Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Особливості англійського оповідання кінця ХІХ–початку ХХ століття (на матеріалі оповідань Р.Л. Стівенсона)

Особливості англійського оповідання кінця ХІХ–початку ХХ століття (на матеріалі оповідань Р.Л. Стівенсона)

який грабує на «законній підставі», заподіюючи своїй країні та її жителям такої шкоди, якої самому спритному злодієві і не сниться.

У суперечці про існуюче положення речей, при якому можна повісити на одному дереві тридцять селян, що ухиляються від сплати за військовими реквізиціями, за яким людина талановита і освічена змушена красти, щоб задовольнити свої нагальні потреби, і підлягає за те знищенню, в той час як схвалюється грабіж, санкціонований державою, теоретично більш правий Війон.

Але доводи, до яких він звертається для самовиправдання, обертаються цинічними своєкорисливими софізмами і тому теж викликають авторську іронію.

Ні схвалення, ні засудження Стівенсона не повні і не закінчені. Повністю відкидає він тільки світ, де добро твориться без добрих помислів, а зло - за гіркою необхідністю. Мораль старого лицаря, в якій нема співчуття до тих, що опустилися, асоціюється для письменника з неприємною йому мораллю рівного Единбурга, а словесна еквілібристика Війона - є псевдонауковими теоріями неодарвіністів, що виправдували будь-які вчинки боротьбою за існування і відкидали уявлення про доброту і гідність людини.

Оповідання «Притулок на ніч» увібрало в себе досвід десятиліть поневірянь майбутнього письменника в бідних і огидних кварталах Единбурга, увібрав його тривожні думки про невирішені і, як він боявся, що не мають вирішення проблеми. Із зіткнення героїв-антагоністів ні один не виходить переможцем. Стівенсон, по суті, ніде прямо не говорить, вкрав Війон дорогоцінні чаші, з яких пив вино, що врятувало йому життя, чи залишив їх старому?

Ми дізнаємося, що лицар «з самоповаги йшов попереду» гостя і той йшов за ним, «посвистуючи й заткнувши великі пальці за пояс». Отже, Війон не вкрав нічого: залишившись один, він, потягуючись, говорить: «Цікаво, що коштують його кубки?». Якщо б він здійснив новий злочин, він навряд чи був би такий спокійний та й презирство до старого дурня, за логікою образу, не повинно було виявитися в крадіжці. З точки зору Війона, ефектніше піти, посвистуючи і зневажаючи на здобич, ніж узяти її у того, хто дав йому дах і їжу. Остаточний вирок відсутній, оскільки Стівенсон не бажає визначити, який з двох супротивників зазнає найменші втрати. Він хоче сказати тільки, що жоден з них не здобув перемоги. Якщо б Війон вкрав, він довів би правильність оцінки його особистості старим лицарем, але в ньому збереглись залишки честі.

Вже в першому оповіданні Стівенсона виявляється його блискуча стилістична майстерність, вміння небагатьма штрихами малювати незабутні картинки. Таким є, наприклад, зображення скутого морозом похмурого Парижа, де на вулицях місце лише злочинним волоцюгам, чи фігура товстого монаха, величезна тінь якого розрізає навпіл кімнату, утворюючи калюжку світла в проміжку між широко розставленими ногами, або мерця, «що споглядає кут даху з дивною «потворною усмішкою» .

Стівенсон чудово передає стан душі через фізичні відчуття. Так, жах Війона перед скоєним злочином видно в тому, як він здригається, згадуючи яскраво-руде волосся на безсило повислій голові убитого. Письменник володіє даром поєднувати слова так, щоб вони становили ціле, що додає кожному з поєднуваних слів новий відтінок: «сурова, безжальна наполегливість» снігопаду (rigorous,relentless persistence), «мовчазні, кружляючі, нескінченні» пластівці (silent, circuitous, interminable), «голодне захоплення (ravenous gusto)" та багато інших.

Складна моральна казуїстика і виразний соціальний критицизм, швидка дія, стрімко мінливі ситуації, гранична стислість опису і виразність діалогу характеризують перше оповідання Стівенсона. В ньому відчуваються роздуми автора про те, що і в його час обдарованій молодій людині доводиться відчайдушно боротися за життя, навіть тоді, коли за його плечима є кілька поколінь знаменитих будівельників, володарів надійних доходів і чудових будинків у фешенебельну кварталі. У чомусь Стівенсону близька аргументація Війона - нерідко і йому доводилося вдаватися до дуже схожих прийомів, щоб відстояти свої позиції у суперечці з праведним батьком [10, с. 638-639].

Моральні питання вирішуються і в жартівливому оповіданні «Провидіння і Гітара» ("Providence and guitar") про пригоди бідних артистократів у сучасній прозаїчній обстановці. Оповідання було вперше опубліковане в 1878 році і увійшло в другий том «Нових арабських ночей».

В оповіданні виразно звучить проповідь взаємної терпимості, вміння або не помічати слабкостей близької людини і делікатно допомагати подолати їх, або, якщо вони виявляються головними в його внутрішньому житті, не противитися їм і жертовно служити їх задоволенню на шкоду власни інтересам.

Подорожуючі співаки, пан і пані Бертеліні (ім’я комічно оперне і явно присвоєне подружжям), терплять гіркі та принизливі невдачі: їх байдуже слухає публіка маленького французького містечка, їх женуть з імпровізованої сцени в кафе за наказом «товстого, червонопикого, прищавого, енергійно пітніючого поліцейського комісара» і не пускають ночувати в готель тільки тому, що вони з'явились «майже о дванадцятій» - точніше в п'ять хвилин на дванадцяту. Разом з пригніченим, витратившимся студентом вони знаходять притулок у бідному будиночку молодого художника-невдахи і його дружини, змученої боротьбою за існування. За кепською вечерею (всі учасники роблять вигляд, що вона прекрасна!) виявлюються схожість і відмінність між обома парами: бідування заради мистецтва та брак таланту. Але гостей обєднує любов і розуміння, бо дружина співака вибачає ілюзії чоловіка і терпить їх тяжкі наслідки. Вона відступає лише під впливом нічних відвідувачів: підбадьорений прихильністю подружжя, Леон Бертіліні співає так добре, що зворушує серце озлобленої господині будинку, і вона вирішує дозволити чоловікові йти шляхом шукань і невдач живопису, відкинувши благополуччя щорічного доходу в 150 фунтів.

За Стівенсоном, диво кохання таке велике, що воно може перетворити тих, «на чиїх плечах лежить місія, за їх силами не здійсненна». Але навіть ця нездійсненна місія мистецтва більш благородна і піднесена, ніж практична діяльність буржуа. Адже мистецтво - «не просто акварелі і вправи на фортепіано, це ціле життя», і треба бути достойним його. Так іще в ранньому оповіданні формулюється важлива для ідейних течій 1880-х років думка про мистецтво як вищу цінність і про те, що існування, йому присвячене, сповнене благородного сенсу навіть у тих випадках, коли об'єктивні плоди довгого і безкорисливого служіння виявляються нікчемними.

Захоплене ставлення до мистецтва є зворотній бік гострокритичного ставлення до дійсності. Дивацтво і забавні претензії Бертеліні протиставлені світу буржуа-«філістера» (термін, введений у вживання Метью Арнольдом). Цей світ дріб'язкового снобізму і жадібності окреслений декількома влучними і такими, що запам'ятовуються штрихами: хазяїн готелю, «трагічний персонаж», який при вигляді відвідувачів «обома руками підняв свій великий фетровий капелюх», але відразу надів його, дізнавшись, що перед ним артисти, комісар поліції, що прокручує темні справи з поштовими марками і переконаний в тому, що, «ображаючи просту людину, він тим самим спритно лестить уряду»; публіка, «складається зі слимаків» і зібрала розважаючим її співакам всього півфранка; англійський студент, добродушний і тупуватий малий, вірить у незаперечну перевагу майбутньої для нього банківської кар'єри над «божевільними метаннями» акторів, - такий фон веселого і невибагливого оповідання про пригоди людей мистецтва.

Улюблений прийом Стівенсона - контраст. З одного боку, чудова, хоч і смішна впевненість Бертеліні в тому, що він, трубадур, має більше права на гостинність, ніж найбагатший банкір, з іншого боку, незворушна переконаність їх подорожнього, майбутнього фінансового ділка, в тому, що він ніколи не опиниться перед необхідністю прохати про гостинність. З одного боку, палка серенада співаків, які залишилися без даху над головою перед будинком поліцейського комісара, з іншого - у відповідь його скажена лайка, нестримна і брутальна.

Розповідь завершується щасливою перемогою терплячої, всепробачаючої любові. Але Стівенсон аж ніяк не прагне втлумачити читачеві оптимістичну віру в здійсненність всезагального благополуччя. Поліцейський комісар, господар, гості, ниций, глухий до скарг мер, діловитий сільський поліцейський (garde champкtre), який брутально припиняє виставу, являють силу, з якою завжди доведеться рахуватися.

Подібні щасливі фінали - вибрані душі знаходять щасливий вихід всупереч залізним законам дійсності - характерні для всього циклу «Нових арабських ночей» [15, с 74].

Стівенсон, важко хворий, приречений поневірятися з одного курорту на інший і платити за короткі тижні на батьківщині довгими місяцями на чужині, продовжує напружено працювати. Працює він над оповіданнями, які склали його третю збірку «Веселі молодці» ("The merry men", 1887). До неї увійшли твори першої половини 1880-х років, тільки «Віллі з млина» був вперше опублікований в 1878 році.

Загалом «Веселі молодці» говорять про зрілу майстерність автора. Однак повна несхожість оповідань, дивовижне розмаїття їх форм свідчить про те, що він все ще експериментує, пробує різні методи і підходи до мистецтва.

Дія майже всіх оповідань відбувається або в минулому, або на безпечній відстані від міської культури – в глушині Шотландії («Перекручена Дженет», «Веселі молодці»), в гірському іспанському селищі («Олалла»), у французькій провінції («Скарби Франшара»). Тільки в останньому оповіданні, «Маркгейм», зображується Лондон.

У всіх оповіданнях чітко виражена моральна концепція автора. Найбільш відкрито, прямо ілюструючи думки його есе, виявляється вона в самому ранньому оповіданні цієї збірки «Віллі з млина» («Will o`the mill»). Випадковий співбесідник, якому герой надумав повідати заповітну мрію побачити великий світ за межами вузенької рідної долини, байдужою насмішкою зруйнував пориви Віллі, вбив краще в ньому – діяльне, творче начало – і перетворив його на задоволеного своїм обмеженим існуванням обивателя. Не через злобу, а лише через нікчемність і внутрішню дряблість розбив Віллі серце своєї нареченої – відмовився від кохання і шлюбу, благоразумно вирішивши, що дружба ні краплі не гірша. Так і дожив він до 73 років, доки не прийшла за ним смерть, і тоді він вирушив у далеку потойбічну поторож. Якби він наважився вирушити в путь у молодості, він би став справжньою людиною, життя його не перетворилось би на жалюгідне існування. В життєписі Віллі все спокійно, буденно і безнадійно; зображується відмова героя від самого себе, його самознищення. Тут немає жодного ефекту, жодного підвищення авторського голосу, але його тихий рівний тон драматичніший за будь-який крик.

Мораль своєї розповіді Стівенсон, всупереч власному правилу уникати прямого повчання, формулює зі всією чіткістю. «Люди науки говорять нам, що всі плавання моряків на просторах океану і всі пересування племен і народів, які так плутають історію давніх часів ... виникли лише із простих законів попиту та пропозиції та із природного прагнення до дешевої їжі. І кожному, хто здатний мислити глибоко, це здасться тупим і жалюгідним поясненням…всі ці племена були не колоністами, а пілігримами: хоча вони і спрямовувалися до вина, золота, сонця, але серце їх билося на зустріч чомусь високому. Божественне занепокоєння, давнє хвилююче відчуття людей, те саме, яке всі найвизначніші перемоги і найжалюгідніші поразки, те саме, що розпрямляє крила з Ікаром і послало Колумба в пустельну Атлантику, надихало і підтримувало цих варварів». Стівенсон не хоче приймати сумну сірість повсякденності, і він твердо переконаний, що кожна людина вільна або підкоритись її механічній течії, або, навіть не змінюючи її засад, повстати одноосібно, може навіть з небезпекою для життя, пробиваючи собі шлях до внутрішньої свободи. Прославлення пригод та жебрацтва стає стівенсонівською декларацією незалежності.

«Віллі з млина», по суті, притча з ясно розставленими моральними акцентами, з непозначеними прикметами часу і місця. Різко протилежний характер носять «шотландські» оповідання, що увійшли до збірки. Перше з них «Перекручена Дженет» («Thrawn Janet», 1881), написане від імені стороннього спостерігача. Сприйняття його цілком зливається із забобонною, неосвіченою, викривлено пуританською свідомістю жителів богом забутого шотландського села, для яких всі враження буття підпорядковані похмурій, сповненій страху, віри в божу кару і в злу долю. Оповідання немов виліплене з одного шматка і здається простим за своєю структурою. Тим часом воно починається ніби з кінця і потім обертається до витоків ситуації, описаної в перших рядках, але яка є підсумком тривалого розвитку. Така побудова, відображає обтяжливе здивування оповідача. Він свято вірить в істинність як усього баченого їм, так і власної морально-релігійної інтерпретації, але чим серйозніше його оповідь (серйозність підкреслюється контрастом між урочистою манерою оповідача і його наївним, грубувато-просторічним гонором), тим очевидніше фанатизм, примітивна жорстокість і повна бездушність не стільки оповідача, скільки всього того світу, який він представляє.

Жителі маленького бідного приходу розгублено дивилися на нового свого священика - людину вчену, з їхньої точки зору, до безумства перевантаженого книгами, який, до того ж, весь час щось писав. Полегшення, яке вони відчули, коли з'ясовується, що він не збирається читати їм свої писання, змінюється недовірливим переляком: щоб людина, що живе пліч-о-пліч з ними, хоча б і священик, писав книгу, - такого в їхніх місцях ще ніхто й чути не чув. Жах добрих парафіян зростає, коли в прислуги до новоприбулого приходить літня жінка Дженет, яка у молоді роки згрішила, народила дитинку і так і залишилася непрощеною і відстороненою. Простодушне обурення оповідача краще за будь-які сатиричні випади виявляє дикість і нелюдяність його світорозуміння, що повністю збігається зі світорозуміння усієї округи.

Місцеві «добрі жінки» (вони так і називаються guid wives) побігли до Дженет і в недвозначних виразах дали їй зрозуміти, що про неї думають. Вона не залишилася в боргу, вони, у свою чергу, не промовчали і врешті-решт кинули її у річку, щоб перевірити за старим випробуваним способом, відьма вона чи не відьма. Коли священик врятував її, тремтячу, в одній сорочці, дурним голосом голосячу, і докорив старанних парафіянок за їх завзяття, вони зрозуміли, що Дженет вступила в союз із дияволом. У цьому переконанні вони утвердились, побачивши її з викривленим обличчям і шиєю на бік; священник не міг запевнити добрих людей, що це страх і холодна вода зробили свою справу: Дженет була безумовно визнана, служницею чорних сил, а священик її мимовільною жертвою, жертвою своєї небезпечної вченості.

Так і жили священик і Дженет у повній самоті, за мовчазного несхвалення парафіян, поки він сам, збожеволівши, не «переконався» у тому, що його служниця справді відьма, що в її тлінній і моторошній оболонці оселився сам диявол. У великому страху і гніві священик наказав їй відправитися в могилу, а потім сам звалився в лихоманці і після одужання залишився зломленим, внутрішньо розгубленим, з поглядом, «проникаючим крізь бурі часів у жахи вічності».

Оповідання займає особливе місце у творчості Стівенсона, відрізняючись незвичайною цілісністю, повною єдністю дії, настрою, психологічної та соціальної атмосфери. Разом з тим оповідач - свідок катастрофи розповідає про неї в тоні, що сповнений щирого обурення за нещасну Дженет; сама вона виведена в настільки непривабливому світлі і так виразно стає мимовільною причиною божевілля і духовної смерті свого благодійника, що викликає у читача подвійне ставлення.

Проста сільська історія, ще один варіант «полювання за відьмами», виявляється психологічно складною і далеко неоднозначною. Гуманний, освічений священик, чинить опір громадській думці і протистоїть своїй варварській пастві, врешті-решт підкоряється диким забобонам: у гарячковій маячні він бачить свою стару віддану служницю так, як бачать її сільські фанатики, душі яких він покликаний просвітити і пом'якшити. Можливо, в оповіданні укладений і символічний сенс; доля пастора Суліса уособлює вічну долю ідеаліста, приреченого на поразку в боротьбі проти сформованих уявлень, тим більше наполегливих, чим менше в них сенсу.

Мабуть, для Стівенсона побудова оповідання на основі одного основного посилання, навколо однієї центральної ситуації, запозиченої з життя рідної країни і сприйнятої через фольклор і старі романтичні традиції, було найбільш творчо сприятливим.

Легко помітити, що розповіді про Віллі з млина і Дженет майже протилежні за матеріалом і образотворчими засобами: похмура моторошна атмосфера другого оповідання, жахливі подробиці, несподівані повороти сюжету, катастрофічність створюваних ним ситуацій протистоять тихій неспішності першого оповідання, його повільному руху, повільному, як течія широкої рівнинної річки.

Відмінності між названими розповідями характеризують дивовижну різнорідність збірки. У ній немає творів схожих за темою, манерою, настроєм. Створюється враження гарячкових пошуків, експериментування, свідомого випробування різних можливостей, так якщо б автор робив нариси, писав етюди, використовуючи то одну, то іншу натуру, лише б вони сприяли його дослідам.

Серйозні моральні питання вирішуються в оповіданнях Стівенсона то в побутовому, то в фантастичному, то в сучасному, то в історичному аспекті; формальні експерименти присвячені пошукам прийнятних етичних норм, пізнання глибинних закономірностей життя і можливостей її художнього вітворення. Рамки новели все частіше виявляються для задуму Стівенсона занадто вузькими. Він нерідко порушує широковідоме в кінці століття і визнане літераторами положення Едгара По про необхідність підпорядковувати всі елементи оповідання, всі його мотиви і ситуації єдиній меті і ідеї [9, 367-369].

2.2 «Берег Фалеза»: гострота проблематики та художня довершеність оповідання


Найкращим оповіданням Стівенсона останніх років його творчості, що відбив новий життєвий досвід письменника є, на думку дослідників, оповідання «Берег Фалеза», яке залишається до цих пір майже недослідженим як в англійському, так і в українському літературознавстві.

Оповідання має тривалу і не позбавлену інтересу історію, яка відображена в листуванні автора. У листопаді 1890 р. Стівенсон повідомив С. Колвіну про задум «надзвичайно яскравого і мальовничого оповідання з чарівною любовною інтригою і щасливою розв'язкою». Спочатку оповідання називалося «Високі ліси Юлуфануа» («Тhe high woods of Ulufanua»). Стівенсон з натхненням взявся за реалізацію свого задуму, проте незабаром робота була перервана: оповідання здалося йому «неприродним і занадто фантастичним ». У квітні 1891 р. письменник повернувся до початкового задуму і залишився ним задоволений. «Оповідання…непогане, - читаємо ми в листі Стівенсона до С. Колвіна, -- воно добре забезпечене фактами, правдиво показує життя і дуже виграє - вперше в моїх творах - від наявності героїні. Міс Юма дійсно чарівна, на відміну від усіх моїх інших жінок».

Оповідання було закінчене, мабуть, в кінці вересня 1891 р. Воно отримало повну назву - «Берег Фалеза» («The beach of Falesa»), але було опубліковане лише через рік: скорочений варіант твору друкувався в журналі «Іллюстрейтед Лондон Ньюс» у липні-серпні 1892 р. під назвою «Юма». Стівенсон мав намір видати «Берег Фалеза» окремою книгою, однак видавців не влаштовував невеликий обсяг оповідання. Зрештою, Стівенсон з великим небажанням включив його разом з «Сатанинською пляшкою» і «Островом голосів» до збірки «Вечірні розмови на острові» («Island night`s entertainments», 1893). Два останніх оповідання, написаних у формі притчі, не витримують ніякого порівняння з «Берегом Фалеза». «Сатанинська пляшка», що представляє собою спрощений варіант бальзаківської «Шагреневої шкіри» [20, 248 с.], була опублікована спочатку самоанською мовою і зміцнила авторитет Тусітали (так самоанці називали Стівенсона). У «Острові голосів» в алегоричній формі була поставлена тема згубного впливу цивілізації. Набагато більший інтерес представляє «Берег Фалеза», перша, за словами самого Стівенсона, реалістична книга про південні моря, в якій було багато справжнього життя.

Про зловісні результати колонізму Стівенсон розповів у своїх статтях і кореспонденціях останніх років життя, навіяних картиною вимирання і загибелі мешканців тихоокеанських островів. Вони склали посмертно видану книгу «В Південних морях («In the South sеа» 1900). До населення колоніальних країн Стівенсон ставився з щирою приязню і пошаною, цікавився культурою та мовою малих народів. «Я люблю полінезійців, - писав Стівенсон американському художнику У. Лоу в травні 1889 р., - наша цивілізація - сумнівне і невдячне підприємство, вона занадто багато чого позбавляє людину».

В оповіданні «Берег Фалеза» закладений великий соціальний зміст. Стівенсон не просто показав непривабливу діяльність носіїв «тягаря білої людини» і засудив варварські методи колоніального гноблення, але поставив під сумнів сам інститут колоніалізму. Не випадково він говорив про політичний характер свого твору. Надзвичайно гостро поставлена в оповіданні тема деградації людини в умовах колоніальної дійсності. Письменник схильний підкреслити, що сама практика колоніалізму з її атмосферою жорстокості і безкарності зла містила в собі перспективу морального розкладу. Ця думка ілюструється на прикладі трьох різних типів колонізаторів.

Уособленням повного морального виродження служить образ капітана Рендола, що втратив за час колоніальної служби людське обличчя. Для Стівенсона завжди існувала проблема портрета, і одним з чудових зразків портретного мистецтва художника є саме образ Біла Рендола, створений небагатьма сатиричними штрихами. В описі зовнішнього вигляду цього недостойного «патріарха» острова наявний натуралістичний елемент, що підсилює сатиричну загостреність образу: «У задній кімнаті ми знайшли старого капітана Рендола; він сидів по тубільному звичаю - навпочіпки на підлозі; жирний, оголений по пояс, сивий, як борсук, блідий, з запалими від пияцтва очима. На його сивих волохатих грудях повзали мухи, а одна влаштувалася навіть в кутику ока, але він не звертав на це ні найменшої уваги; москіти ж вилися навколо нього, наче рій бджіл» [23, 458-459с.]. При вигляді цього огидного старого Уїлтшир, від імені якого ведется оповідання, мимоволі думає: «Тримайся, друже, як би тобі не перетворитися на старості в таку ж ось руїну» [23, с.453].

Якщо Рендол вже остаточно перетворився на «людський уламок», то його колега Кейз зумів зберегти зовнішню респектабельність. «Кейз міг би зійти і за столичного жителя. У нього було жовтувате зле худе обличчя, ніс з горбинкою, дуже світлі очі і підстрижена борідка » - стверджує автор. Ми дізнаємося, що Кейз вийшов з хорошої сім'ї, отримав непогану освіту і, як каже про нього Уілтшир, поводив себе як джентльмен. Однак під цією маскою ховався справжній злодій, що нехтував всім заради наживи і особистої вигоди: «Він завжди чинив так, як йому було вигідніше, а це виходило в нього якось природно, немов по-іншому і бути не могло. Він був хоробрий, як лев, і хитрий, як щур, і якщо тепер він не горить у пеклі, значить ніякого пекла не існує взагалі» [23, с. 455]. Кейз не тільки прибрав до рук ланку капітана Рендола, але й усунув одного за іншим всіх своїх суперників: деяких обмовив і вижив з острова, іншим пригрозив вбивством, а розбитого паралічем, безпомічного старого Апдерхілла, в якого, як він оголосив, вселився диявол, змусив забобонних остров'ян живцем поховати. До самих канаків Кейз відчуває відверту ненависть, використовує у своїх корисливих цілях їх марновірство і наївність.

Стівенсон докладно описав жахливі у своїй витонченості методи колонізаторів, і при цьому він нерідко виходив з натуралістичного досвіду зображення неприглядних сторін дійсності. «Берег Фалеза» створювався не без певного прагнення збагатити літературу аналізом нових об'єктів, зокрема, біологічного плану людського існування, і це знайшло вираження в численних порівняннях діяльності Кейза зі світом природи і використанні анімалістичної образності. Ось ще одна фраза, що характеризує цього жорстокого хижака: «І лавка, і товари належали Рендолу. Кейз і негр були при ньому просто паразитами: вони так само, як ці мухи, приліпилися до нього і пили з нього кров, але він цього не розумів» [23, с. 459]. Разом з тим образ Кейза носить дещо схематичний характер, це тип людини, позбавленої найменших привабливих рис. Однак Стівенсон недвозначно дав зрозуміти, що подібний злодій міг з'явитися лише в умовах колоніалізму; за його спиною об'єктивно стояв світ імперіалістичного хижацтва.

Кейзу багато в чому протиставлений в оповіданні Джон Уїлтшир. Iз початку твору Уїлтшир з'являється на узбережжі Фалеза після кількох років перебування на віддаленій торговій станції. В оповіданні Стівенсона, як і в індійських історіях Кіплінга, виникає мотив туги й самотності. Як зізнається Уїлтшир, він не раз каявся, що опинився на тихоокеанських островах і став носіієм прогресу і цивілізації. На відміну від Кейза, Уїлтшир не прикидається джентельменом, не вимовляє чудових слів про високу місію колонізатора, подібно конрадовскому містеру Куртцу; він стурбований лише тим, щоб сколотити капітал і, повернувшись додому, відкрити пивну. Уїлтшир говорить про себе зі всією відвертістю: «Я самий звичайний торговець, сама проста людина, простий європеєць і британський підданий ...» [23, с. 488]. І ще: «Я приїхав сюди торгувати, а не заводити друзів» [23, с. 516]. Уїлтшир далекий від того, щоб сумніватися в закономірності і справедливості колоніальних порядків. Він надзвичайно обурений тим, що остров'яни наважилися накласти на нього табу: «Я прибув сюди з добрими намірами, приніс їм цивілізацію, - заявляє він, - і от не встиг я відкрити торгівлю, як вони взяли, і наклали на мене табу. І тепер ніхто не сміє підійти до мого дому!» [23, с 476]. Уїлтшир має намір втлумачити їм тільки одне: «Вони не справжні, повноправні правителі, і у них немає справжніх порядків і законів, а якщо б навіть вони і були, то смішно нав'язувати їх білій людині». В уста свого героя Стівенсон вкладає філософію колонізатора і завойовника: «Це ж дико, щоб ми проїхали всю цю путь. сюди і не могли мати тут те. чого хочемо» [23, с 476].

Не позбавлений Уїлтшир і расових забобонів. Він вважає, що Юма повинна відчувати вдячність до нього і пишатися тим, що стала його дружиною. В той же час він соромиться своїх почуттів до неї, тому що дав собі слово ніколи не приймати всерйоз власних відносин з місцевими жінками.

Особливості англійського оповідання кінця ХІХ–початку ХХ століття (на матеріалі оповідань Р.Л. Стівенсона)При всій своїй зовнішній простоті і прямолінійності образ Уїлтшира видається складним і не позбавленим протиріч. Він втілює в собі ідею подвійності світу, подвійності людської природи, котра була розгорнута Стівенсоном ще в «Дивній історії доктора Джекіла і містера Хайда». Складність фігури Уїлтшира розкривається в його відносинах з Юмой. В ньому не померли найкращі якості. Совість прокидається в ньому під час огидного фарсу, в який перетворена завдяки зусиллям Кейза і Чорного Джека церемонія його шлюбу з Юмой. «Мені стало соромно, зізнається Уїлтшир, бо цей фігляр начепив на себе величезний паперовий комір і тримав у руках якийсь сірий старий роман, вдаючи, ніби читає Біблію, а слова, які він при цьому вимовляв, навіть не годяться для друку. Коли він з'єднав наші руки, я відчув болісний докір совісті, а коли він простягнув Юмі свідоцтво про одруження, я вже готовий був кинути цю підлу комедію і зізнатися їй у всьому» [23, с. 462].

Стівенсон не випадково звернувся до сповіді як форми розповіді в «Березі Фалеза», це допомагає глибше розкрити внутрішній світ героя.
Говорячи про історію взаємин Уїлтшира з Юмою, потрібно мати на увазі розвиток його характеру: спочатку він сповнений зарозумілості до мешканців острова і не вірить у здатність Юми на сильні почуття, але потім не без її впливу трохи просвітлюється і навіть говорить їй, що вона дорожча йому за всю копру, яку тільки можна зібрати на всіх цих островах. Справа завершується тим, що Уїлтшир порвав свідоцтво про одруження, складене Кейзом, і попросив місіонера Тарлтона повінчати його з Юмою на законних підставах. У тексті цього жахливого документа йшлося: «Цим підтверджується, що Юма, дочка Фа-авао з Фалези, поєднувалася беззаконним шлюбом з містером Джоном Уїлтширом, терміном на один тиждень, і вищеназваному містеру Джону Уїлтширу не забороняється відіслати її до чортової матері, як тільки він того забажає» [23, с. 462]. У журнальному варіанті оповідання він був опущений, повідомлялося тільки, що документ не годився для друку.

Коли «Берег Фалеза» був включений до збірки «Вечірні розмови на острові», фарисействуючі видавці вважали за потрібне замінити фразу «... for one night only» іншою, на їх погляд, більш прийнятною «for one week».
У ході боротьби Кейза і Уїлтшира за право одноосібної торгівлі на острові

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: