Публіцистика Івана Дзюби
КУРСОВА РОБОТА
Публіцистика Івана Дзюби
Зміст
1. Вступ
2. Теоретична частина
2.1 Постать Івана Дзюби
3. Практична частина
3.1 Історія появи праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?”
3.2 «Інтернаціоналізм чи русифікація»
3.3 Від автора: з відстані чверті століття
Висновки
Використана література
Додатки
1. Вступ
У моїй курсовій роботі я буду досліджувати творчості Івана Дзюби, видатного публіциста та громадського діяча.
Метою роботи є зосередження та аналіз конкретної сфери публіцистичної діяльності. Іван Дзюба - автор багатьох творів та книжок, навідоміша-«Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка у середені 60-х років минулого сторічча стала ідейною опорою для борців за духовну, а пізніше і за політичну незалежність України.
Велика частина моєї роботи присвячена праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», успіху якої посприяла не тільки неймовірна сміливість автора, який зробив гучну заяву про право своєї та інших націй на рідну мову, культуру, історію та перспективи розвитку, у той час як будь-які прояви «буржуазного націоналізму» жорстоко переслідувалися, а й в його вийняткова освіченість і начитанність. Ця тема як ніколи актуальна, адже багато зазначених у роботі проблем середини 60-х років минулого століття постають сьогодні ще гострішими. Незважаючи на проголошення України суверенною і незалежною державою, певними силами на сході республіки постійно заперечується саме існування української мови як державної. На порядок денний обласних та місцевих рад раз у раз протягуються питання про затвердження ще однієї офіційної мови поруч з українською — російської. Це нова спроба шовіністів перешкодити українській мові, культурі повнокровно розвиватись. Тож ознайомлення з працею Івана Дзюби не тільки є даниною минулому, нашій історії, воно повинне для кожного вдумливого читача стати орієнтиром до пізнання справжніх причин важкого стану рідного слова, підказкою напрямку у його розвитку як духовного багатства корінного населення.Я розгляну різні точки зору та позиції, аби дізнатися наслідки цієї праці, а також зясувати причини ії популярності. Праці Івана Дзюби як раньше, так і сьогодні дають наснагу житі і вірити в Україну.
2. Теоретична частина
Мета: Розповісти про постать Івана Дзюби,коротко проаналізувати біографію та публіцитичні праці.
2.1 Постать Івана Дзюби
Іван Михайлович Дзюба народився 26 липня 1931 року в селі Миколаївка Волноваського району Донецької області. Після закінчення середньої школи в місті Докучаєвську поступив вчитись на філологічний факультет Донецького педагогічного інституту. Ще студентом виявив себе талановитим критиком, друкуючи у донецькій періодиці статті про художні твори сучасників. Його літературно-критична праця “За високу майстерність”, надрукована в роки студентства у 1953 році на сторінках донецького альманаху “Донбас”, засвідчила високий рівень аналітично-критичного розуму молодого філолога, його високий літературний хист, уміння. Без перебільшення можна сказати, що ця публікація була непересічним явищем у літературному житті на Донбасі.
Після закінчення у 1953 році педагогічного інституту вчився в аспірантурі інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН України. Працював у видавництвах і періодичній пресі. У 70-х роках зазнав переслідувань за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" (Лондон, 1968; журнал "Вітчизна", 1990, № 5-7; окреме видання в Києві 1998 р.)—про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві.. Він збагнув, що створена Сталіним, а потім вихована Хрущовим і Брежнєвим ідеологічна еліта, спиралась у першу чергу на репресивний державний апарат, засоби масової інформації. Цій справі служила розгалужена система осередків комуністичної партії, яка через своїх членів і державний апарат спрямовувала народні маси до "вершин комунізму", а за одне й на руйнування української національної культури.
Як людина з розвинутою національною свідомістю не міг бути байдужим до принизливого становища свого народу і культури. Зокрема, його довгий час мучило питання такого змісту: "Чому, наприклад, — пізніше згадував І. Дзюба, — одній людині дорогі рідне слово, картини минулого, образ свого народу, болять його кривди над усе, хвилює питання: є в нього історичне майбутнє чи ні, збережуться для людства цінності, які він створив, чи ні, а іншій людині поруч з тією навіть невтямки, про що тут йдеться. І ніякими аргументами нічого їй не доведеш... Може тут справа не тільки в знаннях, а й у якихось химерних комбінаціях життєвих вражень, у якихось тонких, важко враховуваних емоційних, духовних та інших чинниках?"
Неоціненний особистий внесок І.М. Дзюби у розвиток процесів демократизації й розбудови Української держави. Участь у русі за незалежність України він розпочав ще у 50-і роки. Велике значення для України мали його публічні віступи і публікації. Він публічно проголошував революційні промови, ідеї яких були ідеологічною основою шістдесятництва. Тому можно сміливо заявляти, що Дзюба був ідейним наставников цілої епохи. У ті часи зявилося нове покоління українськіх діячів-шістдесятників, які ввійшли в культуру та політику у другій половині 50-х, під час тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги». Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно-мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. Найповніше шістдесятники виявили себе творчо на початку та в середині 1960-х років.Це були тяжкі часи: шістдесятники зустрічали гострий опір з боку партійного апарату. Спочатку шістдесятники здебільшого були лояльні радянські громадяни, які мали, як на порівняно молодих, досить високий соціальний статус — члени творчих спілок, аспіранти, науковці, їхні твори виставлялися та друкувались. Віра в людину й любов до людини втілювалися насамперед у несамовито-щирій любові до України, вірі в непоборну силу її народу, його провідну місію. У творчості шістдесятників людина стала суб'єктом історії. Віра та зневіра особистості у сучасному світі, сенс її буття, втрата цього сенсу, проблема вибору - на цих поняттях ґрунтується нова історична свідомість, яку ввели в літературу шістдесятники.Тому в своїх виступах і публікаціях І. Дзюба не дуже голосно, але іронічно й дошкульно критично оцінювали методологію соціалістичного реалізму. Але згодом, коли перед Дзюбою, як і перед усіма шістдесятниками зачинялися всі шляхи, він продовжував створювати і видавати гострі публіцистичні публікації й відкрито виступав на захист української інтелігенції. У своїх матеріалах він відстоював право радянських письменників на свободу творчості та діячів науки. Сміливі і справедливі судження І. Дзюби про утиски української культури не могли приховати від народу ні радянські спецслужби, ні "друзі українського народу". У його працях завжди находили відображення гострі проблеми того часу, які були порушені критиком і знайшли своє продовження в діяльності багатьох дисидентів, в їхніх усних та письмових виступах, у різноманітних звертаннях до уряду, до світової громадськості. Його безпрецедентна працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» була написана 1965, через рік після початку післяхрущовської реакції, і призвела до неабиякого резонансу в українському суспільстві і навіть в усьому світі. Ця праця була породженням надій і ілюзій шістдесятих років. Вона включала в себе велику кількість посилань на Леніна і партійні постанови часів «українізації». А пізніше, боротьба проти ідеології, у якій розповідалося в книзі, закінчилася перемогою ворогів автора, і Дзюба, немовби, здався. 1972 р. він був заарештований, як і багото інших представників української інтелігенції у період арештів 1965-1972 років. Шістдесятництво було загнане в підпілля, його представники були засуджені до багаторічного увязнення. Таким чином, на початку 70-х, припинив свою діяльність рух «шістдесятників».Півтора року перебував Іван Михайлович в ув'язненні, потім — під офіційним наглядом, будучи позбавлений можливості творчої роботи.
Попри те, що Іван Дзюба належить до покоління переслідуваних і репресованих носіїв української культури і довгий час жив під час тоталітарної влади, яка не дозволяла жодної критики на свою адресу, талановитий письменник не міг просто мовчати, попри всі заборони і небезпеки. Його не лякали страждання і муки, смерть і тюрма. Його феномен полягає у його громадянській позиції. Він завжди і за будь-яких обставин зберігав почуття власної гідності, боровся за правду. Він писав і відстоював найактуальніші проблеми 60-х років минулого сторічча. Також дуже помітна особливість його праць полягає в тому, що він завжди був коректний у своїй позиції. Коли він викладав свою думку, він завжди був чемний, навіть протиставляя російську і українську культури. Він робив все делікатно, як і повинен робити інтелігент. Це гарний приклад і урок для сучасників. Дзюба ніколі ні перед ким не приклонявся, він завжди говорив правду, не дивлячись на те, зручно це чи ні. Його викривальна гостро полемічна праця “Інтернаціоналізм чи русифікація”, таємно вивезена у рукописі за межі Радянського Союзу у 60-х роках минулого століття, схвилювала не лише українських патріотів, але й світову громадськість, яка чи не вперше у ХХ ст. була поставлена перед трагічним фактом конання української культури в умовах комуністичного режиму.
У роки перебудови І. М. Дзюба — один з ініціаторів створення Народного руху України та Університету українознавства, перший президент Республіканської асоціації україністів (1989).
Найвідоміші твори Івана Дзюби:
«„Звичайна людина“ чи міщанин?» (1959);
«Інтернаціоналізм чи русифікація?» («Самвидав», 1965);
«Грані кристала» (1978 р.);
«Стефан Зорян в історії вірменської літератури» (1982 р.);
«Автографи відродження» (1986 р.);
«Садріддін Айні» (1987 р.);
«У всякого своя доля» (1989 р.);
Сьогодні Іван Михайлович Дзюба широковідомий літературознавець і критик, публіцист, діяч культури, член НСПУ. У колі його дослідницьких інтересів—сучасний літературний процес в Україні, творчість українських письменників минулого (Т.Шевченка, О.Кобилянської, Лесі Українки, О.Довженка та ін.), сучасний стан і розвиток української мови тощо. Він автор книжок “Вітчизна у нас одна”, “Автографи відродження”, “У всякого своя доля” та ін. В середині 1990-х років був міністром культури України. Нині—головний редактор літературно-мистецький журналу “Сучасність”. Лауреат премії ім. О.Білецького та Фонду родини Антоновичів. Феномен його в тому, що він-людина високої культури, він обіймає великі частини історії. Він видатна людина, тому ніхто із тих, хто намагався на нього вплинути, не зміг цього зробити. Він і його борці проклали своєю важкою працею неоціненний шлях до Незалежності. Попри все, його неможливо зламати. Найоголовніша цінність в його житті-правда. Він проніс ії через усе життя, і сьогодні залишається непохитним і вірним українській державі.
3. Практична частина
Мета: Розглянути і визначити основні теми публікацій Івана Дзюби,його ставлення до України,народу та мови.Дослідити,якої позиції тримався,розлянути та проаналізувати основні публікації.
Звернути найбылбшу увагу на працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?".
Нещодавно виповнилося 45 років видатній праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», гостро-полемічному твору, який в свій час став маніфестом українських «шістидесятників».
3.1 Історія появи праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”
Цій праці судилося стати знаковим ідеологічним документом покоління шістдесятників.
Про що ж ішлося в цьому памфлеті, що він викликав такі гоніння з боку партійного керівництва і при цьому набув такого поширення серед української інтелігенції?
У серпні–вересні 1965-го року у Києві, Львові, Луцьку, Івано-Франківську та Тернополі були заарештовані близько трьох десятків молодих українських інтеліґентів.
4-го вересня у Києві під час прем’єри кінофільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” до протестів проти політичних репресій закликали поет Василь Стус та літературознавець Іван Дзюба.
Під впливом тих подій Іван Дзюба написав упродовж вересня–грудня працю під назвою “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, в якій з марксистських позицій проаналізував національно-культурну політику радянської влади в Україні.
Іван Михайлович Дзюба свідомо писав свою роботу як легальну. Автор відправив свою роботу першому секретарю ЦК компартії України Петру Шелесту та голові уряду УРСР Володимиру Щербицькому, а її російський переклад – керівництву КПРС.
В “Інтернаціоналізмі чи русифікації?” Іван Дзюба доводив, що компартія ще за часів Сталіна перейшла на позиції російського великодержавного шовінізму.
Свою аргументацію автор побудував переважно на цитатах з творів Леніна та партійних документів 20-х років. Він уважав, що політика КПРС, зокрема щодо України, суперечить корінним інтересам українського народу і вбачав вихід у поверненні до ленінських принципів національної політики.
Комуністична влада оголосила “Інтернаціоналізм чи русифікацію?” антирадянським твором, а його поширення, зберігання чи навіть просто читання – кримінальним злочином. Сам Іван Дзюба втратив роботу, був виключений зі Спілки письменників і зазнав переслідувань з боку КҐБ, а 72-го року був ув’язнений на 18 місяців.
Праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?” була розповсюджено, звичайно, для службового користування, в обмеженому накладі для тодішніх партійних бонз, поширювалася у самвидаві, а у лютому 68-го року була опублікована у журналі “Сучасність”.
Розголос цієї праці був по-справжньому величезний. Пізніше помічник Щербицького Врублевський у своїх спогадах писав, що ця робота була написана на рівні доброї докторської дисертації і змусила багатьох – навіть тодішніх партійних лідерів – щось переосмислити в своїх поглядах.
Але ще більше ця робота давала для українського загалу. Абсолютно неспростовними аргументами порівняння тих самих ленінських цитат чи партійних резолюцій доби українізації з конкретним їх виконанням в Українській Радянській Соціалістичній Республіці в шістдесятих було показано величезну відстань між проголошеними гаслами і реальною дійсністю знищення української нації, як такої.
Наступне покоління, покоління 1970-х, уже за сам факт читання книги Івана Дзюби – не має значення, чи передрукованої на машинці, чи нелегально привезеної з-за кордону – платило тоталітарній системі велику ціну.
Досить було піймати студента на прочитанні “Інтернаціоналізму чи русифікації?”, як його щонайменше виганяли з лав “радянського студенства”. А могли й запроторити за ґрати.
Робота без дозволу і відома автора неодноразово видавалася за межами Радянського Союзу українською, англійською, російською, китайською, французькою та італійською мовами.
В Україні цей твір був опублікований тільки 1990-го року у журналі “Вітчизна”, а окремою книгою виданий 1998-го року.
Робота над “Інтернаціоналізмом чи русифікацією” була вельми інтенсивною. ЇЇ було написано упродовж осені 1965-го року. Хоча очевидно, що це було лишень впорядкування тих документів, виписок, думок, які Іван Михайлович Дзюба, на тоді молодий і перспективний, як тоді казали, літературознавець, збирав і осмислював упродовж значно довшого часу.
Саме захлинулася хрущовська “відлига”. Той ковток свободи і народив те потужне явище, яке називалося “шістдесятництвом”. Але щодо України наслідки хрущовської “відлиги” були неоднозначні.
І два на позір демократичні рішення влади завдали тяжкого удару українській культурі і українській мові. Перше з цих рішень – це надання паспортів безпашпортним селянам, які отримали можливість масово переїздити до міст. А відтак тут насамперед намагалися змити ознаку своєї селянськості, яка для України була українською мовою.
І друге рішення – це нове шкільне законодавство 1959-го року, яке дозволяла батькам самим обирати мову навчання для своїх дітей. І це в умовах надцентралізованої радянської імперії відразу призвело до різкого скорочення числа учнів в українських школах.
А ще й політика перемішування народів, за якою українців масово вивозили освоювати всіляку цілину, де вони розчинялися в загально-радянському морі. На Україну надсилали, навпаки, фахівців з інших республік.
А загалом ця книжка значно глибша від просто збірки цитат, бо вона справді переконливо показує одне: розвиватися українці можуть лишень як нація на основі своєї мови, своєї культури і будь-які спроби накинути їм іншу мову й іншу культуру неминуче призводять до звиродніння.
Навіть написана з марксистських вихідних позицій, така книжка була вироком тодішньому радянському режимові, який жорстоко помстився її авторові. На щастя, Іван Михайлович Дзюба, який відзначає у ці дні своє 75-ліття, пережив той лихий час.
Дуже трудно пережив, але і зараз стоїть, власне, на тих самих позиціях обстоювання української мови, української культури і взагалі українськості, які він так палко боронив у своєму написаному близько 45 років тому текстів “Інтернаціоналізм чи русифікація?”
3.2.Іван Дзюба "Інтернаціоналізм чи русифікація"
В одного молодого українського поета є вірш з такими болючими словами:
Не маю зла до жодного народу,
До жодного народу в світі зла не маю.
Чого ж тоді все важчає мені
На світі жить у множині духовній?
Це біль багатьох українців.
Український народ ніколи не був агресивним і нетерпимим до інших, ніколи в своїй історії не поневолював інших народів. Переважній більшості української інтелігенції внаслідок її демократизму завжди був чужий вузький націоналізм і зовсім не властивий шовінізм. Тим більше чужі вони переважній більшості українців тепер, після стількох гірких уроків історії, тепер, коли світоглядом українця неподільно став соціалістичний світогляд, спільний із світоглядом десятків народів великої соціалістичної співдружності
І тим прикріше і тяжче українцеві (якщо він хоч трохи почуває себе українцем) бачить сьогодні, що з його соціалістичною нацією діється щось незрозуміле і невиправдано неподобне. Не всі українці однаково помічають і усвідомлюють те, що відбувається (бо й самі ці процеси своєю суттю такі, що не лежать на поверхні і не виступають у власній одежі), але майже всі відчувають, що діється "щось" недобре...
Марксизм-ленінізм визначає націю як історично сформовану спільноту, що характеризується єдністю території, економічного життя, історичної долі та психічного складу, який виявляється в культурі.
По всіх цих розрізах українська нація переживає тепер не "розквіт", як це офіційно прокламується, а кризу, і цього не можна не визнати при хоч трохи чесному погляді на реальну дійсність.
Єдність і суверенність території потроху і чим далі більше втрачається через масове переселення ("оргнабори" і т.п.) української людності на Сибір, Північ та ін., де вона нараховується мільйонами, але швидко денаціоналізується; через масове і не завжди економічно виправдане й економічними мотивами зумовлене організоване переселення на Україну росіян (як це, наприклад, зроблено в часи Сталіна, зокрема щодо міст Західної України); через формальність адміністративного поділу й сумнівність суверенітету уряду Української РСР на території України. 3 цієї причини та з причин надмірної централізації — цілковитого підпорядкування всесоюзним установам у Москві — важко говорити й про цілісність, суверенність економічного життя української нації. Спільність історичної долі також утрачається через те, українська нація дедалі більше розсівається по Союзу, і через те, що дедалі більше втрачається знання і відчуття історичної національної традиції, історичного минулого внаслідок цілковитої відсутності національного виховання в школі і суспільстві взагалі. Українська національна культура утримується на досить провінційному становищі і практично трактується як "другосортна", її минулі великі здобутки мало ширяться в суспільстві. Українська мова відтіснена на другий план і в містах. України, по суті, не побутує. Нарешті, протягом останніх десятиліть українська нація, по суті, позбавлена нормального природного приросту, який властивий сучасним націям. Ще в 1913 році йшлося про "З7-мільйонний український народ". Перепис 1926 року дає на Україні близько 29 мільйонів українців. Якщо додати понад 7 мільйонів українців в РРФСР(ця цифра називалася на XII з'їзді РКП(б) в 1923 році), то виходить теж близько 37 мільйонів. Ті самі 37 мільйонів. Ті самі 37 мільйонів з чимось дає і перепис 1959 року. Навіть при мінімальному природному прирості (не кажучи вже про офіційні таблиці природного приросту для України) число українців, враховуючи втрати воєн, мало б збільшитися на ІО-20 мільйонів. Адже загальна кількість населення в сучасних межах СРСР зросла зі 195 мільйонів у 1913 році до 209 мільйонів у 1959 році, а число росіян, незважаючи на втрати війни, подвоїлося (1897.— 55,4 мільйона, 1913 — 60-70 мільйонів, 1959 — 114,1мільйона).
Навіть якби не було ніяких інших тривожних фактів, то одного цього було б досить, щоб засвідчити, що нація переживає кризу...
Безпосереднім поштовхом для написання цієї славнозвісної наукової праці стали проведені 1965 року в Україні арешти творчої молоді. Робота була оголошена антирадянською, автора виключили із Спілки письменників, і він теж опинився за ґратами. Починаючи з 1968 p., монографія багато разів виходила за кордоном українською, російською, англійською, французькою, італійською, китайською мовами. В Радянському Союзі як політичне звинувачення висувалася проти кожного, хто читав її чи бодай тримав у руках, якщо це ставало відомо КДБ. В Україні, проголошеній незалежною державою, ця наукова робота окремою книжкою виходить вперше. На жаль, багато порушених у ній проблем залишаються актуальними й нині.
Дзюба у своєму творі торкається питань становища націй і народів, які входять до складу СРСР, їх декларативного формального суверенітету, денаціоналізації, питань насильницького насадження руської культури та мови і все в такому роді. Звичайно, як українця Дзюбу більш за все цікавить доля українського народу, він описує своє бачення процесу коренізації на Україні та наслідки його згорнення, описує становище української національної культури на шістдесяті роки тощо. Ці питання, безперечно, були одними із найболючіших на той час.
Цікаві також джерела, на які посилається автор. Як влучно написав професор Шаповал, Дзюба «..зробив своїми союзниками не кого-небудь, а «класиків марксизму-ленінізму». В творі він посилається на самого К.Маркса, В.І.Леніна, на доповідь Й.Сталіна на XVI з`їзді ВКП(б), ну а також наводить цитати з М.Горького, А.Луначарського, філософа Антоніо Грамші, «цитату в цитаті» з Отто Брауна тощо. Також були використані такі джерела як «..стенограми партійних з`їздів доби «коренізації»/«українізації», постанови партз`їздів і уряду, праці тодішніх керівників і партійних лідерів, статистику, публіцистику, літературні твори.»
Одним із засобів висвітлення питання у Дзюби є протиставлення теоретичної та ідеологічної основи, проголошених лозунгів та закликів і практичного становища речей, такого, яким воно є насправді. Для приклада візьмемо питання про асиміляцію націй, яке було розглянуте у статті «Майбутнє націй: нації за комунізму». Спочатку щодо теорії. Що ж ми можемо побачити в «класиків марксизму-ленінізму» стосовно національного питання? По-перше, І.Дзюба розкриває нам точку зору К.Маркса на питання, а саме те, що він знущався і висміював усілякі спроби постановити, що нації і національна культура – це щось застаріле та непотрібне і вказував на імперіалістичну суть таких поглядів, а також називав ідеї про майбутнє безнаціональне суспільство «казарменим комунізмом».Далі ми бачимо посилання на позицію В.Леніна, а саме на такі його думки: по-перше на його боротьбу (принаймні на словах) «проти русифікаторства, проти великоруського шовінізму і великодержавництва, тобто, по суті, проти асиміляторства», по-друге, на його розуміння того, що «в інтересах комунізму – найбільший розвиток націй, а не їхнє згортання і асиміляція». Також наводиться цитата з доповіді Сталіна на XVI з`їзді ВКП(б), в якій він засуджує позицію «соціал-шовініста» Каутського, проголошуючи ленінські ідеї.Отже, якщо не розписувати позицію кожного із цих діячів окремо, то всі проголошені ідеї зводилися до того, що і мови не може бути про якусь «социалистическую нивелировку», злиття всіх націй в одну, асиміляцію, насильницьке нав`язування багатьом націям якоїсь однієї мови і культури, а навпаки, повинно стояти завдання «їхнього всебічного розвитку, особливо розвитку раніше пригнічених і неповноправних націй». Як пише І.Дзюба: «Ні в одному з документів РСДРП(б) не схвалюється асиміляція націй, особливо ж асиміляція менших націй більшою, і не говориться про злиття націй як безпосереднє завдання пролетарського руху».
Так, це все на словах. А що ж ми маємо на практиці? На практиці ми маємо те, що Дзюба назвав «хамством і мародерством в національній справі».Це виражається, по-перше в уявленнях переважної маси населення про те, що «безпосереднє чи не найближче завдання комуністів – створення безнаціонального суспільства, а тому національні мови і культури – це щось «відживаюче», відстале, «другосортне» і навіть реакційне..». На практиці це виражається ні чим іншим як поглинанням однією нацією інших, насадженням культури і мови однієї нації. Тобто де факто ми спостерігаємо навіть не злиття та зближення, а поглинення російською нацією інших.Це підтверджується також статистичними даними становищем на 1948 рік, які свідчать про зменшення кількості «націоналів» і збільшення кількості «великоросів» порівняно із 1914 р.
Дзюба розглядає два види асиміляції: перший, коли всі народи світу об`єднуються у «вселюдство», тобто асиміляція націй на вселюдській основі, та другий – «поглинення однією нацією інших, асиміляцією кількох націй на базі однієї національної культури». Саме другий вид асиміляції, яку автор називає «тотожною колоніалізмові»,є «глибокою історичною несправедливістю щодо асимільованих націй» і саме він спостерігається на теренах СРСР, і конкретно по відношенню до України.
Отже, І.Дзюба не відкидає самої ідеї комунізму та інтернаціоналізму, але він проти перекручування та псування цих ідей, він прагне до «виховання істинного національно-інтернаціоналістського почуття і відданості своїй нації, любові і поваги до всіх інших націй, бажання, щоб твоя нація якнайбільше прислужилася людству, зробила для нього все, на що здатна». Тобто, якщо говорити коротко, Дзюба виступає проти асиміляції.
Дещо схожу тему розглянуто і в статті «Про соціалістичні республіки та форми їхнього співробітництва». І знову протиставляється теоретичні настанови та практичне становище справ. Теоретично, СРСР – це вільний союз незалежних національних держав з однаковим соціальним ладом, ще й в Конституції СРСР забезпечено право вільного виходу будь-якої республіки з Союзу. До того ж, основні ідеологи марксизму-ленінізму, власне сам Ленін, проголошували, що «ми повинні саме в національному питанні, як порівняно малозначному, іти на поступки... нас ані трохи не може здивувати – і не повинна лякати – навіть така перспектива, що українські робітники й селяни перепробують різні системи і протягом кількох років випробують на практиці злиття з РРФСР, в відділення від неї в окрему самостійну УРСР...». А практично все та ж картина, яку можна описати словами І.Дзюби однією фразою «сьогодні некомунізм великодержавникові проститься (був би він «російський патріот», а якої масті – неважливо), а от українському комуністові найменше національне вболівання – не проститься». Отже, і тут викривлення та перекручення Леніна та ідей інтернаціональної комуністичної держави.
І ще кілька слів про українізацію. Розуміння автором цього історичного періоду і взагалі явища було викладено в статті «Українізація та її розгром». Чим же була на думку І.Дзюби українізація? Те, що на час написання памфлету «Інтернаціоналізм та русифікація» «соромились згадувати, і саме це слово зробили одіозним», насправді було не більш не менш, а спроба чесної та енергійної «істинно інтернаціоналістської політики, накресленої прямими вказівками Леніна та постановами з`їздів РКП(б) та КП(б)» І українізація, якби вона була до кінця здійснена, «була б справжнім (а не пропагандистським) наочним і гіпнотизуючим взірцем плідності ленінської постановки національної справи..». Наводячи різноманітні документи (наприклад, резолюції ХІ з`їзду КП(б)У 1930 р.,), автор підкреслює успіхи українізації в той час, коли вона ще не була згорнута, а всі її плоди не були винищені. Отже, на мою думку, автор вважає українізацію безперечним благом, і глибоко обурюється лицемірности партійної політики СРСР: на зміну реальним діям, реальній українізації освіти, бюрократичного апарату, партійного та суспільного життя тощо, приходить звичайна безпідставна похвальба «нечуваним розквітом української...культури», проголошення всих тих вищевикладених принципів, а в реальності це все обертається нищенням української культури та нації взагалі.
Який висновок можна зробити? Всі розмови про інтернаціоналізм – це слова і тільки слова (або «художній свист» як назвав це професор Шаповал,в реальності присутня одна тільки цілеспрямована русифікаторська політка, політика поглинання українського народу російським. А що пропонує нам автор як ідеальне вирішення проблеми? Я гадаю, це викладено ось в цій його цитаті: «Русифікаторському насильству я пропоную протиставити одне: