роках на Одеській кінофабриці він ставить три картини, котрі хоч і не збереглися, однак добре описані в кінознавчій літературі. [21, 60] 1924 року Курбас знімає свою дебютну картину «Вендета» (за сценарієм М. Борисова і Г. Страбового), в якій йдеться про чвари попа і дяка, що нагадує антиклерикальну агітку. Саме в цій стрічці дебютував великий актор українського кіно Амвросій Бучма. Того ж року Курбас ставить фільм «Макдональд» - справжній памфлет на адресу англійських можновладців, насичений елементами трюкового детективу, втечами, розслідуваннями, запозичених з традиції цирку і мюзик-холу. Знятий 1925 року, наступний фільм «Арсенальці» вважають найдосконалішою його роботою. Це пригодницька фабула про більшовицьке січневе повстаня 1918 року, в центрі якої молодий патріот і вродлива розвідниця, котрі мають налагодити контакт між робітниками заводу «Арсенал» та червоноармійцями. В цій стрічці вперше в радянському кіно застосовуються прийоми подвійного екрана, панорами та наїзду. [5, 27]

Із розвитком кіноіндустрії та переповненням екрана імпортними фільмами ВУФКУ намагається привабити до себе весь український творчий потенціал - письменників, журналістів, драматургів, фотографів, художників-декораторів. Встановлюючи нагляд над усіма секторами кінопромисловості, партія аж ніяк не слабше контролює й ідеологічне спрямування кіно. З метою засудження незалежницьких кіл та їхнього політичного провідника Симона Петлюри, ВУКФУ замовляє низькопробний фільм «ПКП/Пілсудський Купив Петлюру». Ще одна спроба історичної хроніки, знята студентами Одеського кінотехнікуму – «Трипільська трагедія» є розповіддю про комсомольців Київщини, які приєдналися до червоноармійського полку і який замордували петлюрівці. Ця історична підробка вважається більшовицьким варіантом битви під Крутами. [5, 34-35]

В 1925 році із 16 фільмів, які виходять на екрани, половина сценаріїв створена штатними вуфківськими письменниками з революційними та інтернаціоналістичними сюжетами про безробіття і страйки в західних країнах. Такими є «Боротьба велетнів» Віктора Туріна, «Гамбург» Володимира Базелюка.

Поєднуючи мистецькі фільми з популярним кіно, ВУФКУ орієнтує своє виробництво на екранізацію класиків літератури. Свідченням можуть бути фільми 1927 року: «Микола Джеря» й «Навздогін за долею» Марка Терещенка за твори Івана Нечуя-Левицького та Михайла Коцюбинського, «Сорочинський ярмарок» Григорія Гричера-Чериковера, за Миколою Гоголем, «Королі воску» Йозефа Рони, за повістю Івана Франка «Борислав сміється» та ін. [5, 38] Такі екранізації розцінювались, передусім як засіб здійснення пропагандистських завдань і являли собою переважно примітивні кіноілюстрації літературних першоджерел. [1, 40-41]

Серед знаних кінорежисерів 20-х років чільне місце в українському німому кіно посідають Георгій Стабовий і Георгій Тасін, що перш ніж здійснити власні постановки співпрацювали з В. Гардіним та П. Чардиріним як сценаристи. 1927 року Стабовий ставить свій перший повнометражний фільм за сценарієм Соломона Лазуріна «Два дні». Сюжет фільму – дворецький Антон (Іван Замичковський) охороняє маєток господарів, оточений більшовиками, серед яких і його син Андрій (Сергій Мінін), котрого Антон любить, хоча й не поділяє його політичних поглядів. Як тільки повертаються білогвардійці, син господаря видає Андрія, якого засуджують до смертної кари. Антон вирішує помститися за сина й підпалює будинок. Майже одночасно з «Двома днями» було поставлено фільм Г. Тасіна «Нічний візник» (1928). Картина оповідає історію візника Гордія Ярощука (Амвросій Бучма), який щоб порятувати дочку від впливу революціонерів-більшовиків, до яких вона приєдналась, наводить на них контррозвідку. Трапляється ж так, що її саму заарештовують і розстрілюють, а розлючений Годій мститься своїм кривдникам. [21, 62]

Висновок тогочасних критиків, і пізніших істориків був доволі однозначний: «маленька людина» усвідомлює, що не може стояти осторонь життя не можна бути нейтральним у класовій боротьбі. Але насправді йдеться про інше – звичайна людина, котра живе своїми клопотами, ніяк не бажає революційних перетворень, вона воліє лишатися у звичайному й прекрасному плині повсякденного життя. [21, 63] Обидва фільми («Два дні», «Нічний візник») відзняті оператором Д. Демуцьким, яки по праву вважається основоположником визнаної у світі української кінооператорської школи. [1, 44]

Розквіт українського кінематографа припадає на переломний 1928 рік, коли ВУФКУ засновує в Києві нову кінофабрику. Набираючи кінорежисерський штат, ВУФКУ надає перевагу українським театральним режисерам. В Одеській кіностудії також починається підйом виробництва. Однак, після всесоюзної партійної кінонаради 1928 року і приходом нового директора І. Воробйова замість О. Шуби, політика ВУКФУ змінюється. Це початок занепаду золотої доби національного відродження. Сприйняття західних цінностей, українізація на культурному фронті Сьомого Мистецтва, спонукають партійних керівників до чимдалі частіших реорганізацій на кіностудіях. [5, 41]

ВУФКУ також надає особливої уваги психології та емансипації жінки. Йдеться, зокрема про такі фільми, як «Дівчина з палуби» Олександра Перегуди та Георгія Кравченка, «Василина» Фавста Лопатинського, «Кіра-Кіраліна» Бориса Глаголіна й «Таміла» Ертугрула Мухсін-Бея.

На другу половину 20-х років припадає творчість генія українського кіномистецтва Олександра Довженка. Зняті впродовж цього періоду його картини «Звенигора» (1927) та «Арсенал» (1928) ввійшли до скарбниці як українського, так і світового кіно. Цим роботам передували фільми «Ягідка кохання» 1926 року, яку режисер пізніше не зараховував до свого доробку і «Сумка дипкур`єра» 1927 року, котру сам визначає як політичний детектив. В останній стічці сам Довженко з`являється на екрані – один-єдиний раз за свою кар`єру. [5, 40]

«Звенигора» (1927) є експериментальним твором, який можуть зрозуміти тільки глядачі, обізнані з історією України. Спонтанно знята за сто днів, ця епічна візуальна симфонія з дванадцяти пісень відтворює легенди скитів і варягів, феодальної України й запорозьких козаків, громадянської війни, петлюрівців, білих. Усі ці епізоди поєднані між собою синкретичним персонажем (Микола Надемський), дідом, який уособлює патріархальне селянство, прив`язане до цінностей минулого, але байдуже до революції. Один проти одного виступають його два онуки, контреволюціонер-націоналіст Павло (Олександр Подорожній) і комуніст Тиміш (Семен Свашенко). Молодший, Павло, вступає в конфлікт із законом і мігрує до Праги, звідки повертається з диверсійним завданням. Старший приєднується до революції, зрозумівши глибинну суть легенди: справжній скарб – земля. Самому ж дідові не щастить упоратись з завданням, яке йому доручає Павло, - пустити під укіс більшовицький потяг. Підібраний молодими пасажирами, він погоджується сісти до вагона, який повезе його в непевне світле майбутнє. Довженко виправдовує більшовицьку революцію – так, ніби сам приймає нову ідеологію, але попри це його все ж звинувачують в буржуазному націоналізмі. [5, 47-48]

«Арсенал» - це революційна епопея, кінопоема, в основі сюжету якої – трагедія національної поразки й робітниче повстання на київському заводі «Арсенал» проти Центральної Ради. Ця картина може бути сприйнята і як непрямий закид націоналістам – у тому, що вони втратили незалежність України, - а водночас і як докір критиці, котра несправедливо звинувачує митця в націоналізмі. Головну роль вже знайомого нам зі «Звенигори» Тимоша Стояна у фільмі виконує знов-таки актор Семен Свашенко. Щоправда роль дещо трансформується – персонаж стає більш зрілим і загартованим, перероджується в справжнього спасителя. Автор використовує у фільмі такі прийоми як медитативна паза, застосовуючи її в сценах, де на ворога направлено зброю або заміщення звук зоровим ефектом (сходження потяга з рейок компенсується падінням баяна). «Арсенал», ймовірно є найвидатнішим експресіоністським фільмом українського кіна. [5, 52-53]

Серед кіномитців розглядуваної нами епохи чільне місце посідає скульптор і кінорежисер Іван Кавалерідзе. В 1929 році на екрани виходить його фільм «Злива». В ньому автор ставить собі за мету зафільмувати 150 років історії України – від селянського повстання 1768 року під проводом Гонти й Залізняка до перемоги більшовиків над дивізіями Симона Петлюри. Використовуючи ефекти світлотіні та сповільної зйомки, Кавалерідзе надає концентрованості розлогим епізодам історії. [5, 49]

В середині 20-х років в Україні також отримує розвиток авангардизм. Його представником став організатор групи новаторів-кінодокументалістів «кіно-око» – Дзиґа Вертов (Денис Кауфман), який сповідує футуризм. В Україні він зняв три фільми – «Одинадцятий» (1928), «Людина з кіноапаратом» (1929), «Симфонія Донбасу» (1930). Сюжет кінопоеми «Одинадцятий» обертається навколо спорудження першої електростанції та перебудови країни. Картина є дещо фрагментарною та переповненою подвійними експозиціями. [5, 43] Найсміливішим і мистецьки найзавершенішим твором Вертова є його «Людина з кіноапаратом». У цьому експериментальному фільмі перитинаються й розходяться чотири провідні лінії: оператор у пошуках зображень; повсякденне життя громадянина; монтажерка, прикута до свого монтажного стола; глядач, який дивиться на екран. Переотяжений зоровими асоціаціями, колажами, багаторазовими різномасштабними експозиціями, фільм залишається незрозумілим для публіки. [5, 54]

В середині 20-х років в Україні утворюється й організаційно оформлюється ще одна галузь кінематографа – мультиплікація. 1926 року при ВУФКУ починає працювати анімаційний комбінат на чолі з В. Леондовським і В. Дев`яткіним. Серед інших стрічок, комбінат випускає «Українізація» (1927) В. Дев`яткіна, «Казку про солом`яного бичка» (1927) і «Казку про білочку-хазяєчку і мишку-лиходієчку» (1928) В. Левандовського. Б. Зейлінг, Г. Злочевський та Д. Муха ставлять перший в Україні об`ємний анімаційний фільм «Полуничне варення» (1929). [5, 55]

Золотий період 20-х років, що став наслідком так званої політики коренізації, більше ніколи не повториться в історії українського кіна. Ухвалена Сталіним, щоб заспокоїти селянство, починаючи з 1923 року українізація здійснюється непослідовно, слабкими засобами й нерішучими чинниками на тлі боязкого населення, на початку 1930-х років припиняється взагалі. Таким чином це призводить до занепаду національного кіно і профанацію інтересів радянської держави.


Українське кіно 1930-х років


Якщо революція і громадянська війна забезпечили основними темами українське кіно 20-х років, то будівництво соціалізму, зі свого боку, безперестанку позначатиметься на кінопродукції наступного десятиліття. [5, 59] В травні 1924 року відбувся черговий з`їзд Російської комуністичної партії більшовиків (РКП(б), на якій Й. Сталін виголосив: «Кіно є велетенським засобом масової агітації. Завдання – взяти цю справу в свої руки». За якихось п`ять років поставлене ним завдання було виконане. [1, 48] Як інструмент офіційної пропаганди кіно одержує своє визначення в гаслі, проголошеному Сталіним в 1930 році під час ХVІ з`їзду ВКП(б): національне за формою і пролетарське за змістом. [5, 59]

З 1930 року почав уже діяти єдиний Всесоюзний орган управління кіносправою – Союзкіно. 1933 року він був реорганізований в Головне управління кіно і фотопромисловості з безпосереднім підпорядкуванні Раднаркому. В 1936 році цей главк був ще раз перепідпорядкований Всесоюзному комітетові у справах мистецтв – з метою нібито посилення турботи про підвищення культурного рівня кінопрацівників і поєднання управління кіновиробництвом з розвитком мистецтва. Насправді це робилось для посилення централізації і здійснення тотального контролю як в цій, так і в інших галузях художнього виробництва, – цілковитого перетворення кінематографії на підрозділ агітпрокату.

Віднині кінематограф у СРСР загалом, кіновиробництво в Україні – зокрема, буде підпорядковуватись цим і тільки цим завданням більшовицької пропаганди й агітації. У такий спосіб вже наперед були запрограмовані твори однобічні, невиправдано тенденційні, а відтак і свідомі чи підсвідомі фальсифікації історії, містифікації реального життя. Цілком природно, що подібна централізація, яка вже сама по собі була виявом крайнього посилення тотальної духовної диктатури, та пов`язана з цим диктатури, та пов`язана з цим атмосфера наростаючого фізичного й морального терору, непевності, підозрілості, не могли не позначитись згубно на кінопроцесі.

Катастрофічне падіння кіновиробництва супроводжувалося й загальним пониженням ідейно-художнього рівня фільмів. Для України це означає ще й цілеспрямоване затирання рис національного обличчя в усіх виявах суспільного життя, особливо кінематографії. Більше того, сам кінематограф під ширмою інтернаціонального мистецтва ставав чи не найефективнішим засобом денаціоналізації та русифікації. [1, 48-50]

Як і в багатьох європейських країнах, в Україні представники кінопромисловості зацікавлюються звуковим фільмом іще з 1930 року. В Інституті кіна й на Київській кіностудії починаються дослідження і на Захід, здебільшого до Німеччини, відряджають кінематографістів для вивчення технологічних можливостей звукозапису. Тоді як у пресі точиться справжня суперечка з приводу необхідності звуку. Кіновиробники бояться, що з появою звуку, зображення втратить свою суть, що кіно знову стає театром і губить своє універсальне значення. Проте у нього є свої переваги – звук може бути використано в кінохроніці, музичній ілюстрації, а головне в науковому кіно та культфільмах. [5, 60-61]

Перехід від німих до звукових стрічок відбувається поетапно, залишаючи чимало часу для німого кіно – аж до Другої світової війни. Продовжують знімати німі картини, озвучувати зафильмовані раніше («Арсенал», «Два дні», «Нічний візник», «Злива») й демонструвати в німий спосіб звукові.

В 1930 році виходить перший український звуковий фільм «Симфонія Донбасу» Дзиги Вертова. Ця справжня симфонія шуму машин і повсякденного життя із синхронними записами людського голосу є ліричним і натуралістичним документальним фільмом про індустріалізацію Донецького басейну. При зйомці фільму режисер використовував метод звукового контрапункту за допомогою першої мобільної установки радянського синхронного кіно. [5, 62]

1930 року виходить «Земля» Олександра Довженка - останній шедевр «великого німого». Основою ігрового сюжету стає випадок, про який повідомлено в пресі, – вбивство місцевого сількора центральних газет, скоєне куркулями. Василь (Семен Свашенко), син середняка Опанаса (Степан Шкурат), приводить до села перший колгоспний трактор і позбавляє куркуля володіння землею, переорюючи його поля заодно з громадськими землями. Хома (Петро Масоха), куркульський син, убиває Василя, коли той повертається місячної ночі з побачення. У присутності всього села на похороні, Хома визнає свій злочин. Серед літніх персонажів – дід Василя Семен (Микола Надемський), який утілює давні традиції. Вдаючись до антиномії, Довженко протиставить природній смерті

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: