Пейзаж у ліричних і ліро-епічних творах Ліни Костенко
1) увиразнення образу сплюндрованої української землі.
Земля ж моя, нащо ти рожаїста
А чом же ти, земле, не з каменю-трути
Що кожна пожора бажа тебе, з’їсти
і пощасливити кожен трутень!
.......................................................
Берестечко моє, дощами і кров’ю залите... та ін.
Потрібно зазначити, що ознаки спустошеності і безнадії підсилюються такими стилістичними фігурами, як звертання і риторичне запитання.
2) поглиблення розпачу у душі Богдана Хмельницького:
Поля одсиріли від мряк
Над ними небо мов сіряк.
По самий обрій туга, туга, туга...
Таке безлюддя марне і сумне:
Ніде нема ні коника, ні плуга,
хіба що полем заєць дремене
(С. 19.)
Цей пейзаж символічний, авторка використовує змалювання дощу для глибшого розуміння почуття невимовної туги, що охопила гетьмана.
3) створення декоративного фону, який допомагає читачеві краще уявити усі події, що розгортаються у творі:
Надвечір звідкись налетіла галич.
Зчинила грай. Хотілося тепла.
Гіркотний дух дощем залитих згарищ
нам підказав дорогу до села
Яка тепер ночівля. А ніяка
Хто прийме нас, народ повигибав.
Та ще, мабуть, промчав якийсь вояка,
на всіх тинах макітри порубав
Постояли. Зайшли в якесь подвір’ячко.
Осель нема. Сади іще живі.
Та все біжать по двієчко, по двієчко
куріпочок рябесеньких в траві.
(С. 19)
Крім того, суттєву різницю становить той факт, що у романі "Маруся Чурай" пейзажні картини постають в уяві читача то зі слів автора, то зі слів Марусі або дяка. У романі "Берестечко" читацька уява сприймає світ очима головного героя – Богдана Хмельницького. Цей художній прийом надиктований формою, у якій написаний роман – внутрішній монолог головного героя.
Роман "Берестечко", як і роман "Маруся Чурай, наповнений знаками "української автохтонності", які органічно вплетені в канву твору. Наприклад: "пихату шляхту сік на дрібен мак", "орду, гадюку-пожарицю, трава під нею вигоре!", "та й буде булава як макова голівка". Те, що вони стосуються військової лексики, у читача не викликає здивування, бо головна тема роману – змалювання подій визвольної війни.
Розлогу умовно пейзажну картину України малює Ліна Костенко, коли перераховує назви українських сіл і містечок:
Поля й поля. Півонія і півень.
Дрімайлівка, Нехайлівка, Сватки.
А де ж мої Немиренці і Гнівань,
Велике Дрюкове, Драчі, Шабельники?!...
.....................................................
Усім вітрам відкритий на Роздолі,
на Кусноньки подертий у ярмі –
великий край Неданової Волі!
Хто ж волю дасть, як не взяли самі?!
(С. 23)
Детально, багатопланово змальована й стара фортеця в урочищі Гончарі, де зупинився Богдан Хмельницький:
В урочищі вечорами світиться біла глина.
Чорніють старі бійниці з тернової гущини.
Мохами беруться мури. І жевріє дика малина
Вночі ухикають сови і шурхають кажани.
Десь дзвони далекої церкви
потужно гудуть над містечком
(С. 27)
Цю пейзажну картину увиразнює згадка про звукові явища, які подаються у двох планах: те, що чується виразно, і те, що долинає з долини.
Гетьмана переслідують спогади поразки під Берестечком, вони
Вовки гризуться, мордами тручаються.
М’ясниці вовчі, стовковище густе.
Чого ви, звірі, мертві ж не пручаються.
Кого захочете, того собі й з’їсте.
Відійдете, гладкі і трембухаті
А вранці дядько все цабе на цоб.
Сидять ворони на господній хаті,
у мальвах крові сполоскавши дзьоб
(С. 29)
І знову риторичними запитаннями розкривається глибока суть створеної пейзажної картини, змальовується невимовна туга воєначальника за полеглими соратниками:
А хто ж вас, хлопці, зміряє очеретиною?
Хто в чистім полі витеше труну?
Хто пом’яне сльозою, хто чвертиною?
Хто заболить словами об струну?
Хто вас впізнає у кровавім клоччі?
Хто крім дощів поткнеться вас обмить?
Хто гайворонням вицабані очі
червоною китайкою затьмить?
(С. 30)
Пейзажні картини з’являються в полі зору гетьамна випадково, адже "він увесь з головою поринув у спогади, які намагається знищити, забути в алкогольному спянінні". Тоді, не знати звідки перед очима з’являються нові примарні картини:
Щось трапилося. Дим.
А ні, то знову хмари.
Пливуть, пливуть, пливуть...
а й справді наче дим.
Оджевріло життя. Клубочаться примари...
.....................................................................
То хмари як сади. То гриви, то перуки...
Мій батько проплива, схрестив на грудях руки.
І матінка моя, лебідонька, летить...
(С. 48)
Картини природи, що постають перед очима головного героя не лише відображають його духовний стан, але змушують його повторно переживши деякі моменти життя, змінити погляди, допомагають йому вийти із глибокої депресії, знайти в собі сили розпочати все спочатку, мобілізувати свій духовний потенціал: Саме так на нього діє спогад про наймолодшого сина, якого убив Чаплинський:
Де бігав мій хлопчина,
я вже застав лиш кров на спориші,
Чого не бачив досі я очима,
побачив раптом садами душі.
(С. 89.)
Такі думки-спогади дають можливість розуміти і сприймати світ по новому, тверезо оцінювати ситуацію, що склалася:
Думками за ніч душу натомив
Ліси шумлять, моє зелене віче.
І знов той самий півень-будимир.
Села нема, а півень кукуріче.
І звідки б то? Усе ж тут поруйноване.
Нема притулку півню ані псу.
Лиш дикі звірі в заростях зіноваті
незриму здобич іклами пасуть...
.............................................
Стоїть в підзамчі здичавілий сад.
Двори стоять вже не двори, а згадка.
Було село димів на п’ятдесят,
тепер хоча б одна-єдина хатка!
Лиш на хресті зотлілий вже рушник
Кудись летить у вирій піднебесний.
Знущання. Знищення. І зник
народ замучений і чесний.
(С. 103-104.)
Твереза оцінка ситуації будить у сумлінні почуття провини за поразку – і як наслідок його знову виринають постійні образи дощу і диму як символи туги, безнадії і нікчемності, непотрібності, самотності:
Яка самотність! з темрявою злився.
Мене нема. Я згарище. Я дим.
Приходив дощ, пошепотів із листям:
Та й знов нічого, знову я один. (С. 108.)
....................................................................
Десь виє пес. І каркає ворона.
Внизу туманом дихають яри.
Бійниці мружить башта оборона.
смутні мої самотні вечори.
Упала зірка. Пискає синиця.
П’є тишу ніч з Великого ковша
Вже навіть сон про волю не присниться,
така в людини знічена душа.
Проте так психологічно важко переносити не тільки особисту поразку, але й поразку народну, Богдан Хмельницький, як справжній українець, не може не помічати чарівної природи рідної землі, яка допомагає йому у страшні дні чорної безвиході, що обступила гетьманове серце:
Вломлю собі з грабини кострубець.
Із очерету виріжу сопілку.
Ішов полями навпростець,
переполохав перепілку.
Змія на стежці, пережду змію.
Джерельце б’є з під каменя, я п’ю.
Тут, власне, рай. Тут птиці і зело
Ні слова злого, ані злого чину.
В житті такого всякого було,
що аж тепер на старості спочину.
Минає день. Іще один. Минай...
надходить вечір, птиця замовкає
(С. 117)
Несподівана розв’язка, що несе із собою крутий поворот подій, настає із появою нового образу – вдови полковника Пилипа – Ганни, гетьман сприймає її появу як долю, тому й наділяє її природнім описом:
Ця жінка, що в життя моє прийшла.
Вона ж як вечірній промінь
що впав уже на руїну.
або:
... Ти прекрасна, моя кохана, ти прекрасна,
як мальва під вікном моєї матері. (С. 144.)
Кінцівка твору відкрита, вона залишає читача у роздумах і хоч подальша історія усім відома, картини природи, що змальовані у останній частині твору вселяють надію на краще, запевняючи у тому, що все вернулося на своє місце:
Поля, поля, поля... долини і долини...
Напнувся обрій наче тятива.
Із Паволочі дзвін, вечірній дзвін долине.
І знову чути як росте трава
(С. 152.)
У романі "Берестечко" також використаний особливий прийом зображення природи, проте, він ще менше помітний, ніж у "Марусі Чурай", де простежується протягом усього твору. В "Берестечку" зміну пори року так чітко не вказано і вона не знаменує собою якогось повороту подій. Поразка відбувається навесні, але автор прямо про це не каже, це розуміється з контексту. Літо знаменує очищення душі гетьмана від докорів сумління, аналіз причин поразки і визрівання нових ідей, найкраще вимальованим є образ осені, яка ще не настала, але яка обов’язково подарує щедрі плоди. Треба тільки не лінуватися, а гуртом збирати довгоочікуваний плід – свободу.
У цьому творі усі описи живої природи розміщені паралельно до розвитку подій. Вони допомагають краще уявити картину зображуваного, заглибитись у душевний стан головного героя, пройнятися подіями періоду визвольної війни 1648-1664 рр. під проводом Богдана Хмельницького.
Отже, сміливо можна стверджувати, що пейзажі у ліро-епічних творах Ліни Костенко "Маруся Чурай" та "Берестечко" відіграють важливу композиційну роль. Вони не є занадто поширеними, навпаки, становлячи невеликі описові вкраплення, пейзажі в уяві читача породжують багатопланові ретроспективи картини живої природи.
Це допомагає увиразнити сюжет твору, заглибитись у почуття і переживання головних героїв, а також створити в уяві читача єдиний збірний образ прекрасної і великої української природи.
3. Пейзаж і ліричний твір Ліни Костенко
3.1 Пейзажна лірика Ліни Костенко
"Поезія, як і мистецтво загалом, не розв’язує практичних проблем. Але у ній зосереджуються основні гуманістичні устремління людства, в ній живе одвічна висота людських ідеалів, у ній концентрується те уявлення про світ і людину, яке формує вона разом із сучасною їй наукою і яке без неї, без поезії, було б і неможливим, і неповноцінним."
У літературознавстві традиційним є твердження, що пейзаж – елемент композиції епічного або ліро-епічного твору. Проте не можна заперечувати побутування пейзажу, як такого чи бодай в елементах, у такому роді художньої літератури, як лірика, де "у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття, витворюється нова духовна дійсність, розбудована за законами краси." Факт існування пласту пейзажної лірики тільки підтверджує це. Проте у нашому випадку, говорячи про пейзаж у ліричних творах Ліни Костенко, ми повинні відзначити, що у поезіях цього автора дуже міцна змістова основа, що є також характеристикою швидше епічного, аніж ліричного твору.
Загалом потрібно зазначити, що українська література схильна до зображення живої природи. Це, напевно, визначається ментальністю, бо українські поети й прозаїки завжди ставились до природи з особливою увагою. І. Я.Франко у своїй праці "Із секретів поетичної творчості", зазначає, що українські письменники здавна охоче і щедро використовували у своїх творах колір, світлотінь, та інші зорові, слухові, нюхові та тактильні враження. Ця тенденція зародилася ще у народнопоетичній традиції і утвердилася в пейзажній традиції в літературі. "Еволюція пейзажу відбивала загальні тенденції в розвитку поетики української літератури, посилення в ній ліричного начала й поглиблення психологізму."
У вищезгаданій праці науковець визначає "спосіб, як в’яжуться одні з одними ідеї, репродуковані в певнім поетичнім творі." Отже, опираючись на працю І. Я. Франка "Із секретів поетичної творчості", ми у даному дослідженні спробуємо охарактеризувати поетику ліричних творів Ліни Костенко, які прямо чи опосередковано проектуються на опис живої природи. Тобто працюватимемо з пластом пейзажної лірики і лірики натурфілософської, де пейзаж використовується як декоративний фон, він допомагає заглибитись у почуття ліричного героя, увиразнює головну думку твору, вказує на масштаби мислення автора, а також визначає "саму структуру художньої свідомості поета".
Ліна Костенко – один із тих митців, для яких тема природи завжди на чільному місці, природа для поетеси є предметом художнього осягнення складних взаємостосунків між нею, природою і людиною. Тим більше, що природу вона сприймає надзвичайно тонко, розуміє її. Про своє сприйняття природи Ліна Костенко говорить у таких рядках:
Мене ізмалку люблять всі дерева,
і розуміє бузиновий Пан,
чому верба, від крапель кришталева,
мені сказала "Здрастуй ! " ѕ крізь туман.
Чому ліси чекають мене знову,
На щит піднявши сонце і зорю.
Я їх люблю. Я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю.
Але поетеса не обмежується безмежною любов’ю і спостереженням, вона виявляє вражаючу здатність відчувати свою єдність з природою, навіть якусь розчиненість у ній:
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.
(С. 10.)
Поезія "Цей ліс живий" певною мірою розкриває нам авторову здатність розуміти природу. Ліс для поетеси – жива істота. Все, що вона бачить у лісі, все, що діється у ньому, набуває в її очах олюднення – антропоморфізації:
Старезні пні, кошлаті поторочі,
Літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
На білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
Дощу напився і за день підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
У просвіт хмар показує кіно,
І десь на пні під сивою сосною
Ведмеді забивають доміно.
(С. 51.)
Цілісне враження опису створюється завдяки цілому рядові мікрообразів, які, змінюючи один одного, створюють в уяві читача образ старого лісу, але сприймається він так, як, напевно, сприймався нашими далекими пращурами, які в кожному дереві і в кожній рослинці бачили живу істоту.
Розпочинається калейдоскоп малюнків із опису лісу загалом, але далі, щоб "осягнути надзвичайний ефект, збудити напруження нашої уяви, поет… веде нас від цілості до часті, відси до ще меншої часті і так далі, аж до якоїсь дрібної точки в котрій, власне, чи природно, чи тільки переносно лежить уся вага його твору".
Наступна поезія "Пекучий день… лісів солодка млява…" є показовою в іншому плані. Вона виявляє ще один феномен Ліни Костенко як особистості, обдарованої особливою здатністю. Особистість, наділена такою здатністю, приймає на себе і радощі, і болі як окремої людини, так і всього народу. Поетеса наділена особливою емпатією до природи. Вона тонко реагує на всі її "стани" і "зміни настрою".
Два перші рядки поезії ѕ про спекотний літній день, а потім подається картина грози:
Тремтіння віт, і жах, і насолода,
Шаленство злив у білому вогні !
Ну, от і все. Одплачеться природа.
Їй стане легше, певно. Як мені.
(С.275)
У останніх двох рядках поезії "Пекучий день… лісів солодка млява…" показана повна відповідність духовного стану ліричної героїні і природи. Це прийом так званого "поетичного паралелізму". Він допомагає читачеві глибоко пройнятися, можна сказати навіть майже фізично відчути, зображувану ситуацію. "Поетеса надзвичайно чуйна до того, що діється у природі. У численних її пейзажних творах легко спостерегти, як мова природи стає мовою душі людини."
Взагалі опис лісу, дерев, як і опис дощу, часто зустрічається і в пейзажній, і в натурфілософській ліриці Ліни Костенко .
Тему попереднього вірша продовжує поезія "Гроза проходила десь поруч". Але коли у попередньому вірші ѕ малюнок шаленної стихії, то у цьому гроза ѕ це природна благодать:
Гроза проходила десь поруч. Було то блискавка,
то грім.
Дорога йшла кудись на Овруч в лісах і травах
до колін.
Латаття ніжилось в озерах, хитали ряску карасі.
Черкнула блискавка по зелах,
аж полягали вони всі.
Над білим світом, світом білим хтось всі спіралі
перегрів.
А хмари бігли, хмари бігли і спотикалися об грім.
(С. 18.)
Просто дощ сприймається інакше, і вже навіть назва, яка одночасно є і першим рядком поезії, налаштовує на відповідний настрій:
Дощ полив і день такий полив’яний,
Все блищить, і люди як нові. (С. 92.)
Образи лісу і дерев доволі часто фігурують у образній системі лірики Ліни Костенко, що підтверджують поезії, аналізовані вище. Проте ці образи не є статичними, вони постійно еволюціонують, подаються автором з різних точок зору.
Наприклад, змальовуючи осінній ліс у поезії "Сосновий ліс перебирає струни", поетеса говорить:
Це сивий лірник . Він багато знає.
Його послухать сходяться віки.
(С. 108.)
"У такій проникливо-світлій гамі окреслює поетеса мудрість природи, нездоланну жагу постійного оновлення і непорушність віковічних устоїв."
Осінній ліс змальований уже зовсім по-іншому. У цій поезії звучить захоплення красою природи, багатством осінніх фарб:
Самі на себе дивляться ліси,
розгубленні од власної краси.
Немов пройшов незримий Левітан ѕ
то там торкнув їх пензликом, то там.
Осіній вітер одгуляв, затих.
Стоїть берізонька – як в іскрах золотих.
(С. 322.)
Тональність іншої поезії з того ж таки розділу "Осінні карнавали", яка має назву "Біднесенький мій ліс…", змушує читача перейнятися співчуттям до ліричної героїні, захопитися і подивуватися її умінню відчувати осінній ліс як живу істоту.
"Дивним видивом буття" є для неї такі "дрібнички", як
димок туману в пригорщах долин,
і кухлик той, і та в яру криничка,
і обважнілі грона горобин…
(С. 98.)
Взагалі осінні пейзажі посідають важливе місце в ліриці Ліни Костенко. "Можливо, тому, що сама по собі осінь активізує природну здатність справжнього поета до співпереживання: як-не-як, а в самій осені завжди відчутний драматизм прощання зі щойно відбулим літом". Поетеса уникає повторень і дуже винахідлива у пошуках світлих виражальних форм. Фактично, кожен твір, присвячений осені, ѕ особливий. Витонченим шедевром поетичного мистецтва є поезія "Осінній день, осінній день, осінній!", рядки, якої ніби підтверджують висновки І. Я. Франка про роль слухових і зорових образів в поезії: "Світ тонів, гуків, шелестів, тиші ѕ безмежний":
Осінні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче коник серед трав – нема мелодій.
(С. 321.)
Перші ж рядки поезії захоплюють органічною алітерацією, яка надає текстові якоїсь магічності, зачаровує красою створюваного образу осінньої природи.
Своєрідним художнім вирішенням відзначається поезія "Шипшина важко віддає плоди". Кущ шипшини поводить себе як жива істота: хапає людей за рукави, буквально благає:
– Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
У даній поезії поетеса не тільки використовує прийом олюднення, а й наділяє шипшиновий кущ благородним характером:
– Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.
(С. 336.)
Ставленя ліричної героїні до природи іноді набуває інтимно-довірливих інтонацій. Найбільш виразно це проявляється у поезії "Виходжу в сад, він чорний і худий". Тут природа із зображуваного об’єкта перетворюється в суб’єкт, який веде діалог з ліричною героїнею:
І він спитав: – Чого ж ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: – Ти мені один
о цій порі од нині і довіку.
(С. 342.)
У цій поезії досить виразно проявляється другий смисловий план, що його можна визначити так: справжня дружба безкорислива, вона виявляється у тому, щоб підтримати друга у важку хвилину.
Загалом, потрібно відзначити, що поезія Ліни Костенко пейзажного плану майже не вибудовує підтекстові смисли. Їй цього не дозволяє бездоганний художній смак. "Вона знає свою впевнену, підтверджену її особистою стильовою практикою художню дорогу. Це дорога, що постає з досвіду класичного образного мислення. У пейзажній ліриці Ліни Костенко цей досвід, зрозуміло, діє теж. Глибина і гармонійність думки може критися у самій гармонійності природи, у первозданності її існування."
Усе вище сказане стосується пейзажної лірики, а от у ліриці натурфілософській зображення природи і є тим складником, де концентрується підтекстовий смисл, він допомагає читачеві краще вникнути у прочитане, увиразнює головну думку. Якраз такого плану є наступна поезія. Тут опис природи відіграє ще одну важливу функцію, про яку відомий дослідник творчості Ліни Костенко Брюховецький В. С. сказав так:
"Природа в поезії Ліни Костенко лікує, одживлює зболену душу, дає наснагу. І вже дійсно прадавнє з’являється у цих взаємовідносинах", як у поезії "Обступи мене ліс…". Щоб краще зрозуміти твір треба уявити ту складну ситуацію 70 ѕ 80-тих років. Треба зазначити, що "жорстоких і тлустих" ворогів із числа літературних і не тільки літературних чиновників у неї було чимало. І боротьба з ними була виснажливою. Щоб зберегти душевну рівновагу вона відвідувала ліс, де набиралась спокою, сили і душевної рівноваги. Природа її розуміла:
Я побуду з тобою. Я тихо з тобою побуду.
Нахилися до мене і дай мені жменьку суниць.
Подивлюся на сонце. Поклонюся знайомому дубу.
Розпитаю як справи у сосен, і зірів, і птиць.
Хай погоня підожде, усі ці жорстокі і тлусті.
Я нікуди не дінусь. Я долю свою прийму.
А коли я беззбройна, їм потім вийду на зустріч,
то вони позадкують, самі не знають чому.
(С. 183.)
"Костенко має глибинний зв’язок з природою, – зазначає австралійська дослідниця творчості поетеси Галина Кошарська. – Вона постійно оживає в її спогадах, даруючи душевну рівновагу та велику втіху. Для неї природа завжди жива; вона дає задоволення на естетичному та емоційному рівнях." У трактуванні поетеси природа не тільки жива, а ще й наділена розумом і почуттями. Іноді поетеса зіставляє людину і природу, віддаючи перевагу останній:
Поїдемо поговорити з лісом,
А вже тоді я можу і з людьми. (С. 51.)
Актуальною у творчості поетеси є тема екологічної кризи, що за словами Брюховецького В. С. "проявляється лише у формі одухотворення природи, немов докірливий натяк сучасникам… Які ж то ми сліпі й глухі, не бачимо, шо цей ліс живий. У нього добрі очі. Тут усе таке незлісне й літописне…".
Кожен твір, з якого зринають дивовижні образи природи, впливає на екологічну свідомість читача. Однак є у творчості Ліни Костенко кілька поезій, присвячених власне екологічній проблемі. Одна з них "Ще назва є, а річки вже немає". Перші два катрени – це дві самостійні картини, які увиразнюють одна одну. Кожен наступний мікрообраз є наслідком тієї причини, що річка загинула – від неї залишилася тільки назва, яка нагадує: вона все-таки була, живила своєю благодаттю довкілля. А зараз "усохли верби, вижовкли рови, і дика качка тоскно обминає рудиментарні залишки багви" (С. 53). Степ став особливо спекотним без річки. У небі – "зморений лелека". Земля потріскалась без води: "У берегів потріскались вуста". Міст "світить ребрами" – він теж занепав, втративши свою одвічну функцію. Створений пейзаж змушує відчути, що цей занепад стосується кожного і задуматись про наслідки...
Ще трагічніше ця тема звучить у поезії "Жоржини на чорнобильській дорозі", але тут не з’ясовуються причини і наслідки. Опис забрудненої природи є констатацією факту:
Роса – як смертний піт на травах,
на горіхах.
Але найбільше стронцію у стріхах.
Хто це казав, що стріхи традиційні?
У нас і стріхи вже радіаційні.
(С. 544.)
Тема Чорнобильської трагедії поглиблюється у наступній поезії, з того ж таки циклу "Інрустації":
Атомний Вій опустив бетонні повіки.
Коло окреслив навколо себе страшне.
Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?!
Хто сіяв цю біду і хто її пожне?
…………………………………….
Загидили ліси і землю занедбали.
(С. 538.)
Проте якою б страшною не була ця трагедія, вона залишається трагедією одного народу. А у віршах "Ластівки тікають із Європи" та "Прощай морська корово їз Командорських островів" Ліна Костенко проявляє уміння мислити глобально, в межах планети.
В деяких "пейзажних" поезіях добре відчутний соціальний сенс. Гинуть не тільки ріки, а й села – ті, яким у 70-80-х роках було надано статус "неперспективних"
Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?
Світку мій білий, яке тут роздолля!
Смуток нащадків – як танець бджоли,
Танець бджоли до безсмертного поля.
Голос криниці, чого ти замовк?
Руки шовковиць, чого ви заклякали?
Вікна забиті, і висить замок –
ржава сережка над кігтиком клямки
(С. 15.)
Тужний мотив занепаду українського села сповнює поезію "Хутір Вишневий". Щедра і розлога земля українського Півдня. І загублений у степу хутір з поетичною назвою Вишневий.:
Вишневий Хутір... Ні душі.
А де ж ті вишні, де ті вишні?, – розпачливо запитує
поетеса, і риторичність її запитань не підлягає переглядові.
Без дбайливих господарських рук земля втрачатиме свою родючу силу:
Все обступили солонці
Рілля вродила камінцями. (С. 188.)
Поезії Ліни Костенко, об’єднані екологічною темою, змушують пройнятися тривогою за долю нашої природи. Спілкування з її творчістю – це завжди важливий урок, на якому навчаєшся речей простих і мудрих – вічних. І якщо на цьому уроці ти є уважним і старанним учнем, то зрозумієш, що природа – це не просто буденні степ, трава, річка, ліс, сонце, дощ і вітер, а дарований Богом дивосвіт, у якому ти знаходиш красу, спокій, взаєморозуміння, відновлюєш свої сили, заражаєшся радістю існування.
3.2 Натурфілософська лірика Ліни Костенко
Досліджуючи творчість Ліни Костенко, академік Академії Наук Вищої школи Григорій Клочек визначив тематичні домінанти її творчості, але коли межі "тематичних епіцентрів", що позначаються ключовими словами пам’ять, творчість, любов, можна чітко визначити, то четвертий епіцентр, що позначається словом природа, і окреслює певний масив поезії цього автора, але разом із тим є наскрізним для творчості Ліни Костенко. Твори, де побутування пейзажу не є самодостатнім, а лиш виконує функцію декоративного фону, чи просто увиразнює головну думку, називають у літературознавстві натурфілософськими.
За своєю суттю філософська лірика, відштовхуючись від конкретних філософських ідей, являє собою "вільно-особистісний ліричний роздум про світ та людину, роздум хоч і узагальнений, але неповторно "забарвлений" ще й певним станом, настроєм, вротенням". Тобто специфіка філософської і, зокрема, натурфілософської лірики полягає в тому, що вона відображає досвід і переживання автора, які втілюються у роздумах і почуттях ліричного героя. Для української філософської лірики не є характерним відштовхування від конкретних філософських ідей, це зумовлене вкрай несприятливими умовами розвитку національної філософії.
На жаль українські дослідники зверталися до проблем української лірики лише спорадично. Хоча три десятиліття тому відомий дослідник і літературознавець М. Ільницький проголосив: "З розряду ліриків-філософів не можна виключати жодного із значних наших поетів".
До цього ряду сміливо можна віднести ім’я визначної поетеси нашої сучасності Ліни Костенко. У творчості якої філософська лірика представлена усіма різновидами. Проте у даному дослідженні ми торкатимемось лише пласту натурфілософської поезії. Саме ця особливість лірики є "визначальною рисою, за якою безпомильно вгадується той чи інший майстер. У Ліни Костенко це концентрація мислі. Це її натурфілософський першоелемент".
Пласт натурфілософської лірики – це тематичний різновид власне філософської лірики, до якої ще входять морально-філософська та соціально-філософська. Відомий літературознавець М. Ільницький у своїй праці "Поезія останніх десятиріч: традиції і новаторство" писав, що вважає спільним для багатьох українських поетів "прагнення соціально-філософської насиченості вірша та натурфілософської тематики" (В. Мисик, Д. Павличко, Л. Костенко, І. Драч).
Філософська поезія має глибоке коріння в історії розвитку української літератури. Всесторонньо її задекларували геніальні поети ХІХ століття – Т. Г. Шевченко, І. Я. Франко, Леся Українка. Митці ХХ ст. продовжили і розвинули її усталені традиції (Б.–І. Антонич, В. Свідзинський, Я.