Особливості та значення поеми Вергілія "Енеїда" в літературному процесі
Втручання богів, демонів і померлих у життя живих людей не тільки наповняє собою всю «Енеїду», але майже завжди відрізняється надзвичайно драматичним, насильницьким характером. Крім того, усі ці явища богів, пророкування і знамення майже завжди мають у «Енеїді» не який-небудь вузько-побутовий чи хоча б просто військовий характер, але вони завжди історичні в змісті сприяння основної мети всієї «Енеїди» — зобразити прийдешню могутність Риму. Боги, що вступають у бій, під час пожежі Трої поводяться буйно. Серед вогню, диму, серед хаосу каменів і руйнування будинків Нептун потрясає стіни міста і все місто в самому його заснуванні. Юнона, оперезавшись мечем і займаючи Скейські ворота, люто кричить, призиваючи греків. Афіна Паллада, осяяна німбом і лякаючи всіх своєю Горгоною, сидить на фортечних стінах Трої. Сам Юпітер збуджує війська. Під час пожежі Трої Енею являється примара незадовго до того вбитого Ахіллом Гектора. Гектор після наруги над ним Ахілла не тільки сумний, він чорний від пилу, закривавлений, його опухлі ноги обплутані ременями, борода його в бруді, а волосся склеїлося від крові, на ньому зіяють рани. Він велить, Енею виходити з Трої, доручаючи йому святині Трої [9, с.130].
Коли Еней з'являється у Фракії і хоче заради жертвопринесення вирвати з землі рослину, він бачить на стовбурах рослини чорну кров і чує скорботний голос із глибини пагорба. То була кров Полідора (сина Пріама), вбитого фракійским царем Поліместором.
Доля проти шлюбу Енея і Дідони, і от, коли Дідона приносить жертви, чорніє священна вода, принесене вино перетворюється в кров, із храму її померлого чоловіка чується його голос, на вежах стогне самотній пугач. У Гомера Зевс посилає Гермеса до Кирки з велінням відпустити Одиссея, і та відпускає його тільки з деяким бурчанням. У Вергілія Юпітер теж посилає Меркурія до Енея з нагадуванням про від'їзд. Після цього розігрується трагічна історія з Дідоною. А коли Еней, сів на корабель, мирно заснув, Меркурій являється йому в сні в другий раз. Меркурій квапить Енея і говорить про можливі підступи Дідони.
Особливо часте втручання богів у справи людей у піснях ІХ-ХІІ, де зображується війна; Вергілій скрізь хоче зобразити щось чудесне чи незвичайне. Якщо Гомер все надприродне хоче зробити цілком природним, звичайним, то у Вергілія саме навпаки. У Гомера Афіна Паллада, щоб сховати Одіссея від феаків, огортає його густою хмарою, але це відбувається ввечері [10, с.238]. У Вергілія ж Еней і Ахат огортаються хмарою серед біла дня, так що краса цього явища тільки підкреслюється. Коли люди зображуються у Вергілія поза всякою міфологією, вони теж відрізняються в нього підвищеною пристрасністю, що часто доходить до коливань і невпевненості, до нерозв'язних конфліктів. Любов Дідони та Енея розпалюється в печері, де вони ховаються від страшної бурі і раптово виниклих гірських потоків. Еней повний коливань. При всякому затрудненні він молиться богам, приносить жертви і запитує оракулів. У рішучу хвилину перемоги над Турном, коли цей останній у зворушливих словах благає його про пощаду, він коливається, чи убивати його чи залишити в живих; і тільки пояс Палланта з бляхами, замічений ним на Турне, змусив його покінчити зі своїм супротивником.
Головними діючими героями «Енеїди» є, суворо говорячи, Юнона і Венера. Але вони теж постійно змінюють рішення, коливаються, а ворожнеча їх позбавлена принциповості і часто робиться дріб'язковою [10, с.240].
Зворушлива нещаслива Креуса, дружина Енея що зникла, і після відходу з життя все ще піклується і про самого Енея і про їх хлопчика Асканія. Зворушлива й Андромаха, що теж пережила нескінченні нещастя й все ще тужна за своїм Гектором, навіть після виходу заміж за Гелена. Хапає за серце прохання Палінура про його поховання, оскільки він залишається непохованим у чужій країні. У матері Євріала, що довідалася про смерть свого сина, холодіють ноги, випадають спиці з рук, вона випускає пряжу; у божевіллі, з роздертим волоссям, вона тікає до військ і стогонами і голосіннями наповняє небо. Євандр майже без почуттів падає на тіло свого загиблого сина Палланта і теж несамовито стогне і голосить жагуче і безпомічно. На противагу цьому, піднесеними, простими рисами зображені троянці Ніс і Євріал, два відданих один одному солдати; вони гинуть у результаті взаємної відданості [10, с.241].
Прибігає до самогубства не тільки Дідона, але і дружина Латина, Амата, вражена поразкою своїх родичів. Не пройшов Вергілій і мимо простого життя звичайних трудівників, що, мабуть, теж була йому добре відома.
2.5 Жанри в «Енеїді»
Жанри в «Енеїді» дуже різноманітні, це і було нормою для еллінистично-римскої поезії. Насамперед це, звичайно, епос, тобто героїчна поема, джерелами для якої були Гомер, а також римські поети Невій і Енній разом з римськими анналістами. У Гомера Вергілій запозичає безліч окремих слів, висловів і цілих епізодів, відрізняючись від його простоти величезною психологічною складністю і нервозністю. Епічний жанр виявляється у Вергілія також і у виді безлічі епілієв, у чому не можна не бачити деякого впливу неотериків. Майже кожна пісня «Енеїди» являє собою закінчений епілій. Але й тут соціально-політична ідеологія раз і назавжди відокремила Вергілія від безтурботних малих форм у неотериків, що писали часто в стилі мистецтва для мистецтва [11, с.21].
Яскраво представлена у Вергілія також і лірика, зразки якої видні в плачах Євандра і матері Євріала. Але що особливо різко відрізняє епос Вергілія від інших епосів — це постійний, гострий драматизм, трагічний пафос який іноді досягає ступеня трагедії.
Що стосується прозаїчних джерел, то безсумнівним є в «Енеїді» вплив стоїцизму (стоїчна покора Енея долі). «Енеїда» далі переповнена риторикою (маса висловів, з яких багато які складені дуже по - мистецьки і вимагають спеціального аналізу). Не далекий Вергілій і від описів, які теж дуже далекі у нього від спокійного й врівноваженого епосу і пересипані драматичними і риторичними елементами. Описи ці відносяться і до природи, і до зовнішності людини, і до її поведінки, і до її зброї, і до численних боїв. Риторика, як і взагалі різноманітна елліністична ученість Вергілія, свідчить про тривале вивчення поетом численних прозаїчних матеріалів. Свою, поїздку в Грецію він почав теж заради вивчення різних матеріалів для своєї поеми [12, с.163]. Усі зазначені жанри аж ніяк не представлені у Вергілія в ізольованому виді,— це цільний і неповторний художній стиль, що часто тільки за формою епічний, а власне кажучи не можна навіть і сказати, який із зазначених жанрів переважає в такій, наприклад, картині, як взяття Трої, у такому, наприклад, романі, як у Дідони й Енея, і в такому, наприклад, двобої, як між Енеєм і Турном. Це еллінистично-римська строкатість, супроводжувана до того ж типово елліністичною вченістю.
2.6 Художній стиль «Енеїди»
Художній стиль «Енеїди», що випливає з цього різноманіття жанрів, теж надзвичайно далекий від простоти класики і сповнений численних і суперечливих елементів, що вправляють на читача незгладиме враження.
Вся своєрідність художнього стилю Вергілія в тому, що в нього міфологізм неможливо відрізнити від історизму. Історією наповнене у Вергілія майже все. Походження Риму, його зростаюча міць і принципат, який виник в кінці кінців — це ті ідеї, яким підпорядковано майже всякий художній прийом у нього, навіть такий, наприклад, як опис чи мова [13, с.197].
Однак цей історизм не слід розуміти як тільки об'єктивну ідеологію чи як тільки об'єктивну картину історії Риму. Усі ці прийоми об'єктивного зображення глибоко і жагуче пережиті Вергілієм; його емоції часто досягають захопленого стану. Тому психологізм, і притому психологізм приголомшливого характеру є теж одним із самих істотних принципів художнього стилю поеми.
Побудова художніх образів в «Енеїді» відрізняється великою раціональною й організаційною міццю, що тут і не могла не бути, оскільки вся поема є прославляння могутньої світової імперії. У психологізмі Вергілія немає нічого кволого, неврівноваженого. Всі істеричні характери (Сивіла, Дідона) складно психологічні, але є сильними за своєю організованістю і логічній послідовності у вчинках. На цьому будується у Вергілія і вся позитивна ідеологічна сторона його художнього стилю. Цей стиль переслідує чисто виховні цілі, оскільки вся поема тільки і писалася для проповіді древніх аскетичних ідеалів, для реставрації строгої старовини в це століття розпусти, для реставрації древньої і суворої релігії з усіма її чудесами і знаменнями, оракулами, її суспільною й особистою мораллю. Вергілій у своїй поетиці — один з найбільших античних моралістів. Його моралізм сповнений самого щирого і самого задушевного осуду війни і любові до простого і мирного сільського життя. У Вергілія всі герої не тільки страждають від війни, але і гинуть від неї, крім хіба тільки Енея [13, с.199].
Людиною м'якої душі, серцевих і мирних настроїв Вергілій є, таким чином, не тільки в «Буколіках» і «Георгіках», але й в «Енеїді», і тут, мабуть, більше всього. Один з невірних поглядів відносно художнього стилю «Енеїди» полягає в тому, що вона є твором надуманим і фантастичним, далеким від життя, переповнений міфологією, у яку сам поет не вірить. Тому нібито художній стиль «Енеїди» протилежний всякому реалізму. Але реалізм є поняття історичне, і античний реалізм, як і всякий реалізм взагалі, досить специфічний. В очах будівельників і сучасників висхідної Римської імперії художній стиль «Енеїди», безсумнівно, реалістичний. Чи вірив Вергілій у свою міфологію чи ні? Зрозуміло, про яку-небудь наївну і буквальну міфологічну віру в це століття високої цивілізації не може бути і мови. Однак це не значить, що міфологія у Вергілія є суцільна фантастика. Міфологія вводиться в цій поемі винятково з метою узагальнень і обґрунтування римської історії. По Вергілію, Римська імперія виникла в результаті непорушних законів історії. Усю цю непохитність він виразив за допомогою вторгнення міфічних сил в історію, оскільки обґрунтувати цю непохитність яким-небудь іншим шляхом античний світ був взагалі не в змозі. Таким чином, художній стиль «Енеїди» є самий дійсний реалізм періоду висхідної Римської імперії.
Стиль «Енеїди» відрізняється суто спрямованим характером, що помітний майже в кожному рядку поеми: то це сам художній образ, палкий і стриманий одночасно, то це яке-небудь коротке, але гострий і влучний словесний вислів [13, с.200]. Подібного роду численні вислови стали приказками вже в перші сторіччя після появи поеми, ввійшли у світову літературу і залишаються такими в літературному побуті до наших днів. То цей міцний художньо виразний вірш поеми віртуозно використовує в значеннєвих цілях довготи там, де ми очікували б короткий склад, чи ставить наприкінці вірша односкладове слово і тим його різко підкреслює; зустрічаються численні алітерації і словесний звукопис, про який має представлення тільки той, хто читав «Енеїду» в оригіналі. Така напруженість і максимальна стислість, лапідарність стилістичних прийомів характерні для «Енеїди» [13, с.201].
3 Історичне значення Вергілія
Незважаючи на наявність різного роду критиків Вергілія, можна сказати, що в історії світової літератури шлях Вергілія був як би його тріумфальним ходом.
Вже стародавня література повна преклоніння перед Вергілієм. Йому наслідують епічні поети (наприклад, Силій Італік, Валерій Флакк), Овідій у своїх «Героїнях», драматург Сенека, історики Тит Лівії і Тацит [14, с.99]. У пізніший час народився цілий жанр у літературі, представники якого складали вірші на будь-які теми з окремих висловів і частин віршів Вергілія. Цього прийому не уникли навіть трагіки, навіть християнські письменники при складанні своїх релігійних творів. Уже при Августі Вергілій став предметом вивчення у школах, а відомий теоретик ораторського мистецтва Квінтіліан хвалив звичай починати читання поетів з Гомера і Вергілія. Вергілій рано став популярним також і в широких масах населення Римської імперії. Окремі вірші Вергілія досить часто можна було знаходити написаними на домашньому начинні, на стінах, на творах мистецтва, на вивісках. Ними користувались і як епіграфами, і як епітафіями; а на теми його творів створювався розпис стін всередині будинків. За віршами Вергілія ворожили, перетворюючи його твори в якісь священні книги. Деякі римські імператори аргументували своє домагання на владу посиланнями на різні вірші Вергілія. Його переводили і на грецьку мову. Не було недоліку і в наукових коментарях на твори Вергілія (такі, наприклад, величезні коментарі Доната і Сервія).
З настанням християнства Вергілій анітрошки не втратив свого значення, а скоріше навіть став ще більш популярним. Еклогу IV з її пророцтвом про настання нового світу у зв’язку з народженням якоїсь чудесної дитини в середині століття розуміли як пророцтво про пришестя Христа. Вергілій багато раз трактується як чарівник і чародій, як охоронець міст і цілих народів, входить у коло лицарських сказань і придворної поезії. Данте говорить про себе в «Божественній комедії» як про керований Вергілієм у подорожі по Аду і Чистилищу. Казкові перекази про Вергілія особливо розцвітають протягом XII-XV ст.
З настанням нового часу образ пророка і чарівника Вергілія починає іти в минуле, але зате Вергілій стає предметом постійного наслідування в найбільших представників епосу (Аріосто, Т. Тассо, Камоенс, Мільтон) [14, с.101]. Найбільший французький філолог XVI ст. Скалігер і найвизначніший володар дум в Європі XVIII ст. Вольтер ставили Вергілія безумовно вище Гомера. І тільки з Лессінга починається критичне ставлення до Вергілія, що надалі підсилюється. Російські революціонери демократи Бєлінський, Чернишевський і Добролюбов розцінювали Вергілія як поета, позбавленого гомерівської природності, як поета занадто штучного й у цьому змісті ненародного. Таке розвінчання Вергілія, однак, не означало його повного заперечення, а, навпаки, тільки ставило оцінку Вергілія на правильний історичний шлях.
Радянська оцінка Вергілія — теж суворо історична. Не може бути ніякого абстрактного порівняння Вергілія з Гомером, оскільки кожний з них великий у різному змісті, для різних століть і з різних точок зору. Тільки така історична оцінка і саме цих творів, і їх світової ролі в стані усунути всі ті однобічності розуміння, що були в минулому, і створити правильне уявлення про них для дійсного часу.
ВИСНОВКИ
Отже, можна зробити такі висновки:
Вергілій був джерелом натхнення для Пропорція, Сілія Італіка та Стація. Його талантом захоплювався Августин.
На протязі століть Вергілія сприймали як пророка та чудотворця. Поет став героєм багатьох чисельних легенд, в яких він виступає в особі мага чи чорнокнижника. В «Божественній комедії» Данте він є втіленням земного розуму та супроводжує флорентійського поета по кругам пекла.
В культуру та літературу нового часу Вергілій увійшов як величний гуманіст, який показав велич людини та трагізм її існування.
Ім'я Публія Вергілія Марона пов'язують перш за все з «Енеїдою», котра займає цілком особливе місце в світовій літературі: це — «перша епічна поема, яка є плодом одноосібної творчості і, хоч не сягає своїм корінням до народив міфів та переказів, стала наскрізь національною епопеєю» [15, с.34]. «Енеїда» - це «синтез розвитку античного епосу - дивний сплав гомерівської традиції, творчих шукань елліністичного письменства та літературного досвіду римлян». Це знаменна пам'ятка античності часів Августа.
Вплив «Енеїди» на світову літературу важко переоцінити. «Енеїду» схвально оцінили Вергілієві сучасним Горацій, Овідій, Проперцій, його самого італійці шанували за життя, а героїчна поема була найулюбленішою і головною книжкою шкільної молоді, до віршів Вергілія з «Енеїди» часто вдавалися в щоденному житті. Вся подальша римська література розвивалася під впливом «Енеїди». «Енеїду» коментували, складам словники.
У середні віки твори Вергілія переписували й читали в монастирях; писалися перекази й наслідування «Енеїди». Відомими у XII ст. були анонімний французький твір «Роман про Енея» та куртуазний роман німецького поета Генріха Фельдеке «Енеїда».
В епоху Відродження за взірець для своїх творів брали Вергілія Франческо Петрарка (поема «Африка»), Торквато Тассо («Визволений Єрусалим»), Ронсар («Франсіада»), Камоенс («Лузіади»). Славу Вергілія теоретично утвердив у своїй «Поетиці» (1861) французький гуманіст Юлій Цезар Скалігер. З-поміж шанувальників поезії Вергілія слід назвати Мішеля Монтеня («Проби») [15, с.34].
У літературі XVII-XVIII ст. Вергілієві твори високо цінували і орієнтувалися на них Мільтон («Втрачений рай»), Вольтер («Генріада»), Клопшток («Мессіада»). Високо цінували епопею Вергілія Буало, Расін. Проте у XVIII ст. спочатку в Англії, потім в Німеччині почали виступати проти надмірного культу автора «Енеїди»: перевагу віддавали Гомерові (англійський поет О. Поп у передмові до свого перекладу «Іліади» (1714); німецький письменник і теоретик мистецтва Г.- Е. Лессінг у трактаті «Лаокоон, або Про межі живопису та поезії» (1766). Сповнений пошани до Вергілія Гегель («Естетика»), підкреслює вторинний характер його творчості. Суворіше за Гегеля критикує Вергілія Шеллінг у своїй «Філософії мистецтва» [15, с.34].
Критика XIX ст., відзначаючи високу майстерність Вергілія. його стиль, негативно ставилися до його риторичної патетики. Ідеалізації життя і абстрактності окремих образів.
Дослідження початку XX ст. виявили ступінь оригінальності Вергілія, показали безпідставність абстрактного порівняння його з Гомером, оскільки кожен з них видатний по-своєму. XX століття виявило інтерес до творчості римського поета іменами видатного французького поета Поля Клоделя, французького поета Поля Валері (переклав «Буколіки»), італійця Джозуе Кардуччі (сонет «Вергілій»), визнаного модерніста і новатора в поезії англійця Т.С. Еліота (стаття «Вергілій і християнський світ»), 1945 р. вийшов роман австрійського письменника Германа Броха «Смерть Вергілія» [15, с.34].
список використанної літератури
1. Полонська К.П. Римські поети епохи принципіата Августа.–М.: Вища школа, 1963. – 410 с.
2. Содомора А.О. Жива античність. – К.: Освіта, 1983. – 420 с.
3. Публій Вергілій Марон. Енеїда. – К.: Дніпро, 1972. – 410 с.
4. Антична література. – М.: Просвіта, 1980. – 493 с.
5. Гаспаров М. Л. Очерки історії римської літературної критики. – М.: Просвіта, 1963. – 390 с.
6. Теорія драми в історичному розвитку. – К.: Освіта, 1950. – 440 с.
7. Голубцов Є. С. Культура Стародавнього Риму. – Т. 1, М.: Вища школа, 1959. – 379 с.
8. Дуров В.С. Історія римської літератури. – СПб.: Пітер, 2000. – 615 с.
9. Антична література. – К.: Освіта, 1976. – 290 с.
10. Історія римської літератури. – Т.1. – М.: АН СРСР, 1959. – 390 с.
11. Грабовський А.В. «Безсмертна лише чистота серця»: «Енеїда» Вергілія й однойменна поема І. Котляревського в запитаннях і відповідях. // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1997. - № 8. – С. 21 – 27.
12. Кочур І. Літературна доля Вергілія. // Всесвіт. –1992. - № 12. – С. 161 – 168.
13. Історія античної літератури. – М.: Вища школа, 1983. – 454 с.
14. Скоріна Л.П. Вергілій в українській літературі. // Іноземна філологія. – Вип. 85. – Львів, 1987. – С. 99 – 105.
15. Тарасова Н.І. Творчість Вергілія у світовому контексті.// Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2002. - № 8. – С. 34 – 36.