Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Українська нація в романі П. Куліша "Чорна рада"

Українська нація в романі П. Куліша "Чорна рада"

милiї! Що вам битись за мою голову, коли погибає Україна! Що вам думати про мою наругу, коли наругавсь лихий мiй ворог над честю й славою козацькою? Пропадай шабля, пропадай i голова! Прощай, безщасна Україно! – i кинув об землю свою шаблю.» (с. 135).

Символом деградації козацької епохи для прозаїка була Велика Руїна. Її зловісність у всіх аспектах метастазне проникнення через роки в нові часи плекало письменника, тим більше, що він людина енциклопедичних знань, передбачав, що повстанці або їх онуки самі в майбутньому займуть місця тиранів і в гнобленні не поступляться їм. Ніжинська рада 1663 року стала переломним моментом у занепаді української державності. Вона відобразила критичний період у самій свідомості народу: «З півгодини ще не знали селяне, що мiж козацтвом робиться. Як же вже рушив Брюховецький з князем до присяги у мiсто, тодi по всьому полю чернь загукала:

– Хвала богу! Хвала богу! Наша взяла! Нема тепер нi пана, нi мужика, нема нi вбогих, нi багатих! Усi поживемо в достатку!

– Що ж, братища? – кажуть iншi. – Рушаймо панським добром дiлитись! Повне мiсто тепер панства.

– Е, ще буде час у мiстi погуляти! – одвiтують другi. – А он козацтво Сомкiв табор грабує. Дурна Сомкова старшина понабирала з собою самих кармазинiв повнi вози.

– Ну, хто куди любля! Усюди є об вiщо погрiти руки!» (с. 137).

Через два місяці Якима Сомка, Василя Золотаренка та інших вождів старшини було страчено після тривалих катувань. Але фатальний розкол України поглибився. Новий гетьман Брюховецький виявився ще ретельнішим, ніж його попередники, провідником політики старшини. Він першим із гетьманів особисто побував у Москві (1665 р.), одружився з місцевою бояринею, уклав за хабарі низку кабальних угод, але потім зрадив царя, викликав загальну ненависть і був буквально розтерзаний натовпом у Диканьці на Полтавщині 7 червня 1668 року.

«Гетьмануй над нами хто хоч — чи рицар. чи свинопас — аби ми полковникували. О, неситая жадоба старшиновання! Тепер-то я побачив тебе в вічі. Гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби тільки верховодити над іншими» - ось головна думка автора в цих розділах, які описують події ради, вкладена в уста Якима Сомка, хоча письменник, звісно, ідеалізував його. (с. 73).

Але крім історичних подій та національних ідей, в романі багато інших загальнолюдських проблем. «Чорна рада» – роман багатопроблемний. Найважливіші з порушених проблем такі:

роль державного діяча (образи Сомка і Брюховецького);

патріотизм і незалежність держави (образ старого Шрама);

ставлення влади до народу (образи кобзаря, Шрама, Сомка, Пугача);

Проблематика передана через аналіз психіки всіх персонажів, але цікавим є те, що народна мораль останньою іскоркою сумління дає про себе знати навіть таким пропащим людям, як Брюховецький, коли він готовий убити Сомка в бою, але щось утримує його зарізати безоружного, зв’язаного гетьмана і він шукає найманого вбивцю. Про висоту народної моралі свідчать і ті факти, що сторожі осуджують Кирила, навіть відверто ненавидять, думаючи, що він іде вбивати ув’язненого Сомка, а також той момент, коли запорожці – «харцизяки» здерли з полоненого Якима і сап’янці, і пояс, і жупан, та не посміли стягнути вишиваної нареченою дорогої сорочки. Такі, здавалось би, деталі мають велике значення, бо свідчать про бодай крихту доброго начала в душі кожного українця.

У романі, як відомо, діють історичні особи (Іван Брюховецький, Яким Сомко, Павло Тетеря, ніжинський полковник Васюта, згадується також Юрій Хмельницький, Вуяхевич). Проте більше місця відведено персонажам, створеним уявою автора, – Кирило Тур, Пугач, Василь Невольник, Леся, Шрам, Петро Шраменко, Божий Чоловік, Черевань, Мелася Череваниха, Тарас Сурмач, Кирило Тур, Гвинтовка та ін. Саме через їх образи і характери письменник розкриває в романі перераховані нами проблеми роману.

Відображені в романі історичні події подані з позицій козацької старшини, гетьмана Сомка. Він виступає за з’єднання з Росією, прагне зберегти кращі народні традиції, з повагою відгукується про запорожців.

Вірним сподвижником Сомка зображено паволоцького полковника й попа Шрама. Йому відведено в романі багато місця, й саме через образ Шрама Пантелеймон Куліш найповніше розкриває свої погляди.

Проте в ставленні до козацтва Шрам, як і сам Пантелеймон Куліш досить непослідовний. Він захоплюється їх героїчними вчинками в боротьбі проти польської шляхти, татарських людоловів, їх відвагою, відданістю січовим звичаям, безкорисливістю. Із вдячністю пригадує, як запорожці (отаманом яких виявився саме Кирило Тур) врятували йому життя.

Як не погодитись із думкою О.Гончара про те, що у зверненні Пантелеймона Куліша до романної форми виявилась загальна тенденція тогочасного європейського письменства до панорамного зображення життя суспільства в усій його багатогранності, динаміці розвитку, до створення великих епічних художніх полотен. Жанрову і художню структуру «Чорної ради» Пантелеймон Куліш будує певною мірою за зразком популярних тоді в Україні і в Росії історичних романів творця цього жанру Вальтера Скотта. У Пантелеймона Куліша також за романтичними й реалістичними принципами зображуються конкретні історичні події і діячі, а в зв'язку з ними розвиваються «приватні» історії, пригоди з художньо вигаданими героями. На побудову «Чорної ради» мав вплив роман Є.Гребінки «Чайковський».

Вважаємо за необхідне зафіксувати ряд підходів Пантелеймона Куліша до зображення історичного минулого. По-перше, автор поставив мету художньо осмислити історичні події, по-друге – вклав у роман певне ідейне значення: довести головуючу позицію, винятково позитивну роль городової козацької старшини і протиставити їй розбишацтво і руїнництво низів, запорожців.

Письменник з позицій реаліста аналізує причини занепаду, розкриває ті чинники, що роздирали Україну, принижували народ, перетворювали край у Велику Руїну. У романі розкриваються і внутрішні, і зовнішні винуватці руйнації України - російський царизм з їх колонізаторською політикою щодо України, шляхетська Польща. Саме розгул московського владарювання на Україні виявляється головною історичною причиною занепаду держави.

Отже, Пантелеймон Куліш створив свою, оригінальну структуру соціально-історичного роману, що забезпечувала конкретно-історичне зображення реальної дійсності на основі її наукового вивчення. Виступає автор не як історик-науковець, а як письменник, користується своїм правом на художній домисел і своє трактування подій відповідно до власних уявлень, світогляду, ідеологічних завдань твору. Він вказував на відмінність своїх творчих завдань від вальтерскоттівського і гоголівського способів зображення історичного минулого.

Основне завдання Пантелеймона Куліша – підвести своїх сучасників до висновків про необхідність національної злагоди українців, наштовхує на роздуми над питаннями про розумну організацію суспільного ладу, про оптимальну форму влади.

У романі автором засуджується зрадництво, продажність. У зв'язку з цим заслуговує на увагу думка О.Гончара про те, що проблемний роман «Чорна рада» сприяв зростанню національної самосвідомості українського читача, посиленню інтересу до багатої історії, до визначних діячів минулого. Твір примусив людину замислитися над причинами історичних негараздів нашого народу.40

Саме з «Чорної ради» починається історичний романний ряд в українському письменстві, вихід прози за межі селянської тематики, утвердження романтизму, зародження «аналітичного» реалізму в прозі.

На задум «Чорної ради» наштовхнули його козацькі літописці: Самовидець і Грабянка. Вони підказали Кулішеві центральну постать старого Шрама. Характерно, що ні польські аматори старовини, ні шляхтич Єрлич, один із малоросіян, «противодействовавших» Хмельницькому, не відхилили Куліша від його трактування.

У романі порушено проблему людини і влади, особи і мас, братовбивства і мети кровопролиття, батьків та дітей, кохання, вірності та зради, народної моралі. Важливим вузлом проблем є відносини України і Росії, боротьба за незалежність України, її державність, соборність.

Твір «Чорна рада» був першим романом в українській літературі, став школою для наступних поколінь прозаїків у тому, як будувати захоплюючий сюжет, як створювати яскраві романтичні образи, як майстерно компонувати, як забезпечити живий колорит епохи.

Роман «Чорна рада» засвідчив, що український народ має давню і гідну пошани історію, велику культуру. Щедро використовуючи фольклор, опоетизовуючи народний побут, Куліш тим самим звеличив самобутність духовного життя нашої нації. Своїм романом письменник ставив перед читачем глибоко гуманні та високоморальні ідеали, які й формували естетичні смаки українців.


Розділ 2. Менталітет українців у романі П. Куліша «Чорна рада»


Ментальність (лат. mens — розум, мислення, душевний склад) — глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, усталена і водночас динамічна сукупність настанов особистості, демографічної групи у сприйманні залежно від етногенетичної пам'яті, культури тощо.

Як відомо, вперше цей термін у науковому значенні застосував англійський вчений Р.Емерсон (1856). Згодом поняття «менталітет» набуло поширення у франкомовній гуманітаристиці, передовсім у засновника школи «Анналів» Л.Февра та в його послідовників. У маніфесті «Нових анналів» він писав, що мислительні операції, спосіб світосприймання, емоційні процеси живляться з першоджерел людської душі, хоч вони чітко не усвідомлюються, проте визначають головні імпульси, спрямовані на формування історії та людини.

Водночас «ментальність» формує специфічне середовище особистісного, національного та соціального життєдіяння, зумовлює його культурно-історичну динаміку, надає йому унікальних рис, відмінних від рис інших середовищ. Тому так виразно різниться характер раціонального, емоційно стриманого сакса від темпераментного італійця і т.п.41

Ж. Ле Гоф характеризує етапи становлення історії ментальності, починаючи з виникнення самого цього поняття. Маючи свій корінь від латинського слова mens прикметник mentalis народився у XIV ст. у мові середньовічної схоластики. Іменник mentality виник тільки через 300 років у Англії, він – плід англійської філософії ХVІІІ ст. Але там він так і залишився філософським терміном, тим часом як у Франції з`явився у повсякденній мові (завдяки Ф. М. А. Вольтеру). Але й на початку XX століття, зазначав Ж. Ле Гоф, слово «ментальність» усе ще вважалося неологізмом, маючи навіть зневажливий відтінок.42 Той самий відтінок певної другорядності зберігав й тоді, коли це слово ввійшло в науку. В етнології воно вживається для визначення та позначення свідомості дикуна (Л. Леві-Брюль), у психології – свідомості дитини (А. Валлон).43

Велика кількість праць, які дозволяють робити серйозні висновки про своєрідність тієї чи іншої ментальності, написані лінгвістами та психолінгвістами. І це зрозуміло: адже де, як не в мові найповніше представлено внутрішній світ людини. Мовна ментальність – це спосіб поділу світу за допомогою мови, він відповідає усталеним уявленням про світ.

Наукову біографію поняття «ментальність» вивчено достатньо добре. Але існує й інший бік справи. Смисловий заряд слова сформувався раніше, коли воно ще знаходилось у межах буденної мови. Це слово опинилось у фокусі ідейної та політичної боротьби. Те, що наука на початку ХХ ст. виявила архаїчний пласт у свідомості людини, на думку У. Раульфа, було наслідком раптового соціального виявлення цього архаїзму. Йдеться про драматичний момент в історії Франції, коли внаслідок розгорнутої у 1897 - 1899 роках боротьби за перегляд вироку у справі офіцера генерального штабу – єврея А. Дрейфуса, якого було звинувачено у шпигунстві на користь Німеччини, країна розкололась на два табори і фактично була на порозі громадянської війни. За лічені місяці змінився звичний культурний ландшафт. Класові та релігійні протиріччя перестали відчуватися, їх змінили нові, а точніше – стародавні ідеологічні та афективні комплекси. Антидрейфусівська ненависть зблизила думки буржуазних родин з аристократичними. Католики, вище офіцерство, більша частина середніх прошарків, прості верстви населення об`єдналися проти «ворогів» Вітчизни та віри – інтелектуалів, соціалістів, масонів, євреїв, германофілів, узагалі – «напівфранцузів». Усіх їх праві вважали тепер за «меншини», що несуть загрозу «французькій душі». Ось тут і заговорили про те, що німці окупували не тільки територію, а й французьку ментальність. Слово одразу набуло ідеологічної гостроти. Ментальність розумілася як цінне національне надбання, як антитеза інтелектуалізмові, що роз'їдає націю. Одночасно почали вживати слово «ментальність» у негативному смислі, перш за все маючи на увазі чужі ментальності – німецьку та іудейську. 44

У науковому обігу слово «ментальність» отримало своє місце в науковому гуртку Е. Дюркгейма, а потім у його журналі з'явилась рубрика «Групова ментальність». Е. Дюркгейм використовував це поняття у своїх пошуках основ солідарності людей.

Взагалі поняття «менталітет», «ментальність», вважає Фр. Граус, емігрант із Чехословаччини, важко визначити, як і поняття «культура» чи «ідеологія», але це не означає, що його не можна розглядати взагалі. На його думку, менталітет – це загальний тонус довготривалих норм поведінки та поглядів індивідів у межах груп. Менталітет не може бути монолітним, він дуже часто суперечливий та створює специфічні вживані зразки, стереотипи думок та дій, він виявляється у нахилі індивіда до певних типів реакцій та є їхнім механізмом.45

Менталітет відрізняється від вчень, ідеологій тим, що він ніколи не може бути відрефлексованим та сформульованим. Питання «Який ваш менталітет?» не має сенсу. Менталітет не тотожний виказаним думкам та образам дії, він змінюється з часом, при цьому різні думки та зразки поведінки мають не однакову життєстійкість.

З точки зору Юргена Мітке, німецького дослідника, менталітет – це саморозуміння групи, про нього можна казати тільки при дослідженні групової поведінки. «Коли я говорю про менталітет пустельника, я маю на увазі його саморозуміння, типове для пустельників, тобто розглядаю його як представника групи чи класу індивідів». Виявляється ж цей менталітет не в помітних діях та індивідуальних уявленнях, а в повсякденній, напівавтоматичній поведінці та мисленні. Отже, йдеться про щось, що передує особистій свідомості. Співвітчизник Юр. Мітке, Г. Теленбах вважає, що менталітет – це всезагальна установка, колективний образ мислення, який має відносну сталість і ґрунтується не на критичній рефлексії чи спонтанних випадкових думках, а на тому, що розглядається у межах групи чи суспільства як само собою зрозуміле.46

У фундаментальній праці «Історія ментальностей у Європі. Нариси з основних тем» під редакцією П. Динцельбахера до переліку великих тем, що їх повинна розглядати дана дисципліна, залучені такі: індивід, сім'я та суспільство, сексуальність та любов, релігійність, тіло та душа, хвороба, вік, смерть, острахи та надії, радість, смуток та щастя, робота і свято, комунікація, чуже і своє, влада, право, природа та навколишнє середовище, простір, час та історія.

За П. Динцельбахером, ментальність – це сполучення способів та змістів мислення та сприйняття, визначальних для даного колективу в даний час. Ментальність виявляється у діях, її історія, – це щось більше, ніж вивчення інтелектуальних кондицій еліт чи окремих діячів та мислителів, це більше, ніж історія релігії та ідеологія, це більше, ніж історія емоцій та уявлень, бо все зазначене вище – це свого роду допоміжні дисципліни до вивчення ментальності. Тільки тоді, коли результати, отримані в рамках цих дисциплін, дають у поєднанні певну унікальну комбінацію характерних взаємопов`язаних елементів, можна сказати, що зазначена певна ментальність.47

Під змістом та уявленням розуміють загальноважливі для даної культури базові переконання: ідеологічні, політичні, релігійні, етичні, естетичні та інші концепції, що ними просякнуті релігія, культура, мистецтво в тій мірі, в якій вони усвідомлюються. Тут до поняття «ментальність» дуже близько підходить поняття «народна мудрість». В народній мудрості, як і в ментальності, все взаємозалежне та взаємообумовлене: естетичні та моральні регулятиви, філософські «осяяння» та практичні навички.

Разом з віруваннями, знання створюють уявлення про довколишній світ і є підґрунтям ментальності, задаючи разом з домінуючими потребами та архетипами колективного безсвідомого ієрархію цінностей, яка характеризує дану спільноту.

Визначення ментальності можна поділити на кілька типів. Р. Додонов у статті «До проблеми визначення поняття «ментальність» налічує шість типів визначень. Перший – описові дефініції. У визначеннях цієї групи акцент робиться на перелікові всього того, що входить у ментальність (ментальність – сукупність уявлень, способів поведінки і реакцій, які безсвідомі та невідрефлексовані (Г. Теленбах)). Другий тип – психологічні дефініції. Вони, в свою чергу, поділяються на два типи. Перший робить акцент на безсвідомому рівні психіки (поняття «ментальність» означає певну сукупність неусвідомлених форм світосприйняття, що вже склалися та притаманні певній групі людей, які визначають спільні риси, відносини та поведінку цих людей стосовно феноменів їхнього буття (В. Нестеренко). Другий тип психологічних дефініцій відображає думку, що менталітет – це прояв свідомого рівня психіки (ментальність – це узагальнення всіх притаманних розуму характеристик (Дж. Чаплін); ментальність – це якість розуму, що характеризує окремого індивіда або клас індивідів (більшість англомовних психологів). Третій тип – нормативні дефініції, що визначають ментальність як норми реакції, характерні для даного соціального чи етнічного утворення (ментальність – це поняття, яке визначає систему звичок свідомості (А. Дж. Тойнбі). Четвертий тип – структурні дефініції, де увага акцентується на структурі ментальних процесів (ментальність – наповнення глибинним смислом структури кількісного пояснення дійсності (Ф. Селлін); ментальність –структура, склад душі людини, соціуму, етносу, співвідношення її елементів та стан останніх (Ю. Канигін, М. Холодна). Не всі ці визначення повністю охоплюють складний феномен – ментальність. Дуже часто вони ігнорують такі його об`єктивні характеристики, як геосередовище, економічні, соціальні, політичні чинники розвитку суспільства. Останні два типи дефініцій ментальності – генетичний та історичний – намагаються уникнути такої однобокості. Генетичні дефініції концентрують увагу на походженні цього феномену. Дослідники перелічують чинники, які детермінують процес зародження та подальшого розвитку етнічної ментальності, відзначають, що природжені та соціальні чинники закріплюються в генотипній інформації, передаються спадково, забезпечуючи тим самим ментальну спадкоємність. Щодо цього термін «ментальність» близько підходить до смислу юнгівського поняття архетипу (ментальність – етнічний та пізнавальний код (Е. Шулін)). Історичні дефініції позначають ментальність як прояв історичної пам`яті, як осад історії (ментальність – своєрідна пам`ять народу про минуле, психологічна детермінанта поведінки мільйонів людей, за будь-яких обставин вірних своєму кодові, що склався історично (І. Пантін)).48

Ознаки «ментальності» позначаються на звичаях, традиціях, людській поведінці, на діяльності у будь-яких сферах, особливо яскраво — у мистецтві та літературі. Це стосується й українського письменства, що зумовлено глибоко органічними чинниками національної психології з її домінантними емоційно-чуттєвими рисами, виявленими у тонкому ліризмі переживань (у піснях), мрійництві, одухотвореності, тяжінні до витонченого естетизму (народні вироби), гармонії (у ставленні до природи), повазі до особистісних інтересів, до свободи та вічевого права тощо. В сукупності такі елементи витворюють «кордоцентризм» (грецьк. cardia — серце та лат. сentrum — осереддя), власне основу української душі, її чільний визначальний принцип, у річищі якого розглядається національна «ментальність», розбудовуються відповідні світоглядні настанови. Серед них окреслюється «антеїзм» (від давнього велетня Антея, котрий був непоборним доти, допоки тримався матері-землі), що полягає в любові до рідної землі, обожненні її, у прагненні гармонійних стосунків з нею, у шануванні родини.49

Брак раціональних елементів, дисциплінованості, вольового чину національної ментальності одними з перших усвідомили письменники (Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Леся Українка, «неокласики», представники «празької школи»), які зробили продуктивну спробу переакцентації питомого «кордоцентризму», спрямування ментальної стихії великої емоційної напруги в доцільний дисциплінований потік, тобто переведення традиційного «кордоцентризму» у нову перспективну якість.

П. Куліш жертовно працював, за його словами, «над пробудженням суспільно-національної свідомості» народу, самовіддано захищаючи його інтереси. Письменника називали «фанатиком української народності», «ревним захисником малоросійського інтересу в літературі», «вчителем і проводирем». За відсутності української держави він, як і Т. Шевченко, закликав «ґрунтувати» «отечество собі... в ріднім слові», надаючи мові першорядного значення в самозбереженні й самоусвідомленні нації. Не приймаючи бунтарства, «гайдамаччини» («Не мечем нам воювати»), П. Куліш ідеалізував освіту, науку, культуру як єдино виправданий шлях досягнення народом кращої долі, бо тільки просвітительство, на його думку, могло принести справжнє визволення, зцілити «сліпого брата».50

І водночас той же Куліш, ревний оборонець української ідеї, був здатний на таке, що лежало поза логікою нормального сприйняття. Він і сам погоджувався, що «наробив багато промахів, багато дурниць, багато непристойностей». Жив національною справою — і водночас займався «обрусительною» роботою у Польщі, опускався до вірнопідданства, співаючи хвалу «єдиному цареві» та «єдиній цариці», що роздавили «розбоями і руїнами неситу Гадюку (Запорозьку Січ) за порогами». Переймався долею України — і «проклинав ту сумну гірку годину», коли із світів повертався до неї, бо тут «дурень дурня в пекло поганяє». Все життя працював для народу — і так характеризував його:


Народе без пуття, без честі і поваги,

Без правди у завітах предків диких,

Ти, що постав з безумної одваги

Гірких п'яниць та розбишак великих!


Воістину незбагненний, парадоксальний, «гарячий і холодний разом» Куліш!51

Від настрою Куліша залежали і громадські справи, і літературна діяльність, і ставлення до свого народу. У стані ейфорії він пише: «Нам слід жити з простим людом, слід з ним поріднитися; серед простолюддя скоріше натрапиш на вірну, щиру й живу людину, ніж: серед панів, у простих людей є щира дружба, є любов, якої не схитнуть ніякі рахунки та відносини». У листі до Милорадовичівни говорить, що «мужики перві граждани українські». У стані депресії все вищесказане йшло шкереберть. Свідченням цього є листи до Барвінського («Ми народ незгідний: ми наслідники тих розбишак, з котрих наробили собі героїв честі і общого добра; ми варвари, наші задуми і почуття мізерні») та до О.Кониського: «Попсований народ». У такі хвилини він звинувачував свою українську ментальність: «У мене безодня хохлацького ледарства. І полежати на боці, нічого не роблячи, для мене найвтішніша з насолод». У деяких листах цей дуалістичний підхід висловлювався одночасно, наприклад, до Ганни фон Рентель Куліш писав: «Кращого від українців в ідеї нема нічого, але в дійсності я не відчуваю до представників українізму особливої пошани. Небагато в нас людей гідних, решта — дурноляпи, можливо, більш шкідливі, ніж корисні для розповсюдження в суспільстві рятівної для майбутнього української ідеї».52

Найбільшу непослідовність виявив П. Куліш у трактуванні козацтва: він то возвеличував його, то обливав брудом, вважаючи, що було воно не лише «буйним цвітом, а іноді й колючим будяком серед нашого дикого степу».

Прикладом того, що така взаємовиключаюча характеристика можлива у Куліша в одному творі, є його роман «Чорна рада». З одного боку, «на Запорожжі воля ніколи не вмирала», там рівність шанувалася, а тому «Запорожжє іспоконвіку було серцем українським», а з іншого — «Запорожжє перше було гніздом лицарства козацького, а тепер виводить тільки хижих вовків да лисиць», запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки», які, «аби не робити діла на господарстві», ішли на Запорожжя, щоб «п'янствовать да баглаї бити, а не лицарювати». Звісно, таке, неоднозначне трактування запорозьких козаків не тільки дратувало українське громадянство, а й викликало нищівну критику на адресу П. Куліша. Поцінування козаків як «вражих синів» для того, хто знає історію козацтва, зрозуміло, неприйнятне. Але сама постановка проблеми неоднозначності козацтва, як і неоднозначності народу, тверезого читача змушувала замислитися.53

М.Костомаров писав, що «Чорна рада» однаковою мірою відзначає «и могущество, и слабость духовной жизни народа». І таке зауваження справедливе. Воно спонукає до роздумів над тим, чому народ з одвічним прагненням до свободи, до соціальної і національної незалежності лише на дуже короткий час все те мав. Тож непослідовність, суперечливість оцінок не завжди пояснювалися тільки вродженою розполовиненістю П. Куліша, на те були й певні об'єктивні причини (щоправда, подібне траплялося рідко).

Важливе місце в романі відведено показу бідноти – селянства, міщан, козацької голоти. Зрештою, саме ці верстви суспільства, «чернь», і визначають наслідки чорної ради – обрання гетьманом Івана Брюховецького. Біднота в романі виступає загальною масою, хоч і активно діючою. Її представники показані тільки як епізодичні персонажі, вони не індивідуалізовані. Проте з окремих сцен, епізодів, з того, як змальовує Пантелеймон Куліш їхню поведінку, дії, їхні розмови, виступає узагальнений образ народу як «черні», не здатної усвідомити загальнонародні інтереси, готової до стихійного бунту, грабіжництва, нерозумних вчинків.

Народ України в романі «Чорна рада» загалом знаходиться на задньому плані, але в окремі моменти ніби проривається наперед і стає перед читачем.

Проте, як художник, Пантелеймон Куліш не може не визначити, що народні маси справді зазнавали жорстоких утисків, кривди, що вони шукали соціальної справедливості. Коли Шрам з Череванем їхали до Києва, їх оточили міщани, які обурювалися: «Козацтво ви собі загарбали, самі собі пануєте, ридванами їздите, а ми будуй власним коштом стіни, башти, плоти, чини, мито і чорт знає що!» (с. 30). Таких епізодів у романі чимало, що свідчить про досить правдиву передачу П. Кулішем настрою народних мас: «...один свити золотом гаптує, а інший, може, й сірячинки не має, один оком своїх сіножатей не займе, а ми ось із половини косимо», – ремствують селяни (с. 76).

Повертаючись до історичного роману П. Куліша «Чорна рада» бачимо, що політичним стрижнем стало припущення Грабянки в його літописі про те, що «два союзніе мужи» – наказний (тобто тимчасовий) гетьман Сомко і паволоцький полковник Іван Попович – могли б, якби довше жили, спільними зусиллями об'єднати Правобережну й Лівобережну Україну під рукою московського царя. Уже в самому цьому виборі для романного зображення історичного сюжету й історичних осіб письменник-патріот, який орієнтувався на участь у легальному літературному процесі в Російській імперії, пішов на прикметний компроміс: узявся показати боротьбу в українській історії за національну державність, але – щоби задовольнити вимоги імперської влади й цензури – у складі Московського царства.

Цей ідеал автономної козацької держави формулює в романі опоетизований автором гетьман Сомко: «І дай, Боже, <...> щоб обидва береги Дніпровії приклонились під одну булаву! Я отеє <...> хочу йти на окаянного Тетерю. Виженем недоляшка з України, одтиснем ляхів до самої Случі, да, держачись за руки Москвою, і громитимем усякого, хто покуситься ступити на руськую землю!» (с. 44).

В протиставлення гетьману Сомко створюється письменником образ – Брюховецького. Його образ в романі тісно пов’язаний з образами черні, натовпу.

Уперше ім’я цієї людини в історії звучить як Іванець, що свідчить про його низьке походження і становище слуги при Хмельницькому. Вишколений старим Богданом, Брюховецький втерся в довір’я Юрасеві Хмельниченкові, який послав його на Запорожжя, щоб прихилити низовців і заволодіти булавою, яка була тоді у Виговського. Брюховецький прислужився Хмельниченкові, але із Запорізької Січі не повернувся, прожив серед низовців три роки, засвоюючи авторитет для самого себе. Він зумів прихилити козацьку голоту до себе тим, що виставляв себе ненависником панства й багатства. У цей час на Україні булава переходила з рук у руки, і Брюховецькому забажалося теж потримати її у своїх руках. Іванець зрозумів, що Запорізька Січ – свого роду автономія, і керуючи нею, можна керувати й усією Україною.

Лицемірством і лестощами Брюховецький уже восени 1659 року одержує в низовників досі не існуючий на Запоріжжі титул кошового гетьмана, хоча кошового тут завжди називали тільки отаманом. Власні користолюбні інтереси Іванець прикривав, нібито щирими турботами про низовиків, сіяв ворожнечу між ними й реєстровим козацтвом, а з конкурентами на майбутніх виборах розправлявся доносами в Москву, в яких обмовляв своїх противників, звинувачував у зраді, а себе рекомендував як найбільш придатного для російської політики на Україні.

Перед Ніжинською радою Брюховецький пообіцяв запорожцям, що дозволить безкарно грабувати майно

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: