Інтерполювання функцій
При
отримуємо
постійну різницю
п-го порядку
для многочлена
(1. 2. 2), кінцеві різниці
більш високих
порядків дорівнюють
нулю.
Тобто, головний висновок із попередніх роздумів: п-і кінцеві різниці многочленна п-ого степеня постійні, а (п+1)-ші і всі наступні рівні нулю.
Однак,
більш важливим
для розуміння
суті поліноміального
інтерполювання
є твердження,
обернене зробленому
вище висновку.
А саме, що якщо
кінцеві різниці
п-го порядку
деякої функції
постійні в
будь-якій точці
при різних
фіксованих
кроках
,
то ця функція
є многочлен
степеня п.
Для функції
,
заданої таблицею
своїх значень
у вузлах
,
де
,
кінцеві різниці
різних порядків
зручно поміщати
в одну загальну
таблицю з вузлами
і значеннями
функції. Цю
загальну таблицю
називають
таблицею кінцевих
різниць.
1.2.1 Перша інтерполяційна формула Ньютона
Нехай
для функції
задані значення
для рівновіддалених
значень незалежної
змінної:
,
де
- крок інтерполяції.
Необхідно
підібрати
поліном
степені не вище
п, який приймає
в точках
значення
(1. 2. 3)
Умови
(1. 2. 3) еквівалентні
тому, що
.
Слідуючи Ньютону,
будемо шукати
поліном у вигляді

Використовуючи загальний степінь, вираз (1. 2. 3) запишемо так:
![]()
Наша задача
заклечається
у визначенні
коефіцієнтів
полінома
.
Покладаючи
у вираз (1. 2. 5), отримаємо
.
Щоб знайти
коефіцієнт
,
складемо першу
кінцеву різницю
.
Припускаючи
в останньому
виразі
,
отримаємо:
;
звідки
.
Для визначення
коефіцієнта
складемо кінцеву
різницю другого
порядку
.
Покладаючи
,
отримаємо:
;
звідки
.
Послідовно
продовжуючи
цей процес, ми
виявимо, що
,
де
.
Підставляючи
знайдені значення
коефіцієнтів
у вираз (1. 2. 5) отримаємо
інтерполяційний
поліном Ньютона
.
(1. 2. 6)
Легко
побачити, що
поліном (1. 2. 6.) повністю
задовольняє
вимогам поставленої
задачі. Дійсно,
по-перше, степінь
поліному
не вище п, по-друге,
і

Замітимо,
що при
формула (1. 2. 6)
перетворюється
в ряд Тейлора
для функції
.
Дійсно,
Крім
того, очевидно,
.
Звідси при
формула (1. 2. 6) приймає
вид поліному
Тейлора:
.
Для практичного
використання
інтерполяційну
формулу Ньютона
(1. 2. 6) зазвичай
записують в
дещо перетвореному
вигляді. Для
цього введемо
нову змінну
за формулою
;
тоді

підставляючи ці вирази у формулу (1. 2. 6), отримаємо:
,
(1. 2. 7)
де
являє собою
кількість
кроків, необхідних
для досягнення
точки
,
виходячи із
точки
.
Це і є кінцевий
вигляд першої
інтерполяційної
формули Ньютона.
Формулу
(1. 2. 7) вигідно
використовувати
для інтерполювання
функції в околі
початкового
значення
,
де
мале за абсолютною
величиною.
Якщо у
формулі (1. 2. 7) покласти
п=1, то отримаємо
формулу лінійного
інтерполювання:
.
При п=2 будемо
мати формулу
параболічного
або квадратичного
інтерполювання
.
Якщо дана
необмежена
таблиця значень
,
то число
в інтерполяційній
формулі (1. 2. 7) може
бути довільним.
Практично в
цьому випадку
число
обирають так,
щоб різниця
була постійною
із заданою
точністю. За
початкове
значення
можна приймати
довільне табличне
значення аргументу
.
Якщо таблиця
значень функції
скінчена, то
- число обмежене,
а саме:
не може бути
більше числа
значень функції
,
зменшеного
на одиницю.
Відзначимо, що при застосуванні першої інтерполяційної формули Ньютона зручно використовувати горизонтальну таблицю різниць, так як потрібні значення різниць функції знаходяться у відповідному горизонтальному рядку таблиці.
1.2.2 Друга інтерполяційна формула Ньютона
Перша інтерполяційна формула Ньютона практично незручна для інтерполювання функції поблизу вузлів таблиці. В такому випадку зазвичай застосовують другу інтерполяційну формулу Ньютона. Виведемо цю формулу.
Нехай
маємо систему
значень функції
для рівновіддалених
значень аргументу
,
де
- крок інтерполяції.
Побудуємо
поліном наступного
вигляду:

або, використовуючи узагальнену степінь, отримуємо:
.
(1. 2. 8)
Наша задача
полягає у визначенні
коефіцієнтів
таким чином,
щоб виконувались
умови (1. 2. 3). Для
цього необхідно
і достатньо,
щоб
(1. 2. 9)
Покладемо
у формулі (1. 2. 8).
Тоді будемо
мати:
,
отже
.
Далі беремо від лівої і правої формули (1. 2. 8) кінцеві різниці першого порядку
.
Звідси,
вважаючи
і враховуючи
відношення
(1. 2. 9) будемо мати:
.
Отже
.
Покладаючи
знаходимо:
.
І таким чином
.
Характер
закономірності
коефіцієнтів
достатньо
зрозумілий.
Застосовуючи
метод математичної
індукції, можна
строго довести,
що
(1. 2. 10)
Підставляючи ці значення у формулу (1. 2. 8) будемо мати остаточно
![]()
(1. 2. 11)
Формула (1. 2. 11) носить назву другої інтерполяційної формули Ньютона.
Введемо
більш зручний
запис формули
(1. 2. 11). Нехай
,
тоді
і т. д.
Підставивши ці значення у формулу (1. 2. 11), отримаємо:
![]()
.
(1.2.12)
Це і є
загальний
вигляд другої
інтерполяційної
формули Ньютона.
Для наближеного
обчислення
значень функції
вважають,
що
.
Як перша,
так и друга
інтерполяційні
формули Ньютона
можуть бути
використані
для екстраполяції,
тобто, для
знаходження
значень функції
для значень
аргументів
,
котрі лежать
за межами таблиці.
Якщо
і
близько до
,
то вигідно
використовувати
першу інтерполяційну
формулу Ньютона,
причому тоді
.
Якщо ж
і
близько до
,
то зручніше
використовувати
другу інтерполяційну
формулу Ньютона,
причому тоді
.
Таким чином,
перша інтерполяційна
формула Ньютона
використовується
для інтерполяції
вперед і екстраполяції
назад, а друга
інтерполяційна
формула Ньютона,
навпаки, – для
інтерполяції
назад і екстраполяції
вперед (див.
[8]).
Відмітимо, що операція екстраполяції, взагалі кажучи, менш точна, ніж операція інтерполяції у вузькому значенні слова.
1.2.3 Оцінка похибок інтерполяційних формул Ньютона
Для функції
ми побудували
інтерполяційний
поліном Ньютона
, який приймає
в точках
задані значення
.
Виникає питання,
наскільки
близько побудований
поліном наближається
до функції
в інших точках,
тобто наскільки
великий залишковий
член
.
Для визначення
цього степеня
наближення
накладемо на
функцію
додаткові
обмеження. А
саме, ми будемо
припускати,
що в області
зміни
:
,
котра містить
вузли інтерполювання,
функція
має всі
похідні
до (п+1)-го порядку
включаючи.
Введемо допоміжну функцію
,
(1. 2. 12)
де
і
- постійний
коефіцієнт,
котрий буде
обрано нижче.
Функція
,
очевидно, має
п+1 корінь в точках
.
Підберемо тепер
коефіцієнт
таким чином,
щоб
мала (п+2)-ий корінь
в будь-якій,
але фіксованій
точці відрізка
,
яка не співпадає
з вузлами
інтерполювання
(мал. 1). Для цього
достатньо
покласти
.
Звідси,
так як
,
то
(1. 2.
13)
При
цьому значення
множника
функції
має п+2 кореня
на відрізку
і буде обертатись
в нуль на кінцях
кожного з відрізків
.
Застосовуючи
теорему Ролля
[11]
до кожного із
цих відрізків,
переконуємось,
що похідна
має не менше
п+1 кореня на
відрізку
.

Малюнок
1. Графік функції
![]()
Застосовуючи
теорему Ролля
до похідної
,
ми переконаємося,
що друга похідна
перетворюється
в нуль не менше
п разів на відрізку
.
Продовжуючи
ці роздуми,
прийдемо до
висновку, що
на відрізку
похідна
має хоча б один
корінь, котрий
позначимо через
,
тобто
.
Із формули
(1. 2.
11) так як
,
маємо:
.
При
,
отримуємо:
Звідси
.
(1. 2.
14)
Порівнюючи праві частини формул (1. 2. 13) і (1. 2. 14), будемо мати:
,
тобто
.
(1. 2.
15)
Так як
довільне, то
формулу (1.
2. 15) можна
записати і так:
,
(1. 2.
16)
де
залежить від
і лежить всередині
відрізка
.
Відмітимо, що формула (1. 2. 16)