Комерційна діяльність посередницьких підприємств
2) зі створенням нового спільного підприємства або зарубіжної філії (представництва), тобто нового суб'єкта господарювання і міжнародного бізнесу.
7.2 Створення спільних підприємств у міжнародному бізнесі
Міжнародне спільне підприємство (МСП) є формою співробітництва з поєднанням зусиль різнонаціональних партнерів щодо інвестування, управління, виробництва продукції, розподілу підприємницьких доходів і ризиків.
МСП одночасно є: 1) формою міжнародного бізнесу і специфічним його суб'єктом; 2) способом виходу на зарубіжний ринок; 3) різновидом прямого іноземного інвестування; 4) однією з нових форм господарювання для країн з економікою, що активно трансформується на ринкових засадах.
Мотивація, процедура і етапи створення МСП
Мотиваційний механізм створення МСП формується на макрорівні (через відповідну стратегічну орієнтацію країн базування та країн, що приймають) і мікрорівні (мотивація безпосередніх партнерів).
Для країни, що приймає, привабливість МСП зумовлена тим, що вони:
збільшують матеріальні та фінансові ресурси, виробничі потужності;
сприяють розвитку національної науково-дослідної бази, поширенню передової технології й управлінського досвіду, підвищенню кваліфікації керівних кадрів і менеджерів;
• стимулюють конкуренцію і пов'язані з нею позитивні явища (підрив позицій місцевих монополій, підвищення якості імпортозамінної продукції та зниження цін на неї);
• нарощують експортні надходження у вигляді податків на прибутки спільних підприємств.
Основні мотиви формування і функціонування спільних підприємств:
- зниження питомих інвестиційних ресурсів і підприємницького ризику при створенні і використанні нових потужностей;
- розширення діючих виробничих потужностей;
- реалізація переваг меншої вартості факторів виробництва і насамперед збереження ресурсів;
- можливість уникнення сезонної нестабільності виробництва і пристосування до процесу скорочення життєвого циклу продукції;
- підвищення ефективності маркетингу і започаткування нових каналів торгівлі;
- проникнення на конкретний територіальний ринок і набуття управлінського досвіду на нових ринках.
Процес створення спільних підприємств базується на чинному законодавстві України, відображає логіку і порядок аналітично-організаційних робіт (процедур), охоплює узгоджені у часі етапи [4]:
І Вибір сфери діяльності МСП.
1.1 Оцінка вітчизняного (українського) партнера.
1.2 Пошук зарубіжного партнера.
ІІ Попередні переговори партнерів.
ІІІ Складання техніко-економічного обґрунтування.
ІV Підготовка проектів установчих документів.
V Остаточні переговори партнерів.
VI Реєстрація МСП як юридичної особи.
VII Реєстрація МСП як учасника зовнішньоекономічних партнерів.
Оцінка вітчизняного (українського) партнера здійснюється за сукупністю показників, що характеризують: 1) рівень якості продукції та його порівнянність зі світовими аналогами; 2) технічний стан устаткування, наявність окремих будівель і споруд, вільних виробничих площ, що можуть бути зараховані до статутного фонду при його формуванні; 3) професійну підготовку і спеціалізацію персоналу; 4) місце розміщення підприємства щодо постачальників сировини, напівфабрикатів, комплектуючих, забезпечення транспортними комунікаціями.
Пошук зарубіжного партнера має враховувати вихідні умови вітчизняного партнера, який може мати досвід роботи із зарубіжним, коли створюване спільне підприємство стає подальшим етапом розвитку експортно-імпортної діяльності, поглиблення науково-технічної чи виробничої кооперації з іншими зарубіжними фірмами, або не мати такого досвіду. Проте в будь-якому випадку варто проаналізувати діяльність можливого партнера за певною системою показників. Для цього можна використати як прямі показники (величину активів та їх динаміку, частку власних чи позичкових коштів, отримуваний прибуток, кількість працюючих, кількість підприємств фірми, обсяг зарубіжного продажу), так і опосередковані (прибуток щодо поточних витрат виробництва, продуктивність праці, приріст продукції в розрахунку на одиницю інвестицій тощо).
За результатами такого своєрідного аналізу встановлюються безпосередні контакти із зарубіжним партнером і здійснюються попередні переговори. Процес завершується підписанням партнерами протоколу про наміри, в якому мають бути визначені і зафіксовані:
загальний обсяг виробництва, обсяги поставок на внутрішній і зовнішній ринки;
розмір статутного фонду і часток учасників у ньому, співвідношення між власними і позичковими коштами; можливий банк-кредитор;
наявність місцевої кваліфікованої робочої сили та потреба у залученні іноземного персоналу;
організація продажу виробів та післяпродажного технічного обслуговування, його тривалість;
забезпечення трансферту прибутку іноземного партнера;
джерела надходження і напрямки використання іноземної, у тому числі вільно конвертованої валюти.
Деталізація домовленостей партнерів щодо створення міжнародного спільного підприємства має здійснюватися у процесі підготовки відповідного техніко-економічного обґрунтування.
7.3 Регулювання міжнародної підприємницької діяльності
Регулювання підприємницької діяльності практично здійснюють державні органи законодавчої та виконавчої влади — Верховна Рада України, Кабінет Міністрів, Національний банк України, Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі, Державне управління митного контролю.
Регулювання міжнародної підприємницької діяльності має здійснюватися за допомогою певної сукупності методів, форм і конкретних інструментів на різних рівнях просторового поля (рис. 4) [4].
Правові методи мають відповідне інституціональне забезпечення і охоплюють цивільне та процесуальне право, державний арбітраж тощо. Розширенням і продовженням правових треба вважати адміністративні методи, які юридично визначають господарську суб’єктність МСП, регламентують форму власності майна та результатів діяльності, а також процедурний механізм розв'язування конфліктних соціально-економічних ситуацій у судовому порядку.
Економічні методи реалізуються у системі підприємницької діяльності наданням кредитів і дотацій, здійсненням податкової політики та інших фінансово-економічних операцій регулювального спрямування. Соціально-психологічні методи мають бути орієнтовані на формування певної ідеології, типу менталітету громадян України і суспільства в цілому за допомогою існуючих державних інституцій.
Рисунок
4 – Методи, форми
і рівні регулювання
міжнародної
комерційної
діяльності
При цьому варто зазначити, що методи регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності надають очевидний пріоритет правовим методам як основі формування і функціонування інших механізмів управління такою системою господарювання.
На національному рівні система регулювання міжнародної спільної підприємницької діяльності має враховувати такі елементи: 1) форми іноземних інвестицій; 2) вимоги до результатів діяльності іноземного партнера; 3) трансферт (репатріація) прибутку іноземного інвестора; 4) інвестиційні пільги та обмеження; 5) гарантії дотримання прав іноземного партнера.
Іноземними інвестиціями називаються конкретні цінності, що вкладаються безпосередньо іноземними партнерами в об'єкти підприємницької діяльності з метою отримання прибутку (доходу) або досягнення інших цілей, тобто довгострокові вкладення капіталу в різні галузі економіки і сфери діяльності.
Вимоги до результатів діяльності іноземного партнера зумовлюються передусім цілями країни, що приймає, і визначаються диференційовано за певними показниками. До останніх можна віднести: частку вітчизняного партнера, спрямованість ринку, масштаби діяльності, рівень імпортної технології, необхідність підготовки кадрів відповідного фаху і професійної спрямованості.
Трансферт (репатріація) прибутку іноземного інвестора, як правило, має враховувати такі регулювального заходи: обов'язкове створення резервного фонду зі зберіганням його у банку країни, що приймає; фіксація розміру трансфертного капіталу і прибутку відповідно до правил валютного регулювання та угод про валютне співробітництво.
Практика інвестиційних пільг та обмежень може передбачати:
• факторні пільги (субсидії підприємствам, гарантовані та пільгові позики, звільнення від податків та їх часткове повернення, застосування прискореної амортизації);
• спеціальні заходи щодо обмеження діяльності іноземних партнерів і контролю за нею.
Система гарантій дотримання прав іноземних партнерів звичайно охоплює такі гарантійні заходи: залучення у вітчизняне правове поле; дотримання існуючих пільг протягом (як мінімум) інвестиційного циклу; відмова держави від важелів конфіскаційного характеру.
На міжнародному рівні звичайно регулюються: 1) ідентифікація інвестицій та інвесторів; 2) умови імпорту і заохочення іноземного капіталу; 3) вимоги до здійснення спільної підприємницької діяльності; 4) переведення платежів (коштів); 5) вирішення суперечок господарського характеру; 6) норми поведінки іноземних партнерів.
При ідентифікації інвестицій та інвесторів важливо визначити не лише усталені форми інвестицій, а й ті, що можуть з'явитись після укладення угоди або підписання договору (контракту). Необхідно також зафіксувати тих юридичних осіб, які вважаються національними об'єктами кожної країни—учасниці відповідної угоди. Умови імпорту іноземного капіталу мають визначати порядок регулювання розміщення інвестицій (загальними нормами права чи спеціальними режимними документами). Однією з таких важливих умов може бути політика "відкритих дверей" держав-партнерів у спільній підприємницькій діяльності. Що ж до заохочення інвестицій, то більшість міждержавних дво- та багатосторонніх угод передбачає відповідні зобов'язання насамперед країни, що приймає, щодо стимулювання іноземних інвестицій. В окремих міждержавних угодах країна базування може взяти на себе зобов'язання проводити політику заохочення експорту підприємницького капіталу.
Вимоги до здійснення спільної підприємницької діяльності можуть стосуватися найму на роботу місцевого персоналу, використання певних джерел кредитування та надання необхідної інформації. Вони звичайно регулюються чинним законодавством країни, що приймає.
Процедурний механізм переведення платежів (коштів) є важливим елементом угоди, що укладається між іноземними і вітчизняними партнерами. У такій угоді країна базування прагне зафіксувати конкретні та достатні гарантії щодо безперешкодного переведення коштів, а також використання відповідної валюти і термінів переведення.
Вирішення суперечок господарського і фінансового характеру звичайно здійснюється компетентним судовим чи адміністративним органом країни, що приймає. Якщо суперечка є достатньо складною, то зарадити справі може Міжнародний центр урегулювання інвестиційних суперечок. Варто додати, що Міжнародний центр видає збірник "Інвестиційне законодавство країн світу".
Норми поведінки іноземних партнерів передбачають формування загальних понять, принципів і норм, яких мають дотримуватись іноземні підприємці та які сприяють створенню позитивного іміджу зарубіжної фірми у країні, що приймає.
Головною метою регулювання спільної підприємницької діяльності на міждержавному рівні, що здійснюється здебільшого через укладені дво- та багатосторонні угоди, є, з одного боку, забезпечення країною базування правового захисту своїх інвестицій від можливих некомерційних ризиків, а з іншого — підтримка стабільності і надійності економічних взаємин між країнами-партнерами.
На наднаціональному рівні в рамках інтеграційних угруповань регулювання спільної підприємницької діяльності здійснюється складнішими угодами, які фіксують взаємовідносини між багатьма країнами. Таке регулювання підприємництва відбувається у випадках, коли забезпечується вільний рух капіталів, гармонізується економічна політика країн-учасниць, ефективно працюють відповідні наднаціональні інституції, наприклад, Європейський інвестиційний банк, що функціонує в межах Європейської Ради.
8.Підприємницькій успіх. Формування підприємницького мислення
8.1 Основні фактори успіху в бізнесі
Конкурентні переваги неможливо зрозуміти, не вивчаючи підприємництво в цілому, тому що вони формуються у ході різнобічної діяльності: проектування, виробництво, маркетинг, збут, поява динамічних функцій. Саме такий аналіз дає змогу визначити, де ви конкурентоспроможні, а де – вразливі, що лежить в основі вашої конкурентоспроможності, які помітні і не помітні ресурси.
Помітні, або відчутні, ресурси - це фізичні і фінансові активи фірми, відображені в бухгалтерському балансі (основні фонди, запаси, грошові засоби тощо) [4].
Невідчутні ресурси, або нематеріальні активи, – це, як правило, якісні характеристики фірми, тобто не пов'язані з людьми невідчутні активи: торгова марка, престиж, імідж фірми і невідчутні людські ресурси - кваліфікація персоналу, досвід, компетенція, популярність управлінської команди, в цілому людський капітал [4].
На практиці конкурентні переваги можуть мати різноманітні форми залежно від специфіки галузі, товару і ринку. Головна вимога - ваша відмінність від конкурентів повинна бути реальною, виразною, суттєвою. Намагайтеся захистити свої конкурентні переваги (монополія, патенти, таємність тощо).
Фірма, як правило, повинна мати декілька конкурентних переваг. Стратегію досягнення конкурентних переваг для вашої фірми становить диференціація продукції (послуг) та лідерство у витратах (собівартості), а також стратегія першопрохідника (ранній вихід на ринок), фокусування (зосередження), синергізм.
До джерел унікальності слід віднести: репутацію високої якості товару; сервіс, який забезпечує фірма; ім'я фірми; орієнтацію на споживача; майстерність та досвід працівників; відмінні риси товару; технічні новації і пріоритети; збутова мережа; місцезнаходження підприємства; інтенсивність окремих маркетингових заходів.
До переваг у витратах (собівартості), як правило, відносять такі складові відмінності у їх рівні: економія на обсязі виробництва (масштаб); економія за рахунок навчання персоналу та поліпшення організації праці; удосконалення конструкції товару; автоматизація виробничих процесів та збуту; місцезнаходження фірми; урядові пільги, субсидії тощо; культура низьких витрат; низькі витрати на сировину, трудові ресурси і збут товарів; більш низькі витрати за рахунок угод з постачальниками, інтеграції тощо.
8.2 Якості підприємця. Мотивація поведінки підприємця
Із 21 виявлених характеристик підприємця виділяють 10 найбільш важливих [6]:
пошук можливостей та ініціативність;
наполегливість;
готовність до ризику;
орієнтація на ефективність і якість;
залучення до робочих контактів;
цілеспрямованість;
прагнення бути інформованим;
систематичне планування і спостереження;
здатність переконувати і встановлювати зв'язки;
незалежність і самовпевненість.
Звичайно, особистість із такими рисами відносять до ідеального типу.
Моральні принципи та норми поведінки підприємця. Неекономічні мотиви поведінки підприємців зумовлюють необхідність розгляду моральних принципів і норм поведінки, прийнятих у суспільстві. Є точка зору, що поведінка сучасного підприємця базується на трьох філософських принципах:
утилітаризм, згідно з яким метою моральної діяльності є досягнення найбільшої користі для найбільшої кількості людей;
дотримання прав людини;
справедливість.
Враховуючи такі складові соціального механізму, як моральні відносини, моральна діяльність і моральна свідомість, професійні етичні норми (так звані етичний кодекс) цивілізованого підприємця, передбачають:
а) переконаність у корисності справи не лише для себе, але й для суспільства;
б) переконаність, що люди з його оточення здатні виконувати певну роботу;
в) віра в свою діяльність як у творчість;
г) визнання необхідності конкуренції і розуміння необхідності співробітництва;
д) повага до себе як особистості й до інших;
е) самодовіра та довіра до інших, пріоритет професіоналізму і компетентності;
ж) цінування освіти, науки, культури, екології;
и) прагнення до нововведень;
к) гуманність.
Сучасні етичні норми у сфері бізнесу зводяться до того, що все, що робить бізнесмен, повинно узгоджуватися з поняттям правди і справедливості. Важливими рисами є скромність і стриманість у своїх витратах.
Досить часто в літературі акцентується увага на підприємницьких рисах, притаманних керівникові організації: вміння об'єднувати людей, бути професійно підготовленим, наполегливим і гнучким; заохочувати й карати, звертатися з проханням і наказом, критикувати, цінувати ініціативних і самостійних людей.
Розуміння підприємця як особистості було б неповне без аналізу його мотиваційної поведінки. Коли якийсь суб'єкт господарювання піднімається над рештою в своєму достатку, він витрачає зусилля на придбання нових благ, не замислюючись над новими ідеями, їх пошуком, механізмом реалізації, що, зрештою, веде до банкрутства. Після досягнення певного (для кожного індивідуального) рівня задоволення потреб привабливість нових благ різко зменшується - це пояснює закон Госсена, за яким підприємницька діяльність перешкоджає одержувати насолоду від тих благ, які є поза межами визначеної суми доходів.
Серед мотивів, які активізують підприємницьку діяльність, на перше місце ставиться мрія заснувати свою династію, свою імперію [6]. Цей мотив поведінки, що знаходиться поза межами економічної діяльності, та економічні закони для його розуміння не прийнятні, вони є сферою соціально-психологічних спонукань підприємця, який дана сфера пояснює введенням поняття соціального статусу. Однак в основі реалізації мотивів підприємця лежить приватна власність. На друге місце ставиться воля до перемоги, успіх заради успіху. Третій мотив - це радість творчості. Підприємець працює, оскільки не вміє жити інакше, тільки у праці одержує насолоду. Це один із визначальних мотивів поведінки підприємців.
8.3 Професійна культура бізнесової діяльності
Культура розкриває, яким чином здійснюються в поведінці вимоги моралі. Розуміння підприємницької культури передбачає початковий розгляд поняття культури взагалі, яке трактується в широкому значенні як все, що створено суспільством внаслідок фізичної та розумової праці людей.
Культура не може бути відокремлена від матеріального світу. Кожна економічна система має відповідну організаційну культуру. Культура організації - це сукупність норм, що лежать в основі дії колективу.
Фірми самі розробляють власні етичні кодекси за такими принципами:
а) повага гідності і вміння кожного працюючого;
б) повага прав особистості;
в) заохочення ініціативи працюючих в атмосфері новаторства і ризику;
г) стимулювання індивідуальних здібностей за рахунок підвищення
кваліфікації, розподілу відповідальності;
д) забезпечення однакових умов для розвитку і винагороди працівників на
основі об'єктивних критеріїв.
Рівень культури позначається на репутації підприємця і його організації. Як правило, споживачі орієнтуються на відомі їм продукти, послуги, а завоювання ринку потребує формування відповідного іміджу підприємства. Таким чином, створення іміджу означає формування і підтримання повного образу, певної картини щодо товару чи послуг у споживача.
Проте до конкретних дій підприємця господарська реальність висуває не менш важливі вимоги (критерії оцінки діяльності) морально-етичного і духовного характеру. Йдеться про те, що у своїй діяльності підприємець має обов'язково керуватися усталеними у всіх цивілізованих країнах нормами поведінки.
Підприємницька діяльність значною мірою регулюється комплексом норм законодавства, проте далеко не всі норми можуть бути строго сформульовані. У практичній діяльності підприємця великого значення набувають неформальні контакти між бізнесменами, створення особливої атмосфери довіри, чесності та порядності у ділових стосунках, вірність слову, поважання законів і традицій, тобто тих неписаних правил поведінки і дій, які становлять суть поняття "етика підприємництва".
Варто звернути увагу на те, що підприємницька етика є одночасно і духовною, і економічною категорією. На думку зарубіжних підприємців, існують певні усталені етичні норми бізнесу, яких треба обов'язково дотримуватися. Основні з них такі:
найвища продуктивність і найбільший прибуток не повинні досягатися за рахунок завдавання шкоди довкіллю;
конкуренція має здійснюватися чесно, за встановленими правилами;
необхідно, щоб техніка слугувала людині, а не навпаки;
морально-етичні норми завжди мають перевагу перед економічними інтересами.
Висока культура підприємницької діяльності є неодмінною умовою досягнення великого господарсько-комерційного успіху.
Відомі такі передумови виховання високої культури підприємництва:
наявність позитивних прикладів;
забезпечення молоді можливості ознайомлення з основами бізнесової діяльності, її привабливістю і корисністю для всіх верств населення ще у період професійного навчання;
створення системи навчання й виховання, яка б сприяла розвитку підприємницьких нахилів протягом усього періоду формування особистості;
наявність і постійна підтримка сімейних контактів і особистих знайомств з успішно працюючими бізнесменами.
Професійна репутація підприємця створюється роками, її нелегко набути, але втратити можна миттєво.
9. Оцінка ефективності комерційної діяльності посередницького підприємства. Фінансова санація і банкрутство підприємства
9.1 Основи аналітичної оцінки ефективності комерційної діяльності
В Україні не існує офіційної та загальновизнаної методики комплексної оцінки результатів різних видів підприємницької діяльності. Натомість можна орієнтуватися на такі визначальні положення цієї методики [4].
Аналітична оцінка економічної й соціальної ефективності підприємництва має базуватися на результатах комплексного аналізу діяльності підприємницької структури за певний час. Такий комплексний аналіз, що охоплює моніторинг, фіксування фактичних (очікуваних) значень у динаміці й аналітичну оцінку певної сукупності показників підприємницької діяльності, варто проводити за наперед визначеною схемою в кілька етапів:
Складання плану економічного аналізу.
Підготовка матеріалів для аналізу.
Попередня оцінка результатів аналізу.
Аналіз причин динамічних змін показників діяльності.
Остаточна оцінка результатів аналізу.
За ринкових умов господарювання у переважній більшості випадків підприємницькі структури запроваджують проведення експрес-аналізу своєї діяльності. Головною метою такого експрес-аналізу можна вважати моніторинг динаміки рівня ефективності господарювання фірми, належну оцінку її достатності та вжиття оперативних заходів щодо удосконалення управління виробництвом або іншим видом підприємницької діяльності задля досягнення більшої прибутковості, фінансової стійкості та набуття іміджу надійного партнера.
Об'єктами економічного аналізу більшості підприємницьких структур виробничого спрямування мають бути: 1) організаційно-технічний рівень і обсяг виробництва; 2) використання основних фондів і виробничих потужностей, матеріальних ресурсів; 3) досягнутий рівень продуктивності праці (виробничої системи); 4) собівартість продукції (поточні витрати виробництва); прибутковість, рентабельність; 5) фінансовий стан і його стійкість.
В економічній теорії пропонують і на практиці використовують два основні методи комплексної оцінки ефективності (результативності) підприємницької діяльності:
1) порівняльний аналіз підприємницької діяльності даного підприємства та інших суб'єктів господарювання, які продукують однакові або подібні вироби;
2) аналіз господарської діяльності та фінансової результативності з використанням еталонної моделі підприємства.
9.2 Показник ефективності посередницької діяльності
Основним результатом підприємництва у сфері товарного обігу є здійснення необхідного обсягу продажу і отримання додаткового прибутку від реалізації продукції. Щодо витрат, то необхідно розрізняти два їх види: контактні витрати (вартість пошуку споживачів, прогнозування попиту, реклама тощо) і логістичні витрати (витрати на зберігання готової продукції на складах, необхідне фізичне переміщення її тощо). У зв'язку з цим ефективність підприємницької діяльності у сфері товарного обігу (коефіцієнт ефективності ЕТО) можна визначити за формулою [1]:
ЕТО = РТО / (Вк + Вл), (16)
де Рто— посередницько-торговий прибуток відповідної підприємницької діяльності (у ширшому розумінні — результат товарного обігу); Вк, Вл — контактні та логістичні витрати з оплатою праці відповідного персоналу включно.
Головний принцип полягає в обґрунтованому підході до визначення комерційних, фінансових та інших кількісно вимірюваних результатів діяльності, пов'язаних з нею поточних витрат та їх порівнянні поділом (відношенням).
9.3 Ознаки та фактори фінансової кризи на підприємстві
Банкрутство підприємця відбувається внаслідок глибокої фінансової кризи. Фінансова криза – це фаза розбалансованості діяльності підприємства та обмеженість можливостей впливу його фінансових менеджерів на фінансові відносини. З кризовими явищами пов'язані загроза неплатоспроможності та банкрутства, діяльність підприємства в неприбутковій сфері або брак у фірми ресурсів для подальшого функціонування. З позиції фінансового менеджменту кризовий стан підприємця полягає у його неспроможності здійснювати фінансове забезпечення поточної господарської діяльності. Фінансова криза підприємства характеризується такими параметрами:
джерела виникнення;
вид кризового процесу;
стадія розвитку кризи.
Фінансову кризу підприємства можуть зумовити внутрішні або зовнішні чинники [1].
Головними зовнішніми факторами фінансової кризи можуть бути:
спад ділової активності в економіці країни;
зменшення купівельної спроможності населення;
постійне підвищення рівня інфляції;
нестабільність господарського та податкового законодавства;
нестабільність фінансового та валютного ринків;
посилення конкуренції в галузі;
кризові процеси в окремих галузях;
сезонні коливання попиту і пропозиції товарів;
дискримінаційні заходи щодо підприємств з боку органів влади;
політична нестабільність у країні або у країнах фірм-постачальників;
конфлікти між засновниками підприємства.
До внутрішніх факторів фінансової кризи належать:
недосконалість системи менеджменту;
недосконалість організаційних структур;
низький рівень кваліфікації управлінських кадрів;
недостатня потужність фірм-постачальників;
неефективна система маркетингу, яка призвела до втрати ринків збуту;
прорахунки в інвестиційній політиці;
відсутність інновацій;
недостатнє фінансування;
незадовільна робота служб контролінгу.
Типовими наслідками впливу перелічених факторів на фінансово-господарську діяльність підприємства є:
втрата цільових споживачів;
втрата кількості замовлень та контрактів;
підвищення собівартості продукції і зменшення прибутку;
збільшення неліквідних основних засобів та понаднормативних запасів;
збільшення плинності кадрів;
зменшення обсягів реалізації продукції.
У практиці підприємницької діяльності можуть траплятися такі види криз:
стратегічна - коли зруйнований виробничий потенціал та бракує довгострокових факторів зростання;
прибутковості - збитки "з'їдають" власний капітал, що призводить до незадовільної структури балансу;
ліквідності - підприємство є неплатоспроможним або існує загроза її виникнення.
Кризові явища на підприємстві складаються із трьох фаз:
1) безпосередньо не загрожує функціонуванню підприємства, якщо його своєчасно переводять на режим антикризового управління;
2) загрожує подальшому існуванню підприємства і потребує проведення фінансової санації;
3) кризовий стан, який не сумісний з подальшим існуванням підприємства і потребує негайної його ліквідації.
Закон України "Про банкрутство" визначає банкрутство як пов'язану з недостатністю активів в ліквідній формі нездатністю юридичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності у встановлений строк задовольнити вимоги кредиторів та виконати зобов'язання перед бюджетом (ст. 1 Закону України "Про банкрутство") [1].
Якщо суд ухвалив рішення про стягнення заборгованості, але боржник не в змозі її погасити, то протягом місяця з дня винесення ухвали судом кредитор може звернутися із заявою про порушення справи про банкрутство боржника.
Діяльність підприємства може припинятися за таких обставин [1]:
з власної ініціативи або за рішенням трудового колективу;
на підставі рішення суду у зв'язку з невиконанням умов, встановлених чинним законодавством;
у разі визнання його банкрутом;
у разі закінчення строку дії ліцензії.
Ліквідацію підприємства здійснює ліквідаційна комісія, яка створюється власником або уповноваженим ним органом, судом. Власник або суд, які приймають рішення про ліквідацію, встановлюють порядок і строк проведення ліквідації, а також строк для заяв претензій кредиторів, який не може бути менше двох місяців з моменту оголошення про ліквідацію.
Ліквідаційна комісія здійснює оцінку майна ліквідованого підприємства, розраховується з кредиторами, складає ліквідний баланс і подає його тому, хто прийняв рішення про ліквідацію. Достовірність балансу підтверджується аудиторською фірмою.
У випадку банкрутства проходження справи складається з таких процедур:
встановлення факту неплатоспроможності боржника і безспірності вимог кредитора, якщо він ініціював порушення справи;
виявлення усіх кредиторів і можливих санаторів;
здійснення санації або укладання мирної угоди;
визнання боржника банкрутом;
здійснення процедури задоволення вимог кредиторів за рахунок продажу майнових активів боржника.
Мирова угода - це процедура досягнення домовленості між боржником і кредиторами щодо перенесення дати оплати боргів або щодо зменшення їх суми.
9.4 План санаційних заходів
Санація – це система заходів, які здійснюються в процесі проведення справи про банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом і його ліквідації. Вона спрямована на оздоровлення фінансового стану боржника, а також на задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів через кредитування, реструктуризацію боргів і капіталу та захисту виробничої і організаційної структур суб'єктів підприємницької діяльності.
Досудова санація – це система заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, які здійснюються власником підприємства-боржника з метою запобігання його ліквідації.
Менеджмент-санація – це система антикризового управління, головною метою якої є ефективне використання фінансового механізму для запобігання банкрутству та проведення фінансового оздоровлення підприємства.
План фінансового оздоровлення підприємства складається зі вступу та чотирьох розділів. Окрім цього формулюється мета складання плану санації, називаються замовники плану та методи, які використовуються при його розроблення. У таблиці 3 наведена структура такого плану.
За формальними ознаками санація може здійснюватися без залучення нового капіталу на підприємство та із залученням нового капіталу.
За джерелами мобілізації фінансових ресурсів розрізняють автономну санацію (власні кошти підприємства та капітал його власників) та зовнішню санацію (кошти кредиторів та держави). Виділяють також окремий вид санації - з допомогою державної підтримки. Фінансування державою санаційних заходів може здійснюватися на компенсаційній і безкомпенсаційній основах. Крім того, держава може вдаватися до непрямих методів сприяння санації (податкові пільги, створення особливих умов підприємницької діяльності).
Таблиця 3 - Структурно-логічна схема плану санації [1]
| Вступ |
Загальна характеристика підприємства Правова форма організації бізнесу та форма власності Організаційна структура Сфера діяльності Історична довідка |
| 1-й розділ |
Аналіз вихідних даних Оцінка зовнішніх умов Аналіз фактичного фінансового стану підприємства Аналіз причин кризової ситуації та слабких місць фірми Стан ринків збуту продукції Наявний потенціал фірми Обґрунтування доцільності санації |
| 2-й розділ |
Стратегія санації, оперативна програма Стратегічні цілі санації (дерево цілей) Каталог оперативних заходів щодо відновлення ліквідності |
| 3-й розділ |
План санаційних заходів План маркетингу та оцінка ринків збуту План виробництва та інвестування Організаційний план Фінансовий план |
| 4-й розділ |
Ефективність санації та заходи щодо виконання плану Організація реалізації плану Критерії оцінки ефективності Оперативний санаційний контролінг Можливі ризики в процесі виконання Суми можливих збитків Можливі додаткові прибутки |