Твори українського народного мистецтва як чинник формування національно-культурної свідомості молодших школярів
Протягом багатьох століть у різних регіонах України формувалися місцеві школи декоративного розпису зі своїм характером виконання орнаментальних мотивів, здебільшого рослинних: квітів, дерев, стебел, плодів тощо. Чимало майстрів малюють у своїх композиціях звірів, птахів, людей, пейзажі та складні композиції, у яких різні орнаментальні мотиви поєднуються із зображенням тварин та людей. Звірі, птахи, рослини, квіти є своєрідними: як реальними, так і народженими творчою уявою та фантазією народних художників.
Серед великого гурту відомих українських народних художників особливо яскравою зіркою спалахнув талант народної художниці України, лауреата державної премії імені Т.Г. Шевченка — Марії Примаченко [90]. Жила і творила Марія Примаченко в селі Болотня, що розташоване неподалік від Києва. Її композиції декоративні й оригінальні.
Орнаментальність – першооснова народного декоративного мистецтва, а симетрія в ній є закономірністю організації кольорових плям і мас. У Марії Примаченко і композиція, і колір несуть глибоке змістове навантаження. У зображенні квітів простежується нерозривний зв'язок авторки з народного уявою про добро і красу в народному фольклорі.
Земля — сад, город, поле суцільно вкриті чудовими квітами і плодами — це «Райські кущі»: вічний образ щастя і миру. У своїх квітах вона йде від селянських вишивок, килимів, декоративного живопису «мальовок». З ними її картини-панно споріднює також принцип строгої симетрії, повторення орнаментальних форм. В основі композиційних схем нерозривний синтез декоративного й образотворчого, що властиво і народній творчості, і живопису Марії Примаченко [42].
Великі сині айстри в червоній вазі сприймаються урочисто і водночас буденно; білі, обведені рожевою фарбою, квіти в жовтому горщику на синьому тлі — це вишуканість з ознаками ліризму; сюжет із темно-червоними жоржинами в синьому горщику на оранжевому фоні, подібно до органної музики, викликає звукові асоціації урочистості та святковості. Живопис квітів фантастично багатий, у їхньому зображенні талант М. Примаченко випромінює вищу правду мистецтва, фантазії.
Усе своє життя М. Примаченко малювала, крім квітів, ще звірів, риб, птахів. Оглядаючи створений художницею світ звірів, відчуваєш її внутрішню цільність, співрозмірність, завершеність. Примаченко населила світ домашніми тваринами і лісовими мешканцями, небесними птахами, болотними тваринами, океанською рибою; звірами добрими й усміхненими, ласкавими та злими, хижими, страшними; звірами, що живуть на Поліссі, у далекій Африці чи в Київському зоопарку; побаченими в книжці і народженими уявою. Існують вони разом у єдиному, нероздільному просторі творчої фантазії художниці: сміючись і плачучи, дружачи і ворогуючи, вони утворюють багатолику, але гармонійну цілісність, у якій урівноважені добро та зло, краса і потворність, реальність і фантастичність, світ тварин і людей.
Цілком іншою ми бачимо народну художницю Катерину Білокур [25]. Вона малювала олійними фарбами, але її живопис матовий, фарби не блищать, мазки дрібні, часто проступає полотно, фон чистий, колір синій або блакитний. Підрамник Катерина Білокур використовувала один для багатьох картин, полотно закріплювала шпагатом. Після закінчення роботи художниця знімала картину, а на її місце кріпила інше полотно. Ці прийоми роботи свідчать про тісний зв'язок методів роботи художниці та вишивальниць, які формувалися протягом століть.
Основне у Катерини Білокур — це хліб і квіти. Квіти, зображені у вінку, ростуть від весни до глибокої осені. На картинах художниці співіснують комахи, птахи, дерева, квіти, фрукти, овочі, хліб і чимало іншого. Усе рослинне царство живе, динамічне. Колосся, квіти, фрукти, овочі — це не просто об'єкти відображення, а рослинні символи, образи життя, Чимало композицій традиційно симетричні, що є характерною рисою древнього народного і прикладного мистецтва. Але симетрія ця своєрідна — вона проходить здебільшого по діагоналі, її права частина не завжди повторює ліву. Інша характерна риса у творчості художниці пов'язана з архаїчністю. У центрі багатьох картин, на найвиднішому місці зображений хліб, зерно, пшеничні колоски. Одна з її картин називається «Цар-колос».
Усі елементи на картинах Білокур ідеально намальовані з найдрібнішими деталями: прожилками листочків, стебел, тичинок квітів. І хоча кількість елементів — квітів, рослин, листків, овочів, фруктів— вражаюча, композиція не розпадається, а тримається вкупі, залишаючи враження завершеного, замкнутого світу, при цьому жодна деталь картини не губиться, а навпаки, виграє серед собі подібних [57].
Малювала К.Білокур тоненькими пензликами, часто саморобними. На відміну від професіоналів, які малювали від великих, загальних кольорових плям до дрібних деталей, художниця робила все навпаки: від маленьких деталей — до цілого, загального, закінченого твору. Художниця тоненьким пензликом, наче голкою, малювала квітку до квітки, аж поки вся картина не була завершеною.
Для К. Білокур полотно — це матеріал, до якого можна дошивати додаткові шматки тканини в необмеженій кількості. її живопис вінчає й розкриває ідею полотна як вишивки народних майстрів, як сучасних, так і тих, що жили і творили багато віків тому. Таким чином, в олійному живописі геніальної художниці відбувається внутрішній зв'язок між об'єктами відображення та його засобами, площиною, на якій усе діється, і фарбами.
У західних областях України народний живопис не набув поширення, як у центральній та південній Україні. Лише сюжетно-декоративне малювання Параски Хоми — художниці з Івано-Франківщини — позначене високим професійним рівнем художньої майстерності, яскравою творчою індивідуальністю автора [63].
Процес формування творчої особистості П.Хоми був складним і тривалим. З дитинства вона захоплювалась малюванням та вишивкою. Вишивкою Параска Хома оздоблювала ужиткові речі та одяг. Перші її самостійні малюнки побачили світ у 1968 році. Це такі творчі композиції, як «Золоте літо», «Луки», «Сонце сходить» тощо.
Художниця живе у селі, працює у полі, і тому однією з основ її творчості с щоденне спілкування з природою, людьми та іншими джерелами, що живлять творчу уяву художниці, — народними переказами, легендами, піснями, на які так багата Гуцульщина. Свої композиції П. Хома об'єднує в серії, що складаються з 10-15 замальовок і розкривають певний задум автора. Зображуючи навколишній світ, художниця не йде шляхом натуралістичного копіювання, вона вільно і творчо осмислює натуру, досягаючи символічної образності, великої художньої виразності. Поетична творчість народу, історія рідного краю, не раз надихала Параску Хому на створення оригінальних сюжетних творів.
Такою є її «Бондарівна». Композиція твору виконана у вигляді вінка, усередині якого зображена дівчина-селянка в національному одязі Покуття XVIII ст. Творчість Параски Хоми слід розглядати як інтерпретацію сучасності, виражену персоніфікацією зображуваних квітів, композиційним ладом замальовок, символікою кольорів. Синтез реального світу й оптимістичної народної символіки допомагає автору розкрити закладений у творі зміст [57]. Прикладом цього можуть служити композиції «Новорічна фантазія», «Жар-птиця», «Жоржини», «Папороть цвіте». Особливо цікавий останній твір. Радість буття, творчої праці відчуваються в мажорному звучанні червоно-вишневого кольору тла.
У більшості замальовок майстриня дотримує традиційної для українського народного живопису композиційної схеми вазона («Квіти в корзині», «Гвоздики у вазоні», «Ромашки») або дерева життя («Гвоздики у вінку», «Квіти в сонячний день»), але є і композиції, підпорядковані темі руху. Численна група аркушів відтворює сюжети відомих у народі пісень, казок, поетичних творів. Сюди належать такі композиції, як «Солов'їна пісня», «Чорнобривці», «Ой вербиченько», «Любисток», «Лісова пісня». Для них, як і для більшості творів народного мистецтва, характерна вільна симетрія, композиційна врівноваженість, що досягається ритмічним чергуванням кольорів.
Ознайомлюючись з уманським розписом, слід відзначити перш за все народних майстрів — сестер Ірину та Софію Гоменюк, які є яскравими представниками цього виду народного мистецтва. Майстрині відчули, вистраждали та відобразили у своїх творах, кожна по-своєму, ту досконалу естетичну гармонію, яка ніколи не порушується у природі. Такі твори І.Гоменюк, як «Степові маки» та «Степовий бур'ян» — найбільш характерні для уманського народного розпису [69]. Тут своє бачення природи і своє мистецьке звучання. Доволі вільне компонування на площині елементів (квітів, листків, стебел тощо), відсутність строгої симетрії, характерний ритм елементів, які створюють враження, що стебла бур'яну на картині «Степовий бур'ян» вільно рухаються під подихом вітру. В іншій картині «Степові маки», за характером більш статичній у центральній частині, також присутня динаміка, особливо із правого й лівого верхнього країв. Елементи розпису здебільшого спрямовані вгору, створюють певний ритм, який характерний для всієї картини. Кольори розпису насичені, яскраві, соковиті.
Найбільшим центром українського декоративного живопису, де склалася своя школа, є село Петриківка, що на Дніпропетровщині. Малюнки петриківських майстринь і майстрів — це імпровізації виконані легко та віртуозно, переважно на білому фоні. Художники використовують саморобні пензлі, анілінові, акварельні, темперні або гуашеві фарби, розведені на яєчному жовтку. Петриківський розпис широко відомий не тільки в нашій країні, але і далеко за її межами [57].
Щодо петриківського розпису, то варто наголосити, що саме організація простору відіграє тут головну роль, але в жодному випадку не його механічне заповнення. У творах кращих майстрів петриківського розпису біле тло набуває змістовності й активності. Воно трактується як один із засобів художньої виразності, значення якого далеко не обмежується функцією підсвічування фарби та підсилення її форми і зручності. То, власне кажучи, білий колір, у якому стебла і листки, квіти і пуп'янки саме «прозрівають», а не просто нанизуються на умовну лінію схеми. Звідси й та дивовижна технічна пружність «вазонів», «бігунців», «букетів», що аж випромінюють життєву силу, без будь-якого натуралізму виражаючи своєю красою глибокі ідеї постійного руху природи, суть вічних процесів відтворення. Композиціям класичного петриківського розпису притаманна рівновага, масштабність мотивів стосовно сусідніх елементів і цілого аркуша, чіткий ладовий інтервал (а не поступова, ледь помітна розтяжка) у наростанні розмірів окремих елементів, що нагадує акордові співзвуччя у народній музиці. Важлива роль належить гармонійному контрасту. Гостре чергується з округлим, пряма лінія — із хвилястою, великі елементи — із дрібними тощо, основні барви спектра зіставляються з додатковими.
Так, головна колірна гама класичного петриківського розпису — червоно-зелена, а побічна — жовто-синя. Засоби виразності дуже лаконічні, зате використовуються вони на повну силу. Лише з двох-трьох першоелементів (лінія, відтиск, пляма) утворюється різноманіття мотивів, хоч у кожній окремій роботі їхня кількість також обмежена. Та жива імпровізація дає незліченну кількість варіантів.
Одним з найяскравіших представників прославленої петриківської школи декоративного розпису є Федір Панко — художник талановитий і самобутній [30]. Народився він у селі Петриківка. З дитинства художник спостерігав красу південного степу Й чарівність та неповторність народного мистецтва розпису. Докладно вивчивши традиційний Петриківський розпис, майстер не обмежився лише традиційними елементами, він пильно вивчав в натурі різноманітні рослини та квіти й створює нові орнаментальні мотиви: колоски різних злаків, квіти соняшника, гороху, хміль, пухнасту голівку кульбаби тощо. Беручи з натури форми реальних птахів — павича, півня або фазана, він інколи поєднує окремі елементи і створює образ казкової жар-птиці. Митець захоплюється скромною й непомітною сивою зозулею й часто малює її на гілочці з ягодами червоної калини — символом дівочої краси.
Про здатність автора образотворчими засобами створювати складні психологічні сюжети промовляє серія живописних панно, виконаних темперою на картоні, об'єднаних загальною темою «Легенда про петриківську вишню». Цікаво простежити, як вдало здійснює свій задум митець, використовуючи емоційний вплив кольорів у цій серії. Вони то гармонійно спокійні, тональні в сцені побачення закоханих, то тривожні, контрастні в картині, присвяченій рокам лихоліття. А на останньому, заключному, панно серії, на синьому, спокійно-величному тлі неба зобра-жена біло-червона петриківська вишня, що виросла на могилі закоханих. Вона стоїть, наче стародавнє дерево життя, наче символ перемоги над смертю. Такс образне висвітлення теми – безумовно, нове явище в мистецтві петриківців.
Цікавим явищем у творчості художника є розмаїття дерев'яного посуду, розпис якого продовжив традиції стародавнього петриківського мистецтва і разом з тим був новим і сучасним. Це тарілки, декоровані орнаментом, ложки, блюдо з писанками тощо. Слід зауважити цікаві технічні пошуки майстра в цій галузі: тут ужито й підлаковий розпис, і розпис темперою без лаку, і спеціальний лак для столового посуду. Із часом Федір Ланко все більше захоплювався творчістю Тараса Шевченка, Олеся Гончара, українськими піснями, легендами, фольклором.
Він виконав два портрети Т. Шевченка: на першому зобразив великого кобзара у шапці та кожусі на тлі червоних квітів, а на другому — у вишитій сорочці серед розквітлих соняшників. Панно «Гайдамаки» написане в червоній гамі на тлі червоного дерева. У холодній зеленкуватій тональності виконане панно «Реве та стогне Дніпр широкий» — своєрідний зразок декоративного краєвиду. Цікавим за пластичністю та ритмікою є декоративне панно «Журавлі та соняшники» [57, 167].
У ліричному ключі розкриті поетичні образи жінок із поеми Кобзаря «Лілея» і «Тополя». Портретами Т. Шевченка, органічно пов'язаними із квітковим орнаментом, майстер оздобив декоративну вазу й таріль із дерева. Кілька декоративних ваз Федір Панко розписав за сюжетами Шевченкових віршів — «Тече вода з-під явора», «Сичі в гаю перекликались» тощо. Навіть бандуру художник розписав за улюбленим сюжетом багатьох поетичних творів Т. Шевченка — «Зозулі на калині». Ф. Панко спробував використати петриківський розпис для оформлення інтер'єрів, а також інших архітектурних споруд.
Цілу плеяду майстрів декоративного розпису, із творчою діяльністю яких пов'язаний новий етап розвитку народного мистецтва України, виховала заслужений майстер народної творчості Тетяна Пата [16]. Вона збагатила традиційний петриківський орнамент новими оригінальними композиціями та своєрідним колористичним рішенням. До когорти її учнів належать народний художник Марфа Тимченко, заслужений майстер народної творчості Федір Панко, Віра Павленко, Галина Павденко-Черниченко. Кожен з них має свій почерк, своє творче кредо.
Життєрадісність, краса та ліризм, художня виразність характеризує твори майстрів Київщини Анни Собачко-Шостак, Параски Власенко. Для творчості Анни Собачко-Шостак характерна невичерпна фантазія при створенні складних орнаментальних композицій, у яких серед розкішних квітів зображені птахи, риби, фантастичні істоти, що органічно вплетені в рослинний орнамент.
Український декоративний розпис набув розвитку й розквіту і в наш час. Існують нові оригінальні концепції і прийоми розпису, які виконують народні українські майстри.
1.3 Можливості народного мистецтва у національному вихованні учнів
Основою процесу виховання є діяльність учня як суб'єкта у різних видах та формах. Генетично вихідною є зовнішня, предметна діяльність, яка породжує усі види внутрішньої психічної діяльності. Загальну психологічну структуру діяльності характеризують дії та операції, що співвідносяться з потребами, мотивами, цілями учня; засоби діяльності, її результати.
Виховання українських громадян вимагає реалізації всієї сукупності педагогічних закономірностей і опрацювання та обґрунтування основних складових процесу виховання: мети, ідеалу, принципів, змісту, методів і форм, критеріїв оцінки результативності виховних впливів [8, 12]. Вихователь має враховувати їхні вимоги в ході планування й організації процесу виховання та оцінки його результатів.
Досвід виховання має національні особливості (традиції, погляди, звичаї, світогляд тощо), бо кожен народ творить свою систему виховання, яка відповідає характерним рисам його народності. Загальної системи виховання не існує ні в теорії, ні на практиці. У процесі виховання, першою чергою, формується характер людини. А характер і є саме той ґрунт, вважав К.Д.Ушинський, в якому корениться народність.
А.В.Духнович, котрий разом з К.Д.Ушинським вперше ввів поняття «народна педагогіка», на перший план виховання у дітей ставив формування почуття патріотизму [29]. Загальновідомо, що вся система педагогічних ідей Г.С. Сковороди була пройнята ідеєю народності.
«Національно-патріотичне виховання — це історично зумовлена і створена самим народом сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної поведінки, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духовна і матеріальна культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна єдність поколінь» [30, 12]. Національне виховання також передбачає широкі знання конституційних і правових норм, державної політики, патріотичних думок.
Мета національного виховання – формування національної свідомості, самосвідомості та патріотизму у вихованців. Національне виховання ґрунтується на ідеях і засобах народної педагогіки, наукової педагогічної думки, що уособлюють вищі зразки виховної мудрості українського народу — любов до рідної землі, до свого народу, його традицій, звичаїв, готовність до мирної та ратної праці в ім'я України, почуття гордості за Батьківщину, вірність Україні, власну відповідальність за її долю. Національне виховання використовує такі засоби: рідну мову, родовід, рідну історію, краєзнавство, природу рідного краю, народну міфологію, фольклор, національне мистецтво, народний календар, національну символіку, народні прикмети і вірування, виховні традиції, національні традиції, звичаї та обряди.
Але суттєвою відмінністю національного виховання має бути його опора на загальнолюдські цінності. За визначенням К.Д. Ушинського, — це народність, класицизм, наука, християнство.
У процесі виховання у людини, першою чергою, формується світогляд і характер, а «...характер і є саме той ґрунт, в якому корениться народність». Народність українського виховання визначають його мова, побут, етнос, традиції, етикет, гумор тощо. Саме ці складові зумовлюють специфічні особливості системи виховання кожного народу. «Звертаючись до народності, виховання завжди знайде відповідь і допомогу в живому і сильному почутті людини, яке впливає набагато сильніше за переконання, сприйняте тільки розумом, або за звичку, вкорінену страхом покарань... виховання, коли воно не хоче бути безсилим, має бути народним» [47, 9].
На цьому етапі розвитку особистості провідне місце посідає народна, життєва педагогіка. Починає здійснюватися процес передавання життєвого досвіду старших поколінь молодшим, у чому й полягає основна суть виховання. Про це свідчить народна мудрість: «Якщо старші мову ведуть, нехай молодшим вуха ростуть», «Знаннями міняються, щастям діляться», «Батьківські поради — дороги даль ясна, мудрого поради — озера глибина», «Старший серед молодих молодіє, молодший серед старших розумнішає», «Голова — для розуму, мудрець — для народу».
На думку В.Сухомлинського, національне виховання без патріотизму немислиме. Саме відданість рідній землі, любов до Батьківщини, рідного народу, його історії, мови, культури породжують національний менталітет, психіку і характер людини. «Світ дитини — це насамперед природа, яка оточує її в дитинстві, піклування матері і батька, казка, пісня. Спогади про цей світ накладаються на все наступне життя, надають емоційного забарвлення усім прагненням, помислам, поривам. Азбука патріотичного виховання полягає у тому, щоб утвердити в людській душі багате, яскраве, незабутнє дитинство, закарбувати в ньому образи рідної природи, які хвилювали б усе життя. У кожної людини повинен бути рідний куточок, який став би незабутнім спогадом про найдорожче, — без цього немає людини. Нема морально-емоційного і естетичного коріння, немає свіжого вітерцю, який живить непогасне полум'я любові до Вітчизни» [61, 125].
Таким чином, процес передання досвіду одних поколінь іншим забезпечує народознавчий підхід до виховання, що ґрунтується на всебічному і глибокому вивченні всього культурно-історичного розвитку і досвіду рідного та інших народів. Реалізувати процес виховання допомагає народна педагогіка.
Серед компонентів, які синтезують соціальний досвід народу, виділяють сума людських знань, історія поколінь, релігія, народна творчість, мистецтво, культурні досягнення, прийнятні норми поведінки тощо [59].
Саме народність є тією силою, яка рухає стрижневу основу виховання, бо народне — це кришталево чисте, правдиве, високоморальне, глибоко гуманне, вічне і завжди сучасне. Національне виховання набуває особливого, морального смислу, оскільки сприяє розвиткові духовного світу людини, готує її до життя, до служіння Батьківщині, народові. А для того, щоб своєю життєвою справою здійснювати волю нації, не досить лише одного бажання чи переконання. Необхідно мати ще відповідні знання й уміння. Школа, педагог, держава, які недостатньо чи погано виховують і навчають підростаюче покоління, чинять злочин. Національне виховання — суворий обов'язок перед народом.
Педагогічна система історичної епохи висуває свій оригінальний чи актуальний уже знаний образ людини, а кардинальні зміни в житті суспільства вносять відповідні корективи у виховний ідеал, тому ж цілком закономірно виникає питання про сучасний педагогічний ідеал громадсько-шкільного виховання в Україні.
Патріотичне виховання — основа духовного розвитку особистості. Формування патріотичних почуттів означає створення високого ідеалу служіння рідному народові, готовності до героїчного подвигу в ім'я процвітання і незалежності України. Воно покликане формувати громадянина-патріота України, виробляти глибоке розуміння громадського обов'язку, готовність у будь-який час стати на захист Батьківщини.
Важливе місце у системі національного виховання посідає утвердження загальнолюдських моральних цінностей: правди, любові, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності, інших чеснот. При цьому важить не тільки і не стільки просвітницька діяльність, скільки перетворення моральних знань у переконання, стійкі моральні почуття і вчинки вихованців [49, 13]. Ефективність морального виховання значно зростає, коли воно спирається на народну мораль, традиції, звичаї, обряди, які у собі містять високі моральні зразки, ідеї, ідеали, погляди, поведінкові норми, збагачені тисячолітнім досвідом мудрості народу, несуть могутній моральний потенціал, спрямований на виховання особистості громадянина України.
Цілісний процес виховання передбачає естетичну освіченість і вихованість. Виховуючи естетичні погляди, смаки, які ґрунтуються на народній естетиці та на кращих надбаннях цивілізації, національне виховання передбачає вироблення умінь примножувати культурно-мистецькі надбання народу, відчувати й відтворювати прекрасне в повсякденному житті.
Провідні завдання виховання молодших школярів у початковій школі зумовлено пріоритетними напрямами реформування виховання, визначеними Державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»), до яких належать:
—формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати для розквіту держави, готовності її захищати;
—забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу;
—формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;
—прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій; українців та представників інших націй, які мешкають на Україні;
—виховання духовної культури особистості; створення умов для вільного вибору нею своєї світоглядної позиції;
—формування працелюбної особистості, цивілізованого господаря;
—виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;
—формування громадянської культури людини, гармонії її відносин з природою [8, 11].
Виховання людини триває майже все життя, але особливе значення воно має у період її росту й розвитку. Цей великий період людського життя — від народження до настання зрілості — неоднаковий ні за темпами розвитку, ні за видами діяльності людини, ні за характером протікання фізичних і психічних процесів, ні за ставленням людини до дійсності.
Вчителеві початкових класів необхідно знати закономірності вікового розвитку не тільки для того, щоб до них пристосуватися, а головне, щоб учити й виховувати з найбільшим ефектом. У цьому в значній мірі допомагають думки й висновки видатних педагогів про особливості розвитку дітей дошкільного віку та учнів початкових класів. «Душа дитини в роки од двох до семи найчутливіша й найуразливіша, — і в цей час найкраще треба її плекати й пильнувати, щоб і серце, й воля, й розум, а також і тіло розвивалися цілком нормально. Характер дитини складається не у часи пізнішого дитинства, а саме в ніжний вік — од двох до шести років». За її словами, за перше дитинство, до восьми років, «діти найбільш набираються вражень і треба їм усім дати лад, збудити усі здібності й викликати самостійну думку, щоб опрацювати ті враження, задовольнити потребу активності й виховати добрі соціальні почуття» [63, 19].
Аналізуючи дитячу природу молодшого школяра, К. Ушинський зауважив, що «чим молодша дитина, тим менше здатна вона до постійної душевної діяльності в одному напрямі, тоді як урізноманітнюючи свої заняття, може працювати досить довго». З перших днів перебування дитини в школі треба привчати її до серйозних занять. !з огляду на це дуже повчальними є слова видатного педагога про те, що в початковій школі «повинні панувати серйозність, що допускає жарт, але не перетворює всієї справи на жарт, ласкавість без солодкості, справедливість, доброта без поблажливості, порядок без педантизму і, головне, постійна розумова діяльність» [19, 18].
Видатний український педагог Г. Ващенко звернув увагу на те, що високий темп розвитку учнів початкових класів вимагає якнайширшого залучення їх до активної навчальної й громадської діяльності. А тому початкова школа «мусить використовувати кожний момент своєї роботи не тільки для того, щоб дати учням знання, а й для того, щоб виховувати з них всебічно розвинутих людей і добрих громадян своєї батьківщини».
Зо словами В. Сухомлинського [61], роки навчання у початкових класах є періодом морального, інтелектуального, емоційного, фізичного розвитку, який буде реальною справою лише за умови, що дитина; живе багатим життям сьогодні, а не тільки готується до оволодіння знаннями завтра.
У молодшому шкільному віці суттєво змінюється становище дитини серед навколишніх людей і характер її занять. Відбуваються кардинальні зміни всього її життя і стосунків. Провідною діяльністю стає учіння, міняється режим праці й відпочинку, з'являються нові обов'язки.
Період 6-10 років характеризується дальшим розвитком розумової працездатності хлопчиків і дівчаток, загострюється пам’ять. Їм властиві пластичність психіки, допитливість, щирість, безпосередність; чуйність, довірливість, товариськість, підвищена сприятливість до виховних впливів, щедра емоційність, нестійкість уваги, ситуативність поведінки, швидка втомлюваність, захоплення ігровою діяльністю, потяг до самостійності й самоутвердження свого власного «Я», конкретність й образність мислення [9].
Основною метою національного виховання на сучасному етапі є передання вихованцям соціального досвіду, успадкування ними духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування незалежно від національної приналежності особистісних рис громадянина Української держави, духовності, трудової, моральної, розумової, естетичної, правової, фізичної та екологічної культури.
Мета національного виховання молодших школярів конкретизується через систему виховних завдань:
формування у вихованців національної свідомості й самосвідомості, любові до рідної землі, родини, українського народу, бажання працювати задля розквіту України, готовності її захищати;
виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки, формування правової культури;
забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії рідного народу;
формування мовної культури, оволодіння українською мовою;
виховання духовної культури особистості та створення умов для вільного формування світоглядної позиції;
утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, толерантності, працелюбності;
формування господарської відповідальності, підприємливості та ініціативи, підготовка до життя в умовах ринкових відносин;
забезпечення повноцінного розвитку вихованця, охорони і зміцнення його духовного, психічного і фізичного здоров'я;
формування соціальної активності особистості вихованця через його включення у процес державотворення;
забезпечення високої загальної та професійної освіченості та вихованості особистості, розвиток патріотичних почуттів;
виховання екологічної культури, гармонії відносин з природою;
розвиток індивідуальних здібностей і талантів вихованців, забезпечення умов для самореалізації, формування наукового світогляду;
прищеплення глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями індивідуальної свободи, правами людини та громадською відповідальністю вихованця [47, 7-8].
Загальні принципи національного виховання безпосередньо впливають на весь процес виховання і повинні пронизувати всі його компоненти, особливо — змістовний, тобто національний аспект процесу виховання має відбитися в усіх напрямах виховання: трудового, морального, розумового, естетичного, екологічного, фізичного і власне національного.
Засвоєння, зберігання і розвиток дітьми традицій і звичаїв українців та інших народів є важливим засобом зміцнення національної свідомості, згуртування і єдності всієї нашої нації і великої родини. У формуванні цінностей молодших школярів використовуються і засоби народного мистецтва та творчості. Саме з творів народної поезії розпочинається залучення дітей до словесного мистецтва, разом з чим здійснюються перші кроки розуміння найістотніших зв'язків та закономірностей людського буття, уявлення про красу. Тому з метою духовного розвитку школярів у процесі роботи використовують матеріал українського декоративного мистецтва.
Розділ 2. Формування національно-культурної свідомості молодших школярів засобами народного мистецтва
2.1 Методика експериментального дослідження
Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції — пізнавальну, комунікаційну, естетичну. Декоративне мистецтво збагачується новими аспектами естетичного звучання, його змістовна краса потрібна людині, в наш час зростає його художньо-культурна цінність.
Велике значення українського народного розпису полягає в естетичному та художньому вихованні дітей у сучасній школі. Чимало педагогів, учених, методистів, художників і мистецтвознавців вивчали й аналізували український народний розпис. Їхні рекомендації зводяться, як правило, до двох варіантів. Один з них — „вільна імпровізація, виконання розпису одразу фарбами” [12, 23], а інший — „виконання підготовчого малюнка і цілої низки підготовчих вправ” [49, 48].
Педагоги і художники, що працюють у цьому жанрі, знаходять нову тематику, нові орнаментальні мотиви, творчо наслідуючи художні традиції минулого. Але «усе нове базується на старому, асоціюючись із ним, невідоме — на відомому, складне — на тому, що вже стало зрозумілим. Недотримання цього старого і незаперечного правила педагогіки має надзвичайно неприємні для вчителя (і, звичайно, для учнів) наслідки — втрату інтересу до предмета... [54, 132]». Тепер декоративний розпис використовують в екстер'єрі та інтер'єрі, у фарфоровій, текстильній і поліграфічній промисловості, створюють оригінальні станкові декоративні панно, широко застосовують в ужитковому декоративно-прикладному мистецтві.
На уроках декоративного малювання учні ознайомлюються з кращими зразками українського народного декоративно-прикладного мистецтва, вивчають побудову узорів, самі складають узори і підбирають кольори для оздоблення різних предметів. В творах декоративного мистецтва видно любов до Батьківщини, життєстверджуючу силу, спостережливість. Уроки декоративного малювання особливо розвивають учнів, якщо проводяться з підбиранням наочних посібників із справжніх зразків творчості.
Виконуючи петриківські розписи,