Християнський світогляд на язичницькі традиції в тексті "Слово о полку Ігоревім"
Християнські Свята поставлені були на час Свят дохристиянських, і це було причиною легкого їх сприйняття, але стало й причиною двоєвір’я: народ приходив молитися на те саме місце, де він і раніш молився, у ті самі дні, як і давніше, а тому й надалі полишалося шанування лісів, великих дерев, річок, колодязів, озер, джерел, криничок, нагірків, гір і т. ін., на що скаржиться увесь час Духовенство.
«Старі боги, під впливом церкви потроху виводилися, але не зовсім, бо ставали бісами й дияволами, цебто все-таки вищими надлюдськими силами, яким людина була змушена годити, щоб вони не мстили їй. Що перше було вірою, з бігом часу переходило в суєвір’я, яке пильнувало жити й далі в оновленій формі. Мало того, якості старих богів почали помалу переносити на християнських Святих» [22; 325–326].
Оскільки охрещення Русі, яке зробив князь Володимир у 988 році, не було добровільним, це й була причина того, чому народ сприймав Нову Віру часом тільки зовнішньо, а сам тримався віри старої. Це був зовсім послідовний висновок з самого тодішнього життя: стародавня віра біла міцно пов’язана з довкільною природою й землеробством, а вони ж не змінилися від Хрещення. Стародавня віра давала нашим предками усю реальну філософію всього біжучого життя, навіть її поезію, усе повне розуміння – хоч і неправдиве з нового погляду, – життя й довколишніх явищ природи; ця народна філософія вироблялася довгими віками, увійшла в плоть і кров наших предків, а тому легко й відразу забутися не могла.
Нової Християнської віри глибше не знали, ідеологію її низи мало розуміли, а жити й мислити треба було далі; хотілось і розуміти все те, що робиться навкруги, – і предки наші позоставалися і при старих віруваннях, і при старій ідеології, сприйнявши з нового головно зовнішні форми, що допомагали йому в житті [22; 314].
Словом, як, з одного боку, під видимим християнським зовнішнім виглядом тримались рештки язичництва, так, з другого боку, і нове вірування переінакшувалося й засвоювалося під впливом давньої міфології. Народна маса, далека від книжності, не спроможна була відмовитися від звичайної предківщини і приймала з християнського вчення головним чином те, що в її уявленнях її зближало з цією предківщиною. Але до певної міри це змішання трималося і серед самих книжників, які виявилися надто великими любителями «відлученої», міфологічно-християнської літератури [9; 29].
Отже, в давньому народному побуті спершу після прийняття християнства утворилося два світогляди – церковний і народно-двовірський. Перший наполегливо повторював християнські повчання; другий видозмінювався з плином часу, приймав дедалі більшу частку християнських мотивів, дедалі більше забував предківщину, що природно поволі вимирала, та все ж таки зберіг її настільки, що вона дожила до нашого часу.
Літературознавець Бичко І.В., розглядаючи питання двоєвір’я в «Слові» звертав увагу на те, що «рассматривая содержание «Слова о полку Игореве» под углом зрения двоеверия (в ранее указанном смысле гармонического единства христианства и языческих элементов, утративших собственное культовое значение), хотелось бы подчеркнуть, что языческие элементы выполняли не только функцию художественно-поэтических форм освоения христианского («заимствуемого» из Византии) мировоззрение в специфически древнерусскую историческую ситуацию, непосредственно через них реализовывались и некоторые более конкретные идеологические черты сознания этого исторического периода, его задачи и установки. Иначе говоря, языческие элементы в «Слове» – это не просто поэтически-художественное в его тексте, это мировоззренчески-методологический «механизм конструирования» определенных идеологических установок, обращенных к достаточно широкому кругу слушателей» [2; 110].
Якщо виходити із релігійного і морального світосприйняття «Слова о полку Ігоревім», то в його художній тканині можна відокремити три розшарування: християнство, язичництво, та світський шар.
Керуючись достеменними критеріями, ми можемо говорити про те, що християнські мотиви подані найслабше. Всього у творі чотири речення, котрі засвідчують, що автор був християнином.
Християнський словник не тільки мізерний, але в «Слові» відсутні дії, жести та думки, які обов’язково притаманні християнському соціуму. Молитви не згадуються. Воїни, відправляючись в ризиковані походи, не творять молитви; не моляться перед битвами й навіть в смертному бою. Смерть не супроводжується роздумами про долю душі, яка покинула воїна. Серед великої кількості прикмет природи повністю відсутні видіння або одкровення християнського небесного світу: ні ангели, ні святі не благословлять християнську дружину, яка йде походом на чужі землі.
Різниця між християнським провидінням та язичницьким фатумом не завжди чітко визначена. Багато християн і в наші дні продовжують вірити в сліпу долю. Новозвернені язичники легко зберігають глибоко вкорінену віру в долю, прикриваючи її ім’ям Бога.
Пізніше ми повернемося до християнських висловів у «Слові о полку Ігоревім», для того, щоб більш пильніше роздивитися вплив християнства на етичні погляди і почуття автора. Але ми справедливо відмічаємо, що вплив християнства, і це очевидно, в тексті проявляється слабо.
Набагато сильніше звучать у «Слові» язичницькі початки, розуміння яких викликає труднощі. Федотов Г.П. зауважує: «Скептицизм современных ученых, высказываемый по отношению к славянской мифологии, прослеживается в оценках языческого мира в «Слове о полку Игореве», который часто расценивается как некая поэтическая условность. Средневековый поэт жил в те времена, когда христианство на Руси вело ожесточенную борьбу с пережитками язычества, когда, согласно признаниям церковным проповедников, народ все еще оставался «двоеверным». Подобная историческая ситуация, возникшая на стыке двух религиозных миров, требует более тщательного исследования религиозной основы творчества поэта» [71; 121].
Язичницькі елементи у «Слові» звучать у іменах великих богів слов’янського олімпу, в загадках ряду більш-менш значущих духів або особистості, а також в загальному погляді автора на природу та життя.
Серед великих язичницьких богів, які відомі з інших джерел, автор називає чотирьох, причому троє з них згадуються як пращури або як володарі людей і стихій. Згадки стереотипні: онуки Стрибога, онуки Дажбога, онуки Велеса. Змальовуючи відносини між поколіннями, поет частіше використовує вислів «онук», ніж «син». Онуками Стрибога виступають вітри, онуком Велеса є сам Боян, але на рахунок автора, ми не можемо сказати з ким він має родинні відносини.
Як поет і учень Бояна, автор є спадкоємцем поетичних традицій, які йдуть від коренів язичницького часу. Ці традиції, мабуть, диктували необхідність використовування імен богів, які в свій час були повні життя та шанування, але світло яких згасало під натиском нової віри, для того аби передати їх новим поколінням. «Но и для официального глашатая христианства древние боги не утратили своей значимости и не канули в небытие. Средневековое богословие рассматривало их либо как демонов, либо как обожествленных людей» [71; 121]. Автор, який оспівував князя Ігоря, міг вірити в історичне існування богів. В той час, коли у християнських проповідників їх імена викликали одразу, він згадує їх шанобливо, як син або онук. Для нас важливо те, що імена богів викликали у поета глибокі і магічні асоціації. Він користувався ними як символами, але символами досить реальними, значущими в його системі міфологічного світогляду. В світогляді більшості великих поетів кореняться міфологічні елементи, але у примітивній поезії неможливо провести кордон між релігійною міфологією і образами, які створив поет. Співця князя Ігоря неможливо прирахувати до творців примітивної поезії, але він вкорінений у примітивному світі язичництва. Він схрещує народні міфологічні традиції зі своїм особистим більш-менш пантеїстичним символізмом. Немає жодної абстрактної ідеї, яка не була би ним одухотворена або перетворена в живий символ. Наприклад, «обида» – наруга, один з найулюбленіших символів. Це символ, який необхідний для співця скорботи, поета горя. Згідно з відкриття професора Р. Якобсона, образ «обида» запозичен поетом з перекладу грецької праці Мефодія Патарського (наруга, обида, абиксия) [71; 125]. Обида змальовується поетом в образі діви:
Встала тоді Обида
в силах Даждьбожого внука,
Дівою ступила на землю трояндову,
сплеснула крильми лебединими,
На синьому морі
Біля Дону плещучись,
Прогнала часи достатку [57; 21]
Але слов’янський фольклор завжди персоніфікував «горе», змальовуючи його як істоту (створіння), яке переслідує прокляту людину, йдучи за нею по п’ятам, супроводжуючи її до могили.
Персоніфікована обида не лишається одинокою у «Слові». Її оточують уособлення горя та – та дві жіночі особи, Карна і Жля, ім’я яких можна витлумачити як уособлення гіркого плачу та скорботи:
Зайшов тоді стогін великий,
Розтялися тяжкі прокльони
По землі Руській
Ой покликнули Карна і Жля,
Побігли по Руській землі,
Огонь роздмухуючи
В розі полум’яному.
Всі ці божеські або демонічні істоти живуть і діють на лоні природи яка має в собі більш глибокий зміст. У «Слові» вона не тільки пейзаж, на тлі якого розгортаються події. Природа живе своїм життям і повністю одухотворена. Без перебільшення можна говорити, що природа та природні явища займають в «Слові» таке саме поважне місце, як і людина. Природа, відповідно, не зовсім незалежна від людини: вона з любов’ю приймає її в слові обійми, але час від часу вона кидає її виклик, загрожує. Вона попереджає знаменням, вона поділяє людське горе і радість.
В співзвучності з загальним характером «Слова» природа являє себе головним чином як носій скорботи. Но разом з тим вона може і радіти, співчуваючи людському щастю.
На нашу думку поет створивши «Слово о полку Ігоревім», не хотів показати, що князь Ігор та його жінка поклонялись давнім богам. В душі вони напевне були добрими християнами. Однак поет, в глибині своєї підсвідомості, співзвучно з душею народу, жив в іншому, навряд чи християнському світі. Вірогідно, більшість створених ним образів природи – продукт поетичної вигадки. Але, говорячи про природу, він не може не створити образ живої істоти, і Я його уява відразу вступає в царину міфологічного світосприйняття. «В этом природно – сверхприродном мире имена древних богов, сохранившиеся, быть может, лиш благодаря поэтической традиции, обретают то место, в котором на раннем этапе развития поэзии отказывают святым и ангелам христианского неба. Поэт тонко чувствует, что имена архангела Михаила или святого Георгия могут разрушить поэтическую ткань, в которую вплетены имена Велеса и Даждьбога. Это – торжество язычества, которое преобладает в «Слове о полку Игореве» [71; 123].
Ми тільки можемо припустити, чи глибоко співець князя Ігоря поділяє язичницьку віру та суєвір’я народу, але, в крайньому разі, ми твердо можемо говорити про його віру в чарівне. Більше того, він відноситься до чародійства без будь-якої підозри і навіть з пошаною. Декілька раз він називає Бояна, свого вчителя, «віщим» поетом. Це слово, яке пізніше мало значення «мудрий» і навіть «пророчий», означало згідно з давніми документами – «чарівний».
Отже, звертаючись до язичницького минулого як давньоруського минулого (тобто до часу утвердження єдиної і могутньої давньоруської держави) та з тривогою вдивляючись у горизонт майбутнього, на якому вже чорніють грозові хмари та татаро-монгольські навали, автор «Слова» робить спробу перекинути місток з минулого в майбутнє так, щоби поставити (призовом до єднання всіх руських князів навколо священного для східних слов'ян Києва) на дорозі татаро-монгольських поляків надійний захист.
Використання для реалізації цієї задуми художніх і світоглядно методологічних засобів мови, звернених до минулого, сучасного та майбутнього, призводить на сторінках «Слова» до зустрічі минулого і майбутнього, зустрічі двох епох, встановленню «зв’язку часів».
2.2 Світоглядно-філософський зміст поеми «Слово о полку Ігоревім»
У зв’язку з вивченням «Слова» склався цілий науковий напрям, який об’єднує учених і дослідників з багатьох країн світу – представників літературознавства, лінгвістики, фольклористів, істориків, славістів. Кількість публікацій, присвячених цій пам’ятці, текст якої складається з десятка сторінок, налічує багато тисяч назв. На тлі тієї величезної споруди, яку звели вчені різних галузей знання у ході вивчення «Слова», недостатнім виглядає внесок істориків вітчизняної філософської і релігієзнавчої думки у дослідження видатної пам’ятки культури. «Як це не дивно – відзначав Д.С. Лихачов, – «Слово о полку Ігоревім» менш за все вивчалось як явище культури свого часу – в зв’язку з тодішніми естетичними уявленнями, з уявленнями середньовіччя про світ і суспільство, естетичними поняттями і таке інше» [28; 40].
Автор «Слова» не так описує події, як розмірковує з приводу того, що сталось, демонструє саме світоглядну позицію, на тлі якої оцінюються той чи інший факт, подія, особа. У цьому розумінні розглядувана пам'ятка уособлює не лише глибину мислення невідомого генія, її творця, а й стає типовим репрезентантом філософських уявлень своєї епохи [14; 50]. Отже, аналіз «Слова» дає можливість наблизитись до розкриття сутності світоглядних уявлень його творця, а тим самим і до поглибленого вивчення духовної культури тієї яскравої епохи, яка породила цю пам’ятку.
Вивчення «Слова» спрямовує нас не до пошуків контрасту видатної пам’ятки з епохою, на ґрунті якої вона зародилась, а до виявлення ліній зв’язку з культурою, в контексті якої й формується спосіб бачення світу, переживання дійсності її автором. В.С. Горський зауважував: «Слово» – органічний продукт того культурного універсаму, що породив його. Разом з тим – це видатна пам'ятка своєї епохи і, як така, своїм неповторним обличчям, індивідуальними ознаками, вона вирізняється серед інших творінь давньоруської культури. Органічне поєднання індивідуальності автора і обличчя універсаму, втіленого в «Слові», становлять одну з відмітних його рис. Останнє, гадаємо, і є ключем до розкриття специфіки світоглядного змісту цієї пам’ятки культури» [14; 50].
Історія не знає витворів людини, котрі не мали б відбитку бачення світу, властивого соціальному середовищу, культурі, в лоні яких вони з’явились. Внутрішня суперечливість, неоднозначність «Слова» – своєрідний зліпок культури Київської Русі, яка не була однозначним монологом усталених норм, а характеризувалась поліфонією світоглядних позицій, на перетині яких і виникають значні пам’ятки цієї культури, що зберігають притаманне їй багатоголосся.
Видатний витвір культури виступає в історії не лише репрезентантом своєї доби, а й органом самокритики культури, що його породила, оскільки розвиває закладені в ній потенції не тільки до можливих, а й до неможливих (як для цієї культури) меж. Йдеться про так звані «граничні» (ті, що виникають на грані, на зламі епох) творіння культури, де є й зародки нового етапу культурного прогресу. Такі творіння неминуче приречені на внутрішню суперечливість. Але цінність зазначеної суперечливості набагато більша за послідовну, несуперечливу обмеженість. Адже завдяки творам з цією властивістю реально здійснюється прогрес в культурі людства. Саме такою видається суперечливість «Слова о полку Ігоревім».
Світ «Слова» сповнений відлунням різних голосів, звуків, які й утворюють тло, що промовляє про близькість твору до усної стихії.
Загальновідомий високий статус слова в суспільній думці Київської Русі. Згідно з панівними на той час світоглядними уявленнями, слово цінується не лише як найперша і найвагоміша матеріалізація думки, а й фактор, що повною мірою визначає сутність людини. Народи відрізняються однин від одного саме ознакою мови. Найбільш значущим фактором, що зумовлював єдність слов’янських народів, на думку літописця, була їхня мовна спільність. Слово осмислюється як важливий засіб спілкування не лише між людьми, а й зі світом «потойбічним».
Давня культура слов'ян, яка базувалася на родових відносинах, була принципово орієнтована на усне слово. Ця культура становила ґрунт, на якому зростала духовність Київської Русі. Разом з тим з Х ст. в межах давньоруської культури суттєвим компонентом, що впливав на її зміст, виступає християнство.
Християнський світогляд ґрунтується на релігії писання й пов’язаному з ним культом книги. Отже, він орієнтований на культуру писемного слова. Характеризуючи особливості середньовічної культури, що розвивалась під визначальним впливом християнства, дослідники підкреслюють, що «психологічна атмосфера навколо грамотності, пафос грамотності, умонастрій старанного «писця», грамотія-переписувача, що виявляється зненацька і в найнатхненнішому поеті, і в найглибшому мислителі – це загальні риси всього середньовіччя» [14; 52].
Культурі Київської Русі в цілому, за всієї властивої їй шаноби до книги і книжності більшою мірою притаманна принципова орієнтація на слово-сказ, слово, яке звучить, яке можна почути. І в цьому – важливе свідчення того істотного впливу, який справив на панівний в тогочасній культурі стиль мислення народний світогляд східних слов'ян, що протистояв привнесеному із зовні, централізовано насаджуваному християнському світорозумінню. Давалась взнаки розвинена культура усного слова, якою відзначається суспільне життя Київської Русі. Отже, притаманна «Слову о полку Ігоревім» орієнтація на звук, на слово виголошене і почуте виявляється однією з типових однак, що простежується в багатьох пам’ятках давньої писемності. Вона засвідчує орієнтацію на слово, звук як засіб спілкування, встановлення зв’язку людини з навколишнім світом.
Притаманне «Слову» спрямування на людський смисл зображуваних подій зумовлює ще одну його особливість. Автор твору не стільки прагне розповісти про невдалий похід Ігоря, скільки скористатись з нього для повчання щодо належного способу життя. Це зумовлює виразне етичне спрямування авторської концепції в цілому, яке виявляється характерним продуктом давньоруської культури. Адже цій останній притаманна своєрідна етизація всього кола світоглядно значущих проблем, що перебували в центрі уваги діячів Київської Русі. Йдеться не просто про переважання інтересу до проблем етики порівняно з іншими проблемами, а про відсутність взагалі «етично нейтральних» сфер в картині світу, осмислюваного крізь призму уявлень про космічний конфлікт добра і зла [14; 54].
Тому не дивно, що в «Слові» значне місце належить етичній проб лематизації, обґрунтуванню етичного ідеалу, який репрезентує світоглядну позицію автора твору. Йдеться, звичайно, не про якусь загальновизнану морально-етичну позицію, спільну для всіх класів і верств давньоруського суспільства. Такої позиції тоді вже не було і не могло бути. Етичний ідеал, уявлення про достойний спосіб життя, представлений в давній писемності, яскраво демонструє свою залежність від класової позиції носія певних поглядів, від його належності, до тієї чи іншої суспільної верстви.
Автор «Слова» належить до числа найбільших спільників князя. Він, можливо, виходець із середовища «княжих співців», що й зумовлює політичне й світоглядне спрямування його позиції, в тому числі і в сфері моралі. Єдина політична реальність, яку бачить автор «Слова», – це феодально роздрібнена держава. В межах цієї ситуації співець Ігорового походу й шукає шляхів до збереження єдності держави. Вихід, природно, пов’язувався із сподіваннями на добру волю князів руських, на те, що вони не житимуть за принципом:
Сказав – бо брат брату:
«Се моє, і те – моє теє».
І почали про малеє – «се великеє» мовити
і самі на себе крамолу кувати (21)
а лишатимуться вірними тим моральним засадам, які забезпечують єднання, союз і взаємодопомогу під час спільних дій проти ворога в ім’я свободи і процвітання землі Руської: в умовах відсутності виразних факторів, що забезпечували б економічні і політичні підстави до єдності держави, головні сподівання покладались на моральне виховання «хороших» князів-рятівників і оборонців Руської землі.
Обстоюваний автором «Слова» – моральний ідеал будується передусім згідно з канонами лицарської етики, носіями якої були представники князівської дружини. Однією з характерних рис, притаманних цим канонам, було переконання в безумовно позитивній і найвищій в ієрархії моральних цінностей князівській природі як такій. Цим пояснюється і двояке ставлення автора «Слова» до організатора невдалого походу проти половців. Ігореві в творі водночас співається «слава» й проголошується «хула».
Образи керівників походу – Ігоря і Буй-Тур Всеволода – замальовується передусім відповідно до ідеалу лицарства. Князь уявляється не політиком, а насамперед хоробрим витязем, зразком мужності і відваги. Звідси випливає характерне для лицарської моралі піднесення до найвищого статусу тих типів діяльності, які надавали найбільших можливостей для вияву позитивних якостей героя. Похід, хай і невдалий, згубний за своїми наслідками, може стати предметом оспівування, якщо організаторів його надихала висока мета, а спосіб їхньої дії під час походу відповідав вимогам лицарської честі. Саме ця особливість лежить в основі позитивного ставлення автора «Слова» до головного героя.
Шукання «честі» і «слави» – ось головний стимул діяльності Ігоря і його дружини, що цілком відповідає уявленню про героїчне з погляду лицарської, дружинної моралі. Але саме завдяки цій суперечності твір набирав глибокого ідейного звучання.
Події, що оспівуються в «Слові», оцінюються не лише у зв’язку з інтересом і правами героїв та організаторів цих подій. У систему етичної оцінки включається й почуття обов’язку перед землею Руською як найвищий критерій моральності того чи іншого вчинку. І якщо в руслі канонів лицарської етики позитивними героями поеми виступають Ігор та Всеволод, то вони не витримують випробування згідно з вищими критеріями, що враховують інтереси свободи і щастя всієї землі Руської. Носієм ідеалу у позиції цієї, більш високої системи моральної оцінки виступає образ князя Святослава Київського, яким його змальовано в «Слові». «Золоте слово» його – пристрасний заклик до всієї Руської землі, що включає не лише Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, а й Володимиро-Суздальське, Галицько-Волинське, Полоцьке князівства, Новгород Великий. В цьому патетичному заклику до єднання і оборони спільної Вітчизни – глибокий патріотизм «Слова», який не має аналогів у тогочасній західноєвропейській писемності, патріотизм, який перевищує й уявлення багатьох давньоруських діячів доби феодальної роздрібненості Київської Русі.
Отже, ми можемо зробити висновок, що всі глибинні етичні та соціальні норми: погляди, навіть ті, які здаються нам світськими, мають під собою релігійне підґрунтя і живляться релігійними переконаннями. Можемо припустити, що у клановій етиці, з її міцним почуттям кровного рідства, зберігаються язичницькі корені або язичницьке освячення давніх племенних зв’язків. В християнські часи вони були переосмислені в дусі євангельської любові і залишились навіки одним з «краєугольних» каменів соціальної етики.
Два століття євангелізації не пройшли дарма. Співець князя Ігоря не охоплений почуттям помсти, але для язичницької княгині (святої Ольги), до її повернення до християнства, помста в її найбільш жорстоких появленнях була невід’ємною частиною славних традицій.
Євангеліє реально впливало на грубі серця язичників, переробляючи їх, і свідоцтвом цього благотворного впливу є найбільш морально чисті риси в єдиному епічному творі давньої Русі, який дійшов до нас.
Як ми вже зазначали, виходячи із релігійного і морального світосприймання «Слова о полку Ігоревім», в його художній тканині ми можемо виділити три шари: християнський, язичницький та чисто світський. Всього в тексті чотири речення, які явно свідчать про те, що автор був християнином. Одне з цих речень – афористичний вислів Бояна:
Тому віщий Боян і раніше приспівку,
розумний, сказав:
«Ні хитрому,
ні спритному,
ні чаклуну спритному –
суда божого не минути» (45)
говорячи про втечу Ігоря з полону, автор зауважує:
Грає море опівночі,
Ідуть смерчі млою;
Ігореві – князю бог путь явить
із землі Половецької
на землю Руськую,
к отчому злотому столу. (53)
Слово «християни» з’являється в передостанньому реченні:
Здоров’я князям і дружині,
що стають за християни, на поганії полки!
Князям слава і дружині!
амінь (63)
Все це свідчить, що автор належав до християн. Можна додати ще два вирази: образливу назву половців як «поганців», яке проходить через усю поему, а в іншому випадку вони називаються «бісовими дітьми».
печаль буйна тече серед землі Руської.
А князі самі на себе крамолу кували,
а поганії самі, з побідами набігаючи на
руську землю,
хапали дань – по бранці од двора (25)
Воювання князям із поганами пропало,
сказав-бо брат брату…
А погані з усіх сторін приходили з
побідами
на землю Руськую… (21)
Половці ідуть од Дону,
і од моря
і зо всіх сторін руські полки обступили.
Діти бісові кликом поля перегородили,
а хоробрі русичі перегородили черленими
щитами (17)
Митрополит Іларіон в своїй літературній монографії «Слово про Ігорів похід» писав і про автора твору: «Це була особа світська, а не духовна, про що свідчить його спокійне вживання поганських богів та його старі вірування, якими він органічно пересякнений.
В «Слові» нема жодної згадки про Духовенство, слова Бог вжито тільки один раз, слова Господь нема зовсім, тоді як згадано аж чотирьох поганських божків… Автор «Слова», безумовно, поганином вже не був, – він був тим християнином, у душі якого зовсім спокійно вживалися стародавні вірування з новими…
Світогляд автора «Слова» – це безумовно світогляд нашої тодішньої світської людини, навіть освіченої класи, світогляд, що сильно різнився від світогляду Духовенства, головно вищого й освіченого.
Але християнином автор був, і свій твір закінчив могутнім християнським акордом: – «Здрави князи і дружина, побарая за християны на поганыя плъки».
І безумовно, згадування про стародавніх богів це було в автора самою риторичною красою, поетичним стилем на античний зразок, як дехто твердить, – ці імена богів були ще живі на той час, хоч у них уже не вірили, як не віримо ми сьогодні в те, що чорний кіт, перебігши нам дорогу, вирішує недобре, а проте ми таки звертаємо на це увагу більшу, а ніж коли б то була звичайна людина чи курка. У всякому разі, автор «Слова» був особою світською, бо особа духовна не могла мати такого мало порушеного стародавнього світогляду» [23; 21–22].
В тексті «Слова о полку Ігоревім» згадуються християнські церкви.
Свята
Софія згадана
двічі: до Святої
Софії повіз
свого мертвого
батька Святополк
Ізяславович
після трагічної
битви з Олегом
Гориславовичем
у
1078 році:
З тієї ж Канини Святополк полеліяв отця
свойого
межи угорськими інохідцями
до святої Софії, до Києва (19)
І дзвони Святої Софії Київської вчуваються неспокійному Всеславові Полоцькому:
Всеслав – князь людям суд чинив…
Тому в Полоцьку подзвонили до заутрені рано
у святій Софії у дзвони,
а він в Києві дзвін той чув (45)
Свята Софія – кафедральний митрополичий Київський Собор, побудований князем Ярославом Мудрим і посвячений 4 жовтня 1039 – року. Синонім Києва взагалі.
На перший погляд, ці скупі згадки виглядають як другорядні. Однак, саме з ними пов’язано ті уривки, які стосуються трагічних княжих усобиць та поняття «слави» («дідньої слави»), що червоною ниткою пронизує все «Слово».
Два образи у «Слові о полку Ігоревім» роблять князя Ігоря героєм епохальним: сонячне затемнення й ікона Пирогоща. Затемнення символізує велику загрозу, що нависла над Руською землею. І виступ Ігоря у похід назустріч небезпеці то найвищий подвиг в ім’я Руси. І наприкінці твору прихід Ігоря Святославовича до Києва, до Пирогощої свідчить про те, що герой пройшов усі випробування і готовий одержати благословення, щоб виконати обов’язки нового вождя Руси.
«Сонце світиться на небесах –
Ігор князь в Руській землі,» –
дівчата співають на Дунаї,
в’ються голоси через море до Києва.
Ігор їде по Боричевім до святої
Богородиці Пирогощої» (65)
Цю проблему в різні часи досліджувало багато знаних літературознавців: Б. Рибаков, Д. Лихачов, Я. Махновець, Б. Яценко.
Д. Лихачов вважав, що йдеться про в’їзд князя Ігоря в Київ. Він підтримав гадку, що князь Ігор у полоні міг дати обітницю Богородиці Пирогощій. Ігор, на думку дослідника, не звертався в патрональні храми, бо не був Київським князем,