Лекции по международным отношениям и внешней политике
9 серпня 1971 року підписується договір “Про мир, дружбу і співпрацю між Індією і СРСР”. Радянський Союз абсолютно не призовував свої симпатії до Бангладешу. Але не дивлячись на це 23 листопада 1971 року Пакістан приймає рішення про превентивний удар по території Індії. 3 грудня цей удар було здійснено, розпочинається наступ на Індію. 4 грудня Пакістан проголошує стан війни. 6 грудня ІНдія визнає Бангладеш як незалежну державу і цим відрізає шлях назад. Індія форсує відносини з СРСР. Останній блокує всі антиіндійські рішення в Раді Безпеки ООН. Ситуація була досить суперевчлива. З одного боку Індія втрутилися у внутрішні справи і підтримала сепаратний рух, але Пакістан розпочав агресію проти ІНдії. США намагаючись продемонструвати свою позицію, зранку 9 грудня 1971 року водить в Бенгальську затоку загін своїх військових кораблів. В обід в ту ж Бенгальську затоку взодить загін радянських кораблів. Ввечері обидва загони залишають затоку і закінчують цю “демонстрацію”, залишаючи Індію і Пакістан насамоті зі своїми проблемами. Індія, отримавши допомогу СРСР, отримує військову перемогу. Тільки полонених було захоплено близько 1 млн. На зміну генерала Яхья Хану приходить цивільний уряд на чолі з Бхутто, який поступово розпочинає процес визнання Бангладеш. 2 червня 1972 року між Індією і Пакістаном було підписано так завану Сімолську угоду, фактично комплексне врегулювання індо-пакистанської проблеми, яка передбачала, що всі спірні питання будуть вирішуватись мирними засобами, обидві країни будуть поважати цілісність території і суверенітет один одного. 23 липня 1972 року було встановлено дипломатичні відносини між Індією і Пакистаном, тобто не дивлячись на дуже серйозні проблеми, які виникали між Індією і Пакистаном, на середину 70-х років ініціатива була в руках Індії (на її користь закінчувались більша частина проблем), звичайно не без допомоги СРСР.
Окрім Індії, в цьому регіоні в 1948 році було проголошено Цейлон (спочатку як домініон в рамках Британської співдружності націй), Бірма, в 1957 році незалежною стала Малайська Федерація, від якої в 1959 році відокремився і став незалежним Сінгапур.
Тобто характерною рисою розвитку регіону Південна Азія стало фактичне позбавлення прямого контролю з боку Англії, але остання не хотіла розривати всі відносини, і тому більшість країн цього регіону залишаються членами Британської співдружності націй, пізніше перейменованою у просто Співдружність націй під контролем Великої Британії.
Міжнародні відносини після
На території цього півострова знаходилось три територіальні утворення: держава Анам (імперія на чолі з Бао Даєм), держава Тонкин і Кохінхіна. Під час другої світової війни Японія окупувала територію півострова Індокитай, в ході окупації сі держави були об’єднані, проголошена автономна держава В’єтнам, а після того, як японці буди вибиті, 2 вересня (в день підписання капітуляції) лідер націоналістичної коаліції (пізніше прокомуністичної коаліції) Хо Ши Мін проголосив незалежну республіку В’єтмін. Але майже відразу на територію цієї держави увійшли війська Китаю та Англії. В’єтнам був озділений по 16 паралелі. В 1946 році Китай і Великобританії звільняють цю територію, але на місце Великобританії приходить Франція. Франція, не готова до прямої інтервенції, спочатку визнає уряд Хо Ши Міна як автономний в рамках так званого французького союзу, що не дуже подобалось Хо Ши Міну. Але вже в кінці 1946 році виникають сутички між Францією і В’єтміном. Фактично, розпочинається відкрита війна.
Розуміючи, що Хо Ши Мін ніколи не визнає владу Франції, вона звертається до Бао Дая (який тепер був головним радником Хо Ши Міна) і в червні 1948 року з’являється угода про створення (відновлення) держави В’єтнаму під керівництвом уряду Бао Дая.
В жовтні 1949 року була проголошена Китайська народна республіка. Спираючись неа підтримку Китаю, Хо Ши Мінь провадить декілька успішних військових операцій проти французів. Китай збільшує допомогу, але в 1950 році розпочинається Корейська війна, і Китай , який спочатку планував втручання у війну, відступає.
Битва при Дьєнбьєнфу. На початку 50-х років США висувають доктрину масованої відплати. І одним із регіонів, де США планували розпочати серйозні антикомуністичні дії була Північно-Сххідна Азія, в тому числі Індокитай. Франція, яка зайняла Дьєнб’єнфу в листопаді 1953 року, вважала, що В’єтмін спробує повернути це селище, і планувала повернути хід подій на свою користь. Французькими військами командував Генерал Навар.
На початку 1954 року була досягнута домовленість про проведення міжнародної конференції по Індокитаю. 26 квітня 1954 року ця конференція розпочала роботу в Женеві, а 7 травня Франція отримала нищівну поразку після блискучої операції Хо Ши Міна. Уряд Бао Даю пав, а Франція отримала поразку.
В результаті в червні 1954 року було підписано Женевську конвенцію стосовно Індокитаю. Цей документ складався з 3-х угод про припинення військових дій. В результаті компромісу В’єтнам було поділено на Південний і Північний. В’єтмінь погодився вивести свої війська с Лаосу і Камбоджі, було створення 3 комісії з мирного врегулювання. На території Індокитаю, існувало 3 держави: Північний і Південний В’єтнам і Камбоджа.
Згідно угоди через 2 роки повинні були пройти вибори, і Хо Ши Мін сподівався об’єднати весь В’єтнам. Але в цей час на арену Індокитаю виходять США. Розуміючи, що під час запланований виборів 1956 року існувала реальна можливість для Зо Ши Міна отримати перемогу, США розробляють доктрину, як утримати владу Бао Дая у Південному В’єтнамі. Бао Дай заявив, що не виконуватиме рішень Женевської конференції.
Для того, щоб контролювати процеси в Індокитаї, в вересні 195 4року Філіпіни, Таїланд, Пакистан, США, Австралія, Нова Зеландія, Великобританія і Франція підписують так званий Манільський пакт (організація СЕАТО – організація договору Південно-східної Азії). Держави зобов’язалися чинити спільні дії в разі агресії проти будь-якого з членів СЕАТО. Ця організація не стала ні ефективною, ні впливовою.
США сформували в новій доктрині три основних завдання:
1) Південно-східна Азія має істотне стратегічна значення для США;
2) теорія доміно – якщо одна держава випадає з ряду “демократичних” держав, то вона потягне за собою інші держави (тим більше, що в Індонезії також виникла загроза комуністичного перевороту);
3) невтручання США безпосередньо у воєнні дії в Індокитаї.
У 1955 році на місце Бао Даю прийшов Нго Ді Дьєн, він проголосив Республіку Південного В’єтнаму, а себе – президентом.
На початку 1960 років в Південному В’єтнамі сталося близько 11-13 спроб державного перевороту. Хо Ши Мін вирішив скористатися цими проблемами. Він формує напівпартизанські військові з’єднання на кордоні. Скориставшись тим, що Нго Ді Дьєн перестав постачати продовольчі товари для населення, а також тим фактом, що він підтримував сепаратні рухи в Північному в’єтнамі, Хо Ши Мін розпочинає активні дії. Він формує із невдоволених південних біженців, об’єднані збройні сили, які отримали назву “В’єтконг”. Більше того, ще в 1960 році не без підтримки Хо Ши Міна було створено Національний фронт звільнення Південного В’єтнаму.
Нго Ді Дьєна було вбито. США зрозуміли, що їх лідер загинув а Національний фронт все більше впливає на політику. Вони формулюють дві несумісні цілі: не пустити комуністів у Південний В’єтнам, не брати участі у військових діях на півострові. Але пізніше, у 1963-1964 роках США схиляються до концепції помірної військової інтервенції: “обмежені контингенти” “військових радників” США на запрошення уряду Південного В’єтнаму входять до країни. В’єтконг, який досить активно веде дії, фактично демобілізував армію Південного В’єтнаму у стратегічних позиціях. Американці, розуміючи, що вже через декілька місяців В’єтконг отримає перемогу, вирішує активізувати свої військові операції. Кількість радників виросла в декілька разів. Паралельно, Північний В’єтнам висилає свої контингенти. Якщо в кінці 1964 році на території В’єтнаму було 23-25 тис радників, то в кінці 1968 року (пік інтервенції) їх було вже близько 600 тисяч.
Позиція великих держав.
