Аналіз та способи підвищення конкурентоспроможності товарів на внутрішньому та зовнішньому ринках (на даних підприємства ресторану "Тернопіль" готельного комплексу "Тернопіль-готель" м. Тернополя)
Перехід до ринкової економіки неминуче змусить підприємства зіткнутися з цими новими проблемами, розв'язати які можливо, використовуючи довгострокову стратегію розвитку нижнього базового рівня, розробляючи власну модифікацію стратегічного планування з урахуванням досягнень та помилок зарубіжних фірм.
Незважаючи на те, що використання методів стратегічного менеджменту в українській економіці на підприємствах буде мати специфічний, своєрідний характер, можна сміливо стверджувати, що вихід з глибокої економічної кризи й успіх побудови ринкової економіки в основному залежить від повноти освоєння й ефективного застосування досягнень і положень світової теорії та практики менеджменту і, в першу чергу, стратегічного менеджменту.
Світова історія розвитку підприємництва нараховує кілька глобальних цілей і завдань, які періодично, поетапно змінювалися після свого розв'язання. З ними змінювались і теоретичні концепції управління підприємництвом у цілому.
Так, на початкових етапах розвитку сучасних світових продуктивних сил в епоху становлення капіталізму вся енергія підприємців (незалежно від національних ознак) була спрямована на створення нової технології виробництва, за допомогою якої можна було збільшити випуск і обсяги відповідних масштабів збуту продукції та захопити на якийсь час відповідний сектор і сегмент ринку, а через нарощування масштабів виробництва отримувати все більшу масу прибутків для продовження накопичення капіталу.
На початку XX століття майже всюди основні цілі і завдання підприємців істотно змінилися. Пріоритетні завдання вже полягали в тому, щоб розробити та вдосконалити механізм масового виробництва, зменшити витрати, знизити собівартість продукції, домігшись при цьому збільшення питомого прибутку, рентабельності та конкурентноздатності. Успіх підприємству в нових умовах гарантувала низька ціна на продукцію та зростаюча кількість реалізованих товарів і все більша маса прибутку.
1.3 Міжнародна конкурентоспроможність країни: поняття, основні складові та джерела
Розвиток світової економіки в XX ст. супроводжувався посиленням міжнародної конкуренції. Великі конкуруючі фірми (транснаціональні компанії -ТНК), а через них - країни їх базування, здійснюють по-справжньому глобальну стратегію: реалізують свою продукцію в усьому світі, отримують матеріали та комплектуючі з усього світу, розміщують виробництво в багатьох країнах з метою економії. Водночас істотних змін зазнали форми і методи конкурентної боротьби - відбувся перехід від вільної до переважно монополістичної та олігополістичної конкуренції, „центр ваги" пересунувся від цінової до нецінової конкуренції. Разом із політикою інтенсивного впровадження у виробництво різноманітних нововведень та винаходів головними інструментами протистояння стали якість товару або послуги. Ці обставини призвели до загострення конкурентної боротьби на всіх рівнях економічної системи, вивели на перший план проблеми конкурентоспроможності як на макро, так і на мікроекономічному рівнях. У відповідь на вимоги часу уряди США, Японії, Німеччини, Великобританії та Франції - країн, що входять до технологічного ядра світової спільноти, - вживають дієвих заходів з метою утворення та утримання конкурентних переваг.
Це відбувається насамперед за рахунок складових економічної політики, завдяки яким вдається підтримувати конкурентоспроможність, по-перше, національної економіки в цілому, а по-друге — в окремих секторах економіки шляхом прямої чи опосередкованої підтримки та стимулювання товаровиробників з метою збереження або відновлення їхніх конкурентних переваг. Особливою ознакою часу було й те, що уряди країн всупереч загальній ідеології вільної торгівлі досить часто приймали рішення про надання тієї чи іншої підтримки національним виробникам продукції та послуг. Тому на практиці ідеологія вільної торгівлі та досконалої конкуренції нерідко стає жертвою протекціонізму.
Особливий інтерес стосовно підтримки конкурентоспроможності привертають дії США, які за її рівнем тривалий час посідали перше місце у світі. У 1988 р. Конгрес США прийняв „Закон про торгівлю та конкурентоспрожність", із введенням якого розпочався сучасний етап технологічної політики США. Для виконання цього закону при президенті була створена постійно діюча Рада з конкурентоспроможності, при Міністерстві торгівлі - Адміністрація з технологій, Комерційна служба й різні управління. Для підвищення національної конкурентоспроможності адміністрація Б. Клінтона в 1993 р. прийняла програму „Технології для економічного зростання Америки: новий курс на створення економічної могутності", а в 1994 р — „Стратегію національної безпеки США", в якій перший із семи розділів було присвячено підвищенню конкурентоспроможності.
З 1999 р. проблемам підвищення конкурентоспроможності на вищому рівні управління стали приділяти увагу і в Росії. У Щорічному посланні Президента Російської Федераті Б. Єльцина „Росія на рубежі епох" було відзначено, що головною ідеєю входження Росії у XXI ст. має стати підвищення конкурентоспроможності країни, а всі дії керівних установ, політиків і посадовців мають оцінюватися за єдиним критерієм - зміцнення конкурентоспроможності Росії. Ідея підвищення конкурентоспроможності держави була включена також у „Концепцію національної безпеки Російської Федерації" в редакції від 10 січня 2000р.
У Посланні Президента України Леоніда Кучми до Верховної Ради „Україна поступ у XXI століття. Стратегія економічної тa соціальної політики на 2000-2004 pp." IV розділ присвячено підвищенню конкурентоспроможності національної економіки. Зокрема наголошується, що для України існує лише один шлях довгострокового стабільного зростання - розширення внутрішнього ринку та зміцнення конкурентоспроможності національної економіки, її окремих виробництв та галузей. „Це завдання, - наголошував Президент України - має реалізуватися через нову стратегію промислово-інноваційної політики запровадження надійної системи енергозабезпечення та енергозбереження та перетворення АПК в лідируючий спектр економіки, утвердження економіки України як транзитної держави, розвиток інформативних систем".
Подальший розвиток і конкретизацію положення про зміцнена» конкурентоспроможності вітчизняної економіки отримали у Посланнях до Верховної Ради „Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році" та „Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році". Зокрема, у Посланні-2001 привертається увага до дотримання міжнародних стандартів якості для підвищення конкурентоспроможності української продукції, а у Посланні-2002 відзначається факт зростання цінової конкурентоспроможності України відносно 18 країн - основних зовнішньоекономічних партнерів нашої держави. В цьому ж документі наголошується на тому, що підготовка України до вступу у COT та діяльність її як члена цієї організації мають сприяти реалізації низки стратегічних завдань макроекономічного характеру, в тому числі забезпеченню реалізації факторних переваг України, її інфраструктурного, людського, інноваційного, матеріально-ресурсного потенціалу та підвищенню на цій основі конкурентоспроможності національної економіки.
Отже, в сучасному світі як в ринкове розвинутих країнах, так і в країнах з перехідною економікою приділяється неабияка увага використанню адекват них заходів з метою підтримки та розвитку конкурентних переваг. Все це мотивує розробку теоретичних засад конкурентоспроможності і складових економічної політики, які її забезпечують.
У зарубіжній літературі поняття конкурентоспроможності має різні інтерпретації, принаймні з чотирьох причин. Насамперед, як вважають Д. Репкін і Дж. Стренд, першою з причин є лінгвістична неоднозначність цього поняття. Так, найбільш відома й авторитетна сучасна праця з проблем міжнародної конкурентоспроможності „The Competitive Advantage of Nations" M. Портера, що видана в США у 1990 р», всього через три роки з'явилася у Москві під назвою „Международная конкуренція". Проте, враховуючи, що competitive advantage перекладається з англійської і як „конкурентна перевага” і як „конкурентоспроможність”, назву вказаної праці можна було б перекласти і як „Конкурентні переваги країні як „Національні конкурентні переваги” і як „конкурентоспроможність націй”. Інакше кажучи, англійська мова фактично ототожнює або робить дуже близькими за змістом такі поняття, як „конкурентні переваги” і „конкурентоспроможність”. Аналогічно прикметник competitive перекладається з англійської і як „конкурентний” , і як конкурентноспроможний”.
Друга причина відмінностей теоретичних інтерпретацій полягає в тому, що поняття конкурентоспроможності аналізується залежно від економічного об'єкта, до якого воно застосовується. „Конкурентоспроможність, - відзначає В. Андріанов, - багатопланова економічна категорія, яку можна розглядати на кількох рівнях. Це конкурентоспроможність товарів, товаровиробників, галузей, країни. Між всіма цими рівнями існує тісний взаємозв'язок: адже конкурентоспроможність країни й галузі в кінцевому рахунку залежать від здатності конкретних виробників випускати конкурентоспроможні товари". Критерії, характеристики та фактори динаміки конкурентоспроможності на рівні підприємства, галузі чи національної економіки, безумовно, мають свою специфіку. Найбільш повно піддається осмисленню поняття конкурентоспроможності на рівні підприємства. Звичайно, конкурентоспроможним вважається підприємство, яке, здійснюючи свою діяльність в умовах відкритих ринків, здатне тривалий час залишатися прибутковим. Поняття конкурентоспроможності на макрорівні відбиває насамперед сприятливі позиції національної економіки в системі міжнародних відносин, головним чином у сфері міжнародної торгівлі, і водночас її здатність зміцнювати ці позиції. Це головний, але не єдиний аспект поняття національної конкурентоспроможності. Зарубіжні дослідники також додають, що країну можна кваліфікувати як конкурентоспроможну, якщо вона до того ж здатна нарощувати темпи економічного зростання, збільшувати зайнятість та реальні доходи громадян.
Третя причина різного тлумачення конкурентоспроможності полягає в тому, що, як вважає В.Попов, основні течії сучасної західної економічної думки істотно відрізняються в підходах до причин і джерел підвищення (зниження) конкурентоспроможності. Так монетаристський підхід, який користується найбільшою підтримкою в академічних колах, виходить з ланцюжка причинно-наслідкових зв’язків „дефіцит державного бюджету - підвищення відсоткових ставок приплив іноземного капіталу - підвищення курсу національної валюти – зниження конкурентоспроможності". На переконання монетаристів (М. Фрідмен, М. Фелдетайн, ДЖ, Тобін та ін.), такий за все показує ті фундаментальні залежності, які покладено в основу зрушень у зовнішньоекономічному становищі тієї чи іншої країни.
Інша точка зору є характерною для так званих структуралістів, які значною мірою спираються на кейнсіанську теорію. Не заперечуючи впливу бюджетного дефіциту, структуралісти (Л. Туроу, Р. Рейч, Ф. Рохатія) разом з тим вважають, що погіршення зовнішньоекономічних позицій країни відбиває більш глибокі, довгострокові зрушення в розвитку національної економіки. При цьому вони звертаються до мікроекономічних процесів і доводять, що низька та спадна конкурентоспроможність національних товаровиробників на світових ринках обумовлена низькими темпами зростання ефективності виробництва, підвищення технічного рівня та якості виробів.
Ще один підхід пропонується прихильниками економіки пропозиції. На противагу монетаристам і структуралістам, вони вбачають основні причини погіршення конкурентоспроможності не в самій національній економіці, а в зовнішніх факторах - у змінах, що відбуваються у світовому господарстві. На їхню думку, головна причина всіх негараздів з конкурентоспроможністю та всіх пов'язаних з нею проблем— це торговельні бар'єри, в основному нетарифні. Іншими словами, з погляду прибічників економіки пропозиції при аналізі національної конкурентоспроможності ключовою є проблема доступу національних товарів на зовнішні ринки.
Цілком природно що маючи різні погляди на фактори, що визначають рівень конкурентоспроможності, монетаристи, структуралісти та прибічники теорії пропозиції різняться і в тому, які заходи слід вживати для виправлення становища, як змінити для цього урядову політику.
Певна частка істини є в кожній з наведених позицій. В сучасному світовому господарстві є й елементи недосконалої конкуренції, що негативно впливають на можливість проникнення національних товарів на іноземні ринки (теорія пропозиції), і залежність конкурентоспроможності від валютного курсу, який, у свою чергу, залежить від дефіциту державного бюджету (монетаристи). А визначально впливають на конкурентоспроможність такі базові фактори, як ефективність виробництва і державне регулювання ринкових механізмів розподілу ресурсів (структуралісти). Мабуть, монетаристи ближче за інших підходять до істини, якщо розглядати всю проблему в короткостроковому плані. Однак структуралісти швидше за все праві в довгостроковому плані - в тому сенсі, що суто ринкові механізми спрацьовують не найкращим чином, коли йдеться про визначення перспективних напрямків науково-технічного прогресу та структурних зрушень в економіці, підсумовує В. Попов.
Четверта причина відсутності загальноприйнятого визначення конкурентоспроможності полягає в тому, що це поняття є похідним від поняття „конкуренція". Проте конкуренція як економічна категорія не може бути з'ясована у відриві від аналізу прибутку. Те, що конкуренція є змаганням заради прибутку, відзначали ще класики політичної економії А. Сміт і Д. Рікардо, коли розрізняли у своїх дослідженнях галузеву й міжгалузеву конкуренцію. Але провідним видом конкуренції вони вважали конкуренцію між капіталами.
Отже, конкурентоспроможність національної економіки – багатопланове поняття, яке з наведених вище причин досі не знайшло навіть загальновизнаного універсального формулювання в економічній думці. Сьогодні вимоги більшості спеціалістів з питань конкурентоспроможності країни найбільшою мірою задовольняє визначення, дане Комісією з промислової конкурентоспроможності при президентові США: „Міра можливості країни за умов вільного й справедливого ринку виробляти товари та послуги, що відповідають вимогам світових ринків, при одночасному збереженні або підвищенні реальних доходів своїх громадян". Це визначення містить три ключових елементи, які, на наш погляд, потребують деякого уточнення.;
По-перше, відповідність вимогам світових ринків означає здатність спрощувати, виробити та розподілити товари і послуги за цінами, які були б конкурентоспроможними на світових ринках. Центральними чинниками тут є вартість виробництва та застосування новітніх технологій. Якщо вартість виробництва всередині країни є високою або зростає, застосування новітніх технологій, які збільшують продуктивність основних факторів виробництва, є вирішальним моментом для збереження або підвищення конкурентоспроможності. Якщо ж вартість виробництва всередині країни є низькою, застосування технологій, що збільшують продуктивність, тим паче підвищує конкурентоспроможність.
Слід відзначити, що у світовій економічній літературі існує чимало розробок, в яких показано що міжнародна конкуренція є ефективним засобом підвищення продуктивності не тільки в малих країнах з високим ступенем відкритості зовнішньому ринку (Бельгія, Люксембург тощо), але й у великих промислових країнах. Так, порівняльне дослідження продуктивності в СІЛА, Японії та Німеччині, здійснене М. Бейлі та X. Гербахом, показує, що міжнародна конкуренція підвищує продуктивність більшою мірою, ніж конкуренція на регіональному або локальному рівнях, оскільки країни опиняються перед необхідністю використовувати найдосконаліші промислові технології. Відкритість економіки стимулює економічне зростання за рахунок імпорту засобів виробництва, вироблених на основі нових технологій, та потенційного розширення ринку, яке підвищує доходність інновацій. Результати цих емпіричних досліджень викладено у С. Едвардса, Д. Френкеля і Д. Ромера, А. Харрісон і Т. Хансона та Д. Сакса і А. Ворнера.
По-друге, йдеться про те, наскільки вільними й справедливими є умови ринку. „Дискримінація іноземних товарів здатна викривити оцінку конкурентоспроможності", - зауважують Д. Рєпнін і Дж. Стренд. Якщо умови ринку несправедливі, то деякі країни можуть бути конкурентоспроможними завдяки цьому, оскільки їхні внутрішні ринки закриті або ж національні компанії отримують чималі субсидії від держави. Будь-яка країна може „симулювати" конкурентоспроможність, здійснюючи політику обмежень імпорту та протекціонізму. І навпаки, ті країни, що є насправді конкурентоспроможними, можуть виявитися неконкурентоспроможними, оскільки їхнім національним компаніям, що не отримують субсидій і не захищені політикою протекціонізму, доводиться конкурувати з компаніями, які субсидуються урядами своїх країн.
По-третє, це проблема реальних доходів населення. „Якщо в країні значно зростає експорт, а реальні доходи населення не зростають або навіть знижуються, то це може означати, що робітники та інші громадяни субсидують національну конкурентоспроможність", - вважає Дж. Харт. „Конкурентоспроможність, на думку С. Коєна і Д. Зісмена, - насамперед співвідноситься зі зростаючими реальними доходами населення та підвищенням зайнятості". Будь-яка країна може проводити політику скорочення реальної заробітної плати на внутрішньому ринку праці з метою покращення своїх позицій на світових ринках, проте подібна практика не має нічого спільного із справжньою конкурентоспроможністю. Така практика доволі часто застосовується країнами, які розвиваються, а також країнами з перехідною економікою, що спричиняє різні торговельні конфлікти у їхніх відносинах із ринкове розвиненими країнами та поміж собою. Отже, як справедливо відзначають російські дослідники конкурентоспроможності країни Ю. Куренков і В. Попов, ані позитивний баланс зовнішньої торгівлі, ані позитивний платіжний баланс, ані зростання золотовалютних резервів не можуть бути достатніми критеріями конкурентоспроможності, якщо немає інтерактивних зв'язків зростання в складній системі „Освітній рівень