Джек Керуак та його найвідоміший роман "На дорозі"
В 1979 р. вийшов посмертний збірник нарисів Уайлдера "Американські характеристики й інші есе". У них письменник прагне знайти джерела роз'єднаності й індивідуалізму як національних якостей американців. Книга не позбавлена й претензій на постановку й рішення глибинних філософських проблем, головні з яких упираються в аналітичне вивчення екзистенціального світосприймання співвітчизників письменника[18, 38].
Два останніх романи Уайлдера присвячені Америці. "День восьмий" (1967), на думку самого письменника, сходить до більше раннього твори - роману "Міст Людовіка Святого" (1927). У центрі оповідання - історія родини Ешлі. Своїми ідеалами герої протиставляються багатству й прибутку: у них на першому місці щастя й праця. Позитивні герої Уайлдера знаходять сенс життя в самовіддачі людини, спрямованості праці на служіння людям.
Уайлдер створює в романі збірний тип особистості XX в., що втілюється у фігурі доктора Гілліза. Із цим образом зв'язаний зміст заголовка роману. Теорія, проголошувана Гіллізом, розділяє історію людства на дві частини: "до" і "послу". "До" - це сім днів утвору землі й людства, передісторія становлення.
Сенсацію в американському літературному житті зробив роман Нормана Мейлера ( 1923) "Голі і мертві" (1948). У романі дані досить докладні описи армії, що стає моделлю майбутнього соціального пристрою країни[17, 39].
Книга за назвою "Оленячий парк" (1955) дає об'єктивну оцінку моральної анемії "середньої" Америки часів маккартизму. У цьому твори вперше заявлена мейлерівська концепція "хіпстера" (hipster - той, хто повалений у зневіру, подавлений морально), що поклала початок ідеології "хіпі" - героя екзистенціальної природи, людини, що спалює за собою всі мости цивілізації. Далі ці ідеї розвиваються в книзі нарисів Мейлера "Самореклама" (1959). Мейлер зіставляє хіпі з бітниками, визнаючи перших більше радикальними виразниками протесту проти соціального насильства.
Знучимим досягненням для покоління 60-х рр., епохи, коли бітники виросли в "хіпі", виявився роман "Американська мрія" (1965). Головний герой Стівен Роджек - герой війни, однокашник президента Кеннеді, що зробив блискучу кар'єру, - став відомим психологом і популярним ведучим на телебаченні. Але щось не клеїться в долі Стівена. За поверхневим успіхом усе більш чітко проступає особиста драма. Стівен переконаний у тім, що життя не вдалося. Не приносить радості подружнє життя, оскільки його дружина жагуче любить гроші й перетворює всі навколо себе у свою власність[17, 47].
Основний мотив "Американської мрії" - духовне паломництво героя, прагнення проникнути в самі затишні куточки підсвідомості. Для цього герой поринає на саме дно Нью-Йорка. Але входження героя в заповідний мир інстинктів приводить до розпаду особистості.
В останні роки вийшли романи Мейлера "Примара Харлота" (1991), "Історія Освальда" (1995), книга "Портрет Пікассо замолоду" (1995), у яких автор звертається до питань релігії й політики. В 1998 р. вітчизняний читач одержав можливість познайомитися з одним з останніх творів Мейлера - романом "Євангеліє від Сина Божого" (1997).
Проблема тотальної самітності західного інтелігента - головна тема творчості лауреата Нобелівської премії 1978 р., письменника Сола Беллоу (1914). Його перу належать романи "Пригоди Огі Марча" (1953), "Людина, що бовтається в повітрі" (1973) (у російському перекладі - "Між небом і землею"), "Планета містера Заммлера" (1973), "Дарунок Гумбольдта" (1976).
В 70-х рр. відбувається поглиблення філософських основ прози Беллоу. У романі "Дарунок Гумбольдта" він звертається до жанру притчі. Письменник ставить своєрідний літературний експеримент, як би розщеплюючи свою особистість між двома героями, літераторами, поетами - Чарли Цитрином і фон Гумбольдтом Флейшером. Цитрин пішов по стопах свого наставника Гумбольдта й почасти перевершив його[18, 45].
Написавши першу книгу, Чарли отримав популярність, що затьмарила вчителя, а Гумбольдт дорікав Цитрину в тім, що він нібито украв у нього особистість, побудувавши з особистості Цитрину свого героя. Успіх до Цитрину прийшов з постановкою на Бродвеї п'єси, написаної про міжнародного авантюриста XVIII в., що являє собою збірний образ Казакови й маркіза де Саду. Цитрин затвердив свою репутацію одного з видних американських "інтелектуалів".
У критику не затихають суперечки із приводу природи творчості Курта Воннегута ( 1922). До якого жанру належать його твори: до наукової фантастики, "чорному гумору", неоавангардизму або сатирі? Сам письменник затверджує, що його книги виросли із традицій Аристофана, Рабле, Свіфта й письменника-співвітчизника Марка Твена. Пафосом своєї творчості Воннегут близький письменникам США, що прийшли в літературу після Другої світової війни, які гостро відчувають самітність, внутрішній трагізм існування зовні благополучної людини в технократичному суспільстві[18, 116].
Стиль творів деякі критики визначають як "телеграфно-шизофренічний". Фантастика, гротеск, бурлеск, эксцентриада сплавлены в його романах з гострим сюжетом. Іронія й сатира співіснують зі зворушливими й глибокими по своїй відвертості сторінками.
В "Сніданку для чемпіонів" основною мішенню сатири Воннегута стає положення справ на його власній батьківщині. Прозаїк говорить, наприклад, що "у тій частині планети, на якій жив Двейн, будь-яка людина, що хотіла мати таку штучку (мова йде про револьвер. - С.Т.), міг купити неї в місцевої скобяної крамниці". Потрібно чи доводити, що "та частина планети" - це саме США?
Особливе місце в літературному процесі США займає негритянська література. Самий яскравий її представник Джеймс Болдуін ( 1924-1987) призвав негритянських письменників відійти від стереотипів у зображенні негра й показати у всьому щиросердечному багатстві й суперечливості особистість чорного американця. Позицію Болдуіна розділили й інші негритянські письменники, і весь їхній рух придбав назву "нової хвилі". Письменники акцентували свою увагу на моральному аспекті особистості негра, а не на тім, що було сформовано расистськими забобонами[18, 156].
Головний здобуток Болдуіна - роман "Іди й віщай з гори" (1953). В оповіданні різко протипоставлений "зовнішній мир" - мир білих людей - і внутрішній мир кожного із чорних героїв у його відношенні до світу білих. Читач знайомиться із сумною розповіддю чотирнадцятилітнього підлітка Джона Граймза про його дитинство й отроцтво в нью-йоркському Гарлемі. Пасинок у багатодітній родині, Граймз шукає любові й розуміння близьких. Неприкаяність, відчуженість від звичного сімейного оточення - такі основні причини підліткової кризи, що переживає герой. Криза підліткової свідомості заглиблюється його непростими відносинами з вітчимом, гарлемським проповідником, у якому сліпа релігія поєднується з буйним темпераментом. Вимога від близьких беззаперечної віри, невміння й небажання прощати недоліки - все це мотивує вчинки Гебрвела Граймза.
Вільям Стайрон (1925). Представник "південної школи" в американській літературі, Стайрон уже в одному з перших своїх романів "Зійди в тьму" (1951) вніс у розкриття теми похмурої спадщини рабства багато нового. У цьому твори відчувається сильний вплив У. Фолкнера, що був, по вираженню самого Стайрона, "і богом і дияволом всіх південних письменників, що випливали за ним". У фокусі оповідання - розкладання сімейства жителів півдня Лофтисов. Оббита у хворому суспільстві, Лофтисы не можуть знайти спокою, вилікувати. Існування для них - суцільний кошмар, у якому панує повна відчуженість людей друг від друга. Життя проходить повз героїв, так і не зігрівши їх. Над усіма тяжіє почуття провини, зрадництва по відношенню друг до друга[11, 192].
Роман У. Стайрона "Вибір Софi" (1979) Дж. Гарднер назвав готичним. На його думку, у цьому творі Стайрон намагався показати, як категорії абсолютного зла поширюються з південної готики на увесь світ.
Джон Апдайк ( 1932). Американський прозаїк, поет, есеїст і драматург, Джон Апдайк належить до того післявоєнного покоління письменників США, які прийшли в літературу, маючи університетські дипломи й солідну філологічну підготовку. Об'єкт його зображення - життя інтелігенції, добре йому знайомого "середнього класу"[18, 83].
Перший великий шедевр - "Ярмарок у богадільні" (1959), де дія відбувається в будинку для людей похилого віку. Його мешканці бунтують проти свого директора, стурбованого соціологічними вишукуваннями. Притулок для старих, зображене в романі, - не безрадісний холодний будинок дікенсовьских часів. Це палац із ротондою й шпилями, оточений зеленими гаями. Ідеї високої рафінованої духовності втілені в образі дев'яностолітнього патріарха Джона Хука, що викликає інтерес у жінок і повага в чоловіків. Проблематика роману виявляється в міркуваннях Джона Хука про різницю між теїзмом і вірою. Сліпа від народження Елізабет Хейнеман запитує керуючого Коннера про те, прозрів чи сліпий, виявившись у царстві Божому. Сам Коннер міркує про щиросердечні узи, які міцно зв'язують його з підопічними. Тиха музика висловлюваних уголос і невимовлених думок становить неумолчный, глибоко емоційне тло першого роману Апдайка.
По-справжньому Апдайк заявив про себе в романі "Кролик, біжи" (1960). Соціальне тло в романі - Америка кінця 50-х. Це поки ще країна, що не знала "масового суспільства", ні бунтів молоді, ні "сексуальної революції"[17, 52].
Герой роману - "середній американець", 26-літній Гарри Энгстром на прізвисько Кролик, фахівець із реклами кухонних приналежностей. Колись Кролик Энгстром був класним спортсменом, "зіркою" шкільного баскетболу. Тепер подвиги його юності забуті, і він почуває себе застряглої на узбіччі.
Кролик - характерний соціальний тип, породжений "наляканими п'ятидесятими", - значне художнє відкриття письменника. Батько сімейства, Кролик випробовує неясне невдоволення своїм побутом і іноді відправляється в "перегони". Знання мети своїх учинків недоступно Энгстрому. Його перша вилазка здається й зовсім ірраціональною. У голові в Кролика лише одне бажання - добратися до теплої Мексиканської затоки, а там видно буде. Тільки після повернення додому в його свідомості виникає більш-менш певне пояснення його тяги до "втеч". Все минуле тьмяне життя добромисного обивателя представляється йому сумою примітивних рефлексів, візерунком, складеним поверхневими подряпинами, що не проникають у сутність буття.
У романі "Ззовні" (1968) Р. Сукенік навмисно руйнує характер, сюжет, створює фрагментарну композицію. Героєм твори стає абстрактна людська маса. Люди кудись ідуть, вони повинні бути напружені й обережні, оскільки в руках у них - динаміт. Потім виявляється, що ніякого динаміту і, що атмосфера страху, ненависті, що є реакцією письменника на зовнішнє середовище, існує лише в уяві творця.
Джонові Барту (1930) належить відоме висловлення: "Правда літератури полягає в тому, що факт є фантазія, „зроблена" історія є модель світу. Але володіння роману ширше, ніж Англія й Франція, разом узяті". Питання про співвідношення правди й вимислу, ілюзії й реальності так чи інакше ставляться у всіх творах письменника[16, 83].
На перше місце в сучасній американській літературі вийшла творчість Томаса Пінчона (1937), автора декількох розповідей і трьох романів. Примітно висловлюється про творчість Пінчона Джон Барт, називаючи його "літературою виснаження". "Зникнення", "ентропія" - кінцевий висновок, сутність всіх його творів. Передати зміст творів Пінчона майже неможливо. Фрагментарність сюжету, дискретність простору й часу, відсутність зв'язків між героями - основні риси його прози[16, 85].
В 60-х рр. термін "постмодернізм" починає всі частіше з'являтися на сторінках літературознавчих журналів. Деякі дослідники вважають автором цього терміна американського дослідника І. Хассана. Але стаття І. Хау "Масове суспільство й постмодерністська література" була опублікована значно раніше, ніж І. Хассан почав друкувати свої роботи, - ще в 1959 р.
Через два десятки років термін "постмодернізм" піддався вже більше глибокому переосмисленню. "Постмодернізм" визначався І. Хассаном як "модерністське руйнування форми до того ступеня, коли виявляється під сумнівом сама ідея форми, і цей сумнів вимагає переосмислити всі художні засоби". Постмодернізм трактується відомим літературним теоретиком як "мистецтво мовчання, порожнечі, смерті, що створює свою мову недомовок, двозначності, словесної гри", тобто зближається з неоавангардом. Твори авторів, у тім або іншому ступені схильних до постмодерністського відтворення життя, найчастіше читаються як комедія абсурду, "чорний гумор", божевільна пародія й балаган[16, 92].
За словами М. Бредбері, "під широким прапором постмодернізму зібралися такі строкаті явища, як театр абсурду, французький „новий роман", американський „новий журналізм", усілякі напрямки в живописі"[16, 95]. Але при цьому виділяються нові якості, характерні, на його думку, для всього перерахованого конгломерату шкіл і плинів: "злиття авангардизму, що продовжує традиції модернізму й сюрреалізму, з елементами масової культури й контркультури"[16, 95]. Найбільш видний внесок початку 80-х рр. в американській літературі - роман Уолтера Ебіша ( 1931) "Наскільки це по-німецькому" (1981), що за багатьма ознаками можна віднести до постмодерністського. Герой роману Ульріх Харгенау приїжджає в якесь німецьке місто, побудований на місці колишнього концентраційного табору. Сама назва міста несе важливе значеннєве навантаження - Брумхольдштейн. Це беллетрізоване ім'я філософа, навчання якого багато в чому схоже з філософією Хайдеггера, що претендовали на проникнення в суть речі.
Висновки до першого розділу
Джек Керуак американський письменник головний герой строкатого й дотепер слабко вивченого покоління beat (бітників), автор романів, поетичних збірників і есе. Людина, що визначила на багато років уперед естетику інтелектуальної контркультури.
Найвідоміший твір Керуака - На дорозі (1951, уперше видане в 1957), було написано за три тижні в скаженому темпі. Стимулом до зміни стилю стало спілкування письменника з Нілом Кесседі. Втілений ідеал бітництво, письменник і містик, "грішник, розпусник, безбожник", він, сам того не відаючи, наштовхнув Керуака на думку про створення адекватного контр-культурному світогляду невимушеної мови. Без зупинок друкуючи на рулоні паперу для телетайпа й не вносячи виправлення, Керуак створив щось нове, що не мало прецедентів у світовій літературі. Свій метод він нарік "спонтанним листом". Звідси випливає й небажання вертатися до роботи з текстом після написання, і рваний, синкопований ритм - суцільні тире. Та й саме слово beat, будучи функцією дієслова, означає ще й "відбивати ритм". Склад уподібнюється подиху, асоціації фіксуються в первісних формах.
Також, необхідно зазначити, що творчість Хемінгуея стала визначальною для нового покоління письменників, які об'єдналися в загальну школу "нової прози", - К.Маккалерса, Ю.Уетлі, Т.Капоті, Р.Морріс.
Підсумовуючи, можна сказати, що моральні шукання, поломництво до правди, до свого внутрішнього "я" завжди перебували у фокусі творчості письменників післявоєнного періоду - Дж.Апдайка, Н.Мейлера, С.Беллоу, Дж.Д.Селінджера, У. Стайрона.
Підсумовуючи можна виділити, найбільш видатних американських письменників ХХ століття таких як: Дж.Керуак, Т.Уайлдер, Н.Мейлер, К.Воннегут, Дж. Болдуін, В.Стайрон, Дж.Апдайк, Р. Сукенік, Дж. Барту, У. Ебіш та інші.
РОЗДІЛ 2. ДЖЕК КЕРУАК ТА ЙОГО НАЙВІДОМІШИЙ РОМАН "НА ДОРОЗІ"
2.1 Джек Керуак і покоління "Біт"
В американській літературі XX століття традиційно виділяють два покоління письменників, що міцно ввійшли в історію не тільки своїми властиво літературними працями, але й тим величезним впливом, що вони зробили на спосіб життя й свідомість своїх співвітчизників. Мова йде про "загублене покоління" двадцятих і про "розбите покоління" п'ятидесятих років. Лідером першого прийнято вважати Ернеста Хемінгуея, автора знаменитих романів "И сходить сонце", "Прощай, зброя!", "По ккому дзвонить дзвін". Центральною фігурою "Beat Generation", або просто бітників, в очах громадськості став Джек Керуак.
Навряд чи, втім, варто намагатися штучно зблизити цих авторів. Якщо в них і є щось загальне, то воно полягає не в стилі, філософії або вихідних установках; скоріше, подібність між ними можна побачити в енергії, широті розмаху й творчій волі, привівшої одного до переоцінки колишніх цінностей, скепсису, песимізму й, в остаточному підсумку, самогубству, а іншого - до мрії про людину, здатному на вільне вираження своїх почуттів, думок, на незалежність суджень і дій. Саме ці якості дозволили книгам обох письменників стати тим, що найчастіше позначається не дуже виразним слівцем "культовий". Про це ще в 1957 році в "New York Times" писав Гилберт Мілштейн. Називаючи роман Хемінгуея "И сходить сонце" "завітом" усього "загубленого покоління", Мілштейн пророкував, що й "На дорозі" Керуака призначено стати свого роду "завітом" "розбитого покоління"[44, 56].
Уперше спроба простежити зв'язок і відмінності "розбитого" і "загубленого" поколінь була почата в 1952 році, коли в "New York Times Magazine" вийшла стаття Джона Клеллона Холмса "Це Розбите Покоління". Торкаючись цієї теми, Холмс пропонує цікаві порівняння, підходячи до питанню не тільки із серйозністю критика, але й із чуттям письменника - на той час він одержав досить широку популярність після публікації свого роману "Іди!".
Втім, стаття Холмса цікава, насамперед, тим, що з неї широка публіка довідалася про існування "розбитих". Письменник малює тут "колективну особу" нового покоління, виявляючи в ньому риси й дівчини, що знаходить заспокоєння в палінні марихуани, і молодого копірайтера, що розслаблюється випивкою, і юнака з Лос-Анджелеса, що бавиться російською рулеткою. У підсумку, однак, виходить не фізіономія п'яниці або чокнутого, як можна подумати, а "світла, урівноважена, реалістична, багатообіцяюча" особа[32, 117].
У своїй статті Холмс намагається охарактеризувати покоління бітників у цілому, виділити в ньому якісь унікальні риси. Чи правильно це? Хіба можна повісити на покоління табличку з однієї або двома визначальними написами? Звичайно, немає. Втім, це цілком розуміє й Холмс, говорячи, що "будь-яка спроба привісити ярлик до цілого покоління не може виявитися вдалою"[32, 120].
Це тим більше вірно, що бітники, по суті, не були статичним явищем. За десять або п'ятнадцять років, що пройшли з моменту першої зустрічі Джека Керуака з Алленом Гінзбергом і Вільямом Берроузом у середині сорокових років до періоду найвищої популярності бітників, покоління нових літераторів зуміло не тільки усвідомити, але й переосмислити свою роль. Почавши із протистояння істеблішменту, багато бітників не змогли довго залишатися на узбіччі громадського життя, відмовитися від політичної активності або викладання в університетах. Так, наприклад, Гінзберг присвятив життя боротьбі за цивільні права й зумів стати мільйонером, продаючи свої поетичні збірки.
У чому ж причина настільки широкої популярності літераторів-бітників? Очевидно, публіка знаходила в бітниках з їх часом божевільними ідеями те, чого їй так не вистачало в післявоєнній ейзенхауерській Америці. Життя націй того років будувалася, насамперед, на безперестанній погоні за матеріальними благами. Добре оплачувана робота, кар'єра й домівка - от основні життєві цілі середнього американця, для якого питання Навіщо бажати чогось більшого? пролунав би риторично. А для бітника бажання відрізнятися, бути не таким, як всі, жити справді насиченим життям представлялося винятково важливим. Щоденність для нього - в'язниця, яку треба підірвати. Попутно помітимо, що в'язниця для деяких бітників була не тільки розхожою метафорою, але й цілком відчутною реальністю. Грегорі Корсо, відомий американський поет, і Нил Кессіді, близький друг Керуака й Гінзберга, якусь частину свого життя провели у в'язниці, що не перешкодило їм стати людьми, без згадування яких тепер важко представити підручник по американській літературі XX століття. Кессіді, зокрема, зробив настільки сильний вплив на Керуака, що, не будь його, ми, можливо, не могли б зараз читати книги Джека і йти слідом за ним по його дорогах[18, 267].
Що ж пропонували бітники замість того існування, що їх не влаштовувало? Для деяких альтернативою ставали нові шляхи розширення свідомості за допомогою наркотичних засобів, нескінченні пиятики в дешевих забігайлівках і модних джазових клубах, секс на заднім сидінні старенького "форда" або "каділака", божевільні перегони по залитим неоном містам Америки; для інших - ніколи що не кінчаються суперечки в студентських гуртожитках, читання авторів, що підривають підвалини буржуазного суспільства, перші проби пера й невтомне поглинання нечуваної раніше музики - бопа Чарлі Паркера, Діззі Гіллеспі й Телоніуса Монка.
Втім, багато хто успішно сполучали те й інше: бітники нерідко виходили читати вірші перед публікою, перебуваючи "під кайфом". До Керуаку, втім, це ставиться лише в малому ступені. Відомо, що він, хоча й вживав бензедрин, волів все-таки легке токійське вино. Цікаво, що ЛСД Джек спробував лише один раз, і його реакція виявилася досить несподіваної для навколишніх: цей препарат, заявив він, вигадали росіяни, щоб послабити американські нації[11, 205].
Представники нового покоління розуміли, що Велика Американська Мрія давно стала ілюзією. Ілюзії не приваблювали. Багато молодих людей шукали духовного звільнення. Стереотипам поводження американського середнього класу протиставлялися нове бачення реальності, нові можливості сприйняття навколишньої дійсності під впливом наркотиків або алкоголю, воля сексуальних відносин, воля вираження своїх думок, розкріпачення мови. У мистецтві - відмова від традицій або загальновизнаних цінностей, хоча й у минулому в бітників були свої герої: Уітмен, Рембо. Дисонансна музика останнього проникала в ритми сучасності. Про вплив Рембо говорив кожний другий письменник-бітник: його язикові експерименти представлялися їм винятково актуальними.
Але бітників залучала у французькому "колезі" не тільки сміливість в обігу з мовою. Саме життя Артюра Рембо, поета, солдата, торговця, змушувала бітників сприймати його біографію як рольову модель власного поводження. Головне ж, він привніс у літературу нове подання про поезію як такий, вдихнувши в неї не тільки дух хаосу й насильства, але й щось більше, щось таке, що змушувало бітників буквально боготворити його.
Нове покоління письменників виростало в умовах, коли за спиною були дві світові війни, Велика Депресія 1929 року, крах звичних цінностей і ідеалів. Від усього цього залишилися лише спогади. Америка "видужувала", чудності й жорстокості війни сприймалися тепер багатьма як неминучість, з якої потрібно упокоритися. Песимізм типового хемінгуеєвського героя теж розсіювався, його місце займала надія на світле майбутнє, що приводило за собою неясне відчуття невизначеності й недостатності такого ідеалу. Це відчуття виливається в протест проти стандартизації й відсталості в політику й житті суспільства.
На перший погляд, вся боротьба бітників за волю (еротичну, самовираження й т.д.) не принесла результатів, але це - тільки на перший погляд. Їхній вплив стало явним лише через роки. Але хіба не в цьому вся принадність "культурного впливу", про яке писав Вільям Берроуз у статті "Падіння мистецтва"? Він, до речі, вважав, що Джек Керуак, Аллен Гінзберг і Грегорі Корсо написали цілий сценарій культурної революції, з яким не можна не вважатися. На думку Берроуза, "рух бітників було всеохоплюючою літературною, культурною й соціологічною маніфестацією, більше значимої, ніж будь-яка політика"[45, 242].
Що стосується самих слів "біт" і "бітник", те їхнім джерелом може вважатися жаргон американських хіпстерів, що населяли багато романів Керуака. Уперше слово "біт" Джек почув в 1944 році від одного знайомого хіпстера, Герберта Ханці, що сказав: "Man, I'm beat", що можна перевести як "Приятель, я розбитий" або "Приятель, я подавлений" або "Приятель, я спустошений". У дійсності числу коннотацій немає межі: "біт" - це "слово, що лаконічно виражає масу речей", писав Керуак у журналі "Плейбой" в 1959 році. Тут же - стаття називалася "Походження розбитого покоління" - письменник журився із приводу того, що слово "біт" згодом втратило свій первісний зміст, ставши лише модним слівцем, що позначає тусовку, до якої колишні хіпстери не мали ніякого відношення. В 1955 році, коли з'явилася стаття "Джаз розбитого покоління", "розбитим" міг назвати себе будь-який студент, якщо на носі в нього були чорні окуляри, у руках сигарета, а на ногах шкіряні сандалії. Бути "розбитим" стало просто модно, і дивні слова Гінзберга про "ангелоголових хіпстерів": "Я бачив кращі розуми свого покоління, зруйновані божевіллям, що оголилися в припадочному голоді"[29,156] з поеми "Виття" - явно не відповідали тому офіційному статусу, що починало здобувати це слово.
Якщо слово "біт" не викликало заперечень у письменників, що належали до "розбитого покоління", то більше спірне визначення "бітник" сприймалося не без внутрішнього протесту, можна навіть сказати - болісно. Воно було придумано журналістом із Сан-Франциско Хербом Кейном, що просто схрестив два слова - російське "супутник" і англійське "beat": "Бітники перебувають за межами цього світу, як супутник". Кейн не вкладав у свій окказіоналізм ніякого зневажливого змісту, але публіка сприйняла новий образ трохи по-іншому: "бітниками" стали називатися бородаті хлопці в довгих светрах і з брудним довгим волоссям. В інтерв'ю Ярославові Могутіну, скандально відомому сучасному поетові, Гінзберг сказав, що дотепер так і не з'ясував для себе, що означає це слово. Подібне відношення до нього було й у Керуака, що скаржився своєму другові, художникові Хьюго Веберові: "Я Король Розбитих, а не Бітник"[29, 183].
Незадоволений тим, що "розбиті" часто сприймаються як істеричні хулігани, психи, і що з ними у свідомості людей зв'язано занадто багато негативних асоціацій, Джек Керуак і сам вносив посильний вклад у таке відношення до свого покоління. Зустрічі в барах із друзями рідко проходили без скандалу. На одній з вечірок Керуак читав свої вірші під джаз, але був настільки п'яний, що в остаточному підсумку його вирвало прямо на піаніно. І все-таки, будучи "королем", Джек вважав, що тільки він знає всю правду про "розбитий". Пізніше він став зв'язувати слово "beat" зі словами "beatific" і "beatitude" ("блаженний" і "блаженство"), затверджуючи, що все в цьому світі перебуває в любові й згоді - своєрідний Св. Франциск нового часу.
Будь-яке покоління минуще. Ще кілька років назад було модно говорити про відродження бітницького мистецтва. У статті "Бітники, яких ми заслужили" Тед Френд писав: "Осколки впливу Біта - усюди, і ця щаслива обставина. Як відзначає культурний критик Дейв Хікі, надихає те, що зараз апатію перемінила нудьга: нудьга, принаймні, - це бажання. Але всі, хто спробує наслідувати стилю життя Бітників, спізнилися на багато десятиліть і приречені на мимовільні пародії: бунт, повторений двічі, огидний сам по собі. Курити траву в наші дні - учинок скоріше майбутнього кандидата на пост президента, ніж вигнанця". Звичайно, все це вірно, інша справа - художня цінність створеного письменниками "розбитого покоління"[43, 59].
У нашій країні ми тільки починаємо дізнаватися й визнавати чудових американських авторів минулого століття. Майже не перекладені на російську та українську мови такі поети як Аллен Гінзберг, Грегорі Корсо, Пітер Орловскі, Лоуренс Ферлінгетті, Гері Снайдер. З перекладами із Джека Керуака справа полягає трохи (зовсім ненабагато) краще, але й він у нас практично не вивчений, хоча на Заході вже давно став легендою.
Класик літератури XX століття Хорхе Луїс Борхес у замітці про Суінберне писав: "Жалюгідна схильність нашого часу зводити добутку до особистого документа, до біографічного свідчення скалічила й художні оцінки".
Однак говорячи про Джека Керуаке, ми постійно зіштовхуємося з тим, що грань між його творчістю й життям досить розмите. Іноді може здатися, що факти з життя Керуака і його оточення грають більше важливу роль у його книгах, чим, скажемо, уява. Письменник розглядав свої добутки як