Історичні умови створення "Повість минулих літ"
У розповідях торжествує то сила, то хитрість. Так, печенізький князь, що воював з Руссю, запропонував Володимиру виставити зі свого війська воїна, який би помірявся силою з печенізьким богатирем. Ніхто не наважується прийняти виклик. Володимир засмучений, але тут до нього є якийсь «старий чоловік» і пропонує послати за своїм молодшим сином. Хлопець, за словами старого, дуже сильний: «Від детьства бо його несть хто їм ударив» (тобто кинув на землю). Якось, згадує отець, син, розгнівавшись на нього, «преторже череві руками» (розірвав руками шкіру, яку у цей момент м'яв: отець і син були шкіряниками). Хлопцеві закликають до Володимира, і він показує князеві свою силу - хапає за бік бика, що пробігає мимо, і вириває «кожю з мяси, еліко йому рука зая». Але проте хлопець - «середній тілом», і тому що вийшов з ним на поєдинок печенізький богатир - «превеликий зело і страшний» - сміється над своїм супротивником. Тут (як і в розповіді про мести Ольги) несподіванка очікує негативного героя; читач же знає про силу хлопця і торжествує, коли кожум'яка «задуши» руками печенізького богатиря.
Деякі розповіді літопису об'єднані особливим, епічним стилем зображення дійсності. Це поняття відображає перш за все підхід оповідача до предмету зображення, його авторську позицію, а не тільки чисто мовні особливості викладу. У кожному такій розповіді в центрі - одна подія, один епізод, і саме цей епізод складає характеристику героя виділяє його основну межу, що запам'ятовується; Олег (у розповіді про похід на Царьград) - це перш за все мудрий і хоробрий воїн, герой розповіді про білгородський кисіль - безіменний старик, але його мудрість, що в останню мить врятувала обложене печенігами місто, і є тією характерною межею, яка завоювала йому безсмертя в народній пам'яті.
Інша група розповідей складена самим літописцем або його сучасниками. Її відрізняє інша манера оповідання, в ній немає витонченої завершеності сюжету, немає епічної лаконічності і узагальненості образів героїв. Ці розповіді в той же час можуть бути більш психологічними, реалістичнішими, література обробленими, оскільки літописець прагне не просто повідати про подію, а викласти його так, щоб справити на читача певне враження, змусити його так чи інакше віднестися до персонажів оповідання. Серед подібних розповідей в межах «Повісті минулих літ» особливо виділяється розповідь про засліплення Волошки Теребовльського (у статті 1097 р.).
Емоційно яскравим предстає епізод про страшну долю обмовленого князя, він викликає співчуття до нього, виражене ним бажання з'явитися перед богом «в тій сорочці кроваве» як би нагадує про неминучу відплату, служить публіцистичним виправданням цілком «земним» діям князів, що виступили війною проти Давида Ігоревича з тим, щоб відновити права Волошки на долю, що відняла у нього.
Так, разом з літописним оповіданням починає формуватися особливий, підлеглий літописному жанр - жанр повісті про княжі злочини. Все літописне оповідання пронизує етікетність, особливо в тій його частині, яка витримана в стилі монументального історизму. Літописець відбирає в цих випадках для свого оповідання тільки найбільш важливі, державного значення події і діяння. У стилі монументального історизму ведеться, наприклад, виклад подій часу Ярослава Мудрого і його сина - Всеволода. Наприклад, опис битви на Альті, що принесла Ярославу перемогу над «окаянним» Святополком, - вбивцею Бориса і Гліба (у «Повісті минулих літ» під 1019 р.).
Поєднання стилів монументального історизму і епічного в «Повісті минулих літ» створили її неповторну літературну зовнішність, і її стилістичний вплив виразно відчуватиметься впродовж декількох століть: літописці почнуть застосовувати або варіювати ті літературні формули, які вперше були спожиті творцями «Повісті минулих літ», наслідувати наявним в ній характеристикам, а іноді і цитувати «Повість», вводячи в свій текст фрагменти з цього пам'ятника.
«Повість минулих літ» зберегла нам від дописемного періоду Русі зміст декількох героїчних переказів саме цієї дружинної поезії. Їх основною темою були сміливі походи російських дружин на головний і багатющий центр тодішньої Європи - Константинополь. Незвичайно зухвалі походи русичів створили особливо сприятливі умови для розквіту героїчної пісні. Відгомони цієї дружинної поезії звучать в літописних розповідях про походи на Царьград Аскольда і Діра, Олега, Ігоря, Святослава. Вони присутні в розповіді про те, як Олег повелів своїм воїнам зробити колеса і поставити на них кораблі. З попутним вітром кораблі розвернули вітрила і з поля підійшли до Царьграду. Перелякані греки запропонували мир і дань. Дружинні пісні розповідали про те, як Віщий Олег відмовився прийняти під стінами Царьграда запропоновані йому на знак світу страви і вина, якими греки збиралися його отруїти. Залишки дружинних пісень про Олега можна бачити в розповіді «Повісті минулих літ» про щит, який Олег прибив над брамами Царьграда, "показуя перемогу". Нарешті, і переказ про смерть Олега від улюбленого коня через пісні перейшов в літопис і розповсюдився по всій Північній Європі, в місцевих переказах Ладоги і в скандінавських сагах.
Відгомонами дружинних пісень з'явилися і розповіді літопису про знамениті бенкети Володимира Святославича. Спогади про ці бенкети, для яких варилося по 300 провар меду, на яких була "множина від мяс, від худоби і від зверіни", збереглися в сучасних билинах. Свідомість дружиною своєї сили і значення виразно виражена в літописному описі одного з бенкетів, складеному літописцем також, очевидно, на підставі дружинної пісні. Дружина ремствує на князя за те, що їй доводиться є дерев'яними ложками, а не срібними. Понад усе на світі люблячи свою дружину, Володимир, згідно цьому дружинному переказу, наказав «іськовать їй срібні ложки». "Сребромь і золотцем не імам налесті дружини, а дружиною налізатиму сребро і золотий, якоже дід мій і отець мій доїськася дружиною золотця і сребра".
Особливо рельєфна в «Повісті минулих літ» створена на основі дружинних пісень характеристика безстрашного князя Святослава, все своє недовге життя що провів в далеких походах. «Князеві Святославові в'зраст'шю і в'змужавшю, нача завивання совкупляті многи і хоробрі, і легко ходячи, аки пардус (як гепард) війни многи творяше. Ходячи, віз по собі не возяше, ні котьла, ні мяс варивши, але потонку порізавши чи конину, чи зверіну, або яловичину на углех випік ядяше, ні шатра імяше, але под'клад лав поста і сідло в головах; тако ж і інше завивання його вси бяху. І посилаше до країн, глаголивши: «Хочю на ви іті». Коли переможені ним греки, бажаючи випробувати його, прислали йому численні дари - золото і знамениті візантійські паволоки, Святослав не поглянув на них, наказавши отрокам заховати принесене. Коли ж греки принесли Святославові меч і іншу зброю, Святослав прийняв їх в свої руки, пестив, хвалив і просив вітати візантійського царя, що послав йому їх. Грецькі посли жахнулися войовничості Святослава і, повернувшись до царя, сказали: "Лютий це мужь хочеть биті, яко маєтки не брежеть, а оружье емлеть. Іміся по дань". І послав цар своїх послів до Святослава, кажучи: «Не ходи до граду, возмі дань їжаку хощеши».
Оцінюючи значущість «Повісті», слід перш за все підкреслити глобальність мети, яку ставили перед собою всі літописці, - показати витоки виникнення Російської землі в історичній перспективі. Надзадача припускала багатоплановість викладу, обхват широкого круга найрізноманітніших по своєму характеру історичних подій. Все це задавало Повісті ту глибину, яка забезпечувала її соціальну поліфункціональність.
Про значущість «Повісті» для літератури свідчить також той факт, що літописці використовували багаті традиції усних публічних виступів. Усні витоки давали головним чином матеріал, зміст і ідеї для побудови руської історії, частково її стилістичне оформлення, мова. Традиції ж писемності вводили весь цей матеріал в звичні для середньовічної книжності композиційні рамки. Договори, юридичні документи і встановлення також вносили свій внесок до формування руської літературної мови.
Важливо відзначити, що середньовіччя не знало «авторського права», авторської власності в нашому сенсі цього слова. Над автором панував читач він же часом був і переписувачем, і редактором книги. Отже, «Повість минулих літ» - це результат колективної літературної праці. Саме тому спроби відновити первинний «авторський» текст «Повісті минулих літ» (А.Шлецер) або знайти єдиного автора для літопису Київського XII ст. (Татіщев, Шлецер) і Новгородського XI ст. (Татіщев, Міллер) давно залишені наукою.
Форма зведення, в яке вдягнулася староруська історична «Повість», тісно пов'язана з особливою історичною свідомістю її авторів. Читач цінував документальність, реальність події, а не тонкощі художнього зображення. Разом з тим, реальністю для читача були знамення, чудеса, прогнози і тому подібне Ці чинники також слід віднести до особливостей «Повісті».
Ще в 1907 р. Іван Франко вперше спостеріг, що оповідання про напад печенігів у 972 р. в нашому «найстаршому літописі» «уложене віршами, які з літописного тексту можна реконструювати». Досліджуючи далі «Повість минулих літ», Франко не тільки визначив дві великі групи віршованих текстів у літописі, а й зробив спробу визначити характерні особливості літописної поезії: «Проходячи епізод за епізодом нашого найстаршого літопису, я переконався, що вони майже всі... зложені віршами, не силабічними, але тонічними; з нерівним числом складів, але з досить рівномірним числом наголосів, так званим музикальним розміром, у якому чергуються вірші з 3, 4 і 5-ти наголосів. Сей розмір досить докладно відповідає розмірові великоруських епічних пісень, так званих билин, який таким способом являється витвором не великоруського племені, а прастарою віршовою формою, витвореною в Південній Русі, правдоподібно, не пізніше X ст.».
І. Франко вказав, що найменшою віршовою мірою є вірш із двома наголосами, як окрема віршова цілість, далі з 3, 4, 5-ма наголосами. Зроблене відкриття він вважав «ключем до розв’язки дуже многих досі сумнівних питань не тільки при критиці та критичній реконструкції самого тексту, в дуже многих місцях досі темного та незрозумілого, але також для розрізнення первісних частей від пізніших додатків, що або псують віршову форму, або, зложені очевидною прозою, дають зайве або повторяють уже сказане, затемнюють смисл або поясняють те, що видалося незрозумілим пізнішому читачеві або редакторові».
Все ж приявна в літописах поезія не е наслідувальною. Вона вже перебуває на тому історичному етапі свого розвитку, коли більше задивлена не в колишні біблійні джерела, з яких проросла, а в народний грунт, куди мала просякнути і оживити нову прорість. В інтонаціях літописної віршової літератури ми вчуваємо речитатив, ритмомелодику українських народних дум. Деякі епічні оповідання справді написані нерівноскладовим «думним віршем». Український національний інтонаційний фонд, як один із неповторних скарбів народу, постає в літописній поезії уже сформованим або в стадії активного формування.
Нестор-літописець не приховує своєї синівської любові до рідної полянської, київської, руської землі. Йому тут все миліше, ліпше, моральніше, ніж, скажімо, у сусідніх деревлян (сучасних житомирян), не говорячи вже за новгородських словен. Там взагалі, на його думку, бог зна як погано. Для цього досить побути в новгородських лазнях, де віниками хвоськають себе в перегрітих мивницях до напівсмерті, а потім обливаються студеною водою і оживають. З цього навіть у Римі реготали, як апостол Андрій розповідав про те, що бачив у Новгороді на власні очі. І «аргументи», як бачимо, знайшлися. Своє плем’я літописцеві наймиліше, воно, на його думку, і найкультурніше: «Поляни своїх батьків обичаї мають, тихі й покірливі... І брачні обичаї мають...» А от сусідидеревляни, на думку літописця, уже «жили по-звіриному, жили по-скотськи: і убивали один другого, їли все нечисте, і брачення у них не бувало, а умикали дівиць біля води».
Кожен із авторів «Повісті минулих літ» бере на себе роль морального судді всіх людських вчинків і подій, про які оповідає. Літописець постійно і настійно апелює до моральності, до пошанівку традицій і батьківських звичаїв, в яких для нього і краса, і правовий кодекс, і педагогіка, і предківські заповіти. Від перших оповідань і до останніх записів нав’язується думка, що зло карається. Хто і коли б не вчинив зло — матиме покуту. Здається, про жоден розказаний злочин не забув оповідач, і в якомусь, віддаленому часом і простором, епізоді покаже, як той злочин покараний.
І хоч часом літописні відомості подрібнені річними записами, поетичними оповіданнями, ширшими історичними описами і уривчастими відомостями й повідомленнями, «Повість минулих літ» має дивовижну художню цілість. Наскрізними в літописі є релігійна концепція людини і світу, вогонь любові до рідної землі і патріотична тривога за її долю, бо «земля наша велика й багата, тільки ладу в ній нема», бо «Бог дає владу, кому хоче», бо «для Русі пиття — веселість, не можемо без того».
Неподільні симпатії літописець засвідчує до Володимира Великого, котрий перший на Русі «повелів будувати церкви» «і людей приводити на хрещення по всіх городах і селах», «і почав посилати забирать дітей у нарочитих мужів своїх і віддавати їх на учення книжне». У пантеоні культурно-освітніх діячів України-Русі першим стоїть князь-просвітйтель Володимир І Великий. Таким чином, «Повістю минулих літ» є не тільки унікальне історичне джерело і літературний пам'ятник, але і зразок дійсного патріотизму руського народу, любові до своєї Батьківщини [33, с.149-151].
Висновки
«Повість минулих літ» — це зведення, що створювалося протягом більш ніж сторіччя, при цьому в декількох літературних центрах і багатьма літописцями. У цьому літописному зведенні отримали своє віддзеркалення ідеології різних класів і політичні концепції декількох центрів. Не абияку цінність становить також те, що в «Повість минулих літ» увійшли і народні погляди на руську історію, історичний фольклор, народна думка. Суперечності залишилися часом непримиреними, церковна ідеологія - поряд з язичницькою, світською, "дружинною". Прихильник Володимира Мономаха зберігає текст, попередньому літопису з різкими засудженнями нового покоління князів в цілому. Руська історія в передачі «Повісті минулих літ» сама має історію свого створення, і при цьому не коротку.
Оригінал втрачений, збереглися лише пізніші списки. Найдавніші з них Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський, переписаний на поч. ХV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повість минулих літ»: 1-а — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором з літописних зведень кінця ХІ ст. з доведенням розповіді до 1113; 2-а — ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116; 3-я виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха. «Повість минулих літ» — перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’ян. писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використані перекази, оповідання, повісті, легенди. Написана мовою, близькою до живої народної з нашаруванням церковнослов’янських елементів. «Повість минулих літ» наклала відбиток на все наступне літописання східних слов’ян.
«Повість минулих літ» - це зведення літописів. Складаючи своє зведення, кожен літописець перш за все піклувався про те, щоб отримати в свої руки праці своїх попередників, договори, послання, заповіти князів, історичні повісті, житія русичів і тому подібне. Зібравши весь доступний йому матеріал, літописець сполучав його в погодному викладі. Ця обставина додає «Повісті» особливу глибину, змістовність і різноплановість викладу.
Особливу цінність літопису додає особистий досвід її творців, безпосереднє спостереження, елементи реалізму, політична злободенність - все те, ніж така багата і завдяки чому такий цінний російський літопис. «Повість минулих літ» - плід колективної праці староруських книжників, унікальний історичний і літературний пам'ятник Стародавньої Русі, що визначається значущістю мети твору, глибоким історизмом і цінною документальністю, композиційною і стильовою своєрідністю літопису; високим патріотизмом і громадянськістю її творців.
В результаті написання цієї роботи можна зробити деякі висновки, виходячі із завдань роботи:
- проаналізувати джерельну та історіографічну базу питання;
Найдетальніше проблеми джерел і структури «Повісті минулих літ» були розроблені на початку XX ст. у фундаментальних працях академіка О.О. Шахматова Представлена ним концепція до цих пір виконує функцію «стандартної моделі», на яку спираються або з якою полемізують всі подальші дослідники. Хоча багато її положень піддавалися критиці (часто цілком обгрунтованої), але розробити зіставну по значущості концепцію нікому з подальших авторів не вдалося.
Окрім нього значну роль в дослідженні питання зіграли Д.С. Ліхачьов, Я.С. Лурьє, М.Д. Прісєлков та інші. Серед українських істориків слід відмітити І. Франка та Є. Махновця. Останній окрім значної кількості наукових праць видав також і власний варіант перекладу повісті.
- встановити картину подій, унікальні знання про які дає нам це джерело;
Літопис увібрав в себе у великій кількості матеріали оповідей, повістей, легенд, усні поетичні перекази про різних історичних осіб і події. Багато хто розглядає її як основне джерело по початковому періоду історії Русі, іноді необгрунтовано відкидаючи інші джерела, якщо вони суперечат. «Повісті минулих літ».
У «Повісті минулих літ» записані легенди про походження слов’ян, їх розселенні по Дніпру і навколо озера Ільмень, зіткненні слов'ян з хозарами та варягами, покликання новгородськими слов'янами варягів і утворенні держави Русь. Перекази, записані в Повісті, є практично єдиним джерелом відомостей по формуванню першої староруської держави і першим російським князям. Імена Рюріка, Синеуса, Трувора, Аскольда, Діра, Віщого Олега не зустрічаються в інших синхронних джерелах, хоча робляться спроби ототожнити деяких історичних персонажів з перерахованими князями.
- визначити питання про походження та авторство літопису;
Автор літопису вказаний в Хлебниковськом списку як Нестор, відомий агіограф на рубежі ХІ та ХІІ століть, чернець Києво-печерського монастиря. Хоча в раніших списках це ім'я опущене, дослідники XVIII-XIX ст. вважали Нестора за першого російського літописця, а «Повість минулих літ» - першим російським літописом. Вивчення літописання російським лінгвістом Шахматовим і його послідовниками показало, що існували літописні зведення, передуючі «Повісті тимчасових років». В даний час визнається, що перша початкова редакція ченця Нестора втрачена, а до нашого часу дійшли допрацьовані версії «Повісті минулих літ». При цьому ні в одному з літописів точних вказівок на те, де саме закінчується літопис, немає.
Література
1. Анохин Г. И. Новая гипотеза происхождения государства на Руси Вопросы истории. – М., 2000, № 3.
2. Бережков Н. Г. Хронология русского летописания. – М., 1963.
3. Данилевский В. И. Библия и Повесть временных лет. К проблеме интерпретации летописных текстов // Отечественная история. – М., 1993, № 1
4. Данилевский В. И. Замысел и название Повести временных лет // Отечественная история. – М., 1995, № 5.
5. Дмитриев Л. Б. Сказание о Борисе и Глебе. – Л., 1987.
6. Еремин И. П. Литература Древней Руси. – М.; Л., 1966.
7. Еремин И. П. «Повесть временных лет» как памятник. – М.; Л., 1966.
8. Зимин А. Ипатьевская летопись и «Слово о полку Игореве». – М., 1968.
9. Истрин В. Летописноеповествование о походах русских князей на Царьград. – М., 1916.
10. Комарович В. Л. Из наблюдений над Лаврентьевской летописью. – Л., 1976.
11. Лихачев Д. С. Великое наследие. – М.,1975.
12. Лихачев Д. С. Русские летописи и их культурно-историческое значение. – М.; Л., 1947.
13. Лихачева О. П. Летопись Ипатьевская. – Л., 1987, вып. I.
14. Лурье Я. С. Лаврентъевская летопись — свод начала XIV в. – Л., 1974.
15. Лурье Я. С. Летопись Лаврентьевская // Словарь книжников и книжности Древней Руси. Вып. I (XI - первая половина XIV в.). – Л., 1987.
16. Лурье Я. С. Летопись Радзивиловская // Словарь книжников и книжности Древней Руси. Вып. I (XI - первая половина XIV в.). – Л., 1987.
17. Лурье Я. С. Общерусские летописи XIV-XV вв. – Л., 1976.
18. Лурье Я. С. О происхождении Радзивиловской летописи. – Л., 1987, т. 18.
19. Мельничук А. О языке Киевской летописи XII в. – К., 1983.
20. Насонов А. Н. История русского летописания XI — начала XVIII века. – М ., 1969.
21. Орлов А. С. К вопросу об Ипатьевской летописи. – Л., 1926, т. 31.
22. Приселков М. Д. История рукописи Лаврентьевской летописи. – Л., 1939,
т. 19.
23. Приселков М. Д. История русского летописания XI-XV вв. – Л., 1940.
24. Русинов Н. Д. К вопросу о происхождении Лаврентьевской летописи. – Горький, 1981.
25. Русинов Н. Д. О происхождении текста Лаврентьевской летописи. – Горький, 1988.
26. Рыбаков Б. А. Из истории культуры древней Руси. – М., 1984.
27. Сухомлинов М.И. О древней русской летописи как памятнике литературном. – СПб., 1908.
28. Творогов О. В. Сюжетное повествование в летописях XI-XIII вв. – Л., 1970.
29. Черепнин Л. В. «Повесть временных лет», ее редакции и предшествующие ей летописные своды. Т. 25. – М.; Л., 1948.
30. Чернецов А. В. К изучению Радзивиловской летописи // Труды Отдела древнерусской литературы. – Л., 1981.
31. Шайкин А. А. Эпические герои и персонажи «Повести временных лет» и способы их изображения. – М., 1986.
32. Шахматов А. А. Обозрение русских летописных сводов XIV-XVI вв. – М.; Л., 1938.
33. Шахматов А. А. Общерусские летописные своды XIV и XV вв. // Журнал Министерства народного просвещения. – М., 1900.
34. Шахматов А. А. «Повесть временых лет» и ее источники. Т. 4. – М.; Л., 1940.
Додатки
Додаток А
14 сторінка Радзивіловського літопису

Додаток Б
Повість минулих літ – 971 р

Додаток Б
Перший лист «Повісті минулих літ» за Лаврентьєвським списком
