Філософські аспекти кохання, часу і вічності, смерті та безсмертя в сонетах Шекспіра
У «Бенкеті» Платон поступово наводить читача на думку, що існує кохання небесне і земне. Це зіставлення стане звичним у мистецтві. Платон наголошує: люблять не тільки тіло, люблять душу. Тіло стане порохом, а душа – ні. Кохання прагне краси, бо краса – це благо. На його думку, людина, яка причетна до вищої краси й довершеності духовної, причастилася до безсмертя богів.
Деякі дослідники розглядають окремі тези діалогу «Бенкет» як провість вчення про тотожність Бога і Любові. «Любов – це Бог», – скаже потім апостол, наслідуючи Платонову формулу. Філософія Платона взагалі перегукується з християнськими поглядами [47; 185].
Діалоги Платона пасують однаково і філософії, і літературі. Світ його інтересів – неосяжний.
Найвиразніше можна простежити вплив платонівських ідей в сонетах, присвячених другові й «black lady». В добу Відродження чоловіча дружба ставилася вище за кохання до жінки (Данте, Петрарка, Мікеланджело, Шекспір). Це ідея Платона, який вважав, що існує Чорний Ерос – кохання до жінки – та Ерос Афродіти небесної, яка причетна більше до чоловічої основи, тобто любов до юнака. Неоплатоніки Відродження вважали любов самодостатньою, як здатність, за Платоном, «бачити і пізнавати». Взявши до уваги ці філософські аспекти, ми бачимо необґрунтованість тлумачення «Сонетів» і як класичної любовної лірики, і як приписування Шекспіру багатьма західними критиками гомосексуальних нахилів. За Платоном, ідея сходження від нижчого – «гармонії форми» до осягненої розумом довершеності, досконалості призводить до виправдення призначення керувати всім, що надала тобі Природа. І в Шекспіра, і в Платона, де природа удосконалює форму шляхом нових народжень, бачимо ту саму ідею щонайвищої форми, як першого, доступного людині, степеня пізнання Космосу [8; 120].
Саме тому, що захоплення зовнішньої формою, – це шлях наступного пізнання, людина не має права нехтувати своєю чуттєвою природою. Тільки після пізнання Чорного Еросу їй відкриваються «очі розуму» (та сама «інтуїція розуму» Платона).
Розтавшися, ввійшов я в себе оком,
А те, яким тримаються доріг,
Поволі сліпне, вражене пороком,
Хоч зримих змін ніхто б не спостеріг.
Сонет 113 [64; 673]
Звичайно, що в тих чи інших сонетах не треба шукати тільки сухого теоретизування навколо філософських категорій, але їхня цінність саме в унікальній можливості зрозуміти поета, адже кожне ліричне відчуття має філософське узагальнення, кожен складник душі має паралелі в структурі Всесвіту, бо ж людина – це Космос у мініатюрі.
В сонеті 44 Шекспір пише, що відчуття його ще не досягнули високості, розуму і думки, які причетні до стихій Повітря й Вогню. Поет гірко-іронічно говорить, що йому залишається лише проливати сльози, які є втіленням все тої ж нижчої стихії – Води. Зазначимо, що з середньовіччя походить символіка сонетної форм: катрени символізували чотири стихії світу, а терцини – святу трійцю.
Та я не мисль і вільно так не лину
В той світ, що заховав твою красу, –
Корюсь я силі простору й часу,
Бо створений, як всі, з води і глини.
Вода – невтішних сліз моїх потік;
Земля – я до землі приріс навік
[64; 642].
В сонеті 45 розвивається думка, що лише любов до друга допомагає ліричному герою піднестися на ступінь вище, до Повітря й Вогню.
Проте дві інші всесвіту основи –
Повітря і вогонь – не знають меж:
Дихання мислі не заб’єш в закови,
Вогню бажання в пута не візьмеш.
Закінчується сонет гірким зізнанням у нездатності прилучитись до вищих стихій, бо «Вода» і «Земля» пригнічують його дух, який наважився на цей порив:
Коли до тебе линуть ці стихії,
Мого кохання віддані посли, –
Вода й земля, що в плоть мою вросли,
Руйнують вщент усі мої надії
[64; 642].
Та вони не тільки – «руйнують надії»; людина просто не може жити, удосконалюватись без причетності до вищих форм гармонії.
У цьому Сонеті, як і в багатьох інших, бачимо вже риси новонародженого бароко (безпорадність людини перед «вищими силами», стихіями, її рокованість, неможливість досягти гармонії).З погляду деяких особливостей філософії Шекспіра, сонет 45 є показовим, виявляє сутність саме шекспірівського неоплатонізму.
У діалозі «Бенкет» Платон пише, що всі люди вагітні як тілесно, так і духовно і, коли доживуть до певного віку, природа вимагає від них «розродитися» [48; 138]. Перестане існувати цей закон – і Любов припинить свій рух до Прекрасного, до постійного відновлення, відтворення; постане, за Платоном, Хаос, бо упорядкованого руху надано було світові в акті вселенської любові. Шекспір називає цей закон законом мудрості і краси. Ці ідеї розвинено у сонетах 1, 5, 11.
Ми прагнемо, щоб краса потомство мала,
Щоб цвіт її цілком не зачах,
Щоб квітнула троянда нетривала,
Все наново постаючи в бруньках
[64; 788].
Тут простежується глибока думка Платона, що краса, як абсолютна сутність, переходить від тіла до тіла, від душі до душі, постійно збагачуючись.
Прийшли мені на горе і на страх,
Любові дві в супутники щоденні.
Юнак блакитноокий – добрий геній,
І жінка – демон з мороком в очах
Сонет 144 [64; 687]
Як бачимо, Шекспірові не був чужим Чорний Ерос. У цьому сонеті, як і в інших, важливим є переклад «fair», яке має значення «чистий, прекрасний». Слово «fair», часто вживане Шекспіром як іменник, займає особливе місце в естетиці Платона. «Fair» повне протиставлення кохання до «смаглявої леді», яке Шекспір характеризує так:
О хтивосте, що гониш плоть у сказ,
Страшна нищителько душі слабої,
Джерело лжі, і підступу, й розбою
Тупа, сліпа й жорстока воднораз…
Сонет 129 (64; 680).
Шекспір розвиває думку Платона, що пристрасті, які володіють нашою душею, перешкоджають розумінню істини, удосконаленню душі. «Рух тотожного вони… (пристрасті) скували вкінець, виливаючись йому назустріч і перешкоджаючи як його виявленню, так і продовженню», – писав Платон («Бенкет») [48; 138]. Саме тому «fair» – любов до юнака, союз розуму і душі, вища любові до жінки.
Разом з тим, у прославленні земної краси коханої жінки Шекспір відходить від деяких крайнощів платонівської концепції. Йдеться про те, що земна любов до жінки може просвітлювати, коли вона живе в душі, яка прагне досконалості.
Щоб впевнити себе і очі ті,
Щоб і своїм очам не йняти віри,
Я ладен присягнути на хресті,
Що сніг темніший від твоєї шкіри.
Сонет 131 [64; 681]
Серед всіх сонетів, присвячених «смаглявій леді», сонет 151 є одним з небагатьох, які розвивають ідеї Платона. Платон вважав любов не тільки силою, що керує Всесвітом, але й джерелом людської свідомості [53; 103]. Шекспір розвиває цю ідею. Любов, згідно з Платоном, як найвища енергія Космосу, породила нашу свідомість, «людське в людині». Відштовхуючись від естетичної системи Відродження, Шекспір вважав, що Чорний Ерос є необхідною складовою структури людської душі, оскільки він – перша ступінь удосконалення, пізнання прекрасного.
Кохання юне-то й не зна сумління,
Хоч, певна річ, воно любові плід.
Тож вад моїх тобі чіпать не слід, –
Це твій порок у мене вріс корінням.
Бо зрадиш ти – безчестю віддаю
Я дух шляхетний на догоду плоті.
І душу вмить осквернену мою
Купає плоть в гріховному болоті.
Від імені твого, твоїх приваб
Та плоть тремтить і цілиться на здобич.
Вона за щастя моє, наче раб,
За тебе стати і сконати обіч.
По совісті, повір, моя ти любо,
Любов’ю зву цю боротьбу і згубу
[64; 690].
Як зауважують літературознавці, в перекладах О. Паламарчука і Д. Павличка цей сонет втрачає центральну ідею, перетворюється з філософського роздуму на висвітлення проблем зради й вірності у коханні. Читаємо у Д. Павличка:
Любов не знає, що таке сумління,
Хоч, звісно, совість – то її дитя:
Спокуснице, мої гріхопадіння –
Ява твого гріховного життя:
Я, зведений з пуття, солодкій хоті
Даю свого єства шляхетний пай;
Тоді сліпа душа плебейській плоті
Наказує: «Бери й перемагай…
Ні, не сумління бракне для кохання –
Я падаю й встаю від пожадання».
[65; 167]
Хотілося б зауважити, що шекспірівська Любов, на відміну від платонівської, є глибшою, трагічнішою. Любов у «Сонетах» теж є рушійною силою Всесвіту, але живе вона в душі смертної людини, котрій нести такий тягар буває не під силу. Шекспірівська Любов – це не тільки сходження до досконалості, але й тривала та болісна мандрівка, проща.
Прикладів розвитку ідей Платона, неоплатоніків в естетиці Відродження можна було б навести багато, але, ведучи мову про шекспірівські «Сонети», цікаво простежити цей вплив ще й на лексичному рівні, в плані співвідношення значень деяких базових понять.
Йдеться про такі поняття, як «Мистецтво», «Любов», «Природа», «Краса», котрі щільно пов’язані у Шекспіра з «Fair». Ці поняття так само є складниками естетики Платона, значення яких співпадають у філософському плані. «Ти є тим, чим ти є завдяки Природі й тому, що ти сам з себе зробив».
Але в трактуванні творчості як такої Шекспір відходить від Платона, вважаючи любов силою, здатною запліднити мистецтво, хоча мистецтво – понад усе. Лише в єдиному сонеті (103) у Шекспіра, як і у Платона, прекрасне винесено за межі мистецтва (мистецтво у Платона – «відображення відображеної» абсолютної краси, і, тому існування його не виправдане) [53; 120].
Убогих муз убогий марнотрат;
Не мало фарби, гідної сюжету:
Без всіх прикрас нужденного сонету
Лице твоє прекрасніше стократ.
Тож чи не гріх прекрасне прикрашати,
То ж сонце кутати в запону хмар.
Обкрадуть лиш природи щедрий дар
Моїх рядків занадто вбогі шати
[64; 668].
Особливий інтерес викликає вивчення у Шекспіра значень слова. «Любов», яка є базовим поняттям естетики Платона. В перекладах українських, де є різні варіанти, відсутні в російській мові (любов, кохання, любощі, милість), так само як і звертання до коханого (коханої), маємо більшу можливість побачити Шекспіра його палітрою любові, починаючи від того, що Платон називав «усякою жагою цілісності», закінчуючи Чорним Еросом.
Як можеш ти, жорстока, мов тиран,
Сказати, що тебе я не кохаю?
Хіба собі не завдавав я ран,
Не мучивсь ради тебе сам без краю
Сонет 149 [65; 161]
Моя любов – гарячка: день при дні
Вона того жадає, що хворобу
Підживлює і живить зло в мені
Бажаючи звести мене до гробу.
Сонет 147 [65; 163]
Поняття «Краса» у Шекспіра так само має багато спільного з Красою у Платона. Хоча Шекспір не є настільки категоричним, завжди розуміючи Красу як трансцендентну сутність, він продовжує думку Платона, що істина, краса пізнаються лише «розумом душі». Земна Краса має кінець лише на землі, вважав за неоплатоніками Шекспір.
Отже, ми ще раз наголосимо на деяких елементах світогляду, естетичної системи Шекспіра, які наближують його до Платона, неоплатоніків і яскраво простежуються в «Сонетах». По-перше, це ідея існування космічної гармонії. Кінцева мета розвитку людства – в досягненні цієї гармонії, а найвища мета людського життя – гармонізація власної душі, прагнення до істинного прекрасного. По-друге, Любов – сила, яка впорядковує Всесвіт, надає йому динаміки. Ця сила має якісну ієрархію, по-різному виявляючись на різних степенях еволюції Космосу. Осягати істину людина може, лише піднявшись на вищий ступінь пізнання – інтуїцію розуму, осягнення і конструювання думкою. Нарешті, Людина – це і Космос в мініатюрі і кінцева мета творіння, ланка, яка пов’язує матеріальні та духовні сили Всесвіту.
Краса, і правда, й доброта – вся суть
Мого мистецтва і людини в світі;
В цих трьох словах – всі помисли живуть,
Три теми в них, та воєдино злиті.
Краса, і правда, й доброта колись
Жили окремо, та в тобі зійшлись.
Сонет 105 [65; 121]
Оскільки «нічого ні доброго, ні злого немає, тільки наше мислення робить його таким», то зрозуміло що і «його жіноче зло», і його «юнакове благо» існують не стільки в реальному житті, скільки в його мисленні, в його поетичній – творчій уяві. Лише твердо запам’ятавши цю аксіому, можна приступати до Трактування поетової творчості. Поетове слово – місток від його уяви до нашої. І якщо картина, що її малює нам наша уява, не збігається з картиною, яку намалювала поетові його уява перед втіленням її у слово, то причин цієї розбіжності може бути дві – неточність поетового слова, або ж неточність розуміння читачем того слова. Проти першої причини говорить негаснуча й сьогодні слава Шекспіра як майстра слова. Залишається причина друга.
Тема кохання в сонетах Шекспіра нерозривно пов’язана з темою краси, з осягненням сутності прекрасного, тобто естетичного ідеалу. Цей зв’язок Краси і Любові також спостерігаємо у Платона, в його «Бенкеті». Чуттєве кохання, тобто Чорний Ерос, це перша, нижча ступінь осягнення людиною краси як фізичної довершеності людського тіла. Воно веде до поступового усвідомлення краси духовної, і це Платон вважає вже вищим етапом у розвитку почуття кохання – це ерос Афродіти небесної, який допомагає людині піднятися у своєму почутті до найвищого естетичного ідеалу.
Гуманісти Ренесансу подивляли людину як «подобу божу», не обожнюючи її. Не менш захоплювався «чудом світу» і Шекспір.
Язичницький погляд на світ, відроджений Ренесансом вписував людську (переважно жіночу) красу в красу землі, у величаву гармонію світобудови. Звідси образна мова ренесансної поезії, що наділяє жінку всіма красотами землі і неба, – «фальшивими порівняннями», за оцінкою Шекспіра, бо сучасні йому поети порівнювали тільки видиме з видимим, працюючи радше як словесні живописці без знання перспективи. А справжня перспектива, як дає до зрозуміння 24 сонет – це погляд ока, скерований не назовні, а всередину.
Мій зір – художник, що працює вміло,
Він образ твій в моїй душі створив,
А рамою моє зробилось тіло:
Хіба це не найкраща з перспектив?
Дивись крізь майстра на його творіння,
Пізнай, де правда, зрима не для всіх:
В моїй робітні з вікон блискотіння –
Ще блиски сонця із очей твоїх.
[65; 39]
Шекспір, як показують сонети, бачив ті ж «фігури краси» в живій природі, користувався тими ж поетичними «фігурами краси» (сонет 104), тільки писав не вроду, а душевну красу людини, й послуговувався не стільки порівнянням, скільки метафоричним переносом.
Він не тільки переносив властивості людської душі на видимий світ, активно користуючись прийомом персоніфікації («живі» квіти у 99), а переніс видимі прояви краси в незриму людську душу і тим унаочнив її красу (Юнак-квітка). Він персоніфікував (олюднив) не тільки світ видимий, а й мислимий, чуттєвий – ідеї, абстракції, почуття, духовну матерію артефактів (Я, Юнак, Жінка). Так об’єднавши уявою два паралельні світи, мікро- і макрокосмос, в одному зримому космосі, бачачи їх обидва воднораз і в одночассі (16, 104), він збагнув їх єдиносущність і взаємозалежність. І єдиносущому космосі внутрішньому окові, яке «блукало між небом і землею», нескладно було добачити, що життя цього космосу залежить від його гармонійності, а розумові – збагнути, що в гармонійності життя й полягає його смисл і краса, і що джерело цієї гармонії – краси слід шукати не зовні, а всередині людини. А власне кохання помогло йому збагнути, що квітне й плодоносить краса в тій людській душі, яка одержима правдивою любов’ю.
Сліпа любове, що вчинила ти
З моїми потьмянілими очима?
Вони не бачать скази в красоти,
Дарма; що кожна сказа видна й зрима
Сонет 157 [65; 153]
Час, про який говорить перший рядок цього сонета, виявився «змарнованим», бо поети минулого так і не зуміли переконливо виразити правдиву людську красу. Наш поет навіть знайшов причину, чому – бо «дивилися (на неї) тільки обожнюючими очима». Справді, античні часи вже мали уточнене поетичним мисленням уявлення про любов як життєве начало (грецький Ерос), про любов як вираз краси (Афродіта – Венера), стійкості й чистоти (Артеміда – Діана), любов як творчу (Феб – Аполлон, Музи). Людська любов була обожнена у її найпоширенішому вияві – коханні, і зафіксована в різностатевості Ерота і Афродіти, з їхньою конкретною символікою зовнішнім виглядом, атрибутами й «характерами». Платон теж дивився на людську душу тими ж «обожнюючими очима»: змальований ним Ерос душі тягне в небеса, до «істинного царства» богів. Велику красу людського розуму й душі захоплені нею поети так чи інакше відтворювали в різних людських «подобах божих». Звідси – обожнення любові діяльної, саможертовної в образах Отця і Сина, Богоматері, святих – великомучеників. Звідси ж – середньовічний ідеал світської любові як стимулу до життєвого подвигу. В тому ж дусі продовжував і ранній Ренесанс – Данте з його Беатріче, Петрарка з його Лаурою: пані їхніх сердець усе ще ангельські. Такою була історія краси людської, що її прочитав Шекспір у «літописі змарнованого часу».
Свій власний «міф» він, вихованець з гуманістичної епохи, створив за тим же принципом зображення (формування, ліплення) духовної матерії, – виніс найкращі людські якості з душі назовні, але «зліпив» їх усіх разом в одну і суто людську подобу – дволикого юнака, якого, «роздвоївши», множив багатократно. Знайшовши цей здвоєний образ краси у власній душі (19–20), він і не міг дивитися на нього як на бога, – але думав про нього як про бога, захоплюючись чудом отого самопізнання й людиноодкровення, яке здійснив завдяки звичайній нібито людській любові і звичайному (нібито) дзеркалу людського слова [15; 315].
Покаже дзеркало, як врода в’яне,
Годинник – як хвилини марно йдуть,
Але з цієї книжки думка встане,
І ти збагнеш непроминання суть.
Сонет 77 [65; 95]
Завдяки своїй добі, що божественну красу людини добачила, нарешті, у ній самій, поет-Юнак, став «паном» цієї людської краси – у – собі і – відповідно – в поезії. Як опановували цю красу інші поети тієї ж доби, говорять сонети 67–68.
Його лице – це показна позлітка,
А мапа давніх літ, коли краса
Цвіла і в’янула, неначе квітка,
Світила, мов незаймана роса.
Тоді не діяла ще гриму школа,
Не знали фальшувань і фарб для лиць,
Тоді не прикрашали блідні чола
Волоссям злотним, краденим з гробниць.
Всім видно в ньому святощі минулі,
Античної доби мистецьку суть,
Як відумерлі і старі кошулі
Ніхто не смів на себе одягнуть.
Проти підробок – правді навдогоди
Являє він чарівливість природи.
Сонет 68 [65; 83]
Загальною темою цілого сонетарію – як цього й вимагала традиція жанру – є любов. Маємо у нім невелику, але виразну групу «любовного трикутника», чітко окреслену одним сюжетом, та розкидана вона по різних місцях у різних циклах (41–42, 133–134, 144). Симпатії автора в усіх п’яти віршах цього «трикутника» – на стороні юнака; у парі 41–42 тішиться ними і «жінка»; зате в симетричній парі 133–134 та в 144 сонеті жінка змальована у непривабливій тональності, – вочевидь, саме ця негативна оцінка її образу й визначила місце останніх трьох сонетів у «жіночому» циклі.
У двоякому поділі сонетарію відбите і двояке почуття автора, одне – позитивно забарвлене, «світле» («fair») – віднесене ним до особи «юнака», інше, з негативним забарвленням, «темним» («dark») – до особи «жінки» – дарма, що сама вона не завжди була джерелом лише негативних емоцій (41–42, 127–128, 130, 138, 145, 151, 153–154). І «жінку», і «юнака» поет однаково називає «my love», – та тільки любов ця різна і описана по-різному, – як любов «світло-гарна» і любов «темна», «негарна».
Для зведеного образу любові який знаходимо в «юнаковому» циклі (Сонет 116), знайдемо відповідну пару в «жіночому» циклі – 129 сонет. Тема цього сонета – хіть. Порівняймо:
Любов-то не часу нікчемний блазень,
Що тне серпом троянди запашні;
Ні, то судьба, що без повчань і казань
Живе віки, а не короткі дні.
Якщо не так – я не створив нічого,
І в світі не любив ніхто нікого.
Сонет 116 [65; 131]
Дух марнотратства в хтивості живе,
Щоб згинути. На те немає ради.
Хіть кривосвідчить, убиває, рве,
На підступи готова і на зради.
Кохаєш – до, а потім – повен мсти,
Клянеш, немов наживку проковтнути
Тобі дали, щоб з розуму звести
На пробу – рай, блаженство, благодать,
По пробі – біль, сновидиво нелюбе…
Сонет 129 [65; 145]
Отже, любов, оспівана в 116 сонеті (а заразом й у всіх інших «юнакових»), – це любов нехтива, не тілесна, себто платонічна, духовна. При узагальненому трактуванні понять «любов» та «хіть» доречно розширити рамки і вести мову про дихотомію душі й тіла, духовного й тілесного начал у людині.
Поет і Юнак
Принцип протиставлення Хоті й Любові, за яким укладений Шекспірів сонетарій 1609 року, знаходимо вперше в п’єсі «Марні зусилля кохання», що датується весною 1592 року. Принцип цей аж ніяк не був новацією. Не цілком новим було й те, що речником «небесної любові» – Любові – він зробив земну людину (тут, як ми вже зазначали, Шекспір ішов слідами гуманістів раннього Ренесансу, що ставили людину в центр усесвіту). Шекспіровому Адонісові підвладна уся звірина земна і птаство небесне; правда, панує він над ними в чудесний спосіб – не стільки силою й розумом, скільки добротою й красотою.
Новим у Венері й Адонісі не є протиставлення Хоті й Любові, а протиставлення їхніх втілень, однаково прекрасних: «небесну любов» сповідує земний чоловік, а «земну» – обожнена жінка; більше того, цей чоловік – зовсім молодий і ще не досвідчений в коханні, тому й краса його непорочно чиста, мов у весняного першоцвіту. Шекспір для того й дофантазував міфологічний сюжет, щоб змалювати нам ось такого земного юнака унікальної вроди й чистоти душі.
В античних греків та римлян небесна любов була прерогативою богів; у середньовічній Європі її носіями були шляхетно-непорочні, чудесно-героїчні лицарі та ще шляхетніші дами чудесної вроди, нерідко ототожнювані з Пречистою Дівою. Поети раннього Ренесансу оспівували земних жінок з янгольськими обличчями, а небесною їхня любов була насамперед тому, що янголи їхні були їм недоступні – як і належить янголам. Оспівувана поетами ідеальна любов правила за ідеал, але такий, що навіть не передбачався для здійснення. Чи не тому улюбленцем поетів пізнього Ренесансу став син небесної Венери, дещо приземлений – Ерот – Купідон, який зовсім не дбав про високі ідеали [15; 191].
Шекспір же, вступивши у поетичну любовну ріку, відразу пішов проти течії: він не відмовився освячувати природний ідеал краси й любові, але опустив знесену на небеса земну жінку – Венеру – з її небес.
Вважали чорне злом старі часи,
Вродливим зватись не могло смагляве,
Сьогодні ж чорне – явина краси,
Хоч, як байстря, ще носить знак неслави
Не має врода вже своїх названь,
Що віддавали шану й честь природі…
Сонет 127 [65; 143]
Він відмовивсь поклонятися жінці як богині, Але відкинув і напівдитяче – напівчоловіче втілення примхливого людського кохання – того володаря людських сердець, що наосліп гасав на своїх крильцях між небом і землею, між Любов’ю і Хіттю. Між двома статями – «man» і «woman» – Шекспір вибрав первинну – чоловічу.
М. Грабевич зазначає: «не дивно, що тільки в писанні любовних комедій знаходить поет найбільшу втіху, – тут його юнаки живуть не пов’язаними суспільством, природніми почуттями, що властиві прекрасній порі юності: тут їхні жадання гарні і чисті, тут вони сміються кохаючи і кохаючи страждають, щоб врешті з’єднатися з коханими у щасливому шлюбі.» [15; 193]. Про те, що Шекспір найкраще почувався саме в комедійній стихії, свідчать його сонети: час від комедії до комедії – це час оплакуваної «розлуки» з його Юнаком, – з його власним Юнаком, бо Любов – кохання, яку він утілював на сцені у своїх закоханнях – його власна. Так само, зрештою, як любов – милосердя, Любов – патріотизм, Любов – доброта, втілювана ним у персонажах трагедій та історичних хронік.
Ми підійшли до розуміння того, що Юнак поета-драматурга – невід’ємна частка його власної психіки, краща частка його я (38), його «шляхетніша половина» (151), його «добрий дух із сяйним чолом» (144), його «син – сонця» (33). Юнак – Любов живе у ньому двояко – у серці (любов-почуття) і в уяві (Любов – персоніфікований образ), звідки він «випорскує на світ при нагоді», народжуючись у постатях-персонажах Шекспірових п’єс і поем – юнаках і юнках.
Як батька тішать молоді синове,
Коли вже вік його додолу гне,
Так ти наснажуєш мій дух, любове,
Знов повертаєш до життя мене.
Красу, шляхетність, розум і здоров’я,
І все те разом в рисах світляних –
Всі людські цінності в тобі знайшов я,
І лиш любов свою щеплю до них.
Твої багатства і скарби – нетлінні,
Тому і я не вбогий, не