Xreferat.com » Рефераты по зарубежной литературе » Філософські аспекти кохання, часу і вічності, смерті та безсмертя в сонетах Шекспіра

Філософські аспекти кохання, часу і вічності, смерті та безсмертя в сонетах Шекспіра

клиша,

Бо в образу твого чудовій тіні

Добром просяяла й моя душа.

Ти – благородства втілення для мене

Моєї мрії щастя незбагненне.

Сонет 37 [65; 52]


Отже, можна з долею впевненості говорити, що образ друга – це облагороджений душею самого поета образ, що увібрав у себе все найкраще, що було притаманним поетові, його кращу частку душі. І любов ліричного героя до друга є платонічною любов’ю, духовною, потягом до споріднення душі, якій ліричний герой бажає щастя і добра.

Тому дружбі ліричного героя, його почуттям до друга притаманне все те, що зазвикле поєднується з коханням: захват красою друга, радість побачення, гіркота розлуки, муки ревнощів, розчарування, складні пристрасті людського серця. Дружбу ліричний герой ставить над коханням, тому коли його друг закохується у жінку, яку кохає він сам, він прагне зрозуміти друга і виправдати його, щоб зберегти свою вірність і дружбу, свою безкорисливу духовну любов. Ліричний герой, хоч і тяжко переживає зраду друга і коханої жінки, яка відвернулась від нього і покохала його друга, та не відмовиться від них, збереже дружбу і не стане заважати єднанню їх сердець:


Не буду я чинити перешкоди

Єднанню двох сердець. То не любов,

Що розквіта залежно від нагоди

І на віддаленні згасає знов.

Любов – над бурі зведений маяк,

Що кораблям шле промені надії,

Це – зірка провідна, яку моряк

Благословляє в навісній стихії.

Любов – не блазень у роках часу,

Що тне серпом своїм троянди свіжі –

І щік, і уст незайману красу.

Той серп любові справжньої не ріже.

Як це брехня – я віршів не писав,

І ще ніхто на світі не кохав.

Сонет 116 [64; 674]


Так сонет про намір ліричного героя відмовитись від власного щастя на користь друга й коханої перетворився в прекрасний гімн любові – всесильній, могутній і всепереможній.

Сонети 30 та 31 – спроба підсумку прожитого життя.

Всю свою любов до інших й інших до себе (тут: відсутніх, чи втрачених, чи померлих друзів), своє і їхні серця Шекспір уклав у «груди» любого йому Юнака – «його любові», «пана його пристрасті». Любов свою він мислить як почуття і позначає любов – почуття малою буквою. Але в «грудях» Юнака ще «царює» Любов, у всіх її якісних іпостасях. Написання цього слова з великої і з малої букви в сонетарії показує, що «цар» Любов – аж ніяк не традиційний «володар людських сердець» – бог Кохання, Купідон.

За аналогією з Шекспіровим розумінням часу – як часу природного, який «царює» у видимому світі реалій, та часу історичного, владного над духовним буттям людства, можна збагнути й те значення, яке Шекспір вклав у поняття love і Love. Виходить, що його Юнак – його «любов» – є носієм ще вищої сили – трансцендентної Любові, якій сам кориться. Так Шекспір вибудовує ієрархію в «царства Любові», відмінну від античної. Отже, Шекспірів Юнак належить і до реального людського світу (де любов, як і люди, народжується і вмирає), і до світу трансцендентного (де живе Любов і житиме цей Юнак, доки житиме людство). У цей другий світ поет дослівно вписує свою смертну любов – почуття і свого смертного Юнака як словесне втілення цього почуття. Другий світ – це світ духовної матерії, що її, серед інших, творить і він, поет, своїми книжками.

Майже всі Шекспірові любовні твори – Юнаки були його «залицянням» – відповіддю й викликом на примхливе жіноче залицяння. Так кохають поети; так кохав і Шекспір, у цей спосіб завойовуючи серце реальної жінки, а водночас серця реальних юнаків – молодих читачів-глядачів. Дилема яка зродила сонети «любовного трикутника і спричинювала неадекватне сприйняття його творів реальним юнаком – чуттєва залежність поета від коханої жінки, що, відбиваючись у «любовних книжках» – Юнака, понижувала пропагований ним ідеал Юнака та викликала домисли й плітки щодо амурних справ самого автора [15; 250].


Вона – твоя, та це не весь мій біль,

Хоч я також любив її й люблю ще,

А те, що ти скорився їй всуціль,

Те, що належить їй – болить найдужче.

Все ж прагну виправдання вам знайти:

Мене ти в ній кохаєш, любий друже,

Вона ж до тебе горнеться, бо ти

До мене маєш серце небайдуже.

Втрачати поодинці вас – не жаль,

Але, як ви зійдетеся навмисне,

І втрачу вас я разом-то печаль,

Що до землі мене, мов хрест, притисне.

Стривайте! Я й мій друг – єство одне:

Отож, вона кохає в нім мене!

Сонет 42 [65; 57]


В контексті сонетів 41–42 два кривдники «любляться» – вони природно «знаходять» одне одного: краса і молодість одного (чоловіка) зваблює другого (жінку), і зваблювати починає жінка. Краса і молодість не може не йти в парі з коханням. У життєвому контексті Юнак і кохана жінка разом сподіяли поетові «любовну кривду».

Сонет побудований на зіставленій, в оцінці поетовим «я», двох дорогих його серцю об’єктів – коханої жінки і друга – Юнака (= любовної творчості = любовної діяльності, кохання «на ділі»). Другий об’єкт, по природі своїй, є об’єктом ідеальним (уявним), а у відношенні до першого, реального об’єкта – його суб’єктивним образом: лише «тінню» реальної «субстанції» [15; 252].

Філософська основа Сонетів 41–42 – усвідомлення природної залежності образу об’єкта від самого об’єкта, ідеального від матеріального, уявного від реального, бажаного від дійсного, любові духовної, «небесної» – від тілесної, «земної»; «кращої частки душі» – від «гіршої» її «частки»; душі – від тіла; чоловіка – від жінки. Усі ці пари – антиномії, існуючи окремо, складають одне ціле, «шукають» і «знаходять» одне другого. З цієї своєї залежності від реального об’єкта любові і хоче вирвати Шекспір його ідеальний образ – «друга», але хоче зберегти ідеал, зберігши і його життєву правдивість.

Сонети ці можна читати і як звичайну інтригу «любовного трикутника», і в контексті Шекспірового життя, і в його філософському контексті. Так чи інакше, саме життя доказало поетові його філософську правоту: проблема відділення в його творчості Хоті від Любові виникла сама собою. Так його любов «навчила» його


Любові мрія – чарівна омана,

О лжа солодка порятує нас.

В єдиному єстві ми – два начала…

Сонет 39 [65; 55]


Поет і жінка

«Менш шляхетна половина» утілилася в поетовій уяві у «плоть» «духа гіршого» – «жони з хмурим лицем».


Є дві любові, мов два духи, в мене –

Два янголи, що любляться тихцем;

Дух кращий-то хлоп’я благословенне,

Дух гірший – то жона з хмурним лицем.

Жадаючи заволодіти мною,

Спокушує моє жіноче зло

Мого святця, щоб став він сатаною,

Щоб стьмарилось його сяйне чоло.

Чи стане чортом він, чи ні, не знаю,

Недостовірне в тім знання моє,

Та, хоч обидва – створіння раю,

Все ж, бачиться, один з них пеклом є!

Я буду мати певність щодо цього,

Лише як добрий дух згорить від злого.

Сонет 144 [65; 159]

Хмурним було те лице не тільки тому, що оті чорні очі не хотіли бачити закоханих у них поетових очей, а насамперед тому, що мучили його аж до відчаю. Чорним кольором – кольором очей коханої жінки – він означив і власну плотську Хіть, яка, не знаходячи вдоволення, відбирала йому душевну гармонію. Всі ясні сторони свого кохання, всю душевну окриленість і втіху, яку воно йому приносило, надихаючи його творчість, Шекспір від самого початку «віддав» народженому ним Юнакові – ще в сонеті 20, де назвав його «паном – панею моєї пристрасті» – пристрасті до писання комедій про кохання «панів і пань». 20 сонет з’явився перед «Марними зусиллями кохання». В його реальному житті ці зусилля справді були марними:


Чи не з твоєї волі цілу ніч

Твій образ бачу в темноти тремтінні,

Чи сон мені не проганяє з віч

Мара, подібна до твоєї тіні?

Сонет 61 [65; 77]


Але не владні всі уми й чуття

Дурного серця відхилить від тебе,

Бо серце – раб, васал, що без пуття

Втішається із власної ганеби.

Єдина нагорода тут мені

За гріх оцей – боління навісні.

Сонет 141 [65; 151]


Я можу збожеволіти з одчаю,

Переступити гідності межу –

А злоязикий світ – це добре знаю –

Повірить в те, що з розпачу скажу.

То ж не відводь очей від мене, мила,

Щоб лож моя тебе не осквернила.

Сонет 140 [65; 156]


До честі Шекспіра, він ані не збожеволів з одчаю, ані не «переступив гідності межу», – навпаки, «злоязикий світ» і досі придумує легенди про «гарну даму сонетів» та про юнака, якого вона в поета відібрала. Від відчаю, від зломовства – навіть-навіть від самої «жони», думки про яку не давали йому спати, від погорди аристократів, від масних домислів читаючої публіки, від заздрощів і насмішок колег по перу – від усього цього довго рятував його не хто інший, як той самий Юнак – його власна добра віра у небесне начало в людині, в красу людської душі, у здатність людини любити, втілювана ним у його мистецтві. А про душі інших він судив по собі.

Сонетарій Шекспіра – це самоаналіз душі. Голос, який ми чуємо в багатьох «юнакових» і деяких «жіночих» сонетах – голос свідомого Розуму, що розмовляє з несвідомою Душею, то з її «кращою» – духовною, то з «гіршою» – «тілесною» половиною. Як зазначає Габлевич «Сонетний «любовний трикутник» є алегорично-фігуральною моделлю, яка в історії людської думки має дві інші паралелі: Платонову модель душі, теж алегорично-фігуральну, де Розум представлений як візничий на колісниці, що править двома кіньми – Білим та Чорним Еросом, та абстрактну Фройдову, з її свідомим Я, несвідомим Над-Я та підсвідомим Воно. Шекспірова модель суттєво відрізняється і від Платонової, і від Фройдової, бо, як показує Шекспір у сонет арії і п’єсах, Розум (свідоме Я) сам по собі не здатен бути керівною силою душі, тому повинен керуватися юнаком – Любов’ю – Білим Еросом, Над-я. Але й між Шекспіровим юнаком та Над-Я не стільки подібностей, скільки відмінностей, найголовнішою з яких є та, що емотивною основою Фройдового, Над-Я є не любов, а самолюбство» [15; 195].

Тож, лише 146 сонет прямо вказує душі на її духовне походження:

Душе, столице грішної землі,

Руйнована бунтарською снагою,

Навіщо плоті послуги малі

Ти сплачуєш ціною дорогою?

Душе, дай плоті чахнути! Живи

Лише святим! Купуй собі години

Безсмертні, недосяжні для черви

І відкидай на сміття все, що згине.

Смерть тим живе, що нам серця жере,

Годуйся смертю і вона помре

[65; 161]


146 Сонет, написаний перед «Ромео і Джульєттою», позначив (як і сама ця перша і єдина любовна трагедія) глибоку кризу в поетовому космосі, яка збіглася ще й з родинною трагедією: він втратив єдиного сина. Вийшов він з цієї кризи одмінений – і насамперед у ставленні до своєї жінки.

Разом з «Ромео і Джульєттою» у 1595 році поет поховав і власне кохання, та не поховав Любові. В наступних кількох п’єсах про кохання всепереможній гумор поступається місцем щемкій ноті суму («Венеціанський купець», «Багато галасу знічев’я», «Дванадцята ніч»). Відступає в тінь закоханий протагоніст-юнак: «шляхетності свічадом і взірцем» стає та, чиї очі вчать його любові – його обраниця – юнка. Їй він віддає роль лідера в коханні і в житті, здобувши натомість люблячого (хоча не закоханого) старшого друга – опікуна, що сприяє єднанню «правдивих душ і серць» (116).

Сонети теж відбивають ці зміни. Пише він їх дуже мало, а «жіночий» цикл взагалі обривається на кілька років, – до 1598 року, коли раптом відновлюється любовна «хвороба» («інфекція») і коли з’являється друком не піратський, як інші друковані п’єси, а навпаки, доповнений і підписаний автором текст «Марних зусиль». Наступного року виходить скандальний «Натхненний прочанин» і додає вогню до дворічної «війни театрів» – словесної війни, з колегами – драматургами через сцену [15; 195]. І зі скандалу, і з «прикрої» «театральної війни» Шекспір знову виходить з честю, – і знову рятує його провідна зоря Любові, гімном якій стає славний 116 сонет. Останнім втіленням юнака-Кохання стає комедія «Дванадцята ніч». Останнім втіленням юнака-Любові – трагедія помсти, «Гамлет».

На зламі століття, на вершині Шекспірової слави «його сонце» надовго заходить у хмари. Він ще писатиме про любов, але вже без особливої радості: «солодкість» його Юнака згіркла. Чи то юність минула? Хоча Юнак – той, що «свою красу поставив над владою Часу» – «все ще росте» (126), все ще знаходить натхнення в «коханих палахтливих очах» (153). Бо й не може вогонь Любові вистигнути в тому вічному й цілющому її джерелі, яке нагріває сам (154) і в яке Шекспір ступив свого часу, щоб «співати вічності пісні доби».


Чи є ще в мозку щось напоготові,

Природа для єдиної мети –

В незаяложенім і вдатнім слові

Твою дорогоцінність осягти?

Нова любов старі слова глаголе

Співає вічності пісні доби;

Її обличчя завжди ясночоле,

І стариню вона бере в раби.

Любов являє нам свої начала,

Де всім здається, що вона сконала

Сонет 108 [65; 123]


Він і співав – живлячи з того вічного джерела і свій власний пломінь Прометеєвого вогню. Він свідомо плекав його у власній душі і в інших – тим, що вділяв свій пломінь іншим, виносячи його («народжуючи») на світ втіленим у прекрасне образне слово, у гнучкий рядок, у доладно скомпоновані твори, в красивих душею молодих персонажів. І так увічнював – в серцях, в очах і на устах – Дух Любові в момент його найвищого, найсяйнішого злету, яким є правдиве людське кохання.


Мій зір тебе не любить, бо повір,

Він бачить вади – все незграбно суше,

Але моїм очам наперекір

Тебе кохає серце невидюще.

Ні голос твій, що ніжно вухо тне,

Ні запах твій, ні уст, ні рук торкання –

Самі не здатні звабити мене

На пристрасті й жаги бенкетування…

Сонет 141 [65; 157]


Проблема нашого поета – не стільки в тому, що він, як і кожен у свій час, засліплений коханням, а в тому, що, усвідомлюючи сліпоту цього кохання, не може позбутися самого цього напасливого почуття. Почуття любові розкривається в сонетах у всьому багатстві відтінків. Кохання, як розуміє його ліричний герой – це невиліковна страшна хвороба, що супроводжується незліченними муками, воно подібне до ненаситної смерті, від такого кохання герой не може ніяк звільнитися, йому бракне сил, хоч він бачить всі вади коханої, знає про її зраду. Змирившись із цією зрадою, поет все ж зберігає своє кохання до смуглявої леді.

Яким правдивим і життєвим є кохання поета, таким життєвим є і зображення дами в сонетах. Вона не є традиційним ідеалом поетів, вона не красуня, але її земна, не ідеальна краса не поступиться красі тих, кому брехливо співають пісні інші поети.


Моя кохана – не сяйна, як сонце,

Не схожі на корал її уста,

Її коса – не злотне волоконце,

А горнодроту плетінка густа,

У неї теж не білосніжні груди,

І щоки – не троянди запашні,

Моя кохана дихає, як люди,

Але пахтить, мов квітка на весні.

Люблю я голос милої своєї,

Хоч то й не музика, що серце рве,

Живуть на небі божественні феї,

Моя кохана на землі живе.


Та найвродливіша вона між тими,

Кого влещають віршами пустими

Сонет 130 [65; 145]


Цей сонет розкриває нам світогляд Шекспіра – людини Відродження, яка радіє з того, що має щастя бачити земну красу своєї коханої.

Поетична сповідь Шекспіра про своє кохання до смуглявої леді поступово набуває трагічної тональності. Останні сонети із захоплюючою силою і щирістю розказують про велике духовне потрясіння, яке пережив поет, переконавшись у порочності своєї коханої.

Страждання, які пережив Шекспір, виходячи з тьми своєї сліпої любові, допомогли йому прозріти. Скинувши цю єдину полуду з очей, він повністю вийшов із тьми на світло, і в цьому світлі побачив (прозрів) далеко більше, ніж бачив досі – не тільки свій мікро, – а й макрокосм. Він, що досі був поетом – закоханим, розум – візничий якого керувався двома кіньми, тепер відпряг чорного коня, що тягнув його до землі, і став поетом-філософом. Білий кінь зніс його у висоти, звідки й видно набагато більше, і видно краще [15; 334].

Нестигнуче, вічне джерело любові – це духовне джерело поезії, в якому так само, як він, «лікували» свої сердечні рани і душевні метання поети всіх минулих поколінь.

Сонетом 153, хоч і написаним пізніше, Шекспір завершив цикл жіночих сонетів – і завершив тим самим образом, яким його почав – образом жіночих очей:


Мене так само зір мого кохання

Опалював і зводив дух на млість.

І, прагнучи цілющого купання,

Я теж бував там як болящий гість

Та й що? Рятунок – не вода в проточчі,

А лиш кохані, палахтливі очі

[65; 169]


Поставивши Сонет 154 після 153-го, Шекспір окреслив жіночі сонети 127–153 як його внутрішній цикл – безперервне, віршоповторюване коло. Зробивши сонети 153–154, з їхніми спільними образами вогню, води, завершальною парою, він формально відбив жіночо-чоловічу сутність свого Юнака, окресливши водночас зовнішнє (теж вічне) коло, бо обидва Сонети своїми основними образами тісно в’яжуться із Сонетом 1. Обидва центральні образи цієї завершальної пари сонетів – «палахкотливі очі» та «вогонь любові» – знаходимо в найпершому сонеті. Однак у цих (самотніх) очах полум’я є не стільки джерелом гарячого вогню, скільки тихого світла, і яскріє те світло в ясновидячих очах чоловічих.

Оті чоловічі очі охоплюють своїм розумним і світлим зором увесь сонетарій – обидві його частини (де Юнаків цикл, 2–126, уп’ятеро більший за жіночий), – усю поетову душу, живу в любові, щасливу й стражденну, – часточку великого океану, що пробивається з-під теплої критської землі вічним джерелом, в якому він, купаючись, лишив для вічності частку й свого
тепла [15; 338].


Та не журись! Коли вже смерті в руки,

Мов арештанта, віддадуть мене,

У цих рядках моїх, де стільки муки,

Триватиме життя моє трудне.

Це мого духу пам’ятні споруди,

Найкраща почастка мого єства;

Земля візьме своє, твоєю ж буде

Присвячена тобі душа жива…

Сонет 74 [65; 89]


Десять років, що лягли на папір пунктиром Шекспірових Любовних сонетів, промайнули, мов спалах блискавки в темряві Смерті. Супроти вічності, в яку вони сьогодні вписані, ці роки – мить, але мить справжнього – правдивого, прекрасного – Життя. Більше того – це мить життєвого одкровення, бо спалах Любові тотожний і світлу знання (78): це блискавка, яка висвітлила поетовим очам і небо, й землю, показавши, що і кохання, і совість, і творче натхнення – все це один і той же душевний підйом, порив, потяг до осягнення гармонії в собі й поза собою, До Правди і Краси; що це також і потяг до Добра, до Благодаріння – бажати ділитися з іншими «усій найкращим, що в мені»; що все це разом – суть саме людської Природи і людського Мистецтва.


Моя любов-то не байстря-сирітка,

Якій життя обставини дали,

То не бур'ян, не дикоросла квітка,

Яку зірвати можна будь-коли

Вона не випадкова – тож не гине

Від рабських невдоволень і повстань,

Вона долає політичні згини,

Як єретик, що став на смертну грань…

Сонет 124 [65; 139]


Сонетний щоденник мусив колись обірватися й таки обірвався, – щоб ще через декілька років, у дещо зміненій формі донести до нас Шекспірове відкрите серце, – коли воно було ще молодим.


3.Філософські мотиви Шекспірових сонетів


З темами Кохання і Дружби пов'язаний один з найскладніших і багатозначущих образів в Сонетах – образ Часу. Завдяки цьому образу особисті почуття поета сприймаються як виявлення загальних законів розвитку і змін.

В словнику Шекспіра «time» (час) – термін багатозначний: це і абстрактне вираження феномену часу, це і проходження в часі, і плин його самого. Однак частіше за все «time» – поняття, яке об’єднує в собі і час, і простір. Час – це і зовнішня подія, і внутрішнє його переживання. Час постає як змістовна форма існування: всесвітній порядок взагалі, або певним чином впорядкований
світ [9; 52].

Складний комплекс переживань, які пов’язані з усвідомленням індивідуального характеру часу, ніхто в мистецтві Відродження не передав яскравіше і сильніше, ніж Шекспір в своїх Сонетах. Час – постійна і багатостороння розвинута тема сонетів.

В сонетах час представлений передусім як факт суб’єктивного людського існування, який потребує не пояснень, а прийняття; як сила, яка знаходиться поза людиною, але яка загрожує йому фізичним знищенням, час строго регламентує її стан, її можливість. Миттєва юність, мить розквіту і пора ув'ядання, смерть. Час – універсальна умова людського життя, чисто фізичних його рамок, він ставить перед людиною задачу, вирішувати яку приходиться кожному: якою має бути гідна людини відповідь на виклик часу? Відповідь Шекспіра яку не важко знайти передусім в його сонетах, однозначна: людина не має відвертатися від обличчя часу, звертаючи свої погляди до неба, вона повинна поринути у нескінченність, яка міститься у самому часі, – доблесті, мистецтві, любові. Мінливість – цей символ часу репрезентується в сонетах не у вигляді постійних і відокремлених картин, а як щось невід'ємне, скороминуще [9; 54].

Біг часу для поета безупинен.


Найбільш беззахисним перед обличчям часу є людина. Її фізичний розквіт миттєвий, але особливо скороминуща краса юності.


Все нищиться під натиском часу –

Метал, земля, моря, гранітні мури,

То ж як убереже свою красу

Тендітний вицвіт людської натури?

Сонет 65 [65; 81].


Трагізм цього сприйняття часу легко пояснити. Людина Відродження сподівається жити на свій страх і ризик, і в цій ситуації вона, вочевидь, побачила в часі безпощадного ворога. «Нова людина» не лякалася смерті, вона страхалася того, що може щось пропустити в цьому житті, щось неповторне. Саме цим принципово відрізнялось ренесансне світосприйняття від середньовічного. Це бажання побільше встигнути, зробити, повністю використати відпущений людині корисний час. Отже, сама позитивна наявність часу викликала відчуття «скороминущості». Але це відчуття породжувало не апатію приреченого, а енергію бійця.

Звісно, якщо ця енергія спрямовувалася на марнотратство, наприклад, на досягнення високого положення і отримання титулів, то час ставав підступним і результат зусиль виявлявся смішним.

Людина має прагнення здобути те, що часу не підвладне. Перш за все, це її нащадки, діти, які виконують лінію продовження роду. По суті, гуманісти створили вперше в історії чисто раціоналістичний культ сім'ї, культ дітей. Діти в їх очах – не обов’язок, а відповідь на виклик часу. Вже в перших (1–17) сонетах простежується одна думка: поет закликає друга оженитися для того, щоб зберегти свою красу в дітях – тільки так він зможе перемогти Час. Тема ця не нова і походить від Платонового діалогу «Бенкет» (це питання ми розглядали вище). Подібні поетичні послання писали й інші поети, сучасники Шекспіра, тільки звернені вони були переважно до жінок «Дослідники вбачають у цьому підциклі паралелі з твором Еразма Роттердамського «Послання, що переконує юного дворянина одружитися», перекладеного англійською мовою 1553 року, – однак цікавою особливістю Шекспірових «послань» є якраз те, що про одруження там майже не говориться: поета цікавить не вторинний, суспільний, а первинний – природний закон, підкорятися якому він і закликає свого друга – юнака» [15; 207]. До цього ж закликає юнака Адоніса богиня кохання Венера в найпершій любовній поемі Шекспіра.


Як сорок зим торкне твого чола,

Пориє зморшками лице прекрасне,

І молодість, що сяяла й цвіла,

Немов ліврея пишна, зблекне й згасне

Тоді, коли спитаються: «А де ж

Краса твоя?» – який пекучий сором,

Яку хвальбу безславну ти знайдеш

В очах запалих із потахлим зором!

Якби ти міг сказати: «Ось дитя,

Ось відбиток живий моєї вроди,

Ось підсумок всього мого життя

І скарб, де грають всі мої клейноди», –

Знайшов би, поруч з холодом старим,

Гарячу кров і юності нестрим!

Сонет 2 [65; 17]


Природний час у його лінійності Шекспір мислить двояко –

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: