Xreferat.com » Рефераты по культуре и искусству » Античний театр як модель античного полісу

Античний театр як модель античного полісу

Кеосський в елегії увіковічував героїв Марафону, Саламіна і Платей. Цікаве те, що в драматичній формі масовому глядачеві було запропоновано не розвагу, а роздум над діями сучасників. І це, за словами Геродота, справило на глядачів величезне враження: весь театрон ридав, і на автора був накладений штраф в тисячу драхм за порушення святкового настрою85. Але все таки Фрініх був визнаний переможцем. Народ готовий був тепер не розважатися в театрі, а використовувати дозвілля для того, аби «дечому научатися».

Абсолютно одночасно і поза відривом один від одного йдуть два процеси: становлення театру як складного полісемантичного і синтетичного мистецтва і становлення театру як сфери, в якій поліс переосмислював себе. Багато в чому це пов'язано з тим, що змінився простір, в якому йшов розвиток трагедії.

Введення Есхілом другого актора привело до появи діалогу, а в результаті дії, яку Аристотель вважав основою в трагедії. Софокл введенням третього актора цю дія ускладнює, дінамізує: діалоги отримують розвиток, драматична дія пожвавилася. Складне життя елліна, що тяжіє до демонстративності, перейшло на орхестру. Людина, з її взаєминами з богами і полісом (трагічний хор), з'явилася перед іншим полісом - глядачами. Народ з появою дії, яка його втягує (хоч би для того, щоб судити змагання), вимагає підвищення глядацьких місць для сидіння. Цей народ і стає "театроном" (від τεαωμαι - дивлюся, роздивляюся), лише пізніше ця назва переходить на весь комплекс споруд.

Відомо, що в 499 р. до н.е. відбувся нещасний випадок: тимчасові дерев'яні лави на агорі, де і влаштовувалися до того часу постановки, підломилися, погребли під собою численних глядачів. Можна припустити, що саме ця катастрофа змусила перенести майданчик для видовищ до підніжжя південного схилу Акрополя (між пагорбами ареопагу і народного зібрання) і замінити тимчасові дерев'яні лави амфітеатром сидінь, висічених в камені. І. Ільін86 указує на те, що таким чином об'єктом споглядання, розгляду стає не тільки трагедія, але і народ сам для себе, що теж стає складовою частиною дії.

Демонстративний і публічний характер античної грецької культури дуже скоро приводить до того, що в театрі вибудовується певна структура самодемонстрації і самоспоглядання народу. У першому ряду Афінського театру Діоніса налічувалося 67 висічених в камені стільців, серед яких виділялося прекрасно оброблене крісло для жерця бога Діоніса: жрець був, природно, головною особою на культовому святі Великих Діонісій. Інші місця займали ті, хто мав право проедрії, тобто право сидіти на перших місцях. Мова йшла про вищих посадових осіб, жерців, представників іноземних держав, суддів на всякого роду змаганнях і, нарешті, про зсиротілих дітей героїв, полеглих в боях за вітчизну. Роль театру як місця самодемонстрації поліса знайшла своє специфічне віддзеркалення в тому, що всякого роду калікам, навіть якщо каліцтва були отримані в битвах за інтереси поліса, заборонялося бути присутніми в театрі під слушним приводам - охорона громадян від неприємного видовища людської потворності.

Від трагедії до трагедії удосконалюється її форма і зміст, і міняється роль і положення глядача. Він все більше втягується в дійство. Трагедія виробляє новий алгоритм колективної співтворчості. З одного боку активно виділяється особа автора. Трагедіографи з часів Есхіла пишуть для актора, а не для себе. Есхіл, який ще, мабуть, грав і сам, ввівши другого актора, користувався послугами виконавців, що увійшли до історії: Лікимія, Клеандра і Мінникса (уродженець Халкиди). Софокл, у якого був слабкий голос, виступив лише в двох ролях: царівни Навсікаї і віщуна, що грає на лірі; як з протагоністами ж Софокл вважав за краще працювати з Клейдемідом і Тлеполемом. Сам особисто не граючий Евріпід, найчастіше писав для Кефісофонта.87 У перші десятиліття існування трагедії драматурги повинні були самі готувати акторів, навчаючи їх манері гри і трактуванню твору. Так стародавня аристократична традиція підготовки атлетів знайшла своє продовження в культурній сфері. Зростання престижності трагедії і акторів, що в ній виступали (є автентичні свідоцтва про те, що часто протагоністами були відомі оратори, політичні діячі, талановиті молоді драматурги-початківці)88, у тому числі і через встановлення нагороди в агоні, приводить до того, що до Афін всередині V ст. до н.е. стікаються талановиті актори зі всієї Еллади.

Тут поліс створює своєрідну модель ставлення до вільного безправного населення. Спробуємо довести цю тезу. Метеки і чужоземці не володіли в античному світі всією повнотою прав. Навіть у разі порушення їх майнових прав, наруги над ними і їх сім'єю, вони не могли звернутися до суду або магістратури зі скаргою. Старовинна аристократична традиція дружби, побратимства і взаємних послуг, трансформувавшись в систему проксеній, була єдиним захистом для негромадян в чужому полісі: у такому разі захист від імені полісу брав на себе «побратим»-проксен. Єдиним виключенням із загальних полісних правил були представники професійного жречества (але як ми знаємо, таким було тільки Дельфійське і колегія Мойр) і члени Олімпійської суддівської колегії, які вважалися недоторканними в будь-якому полісі. У Афінах, виходячи з того, що театральні постановки були частиною культової програми, акторів, до якої б акторської артілі вони не належали, проголошують «художниками бога Діоніса» або «співтрапезниками Аполлона». Їм даруються привілеї: звільнення від грошової повинності, гарантія особистої безпеки, забезпечення продуктами харчування в неврожайний рік тощо. Але в той же час, як і на служителів культу, на них покладалися тілесні покарання, від яких були застраховані всі громадяни полісу, у разі помилки під час вистави (якщо того зажадає публіка).89 Вже з V ст. до н.е. театр починає виконувати формоутворювальну функцію в культурі, стаючи, таким чином, механізмом культури.

Найважливішу роль в ранній трагедії відігравав хор. І якщо святкові хорові змагання в стародавніх Діонісіях були непрофесійними і багато в чому імпровізаційними (на основі міфологічного тексту, звичайно), то авторська трагедія, із зафіксованим текстом, вимагала серйозної підготовки хору, який у Есхіла складався з 12, а у Софокла і після з 15 виконавців. І тут поліс виробляє своєрідну модель колективної творчої роботи. У покладений термін поет представляв свої твори (а це необхідні для участі в агоні три трагедії і одна сатирівська драма - тетралогія), надаючи певне свідоцтво, що стверджувало його «добре ім'я», моральність і благонадійність (подібно до того, як це було на атлетичних агонах і Олімпійських іграх). Архонт-епонім і спеціальна виборна комісія знайомилися з поданими п'єсами і відбирали з числа їх авторів трьох трагедіографів, яким «призначали хор», тобто давали дозвіл на постановку їх творів в театрі. Конкретно це означало, що власті пропонували кожному кандидатові його хорега - когось із заможних громадян, хто за умови звільнення від податкових зобов'язань перед державою здатний був на власні кошти здійснити театральну постановку. Іноді хореги зголошувалися самі поставити трагедію свого друга або автора, якого вони поважали (наприклад, як це було у випадку з Періклом і Софоклом). Хорег брав на себе частину турбот про спектакль: підбирав хор, наймав приміщення для репетицій і всіх приготувань, замовляв костюми, маски та інший необхідний реквізит. У обов'язку хорега входило також знайти постановника - дидаскала, викладача, що працював з хором, а також музикантів: флейтиста, що акомпанував хору, і кифареда, що супроводжував своєю грою спів самих акторів. Всіх їх хорег повинен був утримувати на свій кошт протягом всього періоду підготовки програми. Це було однією з форм «літургії», тобто однією з форм державної служби спроможних громадян поліса, що брали на себе певну частину обов'язків і витрат держави.

Зрозуміло, хорегія була вельми обтяжливою у фінансовому відношенні для того, хто виконував ці функції. Крім режисерів і музикантів чималих витрат вимагало утримання хору, а часом (як це було з "Благаючими" Есхіла) і численних статистів. Та все ж жоден громадянин грецького поліса не ухилявся від цієї служби, вважаючи хорегію за честь для себе. Серед мотивів такого відношення до цієї літургії не останню роль відігравала амбітність - надія перемогти в агоні. Для цього потрібно було підібрати якнайкращих співаків, хородидаскала, музикантів, праця яких коштувала недешево. Таким чином, в трагедії відпрацьовувалися нові стереотипи взаємин в колективній творчості з одного боку, і знімалася досить гостра в той період соціальна напруга - з іншого. Досить часто свою участь в підготовці до постановки аристократи використовували в захисних промовах на численних процесах проти найбільш пасіонарних прошарків суспільства90.

Змагальний дух був перенесений трагедією з атлетичної області в область активного конструктивного культурного творіння. Внутрішній розвиток трагедії від Есхіла до Еврипіду стимулював загальний інтерес до дійства і, як наслідок, розвиток театральної архітектури і архітектури міста взагалі. Перед архітекторами постало завдання створення будівлі, яка вміщала б майже 20 тисяч глядачів, з орхестрою, що над нею підносяться проскеніон і скене з трьома дверима, сенс і значення яких стають канонічними (центральні ведуть в храм або палац, а бічні - в місто або в гавань). Заперечувана в театрі класичної пори єдність просторового вирішення трагедії постійно встановлюєтья в ході розвитку дії, оскільки актори і хор часто з'являються з палацу або йдуть в палац. Театр, в якому над всією дією на орхестрі - проскеніоні підноситься народ в театрові, стає своєрідною формою самоагітації народу, що знаходить своєрідне віддзеркалення в дидаскаліиях (списки переможців в драматичних змаганнях) того часу, де переможці перераховуються в такій, суворо регламентованій послідовності: філа, хорег, поет, актор.

Одною з основ трагедії Аристотель вважав думку, трактуючи її як «те, в чому ті, що говорять, доводять щось або просто висловлюють свою позицію» (Роєt., IV, 1450а). Нова модель поведінки, що виробляється трагедією, - навик вислуховувати до кінця, обговорювати все почуте і тільки потім ухвалювати рішення з приводу переможці або програвшого (як це було при суддівстві в театральних агонах), переноситься на політичну практику Афін, а звідси і по всій Елладі. Не випадково, вже в V ст. до н.е., як повідомляє Фукидід в своїй «Історії» (VIII,93,1), народне зібрання спускається з пагорба Пнікса в театр Діоніса. Такий розвиток історичної реальності, у свою чергу, призводить до того, що місце, на якому виступав актор, який відокремився від хору, отримує назву «логейон», тобто трибуна для оратора. Цікаво в цьому контексті прослідкувати розвиток і художнє вдосконалення промов ораторів, на виступи яких, як в театр, тепер починає ходити молодь. Андокид, наприклад, стверджував, що молоді люди, беручи приклад з Алкивіада, проводять час не в гімнасіях, а в судах, привернуті туди майстерними промовами, які там виголошуються.91 Сам же Алкивіад неодноразово перемагав як хорег і був другом як Софокла, так і Еврипіда.

Здається, що розміщення народного зібрання в театрі Діоніса, театрон якого був звернений до Акрополя, також неабиякою мірою вплинуло на розвиток цього архітектурного комплексу. Якщо прослідкувати, як йшла перебудова Акрополя, то ми помітимо, що першими були відбудовані Парфенон (447-437 рр. до н.е.) і Пропілеї (437-432), що добре видні з театру Діоніса, а потім, у міру випадання з поля зору - Малий храм Ніки (427-424) і Ерехтейон (421-405).

V ст. до н.е. трагедія стає не суто аттичним, а загальногрецьким явищем, на зразок Олімпійських ігор. І факт її запозичення у афінян говорить про те, що проблеми, які піднімалися в трагедії, були не виключно аттичними, а загальногрецькими; мова міфу і архетипів, спосіб психологічної реалізації героїв трагедії були зрозумілими всім еллінам, знаходилися в загальному міфосеміотичному просторі. Ми вже згадували вище про те, що актори походили з найрізноманітніших полісів Греції. Слід зазначити, що і трагедіографи теж не завжди були уродженцями Афін. Серед тих, чия творчість не дійшла до нас, ікарець Феспіс, Гераклід Понтійський, виходець з Фліунту Пратінас, мілетець Фрініх, Іон з о. Хіос, сіцілійський тиран Діонісій, афінянин Агафон тощо. З великих трагедіографів лише Еврипід був афінянином: Есхіл походив з Елевсіна, а Софокл - з Колона (правда, обидва вони уродженці аттичних демів).

Загальним для Еллади стала й побудова величезних театрів, в яких також проходило і народне зібрання. Театри будувалися повсюдно, навіть на краю еллінської ойкумени, яким було Північне Причорномор'я: у Ольвії, Нікєї, Тирі були свої театральні будівлі, які постійно ремонтувалися і розширювалися, аж до I-II ст. н.е., про що свідчить епіграфічний матеріал цього регіону92. До найграндіозніших споруд Великої Греції належали театри Епідавру (40 тис. глядацьких місць), Мегаполісу (44 тис.), Приєни, Еретрії, Оропи, Ефесу.

Оскільки постановки були приурочені до культових свят, коли в міста стікалася велика кількість пручан (як до Афін на Діонісії, а в Епідавр - на свята Асклепія), доводилося вводити вхідні квитки з метою забезпечення прав громадян на присутність в театрі. Для громадян вхід був безкоштовним, а гроші, отримані з іноземних глядачів, йшли в казну на утримання театру. В Афінах Перікл, усвідомлюючи особливу важливість трагедії для виховання поліса, ввів теарикон - грошову компенсацію громадянам у розмірі 2 оболів в день за гіпотетично втрачений заробіток в дні Великих Діонісій і Ленеїв. В інші дні компенсація не видавалася.

Саме театр з V в. до н.е. починає виконувати функції підтримки загальногрецького культурного простору, яку до цього здійснювали іподроми. Загальні смисли і знаки, інтеріоризовані стереотипи поведінки, моделі здійснення прямої демократії розповсюджуються за допомогою аттичної трагедії всією Греції. Часто актори виконували дипломатичні функції, маючи право безперешкодного проходу по територіях воюючих сторін, як це було під час Пелопоннесськой війни і пізніше, під час війни з Македонією (актори Нептолем і Арістодем вели переговори про видачу афінських полонених з Філіпом Македонським, Афінодор і Фесал виконували доручення Олександра Великого). Драматурги користувалися не меншою пошаною, ніж філософи, при дворах тиранів і царів різних держав. Так Есхіл двічі, в 471 і 458 рр. до н.е., на запрошення Гієрона I Сицилійського їздив до Сицилії, поставив там удруге трагедію «Перси», можливо, «Прометея прикутого» і спеціально для тирана написану трагедію «Αίιναιαι» («Благаючі»). Еврипід останні роки життя провів в Македонії у царя Архелая. Там були, очевидно, написані «Вакханки», ймовірно, що залишилася незавершеною «Іфігенія в Авліді» і призначена спеціально для македонського царя трагедія «Архелай». Думки про можливість жити, де завгодно, висловлюють іноді і персонажі Еврипіда. Трагік Агофон теж виїхав в кінці життя до Македонії. 93 Софокл, який до кінця життя залишався афінянином, все ж таки часто виїжджав з міста в дипломатичних дорученнях, був незмінно шанованим громадянами, за що був вибраний жерцем бога-лікаря Алкона і писав гімни Асклепію, обирався стратигом під час Самосської війни (правда, не був вдалим політичним діячем). Постраждав після поразки «Ради чотирьохсот», але не втратив любові громадян, які схильні були його вважати першим поетом.

В цілому поети - представники хорової лірики і актори постають перед нами як високо престижний прошарок: їх порівняно високе суспільне становище, обумовлене знаннями і особистим талантом, в умовах незалежності від держави або високопоставленого друга і покровителя робить їх разом з софістами попередниками інтелігенції нового часу94.

Таким чином, в Греції в V ст. до н.е. склалася обстановка, коли художня творчість (так само як і філософська, і наукова) стала престижним заняттям і могла, в певних умовах, стати джерелом для засобів існування. Саме пошуки цих умов або політичні суперечності з властями поліса змушували трагедіографів полишати Афіни. Але і в умовах нової батьківщини вони залишалися не тільки повноправними людьми, але і часто підносилися до обожнювання, як це було з Есхілом. У Гелі, на Сицилії, на місці смерті Есхіла йому здійснювалися жертвопринесення як героєві, а потім ставилися трагедії. Роль в житті суспільства таких яскравих індивідуальностей, якими були трагічні поети, вже молодшими сучасниками високо оцінювалася. Так Аристофан в "Жабах" зображає творчість Есхіла як життєво важливу для афінської держави.

Для нас в цьому контексті цікавим може бути таке джерело. Це «5 листів Еврипіда», написаних учнем софістичної школи як вправа, так звані етопеї (їх головне завдання - словесно виразити характер, душевний склад даної особи в певній реальній ситуації)95. Несправжні листи Еврипіда важливі для нас як справжній факт культурного життя. Вони носять приховано апологетичний характер. Це один лист до Ксефісофонту (писав музику до трагедій Еврипіда, був його домочадцем), один - до Софоклу і три до царя Архелая. У цих листах перед нами постає людина байдужа до багатства, така, що хоча і походить з бідної сім'ї, дбайлива, патріотична і великодушна. Між ним і Софоклом - відносини довірчої дружби і турботи (мабуть, юний софіст був упевнений, що головні представники вітчизняного театру повинні бути в якнайкращих стосунках один з одним. Тим часом в нарисах біографів Еврипід був людиною «похмурого складу» і нетовариським.). Різниця між біографією Еврипіда і «його» листами така ж, як між бульварною літературою і шкільним твором. Це дві взаємовиключні версії міфу, що складається про великого поета.

Листи - це риторичний твір на тему «Що б міг сказати поет у відповідь на чутки, що розпускалися про нього?». Образ поета, якого «проходять» в школі, повинен був служити прикладом, а значить, складатися з одних чеснот, ставати канонічним. Для культуролога цікаво, які риси, нібито властиві поетові, слугували фундаментом його монументу: заслужена прижиттєва шана, надана Архелаєм; створення царем гідних умов для творчості великого поета; поет - духовний наставник царя, він еллінізував двір Архелая, що розуміється як культуртрегерство; наставник в питаннях совісті і милосердя, ідеолог релігійно-етичних основ царської влади, але при цьому - патріот Афін, що виспівує їм гордовитий панегірик. Еврипід – «скептик» і «раціоналіст», колись разом з Сократом «руйнівник суспільних засад» (порів., у Аристофана), а в македонський період дослідник і темних сторін психіки - вводиться автором цих листів у впорядковане русло державної релігії.

Для нас це перше свідоцтво тих уявлень про поета («вустами поета глаголить Бог»), подальший розвиток яких привів до того, що образ Еврипіда стає іконою в буквальному розумінні слова і включається в нижній ряд іконостасу візантійських, а услід за тим і російських церков.

Трагічний театр став, по суті, першим з тих механізмів культури, які були покликані знімати соціальну напругу, викликану головною суперечністю античної культури - суперечністю між інтересами поліса і приватними інтересами індивідуальностей, що складали і розвивали його. У своєму функціонуванні на всіх рівнях трагедія відображає і демонструє цю суперечність: суперечність - агон (діалог) між першим і другим акторами на проскеніоні, між проскеніоном і орхестрою (актором і хором), між ігровим простором і театроном (трагедіографом як автором і народом як суддями). При цьому, хоча, як говорили стародавні: «Рішення (суддівство) лежить на колінах п'ятьох», - вирішував, хто переміг в змаганні, весь народ. Адже п'ятірка тих, що виносили рішення, діяла від імені вибраних по жеребкуванню десяти представників десяти ж аттичних філ. Більш того, за межами будівлі театру театр не закінчувався (ми бачили вище, що і починався він поза будівлею). Підготовка до постановки, що тривала майже півроку, коли активно обговорювався зміст трагедії численними учасниками, закінчувалася багатоденним обговоренням побаченого в театрі на вечірніх симпосіях, в портиках агори, в софістичних і риторських школах. Нарративна, усна, публічна культура античності споживала духовну їжу, приготовану трагедією, що у свою чергу розвивало цю культуру. Таким чином, трагічна амеханія (бездіяльність) перед ухваленням рішення, знайдена ще Есхілом як художній прийом перетворюється поступово на політичну практику народного зібрання, привчаючи спочатку зупинитися, подумати і лише потім ухвалювати рішення, діяти. Знімаючи високий рівень агресії в суспільстві, трагедія привчає суспільство до діалогу, обговорення, вислухування.

І ще один важливий культурно-моделюючий процес пов'язаний з трагедією. Вона розвивала мову, яку слухали і якою говорили греки. Аристофан дорікає трагедіографам, перш за все Еврипіду, що через них люди приохотилися до витіюватого красномовства, чому стала можливою влада, в ментальному сенсі, звичайно, софістів і риторів. Але саме це вважає перевагою античного суспільства Ісократ: «Слово вивільнило нас з оков тваринного життя, завдяки ньому ми побудували міста, встановили закони, винайшли мистецтва. Його потужність така, що нічого з розумного не відбувається без допомоги слова. Слово є вождем всіх справ і задумів» (Панегірик, 114-115)96. В історії ж і теорії культури давно відзначена та величезна культуроутворююча роль, яку відіграє лігнвосеміотичний чинник. Окрім внутрішньопсихологічних процесів, які стимулював такий розвиток мови, він сприяв і розвитку політичної практики в Греції. Промови риторів, ораторів, політичних діячів ще й досі можна читати як літературні твори. Важливо відзначити, що роль Еврипіда в цьому процесі абсолютно неоціненна: влучні афоризми і фрази з його трагедій не тільки цитувалися в повсякденному житті громадянами, але вживалися в промовах політиків і навіть філософів (напр.: Аристотель часто його цитує в «Політиці», «Афінській політії», «Риториці» і ін.).

Разом з трагічною провиною героїв трагедії в культурі взагалі затверджується уявлення про особисту небезгрішність, а тому невідворотню відповідальність громадян перш за все перед богами і власною совістю, а потім - перед співгромадянами. На зміну культурі сорому приходить культура провини, в якій Людина стає «мірою всіх речей, - існуючих, що вони існують, а неіснуючих, що вони не існують»97.


ВИСНОВКИ


У дипломній роботі здійснена спроба показати, що складний синтетичний полісемантичний феномен, яким є давньогрецький театр і аттична трагедія, зокрема, є універсальною моделлю античної культури взагалі. Без урахування цього факту неможливо розглядати як еволюцію самого цього виду людської творчості, так і античного полісу. У становленні і еволюції цієї художньої форми знайшли віддзеркалення все ті основні проблеми, які привели до генези зрілої класичної античної культури. Виникнення театру, що прославив мистецтво Стародавньої Греції, було обумовлене тими особливими роллю і місцем, яке в античній культурній системі являла особа громадянина.

У міфологічному ритуальному суспільстві, яким, власне, була архаїчна Греція, ступінь включення кожного, у тому числі і видатної особистості (героя), в суспільство, соціальну корпорацію (сім'ю, рід, общину, касту тощо) абсолютна, практично стовідсоткова. Але в культовій практиці діонісійства вже було закладено рух убік індивідуації. Виділення особи з колективу і формування на основі цього процесу суспільства як групи індивідуалізованих осіб відбулося в історії людства як принципове явище лише одного разу і в одному місці: в процесі специфічного етногенезу еллінів і становлення античного поліса.

Саме античний поліс як цивільне суспільство з характерними для нього політичними формами (демократія, республіка), правовими інститутами і гарантіями (приватне право, недоторканність і права громадянина, правовий захист приватної власності і ін.), особливостями соціального статусу (вичленення з групи і право вільної асоціації, включення в будь-яку групу; культивування гідності вільного громадянина; оспівування бунтівних відчуттів сильної особи аж до драматичних колізій, до високої трагедії) зробили можливим небувалий культурний і художній сплеск, що увійшов до історії під назвою "Грецького дива" або "осьових століть". Але, у свою чергу, такий швидкий, в короткий період діставший досконалих форм політичний і художній розвиток полісу був можливим тільки в результаті недостатності, можна навіть сказати примітивності розвитку соціальної структури грецького суспільства періоду дорійського завоювання Греції. З іншого боку, в античному полісі, при слабкості і ненадійності традиції і відсутності жорстких соціальних регуляторів, індивід змушений був робити постійні вибори, привчаться до аналізу і розвивати рефлексію як спосіб освоєння і пізнання світу. Тим більше, що низка культових практик, розглянутих нами в дипломній роботі, вже всередині себе несла значний, хоч і екстатичний імпульс індивідуації. Рефлексія над світом-міфом руйнувала стійкі конструкти раннєполісної культури. Зворотною стороною значної свободи і природною індивідуації суспільства ставала відсутність дієвих соціорегулюючих і соціомоделюючих механізмів культури. Як ми показали в цьому дослідженні, саме античний театр і аттична трагедія, зокрема, які були продуктом розпаду міфологічної свідомості, приймають на себе функції такого механізму.

Антична трагедія, генетично пов'язана з діонісійською культовою традицією і вільною творчою рефлексією над міфом (аполлонізм в давньогрецькій культурі), можливої через відсутність розвиненої жрецької касти, змогла адекватно відобразити складні колізії у відносинах двох головних героїв своєї культури — поліса (як колективу вільних громадян) і індивідуальності (людини, як міри всіх речей). У аттичній трагедії, що активно розвивалася якісь сто - сто п'ятдесят років, знайшли віддзеркалення всі проблеми драматичного існування людини, яка одержує свободу вибору і усвідомленого буття та втрачає, в той же час, органічний зв'язок з "хаосом рідним" алгоримізованого, багато в чому зручного світу-міфу.

Античний театр, прийнявши на себе функції механізму культури, сприяв зниженню властивого пасіонарному еллінському суспільству високого рівня агресії і перенесенню розвиненої змагальності зі сфери фізичного в сферу інтелектуальної і духовної евристики. Саме аттична трагедія (на відміну від інших театральних форм - комедії і сатирівської драми) приймає на себе функції механізму, що дозволив щонайменше на сторіччя зберігати єдність еллінства (у зв'язку з падінням значення атлетичної агоністики, у тому числі й Олімпійських ігор). Разом з народжуваними наукою (перш за все, математикою) і філософією аттична трагедія сприяла затвердженню нових культурних пріоритетів, якими стали "теорія" (споглядальність) і евристика (схильність до накопичення і поглиблення знань, прагнення до відкриття нових інтелігібельних істин). Виконуючи функції моделюючого механізму культури, античний театр і аттична трагедія, зокрема, вплинули не тільки на складання нових традицій античного парламентаризму (досить сказати, що перші ораторські трибуни в Греції з'явилися в будівлі театру Діоніса в Афінах, на піднесеному місці актора-протагоніста — логейоні, з тих пір таку назву носило місце для виступу політиків), практики вислухування аргументів виступаючого, перш ніж винести ухвалу, і тому подібних політичних новацій, але і на інші форми людської діяльності (мистецтва, приватне проведення часу, архітектуру тощо).

Самою формою свого існування в культурі аттична трагедія сприяла згладжуванню різких суперечностей між різними станами і прошарками античного суспільства: аристократи дістали

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: