Історичні умови створення "Повість минулих літ"
Погодінський список - пошкоджений, в ньому відсутні перші . Втрачено також закінчення літопису. Оригіналом для Погодінського списку, очевидно, служив Хлебниковський список, в якому були переплутані листи. Питання полягає лише в тому, чи списаний Погодінський список безпосередньо з Хлебниковського або між ними існував список-посередник? Існують дані, що показують, що Погодінський рукопис переписаний безпосередньо з Хлебниковського. Так, в Погодінському виявилися пропущеними слова «в' Оугровськоу, іже ступи на стіл митрополії», складаючі в точності один рядок в Хлебниковськом списку. Помилка пояснюється ефектом зору, коли писар кінчає рядок тексту і переходить до наступної, допускаючи при цьому «перескок» через одну або більше число рядків. Подібний пропуск, звичайно, міг міститися і в протографе Погодінського списку, але річ у тому, що писар звірив текст з оригіналом і відновив пропущені слова на нижньому полі - а це з'ясовно лише в припущенні, що оригіналом Погодінського служив саме Хлебниковський список.
Краківський список знаходиться в Бібліотеці Чарторийській Національного музею в Кракові. Оскільки рукопис спеціально замовлявся для польського історика Адама Нарушевича (1733-1796), те створення манускрипту слід відносити до часу близько 1795-1796 рр.
Краківський список писаний латинськими буквами з південноросійського рукопису, створеного в 1621 р. за наказом князя Стефана Четвертінського в Жівотові. Не викликає сумніви, що оригіналом для Краківського списку служив Погодінський (як це і припустив А. А. Шахматов): відмічена вище плутанина, характерна для викладу Погодінського списку, повністю відбилася в тексті Краківського; у нім виявилися також індивідуальні помилки писаря Погодінського списку і підновляє в мові.
Краківський список представляє цінність для відновлення деяких втрачених текстів Погодінського. В світлі даних, увязнених в Краківському рукописі, історія Погодінського списку предстає таким чином. У 1621 р. для князя Стефана Четвертинського в Жівотові була виготовлена копія Хлебниковськой літопису. У 1758 р. вона знаходилася у ксьондза Осцимовіча, а в 1778 р. повернулася до колишніх власників - князів Четвертинських. Близько 1796 р. з рукопису була знята копія (написана латинськими буквами) для польського історика Адама Нарушевича. У 1852 р. рукопис придбаний істориком М.П. Погодіним за посредництвом професора Київського університету св. Володимира А. Н. Ставровського і студента С. І. Пономарева.
Список Я. В. Яроцького - рукопис, переписаний в 1651 р. в київському монастирі Ніколи Пустинного. Список містить особливу редакцію Іпатьевськой літопису, записи 1299-1315 рр. по історії Угорщини, Польщі і Литви, статтю «Об прореченії митрополита Петра», Оповідь про Мамаєво побоїще. Список пошкоджений - в ньому не вистачає багатьох листів у складі літопису.
Єрмолаєвський список - рукопис який датується початком XVIII ст. Єрмолаєвськая рукопис має той же склад, що і список Яроцкого: читається особлива редакція Іпатьевськой літопису, літописні записи 1299-1315 рр. по історії Угорщини, Польщі і Литви, стаття «Об прореченій митрополита Петра», оповідь про Мамаєвом побоїще. Дуже близькі і літописні тексти в обох списках.
У основу списків Яроцкого і Єрмолаєвського покладений Хлебниковський список, що піддався певним редакційним змінам. Ця копія Хлебниковського списку, у свою чергу, була відкоректована за іншими джерелами; початок літопису звірений із збіркою (хоча і не в тій формі, в якій піддався правці сам Хлебниковський список) Тверською, а подальший текст виправлений за іншим списком Іпатьевськой літопису. Складання даної редакції слід датувати часом, близьким до 1635 р. [32, с. 69-87]
Рукопис Лаврентьевського літопису зберігається в Російській національній бібліотеці. Основний писар назвав себе в приписці - це був чернець Лаврентій, що переписав літопис в 1377 р. для суздальсько-нижегородського великого князя Дмитра Костянтиновича, по благословенню Суздальського єпископа Діонісія. По імені писаря літопис і отримав в науковій літературі назву Лаврентьевський.
В даний час в рукописі Лаврентьевськой літопису виявляються пропуски. Про зміст втрачених листів можна судити по схожих з Лаврентьевським - Радзивіловському і Троїцкому літописам [15, с.241-245].
Виклад в Лаврентьевськой літопису доведений до 6813 (1304) р. Завершальну, найважливішу для характеристики зведення частину вірно оцінив М. Д. Присілків: переважання в ньому тверських вістей і явно протверське трактування подій кінця XIII - почала XIV ст. свідчать про те, що це було великокнязівське зведення князя Михайла Ярославича (тверського князя, що зайняв великокнязівський володимирський стіл в 1305 р.). Чернець Лаврентій, отже, скопіював в 1377 р. рукопис великокнязівського зведення початку XIV ст.
Про долю самого рукопису Лаврентьєвського літопису відомо небагато. У 1791 р. з Новгорода в числі інших рукописів Лаврентьєвський літопис був відправлений до Москви і потрапив до обер-прокурора Синоду графа А.І.Мусина-Пушкіна. У 1793 р. Мусин-Пушкін видав по цьому рукопису Повчання Володимира Мономаха, на початку ж XIX сторіччя граф підніс манускрипт в дар імператорові Олександру I, який і передав його в Публічну бібліотеку. Це відбулося в усякому разі до 1806 р., оскільки 25 вересня 1806 р. директор бібліотеки А. Н. Оленін подарував копію з Лаврентьевськой літопису графові С. С. Уварову.
Запис про приналежність рукопису Лаврентьєвському літопису Володимирському монастирю послужив підставою для припущення, що чернець Лаврентій писав у Володимирі і що праця його залишилася у володінні монастиря.
Радзивіловський літопис зберігається в Бібліотеці Російської Академії наук в Санкт-Петербурзі. Він датується часом близько 1487р. Характер приписок на полях літопису показує, що рукопис був створений в міському середовищі, в якому користувалися схваленням вічові порядки старовинних російських міст, їх свободи і привілею. Пізніші записи кінця XVI - почала XVII ст. старобелоруською мовою свідчать про те, що рукопис у той час належав представникам дрібної шляхти, жителям Гродненського повіту. В кінці рукопису є запис, що літопис був дарований Станіславом Зеновевичем князеві Янушу Радзивіллу. Отже, біля середини XVII ст. літопис від дрібних утримувачів перейшов у володіння вищого прошарку білоруської знаті. Через посредство князя Богуслава Радзивілла, що мав тісні споріднені зв'язки з прусськими магнатами, літопис в 1671 р. поступив в Кенігсбергську бібліотеку. Тут з нею в 1715 р. ознайомився Петро I і наказав зняти з неї копію. У 1761 р., коли російські війська зайняли Кенігсберг, літопис був узятий з Кенігсбергськой бібліотеки і переданий в Бібліотеку Академії наук в Петербурзі.
Порівняння Лаврентьєвського літопису з Радзивіловським і Літописцем Переяславля Суздальського показує, що схожий текст цих літописів продовжується якраз до 1205 р. Услід за закінченням загального джерела в Лаврентьевськой повторена дата 6714 р., але вже в березневому позначенні, і далі слідує текст, що істотно відрізняється від Літописця Переяславля Суздальського; Радзивіловська ж взагалі обривається на статті 1205 р. Можна тому вважати, що з 1205 р. пов'язаний певний етап в історії володимирського літописання. Разом з тим із спостережень А. А. Шахматова над статтями за 70-і рр. XII ст. витікає, що в основі Лаврентьєвського лежав раніший варіант зведення 1205 р.
Московсько-академічний літопис зберігається в Російській державній бібліотеці. Він доведений до 6927 р., уявляє, як з'ясував А. А. Шахматов компіляцію з трьох джерел: текст від початку до 6714 р. сходить до загального з Радзивіловським літописом протографу, наступні потім вісті 6713-6746 рр. (кінчаючи повідомленням про узяття Козельська) переписано з Софійського I літопису старшої редакції, статті 6746 (після повідомлення про узяття Козельська) - 6927 рр. представляють фрагмент скороченого ростовського літописного зведення.
Вивчення рукопису Московсько-академічного літопису не залишає сумнівів в тому, що він є оригіналом літописного зведення, оскільки ряд палеографічних прикмет в точності відповідає зміні його джерел. Аналіз різночитань показує, що в частині до 1205 р. списки Радзивіловський і Московсько-академічний сходять до загального протографу, який в деяких місцях відійшов від першооснови і має ознаки пізнього походження XІV-XV ст.
У ввідній частині «Повісті» висловлюється біблейська легенда про розділення землі між синами Ноя - Сімом, Хамом і Іафетом - і легенда про вавілонське стовпотворіння, що привело до розділення «єдиного роду» на 72 народи, кожен з яких володіє своєю мовою: «Після потопу троє синів Ноя розділили землю - Сім, Xaм, Іафет...».
Визначивши, що «мова (народ) словенеськ» від племені Іафета, літопис оповідає далі вже про слов'ян, землі, що населяються ними, про історію і звичаї слов'янських племен. Поступово звужуючи предмет свого оповідання, літопис зосереджується на історії полян, розповідає про виникнення Києва. Кажучи про давні часи, коли київські поляни були данниками хазар, «Повість минулих літ» з гордістю відзначає, що тепер, як це і було визначено відвіку, хазари самі є данниками київських князів.
Точні вказівки на роки починаються в «Повісті минулих літ» з 852 р., оскільки з того часу, як затверджує літописець, Русь згадується в «грецькому літописанні»: цього року на Константинополь напали київські князі Аскольд і Дір. Тут же приводиться хронологічне викладення - відлік років, що пройшли від одної до іншої знаменної події. Завершує викладення розрахунок років від «смерті Ярославлі до смерті Святополчи» (тобто з 1054 по 1113 р.), з якого виходить, що «Повість минулих літ» не могла бути складена раніше початку другого десятиліття XII ст.
Далі в літописі йдеться про найважливіші події IX ст. - «покликання варягів», похід на Візантію Аскольда і Діра, завоюванні Києва Олегом. Включена в літопис оповідь про походження слов'янської грамоти закінчується важливою для загальної концепції «Повісті минулих літ» твердженням про тотожність «словенської» і руської мов - ще одним нагадуванням про місце полян серед слов'янських народів і слов'ян серед народів миру.
У подальших літописних статтях розповідається про княження Олега. Літописець приводить тексти його договорів з Візантією і народні перекази про князя: розповідь про похід його на Царьград, з ефектними епізодами, поза сумнівом, фольклорного характеру (Олег підступає до стін міста в турі, що рухається під вітрилами по суші, вішає свій щит над воротами Константинополя, «показуя перемогу»).
Ігоря літописець вважав сином Рюріка. Повідомляється про два походи Ігоря на Візантію і приводиться текст договору, укладеного російським князем з візантійськими імператорами-співправителями: Романом, Костянтином і Стефаном. Смерть Ігоря була несподіваною і безславною: за порадою дружини він відправився в землю древлян на збір дані (зазвичай дань збирав його воєвода Свенелд). По дорозі назад князь раптом звернувся до своїх воїнів: «Йдете з данню домові, а я воз'вращюся, похожю і ще». Древляни, почувши, що Ігор має намір збирати дань повторно, обурилися: «Аще ця в'вадіть вовк (якщо повадиться вовк) у вівці, то виносити все стадо, аще не убьють його, тако і це: аще не уб'ємо його, то вся ни погубити». Але Ігор не послухав застереження древлян і був ними убитий.[1, с.51-53]
Ольга тричі помстилася древлянам за смерть чоловіка. Кожна помста відповідає одному з елементів язичницького похоронного обряду. По звичаях того часу небіжчиків ховали, поклавши в туру; для небіжчика готували лазню, а потім його труп спалювали, в день поховання влаштовувалася тризна, що супроводжувалася військовими іграми.
Захоплено зображає літописець сина Ігоря - Святослава, його войовничість, рицарську прямоту (він ніби то заздалегідь попереджав своїх ворогів: «Хочю на ви іті»), непримхливість в побуті.
Після смерті Святослава між його синами - Олегом, Ярополком і Володимиром - розгорілася міжусобна боротьба. Переможцем з неї вийшов Володимир, що став в 980 р. єдиновладним правителем Русі. [2, с.69-71]
У розділі «Повісті минулих літ», присвяченому князюванню Володимира, велике місце займає тема хрещення Русі. У літописі читається так звана «Мова філософа», з якою ніби то звернувся до Владимира грецький місіонер, переконуючи князя прийняти християнство. «Мова філософа» мала для староруського читача велике пізнавальне значення - в ній коротко висловлювалася вся «священна історія» і повідомлялися основні принципи християнського віросповідання.
Після смерті Володимира в 1015 р. між його синами знову розгорілася міжусобна боротьба. Святополк - син Ярополка і полонянки-черниці, яку Володимир, погубивши брата, зробив своєю дружиною, убив своїх звідних братів Бориса і Гліба. У літописі читається коротка розповідь про долю князів-мучеників, про боротьбу Ярослава Володимировича зі Святополком, що завершилася військовою поразкою останнього і страшною божественною відплатою.
Останнє десятиліття XI ст. було повне бурхливими подіями. Після міжусобних воєн, призвідником і неодмінним учасником яких був Олег Святославич, князі збираються в 1097 р. в Любече на з'їзд, на якому вирішують відтепер жити в світі і дружбі, тримати володіння отця і не робити замах на чужі долі. Проте відразу ж після з'їзду відбулося нове лиходійство: волинський князь Давид Ігоревич переконав київського князя Святополка Ізяславича в тому, що проти них замишляє зло теребовльський князь Василько. Святополк і Давид заманили Василька до Києва, полонили його і викололи йому очі. Подія ця потрясла всіх князів: Володимир Мономах, за словами літописця, нарікав, що такого зла не було на Русі «ні при дедех наших, ні при отцих наших». У статті 1097 р. ми знаходимо докладну повість про драматичну долю Василька Теребовльського.
Короткий огляд композиції «Повісті минулих літ» показує складність її складу і різноманітність компонентів як за походженням, так і по жанровій приналежності. У «Повість», окрім коротких порічних записів, увійшли і тексти документів, і перекази фольклорних переказів, і сюжетні розповіді, і витяги з пам'ятників перекладної літератури. Зустрічається в ній і богословський трактат - «мова філософа», і жітійна по своєму характеру розповідь про Бориса і Гліба, і патерикові легенди про Києво-Печерських ченців, і церковне похвальне слово Феодосію Печерському, і невимушена історія про новгородця, що відправився погадати до чарівника [5, с. 398-408].
Якщо говорити про історизм «Повісті», то слід підкреслити, що художнє узагальнення в Стародавній Русі будувалося в основному на основі одиничного конкретного історичного факту. Майже всі події прикріплені до конкретної історичної події або конкретної історичної особи. Як відомо, Стародавня Русь протягом IX-X ст. з неміцного племінного союзу перетворилася на єдину ранньофеодальну державу. Походи київських князів Олега, Ігоря і Святослава ввели Русь в сферу європейської політики. Тісні дипломатичні, торгові і культурні відносини Стародавньої Русі з її південними сусідами - з Болгарським царством і особливо з найбільшою державою Південно-східної Європи - Візантією підготували грунт для ухвалення християнства. Що і знайшло віддзеркалення в «Повісті». Очевидно християнізація Русі потребувала корінної перебудови світогляду; колишні язичницькі уявлення про походження Всесвіту, про історію людського роду, про предків слов'ян були тепер знехтувані, і руські книжники гостро потребували творів, які висловлювали б християнські уявлення про усесвітню історію, давали б нове, християнське тлумачення світоукладу і явищам природи.
Характеризуючи літературу Київської Русі, Д.С.Ліхачев відзначає, що вона була присвячена в основному світоглядним питанням. Її жанрова система відображала світогляд, типовий для багатьох християнських держав в епоху раннього середньовіччя. «Староруську літературу можна розглядати як літературу однієї теми і одного сюжету. Цей сюжет - світова історія, і ця тема - сенс людського життя».
Відзначимо також високу громадянськість і патріотизм даного літературного пам'ятника. Патріотизм староруської літератури пов'язаний не тільки з гордістю авторів за Руську землю, але і з їх скорботою з приводу понесених поразок, з прагненням напоумити князів і бояр, а деколи і із спробами їх засудити, порушити проти гірших з них гнів читачів.
Розділ ІІІ. Літературне та історичне значення «Повісті минулих літ»
Аналіз літератури з питання історії появи «Повісті минулих літ» показує його діскусійність в науці. Разом з тим, у публікаціях про «Повість» підкреслюється історичне значення літопису для історії і культури України. Вже в самій назві «Повісті минулих літ» міститься відповідь на питання про призначення літопису: щоб розповісти «откуда є пішла Руськая земля, хто в Києві нача первєє княжиті, і откуда Руськая земля стала єсть». Іншими словами, повідати про руську історію від самого початку її і до становлення православної держави під збірною назвою Руська земля.
Розкриваючи питання літописної термінології, І.Н.Данілевський писав, що традиційно літописами в широкому сенсі називають історичні твори, виклад в яких ведеться строго по роках і супроводжується хронографічними (річними), часто календарними, а іноді і хронометричними (часовими) датами. По видових ознаках вони близькі західноєвропейським анналам і хронікам. У вузькому сенсі слова літописами прийнято називати літописні тексти, що реально дійшли до нас, збереглися в одному або декількох схожих між собою списках. Але наукова термінологія на думку Д.С.Ліхачьова в літописних матеріалах значною мірою умовна. Це пов'язано, зокрема, з «відсутністю чітких меж і складністю історії літописних текстів», з «текучістю» літописних текстів, що допускають «поступові переходи від тексту до тексту без видимих градацій пам'ятників і редакцій». До теперішнього часу «у вивченні літописання використання термінів украй невизначено». При цьому «всяке усунення неясності термінології повинне грунтуватися на встановленні самій цій неясності. Неможливо умовитися про використання термінів, не з'ясувавши перш за все всіх відтінків їх вживання у минулому і сьогоденні», вважає Ліхачьов.
На думку М.І.Сухомлинова «всі руські літописи самою назвою «літописів», «літописців», «повістей временних' лет'» і тому подібне викривають свою першопочаткову форму: жодне з цих назв не було б їм пристойно, якби в них не був час кожної події, що позначався, якби літа, роки не займали в них такого ж важливого місця, як і самі події. В цьому відношенні, як і в багато інших, наші літописи схожі не стільки з письменниками візантійськими, скільки з тими літописами, які велися були відвіку, з VIII століття, в монастирях Романської і Німецької Європи - незалежно від історичних зразків класичної старовини. Первинною основою цих анналів були пасхальні таблиці».
Знатися на цьому досить хаотичному запасі російського літописання, групувати і класифікувати списки і редакції, з'ясувати їх джерела, склад і взаємне відношення і звести їх до основних літописних типів - така попередня складна критична робота над руським літописанням, давно почата, діяльно і успішно продовжувана цілим рядом дослідників і ще не закінчена. Первинні записи, майже всі загинули; але уціліли складені з них літописні зведення. Ці зведення складалися також в різні часи і в різних місцях. Якщо з'єднати їх в одне цілісне загальне зведення, то отримаємо майже безперервну погодну розповідь про події в нашій вітчизні за вісім сторіч, розповідь не скрізь однаково повний і докладний, але такий, що відрізняється однаковим духом і напрямом, з одноманітними прийомами і однаковим поглядом на історичні події. І робилися досліди такого повного зведення, в яких розповідь починається майже з половини IX ст. і тягнеться нерівною ниткою, що зрідка уривається, через цілі сторіччя, зупиняючись в якнайдавніших зведеннях на кінці XIII або початку XIV ст., а в зведеннях пізніших втрачаючись в кінці XVI сторіччя і деколи забігаючи в XVII, навіть в XVIII ст. Археографічна комісія, особлива вчена установа, що виникла в 1834 р. з метою видання письмових пам'ятників стародавньої російської історії, з 1841 р. почала видавати Повні збори російських літописів і видала 12 томів цієї збірки.
Характер зведень, який мають староруські історичні твори, - особливість не тільки їх форми. Сама форма зведень, в які вдягалися староруські історичні твори, була тісно пов'язана з особливою історичною свідомістю їх авторів. Середньовічні зведення попереднього історичного матеріалу складалися, перш за все, заради збереження первинності їх тексту як свого роду документа в творі новому. Середньовічний читач цінував в історичних творах, перш за все їх документальність. Староруський читач в літературних творах шукав того, що було «насправді», його цікавив не реалізм зображення, а сама реальність, не фабула, а самі події, хоча в оцінці і розумінні історичних подій він нерідко був чужий реалізму, приймаючи за реальність розповіді про чудеса, знамення, явищах і тому подібне. У зв'язку з цим староруський історик давав свій новий авторський текст переважно про сучасні йому події, про тих, яким він міг бути свідком або про яких він міг знати від свідків.
Складаючи своє зведення, літописець, перш за все, піклувався про те, щоб отримати в свої руки праці своїх попередників - таких же літописців, потім історичні документи - договори, послання, заповіти князів, історичні повісті, житія русів святих і тому подібне. Зібравши весь доступний йому матеріал, іноді численний і різноманітний, іноді всього два-три твори, літописець сполучав його в порічному викладі. Літописи він сполучав рік з роком, прагнучи уникнути повторень, документ поміщав під роком, до якого він відносився, житіє святого - під роком смерті цього святого, історичну повість, якщо вона охоплювала декілька років, розбивав по роках і кожну частину поміщав під своїм роком і так далі. Побудова літописного викладу по роках давала йому зручну ситуацію для того, щоб розносити в ньому все нові і нові твори. Робота ця не була механічною: літописцеві доводилося іноді усувати суперечності, іноді проводити складні хронологічні дослідження, щоб помістити кожну подію під своїм роком. Виходячи зі своїх політичних уявлень, літописець іноді пропускав ту або іншу звістку, робив тенденційну підбірку цих вістей, зрідка супроводжував їх власним коротким політичним коментарем, але при цьому не складав нових вістей. Закінчивши свою роботу зводчику, літописець доповнював цей матеріал власними записами про події останніх років.
Літописи - це зведення, при цьому не тільки зведення попередніх творів, не тільки зведення різних трафаретів письменницького «етикету», але і зведення ідей. У них отримують своє віддзеркалення різні ідеології.
Насправді, вже давно і безперечно встановлено, що «рукою літописця управляли політичні пристрасті і мирські інтереси». Самі літописці неодноразово заявляють про політичну цілеспрямованість своїх літописів.
Витоки «Повісті тимчасових років» в значній мірі визначили і напрям її викладу. Могутнє логічно струнке, пройняте патріотичним підйомом оповідання в своєму неухильному русі від минулого до сьогодення несло в собі широке осмислення політичної дійсності свого часу. «Повість минулих літ» сама стала джерелом мудрості для подальших літописців. З неї вони починали свій виклад, її ідеї продовжували, в її змісті бачили в пору феодальної роздробленості і «злої татарщини» живе свідоцтво єдності Російської землі.
«Повість минулих літ» - твір рідний для всякої руської людини. Він оповідає про початок Руської землі, про початок руського народу голосом далеких і разом з тим близьких нам руських людей XI - почала XII ст. До її спокійного викладу ми не раз повертаємося і завжди знаходимо в нім нові і нові, не відмічені нами раніше глибини змісту.
Високі достоїнства «Повісті минулих літ» виникли на плідному грунті руської культури почтку XII ст., коли вона була створена. Ці високі достоїнства були пов'язані з підвищеним інтересом до рідної історії у всіх сферах суспільства Київської Русі і з високими якостями руської літературної мови, що опинилася здатним виразити і тонкість відвернутої думки, і численні реальні поняття історичної дійсності, що надзвичайно ускладнилася в XI ст.
Насправді, «Повість минулих літ» належить епосі, в якій ясно визначилися характерні риси феодалізму, але ще живі були і старі традиції епохи староруської держави. Вже виразне ділення суспільства на пануючу феодальну верхівку і закабалені низи міського і сільського населення, але ще живий спогад про патріархально-громадські стосунки в розповідях про бенкети Володимира. Вже втрачена політична єдність Руської землі, втягнутої в процес феодалізування, вже відокремилися Новгород, Полоцк, Галицько-волинська земля, Смоленське і Володимиро-суздальськоє князівства, але ще дієва свідомість єдності Русі. Міцніють нові феодальні напівдержави-князівства, але ще зберігаються традиції єдиної Київської держави. Руська культура вже розвивається в обласних межах, але ще не замкнута в них.
Феодальна роздробленість була неминучим етапом історичного розвитку Русі. Розпад Київської держави, що починався з кінця XI ст., був пов'язаний із зростанням його окремих частин, з розвитком продуктивних сил на місцях, з утворенням нових обласних центрів, міст, з підйомом активності міських мас населення. Цей процес політичного дроблення Київської держави і зростання обласних центрів мав першорядне значення в інтенсивному культурному розвитку Русі XII століття.
Свідомість єдності Русі і спільноруський розмах ідей, можливо, ще інтенсивніше давали себе відчувати саме тепер, коли реальний соціально-економічний і політичний грунт для цієї єдності йшов з-під ніг, коли могутня держава Володимира відійшла вже в минуле, хоча ще і зберігалося живе відчуття Руської землі як єдиного цілого. У цьому з'єднанні стрімкого руху вперед із збереженням кращих традицій минулого - основа творчої потужності цього періоду.
Оптимізм і патріотизм «Повісті тимчасових років» були проявами сили нового суспільного устрою, в якому ще не встигли повною мірою позначитися сумні політичні наслідки роздробленості Русі.
Стильова своєрідність «Повісті» заслуговує особливої уваги, оскільки в сучасній літературній традиції літописний жанр відсутній. Природа літописного жанру вельми складна; літопис належить до «об'єднуючих жанрів», що підпорядковують собі жанри своїх компонентів, - історичної повісті, житія, повчання, похвального слова і так далі. І проте літопис залишається цілісним твором, який може бути досліджене і як пам'ятник одного жанру, як пам'ятник літератури. У «Повісті минулих літ», як і в будь-якому іншому літописі, можна виділити два типи оповідання - власне порічні записи і літописні розповіді. Порічні записи містять повідомлення про події, тоді як літописні розповіді пропонують описи їх. У літописній розповіді автор прагне зобразити подію, привести ті або інші конкретні деталі, відтворити діалоги дійових осіб, словом, допомогти читачеві представити що відбувається, викликати його на співпереживання.
Так, в розповіді про отрока, що біг з обложеного печенігами Києва, щоб передати прохання княгині Ольги воєводі Претічу, не тільки згадується сам факт передачі повідомлення, але саме розповідається про те, як отрок біг через печенізький стан з вуздечкою в руці, розпитуючи про ніби то зниклого коня (при цьому не упущена важлива деталь, що отрок умів говорити печенежською), про те, як він, досягнувши берега Дніпра, «повалив порти» і кинувся у воду, як виплили йому назустріч на човні дружинники Претіча; переданий і діалог Претіча з печенізьким князем. Це саме розповідь, а не короткий порічний запис, як, наприклад: «Вятічи переможи Святослав і дань на них в'зложі», або «Преставіся царіця Володімеряя Ганна», або «Поїде Мьстіслав на Ярослава з козари і з касоги» і тому подібне [31, с.89-96].
В той же час і самі літописні розповіді відносяться до двох типів, значною мірою визначуваним їх походженням. Одні розповіді оповідають про події, сучасні літописцеві, інші - про події, що відбувалися задовго