Джек Керуак та його найвідоміший роман "На дорозі"
2.2 Джек Керуак та його славетний роман "На дорозі"
Роман "На дорозі" став важливим етапом у творчості Керуака. Ця книга змусила свого автора пережити багато чого: закінчивши її, Джек почував себе на висоті, йому здавалося, що він нарешті став писати так, як прагнув все життя, однак те, що роман не хотіли друкувати, пригнічувало його. Твір, написаний в 1951 році за три тижні (Керуак не любив говорити, що перші начерки роману були зроблені набагато раніше) на нескінченному рулоні паперу для телетайпа, побачило світло лише через шість років. Видавці не зважувалися опублікувати річ, що настільки не вписувалася в рамки традиційного роману. За формою, та й по змісту, "На дорозі" дійсно відрізнявся від усього відомого раніше в американській літературі. "Я маю потребу в глибинній формі, у поетичній формі - так, щоб свідомість дійсно проникала в теперішнє", - говорив Джек Керуак про свої літературні пошуки.
Тут уперше письменник застосовує свій новий метод, джерелом якого, як це ні парадоксально, стали листа людини, намагаючогося навчитися літературної майстерності в самого Джека, - Ніла Кессіді. У підсумку вони вчаться друг у друга, зв'язані міцною дружбою і якоюсь непоясненою внутрішньою симпатією.
Ніл відправляється в Нью-Йорк в 1946 році, щоб зустрітися зі своїм другом Хелом Чейзом, студентом Колумбійського Університету. Від нього він довідається про молодих письменників Керуака й Гінзберга. Перший учить Ніла, як писати прозу, другий - вірші. Ніл на якийсь час попадає під зачарування Гінзберга й навіть стає його коханцем, не забуваючи, однак, і про свої природні гетеросексуальні схильності. Тоді ж Кессіді перетворюється в справжнього героя "розбитого покоління", без якого воно, можливо, просто не відбулося б як естетичний і соціальний феномен.
"Великий Лист", або "Лист Джоан", як назвав його пізніше Аллен Гінзберг, Джек одержав у лютому 1951 року. Воно було від Кессіді - навіть не лист, а ціла автобіографічна замальовка, у якій Ніл описував себе й свою колишню кохану Джоан Андерсон. Для Керуака це було одкровенням: він уперше помітив, що стиль листів Ніла може стати тим вікном у велику літературу, що він марне шукав всі останні роки. Цей стиль він назвав "мускульним потоком", а "Лист Джоан" порівнював з "Записками з підпілля" Достоєвського. Відтепер метод "спонтанного листа" стає характерною рисою багатьох романів Джека Керуака[27, 67].
Ніл не тільки винайшов новий спосіб листа, він входив у літературу з кожним новим романом Керуака, стаючи центром цього миру, його серцевиною. (Не тільки Керуак, але й Джон Клеллон Холмс і Том Вулф використовували Кессіді як прототип своїх головних героїв.) На сторінках "На дорозі" дається образ мандрівника по дорогах Америки хіпстера або бітника - Діна Моріарті (Ніла Кессіді), що має у своєму родоводу дюжину героїв Дикого Заходу. Цей сучасний міський ковбой божевільний, але не настільки, щоб залишатися незрозумілим. Він дивний, але це краще, ніж бути середнім американцем. Головне - він вільний і вміє жити, по-справжньому насолоджуючись тим, що має, будь те гарна жінка, гарна музика або склянка холодного пива.
Звичайно, Джек ідеалізує свого героя, але не міняє його суть: Дин залишається людиною дороги, вона тягне й поглинає його. Сал Парадайз (Керуак) розуміє, що для нього життя - це не тільки дорога, але й щось ще; роман закінчується міркуванням Сала про Діна Моріарті, у якому помітні ледь приховуваний смуток і особливе романтичне відношення оповідача до героя: "Тому в Америці, коли заходить сонце, а я сиджу на старому, поламаному річковому пірсі й дивлюся на довгі, довгі небеса над Нью^-Джерсі, і відчуваю всю цю грубу землю, що перекочується одним неймовірно величезним горбом до самого Західного Узбережжя, і всю ту дорогу, що веде туди, всіх людей, які бачать сни в її неуявній величезності, і знаю, що в Айові тепер, мабуть, плачуть діти, у тій землі, де дітям дозволяють плакати, і сьогодні вночі на небі з’являться зірки, і хіба ви не знали, що Господь Бог - це плюшеве ведмежа Вінні-Пухнув? вечірня зірка напевно вже хилиться донизу й ллє свій мерехтливий серпанок на прерії, що саме чекають приходу повної ночі, що благословляє землю, затемнює всі ріки, вінчає вершини й обертає останній берег, і ніхто, ніхто не знає, що з усіма трапиться, якщо не вважати позабутого ганчір'я старості, я думаю про Діна Моріарті, я навіть думаю про Старого Діна Моріарті, про батька, якого ми так ніколи й не знайшли, я думаю про Діна Моріарті"[42, 82].
"На дорозі" можна назвати ліричним романом мандрівки, у якому є присутнім елемент анархічного гедонізму, що проявляється яскравіше всього у вчинках Діна Моріарті, героя й антигероя одночасно. Самі "правильні" друзі Сала не бажають перебувати в суспільстві цього безумця, у якого на розумі одна лише дорога. Обставини бурхливого життя Діна і його прагнення жити не зупиняючись і встигнути при цьому все відразу змушують Моріарті, що не випробовує, втім, ні найменшого почуття провини, кинути хворого Сала в Мехіко. Останній намагається пояснити це зрадництво товариша його заплутаним і незвичайним життям, але фраза "Добре, старовина Дин, я нічого не скажу" явно вказує на деяке охолодження колишньої прихильності до свого героя. Втім, через якийсь час Парадайз зможе забути свою мексиканську образу й зрозуміти справжня велич і щирість Діна Моріарті.
Цікаво, що й у житті відносини між Джеком і Нілом не завжди були гладкими. Керуак проводить зиму 1954 року в Сан-Хосе, де живе разом з родиною Кессіді. У цей час Ніл захоплюється каліфорнійським містиком Едгаром Кейсом. Він настільки поглинений книгами цього автора й ідеями реінкарнації, що не може говорити ні про що іншому. Джек не схвалював захоплення свого друга, уважаючи, що Едгар Кейс не може зрівнятися з індійськими сутрами або ведичними гімнами, і марне намагався переконати в цьому Ніла. Але їхні нічні суперечки, як правило, закінчувалися нічим. Ніл був упертий, і це дратувало Джека. Наприкінці березня між ними відбувається дурна сварка - друзі не можуть вирішити, хто повинен платити за чергову порцію марихуани. Джек розуміє, що далі так тривати не може, він збирає речі й відправляється в Сан-Франциско, де працює над новим добутком - книгою віршів "Блюзи Сан-Франциско"[34, 505].
Поступово їхньої дороги розходяться. На початку шістдесятих Керуак починає сильно пити. Він уже не так молодий, щоб проводити своє життя в шляху. У дорожніх пригодах Ніла Кессіді з'являється новий супутник - молодий письменник Кен Елтон Кізі, що став відомим завдяки своїм романам "Пролітаючи над гніздом зозулі" і "Часи щасливих осяянь". Кізі організував божевільну акцію-подорож по дорогах Америки й Мексики на старенькому "психоделічном" автобусі, водієм якого став Ніл Кессіді. Однодумці Кена Кізі називали себе "Веселими пустунами" і ратували за вільний спосіб життя, пропагували ЛСД і так званий "кислотну долю", що стала популярним після створення Джеррі Гарсія й Робертом Хантером групи "Грейтфул дед" ("Grateful Dead"). Досвід "пустунів" являв собою приголомшливий матеріал для роману, що, однак, написав не Кізі, а Том Вулф (не плутати з Томасом Вулфом), що також приймав участь в акції. Події, пов'язані із цією подорожжю, лягли в основу сюжету його книги "Електропрохолодний кислотний тест"[34, 508].
Але повернемося до роману "На дорозі". Суть цього досягнення не стільки у відкритій ексцентричності поводження його героя, не стільки в зовсім божевільних обставинах його життя, скільки в неминучому відчутті опору й протесту, які виникають через небажання підкорятися ідеалам "суспільства процвітання". Протест Діна Моріарті не підкріплений ніякою політичною ідеєю, він далекий, наприклад, від футуристичних маніфестів Філіппо Томмазо Марінетті - цієї карикатури ХХ століття на Артюра Рембо, що эксплуатировали виродливі крайності життєвого й творчого поводження французького символіста. Це, скоріше, протест одинака, ізгоя або юродивого, що замикається у власному баченні вільного й щасливого існування. Це навіть не протест властиво, а якесь зародження нової ментальності. У Діна немає ніякої ідеології, крім однієї - самого життя. І якщо він виступає персоніфікацією дороги в романі, те й дорога є не чим іншим, як символом життя в ритмі, яку можна зрівняти зі скаженим ритмом фраз у бібопа, що підкоряється головної мети імпровізатора - індивідуальному самовираженню[34, 512].
Подібне порівняння аж ніяк не випадково: Джек Керуак досить багато часу проводив у музичних клубах Нью-Йорка, будь те "Червоний барабан" ("Red Drum") або "Відкриті двері" ("Open Door"); і "таємничі герої" джазової музики, як назвав Чарлі Паркера, Діззі Гіллеспі й Майлза Девіса Аллен Гінзберг, не могли не вплинути на творчість письменникаа, що самим імпровізаційним стилем своєї прози віддав данину впливу джазменів, що населяє його романи. В 1968 році Гінзберг згадував, що своєму прозаїчному рядку Керуак навчився в Паркера, Гіллеспі й Монка. Джаз для нього виявився тим зустрічним плином, яке необхідно було інтегрувати в літературу, перетворивши, таким чином, її гладка мова в "рвану" фразу бібопа, у безперервний потік свідомості[27, 86].
В "Основах спонтанної прози" Джек пояснює свій метод так: "Ніяких крапок, що розділяють пропозиції, і без того довільно пронизані помилковими двокрапками й боязкими, до того ж марними комами - лише енергійні тире, що відокремлюють риторичний подих". Для Джека було важливо, щоб пауза була природної, "розміряної", по вираженню Вільяма Карлоса Уільямса, щоб вона не змушувала фразу замовчати на середині, а давала їй передохнути. Крапки й коми тільки гальмують мовний потік. Вони - усього лише умовні значки, що обманюють око. Довгасті риски-тире, навпаки, подовжують фразу, дозволяючи їй плавно перетекти в наступну[19, 203].
Керуак був насправді стурбований графічним відтворенням своїх речей, уважаючи, наприклад, що вірш повинне друкуватися в тій формі, у якій уперше було записано автором. Що стосується його переваг в області пунктуації, то вони пояснюються, скоріше, прагненням зробити твір суцільним енергійним потоком спонтанних фраз. Джек Керуак був дуже розстроєний, коли в книжковому виданні його роману "Доктор Сакс" (видавництво "Grove Press") замість "правильних" тире (-) з'явилися "огидні" ( ---). Те ж саме трапилося пізніше з його "Книгою снів", що вийшла у видавництві Лоуренса Ферлінгетті "City Lights". Пунктуація відіграє важливу роль у романах Керуака, розділові знаки тут несуть певне значеннєве навантаження. Сам письменник називав тире "знаком вивільнення", своїм "фірмовим" знаком. У листі до редактора видавництва "Farrar, Strauss" Робертові Жиру Керуак писав: "Зміст тире в тім, щоб дати читачеві візуальне попередження про прийдешній кінець фрази, що є, в остаточному підсумку, риторичним умовлянням, заснованим на подиху, і воно повинне завершитися, і я завершую його енергійним знаком вивільнення, тобто тире". Характерно, що й сам лист написаний у спробі застрахувати себе й свої романи "Біг Сур" і "Бачення Жерара" від можливих помилок при публікації в "Farrar, Strauss"[40, 227].
Закінчивши "На дорозі", Керуак незабаром починає роботу над новим романом "Бачення Коді". Гінзберг назвав цю книгу "всеохоплюючим варіантом" історії про Діна Моріарті, у якого в новому досягнення з'являється нове ім'я - Коді Померей. Втім, і в першого, і в другого той самий прототип - Ніл Кессіді[34, 538]. Однак міняється не тільки ім'я, але й відношення письменника до свого героя: якщо в "На дорозі" Сал Парадайз - це Джек Керуак, а Дин Моріарті - Ніл Кессіді, те в "Баченнях" за Коді коштують відразу кілька прототипів. Справа в тому, що Керуак хотів зобразити Померея таким, яким він хотів би бачити себе - етакий ідеалізований образ зі своїх власних снів. Джек був знаком з автобіографією Кессіді (її він знайшов якось на горищі в будинку Ніла, коли гостював у нього), але вона його явно не влаштовувала: Керуаку був необхідний герой-дзеркало, подивившись у яке він міг би довідатися свої власні риси.
Образ Коді Джек зв'язував також з романтичною мрією про вільну Америку, мрією, загубленої десь у минулому, і цей образ можна було зафіксувати, вичерчуючи нескінченні криві слів на аркуші паперу: "Я дурень, над усім миром і моїм дурним життям піднімається новий день; я дурень, закоханий у сумні кола іподрому, тримаю парі, Айова солодкозвучна як її ім'я, моє серце розчиНілося в самотніх звуках мрячної весняної ночі дикої доброї Америки в її могутності, вогкість дротової огорожі вдихнула в мене розуміння, я стояв на водонапірній трубі, душа рвалася назовні, загибель не викликає в мене відторгнення, я складаюся з її, я складаюся з Коді"[34, 572].
Метод креслення, або замальовки, був відкритий Джеком через кілька місяців після закінчення першого варіанта "На дорозі". Після цього відкриття, джерелом якого, можливо, було трансовим листом Йітса, Керуак розуміє, що не може писати як і раніше (тобто так, як був написаний перший роман "Городок і місто"). Новий метод Джек пробує в "Баченнях Коді". Багато хто з його друзів уважають, що млинець вийшов грудкою й що його книга - просто "безлад" з гуркітливих фраз, що налазять одна на іншу: у цьому одна із причин того, що роман був опублікований цілком тільки після смерті письменника, в 1973 році. Не секрет, що й сам Керуак був трохи стурбований безформністю свого роману. Але впевненість у тім, що всі ці розрізнені фрагменти об'єднані цілісною авторською свідомістю, змушувала Керуака почувати себе по-прустовськи великим.
Джек Керуак написав багато книг, намагаючись довести собі й іншим, що він може називатися письменником, може створювати такі ж великі книги, як Джойс або Пруст. Письменником, однак, його вважали не всі, викликуючи слідом за Капоті, що Керуак друкує, а не пише. Ми вже звикли, здається, до того, що багато пишучих людей лише після смерті стають у суспільній свідомості по-справжньому великими. Однак хто як не сам поет, по вираженню Грегорі Корсо, може краще знати, що він поет. Можливо, саме ця впевненість справжнього генія змушувала Керуака продовжувати творити свої божевільні сни, дороги, бачення, зриви, падіння, любові, страждання, саторі.
І в гірші роки життя Керуак намагався знаходити сили, щоб працювати над своїми добутками, тому що розумів, що його книги для нього - щось начебто сповіді; оголення те саме що не гріх, а осяянню істини. Його життя стало основним предметом його книг, у яких він змінював тільки імена, не щадячи своїх знайомих із дрібними подробицями їхніх учинків або провин. Для нього головним було показувати як вона є, у всій її правоті й неправоті.
Інша справа - методи, якими користувався Керуак для досягнення своїх цілей. Спонтанність його творів ріднить його із Джойсом, експресія почуття й ритму - з Рембо, містичні бачення - із Блейком. Всіх цих авторів, разом з Уолтом Уітменом, Йітсом, Томасом Вулфом, Керуак вважав своїми вчителями й попередниками. Тепер і сам Керуак став попередником і вчителем для багатьох письменників і поетів, які пройшли школу покоління бітників і винесли з її, мабуть, головне: справа навіть не в самій літературі, а в тім, наскільки чесно ти до неї ставишся, як ти її розумієш, що вона для тебе значить. Це може бути просто дорога, нескінченна дорога наших життів і смертей. Всі що завгодно. Були часи, коли Керуак взагалі не любив говорити про свої роботи як про літературу. Чи вважав він їх чимсь більшим? Або він зневірився в це мистецтво? Так чи інакше, він сказав досить, щоб не ставити під сумнів можливості літератури. Керуак не тільки використовував їх, але й збагатив літературу власними методами й прийомами[19, 212].
Він відбувся. Промчався по американській літературі, як Ангел Дороги. Так прийнято вважати. Чи варто руйнувати цей міф? Як хочете. Але роман "На дорозі" - лише маленька частина Керуака. Невірно думати, що це єдиний роман письменника, що варто читати. У нього є книги більше складні, більше проникливі й глибокі, чим ця, хоча "На дорозі", безумовно, шедевр. Але щоб зрозуміти, що таке Керуак, однієї "Дороги" мало. Його внутрішня дорога проходить через "Доктора Сакса", "Книгу снів", "Біг Сур", інші книги. Він створив цілу Легенду про Дулуозе. Легенду про себе самому. Не будемо про це забувати[43, 180].
Висновки до другого розділу
Отже в американській літературі XX століття традиційно виділяють два покоління письменників: "загублене покоління" двадцятих і про "розбите покоління" п'ятидесятих років. Лідером першого прийнято вважати Ернеста Хемінгуея, автора знаменитих романів "И сходить сонце", "Прощай, зброя!", "По ккому дзвонить дзвін". Центральною фігурою "Beat Generation", або просто бітників, в очах громадськості став Джек Керуак.
Очевидно, публіка знаходила в бітниках з їх часом божевільними ідеями те, чого їй так не вистачало в післявоєнній ейзенхауерській Америці. А для бітника бажання відрізнятися, бути не таким, як всі, жити справді насиченим життям представлялося винятково важливим.
Роман "На дорозі" став важливим етапом у творчості Керуака. Ця книга змусила свого автора пережити багато чого. Твір, написаний в 1951 році за три тижні на нескінченному рулоні паперу для телетайпа, побачило світло лише через шість років. "На дорозі" можна назвати ліричним романом мандрівки, у якому є присутнім елемент анархічного гедонізму, що проявляється яскравіше всього у вчинках Діна Моріарті, героя й антигероя одночасно.
Отже, Керуак був насправді стурбований графічним відтворенням своїх речей, уважаючи, наприклад, що вірш повинне друкуватися в тій формі, у якій уперше було записано автором. Джек Керуак був дуже розстроєний, коли в книжковому виданні його роману "Доктор Сакс" (видавництво "Grove Press") замість "правильних" тире (-) з'явилися "огидні" ( ---). Те ж саме трапилося пізніше з його "Книгою снів", що вийшла у видавництві Лоуренса Ферлінгетті "City Lights".
Ще одним здобутком був метод креслення, або замальовки, був відкритий Джеком через кілька місяців після закінчення першого варіанта "На дорозі".
РОЗДІЛ 3. ОБРАЗ АУТСАЙДЕРА У ТВОРІ ДЖЕКА КЕРУАКА "НА ДОРОЗІ"
З огляду на знайомство автора зі східними містико-філософськими вченнями, можна зіставити дану назву із украй ємним терміном древньокитайьскої філософії "дао" або "тао" - який означає шлях тобто суть явищ природа, людського життя, божества. Відомо також, що буддійське навчання називається й "середній шлях" ("середня стежка") або "восьмеричний шлях", що, відповідно до четвертого "шляхетній істині" буддизму, веде до звільнення від страждання.
Дійсно - шлях, що переборюють герої роману, складний і звивистий, чреватий несподіваними підступностями долі. У центрі роману перебувають два персонажі: герой-оповідач і його друг Дін Моріарті. По ходу дії роману, що охоплює період часу довжиною в чотири роки, з образами персонажів відбуваються значні зміни.
Під впливом свого нового друга Діна, герой оповідач Сажваторе Парадайс (або просто Сел), що переживає в момент їхньої зустрічі повне сум'яття почуттів і розчарування в людях, знову знаходить смак до життя. Для нього починається нове життя - період, що він сам називає "своїм життям на дорозі". Його початок, як і всякий початок чогось нового й незвичайного, досить багатообіцяюче. Сповнений бажанням відкрити для себе простори Америки, особливо американського Заходу, де він ще жодного разу не бував, Сел відправляється в шлях. Він щиро сподівається побачити багато цікавого, бути може, навіть чудесного, якоюсь мірою усе ще уявляє собі Захід як деяку обітовану землю, де повинні здійснитися його таємні бажання. Сел із захватом дивиться на своїх товаришів, намагаючись побачити в них риси вірних і сміливих друзів, здатних до глибоких почуттів і шляхетних учинків, неабияких особистостей.
Він із захватом слухає й дивиться подання музикантів-джазистів, із замилуванням стежить за поводженням упевнених, горлатих, сильних водіїв більших вантажівок, на яких він робить більшу частину своєї подорожі. Доказом розмаїтості й повноти життя на Заході служить і заразливий, вільний сміх зустрічного фермера, і виринаюча через край енергія й радість двох братів - водіїв вантажівки, і тихі слова його попутника - навченого життям старого жебраки.
Але за першою подорожжю випливають інші, і радісне, схвильоване передчуття чуда, що от-от повинне здійснитись, поступово вгасає, переміняючись годинниками роздумів, утоми й розчарування. Всі частіше починає звучати мотив тлінності буття, нездійсненності мріянь, самітності, якому можна протиставити хіба що присвітення з життям і повну співчуття любов до іншої людини. Якщо на початку роману яскраві зірки над прерією кликали Села в дорогу, до нових пригод, то в останньому епізоді книги всі фарби тьмяніють і гаснуть. Людина самотня перед вічністю, вічність непізнавана, доля людини - старіння й смерть. Починаючись в мажорних, життєстверджуючих тонах роман завершується на мінорній ноті ссвітенності перед особою невблаганної долі.
Спочатку роман не мав назви "На дорозі", але саме воно найкраще відповідає змісту роману, тому що багатозначно, виразно й щонайкраще розкриває основні ідеї автора. Витлумачити ця назва тільки як відповідний заголовок для розповіді про численні подорожі героїв було б украй поверхово й невірно, тому що воно відбиває не тільки нескінченне бродяжництво, занепокоєння, неприкаяність героїв. Це й переклик з уітменовським мотивом відкритої дороги й вказівка на духовний пошук, пошук ідеалів і способу життя, відмінного від пануючого буржуазного подання про діловий успіх і матеріальний добробут як заповітної мети, що виправдує будь-які зусилля.
Але найкраще про довгу й ретельну роботу Керуака над добутком свідчать деякі сторони змісту роману. Добре відомо, що Керуак прилучився до буддизму й почав серйозно вивчати різні буддійські джерела тільки в 1954 році. Результати його штудій пізніше відбилися не тільки у властиво художніх творах - романах, повістях і віршах; вони одержали також і теоретичне узагальнення в об'ємному манускрипті "Дещо про дхарме" і в "Писанні Золотої вічності" - невеликому трактаті у віршованій формі. Повна відсутність буддійських ремінісценцій у написані до 1954 року творах може свідчити, що до цього Керуак дійсно не був знаком з буддійськими навчаннями. Зате збірник віршів "Блюзи Мехікосіті", над яким Дж.Керуак працював в 1955 році, значною мірою присвячений викладу тої або іншої буддійської сури у стислій віршованій формі. Майже у всіх наступних творах Керуака можна виявити більше або менше число різних буддійських ремінісценцій.
У романі "На дорозі", крім ремінісценцій, можна знайти й прямі висловлення, що розкривають деякі буддійські погляди на світ і людське життя, божество. Звичайно, присутність у романі певного містико-пантеїстичного елемента можна було віднести й на рахунок впливу інших, більше традиційних для американської літератури релігійних і філософських навчань. У такий спосіб можна було б пояснити як міркування про тлінність буття, так і проповідь любові й співчуття до всього живого й деякі інші моменти. Але в романі є й опис осяяння, відповідно до термінології буддизму - "сатори", виникає образ Лхасі - священного міста буддистів ламаїстської користі. Міркування про наявність божественного початку навіть у самих дрібних і незначних предметах далі приводять до думки про єдність і рівноцінність усього сущого. Наприкінці роману говориться, що бог є просто ведмежа Пухнув. Значить бог не є абсолютом, а подібно будь-якій іншій істоті, явищу або ідеї цього світу - просто ілюзорної, позбавленої субстанціальності поняття. Це повною мірою відповідає навчанням буддизму, у тому числі і його різновиду - дзен.
На підтвердження факту довгої й ретельної роботи письменника над первісним рукописом роману можна було б привести ще й інші докази. Так, наприклад, при всій гаданій фрагментарності, роман "На дорозі" відрізняється значною тематичною й композиційною продуманістю й завершеністю, послідовним розвитком характерів, їхнім саморозкриттям. Інші ж добутки Дж.Керуака аж ніяк не завжди досягають настільки високого ступеню художньої цілісності.
Для того, щоб одержати наочне подання про погляди й світовідчування Дж.Керуака, представляється доцільним звернутися до аналізу створених їм персонажів, до розгляду письменницької концепції особистості, її втілення в конкретних творах. Як зовсім справедливо відзначає радянський літературознавець Т.Л.Морозова: "Герой для письменника - це й предмет, і знаряддя для пізнання дійсності, цей засіб вираження його погляду на світ і спосіб твердження його естетичного ідеалу. Людина в його різноманітних зв'язках із природою й суспільством завжди перебувала в центрі уваги літератури, особливо літератури реалістичної. Будь-яка проблема - соціальна, політична, економічна, історична, філософська, етична,