Важливим фактором для розвитку подій в Індокитаю, були радянсько-американські відносини. Саме 1963-1964 роки – це спад в цих відносинах. Перш за все це залежало від радянсько-китайських відносин. Після перемоги революції в Китаї, відносини між США і СРСР, який отримав нового союзника, покращилися, але до 1964 року ці відносини різко погіршились.
З іншого боку, існували лише незначні відносини між В’єтнамом на СРСР.
В січні-лютому 1964 року делегація Партії трудящих В’єтнаму (комуністичної) здійснила візит до СРСР, де вона розпочала роз’яснювати прокитайську позицію. Це не сприяло розвитку радянсько-китайських відносин. Тоді, СРСР почав “терпеливо разъяснять позицию КПСС” Більш того, СРСР, досить однозначно дав в’єтнамцям зрозуміти, що не слід дуже активно воювати.
В активні бойові ії вступають США. В липні 1964 року американський есмінець Мед Догс, обстріляв когось, чи його хтось обстріляв. Виник Тонкінський інцидент. Президент Джонсон звернувся до Конгресу США, і просить надзвичайних повноважень для проголошення війни і фінансування її. Все планувалося закінчити за декілька місяців.
Але у СРСР сталася зміна керівництва (у жовтні 1964 році Хрущова замінює Брежнєв), і оточення нового керівника виступало за втручання у конфлікт у В’єтнамі. СРСР розпочинає активну підтримку Хо Ши Міна. Оскільки США використовували масовані бомбардування, СРСР постачає найсучасніші системи протиповітряної оборони. Тоді США міняють тактику і розпочинають використовувати хімічну зброю (перш за все напалм). Казали, що день війни у В’єтнамі обходився СРСР у 1 млн. рублів (більше 3 млн. доларів).
В’єтнам намагається отримати допомогу Китаю. В грудні 1964 року було підписано договір між В’єтнамом і Китаєм, який передбачав введення військ на територію Демократичної республіки В’єтнам (Північний В’єтнам). Апофеозом нової політики стала офіційна заява В’єтнаму, який виразив невдоволення щодо виводу військ з Німеччини (нібито СРСР виводить війська додому, а США – до В’єтнаму).
Активні бойові дії з боку США проти В’єтнаму тривали до 1967 – початку 1968 років. Ця війна стала вкрай непопулярна в США. Виникає ідея повести переговори і потихеньку згортати бойові дії. Демократична республіка по неофіційним каналам погоджується, але Китай виказує різке невдоволення, а не помічаючи реакції Хо Ши Міна, він починає переговори з Національним рухом Південного В’єтнаму. Крім того, Китай розпочинає патрулювання прибережних вод і гальмування радянської допомоги.
Тоді США починає неофіційні переговори з СРСР, останній тисне на В’єтнам.
Вже після втручання СРСР до Чеословаччини, він заявляє, що не може воювати з США і тому краще, і для В’єтнаму і для СРСР, якби війна припинилася в 1968 році.
Ще квітні 1968 році Джонсон запропонував переговори без всіляких умов, погодився припинити війну і запропонував 16 млрд. доларів допомоги. Обидві частини В’єтнаму погодились, але залишався ще В’єтконг. США заперечували проти участі останнього у переговорах, але Хо Ши Мін настояв, і Джонсон відступив. Розпочинаються Паризькі переговори.
Північний В’єтнам, розуміючи, що зараз ініціатива в його руках, не дуже йшов на поступки, і висував такі умови, з якими США не могли погодитись. Тоді Джонсон віддає наказ на відновлення бомбардування. Але це вже була агонія, і починаючи з 1970року розпочинаються актвні неофіційні переговори між Генрі Кіссінджером і представником В’єнтаму. В січні 1973 року розпочинаються нові Паризькі переговори, мова йде про припинення вогню, міжнародний контроль над цим процесом, створення Ради національного примирення, проведення загальнонаціональних виборів. 27 січня 1973 було підписано Паризьку угоду про В’єтнам. США чітко визнали, що це поразка, і погодилися на визнання незалежності, єдності, територіальної цілісності В’єтнаму, відмовлялися від втручання у внутрішні справи В’єтнаму. Було також підписано багато інших договорів про розмінування полів, повернення полонених і т.ін.
Але війна у самому В’єтнамі не закінчується і триває до 1975 року. Північний В’єтнам отримує переконливу перемогу. Ціною перемоги стали 2 млн. загиблих.
В квітні 1976 року проходять вибори в Національні збори. 2 липня 1976 року проходять перші Національні збори об’єднаного В’єтнаму, де була проголошена СРВ – Соціалістична республіка В’єтнам.
США досить мужньо прийняли цю поразку і в середині Вашингтону існує меморіал, де вибито 52 тис. імен загиблих у В’єтнамі.
Тема семінару. Близький Схід в міжнародних відносинах
2-ї половини 40-х – 50-х років.
1. Проголошення незалежності Сирії та Лівану.
2. Доцентрові тенденції в міжарабських відносинах.
3. Генеза палестинської проблеми та виникнення близькосхідного конфлікту.
Міжнародні відносини на Близькому та Середньому Сході в повоєнний період.
1. Геополітичні параметри регіону та його місце в системі МВ.
2. Крах мандатної системи.
3. Утворення Ліги арабських держав.
Регіональні підсистеми МЕВ починають формуватися тоді, коли з’вяються суб’єкти МВ – незалежні держави. Таким чином близькосхідна регіональна система починає формуватися на початку 20-го століття, і була остаточно сформована у 70-х роках 20-го століття. Термін Близьких Схід вводиться у 1903 році американським геополітиком адміралом Мехеном.
Ядром Близькосхідної регіональної системи є країни, які у 1945 році об’єдналися в Лігу арабських держав. Крім того, сюди входить Іран (радянська історіографія відносина Туреччину, Іран і Пакістан до Середнього Сходу) та Ізраїль.
БРС має складний комбінований характер внаслідок наявності там крім арабських держав двох неарабських, а саме Ізраїлю та Ірану.
Значення регіону обумовлене трьома головними групами факторів:
1) геополітичний фактор;
2) економічний фактор – 2/3 світових розвіданих запасів нафти знаходяться на Близькому Сході. Японія отримує 90% своєї нафти з цього регіону, країни Захілної Європи – 60% (протягом холодної війни), США (до 70-х років) – 30%, пізніше (внаслідок політики диверсифікації джерел постачання енергоресурсів) – 10-12%;
3) військово-стратегічний фактор. Цей фактор був дуже важливим у холодній івйні, і саме цей регіон став зоною протиборства двох супердержав. Зараз важливість цього фактору знижується.
Геополітичне значення цього регіону полягає в тому, що він є ареною багатьох конфліктів. Можна виділити такі їх типи:
1) конфлікти між арабськими та неарабськими країнами:
арабські країни <-> Ізраїль (розпочався першою арабо-ізраїльською війною у 1948 році)
арабські країни <-> Іран: Ірано-Іракська війна (1980-188 рр.).
2) конфлікти між країнами регіону та зовнішніми державами (напр. Троїста Агресія проти Єгипту Англії, Франції та Ізраїлю 1956 р.)
3) міжарабські конфлікти;
4) внутрішньодержавні конфлікти (наприклад курдська проблема в Туреччині, Сирії, Іраку та Ірані).
“Анатомія” близькосхідного конфлікту складається з 3-х частин:
1) національний аспект – на національному рівні Близькосхідний конфлікт є конфліктом між Ізраїлем та арабським народом Палестини;
2) регіональний аспект – на регіональному рівні Близькосхідний конфлікт є конфліктом між Ізраїлем та арабськими країнами
3) міжнародний рівень – в конфлікті приймають участь позарегіональні держави.
Початок конфлікту датується 1948 роком, а саме початком Першої арабо-ізраїльської війни (“Перша війна за незалежність”, як її називають в Ізраїлі). Далі були такі збройні конфлікти:
1956 – Троїста агресія Англії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту,
1967 р. – “Шестиденна війна” (або Друга війна за незалежність)1,
1973 р. - Жовтнева війна (або більш відома на заході назва “війна Йом кіпур”2),
1982 р. – агресія Ізраїлю проти Лівану.
Крах мандатної системи:
Мандатну систему було утворено після 1-ї світової війни. Згідно з цією системою, Великобританія отримала території Іраку, Палестини та Трансіорданії, Франція – Сирію і Ліван.
Ірак отримує незалежність у 1930 році, а у 1932 році стає членом Ліги націй.
Трансіорданія отримує незалежність у 1946 році, а пізніше змінює назву на Іорданське Хашмінське колорівство.
Сирія та Ліван проголосили незалежність у 1941 році, але французькі та британські війська залишили цю територію тільки у 1946 році.
У 1948 році Великобританія відмовилася від мандату на Палестину, і на її території було створено не дві державу, як планувалося, а лише одну – Ізраїль.
Доцентрові тенденції.
Під час 2-ї світової війни посилюються доцентрові тенденції в міжарабських відносинах. На роль об’єднувача претендували:
1) Єгипет
2) Династія Хашимітів (правила у Іраку та Трансіорданії).
У 1943 – першій половині 1944 року Єгипет здійснює активні дипломатичні зусилля по утворенню Ліги арабських держав.
Восени 1944 року в місті Олександрія відбулася підготовча конференція по створенню Ліги арабських держав. Статут Ліги було підписано 22 березня 1945 року всіма незалежними країнами: Єгипет, Сирія, Йорданія, Ірак та Ліван, а згодом через декілька днів приєднується і Ємен.
1 Її розпочав Ізраїль, але з точки зору МП мала превентивний характер проти підготовки Єгипту до війни.
2 Йом кіпур – це свято, коли люди збираються в родиназ і чекають кінця світу. Саме в цей день і розпочалася ця війна.
Семінар. Близький Схід в міжнародних відносинах в 50-х – 70-х роках.
1. Троїста агресія проти Єгипту.
2. Шестиденна війна 1967 року.
3. Генеза проблеми близькосхідного врегулювання в 70-х роках.
Міжнародні відносини на Близькому та Середньому Сході.
1. Виникнення близькосхідного конфлікту та його структура.
2. Міжнародні та регіональні наслідки троїстої агресії проти Єгипту.
3. Палестинська проблема в 60-тих – 80-тих роках.
4. Генеза проблеми близькосхідного врегулювання.
Близькосхідний конфлікт виникає внаслідок першої арабо-ізраїльської війни 1948-1949 рр. Цей конфлікт має такі особливості:
1. Це найдовший, найтриваліший з усіх післявоєнних регіональних конфліктів.
2. З усіх регіональних конфліктів він найчастіше переходив у фазу збройної боротьби.
3. Наявність так званих конфліктів-супутників.
Конфлікти-супутники – це конфлікти, які проходять в тому ж регіоні, що і головний конфлікт, і генеза яких тісно пов’язана з останнім.
В близькосхідному конфлікті такими конфліктами-супутниками є Ліванська проблема, що проходила у формі громадянської війни з 1975 по 1989 рр.
4. Міра його інтернаціоналізації, тобто міра втручання позарегіональних держав, перш за все наддержав та провідних країн Заходу.
Структура близькосхідного конфлікту.
Кожен конфлікт має такі рівні: національний
На національному рівні близькосхідний конфлікт є конфліктом між Ізраїлем та арабським народом Палестини
( в інших підручниках сказано, що він є конфліктом між сіонізмом та Палестинським визвольним рухом. Однак виникає питання, що саме пан Примаков, а саме йому належить перша структура цього конфлікту, розуміє під сіонізмом.
Відомо, що політичний сіонізм як політична течія виникає наприкінці 19 ст.
В 1975 році Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції дає таке визначення: “Сіонізм є формою расизму та расової дискримінації”. Ця резолюція одним із здобутків і української дипломатії, яка разом із радянською, приймала участь у підготовці цієї резолюції. Період 1973-1975 рр. – це був період нафтового буму, коли арабські країни могли купувати голоси багатьоз, якщо не більшості, країн Африки, і саме ця більшість проголосувала за цю резолюцію. Цю резолюцію було скасовано наприкінці 80-х років (1989 році).
На регіональному рівні близькосхідний конфлікт є конфліктом між Ізраїлем та арабськими країнами.
Перша арабо-ізраїльська війна виникає внаслідок того, що після проголошення у 1948 р. держави Ізраїль, всі арабські країни оголосили йому війну. В стані війни опинився Ізраїль, а краще сказати “сіоністське утворення” (у арабській історіографії до 80-х років цей термін вживався замість терміну Ізраїль) та всі арабські країни.
Для довідки: Першою арабською країною, яка підписала мирний договір з Ізраїлем, став Єгипет у 1979 році у Вашингтоні. Другою арабською країною, яка підписала мирний договір з Ізраїлем у 1993 році була Іорданія. Це все.
1967 р. – Шестиденна війна. Її наслідком стала жахлива поразка арабських країн, коли значна частина території Іорданії та Сирії була окупована Ізраїлем. У цьому ж році на нараді Ліги арабських держав в місті Хартум (Судан) було прийнято нову програму ставлення арабських країн до Ізраїлю. В історії МВ вона здобула назву “Програма трьох НІ”: НІ миру з Ізраїлем, НІ визнанню Ізраїля, НІ дипломатичним відносинам з Ізраїлем.
1982 р. – в місті Фес (Марокко) відбувається нарада голів держав арабських країн. Вони приймають програму політичного врегулювання близькосхідного конфлікту. Вони погодились визнати Ізраїль, якщо останній поверне їм окуповану території.
На міжнародному рівні цей конфлікт характеризувався високим ступенем інтернаціоналізації – в цей конфлікт були втягнуті всі наддержави та провідні через економічні (нафта), стратегічні та релігійні фактори.
В США велику роль відіграє єврейське лоббі. Саме США підтримали ідею утворення Ізраїлю і визнали Ізраїль через 11 чи 12 хвилин після його проголошення (щоправда це було визнання де-факто, а визнання де-юре сталося після проведення виборів в Ізраїлі). Радянський Союз першим визнав Ізраїль де-юре. В Ізраїльському кнесеті є монументи всіх діячів, зто сприяв створенню дерави Ізраїль, і на почетному місті знахоиться бюст пана Громико, який голосував за резолюцію розділу Палестини на дві частини.
Однак СРСР був дуже непослідовний в своїй політиці. З 1953 року сталося різке погіршення відносин між Ізраїлем та Радянським Союзом внаслідок компанії антисемітизму в СРСР. І нарешті, у 1967 році, коли СРСР робив спроби зупинити Ізраїль від захоплення арабських країн, він розірвав дипломатичні відносини з Ізраїлем, які були відновлені лише у 1991 році.
Генеза конфлікту.
Після закінчення 2-ї світової війни у 1945 році, на Близькому Сході склалася складна політична ситуація. Їй були притаманне протистояння з одного боку, між сіоністських рухів та Великої Британії. Остання, як країна-мандатарій, мала намір продовжити термін мандату, а сіоністські рухи хотіли проголошення незалежності. Останні провели серію тероритичних актів проти Великої британії, яка у квітні 1947 року змісила Генеральну асамблею створити спеціальну комісію у справах Палестини за участю 11 країн: Австралії, Канади, Гватемаи, Індії Ірану, Нідерландів, Перу, Швеція, Чехословаччини, Уругваю та Югославії. Однак ця комісія не змогла дійти до згоди. Було сформовано 2 проекти: “план більшості” – розділ Палестини на 2 частини, “план меншості” – створення єдиної арабо-єврейської держави. 29 листопада 1947 року Генеральна Асамблея приймає резолюцію 181/2 про розділ Палестини. За неї проголосували 33 країни, проти – 13 країн, 10 утримались. За голосували: СРСР, США, всі країни Східної Європи і союзники СРСР і всі країни Латинської Америки – повторювачі дій США. Проти голосували абсолютно всі країни, що визволились і були представлені в ООН. Утримались: Велика Британія і ще декілька країн Західної Європи.
Територію Палестини було поділено на 3 частини (цифри див. у підручнику): єврейська, арабська та Ієрусалим (2% терторії) під міжнародним управлінням. Причому араби становили більшість як у єврейській частина (єврейська) – проживали і євреї і араби (більшість), в арабській частині про
живали араби у більшості, третя частина –
Вночі з 14 на 15 травня 1948 року було проголошено Державу Ізраїль, і тоді ж всі арабські країни оголошують війну “сіоністському утворенню” і війська Єгипту, Сирії, Лівану і Йорданії, входять на територію Палестини. Арабські країни не мали сучасних збройних сил, крім Йорданії, де командиром був англієць. Командиром об’єднаних збройних сил стає король Йорданії Абдаллаг (?). Спочатку перевага була в руках арабських країн, але Ізраїль отримує допомогу від СРСР та країн Східної Європи і внаслідок цього отримує перемогу. Протягом 1949 року на острові Родос проходили непрямі переговори між Ізраїлем та арабськими країнами. Арабські країни не визнавала Ізраїль, і посередниками були представники ООН. Були підписані угоди про перемир’я.
Наслідки 1-ї арабо-ізраїльської війни:
1) виникнення проблеми близькосхідного врегулювання;
2) подальше загострення палестинської проблеми, Палестинську державу не було утворено. Цьому перешкоджало:
а) позиція Ізраїлю;
б) позиція інших арабських країн, що поділили між собою решту території Палестини (Йорданія – західний беріг ріки Йордан, та Єгипет – Сектор Газа);
в) втручання наддержав.
Після проголошення незалежності, Єгипет був монархією. В 1952 році в Єгипті відбулася антимонарзічна революція. До влади приходить військова організація “Вільні офіцери”, яку очолювали Гамаль Абдель Насер і Анвар Саддат. Перше, що зробили нові керівники – вони анулювали договір 1936 року з Великою Британією і на підставі нової угоди, яку було підписано у 1954 році, англійські збройні сили змушені були залишити територію Єгипту. Але на підставі угоди, вони мали змогу повернутись, якщо буде зафіксовано агресію проти Суецького каналу. Єгипет – наймогутніша в економічному, політичному і військовому плані арабська країна. Він претендує на роль лідера арабського світу. Але йому потрібен був авторитет, і завоювати його модна було лише у боротьбі проти Ізраїлю. А для цього була потрібна зброя. Її можна було взяти у США – головного постачальника зброї для цього регіону. США дають згоду поставляти зброї за умови того, що цб зброю не буде використано проти Ізраїлю. Тоді Єгипет звертається до СРСР, і останній вперше стає постачальником зброї на Близький Схід. В 1955 році були підписані угоди про поставки Єгипту зброї з СРСР, Чехословаччини та Польщі. На той час МБРР мав надати Єгипту велику позику для побудови Суецької греблі, але значна її частина мала надійти ві США, які відмовляють Єгипту. Насер проголошує нацоналізацію кампанії Суецького каналу. Це викликало міжнародну кризу, відому в історії під назвою “Суецька криза”, дипломатичним шляхом розв’язати її не вдалося. Три країни почали готувати вторгнення до Єгипту. Ця операція отримали назву Три мцшкетери. Спочатку Ізраїль почав війну проти палестинських партизанів. Потім Англія і Франція висунули ультиматум Єгипту і вимагають його відзоду на 100 км від Суецького каналу. Обидві наддержави виступили з осудженням цієї агресії. СрСР звертається до трьох країн з “ракетною нотою”, в якій погрожує використати ядерну зброю. Війна закінчується, спочатку Єгипет залишає Англія і Франція, а Ізраїльські війська залишаються. Тоді СРСР погрожує вислати своїх добровольців. Ізраїль змушений залишити територію Єгипту.
Наслідки троїстої агресії:
1) прискорює розпад колоніальних систем;
2) різко зростає авторитет Єгипту та його лідера Насера;
3) послаблення позиція Англії та Франції на Близькому Сході;
4) посилення позицій США та СРСР і зіткнення їх інтересів;
5) посилення доцентрових тенденцій в міжарабських відносинах, утворення унітарної держави у складі Єгипту та Сирії, що проіснувала з 1958 по 1961 рік (називалася Об’єднана Арабська Республіка, розпалася внаслідок військового перевороту в Сирії).
Західноєвропейська інтеграція у повоєнний період.
1. Створення Європейського економічного співтовариства
2. Еволюція ЄЕС протягом 60-х – 80-х років.
3. Підписання Маастрихтського договору та створення Європейського союзу.
4. Міжурядова конференція ЄС, підписання Амстердамського договору.
Ідея про необхідність об’єднання західноєвропейських країн реальних обрисів на початку 1950-х років. У 1951 року за ініціативою міністра закордонних справ Франції Робера Шумана було утворено організацію під назвою Європейське об’єднання вугілля та сталі. Цю першу європейську інтеграційну структуру утворили 6 держав: Франція, Італія, Західна Німеччина (ФРН), Бельгія, Нідерланди та Люксембург. Вони виходили з того що вугілля та сталь – це такі галузі виробництва, які є основою основ подальшого розвитку важкої промисловості, яка в свою чергу є найважливішою в подальшому розвиткові економіки.
Наступним кроком стало подія 25 березня 1957 році, коли вищезгадані країни утворили ще дві організації: Євроатом та Європейське економічне співтовариство.
Великобританія відмовилася від підписання обох договорів, щоправда це пізніше було визнано