Xreferat.com » Рефераты по банковскому делу » Економічна оцінка кредитного процесу

Економічна оцінка кредитного процесу

забезпечене правильне оформлення заставних юридичних документів, чітке визначення прав і зобов'язань банку і позичальника згідно з нормами чинного заставного права. Засобом забезпе­чення повернення банківської позики може бути й гарантія.

На п'ятій стадії кредитного процесу банк на основі кре­дитного договору здійснює процедуру надання позики. Кон­кретний спосіб надання кредиту, а також вид позичкового рахунку визначається особливостями цієї кредитної операції. Процедура надання позики має бути зручною, оперативною і взаємовигідною для банку та позичальника.

Шоста стадія кредитного процесу — повернення позики з відсотками та завершення кредитної операції. Конкретний спосіб погашення позики обумовлюється у тексті кредитно­го договору. В умовах фінансової кризи і збільшення взаєм­ної дебіторсько-кредиторської заборгованості господарських суб'єктів банк повинен приділяти постійну увагу повному і своєчасному виконанню кредитних договорів щодо погашен­ня наданих позик. Усі випадки непогашення позик мають детально аналізуватися кредитними працівниками, щоб у майбутньому не допускати подібного.

Сьома стадія є специфічною в тому плані, що банківський контроль та управління кредитним процесом здійснюється на кожній його стадії. Систематичний моніторинг стану кре­дитного процесу, що поєднується з постійним аналізом якості кредитного портфеля банку посідає одне з центральних місць у системі банківського менеджменту. Головне завдання, яке вирішується на заключній стадії, — розробка нагальних прак­тичних пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення кре­дитної політики комерційного банку.

У структурі будь-якого комерційного банку функціонує кредитне управління (відділ), яке безпосередньо веде роботу з клієнтами з питань кредитування.


3.2.1 Кредитний договір

Кредитний договір — цивільно-правовий документ, який визначає взаємні юридичні права і зобов'язання та економіч­ну відповідальність комерційного банку і клієнта (позичаль­ника) з приводу проведення кредитної операції. Кредитні відносини між кредитором (банком) і позичальником обо­в'язково набувають договірного характеру. В правовій дер­жаві має забезпечуватися повноцінна правова основа кредит­ного процесу. Здійснення кредитного обслуговування на до­говірній основі передбачається Законом України "Про бан­ки і банківську діяльність.

Згідно із Цивільним кодексом України основною від­мінністю між кредитним договором і договором позики є безвідплатний характер останнього. Позичальник за догово­ром позики не сплачує позикодавцеві відсотків за позику, що є обов'язковою й істотною умовою кредитного договору.

Кредитні договори укладаються в письмовій формі і не можуть змінюватися в односторонньому порядку без згоди сторін. Стороною за кредитним договором є банк, а не кредитне управління (відділ) банку або інший його структурний підрозділ. У разі порушення цієї умови договір, укладений структурною одиницею банку від свого імені, вважається недійсним. Зміни в договір вносяться за погодженням обох сторін. Кредитний договір має бути підписаний повноважни­ми особами сторін, які його укладають. Спірні питання щодо виконання договору у разі недосягнення згоди між сторона­ми розглядаються арбітражем або судом.

За своєю структурою кредитний договір має включати такі складові:

— преамбулу, в якій зазначаються найменування сторін та їх організаційно-правова форма;

— предмет і суму договору; (уточнюється мета кредиту, його сума, строк надання позики, величина річних відсотків; указується номер і дата договору);

— умови забезпечення кредиту вказується конкретно: до­говір застави, договір поруки (гарантія), цінні папери або інші документи; зазначається, що кредит, наданий банком, забезпе­чується всім належним позичальникові майном і коштами);

— порядок надання і погашення позики (розкривається конкретний механізм видачі і погашення позики із зазна­ченням терміну);

— зобов'язання банку і позичальника (банк зобов'язуєть­ся відкрити позичальникові певний (вказується номер) по­зичковий рахунок для видачі кредиту; позичальник зобов'я­зується використати кредит на зазначені у договорі цілі та забезпечити повернення одержаного кредиту і сплату нара­хованих відсотків із свого поточного рахунка у встановлені строки відповідно до строкових зобов'язань;

— права банку і позичальника (банк має право у разі не­дотримання позичальником умов договору розірвати його і достроково стягнути кредит зі сплатою штрафу — вказуєть­ся розмір штрафу у відсотках до суми позички позичальник має право достроково розірвати договір, повністю повернув­ши одержаний кредит, включаючи відсотки за його користу­вання, попередньо повідомивши про це банк);

санкції у разі невиконання умов договору;

порядок розгляду спірних питань (вони вирішуються згідно з чинним законодавством в арбітражному порядку);

— особливі умови (наприклад порядок внесення змін у договір; зміни у договорі оформляються додатковою угодою сторін);

— строк дії договору (строк дії кредитного договору вста­новлюється з дня надання кредиту і до повного погашення позики та відсотків за нею);

юридичні адреси та реквізити сторін;

підписи сторін.

До тексту кредитного договору часто включають так звані зобов'язальні умови, заборонні умови, а також обмежувальні умови. До зобов'язувальних умов відно­сяться умови, що покладають певні зобов'язання на керівни­цтво підприємства-позичальника. Це, приміром, надання бан­кові через певні проміжки часу фінансових звітів підприєм­ства, а також іншої необхідної фінансово-облікової інфор­мації; підтримання позичальником фіксованої величини оборотного капіталу вище певного мінімального рівня; забез­печення стабільності керівного складу підприємства на час дії договору тощо. Заборонні умови — це дії, які позичаль­ник зобов'язується не здійснювати під час кредитної операції без попереднього погодження із банком. Йдеться, наприклад, про заборону підприємству-позичальнику проводити реорганізацію і зміну юридичного статусу в період дії кредитного договору; заборону позичальнику на продаж або надання в оренду активної частини його основного капіталу; заборону виступати гарантом для іншого позичальника тощо. Обме­жувальні умови кредитного договору дозволяють підприєм­ству-позичальнику певні дії, але лише в заздалегідь встанов­лених межах. Це, приміром, обмеження величини дивідендів, які акціонерне товариство-позичальник має право виплачу­вати власним акціонерам під час реалізації кредитного до­говору; обмеження величини премій, доплат до заробітної плати, матеріальних допомог, що виплачуються працівникам підприємства-позичальника, тощо.

Кредитний договір може бути укладений як складанням одного документа, підписаного сторонами, так і шляхом обмі­ну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними стороною, яка їх надсилає. Факт укладання кредитного дого­вору підкреслює добровільність участі сторін у даній кредитній операції.

Банк здійснює контроль за виконанням позичальником умов кредитного договору, за цільовим використанням по­зики, своєчасним і повним її погашенням. При цьому банк протягом усього строку дії кредитного договору підтримує ділові контакти з позичальником, зобов'язаний проводити перевірки стану збереження заставного майна, що повинно бути передбачено кредитним договором. У разі виявлення фактів використання кредиту не за цільовим призначенням банк має право достроково розірвати кредитний договір, що є підставою для стягнення всіх коштів у межах зобов'язань позичальника за кредитним договором у встановленому чин­ним законодавством порядку.

На договірних засадах шляхом укладання кредитних до­говорів визначаються також кредитні відносини між комер­ційними банками (міжбанківські кредити).

Чітке визначення умов кредитного договору дозволяє забез­печити ефективну взаємовигідну для банку і позичальника реалізацію кредитної операції на всіх її стадіях. Правильно складений кредитний договір служить для захисту інтересів як банку, так і клієнта-позичальника.

НБУ вимагає, щоб у кредитних договорах передбачалася конкретна відповідальність сторін за порушення умов їх угоди. Йдеться, насамперед, про відповідальність позичальника за несвоєчасне повернення кредиту та відсотків за його ко­ристування у вигляді стягнення кредитором пені за кожний день прострочення; відповідальність банку за несвоєчасне пе­рерахування валюти кредиту у вигляді сплати позичальни­кові пені за кожний день прострочення; відповідальність по­зичальника за використання не за цільовим призначенням кредитів за рахунок отриманих від НБУ кредитних ресурсів або власних ресурсів комерційного банку у вигляді стягнен­ня з позичальника штрафу у відсотках від розміру викорис­таного не за призначенням кредиту.


3.2.2 Відсоткова ставка, нарахування, сплата і стягнення

Позичковий відсоток — плата, яку отримує кредитор від позичальника за користування останнім позиченими гроши­ма. Ставка (або норма) відсотка — це відносний показ­ник ціни банківського кредиту, що відображає відношення суми сплачених відсотків до величини позики. Комерційні банки як незалежні економічні суб'єкти мають право само­стійно встановлювати рівень відсоткової ставки за кредита­ми залежно від попиту та пропозиції на кредитному ринку та рівня облікової ставки НБУ.

Банківський позичковий відсоток відображає економічні відносини перерозподілу і привласнення банком частини прибутку, що створюється на підприємствах-позичальниках внаслідок продуктивного використання наданої позики. У зв'язку з цим інтенсивність попиту на банківський кредит з боку господарських суб'єктів визначається, насамперед, рів­нем і динамікою розвитку виробничого процесу та ступенем ділової активності товаровиробників.

Формування відсоткової ставки бататофакторний процес, який визначається багатьма чинниками. Серед них: рівень облікової ставки Національного банку, термін надання пози­ки, особливості забезпечення позики, платоспроможність і авторитет позичальника, темпи інфляції, перспективи зміни ринкової кон'юнктури тощо. Сукупність цих чинників буде визначати межі диференціації кредитного відсотка. Голов­ним чинником, що впливає на рівень відсоткових ставок, є ціна кредитних ресурсів. Чим дорожче банку обходиться форму­вання кредитних ресурсів, тим вище відсоткова ставка. В сучасних умовах вирішальний вплив на ціну кредитних ре­сурсів здійснюють, насамперед, розміри депозитних ставок. За короткостроковими позиками ставка, як правило, вища, ніж за довгостроковими. Короткостроковими є кредити на поточ­ну виробничу діяльність; вони, як правило, забезпечені това­рами, які швидко реалізуються.

Суттєвий вплив на рівень відсоткової ставки здійснює ін­фляція. В умовах інфляційних очікувань комерційні банки змушені "страхувати" себе на випадок прискорення темпів інфляції шляхом збільшення ставок за кредитами. Позич­ковий відсоток за мінусом знецінення грошей часто нази­вається "реальним відсотком". Використовується також поняття "від'ємний відсоток", який відображає умови випе­редження темпів знецінення грошей відносно темпів зростан­ня позичкового відсотка.

У банківській практиці широко використовується термії "маржа". Маржа — це різниця між відсотковими ставками для процесу кредитування — це різниця між ставками виданих кредитів (ставки позичкового відсотка) і залучених депозитних коштів (ставки депозитного відсотка» Зрозуміло, ще маржа має бути такого рівня, щоби забезпечувати належну рентабельність комерційного банку і створювати фінансові ресурси для його розвитку. Проте банк, що орієнтується не довгострокові перспективи своєї діяльності, не розглядає максимізацію маржі як визначальну свою мету і першочергове завдання. Часто буває економічно вигідніше інше: створити пільгові умови для постійних клієнтів, сприяти розширенню їх кола, надавати допомогу в розвитку їхньої фінансово-гос­подарської активності тощо. Робота на перспективу у сфері управління відсотковими ставками більшою мірою сприяти­ме забезпеченню ліквідності, рентабельності й розширенню діяльності комерційних банків.

Централізоване регулювання рівня відсоткових ставок здійснюється НБУ на базі зміни офіційної облікової ставки. Облікова ставка НБУ є нині одним із основних важелів регу­лювання фінансово-кредитної сфери національної економі­ки. Українські комерційні банки враховують цей важливий норматив у своїй кредитній діяльності.

Методика визначення облікової ставки НБУ базується на п'яти основних принципах:

— забезпечення позитивного реального рівня ставки від­носно інфляції;

— встановлення у межах коридору ринкових відсоткових ставок комерційних банків за кредитами та депозитами;

— наближення до рівня міжбанківських відсоткових ста­вок у стабільній ситуації на грошово-кредитному ринку;

— урахування інших чинників (обмінний курс, ліквідність банківських установ, попит на кредит у кінцевих споживачів тощо);

— відповідність поточній політиці НБУ щодо регулюван­ня грошово-кредитного ринку.

Підвищення облікової ставки спрямоване на скорочення видачі Національним банком кредитів комерційним банкам, а тим самим на зменшення обсягу кредитних ресурсів на грошово-кредитному ринку. Навпаки, для збільшення кредит­них ресурсів в економіці НБУ знижує облікову ставку. Зни­ження облікової відсоткової ставки заохочує видачу кредитів.

У зв'язку з дією цього механізму відповідно до зміни об­лікової ставки НБУ відбувається й коригування відсоткових ставок у комерційних банках. Стимулювати розвиток вироб­ництва може лише низька відсоткова ставка.

При визначенні конкретної величини відсоткової ставки комерційний банк ставить двояке завдання: по-перше, відшко­дувати за рахунок відсотка всі свої витрати та отримати на­лежний прибуток; по-друге, зацікавити клієнтів (позичаль­ників) такою відсотковою ставкою, при якій вони брали б кредити саме в цьому банку.

Рівень відсоткової ставки за користування кредитом ко­мерційні банки встановлюють також залежно від рівня ри­зику. Банківський ризик пов'язаний із можливістю еконо­мічних втрат у разі виникнення несприятливих для банку обставин. Відсотковий ризик — це небезпека фінансових втрат банку через перевищення відсоткових ставок, що ви­плачуються за залученими коштами, над ставками за нада­ними позичками. Відсотковий ризик виникає також внаслі­док можливості втрат від несплати позичальниками відсотків за користування позичкою. В умовах кризової економіки за­кономірно має місце високий ризик неповернення позик.

Нарахування відсотків за кредитом здійснюється у такий спосіб. Припустимо, що банк надає у позику певну суму гро­шей Р. Виникає питання, якою буде сума грошей S через п років (тобто позика з відсотками при поверненні банку) за умови, що річна відсоткова ставка складає r %. У випадку простого відсотка* щорічно нараховується сума, яка дорівнює

Економічна оцінка кредитного процесу

Через п років загальна сума дорівнюватиме:

Економічна оцінка кредитного процесу

У випадку складного відсотка, тобто "відсотка від відсот­ка", після першого року майбутня вартість позики з відсот­ками, що має бути повернута банкові, становитиме:

Економічна оцінка кредитного процесу

На наступний рік відсотки будуть нараховуватися вже від цієї суми і величина вкладу дорівнюватиме:

Економічна оцінка кредитного процесу

Через п років загальна сума позики з відсотками визнача­тиметься за формулою

Економічна оцінка кредитного процесу

Розмір відсоткових ставок за кредитними операціями, по­рядок нарахування відсотків, порядок їх стягнення визнача­ються в договорі між банком і клієнтом.

Відсотки, як це визначено НБУ, нараховуються за кален­дарне число днів, щомісячно в розмірі, передбаченому кредит­ним договором. В окремих випадках нарахування та стяг­нення відсотків може проводитись авансом у момент видачі позики.

Відсотки мають сплачуватися за фактичну кількість днів користування позичкою і нараховуватися на суму залишку заборгованості за позичкою. Якщо сума, що вноситься пози­чальником, недостатня для погашення строкового платежу, простроченої заборгованості, сплати нарахованих відсотків, то в першу чергу погашаються відсотки, потім прострочена за­боргованість, а на суму, що залишилась після цього, погашається строковий платіж. Цей порядок обумовлюється при укладенні кредитного договору. Нарахування та стягнення відсотків за позичками, які видані індивідуальним позичальникам, здій­снюється при надходженні від них платежів в погашення боргу. Нараховані відсотки мають відображатися в балансі установи банку в тому ж періоді, за який вони нараховані.

В установах банків нарахування відсотків здійснюється з використанням процентних чисел. Процентне число — це сума залишків заборгованості за позичкою за той період, за який проводиться нарахування відсотків. Залишки за неро­бочі дні беруться в тій же сумі, що й за попередній день. Одержана сума залишків перемножується на відповідну ча­стину відсоткові ставки (1/12 від річної при підрахуванні за­лишків за місяць, 1/4 від річної — за квартал)

Відсоткові ставки та сума нарахованих відсотків запису­ються у відомість нарахованих відсотків, виводиться загаль­ний підсумок за відомістю. Відомість нарахованих відсотків зберігається у документах дня за внутрішньобанківськими операціями разом із стрічками підрахунку залишків.

Комерційні банки зобов'язані проводити подальший кон­троль (вибірковий чи суцільний) за правильністю нарахуван­ня відсотків та віднесення їх на відповідні рахунки, а також правомірність віднесення сум нарахованих відсотків на до­ходи банку .^Х Технологія кредитування — це сукупність конкретних методів і прийомів, що використовуються в процесі здійснення кредитних операцій


3.3 Технологія банківського кредитування


Технологія банківського кредитування включає в себе си­стемну оцінку ходу всього кредитного процесу в банку, та розгляд руху позики (вартості) в органічному зв'язку із пев­ними організаційними формами та інституціональними струк­турами банківської діяльності. Реальне покращання ситуації у кредитній сфері неможливе в сучасних умовах на основі вдосконалення лише окремих відособлених ланок кредитно­го процесу; необхідне підвищення ефективності цілісної си­стеми кредитних технологій. Важливим нормативним доку­ментом для комерційних банків в цьому плані є Положення про порядок формування та використання резерву для від­шкодування можливих втрат за кредитними операціями бан­ків, затверджене Постановою Правління НБУ № 279 від 06.07.2000 p.

На початковій стадії кредитного процесу економіст кре­дитного відділу банку розглядає заяву клієнта, особисто зна­йомиться з ним, вивчає всю необхідну документацію із загаль­ною метою — сформувати об'єктивну характеристику дано­го потенційного позичальника. Важливе значення для бан­ку має репутація клієнта, його чесність і порядність. Кредит може бути наданий лише на основі достатнього знання клієнта і впевненості в його кредитоспроможності.

У перелік обов'язкових документів, що надаються банкові для отримання кредиту, входить баланс підприємства-пози-чальника на останню дату або на декілька дат. Банк, як пра­вило, вимагає, щоб до заяви на отримання кредиту були до­дані такі фінансові документи: звіти, бізнес-плани, податкові декларації, розрахунок техніко-економічного обґрунтування кредиту тощо. Для банку важливо, щоб клієнт міг надати й господарські договори, покладені в основу кредитної угоди. Важливе значення банки надають такому графіку надходжен­ня (виручка від реалізації, інші доходи) і платежів (розрахун­ки з постачальниками, розрахунки з бюджетом) потенційно­го позичальника. До різних груп клієнтів банк застосовує різні вимоги щодо надання конкретних документів і звітів для розгляду заяви на отримання кредиту (питання про доціль­ність надання позики). Постійні клієнти можуть бути звіль­ненні від необхідності надання банкові певної частини доку­ментів.

Економістам кредитного відділу сенс навести довідки про позики, отримані клієнтом в інших банках. Йдеться про за­лишки коштів на позичкових рахунках клієнта, строки по­гашення позик, прострочену заборгованість, а також залишок коштів на поточному рахунку.

Новий для банку клієнт подає нотаріально завірені копії статуту та установчого договору або положення про господар­ський підрозділ разом із установчими документами. Еконо­місти банку повинні впевнитися у тому, що клієнт зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності в органах держав­ної реєстрації.

У заяві на отримання кредиту зазначається: дата звернення до банку, дата отримання заяви, назва банку, назва позичальни­ка та його поточний рахунок, сума позики, мета кредиту (найме­нування витрат і цінностей), строк кредиту, перелік документів, що додаються. В заяву включається також зобов'язання клі­єнта виконувати вимоги банку з питань кредитування. На бланку заяви банком вказується порядок погашення позики. Головне завдання початкового етапу кредитування — здій­снення аналізу і попередній відбір заявок клієнтів на отри­мання кредиту. Це можливо тільки за умови ефективної обробки отриманої інформації. Обов'язковим є складання кредитної історії позичальника.

Після ознайомлення з документами економіст кредитно­го відділу банку проводить особисту бесіду з майбутнім по­зичальником.

Кредитному працівникові банку необхідно знати не лише наявний економічний стан підприємства-клієнта, а й резуль­тати діяльності даного підприємства за попередні роки. Йдеть­ся про визначення передумов для одержання позики, спро­можності своєчасно й повністю її погасити разом із відсот­ками, здатності потенційного позичальника виробляти та реалізовувати конкурентоспроможну продукцію (послуги, роботи) та ін. Економісти кредитного відділу комерційного банку повинні провести збір інформації, що відноситься до оцінки економічного стану клієнтів, обробку та аналіз зібра­ної інформації, її узагальнення і збереження для використан­ня в майбутньому. Значне прискорення аналітичної економіч­ної роботи досягається використанням спеціальних комп'ю­терних програм з визначення рівня ефективності, діяльності підприємства — потенційного позичальника.

Багато інформації щодо клієнта дає особистий візит праців­ника банку на підприємство (фірму). Це особливо важливо для оцінки тих клієнтів, які вперше звертаються до даного банку. Програма відвідування клієнта на місці має бути де­тально продуманою і переслідувати конкретні цілі.

Підсумки проведеного аналізу економіст кредитного від­ділу подає у формі висновку на заяву клієнта. В ньому об­ґрунтовується згода на видачу позики або доцільність утри­мання від її надання.


3.3.1 Вивчення фінансового стану і кредитоспроможності позичальника

Банк до укладання кредитного договору здійснює попе­редній аналіз фінансового стану позичальника і вивчає його кредитоспроможність. Метою аналізу кредитоспроможності є оцінка результатів фінансової діяльності позичальника, на підставі якої банк приймає рішення щодо можливості надання кредиту або припинення кредитних відносин з даним клі­єнтом.

Кредитоспроможність позичальника — це його здат­ність повністю і своєчасно розрахуватися за своїми боргови­ми зобов'язаннями.

Критерії оцінки фінансового стану позичальника встанов­люються вітчизняними комерційними банками самостійно на підставі ґрунтовної і виваженої оцінки фінансової діяльності клієнта, проведеної за підсумками порівняльного аналізу балансів, звітів про фінансові результати та їх використання тощо. Позичальник має мати фінансові передумови для отри­мання позики і бути спроможним своєчасно повернути на­даний йому кредит відповідно до умов кредитного договору. В кожному окремому випадку банк повинен визначити сту­пінь ризику, який він готовий взяти на себе.

НБУ рекомендує кожному комерційному банку розробити свою власну систему показників фінансової діяльності пози­чальників. Методика проведення оцінки фінансового стану позичальників оформляється окремим положенням і затвер­джується правлінням комерційного банку.

При проведенні оцінки кредитоспроможності клієнтів ко­мерційні банки повинні розрізняти такі категорії позичаль­ників: юридичні особи (крім комерційних банків); комер­ційні банки; фізичні особи.

Комерційний банк повинен щоквартально проводити оцін­ку фінансового стану позичальника. Сам факт визначення кредитоспроможності та фінансового стану клієнта має сти­мулювати підприємство-позичальника підвищувати ефек­тивність своєї фінансово-господарської діяльності.

Для здійснення оцінки фінансового стану і кредитоспро­можності позичальника — юридичної особи (крім комерцій­них банків) слід враховувати чітко визначені об'єктивні по­казники його діяльності, такі як: обсяг реалізації, прибу­ток та збитки; рентабельність; коефіцієнти ліквідності; гро­шові потоки (надходження коштів на рахунки позичальни­ка) для забезпечення повернення позики та сплати відсотків за нею; склад та динаміку дебіторсько-кредиторської забор­гованості тощо. Комерційний банк повинен враховувати та­кож чинники, які багато в чому носять суб'єктивний харак­тер: ефективність управління підприємством позичальника; ринкову позицію позичальника та його залежність від цикліч­них і структурних змін в економіці й галузі; наявність державних замовлень та державної підтримки позичальника; історію погашення кредитної заборгованості позичальника в минулому тощо.

НБУ рекомендує комерційним банкам використовувати для економічної оцінки діяльності позичальників таку сис­тему фінансових коефіцієнтів:

— коефіцієнт загальної ліквідності, який характеризує, наскільки обсяг поточних зобов'язань за кредитами і розра­хунками можна погасити за рахунок усіх мобілізованих обо­ротних активів;

— коефіцієнт абсолютної (термінової) ліквідності, який характеризує, наскільки короткострокові зобов'язання можуть бути негайно погашенні швидколіквідними грошовими кош­тами та цінними паперами;

— коефіцієнт співвідношення залучених і власних коштів (коефіцієнт автономності), який характеризує розмір залуче­них коштів на 1 гри. власних коштів;

— коефіцієнт фінансової незалежності, який свідчить про питому вагу власних коштів у загальній сумі заборгованості;

— коефіцієнт маневреності власних коштів, що характе­ризує ступінь мобільності використання власних коштів.

Крім способу оцінки кредитоспроможності позичальників на основі системи фінансових коефіцієнтів в банківській практиці можуть використовуватись й такі способи:

— на основі аналізу грошових потоків;

— на основі аналізу ділового ризику.

Оцінка кредитоспроможності позичальників на основі ана­лізу грошових потоків передбачає визначення чистого саль­до різних надходжень і видатків клієнта за певний період, тобто зіставлення припливу (прибуток, амортизація, створен­ня резервів майбутніх витрат, вивільнення коштів, зростання кредиторської заборгованості, збільшення інших пасивів, отри­мання нових позик, збільшення акціонерного капіталу) і від­пливу (додаткові вкладення коштів, скорочення кредиторської заборгованості, зменшення інших пасивів, відплив акціонер­ного капіталу, фінансові витрати, погашення позик) коштів. Для аналізу грошових потоків на підприємстві-позичальникові беруться фінансові дані як мінімум за три роки. Кредито­спроможним вважається підприємство, яке має стійке пере­вищення припливу над відпливом коштів.

Оцінка кредитоспроможності на основі аналізу ділового ризику передбачає виділення найвагоміших чинників діло­вого ризику (надійність постачальників, сезонність поставок, тривалість зберігання товарів, рівень цін на товари, ризик введення державою обмежень на вивіз і ввіз імпортних товарів тощо), їх формалізацію, оцінку в балах і визначення на цій основі класу кредитоспроможності того чи іншого конкрет­ного позичальника. Аналіз ступеня ділового ризику у клієнта дозволяє банкові спрогнозувати достатність джерел погашення позики.

Оцінку фінансового стану позичальника — комерційного банку при міжбанківському кредиті НБУ рекомендує здійсню­вати на підставі: дотримання обов'язкових економічних нор­мативів та оціночних показників діяльності комерційного банку; наявності прибутку та збитків; аналізу якості активів і пасивів; створення резервів; виконання зобов'язань комер­ційним банком у минулому; якості банківського менеджмен­ту тощо.

Під час оцінки фінансового стану і кредитоспроможності позичальника — фізичної особи НБУ рекомендує комерцій­ним банкам враховувати: соціальну стабільність клієнта, тобто наявність власної нерухомості, цінних паперів і т. ін., роботи; сімейний стан; наявність реальної застави; вік і здо­ров'я клієнта; загальний матеріальний стан клієнта, його доходи та витрати; користування банківськими позиками у минулому та своєчасність погашення їх і відсотків за ними, а також користування іншими банківськими послугами; зв'яз­ки клієнта з діловим світом тощо.

НБУ рекомендує комерційним банкам будувати та аналі­зувати динамічні ряди за кожним показником кредитоспро­можності клієнта. Аналіз рядів динаміки дозволяє комерційному банкові простежити еволюцію фінансово-господар­ської діяльності позичальника та зробити припущення щодо його майбутнього стану.

Згідно з рекомендацією НБУ позичальники можуть бути поділені банком за рейтингом надійності на п'ять класів:

— клас "А" — фінансова діяльність позичальника дуже добра, що свідчить про можливість своєчасного виконання зо­бов'язань за кредитними операціями, зокрема погашення ос­новної суми боргу та відсотків за ним відповідно до умов кре­дитної угоди;

— клас "Б" — фінансова діяльність позичальника цієї ка­тегорії близька за характеристиками до класу "А", але ймо­вірність підтримування її на цьому рівні протягом тривало­го часу є низькою. Позичальники (контрагенти банку), відне­сені до цього класу, потребують більшої уваги через потенційні недоліки, що ставлять під загрозу достатність надходжень коштів для обслуговування боргу;

— клас "В" — фінансова діяльність позичальника задо­вільна і потребує більш детального контролю. Надходження коштів і платоспроможність позичальника свідчать про ймо­вірність несвоєчасного погашення кредитної заборгованості в повній сумі і в строки, передбачені договором, якщо недо­ліки не будуть усунені;

— клас "Ґ" — фінансова діяльність позичальника незадо­вільна, і спостерігається її нестабільність протягом року; є ви­сокий ризик значних збитків; ймовірність повного погашен­ня кредитної заборгованості та відсотків за нею є низькою;

— клас "Д" — фінансова діяльність незадовільна, є збит­ки; кредитна операція не забезпечена ліквідною заставою (або безумовною гарантією), ймовірність виконання зобов'язань збоку позичальника/контрагента банку практично нульова.

Реальні висновки та пропозиції за результатами оцінки кредитоспроможності позичальників дозволяють уникнути в процесі банківської діяльності невиправданих ризиків при здійсненні кредитних операцій.


3.3.2 Укладення кредитного договору

Оцінивши надійність фінансового стану позичальника та якість забезпечення кредиту, комерційний банк переходить до підготовки укладення кредитного договору і розробки його умов. Процес затвердження умов надання позики — одна з центральних складових технології банківського кредитування. При підготовці до укладення кредитного договору банк проводить так зване структурування кредиту, тобто ви­значає структурні компоненти майбутньої кредитної операції: вид кредиту, його суму й строк, способи видачі і погашення, забезпечення, відсоткову ставку та інші умови. Важливою проблемою для банку у зв'язку з цим є визначення ступеня допустимості і виправданості кредитного ризику та розроб­лення заходів, які знижують можливість втрат від проведен­ня даної кредитної операції. Невірна оцінка ризику матиме несприятливі фінансові наслідки для банкуй

Кредитний ризик, тобто ризик невиконання позичальни­ком зобов'язань за кредитними операціями, має підтримува­тися в банківській практиці на належному і керованому рівні. Банк укладає кредитний договір, як правило, з тими позичаль­никами, які мають найвищу високу кредитоспроможність і можуть забезпечити своєчасне погашення позики за рахунок отриманих доходів. У разі укладання договору та надання кредиту позичальникові з недостатньою кредитоспроможні­стю банку доцільно вживати таких заходів щодо зниження кредитного ризику: зменшення розміру кредиту, що надається одному позичальнику; страхування кредитів; одержання до­статнього забезпечення за виданими кредитами шляхом укла­дання договору застави на майно, цінні папери позичальни­ка; надання позичальником поручительств, гарантій інших ор­ганізацій; скорочення строків користування кредитом тощо.

НБУ встановлює розмір, порядок формування та викорис­тання резерву на можливі втрати за позиками комерційних банків. Класифікація виданих кредитів та оцінка кредитних ризиків здійснюються комерційними банками залежно від наявності відповідного реального забезпечення, а також кіль­кості днів простроченої заборгованості.

Забезпечені кредити — це кредити, які мають забезпе­чення у вигляді ліквідної застави, реальна (ринкова) вартість якої перевищує кредитну заборгованість не менше як на 25%, або ті, які мають гарантію уряду України або банківську гарантію.

Недостатньо забезпечені кредити — це кредити, які мають забезпечення у вигляді ліквідної застави, реальна (рин­кова) вартість якої становить не менше 60% від суми кре­дитної заборгованості; кредити, застраховані у встановлено­му порядку, та кредити, надані під гарантії, договори-поруки юридичних осіб.

Незабезпечені кредити — це кредити, які не мають за­безпечення або за якими реальна (ринкова) вартість забезпе­чення становить менше 60 відсотків від суми кредитної за­боргованості. Розробляючи умови майбутньої кредитної опе­рації, банк повинен правильно визначити групу, до якої відно­ситься дана позика.

Будь-яка кредитна угода має сприяти створенню якісного і високоприбуткового кредитного портфеля банку. Банківські установи зобов'язані за станом на перше число кварталу (місяця) розглядати свій кредитний портфель з метою оцін­ки кредитних ризиків.

Правильне і точне визначення умов кредитного договору залежить від якості інформації, отриманої банком на попе­редніх стадіях кредитного процесу.

У кредитному договорі має бути передбачена чітка про­цедура розгляду і вирішення всіх самих складних проблем, що виникатимуть у процесі здійснення кредитної операції. Підготовку до укладення кредитного договору здійснюють кредитні комітети (у відділеннях та філіях — кредитні ко­місії) комерційних банків.

Умови кредитних договорів мають бути органічно взаємо­зв'язані. Серед них найістотніший вплив на майбутній хід реалізації кредитного процесу здійснюють: рівень концентра­ції кредитної діяльності банку в певних сферах (галузях) народного господарства; частка позик, що припадає на клієнтів з недостатньою кредитоспроможністю; прийняття в заставу цінностей, які по-різному реалізуються на ринку тощо. Оці­нюючи умов кредиту, необхідно також враховувати й майбутні зміни економічної кон'юнктури в тій галузі, в яку буде спря­мована отримана позикауЙдеться, насамперед, про реальність

Необхідне чітке визначення напрямків використання на­даного кредиту: споживчі, промислові, на формування обіго­вих коштів, інвестиційні, сезонні, на усунення тимчасових фінансових труднощів, проміжні, на операції з цінними па­перами, імпортні та експортні і таке інше. Заведено виділя­ти кредити в поточну діяльність та кредити в інвестиційну діяльність. Кредити в поточну діяльність — це позики, надані позичальникам на задоволення тимчасової потреби в коштах для фінансування поточних активів у разі розриву між часом надходження коштів і часом здійснення затрат. Наприклад, кредити в поточну діяльність включають овердрафти, кредити, надані за постійними кредитними лініями на купівлю сировини та інших виробничих запасів, на сезонні затрати або на рефінансування комерційного кредиту між підприємствами (врахування векселів, факторинг тощо). Кредити в інвестиційну діяльність — це кредити, надані по­зичальникам на задоволення тимчасової потреби в коштах при здійсненні ними інвестиційних вкладень. Наприклад, кредити на будівництво та освоєння землі, кредити на купівлю будівель, споруд, обладнання та землі, фінансовий лізинг тощо.

Однe з найскладніших завдань для банку — правильно визначити можливу рентабельність проекту, який передба­чається кредитувати. Позичальник має аргументовано довес­ти, що позика буде використана ефективно і без проблем повернута в банк у визначений термін з відсотками. У зв'яз­ку з цим економісти кредитного відділу

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: