Xreferat.com » Рефераты по международным отношениям » Зовнішя політика США за президентів Б. Клінтона та Дж. Буша-молодшого

Зовнішя політика США за президентів Б. Клінтона та Дж. Буша-молодшого

замінив неефективну систему двосторонньої допомоги європейським країнам. Його завдання полягало в тому, щоб відбудувати народне господарство країн Західної Європи, забезпечити їхній стабільний розвиток, що мало привести до загального добробуту і нормального життєвого рівня населення.

Створення 1949 року Організації Північноатлантичного договору (НАТО) слід розглядати як політичне та оборонне доповнення політики економічного стримування, до того ж "подвійного стримування", спрямованого як проти СРСР, так і проти Німеччини. Висхідним моментом появи НАТО стали вимоги Великобританії та Франції до США про військову допомогу. Щоправда, у договорі НАТО були відсутні постанови, які передбачали б автоматичні зобов'язання захисту Європи з боку Сполучених Штатів. Такі дії міг санкціонувати лише американський конгрес, який ще 1947 року прийняв резолюцію Вандерберга, яка означала офіційну відмову Вашингтона від практики неприєднання до військово-політичних об'єднань за межами Західної півкулі в мирний час і дозволяла входження Штатів у військові союзи для захисту вільного світу. Ця резолюція стала юридичною підставою у діяльності американського уряду. Тільки 1951 року американські військові підрозділи були включені до складу армії НАТО. До того ж ні військові, ні Трумен не зв'язували створення Північно- Атлантичного блоку з постійною присутністю США в Європі. Ця тенденція не змінилася навіть після успішного випробування радянської атомної бомби. Зміни відбулися після північнокорейського нападу у червні 1950 року на

Південну Корею, підтриманого СРСР та Китаєм. Воєнні дії Кім Ір Сена були оцінені в Америці як початок глобальної радянсько-китайської воєнної агрессії, як "друга Греція".

Політика стримування передбачала чіткі географічні межі для поширення радянського впливу. В Європі вони були вже достатньо окреслені. В Азії їх необхідно було визначити. Американське керівництво вважало, що азіатський континент буде форпостом їхнього впливу і що їхнім інтересам тут нічого не загрожує. Це переконання зумовило невтручання американських наземних військових сил у китайський громадянський конфлікт між націоналістами та комуністами. США надавали фінансову допомогу китайським націоналістам для закупівлі зброї та допомогли Чан Кайші 1949 року перебратися з більшістю свого уряду та армії на острів Тайвань. Тут було проголошено Республіку Тайвань ( під контролем Чан Кайші опинилися Пескадорський архіпелаг та ще декілька невеликих островів), яку Штати визнали.

Сполучені Штати не надали також належної уваги зверненням та попередженням керівництва Південної Кореї про вірогідність агресії з боку північнокорейського лідера, підтриманого комуністичним Китаєм та Радянським Союзом. Після нападу 25 червня 1950 року Кім Ір Сена на Південну Корею і початку громадянської війни на Корейському півострові США діяли під егідою ООН. Рада Безпеки ООН за американською ініціативою прийняла рішення про організацію та відрядження спільних оонівських сил на допомогу південним корейцям. Керівництво ними було доручено Сполученим Штатам. На допомогу Кім Ір Сену поспішили Китай та СРСР. Корейська війна набирала позиційного характеру.

Своєрідною компенсацією за втрату Китаю, контролю над усією Кореєю стало для США підписання ними 30 серпня 1951 року угоди про гарантії Філіпінам та укладення 1 вересня цього ж року Тихоокеанського пакту (АНЗЮС) у складі США, Австралії та Нової Зеландії. Нарешті, після тривалої і складної підготовки 8 вересня 1951 року у Сан-Франциско було підписано мирний договір з Японією. Його підписантами стали 48 держав. Представники СРСР, Польщі та Чехословаччини, які брали участь у розробці договору, відмовилися поставити свої підписи під ним. Цього ж дня США та Японія уклали договір про безпеку, за яким Штати отримали право на дислокацію своїх збройних сил на японській території

Труменівський курс на "стримування" комунізму республіканці гостро критикували в період передвиборної кампанії 1952 року. Цю доктрину вони вважали недієвою, аморфною, пасивною, боягузливою.

У боротьбі за крісло у Білому домі Дуайт Ейзенхауер використав нову зовнішньополітичну доктрину, замінивши політику "стримування" політикою "відкидання", "звільнення" від комунізму. Її теоретиком був Дж.Фостер Даллес (1888-1959) - держсекретар США у 1953-1959 роках, який політику "стримування" розглядав як оборонну і таку, що не може бути ефективною проти агресії, і запропонував альтернативу - боротися за "звільнення" Східної Європи методами, "близькими до справжньої війни", - війною політичною, психологічною і пропагандистською. В інших регіонах США забезпечували свій вплив шляхом створення військово-політичних пактів та економічної допомоги. Після корейської війни у Вашингтоні дійшли висновку про необхідність силової відповіді на будь-які прояви комуністичної загрози. Дії комуністичних повстанців в Індонезії, Бірмі, Таїланді розглядалися як скоординованийнаступ світового комунізму і підтверджували теорію про можливість дії принципу "доміно". США висунули на перший план завдання боротьби з комунізмом у будь-якому куточку планети. Це згодом привело їх до В'єтнаму.

На рубежі 1950-1960-х роківу зв'язку з появою ракетної техніки ( у 1957 році СРСР вивів у космос перший штучний супутник землі), всупереч антагоністичним економічним та військово-політичним блокам, усе виразніше формувалося усвідомлення глобальної взаємозалежності світу, необхідності дієвого контролю над гонкою озброєнь. Серед американської політичної еліти у цьому контексті можна виділити три підходи: 1) представники першого пропонували враховувати тодішні світові реали і пристосуватися до них, обмеживши американське втручання у світові проблеми; 2) інші виступали за широке використання економічних, політичних та ідеологічних важелів; а в крайньому випадку і "малих воєн" для захисту американських інтересів; 3) третій, найбільш небезпечний підхід, представники якого - передовсім військово-промислового комплексу - наполягали на можливості застосування "превентивної ядерної війни".

У цих світових умовах зовнішня політика 35-го президента США Дж.Кеннеді мала досить своєрідний характер. Вона характеризується переплетінням двох тенденцій: з одного боку, нагнітанням військової противаги, прикладом чого може слугувати співучасть в інтервенції проти Куби на Плайя-Хірон у квітні 1961 року; з другого, поверненням до реалістичної лінії, спрямованої на відповідне послаблення міжнародної напруги, а саме: заміною попередніх зовнішньополітичних принципів новою стратегічною доктиною «гнучкого реагування» на зміни у світі, визнанням необхідності (щоправда, далеко не всіма американськими політиками) мирного розв'язання міжнародних проблем, зрушень радянсько-американських відносинах. У 1955 році СРСР випробував рекордну 50-мегатонну водневу бомбу, вибуховий гриб якої піднявся на 67 км вгору, а радіоактивна хмара фактьично накрила всю планету. Радянський Союз мав тоді вже і 1 ОО-мегатонну водневу бомбу. Цей факт був однією з причин підписання 1963 року Договору про заборону атомних иррообовувань у трьох середовищах.

Доктрина "гнучкого реагування", взята офіційним Вашингтоном на озброєння на початку 1960-х років, діяла і у роки президентства Л.Джонсона. Він продовжив політику нормалізації відносин з СРСР: всупереч позиції конгресу надав московському урядові кредити на закупівлю хліба в американських фермерів; 1964 року оголосив доктрину "наведення мостів" (розвиток торговельних і гуманітарних зв'язків із деякими соціалістичними країнами), 1968 року підписав Договір про нерозповсюдження ядерної зброї а під завісу свого урядування готувався до переговорів щодо обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1).

Діючи в дусі кеннедівського "Союзу заради прогресу", Л.Джонсон все ж 1965 року проголосивнову доктрину, названу його ім'ям, яка передбачала право США на військові дії на латиноамериканському континенті з метою захисту своїх громадян". Куди б не прямували американські громадяни, разом з ними йде цей прапор (йдеться про американський прапор - О.І.), щоб захистити їх - заявив президент. У зв'язку з цим у травні 1965 року американський військовий контингент було введено на територію Домініканської Республіки, яка переживала серйозну політичну кризу.

У близькосхідному конфлікті, зокрема, під час шестиденної війни Ізраїлю з арабськими країнами (5-10 червня 1967 року), американські збройні сили стали на бік Тель-Авіву і таким чином було знехтувано політику нейтралітету у близькосхідному конфлікті, започатковану ще Д.Ейзенхауером.

Фатальною для Джонсона і взагалі для американців стала в'єтнамська війна. Ліндон Джонсон пояснював втручання США у в'єтнамську війну винятково моральними імперативами, а не національними інтересами, оскільки, запевняв він альтруїзм є основою всієї американської політики. Проте невдачі Штатів у В'єтнамі розладнали суспільний консенсус.

Президентство Р.Ніксона та Дж.Форда припало на своєрідний період у міжнародній політиці, який отримав назву розрядки. Це була перша половина 1970-х років. Серед причин, які обумовили розрядку, слід згадати: переорієнтацію зовнішньої політики США, що сталася у зв'язку зі зміною можливостей та союзницькими зобов'язаннями у Західній Європі. Відіграли свою досягнення військово-стратегічного паритету між США та СРСР; необхідність урівноваження їхніх позицій щодо регіональних впливів (США зазнали поразки у В'єтнамі, а Радянський Союз зіткнувся із серйозними проблемами у стосунках з Китаєм), розпад колоніальної системи тощо.

Найсуттєвішою проблемою для адміністрації Ніксона була війна у В'єтнамі, в якій щомісяця гинуло 500 американських вояків, і яка поглинала величезні кошти, роз'єднувала націю і підривала міжнародний авторитет США.

Зайнявши Білий дім, 37-й американський президент уже в липні 1969 року проголосив нову стратегію США у в'єтнамській війні, яка отримала назву "доктрини Ніксона". Суть її полягала передусім у "в'єтнамізації" війни (азіати воюють проти азіатів), тобто заміні американських збройних сил

південнов'єтнамськими, а також у тому, щоб і Надалі надавати військову таматеріальну допомогу Сайгонові; тїровадити зовнішню політику адекватну їхнім можливостям Сполучених Штатів, рівномірно розподіляти відповідальність на союзників у всіх конфліктних ситуаціях.

Вже в червні 1969 року почалася евакуація півмільйонного американського контингенту з Південного В'єтнаму ж року. На травень 1972 року тут залишалось 69 тисяч американців. Але, при цьому відновилося бомбардирування північнов'єтнамських територій. Саме це, на думку деяких істориків, змусило Ханой підписати у Парижі 27 січня 1973 року угоду про "припинення військових дій та відновлення миру у В'єтнамі". Упродовж наступних 60 днів були виведені всі американські сили, здійснено обмін військовополоненими. Процес евакуації американських вояків з В'єтнаму завершився у березні 1973 року. А 1975 року Сайгон упав і весь В'єтнам опинився під контролем комуністів. У цій війні загинуло 58 тисяч американців і 2 млн. в'єтнамців. 120 тисяч учасників бойових дій після повернення на батьківщину надзвичайно важко проходили адаптацію до мирного життя. "В'єтнамський же синдром", страх бути втягнутими у нові кровопролитні воєнні конфлікти надовго запанував серед американців. Не дивно, що конгрес 1973 року всупереч вето президента прийняв закон, який зобов'язував главу держави про кожне застосування сили повідомляти упродовж 48 годин і, якщо конгрес за цей час не оголосить війни, припинити воєнні дії через два місяці.

У слід за "доктриною Ніксона" та замиренням у В'єтнамі відбулося корегування військово-політичної стратегії США: на зміну "гнучкому реагуванню" прийшло "реалістичне стримування". Тодішній міністр оборони США пояснив: "Чотири головних фактори реальної дійсності викликали нову стратегію: стратегічна реальність, фінансова реальність, реальне становище з людськими ресурсами і політична реальність.

У відповідності з новою доктриною Р.Ніксон підняв на новий щабель відносини з СРСР ( було укладено за першу половину 1970-х років майже 200 американо-радянських угод і найголовніше у 1972 році підписано Договір про ПРО); було дано старт процесу арабо-ізраїльських переговорів. 1970-го року підписана чотиристороння угода по Західному Берліну.

Після відставки Р.Ніксона відбудеться реанімація ідеї про поширення американських цінностей у глобальному масштабі. Неоконсервативні політики, представником яких стане Р.Рейган, ввжали політику Ніксона щодо СРСР здачею позицій.

Про зовнішню політику Джіммі Картера (1976-1980) не доведеться багато говорити: вона була фактично провальною. Водночас Картер також сповідував вільсоніанські принципи. Він наголошував: "Нам необхідно бути маяком для тих держав, які бажають миру, бажають незалежності, бажають особистої свободи, бажають дотримуватись основних прав людини". У нього був задум використати нейтронну бомбу (нейтронні артснаряди були дислоковані у Європі, які знищують живу силу, вся інфраструктура залишається неушкодженою). Через протести як у США, так і у Європі, відмовився від цього фантастичного задуму.

Отже, Р.Рейган сформулював глобалістські принципи лаконічно і одверто, об'єднавши у своїй зовнішньополітичній стратегії три постулати: 1) теорію про винятковість Америки; 2)"хрестовий похід" проти "імперії зла", тобто СРСР; 3) відстоювання національних інтересів. США за Рейгана запропонували доктрину досягнення перемоги у ядерному конфлікті, далі - Стратегічну оборонну ініціативу (доктрина так званих "зоряних війн" тощо.

Наступник Рейгана Дж.Буш-старший був обраний президентом США у період складної міжнародної ситуації, а саме, руйнації Ялтинсько- Потсдамської системи міжнародних відносин. США не мали заздалегідь розроблених сценаріїв на випадок розпаду СРСР, тому вдавалися до певних експромтів у зовнішньополітичній сфері. Вашингтон, продовжуючи сповідувати глобалістські концепції, не хотів мати стосунки з низкою строкатих, недосвідчених, неплатежеспроможних контрагентів в особі пострадянських державних, часто-густо квазідержавних утворень, не володіючи для цього необхідних механізмів та інтрументарію. Штати віддавали перевагу двостороннім відносинам з ослабленою Москвою, як виразницею колективних інтересів та відповідачкою за дії республік екс- Союзу. У планах американського керівництва передбачалось, що одна Росія залишиться ядерною державою, яка до того ж зможе сплатити всі борги Радянського Союзу. Не дивно, що перебуваючи в Україні, Дж.Буш-сУ2 переконував у Верховній Раді українське керівництво і народ не боротись за незалежність і не відокремлюватись від Росії.

Разом з тим в американських політичних та урядових колах існувало декілька теоретичних концепцій політики США щодо екс-СРСР:

концепція поміркованого глобалізму, яка передбачала орієнтацію всіх пострадянських республік на Росію, надаючи Україні другорядного значення. Ця концепція панувала під час президенства Дж.Буша-старшого і у перші місяці перебування у Білому домі Б.Клінтона;

радикального глобалізму, спрямованого на подальше ослаблення Росії і відведення Україні, Грузії роль основних інструментів противаги відродженню російського імперіалізму;

концепція регіоналізму, прибічники якої розглядали Україну як частину центрально-східної європейської спільносте, виступали за утворення за участі України у регіональних організаціях, які протидіятимуть Росії. Палким прихильником цієї концепції є Зб.Бжезинський;

4) концепція диференційованого підходу передбачала широкий спектр рекомендацій щодо ролі й статусу України: від форпосту у стримуванні російської загрози до надання Україні ядерного статусу.


2. Завершення холодної війни, становлення нового міжнародного порядку та пріоритети американської зовнішньополітичної стратегії за президентів Б. Клінтона та Дж. Буша-молодшого


Холодна війна стала третьою і останньою у XX столітті світовою війною. Як особлива форма прояву міжнародних відносин, вона була унікальним політичним феноменом, який не мав аналогів у світовій історії. З одного боку, ій притаманні ознаки спрпавжньої війни,яка завершилась насильницьким переділом світу на користь переможців і повним фіаско (аж до розпаду) держав, які її програли. З іншого, вонаа незвичною, нетрадиційною, але тотальною, оскільки охоплювала всі сфери суспільного життя: ідеологічну, політичну, економічну, військову, психологічну. Вона також характеризувалась глобальним характером, тому що охоплювала всі регіони світу, накладала той чи інший відбиток на всі події міжнародного життя, які так чи інакше зачіпали всі країни та держави. Вона провадилася з допомогою безпрецедентно жорстких невоєнних і нетрадиційних засобів, використання яких, в кінцевому результаті, і визначили характер, форми і масштаби "холодного протистояння", які жодним чином не вписувались в рамки звичайної збройної боротьби. До речі, дослідження цього феномену є нині актуальним, оскільки сучасні світові події розгортаються так, що не виключається нова холодна війна - друга холодна війна, але вже у XXI столітті.

Холодній війні, як світовій війні, були притаманні всі загальні риси, якими характеризуються інші світові війни: теоретичним підґрунтям її виникнення були геополітичні доктрини двох наддержав - СРСР і США; війна ропочалася в Європі, де знаходився головний театр силових дій, як і Перша і Друга світові війни; основним політичним змістом холодної війни було протистояння країн-лідерів, які очолювали військово- політичні блоки (США -НАТО; СРСР -ОВД); боротьба точилася за право формувати зону геополітичного впливу; війна носила глобальний характер.

Разом з тим "холодна війна" мала свої характерні риси, які суттєво різнять її від "звичайної" світової війни:

Вперше країна, яка розпочала світову війну, виграла її (можна заперечувати цю тезу, оскільки в односторонньому порядку початок "холодної війни" приписується США);

Геополітичне протистояння мало яскраво виражений ідеологічний характер, протЈ припинення протистояння не призвело до усунення протиборства геополітичного;

Наявність ядерної зброї і усвідомдення небезпеки обопільного знищення у світовій ядерній війні не дозволили застосування військових засобів у глобальному масштабі;

Військові засоби використовувались тільки у регіональному (локальному) масштабі, при цьому найтриваліші і крупномасштабні війни провадили великі держави (у В'єтнамі, Афганістані);

Холодне протистояння, яке тривало майже 45 років, здійснювалось на фоні науково-технічної революції, пріоритетного розвитку комп'ютерних та інших інформаційних технологій і велося навіть у космосі (СОІ);

Після закінчення "холодної війни" залишилась одна наддержава - США;

Результати війни не були юридично оформлені рішенням міжнародної конференції держав-переможниць як це відбулося після двох попередніх світових воєн;

Результати "холодної війни": розпад однієї з наддержав - СРСР і ліквідація його потенціалу; розпад світової соціалістичної системи та її військово-політичної (ОВД) та економічної (РЕВ) організацій; утворення у східноєвропейському просторі та на території екс-СРСР нових незалежних держав - нових суб'єктів міжнародних відносин; жодна із пострадянських держав не володіє потенціалом колишньогго СРСР; утворення у центральноєвропейському регіоні великої держави - об'єднаної Німеччини, яка за всіма характеристиками може претендувати на статус регіонального лідера; перерозподіл всіх радянських зон геополітичного впливу на користь США і НАТО.

Головний результат завершення "холодної війни" у царині міжнародних відносин поляга є у припинення дїї біполярної Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин. Вкажемо на низку спецтифічних обставин цього по суті тектонічного процесу: в історії не було такого механізму зміни однієї моделі міжнародних відносин іншою; тотальний характер розвалу біполярної системи і відсутність будь-яких хоча б формально-юридичних документів розмиває характер базових параметрів нової моделі міжнародних відносин, становлення якої відбувається; перші вище мовлені ознаки детермінують затяжний тривалий характер формування нової системи міжнародних відносин; ніколи раніше зміна одніжї моделі міжнародних відносин іншою не супроводжувалась такою кількістю регіональних криз та конфліктів, у ході яких поступово відпрацьовується модус взаємин між основними центрами сили, формуєтьмя нова структура міжнародних відносин.

(Характеризуючи сучасну структуру міжнародної системи, С.Хантінгтон погоджується, що зараз існує єдина наддержава - США. В той же час це, на його погляд, аж ніяк не означає, що світ став однополюсним. Однополюсна система могла б існувати за наявності однієї наддержави,

багатьох слабких держав та відсутності впливових великих держав. Жодна комбінація слабких держав не здатна була б завадити їй у цьому. До такої моделі протягом кількох століть наближався класичний світ римської доби. Біполярна система (на зразок періоду холодної війни) складається з двох наддержав, відносини між якими були визначальними для міжнародної політики. Кожна наддержава домінує в коаліції союзних держав і змагається з іншою за вплив серед несоюзних країн. Багатополюсна система складається з кількох великих, приблизно рівних за силою держав, що співпрацюють і конкурують одна з одною, утворюючі різні альянси ("європейський концерт націй"). В кожній з названих систем наймогутніші її учасники зацікавлені у збереженні системи.

Сучасна міжнародна система не відповідає жодній з названих моделей. Тому С.Хантінгтон характеризує її як "дивний гібрид" одно-багатополюсною системи з однією наддержавою та кількома великими державами", яка є водночас однополярною і багатополярною. Для розв'язання міжнародних проблем сьогодні потрібні зусилля як однієї супердержави, так і кількох інших провідних держав; і єдина наддержава може прямо вплинути на події через інтереси інших держав. На першому рівні знаходяться Сполучені Штати - єдина наддержава, що має беззаперечну перевагу в усіх складниках впливу (економічному, військовому, дипломатичному, ідеологічному, технологічному та культурному). На другому рівні знаходяться великі держави, що переважають своїх сусідів з регіону, але неспроможні посилити свій вплив у глобальному масштабі - німецько-французький кондомініум в Європі, Росія в Євразії, Китай та Японія (потенційно) у Східній Азії, Індія в Південній Азії, Іран у Південно-Західній Азії, Бразилія в Латинській Америці, ПАР та Нігерія в Африці. На третьому рівні знаходяться другорядні регіональні держави, чиї інтереси часто суперечать великим державам. До них належать Велика Британія (щодо німецько-французької комбінації), Україна (щодо Росії), Японія (щодо Китаю), Південна Корея (щодо Японії), Пакистан (щодо Індії), Саудівська Аравія (щодо Ірину) та Аргентина (щодо Бразилії).

У названій системі майже кожен з її учасників зацікавлений у її зміні. США віддали 6 перевагу однополярній системі, великі держави обрали б багатополярну. Наддержава чи гегемон однополюсної системи, не маючи конкурентів в оообі великих держав, зазвичай, здатна досить довго домінувати над малими державами, доки її не знекровлюють внутрішні проблеми або певні сили з-поза даної міжнародної системи. Така доля спіткала Рим у V ст. та Китай у XIX. У багатополюсній системі кожна з держав може спробувати створити однополюсну систему довкола самої себе, але в цьому їй заважатимуть інші великі держави. Так часто відбувалось у європейській політиці XIX століття. У добу холодної війни обидві світові держави цілком відкрито віддавали перевагу однополюсній системі. Однак реальна динаміка конкуренція та вчасне обопільне усвідомлення небезпеки однополюсності, опертої на військову силу, призвели до створення біполярної системи, яка проіснувала понад чотири десятиліття, аж доки одна з наддержав не витримала протистояння. Сполучені Штати, очевидно, віддали б перевагу однополюсній системі, де б вони були гегемоном. США і зараз часто діють так, ніби ця система вже існує, свідченням чого є війна в Іраку, яку вони розпочали у 2003 р. Великі держави, з іншого боку, обрали б багатополюсну систему, яка дозволила б їм обстоювати власні інтереси як одноосібно, так і колективно, уникаючи обмежень, примусу чи тиску з боку могутнішої наддержави. Вони відчувають загрозу в тому, що США прагне до світової гегемоні. Намагання США створити однополярну систему приводять до того, що великі держави докладають ще більших зусиль, рухаючись у бік багатополярності. Якщо говорити про інтереси наддержави в такій одно-багатополярній системі, то зацікавлена в поверненні до однополярної системи, щоб самостійно приймати рішення. Провідні ж країни світу зацікавлені в багатополярній системі. Тому стабільність існуючої системи значною мірою залежить від рівноваги між цими головними конфліктуючими групами. Така рівновага за своєю природою нестабільною, і марно сподіватись, що її можна буде втримати. Спостерігається значне протистояння гегемонії США з боку провідних регіональних держав Тому можна сказати, що США і другорядні регіональні держави мають спільні інтереси, таким чином позбавляючи провідні регіональні держави впливу у регіонах.

Хантінгтон робить висновок, що "світова політика відійшла від біполярної системи доби холодної війни, пройшла через однополюсний момент (кульмінацією його стала війна у Перській затоці) і тепер рухається від одно-багатополюсного періоду до по-справжньому через 10-20 років багатополюсного XXI ст. У багатополюсному світі великі держави неминуче конкуруватимуть, конфліктуватимуть та створювати коаліції у різноманітних поєднаннях. Проте у такому світі не буде напруги та конфліктів між наддержавою та великими регіональними державами, що було визначальною характеристикою одно-багатополярного світу.

Інколи зустрічаються твердження, що США на першопочатках після холодної війни не мали чіткої лінії щодо власної стратегічної мети у зв'язку з припиненням конфронтації і зникнення головного ворога. Проте російські науковці-американісти (зокрема, Ширяєв Б.А.) здебільшого опонують цьому міркуванню. На їхню думку, аналіз зовнішньої політики Сполучених Штатів Америки у 1990-і роки дозволяє стврджувати, що Штати не втрачали зовнішньополітичних орієнтирів. Заверешення холодної війни було сприйнято як величезна перемога, яка давала США унікальний історичний шанс у прагненні до світового лідерства, а, отже, у реалізації головної місії, «передбаченою долею».

У США одразу усвідомили ті переваги і можливості, які відкривались перед єдиною наддержавою. І практично не сумнівались у тому, що світ після холодної війни став однополярним. У перші роки по завершення холодної війни Сполучені Шатати Америки прагнули дотримуватись стратегії «м'якої, демократичної гегемонії», в основі якої були покладені

традиційні, «інтернаціоналістські» інтереси, яккі, як правило, сповідували(демократичні держави. Ця стратегія передбачала активне втручання США в усіх випадках, де виникала загроза світовій стабільності і безпеці. Вона також передбачала широку участь союзників США, інших держав і міжнародних організацій.

В умовах сплеску етнічних і релігійних конфліктів однією з головних цілей політики США було прагнення не допустити гуманітарних катастроф. На деякий час, це стосується адміністрації Б.Клінтона. Гуманітарні інтервенції стають офіційною політикою США. В адміністрації існувала впевненість у тому, що Сполучені Штати Америки повинні втручатися заради збереження глобальної і регіональної стабільності з тим, щоб не дозволити деструктивним процессам перерости у некеровані катастрофи. Доктрина гуманітарної інтервенції підтримувалася концепціями керованих конфлітів, конфліктів середньої інтенсивності тощо.

Першу гуманітарну інтервенцію США здійснили в Сомалі у 1993 році. Ця інтервенція насправді базувалася на винятково гуманітрних принципах, оскільки у США не було жодних інтересів в цьому Африканському регіоні. Згодом була здійснена інтервенція в Гаїті з метою відновлення демократичного урядування. Наступною була Боснія (1995 рік), і, нарешті, військова акція Косово (1999 рік), яка супроводжувалася широкомасштабним використанням збройних сил США.

Практично всі регіональні конфлікти після холодної війни демонстрували одну негативну рису нової епохи - падіння ефективності міжнародних організацій і, насамперед, ООН. Хоча США і притримувалися принципу «інтернаціонаізму», вони все частіше при здійсненні гуманітарних інтервенцій віддавали перевагу діям без санкцій ООН, посилаючись на її неефективність. Так, США використовували військову силу в Косово без згоди Ради Безпеки ООН. США все частіше наполягали на своєму праві застосовувати гуманітарні інтервенції в односторонньому порядку без згоди і сприяння міжнародних організацій.

Прихід до влади у 1993 році нової демократичної адміністрації на чолі з Б.Клінтоном (1993-2000) ознаменувався іншим напрямком реалізації «м'якої гегемонії» - новою зовнішньополітичною концепцією "розширення демократії"", суть якої полягала у збільшенні уваги до постсоціалістичних країн, які перебували у стадії "демократичного транзиту", тобто переходу від авторитаризму до демократії. Сполучені Штати мали на меті спрямувати насамперед зміни у східноєвропейському регіоні у бажаному для них руслі і залучити країни регіону до світових політичних а економічних процесів, в яких самі і домінували. Окрім цього, важливим було ліквідувати потенціал відновлення воєнної небезпеки з боку Росії шляхом позбавлення її впливу у регіоні. Передбачалось, що США допоможуть східноєвропейським молодим державам у розбудові демократії і зроблять їх своїми партнерами у світовій політиці. Якщо іншими словами, то мова йшла про поширення американського впливу на обширний регіон, раніше недоступний для них.

Принципи і основні парадигми нової концепції "розширення демократії" були викладені 21 вересня 1993 року помічником президента США з національної безпеки Ентоні Лейком у виступі перед студентами. Згодом ідеї, викладені Лейком, стали базою документа Ради національної безпеки США "Стратегія національної безпеки шляхом залучення і розширення". Першим пріоритетом американської зовнішньої політики за Б.Клінтона проголошувалась демократизація колишніх соціалістичних держав Євразії; другим - допомога щодо "розширення демократії" передбачала включення нових країн, коли вони досягнуть відповідного демократичного рівня, до військово-політичних і економічних структур Заходу. Цей сценарій, як відомо, вже реалізовано.

Прийняття у 1997 році адміністрацією Клінтона «Стратегії національної безпеки для нового століття» можна вважати ще одним кроком у формуванні нової глобальної стратегії США.

Доктрина розширення демократії і стратегії «м'якої гегемонії» викликали жорстку критику з боку республіканської партії, особливо її консервативного крила. Адміністрацію Клінтона звинувачували у тому, що вона проводить неефективну зовнішню політику, не має орієнтирів і уяви про стратегічні інтереси США.

Значна частина американської еліти стала одверто заявляти про право США на беззастережне світове лідерство. Так під час виборчої кампанії 2000 року Дж.Буш-молодший заявив: «Метою Америки є побудова світу, сформованого американською могутністю, мужністю і мудрістю».

Перемога на президентських виборах 2000 року республіканців і початок президентсва Дж.Буша-молодшого започаткував формування нової зовнішньополітичної стратегії, яка складається з шести-семи найважливіших елементів. Загалом суть "нової стратегії-" США полягає у тому, що відповідно до неї Штати все менше будуть рахуватись з інтересами інших^ З універсальними правилами та глобальними інституціями; будуть прагнути до одноособової і випереджаючої ролі у боротьбі з загрозою тероризму і країнами "вісі зла" (Лівія, Ірак, Іран, Північна Корея, Куба), які мають засоби масового ураження. США будуть використовувати свою неперевершену військову силу для встановлення глобального порядку.

Перший елемент "нової стратегії"" полягає в тому, що США беруть на себе фундаментальне зобов'язання "зберегти однополюсний світ, в якому вони не матимуть конкурентів. Жодній коаліції великих держав без США не буде дозволено досягти гегемонії. Америка повинна залишатись настільки могутньою, що інші великі держави врешті-решт перестануть бути стратегічними суперниками і конкуренція у сфері безпеки між великими державами також зникне."

Другий елемент - це необхідність аналізу глобальних небезпек з боку терористичних груп і визначення шляхів їх

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: