Кадрове забезпечення у сфері вищої освіти в Україні
Параграф 21 визначав, що число професорів і доцентів, у штаті визначене, але може бути збільшене в міру потреби й коштів Університету.
Відповідно до параграфу 82 Статуту, штатні викладачі були зобов'язані:
давати докладний звіт про своє викладання факультетським зборам,
виконувати доручення факультету й Ради, які пов’язані з їхніми вченими заняттями,
брати участь у випробуваннях кандидатів на різні вчительські місця, також домашніх учителів і вчительок.
Обов'язки приват-доцентів визначалися добровільною їхньою угодою з факультетськими зборами, що затверджувалася попечителем округу.
Штатні викладачі відповідно до параграфу 86 Статуту повинні були викладати свій предмет стільки годин на тиждень, скільки на підставі представлених ними міркувань і після розгляду всіх обставин призначить їм факультет із затвердження Ради.
Найважливішою частиною педагогічної діяльності професорської інтелігенції було читання лекцій. До них готувалися найбільш ретельним чином, намагаючись донести до слухачів найостанніші відомості в тій або іншій галузі наукового знання. З цієї причини багато професорів намагалися не читати двічі той самий курс, складаючи на кожний навчальний рік новий. До лекцій готувалися по-різному: хтось писав повний текст, від слова до слова, інші обмежувалися невеликими планами.
Наприкінці другої половини ХІХ століття у зв’язку з реформуванням навчальної системи лекції вже не відіграють настільки великої ролі, хоча й залишаються основним засобом передання студентам нової інформації. У педагогічний процес активно впроваджуються семінарські, лабораторні та інші види практичних робіт. Практичні заняття студентів медичного факультету проводились в лабораторіях, кабінетах, клініках, анатомічному театрі.
Докладно охарактеризував Статут основні функції університетського професора, найважливіший обов'язок якого полягав у тому, щоб
1) викладати курси найкращим і найзрозумілішим чином і сполучати теорію із практикою у всіх науках, у яких це потрібно,
2) викладати наставляння, поповнювати курси свої новими відкриттями, учиненими в інших країнах Європи.
Як бачимо, тут мова йде й про зміст, і про методи викладання.
Також важливу роль відігравало позакурсне навчання. Університетська реформа створила сприятливі умови для розвитку університетів, а тим самим і для розвитку науки. Наслідком цього стала організація наукових товариств, що зробили величезний вплив на розвиток російської науки. Спочатку правом організації наукових товариств користувалися фізико-математичні факультети, що створили товариства натуралістів. Першим було Товариство аматорів природознавства, антропології й етнографії при Московському університеті, відкрите в 1863 р.
Наприкінці 60-х років товариства натуралістів були створені при Петербурзькому, Київському, Харківському, Казанському й Новоросійському університетах. Члени цих товариств провели безліч наукових досліджень, зібрали численні експонати для університетських музеїв і кабінетів. Організовувалися експедиції по вивченню природи Росії та України, включаючи самі віддалені й незвідані краї. Ця діяльність надзвичайно сприяла широкому й плідному розвитку природних наук.
Вслід за натуралістами наукові товариства стали організовуватися в галузі гуманітарних наук. Одним з перших у цій галузі було Санкт-Петербургское педагогічне товариство (1869 р.). Воно поєднувало широке коло вчених, діячів в галузі народної освіти, що ставили своїм завданням сприяння науковій розробці педагогічних проблем. Серед активних учасників товариства були К. Д. Ушинський, Н. Х. Вессель, П. Ф. Каптерєв і інші видатні педагоги.
1.4 Регулювання оплати праці викладачам
На початку ХІХ століття в Російській імперії взагалі та у Підросійській Україні зокрема склалася доволі загрозлива ситуація у сфері освіти. Пов’язана ця ситуація була почасти й з дуже поганим фінансуванням професорсько-викладацького складу вищих закладів освіти, а отже, й з неповагою до професії науковця як такою.
Становище було настільки серйозним, що навіть таємна політична поліція визнала своїм обов'язком звернути увагу государя на те погане становище, у якому знаходиться російська (а разом з нею – й українська, оскільки вища освіта регулювалась одними й тими самими постановами та Статутами) професура. В «морально-політичному» звіті III Відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії за 1839 рік граф Олександр Христофорович Бенкендорф всепідданніше доповідав Миколі I: «Становище російських професорів було найжалюгіднішим як відносно платні, так і вигід, що доставляються службою, і тому тільки й існували вони приватними уроками по приватних домах і пансіонах. Але, витрачаючи час на уроки для придбання їжі, вони не встигали слідкувати за ходом наук і залишалися завжди позаду, а потім зовсім відстали. Тому в російських університетах і інших закладах науки викладалися по ветхій методиці й успіхи в науках були все слабкіше, а недолік у гарних викладачах ставав безперервно нагальнішим»11 .
У цілому наприкінці XIX - початку ХХ ст. питання про справедливу оплату праці професорів і викладачів набуло суспільного звучання й стало частиною вимог глибокої реформи вищої школи. Мова йшла не тільки про недостатність коштів, що відпускають на оплату науково-педагогічної діяльності, але й про явну недооцінку владою високого значення професорської діяльності.
Матеріальне становище викладачів протягом усього ХIХ століття було вбогим, а молодшого складу - нерідко злидарським. Праця викладача університету оцінювалася вкрай низько, далеко не адекватно витраченим зусиллям. Тому брак матеріальних коштів, боротьба за виживання штовхали на додаткові заробітки. Особливо защемленим у цьому плані виявлявся молодший викладацький склад - приват-доценти, асистенти, лектори. Казенної зарплати вистачало лише на те, щоб звести кінці з кінцями. Так, квартирних грошей вистачало лише на одну кімнату. Тому викладачі користувалися квартирами без зручностей, нерідко розташованими вдалечині від навчального закладу. Хоча на початку 80-х років матеріальне становище професорсько-викладацького складу трохи покращилося, проте, воно не забезпечувало нормального існування родини, що змушувало викладачів, як і раніше, шукати додаткові джерела прибутку.
Украй скрутні матеріальні умови життя були однією з причин того, що багато професорів і викладачів, особливо молодих, не могли собі дозволити мати родину й дітей. Протягом другої половини XIX в. біля третини всіх професорів були самотніми.
Щоб якось полегшити долю професури, була введена в університетах система “професорського гонорару”, суть якого полягала в тому, що студенти платили професорам за читання лекцій і проведення практичних занять. Ця сума була додатковою до основного окладу. Система гонорарів повинна була по ідеї стати основою конкуренції серед викладачів. Але на практиці вона внесла ворожнечу серед викладачів, викликавши почуття заздрості й навіть ворожості. Розповімо про цю систему докладніше.
Студенти сплачували „гонорарні гроші” викладачам з розрахунку 75 коп. за тижневу годину на медицинському факультеті і 1 карбованець – на інших факультетах. Таким чином уряд хотів заохотити викладачів працювати більше – адже відомі випадки, коли один професор читав лекції одночасно в п’яти місцях. Однак, як виявилося, гонорари залежали не від якості лекцій, не від популярності професорів, а від загальної кількості потоків та обов’язковості тих чи інших лекцій. Тому професора-медики опинилися у виграшному стані, так само, як і професори, які читали обов’язкові курси на інших факультетах. До них повинні були записуватися всі студенти, в той час, як багато студентів відвідували необов’язкові, але цікаві факультативні курси, за які вони не платили професурі грошей.
Проіснувавши 13 років, ця система була скасована12.
Серед «переваг», закладених у першому загальноуніверситетському Статуті й збережених у всіх наступних Статутах, були такі права, як звільнення професорського житла «від постою й платежу квартирних грошей», звільнення університетської пошти від всіх мит і «вживання гербового паперу». Були надані також значні митні переваги: «Усе, що Університет для вживання свого по навчальних і художніх предметах виписує із чужих країв, як то: книги, машини всякого роду й усякі художні речі, дозволяється привозити безперешкодно й безмитно, як морем, так і сухим шляхом, і, щоб уникнути якої-небудь шкоди, прикордонна Митниця не розкриває ящиків, Університету адресованих, але, приклавши клейма, при повідомленні пропускає далі з тим, щоб вони в самому Університеті в присутності Магістратського Члена розкриті й оглянуті були». Можна припустити, що зазначені пільги реально сприяли зміцненню матеріальної бази університетів.
Розмір пенсії професора або доцента визначався, виходячи з розміру платні й стажу роботи. Наприкінці ХIХ століття найвища пенсія викладача становила 2/3 колишнього грошового утримання. Частина професури, що прослужила в університеті 30 і більше років, одержувала пенсію, яка дорівнювала грошовому окладу13.
Це були не дуже великі гроші, тому поряд з пенсіями професорам або доцентам визначалися й інші джерела доходу. Наприклад, згідно із параграфу 79 Статуту професори та інші викладачі, звільнені з Університету з пенсією, мали право з дозволу Ради й піклувальника користуватися університетськими посібниками й читати лекції. Однак ці джерела доходу підлягали суворому контролю. Так, згідно Параграфу 78 Статуту, професори та інші викладачі, а також і всі інші особи, що користуються щодо пенсій правами навчальної служби, залишаються в ній по вислузі строку на повну пенсію не інакше, як по новому обранню в Раді. Це нове обрання має чинність протягом п'яти років, по закінченні яких для подальшого продовження служби професори й всі інші вищезгадані особи піддаються знову новому обранню теж не більше, як на п'ять років і т.д. Кожне з таких обрань вважається здійсненим, якщо на користь того, хто обирається, подано не менше двох третин голосів. У противному випадку місце, займане тим, хто балотувався, оголошується вакантним.
Щоб покращити становище були здійснені ще деякі заходи. Їх умовно можна назвати „нематеріальними”. До середини XIX століття професора й академіки підросли в чинах і досягли полковницького й навіть генеральського рангів (до тих пір їх ранг дорівнював капітанському). Ректор університету мав право претендувати на чин дійсного статського радника, що відповідало чинові генерал-майора. І зверталися до нього відповідно: «Ваше превосходительство». До кінця XIX століття заслужений професор міг дослужитися вже до чина таємного радника. Однак ще в середині XIX століття університетські професори не сприймалися як люди, що належать до «вищого суспільства». Згадаємо те неприховане презирство, з яким князь Раменський, персонаж «Тисячі душ» Писемського, трактує професорів: для аристократа вони були людьми необтесаними й малокультурними. Навіть після того як дворянство втратило свою колишню роль у суспільстві, сила інерції була настільки велика, що й у післяреформеній Росії представник порядної дворянської фамілії продовжував цуратися професорської кар'єри. Граф Вітте згадував, що коли він після закінчення курсу в університеті в 1870 році захотів залишитися на кафедрі чистої математики для готування до професорського звання, його рідня, мати й дядько-генерал — до речі, дуже культурні й освічені люди — стали проти цього бажання. «Головний їхній довід полягав в тому, що це заняття мені не відповідає, тому що це не дворянська справа». Не допомогло навіть посилання на той незаперечний факт, що відомі московські професори Кавелін і Чичерин походили з родовитих дворянських сімей. Цей аргумент не був сприйнятий ріднею майбутнього прем'єр-міністра. Ситуація змінилася лише наприкінці XIX століття. Згадаємо знамениті чеховські п'єси. Професор Серебряков, чиє незнатне походження було ненав'язливо підкреслено в п'єсі «Дядя Ваня», взяв у дружини дочку сенатора, і теща, яка вважала себе «прогресисткою», боготворила зятя, а брат першої дружини професора присвятив все своє життя безкорисливому й жертовному служінню «світилу науки». Однак високий соціальний статус професора не гарантував матеріальної незалежності: після виходу у відставку Серебряков, як ми добре пам'ятаємо, щоб звести кінці з кінцями, вирішив продати маєток, що принесла йому в придане покійна дружина. Героїні драми «Три сестри» сестри Прозорови мріяли про переїзд у Москву, де їхній брат Андрій стане професором університету. Три генеральські дочки вже мріяли про те, що ще недавно сприймалося як нонсенс. Найбільш чуйні серед перших глядачів чеховських п'єс повинні були вловити ці виразні прикмети часу, що вислизають від нашої уваги14.
Приділялася увага й тому, щоб до Російської імперії приїжджали іноземні викладачі. Так, згідно Параграфу140 Статуту, запрошувані із чужих країв викладачі мали право при першому в'їзді в державу привозити із собою або виписувати після того протягом року різні речі й пожитки безмитно на суму мита дев'ятисот рублів. У цю суму не включалися мита з таких привезених самими викладачами речей, які підлягали безмитному пропуску при пасажирах, що в'їжджають через кордон, так само як з навчальних посібників, під якими малися на увазі книги, інструменти, географічні карти і т.ін., які без усякого обмеження дозволялося привозити через кордон як викликуваним в університети вченим іноземцям, так і вітчизняним викладачам, що поверталися на батьківщину, і взагалі подорожуючим у чужих краях на рахунок уряду вихованцям університетів.
Відповідно до Параграфу 141 Статуту викладачі з іноземців по звільненні з університетів мали право виїжджати повсякчас за кордон без платежу мит за власне майно, що вивозилося ними.
2. Порядок отримання вченого ступеню
2.1 Вимоги до вченого ступеню в Підросійській Україні
З Указу Імператора від 24 січня 1803 року «Про устрій училищ» почалася офіційна історія присудження вчених ступенів за участю російських державних органів управління15. В «Збірнику розпоряджень по Міністерству народної освіти» цього ж року вказувалося: «Ніхто не може бути професором, не бувши колись доктором і ад'юнктом, не маючи звання магістра, крім росіян і іноземців, визначених по особливості популярності в ученому світі...». Тим самим підкреслювалася значимість одержання вчених ступенів у педагогічній ієрархії університетів. Відповідно до цього указу, "право давати вчені ступені або достоїнства" надавалося чотирьом університетам: Московському, Дерптському (з 1893 року - Юрьєвський, пізніше Тартуський університет, Естонія), Казанському й Харківському. З листопада 1804 р., коли були затверджені статути цих університетів, що містили розділ «про випробування й проведення в університетське достоїнство» (тобто регламентували наукову атестацію), почалася систематична підготовка й атестація наукових кадрів у Росії.
Ще пізніше право присуджувати вчені ступені одержали університети у Варшаві, Києві, Санкт-Петербурзі.
На відміну від західноєвропейських держав, у Росії до професорського звання вели три послідовні щаблі:
1) державний екзамен із закінченні університету;
2) магістерський іспит і магістерський диспут або захист дисертації на вчений ступінь магістра;
3) докторські іспити й публічний захист докторської дисертації.
Якщо в німецьких і інших університетах присудження вчених ступенів не залежало від їхньої послідовності, тобто вчений ступінь доктора можна було отримати, не маючи ступеня магістра, то в Росії (а отже – в Підросійській Україні) випробування на ступінь магістра й доктора провадилися строго послідовно. Вищий ступінь не можна було отримати, не маючи попереднього, крім виняткових випадків (за особливі наукові досягнення магістрант міг бути возведений прямо в докторський ступінь). Між затвердженим ученим ступенем і допуском до одержання нового вченого ступеня повинен був пройти певний час:
1) між дійсним студентом і кандидатом — 1 рік;
2) кандидатом і магістром — 2 роки;
3) магістром і доктором — 3 роки.
Потім ці інтервали були скорочені до 1 року.
Брокгауз та Єфрон зазначали: «Ступінь Магістра отримує особа, що по закінченні університетського курсу, витримає особливе усне випробування у відомій галузі наук і привселюдно захистить схвалену факультетом дисертацію. В особливо поважних випадках факультет може допустити до випробування на ступінь Магістра й особу, що представила докторський диплом іноземного університету. Особа, що витримала магістерський іспит, але не захистила ще дисертацію називається магістрантом. При особливо видатних достоїнствах магістерської дисертації факультет може клопотатися про зведення магістранта прямо в ступінь доктора. Ті, хто має ступінь Магістра можуть просити про зарахування в потомствене почесне громадянство; при вступі на цивільну службу вони мають право на чин IX класу. Магістрами можуть бути призначувані екстраординарними професорами університетів. Магістрам надані такі ж академічні знаки <…... > як і докторам, тільки не золоті, а срібні. Православні духовні академії можуть удостоювати ступеня Магістра богослов'я. Учений ступінь магістр розуміється також як «як перший учений ступінь, що дає право на заняття кафедр»16.
Отже, відштовхуючись від західноєвропейської системи атестації, Росія пішла своїм шляхом. Головна відмінність полягала в тому, що, одержавши право присудження вченого ступеня, всі російські університети – а отже, університети Підросійської України – керувалися однаковими вимогами до процедури захисту й рівню підготовки претендентів на вчені ступені. Лише до 1816 р. присудження вчених ступенів здійснювалося на основі статутів університетів і сформованих у кожному з них традицій. Після скандалу навколо так званої «дерптської афери» із продажу дипломів у Дерптському університеті Міністерством народної освіти захисти дисертацій на здобуття вчених ступенів у Росії були припинені. Було ухвалене рішення про розробку й прийняття на державному рівні відповідного нормативного документа, у якому регламентувалися вимоги як до самої дисертації, так і до процедури її захисту.
З 1819 р. вступило в дію «Положення про вчені ступені», обов'язкове для всіх університетів Росії. Відзначимо, що це положення не тільки узаконювало уніфікований, обов'язковий для всіх університетів процедурний регламент присудження вчених ступенів, але й визначало науки, по яких можуть проводитися випробування на вчені ступені; розподіл наук на 4 факультети (розділи) - богословський, юридичний, медичний і філософський - автори вважають прообразом номенклатури спеціальностей. Його основні розділи були дороблені й уточнені в наступних «Положеннях», прийнятих в 1837, 1844 і 1864 р.р. Відповідно до них, учені ступені ранжувалися за схемою «дійсний студент - кандидат - магістр - доктор». Право присуджувати такі вчені ступені надавалося факультетам університетів. Учені ступені кандидата, магістра й доктора передбачалося давати з відповідним зведенням у чиновницькі класи згідно «Табеля про ранги». Контроль за діяльністю ректорів і професорських колегій університетів в області присудження вчених ступенів був покладений на Міністерство народної освіти Росії. Міністерство постійно вдосконалювало правила «введення в учені ступені». Слід зазначити, що в XIX в. було видано кілька десятків царських указів і міністерських циркулярів, затверджених імператором, що стосувалися присудження вчених ступенів.
Зростанню престижу університетів як центрів науки й освіти сприяло заснування в 1835 р. на території Російської імперії восьми навчальних округів: Петербурзького, Московського, Дерптського, Казанського, Харківського, Київського, Одеського й Білоруського. Університети на чолі з піклувальниками округів визначали рівень освіти на їхній території.
Затверждений в 1835 р. новий «Загальний статут імператорських російських університетів» визначав права й свободи навчальних закладів. У ньому встановлювалися викладацькі посади в університетах і вчені звання: професор (у літературі можна зустріти ще префікс ординарний або повний, що відповідало ще одній назві - штатний), екстраординарний професор або ад'юнкт-професор (позаштатний, або ще не атестований відповідними комісіями на факультетах університетів, щось близьке до нашого в.о.), доцент, приват-доцент, лектор, асистент, лаборант. Після введення нової редакції Положення в 1863 р. звання ад'юнкт-професора замінене на звання доцент. За статутом університетів від 1835 р., на посаду професора міг претендувати тільки доктор наук за профілем відповідного факультету. Щоб стати доцентом, треба було мати ступінь магістра по певній галузі знань.
Учене звання професора й доцента присвоювалися «професорськими колегіями» факультетів університетів і затверджувалися ректором. Статутом університетів з 1884 року були скасовані посади штатного доцента. Із цього часу для заняття посади приват-доцента досить було здати магістерський іспит і прочитати на закритому засіданні дві пробні лекції перед «професорськими колегіями» (одна по темі, визначеній факультетом, а друга - на вибір самого лектора).
Кандидат, який претендував на вчений ступінь, повинен був показати знання тільки по предметах, визначених для факультету в обсязі університетського курсу. Знання оцінювалися оцінками «задовільно», «дуже задовільно» і «незадовільно». Повторно іспит можна було здати тільки не раніше, ніж через рік. При цьому практично відразу ж однією з умов для одержання здобувачем ученого ступеня магістра й доктора стала підготовка дисертації і її публічний захист перед ученими, відомими своїми науковими досягненнями у відповідній галузі знань.
Здобувач ступеня одержував строго певну спеціалізацію й іменувався, наприклад: магістром-доктором російської історії, мінералогії й геогнозії, міжнародного права, перської словесності, прикладної математики, карного права. Г.Г. Кричевський відзначає, що така детальна спеціалізація не мала аналогії за кордоном, де вчені ступені йменувалися за факультетом, тому університети Росії стояли на більше високому рівні в порівнянні з європейськими. «Відбиття зростаючої диференціації наукових дисциплін сприяло своєчасному перегрупуванню кафедр, необхідної для вдосконалювання університетського викладання, а також дозволяло враховувати потреби підготовки наукових кадрів». Звертає на себе увагу той факт, що наукові спеціальності по педагогіці, психології й по соціології зовсім були відсутні17.
Учений ступінь «дійсний студент» давалася випускникам університетів, які успішно закінчили навчання й отримали університетський диплом. Було особливо обговорене, що «студент, що навчається, хоча так і називається, ще не має дійсного студентського ступеня». В 1837 р. цей учений ступінь був перетворений у звання «дійсний студент», що привласнювалося всім випускникам університету.
Диплом магістра надавав право обіймати посаду доцента, а іноді й посаду екстраординарного професора.
Відмінною рисою вченого ступеня кандидата було те, що він присуджувався особам, що досягли значних успіхів в оволодінні університетськими курсами й написали дисертації. В 1884 р. учений ступінь «кандидат» був скасований. Замість нього видавався диплом 1-ого ступеня. Кандидатський ступінь зберігся до 1918 р. тільки у Варшавському і Юрьєвському університетах.
З огляду на складність здачі магістерських іспитів, Міністерство освіти Росії стало шукати шляхи полегшення здобувачем подолання цього бар'єра. Таким шляхом стало збільшення «розрядів наук», по яких присуджувалися вчені ступені. Кількість «розрядів наук» постійно зростала, тому що була прив'язана до числа кафедр в університетах, і назва кафедр здебільшого визначала назву «розряду наук». За «Положеннями» 1819 і 1837 р. їх було 14, а за «Положеннями» 1844 і 1864 р. - відповідно 22 і 40.
Свою специфічну систему атестації мали медики. Їм у період з 1803 по 1845 р.р. присуджувалися лише магістерські й докторські ступені. Відсутність кандидатського ступеня переконливо пояснює наступний витяг з статуту Дерптського університету 1803 р.: «Лікарям посередніх пізнань не може бути довірене життя людське». В 1838 р. установлюються нові медичні ступені-звання (їх ще називали «вчено-практичні»): «лікар», «медико-хірург», «доктор медицини» і «доктор медицини й хірургії», причому останній був віднесений до найвищого в медичній галузі. З 1884 р. відбувся перехід до одного - докторського ступеню. При цьому випускник університету офіційно йменувався лікарем. З 1845 р. були введені вчені ступені «магістр фармації» і «магістр ветеринарії», які присуджувалися відповідно до університетських статутів.
При цьому глибокі фундаментальні знання, які традиційно давалися в російських і західноєвропейських університетах в галузі медичної освіти, дозволяли їхнім випускникам досягти значних успіхів в інших галузях природознавства.
Свою систему атестації мали православні духовні академії Росії: Московська, Петербурзька, Казанська й Київська. Найбільш стара з них - Київська, перетворена з Києво-Могилянської академії, заснованої в 1632 р. відомим православним церковним діячем Петром Могилою, професором вільних наук цієї академії (яка в той час називалася колегією). У цій академії працював відомий суспільний і релігійний діяч XVII в., просвітитель Ігнатій Іявлевич (1619-1686), що вчився в Могилевській братській школі. Разом з ректором цієї колегії С. Почаським він брав участь у відкритті в 1690 р. Слов'яно-греко-латинської академії в Ясах (Румунія). Найбільшу популярність на початку XVII в. мали професори Києво-Могилянської академії С.Кулеб'яка, Ф.Прокопович, С. Тодаровський і ін. В 1745-1755 р.р. тут же працював професором і ректором відомий український і білоруський церковний діяч того часу Георгій Кониський (1717-1795), прихильник приєднання Білорусі до Росії, випускник академії (1743).
До 1814 р. стрункої загальної системи атестації в православних академіях не було. Учені ступені присуджувалися кожною академією у відповідності зі своїм статутом. В 1814 року керівництво православної церкви спробувало узгодити статути цих академій у частині присвоєння вчених ступенів. У результаті цього священнослужителям за єдиними правилами стали присуджувати вчені ступені «кандидат богослов'я», «магістр богослов'я» і «доктор богослов'я». Перші два з них присвоювалися випускникам академій за результатами навчання й отриманих знань. Так, Микита Іванович Горбачовський (1804-1879), уродженець Могилівщини, відомий білоруський історик, вчений-архівіст і педагог, що закінчив Петербурзьку духовну академію, мав ступінь кандидата богослов'я (1831), хоча в деяких джерелах він називається кандидатом філолофсько-теологічних наук.
Ступінь доктора богослов'я могла бути присуджена тільки на підставі захисту дисертації.
В 1869 р. був прийнятий новий статут духовних академій, а з ним і новий порядок присвоєння ступенів. Ступінь кандидата богослов'я став присвоюватися студентам, що закінчили три, а магістерська - чотири курси навчання. Ці ступені позначили лише різні класи академічних дипломів. З 1884 р. найбільш успішним випускникам духовні академії присвоювалися ступені, а іншим - звання «дійсний студент», що було ідентично університетським дипломам. Магістерський ступінь у цьому випадку був свідоцтвом одержання вищої богословської освіти. З 1884 р. за результатами захисту дисертацій присуджувалися ступені: «доктор богослов'я», «доктор церковної історії» і «доктор канонічного права», хоча траплялись і виключення.
З 1884 по 1917 р.р. у дореволюційній Росії присуджувалися тільки два ступені: магістри й доктори.
При цьому в ряді університетів Росії й прирівняних до них навчальних академіях, таких, як Петровська землеробська й лісова академія, у період з 1873 по 1894 рік давалися вчені ступені по прикладних науках. У цьому зв'язку слід зазначити, що перетворення цієї академії на Московський сільськогосподарський інститут скасувало раніше ухвалене рішення про дозвіл присуджувати цьому навчальному закладу вчені ступені. Це породило цілу дискусію в суспільстві навколо проблеми, за які заслуги варто давати вчені ступені: за внесок «у теоретичні розробки» або «у прикладну науку». Московський сільськогосподарський інститут таке право так і не одержав до 1917 року, хоча в Державну раду Росії вносилися протягом ряду років відповідні законопроекти, що мали значне число прихильників. Отже й тоді були спроби виділити різні групи наук: основні «головні» і «другорядні», хоча більша практична значимість прикладних наук для народного господарства й науково-технічного прогресу в його різних галузях не викликала сумнівів. А звідси й снобізм і консерватизм поглядів професури класичних університетів стосовно «другорядних», особливо периферійних навчальних закладів. На жаль, цей погляд не зжитий і сьогодні в науковому середовищі.
Слід зазначити, що вимоги до російського вченого ступеня магістра були на рівні, а в деяких університетах й вище, ніж це було потрібно для вченого ступеня «доктор філософії» у країнах Європи того часу. Так, учений ступінь доктора філософії, отриманий в університетах цих країн, прирівнювалася до ступеня магістра, та й то після відповідної атестації в університеті. Це не стосувалося осіб, що отримали в західних університетах учені ступені докторів наук у якійсь певній галузі науки.
Університетські статути у виняткових умовах передбачали право професорських колегій зводити в «вищий учений ступінь почесного докторства» без якихось випробувань і дисертацій «знаменитих учених, що набули популярність ученими працями». За даними відомого російського історика О.Є. Іванова, таких «почесних докторів» (іноді в літературних джерелах їх ще називають заслуженими) у російських університетах було всього близько 100. Процес введення в «почесні доктори» був досить непростим заходом: досить було яких-небудь неточностей або обґрунтованих заперечень від окремих учених, як рішення могло бути опротестоване. Найбільше число таких «почесних докторів» існувало в сфері богословських наук. За особливі заслуги ними ставали церковні ієрархи.
З 1884 року в університетах Росії