Xreferat.com » Рефераты по менеджменту » Кадрове забезпечення у сфері вищої освіти в Україні

Кадрове забезпечення у сфері вищої освіти в Україні

з'явилося звання «Почесний професор», яке можна було одержати при стажі роботи викладачем в одному університеті 25 років. В окремих університетах під цим розуміли почесне звання «Заслужений професор». Це звання надавало право на пенсію, яка дорівнювала посадовому окладу, і було одним із шанованих у російському суспільстві. Слід зазначити, що вчених і педагогів взагалі ніколи «не балували високими зарплатами», але наприкінці Х1Х - початку ХХ століття такий привілей був досить привабливим для молодих учених.

Підбиваючи підсумок обговоренню дореволюційної російської державної системи атестації вчених, спробуємо вичленувати її основні риси в ході еволюції від першого єдиного університетського статуту 1804 р., у якому вперше були записані вимоги однакового підходу в присудженні вчених ступенів, закріплені в «Положенні про провадження в учені ступені» 1819 р., і до останнього статуту університетів 1884 р., що діяв до 1917 р. (табл. 1).

Відзначимо, що законодавчими актами було закріплене право присуджувати вчені ступені за всіма російськими університетами, причому для всіх них існував єдиний порядок атестації. За формальними ознаками до 1917 р. російська система наблизилася до західноєвропейської (2 ступені – магістр і доктор), але вимоги до здобувачів у Росії були значно жорсткіші. У російській атестаційній системі тих часів були присутні всі ті елементи атестації, які є й сьогодні: випробування (іспит), підготовка дисертації (наукової праці) за певним науковим розрядом, позитивний висновок факультету, де виконувалася експертиза з опонентами; публічний захист; затвердження. Отримання вченого ступеню було обов'язковим для призначення на викладацькі посади в навчальному закладі (правда, у зв'язку із загальнополітичною реакцією в країні статут 1884 р. допускав призначення «зверху», без належного вченого ступеня). Наявність цих елементів в атестації забезпечувала високий рейтинг російського вченого.

Незважаючи на всі труднощі й перешкоди в атестації, погане матеріальне становище більшості викладачів, прийнята в Росії система атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації прискорила формування висококваліфікованих викладацьких колективів російських університетів. Якщо з 1805 по 1863 рік кількість захищених дисертацій склала 625 (з них 160 - докторських), то з 1863 по 1872 рік їх уже було 1342 (572 - докторських).

До кінця XIX сторіччя в країні було 11 університетів, у яких навчалося більше 14 тисяч чоловік на рік. З них більше третини (три) припадало на Підросійську Україну. При цьому співвідношення професорського складу університетів до студентів вийшло на рівень 1:12, що відповідало західноєвропейським стандартам.

Важливою особливістю російських університетів, до яких відносилися й університети Підросійської України, була їхня світська спрямованість. За рахунок наявності прогресивної професури й піклувальників, що розуміли у своїй більшості важливість творчого навчання й пошуку в навчанні, університетській освіті вдалося позбутися натиску церкви. При них не були відкриті богословські факультети в такому обсязі й кількості, як це повсюдно склалося в західноєвропейських університетах.

Результатом становлення системи атестації наукових і науково-педагогічних кадрів у дореволюційних російських університетах стало те, що в суспільстві склався стійкий образ російського (українського) професора того часу. У ньому втілювалися любов до батьківщини, висока ерудиція в різних галузях життя людей, просторість наукових пізнань, педагогічна майстерність, наявність наукової школи учнів і значних наукових праць, вільнодумство, творчість, честолюбство й величезна працездатність.

Можна зробити висновок про те, що інтегрування Росії в загальноєвропейський простір в 19 столітті зажадало адекватності підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів. При цьому розвиток такої підготовки йшов, з одного боку, з опорою на європейський досвід, з іншого боку - враховувалися національні російські особливості. Це йшло на користь російській науці взагалі, відносно ж української системи освіти можна згадати про деяку національну дискримінацію. Однак слід нагадати, що, по-перше, навчання йшло за єдиними правилами та Статутами, а по-друге, багато українських викладачів потім йшло викладати в інститути Москви та Санкт-Петербургу.

У зв’язку із цим варто зупинитися та згадати, який саме внесок зробили українські вчені, виховані у дусі нової системи освіти, у загальноімперську та світову наукову скарбницю.

З одного боку, натхнені блискучими науковими відкриттями початку XIX ст., а з іншого, відкидаючи емоційність романтизму й туманну метафізичність ідеалізму, інтелектуали Російської імперії наприкінці XIX ст. звернулися до позитивізму, що обіцяв дати конкретні й достовірні докази й виміри фізичних та суспільних явищ. Розвиткові цього напряму сприяло те, що в російських університетах надавали великого значення лабораторним дослідам, які стимулювали викладачів і студентів працювати спільно над вирішенням наукових проблем. Це особливо стосувалося таких точних наук, як хімія, фізика, геологія, ботаніка, біологія, а також математика. Іншою причиною зростаючої популярності точних наук (на противагу гуманітарним та суспільним) було те, що вони навряд чи могли привести до ідеологічних конфліктів із невсипущим урядом.

До вчених всеросійської, навіть європейської слави, які працювали на Україні, належать М. Умов - засновник київської школи теоретичної фізики, М. Бекетов - оригінальний учений-хімік із Харківського університету, О. Люпанов - математик із Харкова, ембріолог А. Ковалевський, про роботи якого схвально відгукувався Чарльз Дарвін, І. Мечніков, що разом із М. Гамалією заснував у 1886 р. в Києві першу в імперії лабораторію з мікробіології. Хоч серед провідних учених України і були українці, росіяни все ж становили непропорційно велику кількість. Це частково пояснюється тим, що в університетських містах переважали росіяни, для яких вищі учбові заклади були куди доступнішими.

Зате вплив українців більше відчувався у суспільних науках. Серед істориків, що вивчали минуле України не як складової Російської імперії, найславетнішим був Володимир Антонович - людина обдарована, енергійна й широкоосвічена; одним із багатьох видатних його учнів був Михайло Грушевський. Серед інших відомих українських істориків слід назвати Олександра Лазаревського, Олександру Єфименко та Дмитра Багалія. Навіть такі російські історики на Україні, як Геннадій Карпов та Михайло Володимирський-Буданов, приділяли велику увагу історії землі, на якій вони жили, хоч їхні концепції (й цього слід було сподіватися) докорінно відрізнялися від концепцій їхніх українських колег. До видатних українських учених в інших галузях належать правознавець Володимир Кістяківський, економісти Микола Бунге та Михайло Туган-Барановський, мовознавець Олександр Потебня.

Діяльності вчених на Україні значно сприяли численні наукові товариства, комісії, часописи, а також бібліотеки, архіви, що з'явилися після 1861 р. Очолювана протягом 10 років невтомним Антоновичем Археографічна комісія, що існувала з 1843 по 1917 р., опублікувала десятки томів архівних документів із минулого України. У 1873 р. історичне "Товариство Нестора-Літописця" зайнялося вивченням української історії, а у 1882 р. українофіли "Старої громади" заснували "Киевскую Старину" - цінний часопис українських студій (виходив російською мовою). Після революції 1905 р. виникло Київське наукове товариство, що відкрито заявило про свої наміри розвивати й популяризувати різноманітні галузі знань, користуючись українською мовою. Кількість його членів швидко росла -з 54 у 1907 р. до 98 у 1912 й до 161 у 1916 р. Проте уряд усе ще знаходив способи обмежувати видання українських книжок. Унаслідок цього з 5283 книг, що вийшли друком у 1913 р., тільки 176 були україномовними.


2.2 Порядок захисту дисертацій


Неодмінною умовою одержання магістерського й докторського ступеня до 1918 р. була підготовка наукової кваліфікаційної роботи - дисертації.

Атестація в магістратурі в Росії в XIX столітті складалася із двох послідовних етапів:

1) магістерських іспитів;

2) підготовки й захисту магістерської дисертації.

На початку XIX століття за Статутом 1804 року екзаменаційна процедура складалося із трьох етапів18:

Перший етап - «попереднє опитування», тобто співбесіда, що проводилася деканом і двома професорами, по «допоміжних науках». При успішному проходженні опитування здобувач допускався до «публічного випробування».

Другий етап складався із двох «публічних словесних» іспитів: по двох питаннях, які вибиралися й готувалися заздалегідь і з питань, призначуваними екзаменаторами під час іспиту. Далі було письмове випробування по двох питаннях, які вибиралися за жеребкуванням. Із цими іспитами сполучалося й проведення практичних досліджень19.

На третьому етапі магістрант повинен був прочитати одну лекцію, тема якої визначалася факультетом, і представити дисертацію для захисту на публічних Зборах. Дисертація обговорювалися на засіданні Ради факультету. У випадку, якщо представлена дисертація не була схвалена Радою, і знання випробуваного були недостатніми, факультет не допускав здобувача до публічного захисту.

Слід також зазначити, що через такий великий обсяг вимог до здобувачів збільшилася тривалість магістерських випробувань. Наприклад, отримання магістерського ступеня А.И. Ставровським розтяглося на два з лишком року (20 січня 1840 року- 12 лютого 1842 року), охопивши шість факультетських засідань. Для правознавця Линовського цей акт завершився за вісім місяців (листопад 1838 року - червень 1839 року), для чого треба було 9 факультетських засідань, на яких випробуваний дав відповідь на 60 усних і письмових питань20. Такий підхід утрудняв підготовку висококваліфікованих науково-педагогічних кадрів.

В 1844 р. було введено в дію «Положення про введення в учені ступені», що змінило порядок присвоєння магістерського ступеню. Екзаменаційна програма була трохи розвантажена від «допоміжних» предметів, був установлений граничний строк тривалості магістерської екзаменаційної сесії - 6 місяців і не менше трьох засідань факультету. Здобувач вченого ступеню магістра повинен був відповісти на невизначену кількість усних питань і письмово вирішити одне. Також необхідно було написати й привселюдно захистити дисертацію. Акт захисту магістерської дисертації йменувався диспутом. Головними особами, що приймали участь в дисертаційному диспуті були, з одного боку, здобувач ученого ступеня, з іншого боку - опоненти, офіційні й неофіційні. Всі вони в сукупності йменувалися диспутантами. Диспут вівся у формі діалогу: офіційний опонент висловлював заперечення проти того або іншого твердження здобувача, який відповідав на заперечення. Загальні судження про якість роботи звичайно в ході диспуту не висловлювали, тому що саме допущення до публічного захисту означало, що зміст дисертації схвалений компетентною вченою колегією - факультетом. За суворим дотриманням всієї процедури захисту стежив голова, яким міг бути будь-який професор. Офіційними опонентами могли стати призначені викладачі, що не володіли вченими ступенями. Після виступу офіційних опонентів слово міг одержати кожний із присутніх на захисті - і викладачі університету, і особи, що не належали до університетської корпорації.

По закінченні диспуту Рада факультету йшла на нараду, причому рішення по захисту приймалося відкритим голосуванням. Потім декан факультету зачитував постанову про присудження дисертантові відповідного вченого ступеня. Згідно «Положенню» 1864 року за представлену магістерську дисертацію факультет мав право присудити здобувачеві вчений ступінь доктора. Для цього була потрібна одностайна ухвала колегії факультету.

Величезну складність у ХІХ столітті представляли докторські іспити, тому що вважалося, що магістр повинен володіти «історичними знаннями», а доктор - «критичними знаннями». На докторських іспитах були присутні не тільки члени факультету, але й усього університету. Докторантові пропонувалося «невизначене число питань словесних і чотири письмових по жеребі». До середини 80-х років XIX століття у всіх університетах цей іспит був скасований.

Зусилля докторанта направлялися тільки на підготовку якісної кваліфікаційної праці - дисертації. При цьому докторська дисертація повинна описувати «самостійні дослідження якого-небудь наукового питання. Дисертація ця може містити в собі більш великі дослідження предмета магістерської дисертації, але не повинна бути тільки повторюванням її». Докторська дисертація обов'язково повинна бути написана й захищатися тільки латинською мовою. Після захисту обов'язковою була процедура затвердження вченого ступеня доктора наук міністром народної освіти.

Складності підготовки й захисту докторських дисертацій призвела до того, що більшість професорів університетів у Росії на рубежі XIX-XX в.в. мали тільки магістерський ступінь.

Головним іспитом здобувача на вчену зрілість був публічний захист дисертації. Основою такого захисту був диспут за участю не тільки здобувача й опонента, але й всіх присутніх, у тому числі й студентів. При цьому диспут починали, як правило, саме вони. Потім вступали в справу більш імениті гості. Диспут закінчували два заздалегідь призначених офіційних опоненти. Це були відомі в розглядуваній галузі наук професори. Відгуки опонентів здобувачеві заздалегідь не були відомі. Він повинен був давати відповідь відразу ж, у міру надходження питань. Питання задавалися, найчастіше навіть значно гостріше, і науковим керівником здобувача. Вихваляння опонентами й учасниками здобувача або дисертації не допускалося, тому що вважалося непристойним. Професорські колегії університетів дбайливо охороняли свій високий статус і без особливого ентузіазму приймали у свої ряди нових професорів. Потрапити в їхнє середовище означало «опанувати фортецею». Девізом професури тієї пори було: «хто рухає науку, той і вчить». Вважалося, що той, хто закінчував активно працювати в науці, ставав репетиром чужих знань, і його імідж як у середовищі колег, так і серед студентів падав часом катастрофічно.

Коли завершувалася дискусія, оголошувався відгук факультету по дисертації. Далі відкритим голосуванням членів факультету приймалося рішення по дисертації й здобувачеві. За результатами голосування декан факультету робив подання в Раду університету, що і затверджувала його. Здобувач одержував відповідний диплом. До 1864 року його підписував Міністр народної освіти, а пізніше - ректор університету. У диплом доктора медицини вносилася назва дисертації й відділ наук, по якому здобувач піддавався іспиту.

З 1837 року обов'язковою вимогою була відповідність назви виду наук, по яких захищалася дисертація, тому факультету, що закінчував здобувач. При відсутності такої відповідності здобувачеві необхідно було здати екстерном іспити за повний курс іншого факультету. З історії присудження вчених ступенів у дореволюційній історії відомий тільки один такий випадок - присудження ступеня магістра, а потім і доктора права докторові загальної історії О.С.Котляревському, що у зв'язку із цим в 1907 р. змушений був екстерном здати іспити за курс юридичного факультету.

3. Правове регулювання порядку підвищення кваліфікації


3.1 Види підвищення кваліфікації


Рівень університетської підготовки студентів значною мірою залежить від кваліфікації професорів. Саме глибина оволодіння того, хто читає курс, форма його викладу, наявність елемента інтересу впливають на студентство і якість освіти майбутніх фахівців.

Протягом досліджуваного періоду планомірна підготовка професорських кадрів не проводилася, вона велася «час від часу». Завдання полягало в тому, щоб знайти серед студентства тих, хто подає надії. Ставка робилася на талант і здібності.

У стінах університетів Підросійської України формувалася плеяда яскравих талантів, блискучих професорів, що були глибокими дослідниками й обдарованими лекторами. Протягом десятиріч свого служіння освіті вони всебічно розробляли методику читання лекцій, що сприяла глибокому сприйняттю їх студентами. Вона ввійшла як найцінніший капітал у скарбницю національного досвіду освітньої системи21 .

Однак можливо саме через те, що вимоги до професорсько-викладацького складу протягом усього ХІХ сторіччя вищі навчальні заклади Росії взагалі та підросійської України зокрема відчували брак кваліфікованих викладачів. Серйозні проблеми існували в області підготовки педагогічних кадрів для університетів. Через нестачу науково-педагогічних кадрів, університети змушені були доручати одному професорові викладання декількох предметів або курсів, часто не пов'язаних між собою, або залучати до читання лекцій вчителів гімназії, людей непідготовлених до викладацької діяльності у вищій школі.

До того ж, реформи у вищій освіті в 19 столітті потребували зміни підготовки наукових і викладацьких кадрів. У цей період освіта в Росії вперше по значимості була прирівняна до основних галузей - армії, фінансам, іноземним і внутрішнім справам. Особливо важливим була та обставина, що право присудження вчених ступенів одержали всі російські університети, при цьому всі вони керувалися однаковими вимогами до рівня підготовки претендентів на вчені ступені й процедурі їхнього отримання. Подібного підходу в масштабі держави не було ні в одній країні світу.

Університети виходили з цього складного становища декількома методами.

Кращим студентам, що закінчили повний курс наук в університетах, присвоювалися вчені ступені кандидатів без іспитів. Інші випускники університетів, що одержали атестати й право на класний чин, могли претендувати на вчений ступінь кандидата після успішної здачі складного екзамену зі своєї спеціальності. Через рік після присудження вченого ступеня кандидата вони мали право здавати випробування для одержання вченого ступеня магістра. Ще через рік у магістрів з'являлося законне право на захист докторської дисертації по своїй галузі знань. Процедура підготовки й захисту дисертації описувалася в інструкції Міністерства народної освіти.

Задля підвищення кваліфікації професорсько-викладацького складу використовувались, за загальним правилом, поїздки за кордон. Однак у вітчизняній практиці сформувався інститут аспірантури. Сам термін „аспірант” увійшов у вжиток у вісімдесяті роки ХІХ століття, до того ж аспіранти мали назву „професорські стипендіати”.

Розповімо про це докладніше.

Для ліквідації проблеми запрошувалися викладачі-іноземці. Так, в 1804 році з 19 викладачів Харківського університету 13 були іноземцями, в 1812 році з 28 - 16, в 1814 році з 32 викладачів - половина22.

Критичне становище із профессорсько-викладацькими кадрами змусило відомство освіти створити в 1828 році спеціальні центри їхньої підготовки: Професорський інститут при Дерптському університеті, Курс правознавства при Петербурзькому університеті, Головний педагогічний інститут у Петербурзі.

За період 1844-1859 роки в 6 університетах Росії (без медичного факультету) ступінь доктору отримали 76 чоловік, ступінь магістра 259 чоловік. Проте, університети продовжували відчувати недолік у викладачах. За 1850 рік у всіх вузах було 626 викладачів, їхнє число з 1833 року збільшилося лише на 92 чоловік23.

З 1863 року почав функціонувати інститут професорських стипендіатів. Випускники університетів, що бажають присвятити себе викладанню або науковій діяльності, могли готуватися до здачі магістерських іспитів, написання й захисту дисертацій на ступінь магістра, а потім доктора наук.

У середині XIX століття кожному університетові в Російській імперії, а отже, в Під російській Україні потрібно було мати від 49 до 53 викладачів; за статутом 1863 року - від 75 до 91 викладача. У всіх університетах до кінця XIX століття число викладачів збільшилося на 178 чоловік, або на 67,0%24.

Введення нового Уставу сприяло росту числа дисертацій, що захищають. За період з 1863 по 1874 рік ступінь доктори одержали 572 чоловік, магістра - 280 чоловік25 (див. таблицю 2).

При військово-медичних академіях було засновано "Лікарські інститути для вдосконалення в науках": тут щорічно стали залишатися "для наукової освіти" на 3 роки 10 кращих випускників академій. До результату навчання вони зобов'язані були представити до захисту докторську дисертацію. Троє найбільш видатних з них одержували право на закордонне відрядження за державний рахунок.

В 60-70-і рр. XIX ст. поступово формувалася система підготовки вчителів, зокрема для початкових шкіл. Наприкінці 60-70-х рр. були створені трирічні вчительські семінарії, що будували свою роботу на базі двокласних училищ. Серед перших учительських семінарій – Коростишівська (заснована в 1869 р.), Херсонська (1871), Аккерманська (1872), Переяславська (1878). На західно-українських землях учителів для народних шкіл готували вчительські семінарії - Львівська, Чернівецька, Мукачевська, Ужгородська й ін. Учителів для повітових училищ, церковнопарафіяльних шкіл, вищих початкових і міських училищ готували вчительські інститути. Перший учительський інститут був створений у Глухові (1874). До 1914 р. в Україні налічувалося 26 учительських семінарій і 6 учительських інститутів.


3.2 Види відряджень для підвищення кваліфікації


Для підвищення кваліфікації дуже часто практикувалися відрядження за кордон задля навчання в університетах Германії та Франції.

Особливого поширення такі відрядження набули у 1862-1866 роках у зв’язку із відкриттям, зокрема, Одеського університету на базі Рішельєвського ліцею. За кордон тоді було відряджено 100 „професорських стипендіатів”, на їх підготовку казна асигнувала вісімсот тисяч рублів. Здійснювати керівництво стажистами поручалося видатному російському педагогові, що володів багатим досвідом в галузі народної освіти, Миколі Івановичу Пирогову.

В 60-і рр. відбуваються зміни в правилах відряджання російських викладачів за кордон. Якщо колись російські стипендіати проходили повний цикл стажування при університетах Західної Європи, то з березня 1867 р. дозволялося відряджання лише тих, хто здав магістерські іспити, але не написав дисертацію. Рекомендувалося відрядити доцентів, що успішно викладали в університетах протягом двох років, а також викладачів, що створили серйозні наукові праці.

У числі умов для відряджання за кордон держава висунула такі, як «дуже гарний атестат зрілості при відмінних оцінках по обох древніх мовах», «достатнє знання» німецької й французької мов, відмінні оцінки по предметі, обраному кафедрою, наявність авторських робіт, здатність правильно й вільно виражати свої думки й «бездоганна надійна моральність».

Відряджали на навчання за рубіж не келійно, а на засіданнях рад університетів і тому направляли кращих, гідних, талановитих, про що свідчить подальша наукова й викладацька доля стипендіатів. Навчання в західноєвропейських університетах проходив видатний біолог Ілля Мечников, що здобув славу у світовій науці, заснував наукову школу імунології, член-кореспондент Петербурзької академії наук, згодом лауреат Нобелівської премії. Серед професорських стипендіатів були Василь Модестов, видний фахівець із класичної філології, а також вихованець Московського університету Володимир Герьє, що став згодом його ординарним професором історії.

Інтерес російських посланців до досвіду західноєвропейських університетів був надзвичайно високий. Кожний з них прагнув за час перебування за кордоном прослухати лекції й відвідати семінари по двох-трьох спеціальностях: уже в ту пору молодим ученим було ясно, що майбутнє науки - інтеграція її різних областей, що без оволодіння знаннями в суміжних областях не можна домогтися успіхів в основній галузі діяльності. Одночасно вони знайомилися з науковими бібліотеками й іншими установами, що дозволяли розширити кругозір і познайомитися з тією літературою, якої не було в Росії.

Що ж цікавило професорських стипендіатів у закордонних університетах? Насамперед накопичений досвід у системі освіти: зв'язок науки й освіти, методика читання лекцій і проведення семінарів, контакти лектора зі студентською аудиторією й ін. Все бачене і почуте вони проектували на конкретні умови російської дійсності. Пильну увагу стипендіатів привертали такі дисципліни, як право, класична філологія, педагогіка, що пояснюється станом російського суспільства того часу.

Умова, поставлена Міністерством народної освіти перед тими, хто їхав у відрядження, полягала у вимозі регулярного подання звітів про навчання, які належало робити один раз у три місяці. Регулярна публікація звітів таких „відряджених” у журналі і випуск їх окремим багатотомним виданням мали на меті знайомити університети Росії із кваліфікацією стипендіатів, оскільки звіти дозволяли судити про пізнання й достоїнства кожного кандидата в професори. Захід цей виявився не менш ефективним, ніж конкурси й атестації. Звіти значної частини стипендіатів являють собою узагальнення досвіду вищої освіти Росії й тому перебували в центрі уваги російської професури. Публікація звітів стала проявом політики гласності, що проводилася міністерством на початку 60-х рр., у період помітного підйому демократичних настроїв у суспільстві.

Ставлення до закордонного досвіду в сфері освіти - проблема, що хвилювала російське суспільство в XIX в. і продовжує глибоко цікавити сьогодні. Професорські стипендіати не тільки знайомили з досвідом західноєвропейських університетів, багато хто з них шукав відповідь на питання про правомірність використання в Росії закордонного досвіду. Нерідко у вітчизняній публіцистиці звучало твердження, начебто не треба «винаходити велосипед», а треба взяти готовий досвід Німеччини в області вищої освіти. Однак були й інші точки зору стипендіатів. Молоді магістри й кандидати порівнювали освітні системи Німеччини, Франції, Швейцарії, Англії, Італії, відзначивши при цьому, які сторони їх можуть бути застосовні в російській системі, що розвивалася. Більшість їх сходилося в думці про неможливість штучного перенесення західноєвропейського досвіду, у тому, що треба глибоко й всебічно враховувати конкретно-історичні умови Росії. Відбувалося, таким чином, критичне переосмислення закордонного досвіду.

Характеризуючи систему викладання класичної філології в німецьких університетах, професорський стипендіат Олександр Новосьолов указував як на позитивну рису на міцну солідарність німецьких професорів, що читали цей курс, і в рамках одного університету, і в рамках університетів країни. Разом з тим він заперечував проти такого порядку викладання класичної філології, при якому в центрі уваги перебувало вивчення не історії й культури древніх цивілізацій, а лінгвістично-критичний огляд текстів древніх авторів. Завдання вітчизняних професорів, на думку О. Новосьолова, полягало в глибокому вивченні змісту творів древніх класиків, якщо вони хотіли підтримати й розвити любов, що пробуджується в молодих людях, до пізнання суті класичного світу. Саме знайомство з усіма сторонами цього світу, аналіз їх дозволяє витягти уроки, засвоєння яких послужить вихованню молодого покоління.

Безумовно, професорських стипендіатів хвилював питання й про форму викладу матеріалу лектором, про ступінь інтересу й дохідливості. „Виклад Моммзена, - писав Адріян Копилов, - позбавлений всякого зовнішнього блиску, але зате надзвичайно ясний”. Разом з тим, у нього викликало заперечення відсутність у лекціях професора Моммзена історіографії, оцінки праць істориків, що раніше розробляли проблеми курсу, що читався. Аналізуючи зміст курсів лекцій по історії, Володимир Герьє відзначав: «Перше, що вражає студента російського університету на історичних курсах німецьких професорів, це те, що вони дотримуються чисто фактичної сторони предмета, не дозволяючи собі ніяких відступів: вони навіть не кладуть в основу всього курсу яку-небудь велику історичну ідею, біля якої вони б групували факти у відомій перспективі...»26

Російські стажисти виявляли глибоку цікавість до вивчення в університетах Німеччини теорії й історії педагогіки. Інтерес цей був тим більше виправданий і зозумілий, що педагогіка в Росії як наука тільки ставала на ноги. Професорський стипендіат Лев Модзалевський виділив дві найголовніші, за його словами, священні умови виховання: національне й сімейне. Відсутність їх не може не відгукнутися стражданням, тому що воно призведе до порушення природних законів. «Справа виховання повинна стояти в межах будинку, його нравів і порядку, що обумовлюються самим поняттям «сімейства». У його надрах кореняться сімейні вдачі, сімейна честь, племінні вдачі, народна гордість, любов до Батьківщини. З нього ж виростають почуття чесності, права, мужності в битві з життєвою неправдою. Тільки при такому патріотизмі живе незламна віра в кінцеву перемогу права» (там же, 1864, ч. II, с. 118).

Університетську громадськість, і в тому числі професорських стипендіатів, хвилював питання про зв'язок науки й освіти. Знайомлячись з різними системами освіти, стажисти відзначали, що німецькі університети є хранителями науки, для французького типу університету характерна підготовка до певного роду практичної діяльності, наука ж розвивалася в особливих установах. На думку М. І. Пирогова, наука була джерелом російських університетів. Не випадково вже на початку сторіччя при російських університетах відкривається велика кількість наукових товариств.

Російський історик Василь Модестов, що уважно стежив за розвитком вітчизняної й закордонної науки, відзначав, що в Англії, Франції, Німеччині широко поширюється думка про те, як важливо опанувати російською мовою, щоб успішно займатися науковою працею. Таким чином, досягнення вітчизняних учених визнавалися у світі. Це підтверджується також і тим, що рецензування робіт російських учених у наукових періодичних виданнях Західної Європи стає правилом27 .

Спочатку професорські стипендіати їздили майже винятково в Німеччину, де головним чином "доучувалися", слухаючи лекції й працюючи в семінаріях; але із часом вони стали відправлятися й в інші країни - у Францію, в Англію, в Італію, в Іспанію, у Швецію (не говорячи про слов'янські землі, куди їздили й раніше), і вже для більш самостійних робіт у бібліотеках і архівах. Останнє стало можливим завдяки кращій науковій підготовці, що вони одержували тепер у себе вдома.

Критичне становище із професорсько-викладацькими кадрами змусило відомство освіти створити в 1828 році спеціальні центри їхньої підготовки: Професорський інститут при Дерптському університеті, Курс правознавства при Петербурзькому університеті, Головний педагогічний інститут у Петербурзі.

За період 1844-1859 року в 6 університетах Росії (без медичного факультету) ступінь доктора одержали 76 чоловік, ступінь магістра 259 чоловік. Проте, університети продовжували відчувати недолік у викладачах. За 1850 рік у всіх вузах було 626 викладачів, їхнє число з 1833 року збільшилося лише на 92 чоловік.

В 1863 році був затверджений новий університетський статут, що став продуктом широкого суспільного й педагогічного руху, результатом перемоги прогресивних сил суспільства над силами реакції. Статут поліпшив університетський устрій, надав університетам більшу самостійність, сприяв виникненню наукових товариств, пожвавленню наукової діяльності університетів. З 1863 року почав функціонувати інститут професорських стипендіатів. Випускники університетів, що бажали присвятити себе викладанню або науковій діяльності, могли готуватися до здачі магістерських іспитів, написання й захисту дисертацій на ступінь магістра, а потім доктора наук.

Із середини 60-х років XIX століття в Росії був узятий напрямок на підготовку науково-педагогічних кадрів усередині імперії, безпосередньо при російських університетах.

В 1899 році в університетах перебувало 203 «професорських стипендіата», у тому числі тільки 19 навчалося за кордоном. Дана тенденція збереглася й на початку XX століття.

Висновки


Проаналізувавши вищенаведене, можна дійти таких висновків.

Історія вищої освіти в Україні сягає корінням ще

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: