Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Українська нація в романі П. Куліша "Чорна рада"

Українська нація в романі П. Куліша "Чорна рада"

твердо сів на гетьманстві,— а в нього душа щира, козацька,— так міркував я, що якраз підійму його з усіма полками на Тетерю, да й привернем усю Україну до одної булави. Гіркої підніс ти моєму серцю, божий чоловіче, да ще, може, як-небудь діло на лад повернеться, їдьмо за мною на той бік: тебе казаки поважають, твоєї ради послухають...» (с. 16).

Сомка автор наділяє характерними рисами українського полководця і державного діяча – тими рисами, якими наділив його народ в думках, піснях легендах.

На відміну від ідеалізованого образу гетьмана Сомка. Образ Брюховецького змальований автором в більш реальному ключі. Звісно, що Куліш негативно оцінює свого героя. В першу чергу це виражається в словесному портреті Брюховецького в романі: «…іде збоку чоловік середнього росту й віку, а за їм і по боках його ціла юрба усякою люду — і запорожці, і городове козацтво, і мішане, і прості мужики-гречкосії…Чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучки видно. Хіба по шаблі можна було б догадуватися, що воно щось не просте: шабля аж горіла од золота, да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький. Ніхто, дивлячись на ньою, не подумав би, що в сій голові вертиться що небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату. А як придивишся, то на виду в його щось наче ще й приязне: так би, здається, сів із ним да погуторив де про що добре да мирне. Тілько очі були якісь чудні — так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й читають ізпідтишка чоловіка…» (с. 102).

Риси характеру Івана Брюховецького – це самолюбство і амбіційність, підлість, вміння схилити на свій бік впливових осіб, байдужість до людського життя, нехтування мораллю Запорожжя, слабкодухість. Ця авторська характеристика збігається і з історичною постаттю Брюховецького, його підступність та лицемірні вчинки, які зафіксовані літописом, ми вже розглядали у попередньому, другому розділі. Своє негативне ставлення до героя автор постійно підкреслює зневажливими характеристиками та висловами: «…мізкує собі ледачий Іванець», « – позирав гордо…узявшись у боки… Брюховецький суне», тощо. Брюховецький прямий антагонiст Сомка. Вiн лукавий, пiдступний, хитрий, пiдлий. Обiцяючи зменшити побори старшини i обмежити захоплення нею маєтностей, втираючись у довiр'я простолюду, вiн намагається справити вигiдне враження, бути малопомiтним, скромним. А добившись свого, вiдверто й цинiчно розкривається перед тими, хто його пiдтримував. Пiсля Чорноп ради Брюховецький брутально лає голоту («мужва невмивана», «дурне мужицтво»), загрожуючи всiх порiвняти батогами, глузує зi старих сiчовикiв.

Прибiчником Брюховецького стає новоявлений магнат Гвинтовка. Колишнiй козак, посiвши величезну займанщину, перетворився на пана. По-панському свавiльний вiн iз слугами, з мiщанами, яких називає «хамовим кодлом», «вразькими личаками» i наказує бити й гнати зi свого двору батогами. Його речi та звичап, на думку Шрама, годились би i звiрю Єремi Вишневецькому. А Черевань влучно пiдмiчає: «То були Вишневецькi та Острозькiп, а тепер пiшли князi Гвинтовки...» (с. 86). Не переконання веде Гвинтовку до Брюховецького і доля Украпни його не хвилює. Вiн спритно орiєнтується, на чиєму боцi тимчасова перевага, щоб не програти. Гвинтовка запанував на польсько-російський манер (то він вів себе як князь, заради чого й одружився з ляшкою, то, як російський поміщик, полював з хортами й обзивав слуг «чертями»). Гвинтовка на перший план ставить власне багатство, високий титул і розкіш, а не Україну. Шрам так характеризує суть Гвинтовченого «патріотизму»: «І Єремі дорога була Україна, і він махав за нею шаблею: як не махати, боронячи свої маєтності?».63

Куліш показує, як Гвинтовка ламає усталені законом і мораллю правила у ставленні до власної дружини, безцеремонно втручається в особисте життя небоги, Лесі Череванівни, намагаючись її одружити то з Вуяхевичем, то з Брюховецьким, щоб закріпити своє полковництво при новому уряді родинними зв’язками.

Хоч Кулiш змалював постатi авантюрника Брюховецького i його прибiчникiв дещо однобоко, свiдомо перебiльшивши пх негативнi риси, роман звучить досить реалiстично.

Отже, якщо образ Сомка автор змальовує в прикрашеному вигляді, прагнучи показати людину державного розуму, державних інтересів, то Брюховецького він характеризує як підступну, зрадливу і властолюбну натуру. Це політичний авантюрист, людина без честі і гідності.

В ряду історичних персонажів, Куліш згадує і Павла Тетерю – сумнозвісного гетьмана Правобережної України. Відчуваючи сильне невдоволення народу, Юрась Хмельниченко на початку жовтня поклав булаву й постригся в ченці, призначивши Тетерю наказним гетьманом. За кілька днів Тетеря скликав на раду в Чигирині правобережну старшину й чернь, де його обрали гетьманом, з тим, що Україна та Запорозьке військо й надалі визнаватимуть залежність од Польської корони. Тетерю вибрано не одностайно. Прибічники Росії не схвалювали його кандидатуру. Одразу ж після виборів Тетеря відкрито перейшов на бік Речі Посполитої. Збереглося кілька його листів до польського короля, в яких він просить надіслати йому в поміч коронні війська, щоб спільно з ними вигнати орду й приєднати також і Лівобережну Україну до Польщі.

Тетері довелося вступити в боротьбу з лівобережним гетьманом Якимом Сомком, а потім і з його наступником Іваном Брюховецьким, які намагалися об'єднати своєю булавою обидва береги Дніпра під зверхністю Росії.

Вірним сподвижником Сомка зображено паволоцького полковника й попа Шрама, палкого поборника об'єднання України. Йому відведено в романі багато місця, й саме через образ Шрама П. Куліш найповніше розкриває свої погляди.

Шрам — доброчесна, шанована людина, відважний воїн. Привертає до себе увагу незвичайна зовнішність цього полковника – священика. Мужньо веде себе Шрам у бою, його стійкість викликає здивування навіть у бувалих воїнів: «Що, тебе Господь сотворив із самого заліза?» (с. 118). Паволоцький полковник Шрам – одна з центральних постатей роману – людина досвiчена, мудра. Вiн добре розумiє, чого прагнуть претенденти на гетьманську булаву, правильно оцiнює їхнi полiтичнi та вiйськовi сили. Заради незалежностi України Шрам готовий вiддати сили й лiта, що йому судилося ще прожити. Вiн їде до Якима Сомка, щоб словом i дiлом допомогти йому в цiй справi – «привернути всю Україну до однiєї булави».64

Шрам – iдеально-романтичний образ, який усiма силами прагне добра та спокою Українi. Навiть стосовно єдиного сина Петра, якому Божий Чоловiк пророкував, що той помре своєю смертю, вiдповiдає: «Нехай лучче поляже од шаблi i од кулi, аби за добре дiло, за цiлiсть України, що ось розiдрали надвоє» (с. 18).

I загинув Шрам теж за Україну, коли, рятуючи Паволоч, сам здався Тетерi й прийняв усю вину на одного себе: «Шрам паволоцький, жалуючи згуби паволочан, сам удавсь до Тетері і прийняв усю вину на одного себе. І Тетеря окаянний не усумнивсь його, праведного, як бунтовника, на смерть осудити й осудивши, повелів йому серед обозу військового голову одтяти» (с. 156).

Шрам рішуче відстоює право старшини вирішувати всі державні питання, із зневагою ставиться до простого народу, козацької голоти, запорожців, при цьому захоплюється їх героїчними подвигами у минулі часи. «Перевелися тепер уже кат знає на що запорожці. Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди тікав щонайкращий люд з городів, а тепер хто йде на Запорожжя? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба»,— говорить Шрам (с. 37).

Проте в ставленні до козацтва Шрам, як і сам П. Куліш, досить непослідовний. Він захоплюється їх героїчними вчинками в боротьбі проти польської шляхти, татарських людоловів, їх відвагою, відданістю січовим звичаям, безкорисливістю. Із вдячністю пригадує, як запорожці (отаманом яких виявився саме Кирило Тур) врятували йому життя.

Гідний батька його син Петро — «орел, не козак». Хоробрий, завзятий та мужній, він робить перші успіхи у військовій справі — здобуває вороже знамено. Петpо Шpаменко – лицаp, добpий козак, сміливий, завзятий, мужній. Його хоpобpість і відданість батьківщині дивує бувалих козаків: «Hе кожен здатен під кулями велику pіку пеpепливти». По-лицаpськи відбиває він у Киpила укpадену дівчину, захищає її честь.

Петро Шраменко і Кирило Тур — юне козацтво, оповите романтикою і гідне подиву. Молоді козаки добре знають звичаї Запорізької Січі і продовжують її традиції, втілюють у собі кращі риси запорізького козацтва — волелюбність, завзяття, героїзм.

Молодість прагне слави і звитяги, самостверджень. Водночас вихідці з різних станів Кирило Тур і Петро Шраменко далеко не завжди розуміють один одного, їх політичні й моральні орієнтири часто не збігаються. Звичайно, по-різному виховували своїх синів синів Іван Шрам і рядовий запорожець Тур, який зовсім маленьким хлоп’ям привіз Кирила на Січ, де той і виріс. Старий Шрам хотів бачити Петра патріотом, людиною твердої вдачі і відповідно формував його, хоч Петро був у душі ліриком. Кирило ж на корзацькій вольниці виріс гордим, впевненим у своїх силах, ніколи нікому не поступався гідністю. Коли Петро не міг протистояти в суперництві Сомкові, бо був підлеглим гетьманові, то для Кирила в любові всі рівні. І Петро, і Кирило полюбили дівчину щиро, але Петро добивався взаємності, а Кирило, за козацьким звичаєм, вважав, що для повного щастя вистачить і його любові, а жінка полюбить потім. Варто звернути увагу на той факт, що з часом Кирилова любов не погасла й не пропала. Саме він хитрістю врятував Лесю від шлюбу з нелюбом, але не присилував стати його дружиною, а залишив у Череванів, даючи право вибору.

Кирило — найколоритніший, найяскравіший персонаж роману. Змальований Тур неоднозначно, багато чим нагадує героїв народних дум та історичних пісень. Відважний і великодушний, він ладен віддати життя за бойове побратимство, козацькі звичаї.

Курінний отаман запорожців, мужній, але химерної вдачі воїн. Життя його сповнене пригод, те, що він робить, під силу лише велету. Головне для Кирила, сина запорожця, — козацька честь: «Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного» (с. 63). Мета його життя — здобути славу, що переживе лицаря. Головне, щоб лицар стояв за праве діло і бив ворога. Життєва філософія Кирила — філософія свободи, любові та гуманізму, коріння яких у легендах та переказах про козака Мамая, у характерництві запорожців. Пантелеймон Куліш, творячи образ Тура, використав розповіді про козацьку винахідливість і безпечність: зокрема, про те, як козаки напускали ману на ворога й тим-то так легко перемагали його. В основі химерності Кирила — глибока й вразлива українська емоційність, безмежна любов до людини й світу, прагнення зігріти, розвеселити світ.65

Позиція Куліша щодо кармазинників і низовців відбулася і в зображенні Петра та Кирила, але силою художньої правди автор не тільки визнав запорожця героєм, а навіть змалював виразніше і яскравіше, ніж Петра. До того ж Кирило постає перед нами сформованою особистістю, людиною, яка вже визначилася, а Шраменко – інколи зовсім дитиною.

Інший представник запорізького козацтва в романі — «січовий дід» Пугач. Старий Пугач змальований у романтичному ключі, він охоронець козацьких звичаїв. Цей образ ілюструє кращі традиції Запорізької Січі. Пугач усюди, за будь-яких умов відстоює правду, незважаючи на те, хто йому протистоїть. Він хоче, щоб на Україні не було «ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого». Так, на «чорній раді» він підтримував Брюховецького, але відчувши справжню суть цього демагога, та ще коли побачив, що новий гетьман почав виявляти зневагу до демократичних традицій запорізького козацтва, з гнівом картає його та рішуче пориває з ним.

Козак Пугач – це носій народної моралі, старий січовик, який на своєму віку не раз був кошовим отаманом. Але все ж таки він наївний, мов дитина. Спираючись на його авторитет, добився булави Брюховецький, а полковницького пірнача – Гвинтовка. Та пізніше Пугач став їм не потрібним, смішним. З нього Брюховецький навіть жорстоко познущався, висміявши старого перед усією громадою. Цікаво, що в цей момент Пугач ще не бачив у Брюховецькому зрадника, але вже розпізнав покруча, який кине під ноги одвічну січову мораль.

Дещо в іншому аспекті слід розглядати образ Тараса Сурмача. Він щиро захищав інтереси свого стану, мав мужність говорити правду в очі навіть грізному й авторитетному Шрамові. До протесту Тараса штовхнула образа, бо його і таких, як він не прирівняли у правах з реєстровими козаками. Після романтики Хмельниччини Тарасові вбилося в тямки те, що бути козаком – вигідно. Підмовлений посланцем Брюховецького, він вимагав рівності, а ця рівність в Сурмачевому понятті означала мати право стати козаком, а потім і в старшини вибитися. Ніжинська рада відкрила Тарасові очі на обіцяну Брюховецьким рівність. Він сам бачив, як запорожці грабували Ніжинських купців, сам же з гіркотою признався Череваневі, що усвідомив свою помилку.

Надзвичайно цікавим є образ Василя Невольника. Ця зламана неволею, а пізніше прислужництвом особистість. У часи своєї молодості Василь був одним одним з найкмітливіших козаків, знав грамоту і Дніпрові Гирла. Доля зробила з колишнього лицаря страдника, яскравим свідченням чого стало його нове прізвище – Невольник. Добровільно прийняте рабство в Череваня доконало Василя до решти.

Цікавим і неоднозначним в романі є образ поміщика Череваня. Черевань брав участь у визвольній боротьбі українського народу проти Польщі, займаючи високі посади у війську Хмельницького. Автор, на жаль, не уточнює, ким в цей час був Черевань, але факт збагачення завдяки військовим трофеям і можливість стати тестем гетьманові (а в цьому разі мало було багатства і вродливої доньки, неодмінною умовою мусив бути і високий рід) свідчать про те, що під час Хмельниччини Черевань командував щонайменше полком. Хоча для П. Куліша він є уособленням «хутірської ідилії», все ж таки його образ важно назвати позитивним.

Черевань прикипів до свого багатства і взагалі з хутора нікуди не виїздив. Війна, а потім легке збагачення зруйнували в його душі почуття милосердя. Навіть не дивлячись на те, що Черевань людина доброзичлива і щира, коли він з родиною приїжджає до Гвинтовки в трофейному ридвані, княгиня, впізнавши свою карету, мліє, а Черевань, сам люблячий батько, зі сміхом і навіть насолодою розповідає, як козаки розправилися з князем і дітьми, що їхали в цій кареті: князя віддали татарам в полон, а маленького сина кінськими копитами потоптали.

Для Череваня поняття України уособлює його хутір: «А що нам, брате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти, або пити, або ні в чому хороше походити?» (с. 32). Він на перший план ставить власне багатство і розкіш, а не Україну. Черевань іде на компроміс із своєю совістю, він погоджується їхати на вибори в Ніжин суто з особистих корисливих міркувань, що пізніше, на «чорній» раді, проявилося в наївному: «Я свого зятя на всякому місці оберу гетьманом» (с. 133).66

Череваневою жінкою була українка, яка керувала своїм чоловіком, як хотіла. І Черевань і Череваниха дуже любили свою єдину доньку, але не догледіли її ні першого разу, коли викрав Кирило Тур, ні другого, коли Гвинтовка фактично почав торгувати Лесиною вродою заради власної вигоди. Навіть звістку Тура, що з Лесею нібито хоче одружитися старий Брюховецький, Черевані сприйняли з покірною готовністю.

Яскравими романтичними барвами змальовує Пантелеймон Куліш другу сюжетну лінію – кохання Петра і Лесі, пристрасний порив Кирила Тура. Витоки її лежать у народній творчості, хоч є тут чимало й від романтичних творів західноєвропейських письменників. У дусі народних пісень змальована краса Лесі, її кохання з Петром. Загалом образ Лесі Череванівни теж ідеалізований, типізований образ красуні з українського фольклору – вона уособлення жіночої краси і чистоти.

Закоханість Кирила Тура вдало передана через поєднання незвичайного, гіперболізованого захоплення його Лесею та силою почуттів.

Так, Кирило викрадає дівчину, хоч знає, що вона – наречена самого гетьмана. Він мужньо відносить жорстоку кару киями, проте не відмовляється від своїх намірів. Усюди діє відкрито, як справжній лицар.

Є у творі Куліша й масові сцени: хрестини Сурмачевого сина, напад п’яних косарів на Шрама, похорон ніжинського війтенка. Підбурений обіцянками Брюховецького, народ справді зворохобився і нашкодив сам собі, що досить повчально й для нашого часу. Українське суспільство в романі строкате. У ньому досить часто вивищуються натури сильні і яскраві. Як писав Шлемкевич, «не на геніях і не на героях спочиває суспільство, але на масі філістрів, порядних людей». А порядних людей в «Чорній раді» таки чимало.

«Чорна рада» перейнята поетизацією давньої слави України, звитяги козацтва, драматизмом боротьби за гетьманську булаву та прагнення особистого щастя.

«Чорна рада» – твір значною мірою мозаїчний. Народ України в романі знаходиться загалом на задньому плані, але в окремі моменти ніби насильно проривається наперед і стає перед очі читачам. Тоді він набирає сили, широти і величі. Довільність образів простих людей, поодинокі образи їх і народні масові сцени створюють ефект реальної присутності і читачі сприймають громаду під таким кутом зору, як щодня своїх сучасників.

Високі уявлення про честь, славу та вірність автор утілює в образах козаків, яким він симпатизує. Рушійною силою їхніх вчинків є любов до України, що переживала тяжкий період розбрату та іноземних нашесть. Пантелеймон Куліш створив цілу галерею вірних синів України, козаків - лицарів, для яких священними були поняття доблесті, честі, бойового побратимства. Лицарі козацтва борються за соборність України, готові віддати своє життя заради Батьківщини.

Дуже важливо розглянути особливо важливий для розкриття авторського задуму образ Божого чоловіка. Кулішів кобзар – це не старець і не жебрак, а патріот, воїн Божий, ходяча совість народу. Мирське життя для божого чоловіка нічого не значить, він поза соціальними станами, вище політики і міжусобиць, тому жодного разу не є виразником якоїсь окремої групи. Свою сліпоту він не вважає каліцтвом, а Божим знаменням, тому дивується й осуджує тих кобзарів, які за чарку горілки поробилися придворними поетами та музикантами. Кобзар не приходить на Ніжинську раду, але після неї виринає, наче з забуття, на череваневому хуторі. По-філософськи мудро пояснює Божий чоловік осиротілому Петрові, що то тільки здається, ніби зло підім’яло добро під себе.

Своєрідно витлумачено в «Чорній раді» й національний характер кобзаря. Як зазначає Вайтюк А., кобзар у Куліша прагне осягнути думкою найпотаємніші порухи людської душі: «Співаючи пісню, од серця голосить і до плачу доводить, а сам підведе вгору очі, наче бачить таке, чого видющий зроду не побачить» (с. 11). Дума про Хмельницького, пісні в його виконанні не лише оживляють у пам'яті сторінки драматичної історії України, а й формують національні ідеали, спонукають слухача замислюватися й над сенсом свого життя.67

Ідея сильної української держави згуртовує навколо Сомка представників різних верств тогочасного суспільства. Виняткова чесність, відданість своєму народові, мудрість увиразнюють духовний і політичний портрет Сомка як істинно народного керманича. В образі Сомка П. Куліш втілює такі кращі риси українського характеру, як хоробрість, відданість козацькій присязі.

Якщо образ Сомка автор змальовує в прикрашеному, романтичному вигляді, прагнучи показати людину державного розуму, державних інтересів, то Брюховецького він характеризує як підступну зрадливу і властолюбну натуру. Це політичний авантюрист, людина без честі і гідності.

Хоч Куліш змалював постаті авантюрника Брюховецького і його прибічників дещо однобоко, свідомо перебільшивши їх негативні риси, роман звучить досить реалістично. А змалювання образів у «Чорній раді» являє собою безумовне досягнення української прози на даному етапі розвитку великого епічного жанрового різновиду.

В образах козаків – Шрама, Пугача, Кирило Тура – письменник втілює такі прояви національного характеру як вiдчайдушна хоробрiсть, духовне благородство, а також ліризм і лицарство.

Отже, створюючи в романі систему персонажів, П. Куліш прагнув розкрити перед читачем найкращі риси українського національного характеру. Ми бачимо, що українському характеру властиві пристрасність, екстремальні вияви почуттів, материнське опікування інших, шанування речей, витончений смак до найдрібнішого, потреба в співзвучності з навколишнім світом, елегійний настрій та сильні почуття.

Емоційність національної української психіки пов’язується перед усім тісним зв’язком з природою, гармонійного співжиття з нею, що співзвучно з «хутірською філософію» Куліша.

Не останню роль у виявленні українського характеру відіграли і історичні чинники. В Україні історично склалося так, що розвиток найбільш істотної складової нації і національної психології – національної самосвідомості – гальмувався. Нація вижила в той час лише завдяки козацтву, міщанству, яке об'єднувалось у братства, і, найголовніше, селянській масі, що а той час становила більшість українського народу. Необхідність постійної боротьби за своє національне та релігійне примушувала напружуватися інтелектуальні сили нації, і це дало чудові плоди – виникла національна ідеологія, яка наповнила життєдайним змістом поняття Україна, Русь, Вітчизна – саме ці прояви українського характеру прагне донести до читача П. Куліш.

Але тут же письменник робить акцент і на такій особливості українського характеру як ставлення українців до загальнолюдської ідей та суспільних подій тільки з огляду на особисту прихильність.

П. Куліш висвітлює також ставлення українського народу до праці. Праця може бути важкою, навіть виснажливою, але вона вдячна. Життя людини концентрується навколо її оселі, котра відрізняється впорядкованістю, охайністю та ретельним доглядом. Особливе місце займає жінка – ніжна, сповнена любові і власної гідності.

Але намагаючись об’єктивно оцінити характер українського народ, П. Куліш наголошує в романі на те, що вдача українців досить складна та суперечлива. З одного боку відвага, хоробрість, жадання слави, нехтування комфортними умовами життя, з іншого – заздрість, підступність, нахил до грабування. Гострий і хитрий розум, здатність до ремесел і мистецтв, культивування військової честі, справедливості, волелюбності поєднуються з ледарством, зрадливістю, жадібністю. Лицарська любов до землі уживається з недбайливим ставленням до неї.

Світосприйняття українського характеру базується на покладанні більше на долю, аніж на власну самоврядну волю відносно життєвих надбань. Доля чи Бог виступають репрезентантами зовнішньої вищої волі, котра повсякчас здатна розпорядитися людським життям і його достатком. Покірність долі і готовність прийняти її встановлення замістила в даному випадку активну силу особистісного самовизначення.

Твір «Чорна рада» був першим романом в українській літературі, став школою для наступних поколінь прозаїків у тому, як будувати захоплюючий сюжет, як створювати яскраві романтичні образи, як майстерно компонувати, як забезпечити живий колорит епохи. «Спасибі тобі, Богу, милий друже мій великий, за твої подарунки і особливо — за «Чорну раду»,— писав Кулішеві Тарас Шевченко,— я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі».68

Як ми бачимо, роман «Чорна рада» засвідчив, що український народ має давню і гідну пошани історію, велику культуру. Щедро використовуючи фольклор, опоетизовуючи народний побут, Куліш тим самим звеличив самобутність духовного життя нашої нації. Своїм романом письменник ставив перед читачем глибоко гуманні та високоморальні ідеали, які й формували естетичні смаки українців.

Також даний роман подає яскраві приклади козацької звитяги. Лицарська душа козака, якої «і весь світ не сповнив би», не тільки зачаровує, а й навчає: світ широкий, а Україна одна, зрадивши її — занапастиш і себе.

Тож роман — хроніка подій 1663 року — виявився напрочуд сучасним. Історія не раз навчала українців об'єднуватися у визвольних змаганнях, у захисті державності, але не завжди ми були гарними учнями. Поміркуймо над тим і не припускаймося давніх помилок.


Висновки


Пантелеймон Куліш був однією з найколоритніших постатей свого часу в українській літературі. Культурницьке подвижництво, що виокремлювало його навіть серед плеяди видатних сучасників, захоплено вітала величезна частина суспільства, мимоволі утворюючи навколо його особистості атмосферу творчої таємничості. Той постійний інтерес підтримувався передовсім самою діяльністю П.Куліша. В основі її — бажання дійти своїм словом і думкою до найширших народних мас.

Роль П.Куліша у пробудженні українців з летаргічного сну неоціненна. Вже на світанку його діяльності література, слово, народ стали для нього єдиним цілим. Фольклор і згадки про старовину – слугували засобами розкриття гіркої сучасності. Героїку минулого поставлено на службу сучасного. Все це склало основу великої літератури, гідної великого народу, його героїчної історії, оригінальної культури.

П.Куліш робив усе можливе для зближення літератури з народним життям, для залучення до праці нових сил з глибин народних, звідси – його увага до збирання і видання історичних пам'яток та фольклорно-етнографічних матеріалів; до організації українського журналу, українського книжкового видавництва, українських літературних гуртків і широких громадянських виступів.

Пантелеймон Куліш належить до тих діячів, які, будучи багатогранно обдарованими, зробили величезний внесок у розвиток української культури, літератури, мистецтва, мови, науки. Він був прозаїком, поетом, драматургом, перекладачем, з багатьох європейських мов, ученим-літературознавцем та критиком, фольклористом, істориком, етнографом, педагогом, дуже багато зробив як видавець, громадський діяч.

Український романтизм зростав на національному ґрунті, він увібрав у себе весь аспект українського духовного та суспільно-політичного життя, живий досвід історичної долі нашого народу. П. Куліш був найяскравішим представником українського романтизму, в рамках якого вперше визріли і сформувалися ідеї національного державотворення, українська ідея як основоположна засада цього процесу, ідея народності, а також чимало інших важливих світоглядних проблем. У творах П.Куліша була осмислена і узагальнена ідея українства, що стає виразником національної самосвідомості, ідейним побудником борців за українську незалежність і свободу.

Народний чи фольклорний романтизм письменника виражав специфіку українського світобачення, основні риси духовного життя народу і ґрунтувався на відповідній філософській основі.

Особливим у формах українського романтизму П. Куліша стає посилена увага до людської особистості, її долі, її національного способу буття, а також проблеми самопізнання. Найголовнішими ідеями його творчості в рамках українського романтизму є ідеї історизму, народності та фольклору як етнографічного джерела пізнання української історії. Домінуюче місце у романтичному мисленні займає україноцентризм, на основі якого формувалася українська ідея.

З світоглядом романтизму пов’язана уся літературна спадщина письменника. П.Куліш видав такі поетичні збірки, як «Досвітки», «Хуторна поезія», «Дзвін»,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: