Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Публіцистика Івана Дзюби

Публіцистика Івана Дзюби

свободу публічного і чесного обговорення національних справ, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання, самоусвідомлення й самовироблення..».І хоча на той момент такі ідеї були досить утопічними, але все ж таки праця І.Дзюби була своєрідним проривом і дуже сміливим кроком людини, яка справді вболівала за вирішення національного питання і, звичайно, за свою рідну країну, потерпаючу від русифікаторської політики, за Україну.

Ці роздуми про свою працю “Інтернаціоналізм чи русифікація” І.М.Дзюба умістив її після публікації у журналі “Вітчизна” у 1990 р. Прошуміло з того часу, як твір було написано, чверть століття і письменник робить узагальнення і висновки про здійснений критичний політологічний труд, який не втрачає і сьогодні своєї актуальності із багатьох точок зору на порушені в ньому проблеми виживання української культури. Післяслово, як і текст публікації “Інтернаціоналізму чи русифікації”, подається у скороченні.

Як сьогодні розцінюють написане 45 років тому — «Інтернаціоналізм чи русифікацію?»

По-перше, це була правда про становище України, про наш національний біль. І час підтвердив, що це була правда. Сьогодні всі ми про неї говоримо. Я радий, що суспільство її усвідомлює (навіть у набагато більшому обсязі, ніж я чвертьстоліття тому),— це дає надію на порятунок. Але була б набагато більша радість, якби час показав, що картина, намальована колись в «Інтернаціоналізмі чи русифікації?», неправдива, довільна, навіяна якоюсь суб'єктивною оманою. І якби не було потреби сьогодні передруковувати цю річ і взагалі згадувати про все те...

Що ж до змісту й аргументації скажу: сьогодні далеко не все мене задовольняє. За роки перебудови і відносної гласності з'явилося стільки раніше не відомих фактів і стільки ще проблем випливло на поверхню, що, звичайно, нині є можливість,потреба осмислити цю фатально невичерпну тему масштабніше і з нових позицій: не обмежуючи себе традиційним підходом. Зрештою,тодішній заклик — повернутися до ленінських принципів, до національної політики 20-х років — звучить сьогодні наївно. Хоча б тому, що такі «повернення» до перейдених етапів в історії неможливі. Правда,не маючи на увазі «повернення» в буквальному значенні, а лише відновлення самого принципового підходу. Але й його сьогодні недостатньо — зовсім інша історична ситуація, інший стан народу, інші завдання й можливості…

Завдяки існуванню та діяльності таких людей, як Іван Дзюба ще зберігається духовна аура України. Це — совість України. Таким був Іван Дзюба 40 років тому, таким він залишається і сьогодні — чесною, мужньою, порядною та щирою людиною. І, думаю, біда наша в тому, що, на жаль, знають про цю книжку дуже мало. Треба, щоб її більше читали. Треба, щоб її, безумовно, перевидавали. Треба, щоб вона була в програмі навчальних курсів і в кожній бібліотеці. А що сьогодні?

Але праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?” все одно доходила до людей. Доходила по-різному: в рукописах, а частіше на хвилях радіоголосів, глушених ретельними “глушилками”. А ось переді мною “підривна література”: видання книги “Сучасністю” 1968 року, спеціально кишенькове, на цигарковому папері, щоб легше було перевозити через кордон. І провозили, і читали — від дисидентів до ґебістів.

Загалом, оцінюючи з позицій сьогодення, ця книжка значно глибша від власної ж методології, бо вона справді переконливо показує одне: розвиватися українці (як і будь-який інший народ) можуть лишень як повноправна нація на основі своєї мови і своєї культури, будь-які спроби силоміць накинути їм іншу мову й іншу культуру неминуче призводять до звиродніння. І при цьому, слід сказати, ще нікому, навіть добровільним “сексотам” КГБ з ученими ступенями, не вдалося знайти в текстах Івана Дзюби ані титли, ані коми, які б засвідчили неповагу до інших націй. Об’єктом його критики були і є як імперські потуги (переважно російські, але не тільки), так і недієздатне вітчизняне культурне хуторянство і спроби вибудувати провінційний український шовінізм, який би закреслив вихід нації на універсальні світові обрії.

Леонід Кравчук, Іван Плющ, Євген Марчук, Леонід Кучма, Петро Симоненко, Олександр Мороз, Вітольд Фокін — уся ця партійно-номенклатурна рать не могла не знати тексту або, щонайменше, ідей “Інтернаціоналізму чи руфисікації?”. І не могла відмахнутися від того, що висловлював автор. Ці персонажі, звісно, не стали переконаними борцями за свободу України, за демократію, за національне відродження, але не зважати на потребу такої свободи і відродження вони вже не могли. Хоча втілення ідей свободи цією публікою виявилося аж надто своєрідним...

Іван Дзюба напередодні свого ювілею з гіркотою говорив:

“Якщо події будуть розвиватися так, як нині, то як були ми “українським гетто”, так і будемо “українським гетто”. Може, ще трішки більшим, може, трішки меншим. Але це все-таки наше “українське гетто”. Будемо розпалювати один одного, будемо сипати сіль на рани одне одному, але залишатимемося в оцьому колі, бо те, що ми говоримо, воно не сприймається і не доходить до тієї більшої маси. Тут вина і наша в тому, що ми не вміємо говорити, ми вміємо самі з собою говорити, але не вміємо говорити з тими, хто проти нас, або хто байдужий, або хто не розуміє. В нас цього вміння немає.

Але це не єдина причина і не тільки вина. А основне те, що дуже багато тупості, дуже багато хамства, дуже багато лінощів у сфері мови і культури. Ти можеш які завгодно глибокі й переконливі аргументи наводити, але йому це нецікаво, в нього є свій інтерес, він не хоче морочитися вивченням української мови. Навіщо йому зайвий клопіт? Вся ця боротьба нібито за російськомовних, проти утисків російської мови, за двомовність... Неправда! Про яку двомовність йдеться?! Ми двомовні, ми, “українські буржуазні націоналісти”, ми двомовні, бо ми знаємо і українську мову, і російську, а вони не знають і не хочуть знати.

Якщо раніше ці войовничі русифікатори недоговорювали все до кінця, то сьогодні вони ставлять питання так, що вони взагалі не просто громадяни України, а вони — ті, хто уособлює Україну, хто говорить від імені України, хто має право на Україну, вони є Україна. Це вже страшно, бо від цього вже немає повороту до якоїсь нормальнішої ситуації.

Звичайно, є прекрасні люди серед росіян, серед російської інтелігенції, які розуміють всі ці проблеми, але їх мало. Так само, як нас у своєму середовищі мало, так і їх в своєму середовищі, і вони не впливають на ці загальні настрої, на те, що вирішує загальну картину, — це сьогодні створює натовп. Не суспільство, не колектив якийсь, той чи інший колектив, український чи російський колектив, а створює натовп. Натовп, розпалюваний політиками, у яких є своя мета, і для здійснення цієї мети вони мають сили, мають гроші, а аргументів великих тут не треба”.

Свого часу навіть написана з марксистських вихідних позицій книга “Інтернаціоналізм чи русифікація?” стала вироком радянському режимові, який жорстоко помстився її авторові. На щастя, Іван Михайлович Дзюба, який відзначив своє 75-ліття, пережив той лихий час. Дуже важко пережив, але й зараз він — академік, співредактор Енциклопедії сучасної України, стоїть, власне, на тих самих позиціях обстоювання української мови, української культури і взагалі українськості як магістрального шляху до універсальності та всесвітньості вітчизняної культури, які він так палко боронив у написаному понад 40 років тому дослідженні “Інтернаціоналізм чи русифікація?”.

Працю І. Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" можна розглядати як етап боротьби української інтелігенції з тоталітарним режимом. Та, на жаль, багато зазначених у роботі проблем середини 60-х років минулого століття постають сьогодні ще гострішими. Незважаючи на проголошення України суверенною і незалежною державою, певними силами на сході республіки постійно заперечується саме існування української мови як державної. На порядок денний обласних та місцевих рад раз у раз протягуються питання про затвердження ще однієї офіційної мови поруч з українською — російської. Це нова спроба шовіністів перешкодити українській мові, культурі повнокровно розвиватись. Тож ознайомлення з працею нашого земляка не тільки є даниною минулому, нашій історії, воно повинне для кожного вдумливого читача стати орієнтиром до пізнання справжніх причин важкого стану рідного слова, дороговказом у його розвитку як духовного багатства корінного населення. Критичну розвідку І. Дзюби необхідно вивчати росіянам, євреям, грекам та представникам інших національностей, які живуть в Україні, щоб навчитись по-справжньому поважати українську мову й мови своїх народів. Багатьом українцям праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" допомагала і допомагає позбутись почуття власної культурної нижчевартості, духовної неповноцінності.

Дуже цікаво подивитися на думку Івана Дзюби щодо соєї праці,через 25 років він розсказує про свою роботу над "Інтернаціоналізмом чи русифікацією?" Передмова до публікації в журналі "Вітчизна, 13 січня 1990 року, м. Київ


3.3 Від автора: з відстані чверті століття


Праця "Інтернаціоналізм чи русифікація ?" була написана у вересні — грудні 1965 року. Безпосереднім поштовхом до її написання стали драматичні політичні події, про які я скажу нижче. Але задум визрівав раніше, його диктувало саме життя. Мушу нагадати читачам молодших поколінь про відповідні суспільні обставини. Наприкінці 50-х та на початку 60-х років в Україні відбувалося помітне національно-культурне піднесення. Могутній імпульс йому дав процес оновлення нашого суспільства, започаткований рішеннями XX з’їзду партії (1956 рік). Загальносоюзний своїм масштабом і характером, він мав в Україні свою специфіку, зумовлену насамперед національною проблематикою. На жаль, процес цей протривав лише кілька років. Отож загалом наступні, 60-ті, роки в Україні характеризувалися глибокими суперечностями. З одного боку, тривало наростання no-бунтівничому настроєних і no-новаторському естетично зорієнтованих культурних та літературних сил ("шістдесятництво"), пробудження серед частини молоді активного інтересу до культурнонаціональних (Клуб творчої молоді, що розгорнув широку діяльність у Києві, об’єднуючи молодих митців та залучаючи студентство тощо) та національно-політичних питань (дискусії в студентських аудиторіях, спроби мітингів, розквіт самвидаву, що був не чим іншим, як частковою компенсацією ядучого дефіциту гласності). З другого ж боку, смертельно налякане зростанням політичної активності мас ("розхитування стихії") тодішнє політичне керівництво СРСР (надто ж після державного перевороту, вчиненого клікою Брежнєва), спираючись на політичну поліцію та потужний бюрократично-реакційний суспільний шар, посилювало боротьбу з інакодуманням, а особливо з "націоналізмом", під яким фактично розумілося прагнення до національної справедливості та реальної рівності або й просто всякий інтерес до національних проблем, історії, мови. В Україні ж, як завжди, ця боротьба проти здорового глузду прибрала особливо шалених масштабів і диких форм.

Не покладаючись на результативність пропагандистської кампанії, керівництво, — очевидно, під тиском центральних органів, — вдалося до репресивних акцій. В кінці серпня та на початку вересня 1965 року в Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку, Тернополі було заарештовано кільканадцятеро активних представників української творчої молоді, серед яких були дуже популярний тоді літературний критик Іван Світличний, мистецтвознавець Богдан Горинь, його старший брат науковець Михайло Горинь, талановитий художник Опанас Заливаха, літературознавець Михайло Косів, партійний працівник і літератор Михайло Осадчий та інші. Це робилося за умов цілковитої відсутності будь-якої гласності, а водночас цілеспрямовано нагніталися чутки про антирадянську націоналістичну діяльність заарештованих, про якесь нібито антирадянське підпілля тощо.

Протестуючи проти арештів, я виступив у кінотеатрі "Україна" під час прем’єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", а пізніше звернувся з листом до тодішнього першого секретаря ЦК КПУ П. Ю. Шелеста і Голови Ради Міністрів Української РСР В. В. Щербицького з листом, у якому говорив про те, що невинних, по суті, людей репресували не за якісь "злочини", а за чесну думку, правдиве слово, вболівання за долю України, обстоювання національних інтересів українського народу.

Однак я відчував, що в цій ситуації обмежитися листом протесту надто мало. Тим більше, що начальство якщо й реагувало на такі листи, то хіба новими репресіями. Виникала об’єктивна потреба узагальнити всю цю проблематику, спробувати проаналізувати історичну, національно-політичну ситуацію загалом, викласти позицію тих, кого тривожило становище України, схарактеризувати явища, які цю тривогу викликали, побачити, що за ними криється, — а водночас що, яка політика стоїть за репресивними акціями влади. Одне слово, треба було спробувати проаналізувати становище України і водночас спробувати відповісти на запитання: проти чого ми протестуємо і чого ми хочемо?

Потреба в цьому назріла і набирала суспільної гостроти. Я ж не відчував себе (ні тоді, ні пізніше) достатньо підготовленим науково і політично, щоб узятися за цю справу. Сподівався, що це зробить хтось інший, більш обізнаний і краще озброєний методологією соціологічного аналізу, прийомами статистичних розрахунків тощо (адже тривога, невдоволення тодішньою національною політикою, настрої протесту виявлялися і серед наукової та літературної громадськості). Однак час минав, а цей "хтось інший" не з’являвся. Довелося братися за перо дилетантові в політиці й соціології. Арешти ж дали те емоційне збурення, якого далі несила було стримувати.

Десь у цей час я, роздумуючи над тим, що діється і де шукати вихід (адже серед суспільності, особливо молоді, апробовувалися й дебатувалися тоді різні погляди, різні версії та контраверсії, хоч і меншою мірою, як тепер), зробив для себе "відкриття". Я натрапив на стенограми партійних з’їздів ленінських часів (не випадково, звичайно, а в пошуках відповідних джерел), жадібно перечитав їх та інші матеріали 20-х років на теми національної політики. (Парадокс, але ми тоді того не знали, навіть незабороненого не знали, настільки воно було "списане в архів", ледве чи не викинуте "на смітник історії"; все наше "соціалістичне" суспільство геть забуло про те, що закладалося колись у фундамент його ідеології та національної політики: може, щоб уникнути гризот сумління, забуло? — та й нині ми те не дуже знаємо). Прочитане і взнане справило на мене глибоке враження. Я побачив, що національна політика часів Сталіна — Хрущова — Брежнєва не тільки далеко відійшла від того, що заповідав Ленін в останні роки життя, а й є прямим запереченням цих ленінських заповітів та партійної лінії початку й середини 20-х років. Мені здалося, що я знайшов розгадку: причини наших бід — у цій великодержавницько-шовіністичній ревізії ленінської національної політики, а надія на порятунок — у поверненні до неї.

Ось під цим глибоким враженням, під цим панівним настроєм, з цих позицій я і писав свою працю, долучаючи, звичайно, ширший матеріал з літературної, філософської, історичної спадщини, а головне — матеріал самого життя.

Безпосереднім моїм завданням було спробувати переконати тодішнє керівництво УРСР і СРСР (власне, насамперед СРСР, оскільки всім було зрозуміло, що там, у Москві, все вирішується, — тому праця була зразу ж надіслана в російському перекладі і до Москви) у згубності тодішньої національної політики, показати, що воно по-фарисейському клянеться іменем Леніна, а насправді проводить антиленінську політику — конкретно щодо України, політику тотального придушення національно-культурних інтересів українського народу, ущемлення його в соціально-економічній, політичній, культурній, мовній, демографічній та інших сферах. Це був мій перший адресат. Але водночас мені здавалося великою бідою і великою небезпекою те, що значна частина російського та русифікованого населення в Україні, зокрема з числа інтелігенції, не задумується над національними проблемами, байдуже, а то й недоброзичливо ставиться до вимог справедливості в національній справі. Тут я вбачав одне з джерел небезпеки і один із резервів русифікаторської енергії системи. Мені хотілося переконати таких людей у тому, що вони помиляються, вважаючи національні проблеми не вартими їхньої уваги, а коли пасивно чи активно сприяють русифікації, то стають вільними чи невільними співучасниками злочину проти українського народу. Я намагався апелювати до їхнього сумління, почуття справедливості та й просто тверезого політичного глузду. Це був другий адресат, якого я собі уявив.

Нарешті, мав перед очима і третього адресата. Це ті, хто хотів зрозуміти, що діється з Україною, хто хотів щось зробити для неї, кому боліла й не давала спокою її доля. Не називаю їх однодумцями, бо думалося по-різному (як і сьогодні), але біль був на всіх один, спільний, він єднав і людей, часом далеких і дуже далеких світоглядом. Мені здавалося, що відродження України можна найпевніше досягти на шляхах відновлення ленінської національної політики і що саме навколо такого розуміння нашої історичної перспективи можуть консолідуватися найширші верстви української суспільності.

Оця потрійна заадресованість праці відбилася не лише на її стилістиці, а й призвела до деяких внутрішніх суперечностей і в тональності, і в характері аргументації.

Сьогодні я міг би й ще немало чого "закинути" праці, написаній чверть віку тому, бачу її слабкі місця і вади, сьогодні про дещо написав би інакше, збагатив би арґументацію, не такої ваги надавав би цитуванню канонічних документів (хоч тоді то було необхідно, тоді то був найпереконливіший і найдошкульніший для начальства арґумент!) і т. д., — але про все це я хочу сказати в післямові (на яку залишаю за собою право): коли читач сам ознайомиться з моєю працею і я зможу "обмінятися думками" з ним уже на підставі знайомого йому тексту. Тоді ж розповім і про подальшу долю праці та перипетії навколо неї, коротко викладу свої нинішні погляди на відповідні речі.

Тут лише скажу, що я ніколи не розглядав свою працю як конспіративну, не крився з нею, від самого початку бачив її як призначену не лише для офіційного адресата, а й для ширшої громадськості, — тому не заперечував проти її поширення самвидавом. І гадки не мав, що згодом її оголосять — заднім числом! — "антирадянською": адже я керувався тільки бажанням добра своїм землякам і співвітчизникам, усьому нашому суспільству. Але, як виявилося, саме тут і крилася небезпека, саме це і вважалося тоді непрощенним гріхом: адже інтереси правлячої верхівки, яка власну вигоду ототожнила цинічно із суттю "реального соціалізму", стали глибоко суперечити інтересам народу. Отож під наступну хвилю репресій, вже набагато масовіших (1972 рік), праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" висувалася як політичне ("кримінальне" — "державний злочин") звинувачення не лише проти її автора, а й проти тих, хто її "розповсюджував" або й просто читав. Багато таких людей постраждало в ті роки, і я відчуваю свою невільну, але велику провину перед ними. Не кажу вже про те, що й правоохоронним органам (які тоді в подібних ситуаціях були швидше правопорушними органами!) слід би попросити пробачення в цих людей і зняти з них давні безглузді звинувачення.

Починаючи з 1968 року, праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" виходила — без мого дозволу й відома — за кордоном окремими виданнями українською, російською, англійською, французькою, італійською (у видавництві Італійської компартії), китайською мовами. Проте, — не з вини видавців, а тому, що до них потрапляли спотворені численними передруками машинописні копії, — у цих виданнях чимало дрібних, але прикрих для автора помилок, неправильних прочитань тощо. Ця публікація у журналі "Вітчизна" буде першою авторською публікацією.

Оскільки рукопис безслідно зник, я користувався однією з машинописних копій, які збереглися від того часу. Праця публікується повністю і без будь-яких змін, за винятком суто правописних. Тільки цитати з Маркса, Енгельса і Леніна я подав, як у нас узвичаєно, за останніми виданнями їхніх творів (наче порушення хронології: цих видань не було в час написання праці, — але ж друкуємо ми її сьогодні!). Цитати з російських авторів та російськомовних історичних документів я залишив тоді і залишаю тепер без перекладу українською, в оригіналі: задля автентичності і щоб уникнути можливих похибок чи звинувачень у неточності перекладу.

Оце попередні пояснення, а про решту, як я вже застерігся, в післямові.

Іван Дзюба

13 січня 1990 року, м. Київ


Висновки


Іван Дзюба ніколи не намагався здобути популярність, його головна життєва цінність-донести і відстояти правду. Він-людина з великої літери, величезний патріот своєї країни, мови, традицій. Його ідеями захоплювалися, його підтримували люди, але партійні діячи усіляко перешкоджали поширенню цих ідей і творів. Дзюба нічого не боявся, він завжи казав правду, якою б вона не була. Але попри все це він завжди залишався чемним і коректним, навіть протиставляючи російську і українську культуру. Його делікатність у висловах, його високоосвіченість гідна поваги. Він проклав шлях до Незалежності країни, яку любив більш за все. Його не лякала ні влада, ні страждання, ні позбавлення волі. Він увесь час натикався на гострий спротив, його самого лаяли, але нічого не могли сказати про його твори, тому що в них була правда і тільки правда, яку неможливо було оскаржити. Навіть після виходу сенсаційного на той час твору: «Інтернаціоналізм чи русифікація?», коли його все ж затримали, тюрма не зламала його: він залишився вірним своїй позиції і до сьогоднішнього дня. Він пережив тяжкий період шістдесятництва, який пережили далеко не всі представники української інтелігенції. Йому все ж таки вдалося відстояти свою правду. До речі, праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» сьогодні так само актуальна, адже в наш час через русифікацію українство опинилося на межі повного зникнення. Тому можна сказати, що Іван Дзюба написав твір на всі часи, його правда завжди залишиться не тільки в його серці а й на папері і в серцях його однодумців.


Використана література


1) Дзюба І. М. Інтернаціоналізм чи русифікація? — К.: Видавничий дім "KM Academia", 1998, — 276 с.

2) Історія української літератури ХХ століття,книга перша,за редакцією Дончика

3) Історія української літератури ХХ століття,книга друга.за редакцією Дончика

4) Україна - Росія: концептуальні основи гуманітарних відносин / І.М. Дзюба,

5) Шевченківські лауреати. 1962—2001: Енциклопедичний довідник. — К., 2001. — С. 136—138.

6) ru./

7) dt

8) litakcent

9) kbulkin.wordpress

10) litopys/idzuba/dz.htm


Додатки


УКАЗ

ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Про присвоєння звання Герой України

За визначні трудові досягнення, заслуги перед Україною у

розбудові її державності та відродженні національної духовності

постановляю:

Присвоїти звання Герой України з врученням ордена Держави

ДЗЮБІ Івану Михайловичу - академікові-секретареві Відділення

літератури, мови та мистецтвознавства Національної академії наук

України, м. Київ.

Президент України Л.КУЧМА

м. Київ, 26 липня 2001 року

N 567/2001


Письмо в адрес Председателя Президиума Верховного Совета УССР, председателя Верховного Суда УССР, копия — Президиуму правления Союза писателей Украины:

В связи с тем, что я, нижеподписавшийся, полностью разделяю взгляды литератора Дзюбы Ивана Михайловича на некий, официально у нас не существующий вопрос, за который, насколько мне известно, его осудил недавно один из нарсудов г. Киева, и принимая во внимание:

а) состяние здоровья осужденного;

б) то обстоятельство, что в данный период (конец которого мы с Вами не можем предвидеть даже приблизительно) для меня лично пребывание на любом режиме представляется почти равноценным, и потому более-менее безразличным, — прошу покорно разрешить мне отбыть вместо вышеупомянутого Дзюбы И. М. определённое ему судом наказание.

С надлежащим уважением

Лукаш Николай Алексеевич, член Союза Писателей Украины

Оригинальный текст (укр.)

Журнал «Дніпро», 1991, № 11—12. С. 200.

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: