Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Християнський світогляд на язичницькі традиції в тексті "Слово о полку Ігоревім"

Християнський світогляд на язичницькі традиції в тексті "Слово о полку Ігоревім"

а тому задовольнився церквою Пирогощею [28; 286].

Я. Махновець підтримав гіпотезу Б. Рибакова, що князь Ігор і гаданий автор «Слова» Володимир Галицький відвідали церкву Пирогощу на Подолі в день Успіння Богородиці. Але дослідник не пояснює, чому Ігор вибрав для відвідин саме цю церкву, якщо в цей день усі князі повинні були зібратися у Великому Успенському Соборі для урочистої святкової служби [33; 218].

Б. Яценко вважає, що Ігор Святославович піднімався по Боричеву на Гору, в історичний центр міста, тому що автор «Слова» указав на Боричів не лише як на географічний, а й ідеологічний орієнтир. Адже 988 р. кияни по Боричеву спускали у Дніпро своїх старих богів. Ігор же піднімався по Боричеву до святині Руської землі, на Гору, усвідомивши своє велике призначення [75; 124].

У сцені біля Пирогощої Ігор виступає народним героєм, в архетипі якого, як неодмінний атрибут, закладений драматизм долі. В усі часи масова психологія була особливо чутливою до страждань видатних осіб. Співчуття до них служить більшості звичайних людей джерелом душевного зцілення.

Розгляд заключної сцени «Слова» приводить до думки, що найбільш природним виразом ідеї єдності Русі – головної у творі – послужило всенародне співчуття долі Ігоря.

Зустріч Ігоря біля Пирогощої є апофеозом твору, символічним виразом єдності Руської землі, до якої впродовж всієї оповіді закликає поема.

Іншими словами, втілення задуму «Слова» нібито і здійснюється у його кінці. Якщо пережиті Ігорем фізичні і моральні страждання нагадують злигодні міжусобиць самої Русі, то його повернення на Русь уособлює її відродження.


2.3 Первовічне коріння світового дерева життя. Язичницька міфологія у «Слові»


У духовній скарбниці українського народу одне з чільних місць належить міфорелігійному світоглядові. Ця тема до недавнього часу залишалася поза увагою науковців. Сучасний аналіз «вищої» міфології – пантеону слов'янських божеств – та міфології «нижчої» (демонології) розпочався лише від середини 60-х років ХХ століття, коли формувалася «міфологічна» концепція, тобто дослідження вірувань та повір'їв зводилися до єдиної системи міфорелігійних уявлень. [12; 622].

Історія культури нашого народу визначається передусім тим, що ми нізвідкіля не прийшли, на своїй землі ми були завжди. Це означає, що в етносі своєму зберігаємо поряд із рисами надбання, позиченими, глибоку архаїчність, яка, попри всі струси та зміни, усі суспільні та історичні катаклізми, певною мірою залишається незмінною.

Осягнути велич нашого етнічного духу можна лише за умови пізнання міфорелігійної свідомості, яка поєднує минуле, нинішнє й майбутнє життя народу.

Основними чинниками постання усіх світових релігій є анімізм, тотемізм та магія. Вірування давніх українців мають у собі всі ці ознаки.

Первинна міфологія упродовж століть була незатребуваною. Церковна влада послідовно викорінювала давні традиції, насаджуючи на народні обряди, звичаї, пісні свої канони і вірування.

Настала пора об’єктивніше підійти до розуміння духовного світу давніх українців, починаючи з тих чистих першоджерел, які були основою розвитку всієї великої сім'ї індоєвропейських народів.

Розглянемо детальніше питання використання міфопоетичних образів на сторінках найдавнішої пісенної пам’ятки – «Слово о полку Ігоревім».

«Слово о полку Ігоревім» залишається одним із джерел наших знань про дохристиянські, язичницькі вірування давніх слов'ян. Його образи зберегли зв'язок з язичницьким світоглядом. Можна говорити про те, що язичництво увічнене в поетичній образності «Слова». Воно стало основою метафор, порівнянь, символів і паралелізмів.

Символом всесвіту у багатьох народів світу, в тому числі і у слов'ян, є дерево. В «Слові» згадуються два дерева. Вони допомагають автору образно охарактеризувати Бояна. У вступі йдеться про перетворення Бояна у вовка, орла, Мись (білку).


Боян бо віщий,

якщо кому хотів пісню творити,

то розтікався мислю по древу,

сірим вовком по землі,

сизим орлом під хмарами [57; 7]

(переклад Я.Є. Махновця)


Ці тварини називаються не випадково. Згідно більшості індоєвропейських міфів про створення всесвіту, небо, земля і підземний світ з’єднані світовим деревом, листя якого символізують небо, стовбур – земний світ, корені – підземний. Підтвердження цього постулату знаходимо в «Українській міфології» В. Войтовича.

Дерево життя (світоведерево, небесне дерево) – дерево, що росте посеред вирію-раю. Воно породило матір Всесвіту – богиню Ладу, а водночас небо, землю та весь світ. Дерево життя – знамено трьох основ світу. Яв – світ видимий, явний, дійсний; стовбур Дерева життя-то земне існування людей у просторі з Сонцем. Нав – світ невидимий, духовний, підземний, потойбічний, світ предків, коріння Дерева життя. Прав – світ законів, правил, освячених звичаями, досвідом, обрядами; крона Дерева життя, де живуть боги, це їхній духовний світ. Незалежно від того, яким уявляється світове дерево, його потрійне розчленування по вертикалі завжди підкреслене. З горішньою частиною дерева (віти) пов’язані птахи; з середньою частиною (стовбур) – тварини; з нижньою частиною (корінням) – змії, жаби, риби, бобри, ведмеді, білки.

Дерев'яний хрест – найпростіша первісна подоба Дерева життя [12; 140–141].

Таким чином, перетворюючись в тварин і птахів Боян стає віщим, тобто віруючим всім, знаючим про все, що коїться в світі.

Суть творчого процесу співця Бояна автору допомагає розкрити образ солов'я:


О Бояне, соловію часу давнього!

Аби ти оці полки ощебетав,

скачучи, соловію, помислом по древу,

літаючи умом під хмарами… [7].


Тобто Боян скаче по мислинному дереву, дереву поетичному. Ця метафора характеризує авторське розуміння суті поетичної творчості, коли думка поета-солов'я скаче по поетичному древу в пошуках потрібних слів, висловлювань й образів.

У «Слові о полку Ігоревім» згадуються давні слов'янські божества і міфічні істоти. У вступі згадується Велес.


А чи так заспівати було б, віщий Бояне,

Велесів внуче:

«Коні іржуть за Сулою –

дзвенить слава в Києві;

сурми стяги в Путівлі» (9)


Велес (Волос, Вилас, Волосій, Власій) – один із найзагадковіших богів давньої України, бог мистецтва, краси, щастя й любові; опікун тварин, покровитель волхвів, ясновидців, віщунів.

І русько-візантійських договорах поряд із громовержцем Перуном згадується Велес: Перун сприймається як бог зброї, а Велес як бог золота.

Велесу молилися про збереження худоби. Він вважався помічником хліборобів.

На думку Б. Рибакова, Велес – доброзичливий бог землі, у якій спочивають предки. Він дбайливо тримає на своїх могутніх плечах площину земного простору з людьми на ньому [12; 50–51].

Автор «Слова» називає Бояна «велесовим внуком», що доводить: слов'яни, як і всі давні народи вважали, що поезія має божественне походження.


Далі в тексті згадується Стрибог.

Ось вітри, Стрибожі внуки,

віють з моря стрілами на хоробрі

полки Ігореві.

Земля гуде.

Ріки мутно течуть (17)

Стрибог (Посвист, Посвист) – цар-батько вітрів, небесний владика грози, бурі ураганів. У Стрибога з дружиною шість синів і шість дочок та безліч підвладних вітрів – то все їхні онуки. Найвідоміші із них: Ласкавець, Дмухач, Буревій, Смерч, Вихор, Бігун, Крутій, Труба, Посвистач, Польовий… Вітри допомагають богу-громовику в його битвах з демонами і користуються його вогненними стрілами.

Якщо дослідники деякою мірою зіставляють Дажбога з сонячним Аполлоном, то Стрибог залишається не уповні розгаданим. За «Словом о полку Ігоревім», це дід-родоначальник усіх вітрів. Останній мотив дає підставу говорити про Стрибога і як про божество війни. Це підтверджує і пояснення першої частини імені, – де «стри» походить від «стрити» – нищити. Отже, Стрибог-руйнівник на противагу доброму Дажбогу [12; 510].

Вітри заважають Ігореві здійснити похід на половців, попереджуючи про трагічний фінал.

В тексті «Слова о полку Ігоревім» ми два рази зустрічаємо ім'я Дажбога.


1. Тоді, за Олега Гориславовича,

сіялося й виростало усобицями,

гинуло добро Даждьбожого внука,

в княжих крамолах віки вкоротилися

людям… (19).

2. Уже бо, браття, невесела година настала,

уже пустиня військо прикрила.

Встала обида в силах Даждьбожого

внука,

ступила дівою на землю троянда,

заплескала лебединими крильми на

синім морі біля Дону (21)

Дажбог (Дажбог, Даждьбог, Богдаждь) – бог світла і Сонця, син могутнього бога вогню Сварога; подавач усякого добра, опікун людської долі та достатку; бог, який дає білий день, щастя та любов. Зі сходом Сонця у предків з давніх давен асоціювалося його відродження, а тому Сварог є божество – батько, який дає життя Сонцю Дажбогу.

Слід зазначити, що у давніх українців міцно вкоренилося поняття про «небесну твердь» (землю), яка ділить усе нижнє царство на два яруси: у верхньому знаходяться «хлябі небесні» (запаси дощової води), а під велетенським куполом тверді ходить Сонце; краї купола опираються на край землі. Верхній ярус над твердю – царство Стрибога. Нижній ярус із Сонцем і землею – царство Дажбога. Обидва яруси разом – «небеса», тобто небо у множині.

За народними віруваннями, Сонце бувало не тільки добрим. Як справжня жива істота, воно іноді гнівалося на землю [12; 124].

«Слово» називає русичів внуками Дажбога (Сонця).

Згадується у «Слові о полку Ігоревім» і Хорс.


Всеслав князь людям суд чинив,

князям городи рядив,

а сам вночі вовком бігав:

із Києва добігав до півнів у

Тмуторокань,

великому Хорсові вовком путь

перебігав (45)


Хорс – божество життєдайного сонячного світила, віддзеркаленого в Місяці. Хорс – син Дажбога. З початку творення світу він призначений богами бути охоронцем сонячного світила вночі, і Місяць від тих часів став служивцем у Хорса.

Походження імені Хорс здавна цікавило вчених, які висували різні гіпотези.

За священною традицією, перебігати дорогу Хорсу було заборонено [12; 564–565].

На нашу думку, саме мотив заборони перебігати дорогу Хорсу присутній в «Слові о полку Ігоревім». У даному випадку порушення Всеславом одвічної традиції використовується для підсилення його негативної характеристики.

У «Слові о полку Ігоревім» ім’я загадкового Трояна згадується чотири рази:


1. О Бояне, соловію часу давнього!

Аби ти оці полки ощебетав…

біжучи тропою Трояна через поля на

гори! (9)


2. Були віки Трояна,

минули літа Ярослава;

були походи Олегові,

Олега Святославовича (17)


3. Встала обида в силах Даждьбожого

внука,

ступила дівою на землю Трояна

заплескала лебединими крильми на

синім морі біля Дону (21)


4. На сьомім віці Трояна

кинув Всеслав жереб на дівицю

собі любу (41)

Постає питання: Троян – історична особа чи персонаж слов’янської міфології, що Троян «Слова» – не історична особа і, тим більше, ніякий не римський імператор, добре видно з того, як цей образ вжито у тексті пам’ятки. Троян у «Слові» – персонаж слов’янської міфології. Українська міфологія В. Войтовича так трактує цей персонаж:

Троян – владика неба, землі та підземного царства, минулого, теперішнього і майбутнього. Іноді виступає як ворог Сонця: за однією з легенд, він гине від сонячного проміння. Як утілення ночі і туманів, Троян приходить до людей з заходом Сонця і обіймає любощами Землю, чарівну дружину світлого Неба; але на світанку, коли богиня Зоря виганяє небесних корів (хмари), він розтає, залишаючи на полях свої сліди у краплях ранішньої роси.

Але найчастіше Трояна уявляли братом Дажбога та опікуном світлоносної трійці: Ярила, Семи ярила та Коляди, які допомагають Дажбогу котити золоте Коло по небу. Троян навчив людей теслярства, різьбярства та будування міст. У народі збереглися звичаї: тричі кланятися, тричі цілуватися, тричі вибачатися, тричі благословляти в далеку дорогу. Троян ділить рік на три частини: весну, літо, зиму, тобто творить у житті довкілля початок, середину і кінець [12; 547–548].

Отже, у «Слові о полку Ігоревім», Троян – давньоукраїнський бог. Автор пам’ятки вважає його родоначальником, прапредком русів.

Із міфічних істот у «Слові о полку Ігоревім» згадується Див.


Тоді вступив Ігор князь в золоте стремено

і поїхав по чистому полю.

Сонце йому тьмою путь заступало;

ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила;

свист дикий встав поблизу:

Див кличе на верху дерева –

велить прислухатись землі незнаємій (11)

Уже упала хула на хвалу,

уже вдарило насильство на волю,

уже кинувся Див на землю.

І от готськії красні дівчата

заспівали на березі синього моря… (27)


Див (Дий, Дій) – божество, яке має кілька іпостасій. Передусім це божество неба. Предки надавали небу чоловічого образу, землі – жіночого. Вважали, що літнє небо обіймає землю своїм гарячим вітерцем, як наречену чи дружину, розсипає на неї скарби свого проміння і життєдайних вод, земля від того вагітніє і приносить плоди. У зимову пору вона кам’яніє від холоду і стає безплідною.

У східнослов’янській міфології Див – божество страху і смерті. Ця істота надприродної сили в давнину зображалася у вигляді великої хижої птиці з потворним жіночим обличчям. Живе в лісі на верхів’ї дерев. Лиховісний птах, пугач. Іноді лякає подорожніх страшним виглядом і криком. Деякі дослідники вбачають у ньому лісовика, інші – дракона, змія, велета, страховище (диво). [12; 146].

У «Слові» крик Дива передує грому та бурі і вважається за злу прикмету.

Базуючись на багаточисленні відомості як письмових, так і речових джерел, всі дослідники котрі займалися вченням язичництва та «двоєвір’я», одноголосно дійшли висновку, що одним з головних божеств давніх слов'ян було Сонце. Якщо в київському пантеоні язичницьких богів, створених Володимиром Святославичем, Сонце приймало образи Дажбога або Хорса, то в народній свідомості воно не персоніфікувалось, не приймало конкретний людський образ.

В енциклопедичному словнику «Українська міфологія» В. Войтовича читаємо: Сонце – Око Боже, Дід – Всесвіт, Сонце праведне, Сонце Красне, Сонце Трисвітле; теоніми: Дажбог, Божич, Білобот, Ярило, Лада, Купайло, Світовид – світило; символ Всевидючого божества, Вищої Космічної сили, центру буття, Матері Всесвіту, осяяння, слави, величі. За стародавніми уявленнями, – це найвеличніше творіння богині Лади і бога Сварога, що було дароване всьому живому.

Сонце – святе і праведне, і призначив його Все бог освітлювати та зігрівати землю і давати їй плодючість. Сонце-то велике коло або колесо, і коли воно котиться небом, то у цей час буває день, а коли ховається за гору – настає ніч, а для інших людей, що живуть «під землею», – день.

Герої «Слова о полку Ігоревім» Олег та Ігор вважали себе онуками денного світила. Нащадками сонячного Дажбога називає себе автор безсмертної пам’ятки і весь руський народ.

В українських піснях Сонце прямо називається богом.

Сонцем присягалися під час укладення різних угод. Красному Сонцю, яке оживляло всю природу присвячувалися великі свята – Різдво, Купала, Коляди. Вони супроводжувалися іграми, танцями і піснями, в яких люди славили Сонце, благали в нього дощу та врожаю [12; 497–498].

Тобто, народ молився безпосередньо Сонцю – джерелу життя, тепла і світла на землі. Сучасники не змішували ці особливості вірувань і відокремлювали поклоніння Хорсу та Дажбогу від поклоніння Сонцю. Не дивлячись на те, що церква вела боротьбу з язичницьким культом Сонця, солярні знаки зустрічались на різних предметах прикладного мистецтва аж до ХХ століття.

Календар східних слов'ян був пов’язаний з сонячними обрядами. Сонячна символіка представлена у фольклорі більшості народів. А.И. Робинсон зауважує: «У мифологических и эпических, историософских и политических воззрениях Древности, перешедших в Средневековье, правители (императоры, цари, князья), исторические и эпические герои ряда народов имели солнечное происхождение. Фараоны и богдыханы считались сыновьями солнца, потомки индийской солнечной династии дожили до ХХ в. В Древней Руси, в частности князьям-героям «Слова о полку Игореве» (Святославу, Игорю и др.), был хорошо известен их союзник и противник тюркский хан Кунтувдей, имя которого означало – «Солнце взошло» [52; 8].

У Київській Русі, як і всюди в середні віки, сонячні і місячні затемнення рахувались як негативне знамення (як у язичників, так і у християн).

Дослідження сонячної символіки у «Слові о полку Ігоревім» уявляє собою зацікавлення для розуміння світогляду автора та для розкриття основ символічно-метафоричної системи стилю твору.

Цікаве пояснення того, чому саме сонце відіграє таку важливу роль в житті героя «Слова», дав А.И. Робинсон: «Солнечная символика правомерно приобретает генеалогический характер, и благодаря этому служит важным связующим компонентом двух эпически опознавательных эпох («дедов» – «внуков»). Генеалогические, политические, символические отношения Ольговичей, Всеславичей, Мономаховичей и Шаруканидов связываются историческим единством, и эти связи в родовом эпосе прослеживаются вплоть до «Слова о полку Игореве». [52; 32–33].

Зробивши родослівну князів Ольговичів, пращурів і рідних Ігоря, і зіставив її з таблицею сонячних затемнень, А. Робинсон виявив, що хто-небудь у представників цього роду помирав саме в рік Сонячного затемнення. А затемнення 1 травня 1185 року, яке застало Ігоря вже у поході, було 12-им сонячним затемненням біди в його роду. На такий зв’язок затемнень і смертей представників роду Ольговичів звернули увагу і літописці. Ігор же всупереч знаменням лишився живим. Саме цей факт, на думку Робинсона, і спонукав автора розповісти саме про цей похід у своєму «Слові». В контексті твору образи сонця звичайно мають і символічне значення. Як і у всій давній поезії, воно знайшло вираження у формі боротьби «тьми» (зла, війни, ворогів, половців) і «світла» (добра, миру, русичів).

Показовим, на думку Робинсона є те, що в невеликому по об’єму тексті «Слова» сонце названо 7 разів. 7 – магічне число, символ гармонії і досконалості.

Зустрічаємо ми у «Слові о полку Ігоревім» і відлуння тотелізму. З ним пов’язаний мотив метаморфози, який можна простежити в «зооморфній» поведінці героїв:


Всеслав

… скочив к граду Києву

і діткнувся ратищем золотого стола

київського.

Скочив од них лютим звірем опівночі з

Білгорода…

князям городи рядив,

а сам вночі вовком бігав… (45)

утікаючи з полону, Ігор:

князь поскочив горностаєм в комиші

і білим гоголем на воду.

Упав на бистрого коня

і скочив з нього сірим вовком,

і помчав до лугу Дінця,

і полетів соколом під млою… (57)


половець Овлур, який допомагає Ігорю утікати з полону, коли його кінь стомився


Коли Ігор соколом полетів,

тоді Влуч вовком помчав (57)

Ярославна хоче летіти до чоловіка зозулею.

З давньою язичницькою міфологіє пов’язаний мотив віщих снів, який дуже часто зустрічається і в епосах, і у чарівних казках. Давня людина гадала, що під час сну душа людини покидає тіло і мандрує по трьом сферам світу, розмовляє з духами предків та богами і від них дізнається знань про майбутнє. Це майбутнє у снах уявляється у вигляді символічних картин, суть яких людина повинна відгадати сама. Саме такий сон Святослава.

Присутня в «Слові о полку Ігоревім» і міфологічна числова символіка, яка зв’язана з цифрами 2, 3, 4, 7 [1; 30]. Дві битви з половцями, князь Ігор утікає з половецького полону вдвох з Оврулом, їх переслідує Гзак і Кончак, два рази згадується ім’я Дажбога, у трьох різних тварин перетворюється Боян, чотири князя беруть участь у поході на половців, до чотирьох стихій звертається Ярославна, після «злотого» слова йде сім авторських звертань до найбільш могутніх князів з проханням виступити в похід:


Вступіте, господарі, в золоті стремена

за обиду часу нашого,

за землю Руськую,

за рани Ігореві,

смілого Святославовича!


Як ми вже наголошували раніше 7 разів згадується слово «сонця». Коло замикається: сонце попереджувало про небезпеку, сонце допомагало утікати з полону, сховавшись і наславши тьму, Сонце радіє поверненню Ігора:


«Сонце світиться на небесах –

Ігор князь в Руській землі», –

дівчата співають на Дунаї,

в’ються голоси через море до Києва (63)

В тексті «Слова о полку Ігоревім» ми зустрічаємо такий елемент міфологічного мислення як анімізм. Він виявляється в одухотворенні природи та її стихій. Вся природа застерігає Ігора про небезпеку:


Тоді вступив Ігор князь в золоте стремено

і поїхав по чистому полю.

Сонце йому тьмою путь заступило;

ніч, стогнучи йому грозою, птиць збудила (11)


Перед другою битвою:


Кривавії зорі світ провіщають;

чорнії тучі з моря ідуть,

хочуть прикрити чотири сонця,

а в них трепечуть блискавки синії.

Бути грому великому!

Іти дощу стрілами з Дону великого! (13–14)


Реагує природа і на поразку Ігоря:


Никне трава жалощами,

а дерево з тугою к землі приклонилось (19)


До природних стихій звертається і дружина князя Ігора Ярославна. За її плачем йде розповідь про втечу Ігора з полону – втеча, яка по суті є сповненням бажань Ярославни. Вітер відповідає тим, що посилає в смерчі, які вказують дорогу. Сонце, яке палило воїнів Ігоря, посилає тьму, зорі гаснуть:


Заграло море опівночі,

ідуть смерчі млою…

Позгасали вечірні зорі…

Загула земля,

зашуміла трава (53)


Ігор міряє дорогу ріками:


Ігор мислю поля мірить

од великого Дону

до малого Дінця (53)


Саме за рікою свиснув йому Овлур.

Образ ріки – один із найбільш поширених у світовій міфологічній системі, елемент сакральної топографії. У ролі певного «стержня» всесвіту, світового шляху, що пронизує верхній, середній і нижній світи, виступає так звана космічна (чи світова) ріка. Вона звичайно є і родовою.

У ряді традицій, що характеризується дуалістичною організацією суспільства, описуються дві космічні родові ріки, які символізують кожну із двох фратрій; ці річки течуть паралельно (іноді з неба) і впадають у спільне море. Іншим варіантом образу космічної ріки, ймовірно є велике море (чи озеро), що знаходиться в центрі всесвіту. Із нього витікають головні ріки [55; 35].

Ще одне відображення образу ріки як космічних вод можна побачити в народних уявленнях про походження ріки з первозданного світового океану: його всюди сутність пояснює розміщення рік по краю землі, на небі, в пеклі. Образ підземної ріки, ріки нижнього царства тісно пов’язаний із смертю, з душами померлих, їх переправою і судом над ними. У деяких традиціях сама ріка виступає як божество, що символізує вищий суд. Із цим символічним значенням ріки перегукується її ж значення невідворотного плину часу.

Ріка, як зазначає Ю. Скибицька, також асоціюється із мовленням. Цей зв’язок належить до числа архетипічних символів. В основі ідентифікації лежить не тільки акустичний ефект шуму проточної води, але й образ самого потоку ріки та мовлення, поступового перетікання – розвитку від початку до кінця, до стану смислового наповнення [55; 35].

Призначення ріки як місця виконання ритуалів у значній мірі пояснюється прикордонною функцією ріки: вона – границя між цим і тим, нижнім світом, між своїм простором і чужим.

Отже, символічними значеннями ріки є: космічні води, божество; перешкода, небезпека, потоп; вічний плин часу; жах, вхід у підземне царство мертвих; рубіж між чужим і своїм простором; мовлення; сила пророцтва; плодючості; Батьківщини. Мотив входження в ріку символізує початок важливої справи, подвиг; переправа через неї – завершення подвигу, набуття нового статусу, нового життя.

У текстовій тканині «Слова о полку Ігоревім» знаходимо невелику кількість лексем на означення назв річок – числом тринадцять. Спробуємо виокремити символічне наповнення кожної ріки.

Ріка Дін вживається у «Слові о полку Ігоревім» на означення ворожої території, адже вона протікала за межами тодішньої Київської Русі, на половецькій землі. Ріка Дін супроводжується незмінним епітетом «великий». Вираз «напитися шоломом з Дону» означає перемогти ворогів, завоювавши ріку (прикордонну чи ворожу), тобто землі в її басейні.

Дунай мислиться як межа між своїми та чужими землями, як епічне означення річки взагалі. Дунай у слов'ян – образ головної ріки (для них ця ріка Батьківщина, пам’ять про яку зберігалася дуже довго). Дунай – межа, за якою лежить багата, але небезпечна земля.

У «Слові» Дунай має виключно позитивну конотацію, тоді як у фольклорі ця ріка нерідко пов’язується зі смертю.

Каяла. Це друга за частотністю вживання ріка, яка мислиться як місце битви, як смерть, полон, поразка. Місце знаходження її і дотепер є об’єктом дискусій для науковців.

На Каялі проходила вирішальна битва, вона – місце бою Ігоря з половцями. Каяла символізує смерть як таку. Поразка на Каялі – це не лише поразка князя Ігоря, це страшна поразка для всієї Руської землі:


На річці на Каялі тьма світ покрила;

по Руській землі простерлися половці,

наче пардуже гніздо.

Уже упала хула на хвалу,

уже вдарило насильство на волю (27)


Немига, Стугна, Канина – ці ріки також позначають смерть, перехід у царство мертвих, але їх розуміння у тексті є значно вужчим, ніж розуміння Каяли.

У мертвого у жилах стигне кров, і саме тіло вистигає, стине, холоне. Стугна виступає як антипод Дінця.

Немига має певну особливість у порівнянні з іншими річками, які теж символізують смерть. Тут мова йдеться не про смерть русичів у війні проти ворогів, а про смерть у міжусобних протистояннях – чварах між князем Всеславом та Ярославовичами, що є найстрашнішим, на думку автора:


На Немизі снопи стелять головами,

Молотять ціпами харалужними,

на току життя кладуть,

віють душу од тіла.

Немигі криваві береги не добром були

засіяні –

засіяні кістьми руських синів (45)

Сула, Рось, Двина – усі ці три ріки виражають спільну ідею: ідею межі між своїми та чужими територіями. Після поразки князя Ігоря:

і Двина болотом тече для тих грізних

полочанів

під кликом поганих (37)

Ріка із повноводної перетворилася на болото. Мутна вода – народний символ печалі, а мутна вода в ріках означає навалу ворогів.

Киянь. Ріка ця займає окреме місце за своїм символічним наповненням. У той час, як Ігоря брали в полон, Святослав


мутен сон бачив в Києві на горах.

«В цю ніч з вечора одягали мене, – рече, –

чорним покривалом на кроваті тисовій,

черпали мені синє вино, з горем змішане,

синами мені з порожніх сайдаків

степовиків поганих

великий жемчуг на лоно

і ніжили мене.

Уже дошки без князька в моїм теремі

злотоверхім.

Всю ніч з вечора сірі ворони крякали під

Плісенським на болонні,

були вони в дебрях Кияні

і неслися до синього моря (25)


Сірі ворони – смерть, що дійшла до «синього моря», тобто до місця битви. А Киянь тут – передвіщення лихого, найстрашнішого: поразки, полону, смерті.

Донець. Це ріка, що є особливою в усіх відношеннях, хоча трапляється в текстовій тканині не так уже й часто – усього чотири рази. Донець – своя ріка, своя вода, тому невипадково вона символізує «свою» територію – Київську Русь.

Донець – єдина в тексті ріка, що персоніфікується і в «уста» якої вкладаються якісь слова, а саме: звертання до князя Ігоря (Дін і Дніпро також персоніфікуються, але не говорять: Дін кличе князів на побіду, а до Дніпра звертається Ярославна).


Донець тече:

«Княже Ігорю!

Не мало тобі величі,

а Кончакові – прикрості,

а Руській землі – веселості!» (57)


тут ріка – ніби слава князя Ігоря Святославовича і слава всієї Київської Русі. Ріка заговорила, зашуміла – тут виступає дуже цікавий і дуже давній аспект символічного значення ріки – аспект мовлення, коли шум річкових вод асоціюється із людською мовою.

У відповідь Ігор славить Донець:


Ігор рече:

«О Донче!

Не мало тобі величі,

що гойдав ти князя на хвиля,

слав ти йому зелену траву на своїх

берегах срібних,

одягав ти його теплою млою під тінню

зеленого дерева,

стеріг ти його гоголем на воді,

гайками на струмках,

чернядьми на вітрах» (57)

тобто славить за те, що Донець усіляко сприяв його втечі з полону. Дуже цікавим є факт протиставлення Стугни

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: