Xreferat.com » Рефераты по международному публичному праву » Лекции по международным отношениям и внешней политике

Лекции по международным отношениям и внешней политике

США погодиться підтримати СРСР у поверненні так званих “північних японських територій”: Південного Сахаліну та Курильських островів. СРСР вступив у війну, і тепер він досить предметно натякав на домовленість. Але США не бажали підтримувати СРСР.

Проте США були зацікавлені у вирішенні проблем і колишніми колоніями (си підмантадтними територіями) Японії. На початку 1947 року США пропонують Раді безпеки ООН передати мандати на колишні підмандатні території Японії до США. Мова йшла про Каролінські, Маріанські і Маршалові острови. СРСР намагався ув’язати це питання із проблемою “північних територій”, але успіху не було досягнуто.

З 1947 по 1951 рік продовжується робота над мирним договором з Японією. Пам’ятаючи про серйозну дипломатичну перемогу СРСР у Дунайській конференції, Захілні країни повністю перейняли ініціативу. У травні 1951 року з’являється англо-американський проект мирного договору з Японією. Він був погодженим з усіма країнами, які входили у Союзну Раду, крім СРСР. СРСР намагався щось зробити, але єдиний фронт для вирішення Японської проблеми було створено. Тут же США пропонують у вересні 1951 року провести мирну конференцію у Сан-Франциско. Були запрошені всі зацікавлені держави (а їх було 51), але представників держав “з сумнівним державним устроєм” (як писали американські газети): Китайська Народна республіка (вважалося, що справжній уряд знаходився на Тайвані), Корейська народно-демократична республіка, Монгольська народна республіка і Демкратисна республіка В’єтнам1, причому було розіслано меморандум з приводу того, як буде проходити конференція: “обговорення не буде – лише підписання”. Пам’ятаючи про меморандум США, радянська делегація відразу ж запропонувала поправки до 5 статей і 8 нових статей. Мова йшла про територіальні зміни, яких не було в англо-американському проекті договору (“північні теориторії”) і про визнання суверенітету КНР над Манчжурією. Але пропозиції СРСР навіть не обговорювались. І тут повторилася приблизна ситуація, як на Дунайській конференції. СРСР заявили, що такий договір не підпишуть, і договір було підписано без СРСР (Згадайте про дунайську конферерцію).

Сан-Франциський мирний договір означав, що

  • припинявся стан війни з Японією;

  • визнавався суверенітет Японії;

  • Японія визнавала незалежність Кореї;

  • Японія визнавала рішення Рада Безпеки щодо колишніх японських підмандатних територій;

  • Японія відмовлялась від претензій на Курильські острови, на Південний Сахалін і Тайвань2;

Крым того, як традиційно в мирних договорах, було зафіксовано обов’язок Японії випатити репарації, але розмір їх не був встановлений і мав вирішуватися у двосторонніх відносинах Японії із тими державами, яким була нанесена шкода.

Буквально через декілька годин після підписання угоди, делегати перейшли у сусідню будівлю (Офіцерський клуб), і була підписана Японо-Американська адміністративна угода. Тут були сформульовані умови розміщення і обслуговування на території Японії близько 600 американських військових баз та об’єктів. Причому на першому етапі на території цих баз і відносно американських військовослужбовців існував принцип “екстериторіальності”, тобто судити його повинні були за законами США.

Після підписання Сан-Францизької мирної угоди, Далекосхідна Комісія і Союзна Рада для Японії припиняли свою роботу. Але СРСР відмовився від цього і близько місяця наші представники ходили на роботу в Союзну Раду (анекдотична ситуація).

З одного боку СРСР доклав чимало зусиль для того, щоб перемогти у війні з Японією. З іншого боку сконцентрувавши свої зусилля, ССР виграв дипломатичну битву в Європі, створивши європейський соціалістичний табір, але повністю програв її в Японії. Це продовжувалось до 1955 року.

До влади на той час прийшов Хрущов, який намагався вирватись із дипломатичної блокади. Першим проявом стали радянсько-японські відносини. В червні 1955 року СРСР пропонує проект двостороннього мирного договору з Японією. В ньому йшлося про припинення стану війни, відновлення дипломатичних відносин, відмова від репарацій, але визнання Японією суверенітету СРСР над Курильськими островами. Японія погодилась на розгляд цієї пропозиції, вле за умов територіальної претензії Японії на Курильські острови і визнання СРСР права Японії на нерегульований лов риби на Далекому Сході. Радянський союз, зрозумівши, що Японія не погодиться на вирішення територіальної проблеми, йде на безпрецедентний компроміс (оскільки він був зацікавлений у встановленні дипломатичних відносин з Японією).

9 серпня 1955 року СРСР заявляє, що він готовий передати Японії 2 з 4-х островів (Хабомаї і Шикотам). 19 жовтня 1956 року з’являється спільна декларація про припинення стану війни, про відновлення дипломатичних та консульських відносин, і СРСР ще раз підтвердив, що після підписання мирної угоди, він поверне Японії 2 острови. Робота над текстом договору продовжувалася до 1960 року. І тут в січні 1960 року з’являється японо-американський договір про взаємну співпрацю і безпеку. Цей договір продовжував адміністративну угоду (термін існування американських баз продовжувався), крім того Японія дозволяла атомним кораблям США заходити в порти Японії. Останнє викликало негативну реакцію СРСР, і 27 січня 1960 року з’являється пам’ятна записка Радянського уряду: “Нова військова угода3 не сумісна зі зміцненням незалежності і безпеки Японії…Все це обумовлює неможливість передачі островів…”


Історична довідка.

Відкрили Курильські острові російські мореплавці, а острів Сахалін – японці, але ні тим, ні іншим незручно було добиратися. У кінці 19 століття (приблизно 1872 рік) з’являється Петербурзький договір, за яким території обмінювались. Така ситуація існувала до Російсько-Японської війни, яку Росія програла. Було підписано досить принизливий договір для Росії Портмунський (?) договір, за яким Росія втрачала свій вплив в Китаї (Порт Артур, Порт Дальній), крім того всі південна частина Сахаліну переходила до Японії4. СРСР після завершення 2-ї світової війни мав право повернути собі територію Південного Сахаліну. Але проблема Курильських островів залишалася, хоча Японія і відмовилися від претензій на них. Коли у кінці 1980 років прийшла “перестройка”, СРСР був готовий обговорювати проблему передачі Курилів. З’являється грандіозний проект, де вони запропонували всім жителям Курилів, які погодяться, переходять разом з островами у підданство Японії; хто не захоче – може переїхати у нове місто, яке будується десь у Сибіру під ключ.

Сьогодні фактично ці острови належать Росії, але юридично все досить заплутано.

1 Всі ці країни вважалися маріонетками СРСР.

2 В договорі не було жодних зауважень щодо того, кому ці острови передавались.

3 Мається на увазі угода між Японією та США.

4 Граф Вітте за цю угоду отримав неофіційне ім’я (рос.) “граф Витте полусахалинский”.


Німецька проблема в міжнародних відносинах.

1. Принципи мирного врегулювання з Німеччиною.

2. Створення ФРН та НДР.

3. Берлінська криза 1959 – 1961 років.

4. Нова східна політика ФРН.


Вперше питання повстало на другій сесії міністрів ЗС. Спочатку було вирішено розв’язати поблему союзників, і лише потів повернутися до Німеччини. В Квітні 1946 року Франція, пам’ятаючи про 1 та 2-гу світову війну, жертвою яких вона стала, пропонує включити до розв’язання проблеми НІмеччини шлях до розчленування її на декілька держав (на її думку це був найдієвіший спосіб забезпечити безпеку Франції). СРСР в цей час підготував документ “Про долю Німеччини і про мирний договір з нею”. Основна ідея Радянського проекту – це створення в перспективі Німецького уряду, який би контролював всю територію Німечини (тобто мова йшла про єдність держави).

Ми пам’ятаємо, що після 2-ї світової війни, Німеччина була поділена на окупаційні зони (спочатку 3 – радянська, американська, англійська, потім з частин американської та англійської з’явилася французька зона) в грудні 1946 було підписано угоду між урядами Англії та США про створення бізонії (тобто про об’єднання американської та англійської зон). Було підкреслено, що мова йде перш за все про економічне об’єднання. Чому саме так? Справа в тому, що після встановлення окупаційного режиму склалася досить парадоксальна ситуація. По ідеї, економіка в американській та англійській зоні мала бути на значно вищому рівні. Але в умовах розрухи, жорстка планова система, що була встановлена в радянській зоні, працювала краще. Тому СРСР, маючи досвід відбудови держави в особливо важких післявоєнних умовах, десь за рік налагодив економічну систему своїй зоні. Так були картки, але проблем з їжею удалося уникнути. Тому потік біженців був спрямований не зі Сходу на Захід (як ми звикли), а з Заходу на Схід.

Але окрум екоомічних проблем, існувала проблема створення єдиної НІмеччини. Вирівшивши в лютому 1947 року питання з колишніми сониками Німеччини, в березні 1947 року на Москоській конференції РМЗС, було оголошено декларацію Гувера, де вперше пролунала ідея про створення сепаратної Німецької держави, тобто для США стало зрозумілим, що ідея контролювати процес створення єдиної Німеччини при такому авторитеті СРСР було досить важко, і тому вони вирішили краще взяти менше, але все ж таки взяти.

СРСР, окрилений успіхами в перші повоєнні роки, навпаки пропонує проект, який мав назву “Про форму і об’єм тимчасової політичної організації Німеччини” і у розвиток цього проекту він запропонував розвиток центральних адміністративних органів. Пам’ятаючи досвід в Японії, пропонує контрольній раді розробити тимчасову конституцію Німеччини. США трохи відступили, і запропонували ідею створення національної ради (своєрідний тимчасовий уряд), але якщо СРСР пропонував створити цей уряд на основі загальних виборів, то США пропонували створити національний уряд з урядів земель.

Одночасно, серйозному обговоренню була піддана і ідея демілітаризації. І тут СРСР мав досить серйозного союзника, такого як Францію. Остання розуміла, що ідея розчленування НІмеччини не пройшла, вони хотіли хоча б демілітаризувати Німеччину. Вона також вела мову про Рур, про те, щоб вивести його з під влади Німеччини.

Тут трапилася ще одна серйохна ініціатива США, яка спочатку носила економічний характер, але зіграла вирішальну роль у створенні ФРН. Мова йде про “план Маршалла”. США, у особі держсекретаря Маршалла, висунула ідею про економічну допомогу Європі, причому цей план розповсюджувався і на Німеччину (а в первинному варіанті, і на СРСР1 та на Східну Європу2).

Але окрім чисто економічної сторони, США та Англія домовляються про створення так званої Економічної Ради в своїх зонах. Ця економічна рада була фактично наділена парламентськими функціями. Окрім економічної ради, обговорюється проект створення виконавчого комітету з урядовими функціями. Планується створити також 6 директоратів, з функціями галузевих міністерств. Тобто, в 1947 році адміністрація західних окупаційних зон, розпочинають створеня майбутнього державного апарату НІмеччини. Дивлячись на такий перебуг подіц СРСР у грудні 1947 року на 5 конференції РМЗС у Лондоні наполягає на своєму проекті вирушення Німецької проблеми: створення загальнонімецького уряду, майбутній мирний договір повинен бути підписаний Німецький урядом, як це було з колишніми союзниками Німеччини. Для обговорення мирного договру повинна бути скликана мирна конференція, і все це має базуватися на базі ріщень Ялтинської та Потсдамської конференції. СРСР пропонує ствоити центральні німецькі департаменти по основним галузям. Але повернути машину реалізації ідей західних держав було неможливо, тим більше, що ці країни розуміли, що у 1948 році, коли біженці вже потягнулися назад зі Сходу на Захід, СРСР на загальнонімецькі вибори не піде.

Отже лондонська сесія завершилася без результатів.

В цей час в західних землях розширюються повноваження економічної ради (вона фактично стала нижньою палатою парламенту), було створено другу палату – Раду Земель, було створено Адміністративну раду (фактично уряд), верховний суд, центральний банк під назвою Банк Земель, тобто де-факто західна Німеччина являє собою державу.

В лютому 1948 року проходить нарада РМЗС у Лондоні (отримала назву “Сепаратні лондонські переговори”), де беруть участь США, Великобританія, Франція і країни Бенілюксу. Було прийнято рішення про створення сепаратної Німеччини, але залишити окупаційний статус, для того, щоб у СРСР не було спокуси якимось чином впливати на ці процеси. Розуміючи, що проголосити Західнонімецьку державу дуже важко, вони вирішили робити це поступово. Найбільш зримим засобом введення нового режиму є гроші. В червні 1948 року за тиждень до введення нових грошей (марки зони А), американський і анлглійский уряд попередили про це СРСР. Останній судорожно починає друкувати валюту для зони Б, але він не встиг. Західні німці перше виходять зі своєю валютою. Введення валюти вже вийшло з-під контролю СРСР, але залишався західний Берлін, який знаходився в зоні окупації СРСР. Тому уряд СРСР тонко натякнув на те, що слід не поспішати з введенням валюти у західних зонах. Але 26 червня ця валюта виходить в оберт. У відповідь СРСР блокує Берлін. Розпочинається перша берлінська криза. Жодна машина, жоден потяг з будь0яким вантажем до Західного Берліну, не доходить до місця призначення. Жителі Західного Берліну “затужили”.

Але США, зробивши перший крок, роблять і другий – будують так званий “повітряний міст”: літаками перевозили все, навіть вугілля. Щоденно перевозилось 5 тис. тон вантажів (!). Приблизна вартість вантажу, який перекинули до Західного Берліну за місяців 7 найбільш жвавих перевозок – це 300 млн. доларів. СРСР дуже серйьозну надію плекали на погоду. Старожили говорили, що такої гарної погоди восени вже не бачили 40 останніх років. В вересні 1948 р., вже після творення тризонії (в липні 1948 року), західні країни виносять Берлінське питання на засідання Ради Безпеки. До цього Сталін викликав послів трьох держав, що як тільки відмінять західну марку, СРСР зніме блокаду.

Але при всьому при тому, що США намагалися до кінця боротися за свої права у Західному Берліні, різниця була в тиждень. Якби СРСР на тиждень пізніше погодився б зняти блокади, то США б не витримали, і закрили повітряний міст.

В травні 1949 року було підписано 4-хстороннє комюніке, яке пропонувало зібрати конференцію РМЗС і вирішувати все в процесі дискусії. 23 травня 1949 року була скликана 6 сесія РМЗС в Парижі. Це вже була агонія з боку СРСР. Він пропонує новий проект мирної угоди, поновити роботу Союзної Ради. Це стало останньою спробою СРСР показати своє небажання розчленування Німеччини. Але в червні 1949 року, США, Англія та Франція підписують про Верховну союзницьку комісію для Західної Німеччини.

14 серпня 1949 року проходять вибори у Бундестаг. Премогу отримав блок ХДС-ХСС і 20 вересня 1949 року уряд Західної Німеччини приступив до виконання своїх функцій. СРСР нічого не залишалось робити, як дати добро на проголощення 7 жовтня 1949 року Німецької демократичної республіки. Так же як і у західних зонах було створено Радянську контрольну комісію (замість Радянської військової комісії). Як тоді писали “вперше на німецькій землі було створено державу робочиз та селян”. Розкол Німеччини на 2 окремі держави став фактом, і це внесло зміни у міжнародні відносини в Європі. Вже у 1950 році канцлер ФРН Конрад Аденауер (перший канцлер ФРН), палкий прихильник ідеї об’єднаної Німеччини, пропонує провести вибори на всій території Німеччини. Керівник НДР, Отто Гротеволь, пропонує скликати установчу раду, в яку ввійдуть представники обох країн, причому і ФРН і НДР погодились, щоб ці вибори прозодили під контролем ООН. СРСР спочатку підтримав цю ідею, а потім схаменувся, бо населення ФРН в 2 рази перевищувало населення НДР.

ФРН поступово входить до Європи. Перший кроком стало підписання в квітні 1951 року договору про створення Європейського об’єднання вугілля і сталі. Але ідея проголошення ФРН була невід’ємною частиною збереження окупаційного статусу. І тому в серпні 1950 року уряд ФРН направив урядам США, Англії і Франції Меморандум з питання про нові принципи взаємовідносин між Федеративною республікою та окупаційними державами. (мирного договору ще немає). ФРН пропонує :

  • стан війни припиняється;

  • окупація залишається, але мета окупаційних військ – це забезпечення безпеки ФРН;

  • треда підписати низку угож, які б регулвали відносини між ФРН та Захдними державами.

Через місяць було зібрано нараду міністрів ЗС АНглії, ФРанції та США, які погодилися з цієї пропозицією. Серйозним поштовзом ула війна в Кореї. США планували ввести ФРН у обронні структури Європи задля протидії СРСР.

26 травня 1952 року США, Англія, Франція і ФРН підписують так званий Загальний договір (в історії він ще відомий як Бонський договір). Він відміняв окупаційний статус, ФРН надавалася повна самостійність у внутрішній політиці і обмежена самостійність у зовнішній політиці (обмеження стосувалися питання об’єднання Німеччини і проблема Берліну), західні країни малиправо залишати свої війська в Німечині до досягнення мирного врегулювання.

27 травня 1952 року було підписано Паризький договір про заснування Європейської оборонної спільноти, за участю Франції, ФРН, Італії і країн Бенілюксу. Центральним елементом догову було створення о’єднаних збройних сил за участю західнонімецьких контингентів (тобто процес ремілітаризації почався) Ідея була така – створюється так звана Європейська армія, яка буде підпорядковуватись не урядам країн, а спеціально створеному Комісаріату, тобто наднаціональному органу. Але Французькі національні збори не ратифікували цей договір (хоча саме Франція його ініціювала).

В жовтні 1954 року було підписано договір про створення Західноєвропейського союзу і підписується протокол про приєднання ФРН до НАТО за умов: ФРН не буде застосовувати силу для об’єднання Німеччини і не буде виробляти зброю масового знищення. Але цю угоду треба було ратифікувати. СРСР схаменувся (а до 1955 року контактів між СРСР та ФРН майже не було) і 25 січня 1955 року, розуміючи що договір буде підписано не скоро, виходить указ Верховної Ради СРСР про припинення війни з Німеччиною. А в вересні 1955 року, після візиту Аденауера до Мовскви, між СРСР та ФРН встановлюються дипломатисчні відносини. Підписуючи договір про встановлення дипломатичних відносин, Аденауер підкресли, що це не означає визнання територіальних змін обох країн, і наполягав та тому, що він представляє весь німецький народ, а не лише ФРН. На закріплення цієї позиції, в грудні 1955 з’являється доктрина Ханштейна (статсекретар МЗС): всяка держава, яка встановить дипломатині відносини з НДР, автоматично розриває іх з ФРН (виняток було зроблено лише для СРСР): були розірвані дипломатичні відносини з Кубою, Югославією та Занзібаром.

Однак залишалося ще питання Західного Берліну. Хрущов у своїх мемуарах писав: “Що я повинен був робити? Тільки у липні 1961 року НДР залишило 30 тис. людей”. Західний Берлін було поділено. Існували так звані адміністративні кордони, але проблем пробратися в Західний Берлін із Східного не було. Тому було вирішено побудувати посилений кордон між Західним та Східним Берліном. В ніч на неділю, коли люди були за містом, було побудовано кордон спочатку з колючого дроту, а пізніше – бетонну стіну. Середня висота муру – 2,5 м. Загальна довжина – 16 км. Насправді це було 2 стіни, між ними були закладені міни, весь простір прострілювався.

Коли Кеннеді приїхав в Берлін, він досить влучно сказав, що “стіна – це саме мерзотне і переконливе свідоцтво провалу комуністичної системи”.


1 Спеціалісти СРСР вирішили, що з економічної точки зору це досить вигідно, але з політичної – це нонсенс, і СРСР відмовився.

2 Ці країни також відмовилися.


Країни Південної і Південно-східної Азії в міжнародних відносинах.

1. Проголошення незалежності Індії.

2. Проблема Кашміру в міжнародних відносинах.

3. Індо-Китайський прикордонний конфлікт 1962 року.

4. Створення Бангладеш.


Однією з характерних рис післявоєнного устрою окрім намагання створювати соціалістичну систему, був атиколоніальний рух, тобто країни, скориставшись непростим станом метрополій (Великобританії, Іспанії, Франції). Найбільшу роль відіграла Індія – найбільша колоніальна країна Азії.

Навесні 1946 року, враховуючи багато факторів, такі як участь Індії у 2-й світовій війні, міжнародні фактори та неможливість утримувати Індію як колонію, уряд Великобританії вирішує надати Індії статус домініону, як перехідний. Вже серпні 1946 року в Індії було створено тимчасовий уряд під керівництвом Джавахарлара Неру. 3 липня 1947 року Великобританії приймає законопроект “Про передачу влади в Індії”. На той час віцекороль Індії Малмбеттон висуває свій план створення незалежної Індії. Він пропонує поділити Індію на 2 частини, обидві частини отримують статус домініону і називаються “Індія (в офіційних документах Індійський союз) і Пакистан. Пам’ятаючи, що в колишній території Індії було декілька князівств, які мали автономний статус, цей план мав на увазі, що керівники цих князівств, раджі, мають вибір: приєднатися до Індійського союзу, чи приєднатися до Пакистану, чи залишитися під сюзеренітетом Великобританії.

15 серпня 1947 року з’являється “Акт про незалежність Індії”. Лорд Малмбеттон запропонував поділити державу відповідно до релігійного принципу (Пакистан – мусульмани, Індія – індуїсти). Як тільки цей акт було проголошено, розпочинаються релігійні зіткнення, оскільки в Індії не було чітко визначених мусульманських чи індуїстських вулиць, сіл, регіонів. За декілька тижнів загинуло 1 млн. людей, 10 млн. біженців залишили свої оселі. Таким чином, політика “розділяй і володій”, яку провадив уряд Великобританії, спрацювала у досить кривавий спосіб.

Ще однією проблемою була економічна криза, як в Індії, так і Пакистані. Коли Індія була єдиною країною, Великобританія так планувала ї розвиток, що у Пакистані вирощувалася бавовна, а в Індії знаходилися заводи по її переробці.

Окрім всього цього виникає ще одна проблема – проблема Кашміру. Як ми пам’ятаємо, за планом Малмбеттона для князівств існував вибір, куди їм увійти. Магараджа Кашміру вирішив залишитися під сюзеренітетом Великобританії, оскільки він сам був індусом, але більшість населення – мусульмани. В цій провінції жило 3 млн. людей і вона мала стратегічне значення. 22 жовтня 1947 року Пакистан вводить свої війська на територію Кашміру, пояснюючи це тим, що більшість населення – мусульмани. Магараджа звертається по допомогу до Індії. Остання погоджується, але лише якщо Кашмір попросить приєднати його до Індійського союзу. 27 жовтня 1947 року Індія приєднує Кашмір, і звертається до Ради Безпеки ООН зі скаргою, але в квітні 1948 року Пакистан розпочинає війну проти Індії в Кашмірі. Війна тривала до 1 січня 1949 року. В липні 1949 року проходять переговори, де було вирішено поділити демаркаційною лінією Кашмір на 2 частини. На недовгий час проблема Кашміру була вирішена.

Ще одна територіальна проблема – колишні португальські колонії (анклави) на території Індії: Гоа, Діу а Даман. Індія запропонувала Португалії передати ці території Індії мирним шляхом. Португалія проголошує ці території своїми провінціями, розриває дипломатичні відносини з Індією, і звичайно відмовляє передати ці території Індії. Тоді, не без допомоги Індії, на цих територіях розпочинається рух за приєднання до Індії.

В грудні 1951 року Індія дає наказ своїм військам увійти на територію цих провінцій. Португалія направляє скаргу в ООН, але США, Великобританія, Франція виказали тільки “неспокій” з цього приводу, з іншого боку – Індія отримала допомогу країн соцтабору.

Але на цьому проблеми Індії не закінчились. Ще одне протистояння виникло між Індією і Китаєм. Питання було не стільки територіальне (оскільки мова йшла про 125 тис. кв. кілометрів Гімалаїв), як суто політичне – хто буде лідером країн, що розвиваються (це було дуже актуально на початку 60-х років). Китай вирішує будувати через цю територію Каракарумське шосе. Це був перший крок до конфлікту. Іншим кроком стало те, що у 1961 році Індія приймає 100 тис. біженців з Тибету (в тому числі Далай Ламу), які зазнали гонінь з боку Китаю.

Індія запропонувала комплексні переговори, Китай спочатку погодився, але постійно намагається залучити до цих переговорів СРСР (Восени 1962 року Мао Дзе Дун знову планував розіграти радянську карту. Але в той час СРСР був втягнутий у Карбиську кризу, і йому було не). Уряд КИтаю, залишившись насамоті, дає наказ, і його збройні сили входять до Індії. За декілька тижнів вони захопили значну територію. Вже в грудні 1962 року в Коломбо було скликано конференцію представників Бірми, Камбоджі, Цейлона, Індонезії, Гани і Об’єднаної арабської республіки. Були вироблені певні рекомендації і Індія їх прийняла, чого не зробив КНР. Індія виводить війська території Китаю.

В середині 60-х років знову про себе нагадала проблема Кашміру. Скориставшись слабиною Індії після конфлікту з Китаєм, Пакістан потихеньку розпочинає політичний тиск на Індію. А в квітні 1965 року пакістанські війська входять на територію Індії. Фактично, розпочинається нова війна, як раніше писали “індо-пакистанський інцидент”, і в вересні 1965 року голова Ради Міністрів СРСР О.М. Косигін пропонує і Пакістану і Індії свої посередницькі послуги. Обидві сторони погоджуються і 4 січня 1966 року в Ташкенті відбувається знаменита Ташкентська зустріч, де при посередництві Косигіна зустрічаються прем’єр-міністр Пакістана Аюк Хан і прем’єр міністр ІНдії Лало Бахадуру. Було прийнято так звану Ташкентську декларацію. Вона передбачала не вдаватися до сили при вирішенні Кашмірської проблеми, відвести війська до позиції на 5 серпня 1965 року та відновити у повному обсязі дипломатичні відносини. Знову ж таки на певний час ця проблема зникла.

З’являється нова проблема, яка спочатку виявляється як внутрішня проблема Пакістану. Справа в тому, що при поділі поділили не лише на ІНдію і Пакістан, але і Пакістан на Західний і Східний. На території Західного Пакистану жили мусульмани, на території Східного – немусульмани, які було менш впливові в економічному і в політичному житті, при тому, що населення Східного Пакістану давало 60%, і він давав 70% від експорту, а 85% представників у владі були мусульманами. У грудні 1970 року в країні проходять перші демократичні вибори (до цього там була військова адміністрація) до парламенту. Народна Ліга Східного Пакістану отримує 167 місць з 313, тобто більшість, і згідно Конституції, уряд пвинен був формувати лідеер цієїї Ліги, тобто Муджибур Рахман. Існубючий лідер Яхья Хан розпочинає з ним переговори. Він запросив Муджибура Рахмана, де йдуть переговори, а в цей час на териорію Схілного Пакістану перекидаються війська, і розпочинається різанина. Жертви сягнули за 1 млн. Зрозуміло, що це стало початком громадянської війни, причому, дивлячись на територіальний стан Східного Пакістану, 12 квітня 1971 року Ліга Муджибура Рахмана проголошує створення Республіки Бангладеш. Події в Пакістані вийшли з локального на міжнародий рівень. Подальший перебіг подій залежав від Індії, яка зоча і мала свої проблеми, але бажала послабити позиції Пакістану. Тому вона проголошує підтримку Бангладеш. На територію Індії з Бангладешу прийшло декілька мільйонів біженців. Індіра Ганді, приймаючи це рішення, керувалася безумовно інтересами Індії, вона казала, що внутрішнє врегулювання ІНдії буде прийнятне лише при визнанні Бангладешу. Напруженість між Індією і Пакістаном зростає. Пакістан дуже

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: