Xreferat.com » Рефераты по педагогике » Теоретичні основи формування ціннісних орієнтацій молодших школярів

Теоретичні основи формування ціннісних орієнтацій молодших школярів

В них збереглися відгомони слов’янських язичницьких вірувань. Існував звичай випікати із тіста «жайворонків». Діти з «жайворонками» вилазили на дерева, паркани і кликали весну.

Весняні танки та ігри – найбільша група творів, вона об’єднує східноукраїнські веснянки і західноукраїнські гаївки. Їх типова ознака – нерозривна єдність наспіву, тексту, руху (танець, крок, біг) і виконання (сильний звук, строга обрядова манера, приуроченість, колективність общинно-ритуального характеру). Такий поглиблений синкретизм був властивий первісному мистецтву, у веснянках він зберігся найкраще через їх ігрові форми. Більшість ігрових веснянок виконуються як кругові (дівчата утворюють коло або еліпс) та ключові (ставши шнурком, виконавці йдуть одна за одною, виписуючи різні фігури і криві лінії). Вчені припускають, що кругові веснянки виникли в епоху поклоніння сонцю (коло, круг – це символ сонця).

Жнивні пісні. Косовиця.

Жнивні пісні замикають весь календарний цикл. Усі календарно-обрядові пісні – від колядок до жнивних – виникли на єдиній основі і в епоху – коли стався перехід до осілого землеробства. Через це в тематиці, змісті та серед залишків язичницьких уявлень обрядових пісень. Існує багато спільного, що прослідковується особливо виразно в найдавніших пластах. Ці пласти належать, як правило, до загальних надбань усіх слов’янських народів, які складали одну племінну спільність у ІІ-І тис. до н.е., тобто тоді, коли заклалися основи землеробсько-календарної обрядовості.

Жнива – пора тяжкої праці, але воднораз і найщасливіший час для селянина-хлібороба, який радіє врожаєві – основі його добробуту. У жнивах розрізняють три етапи: початок жнив – зажинки, самі жнива та закінчення жнив – обжинки. У зв’язку з цим групуються і основні обрядові дії(ст.61-62).

1.Зажинання першого снопа. Іноді цей сніп називають воєводою. До нього звертаються, співають величальних пісень. Коли жнуть на чужому полі, співають також господареві і господині (панові і пані, як величають господарів у традиційних піснях).

2.Під час самих жнив обрядів немає. Лиш йдучи на поле, а частіше – з поля, співають пісень, жартують. Значне місце в тематиці займають скарги на тяжку працю, чути звертання до сонця (прохання швидше сідати), очікування вечора.

3.Обжинки – найурочистіша сторона жнив . Складається з кількох епізодів. Завивання бороди (або «кози»): на полі залишають трохи колосків, їх заплітають, квітчають, обв’язують стрічкою. Зерно витрушують на ниву, пригинаючи «бороду» до землі (явно відголоски жертвоприношення доісторичних часів). Навколо «бороди» водять танки, співають пісень. На Волині ставили біля бороди три снопи, а далі із квітів і колосків звивали вінок, який із співами урочисто несли до двору господаря. Звичай завивали «бороду» - тепер розвага, але в давнину «бороді» приносили якісь жертви. Про це свідчить квітчання, прибирання, величальні слова, обтрушування зерна в землю. Також був звичай ставити у «бороду» воду, черепок з сіллю і класти шматок хліба.

Обряд «бороди» безпосередньо переходить до «вінка». На Київщині вибирали серед жниць «царівну» (або княжну), коронували її вінком, в руки вона брала прикрашений стрічками і квітами сніп, і усі співаючи йшли в село. Там обходили двори, вітали господарів з закінченням жнив; сусіди влаштовували складчину. Вінок плели дівчата. Під час сплітання вінка і йдучи до села співали пісні про вінок – символ достатку і радості:

Не лежи, віноньку, не лежи

При зеленій межі;

Підведи головоньку –

Час тобі додомоньку!

Завершальним моментом обжинок є вручання вінка господареві. За вінок вимагали викуп – пропонували влаштувати вечерю. Після почастунку лунали пісні з танцями.

Епос

В Київській Русі знаходимо уже в повному розквіті такий необрядовий рід фольклору, як епос, і, зокрема, найдавніший з відомих у східних слов’ян епічний Жанр - билини (вони збереглися до наших днів у російському фольклорі).

Для епічного стилю характерна оповідальність топу, увага до обставин і подій (із грецького - еро, - розповідь). До комічних жанрів українського фольклору належать думи, балади, історичні пісні, новелістичні пісні (співанки-хроніки). Від обрядових пісень епічні твори відрізняються способом виконання: якщо обрядові завжди співає хор, то в епіці ми зустрічаємо розвинену манеру одиночного (сольного) виконання. Це дуже суттєва риса. Один з найважливіших її наслідків - поява народних співців-професіоналів та окреслення соціальних середовищ (верств населення), які були виконавцями, носіями епіки і навіть її творцями «У слов'янському світі сформувалось кілька типів соціальних епічних середовищ у стародавній Русі і в Росії - скоморохи, каліки перехожі, сказителі; на Україні - кобзарі, лірники; у південних і західних слов’ян - гуслярі, тамбураші, дзяди»

Найважливіша роль у розвитку українського епосу, особливо дум, належала, кобзарям та лірникам Кобзарське мистецтво виникло у XVIст. і було поширене переважно у Подніпров'ї і Степовій Україні. Лірники ж ходили по всій Україні, Найбільшою своєрідністю відзначалося виконання і репертуар лірників Поділля та Прикарпаття. Зокрема, саме в їх співі з достатньою виразністю простежувалися «сліди зв'язків давньоруської і української опіки».

Епічні пісні. Думи

Думи - найвизначніша частина українського народного епосу. До особливостей їх змісту положать такі риси як реалістичність історизм, поєднання трагедійності та горшки. За формою думи - волик, вокально-інструментальні твори, виконання яких вимагає багаторічного навчання і неабиякого хисту. Через це вони входили в репертуар професійних народних і співаків - кобзарів (бандуристів) і лірників.

Самі виконавці дум називали їх по-різному: пісні про старовину, козацькі притчі, запорозькі псальми, лицарські пісні тощо.

Думи виникли у XVI ст. їх розвиток відбувався особливо продуктивно протягом трьох століть і досяг вершин (як в художній формі, так і щодо суспільного резонансу) у XVII ст. Народження цього жанру пов’язане з посиленням боротьби українського народу проти іноземного поневолення та феодально-кріпосницького гніту: спершу - Великого Литовського князівства, згодом - Речі Посполитої. Жорстоким лихом українського народу були напади кримських татар і турків. Для захисту українських земель з півдня у ХVІ ст. формується могутня сила самооборони - козацтво.

Зміст найдавніших дум такий: втеча з турецької неволі («Про піхотинця» - тобто, пішого втікача), невільницькі страждання («Плач невольників» - трагедія турецької каторги), морські походи на турків («Про Олексія Поповича»), лицарська смерть козака («Івась Коновченко»), переможний герць козака з турком чи татарином («Козак Голота») та ін.

Другу групу становлять думи XVII-XVIII ст. їх зміст - визвольна боротьба українського народу 1648-1654рр., а також історична та соціально-побутова тематика (зокрема, моралістичні, сатиричні та гумористичні думи): «Хмельницький і Барабаш», «Корсунська перемога», «Про Ганжу Андибера» (покарання дуків-багатіїв), «Бідна удова і три сипи» (побутово-сімейні конфлікти) тощо.

Думи виконуються речитативом, у якому ритміка (а часто і звуковисотний контур) визначається словесними та логічними наголосами тексту). Текст, отже, становить не лише смислову (як у піснях), але й структурну основу музичної декламації, але й структурну основу.

Історичні пісні

Пісні, в яких відображено загальнонародні події, образи народних героїв, належать до історичних. Історія народу завжди конкретна. Вона поділяється на періоди, важливість яких визначається силою їх впливу на соціальне і економічне життя.

Своєрідність історії України полягає, в тому, що найвизначніші події пов'язуються з діяльністю козацтва. Протягом XVI-XVIП ст. козацтво було активним учасником і рушієм важливих суспільно-історичних подій. Через те більшість історичних пісень цього періоду є водночас козацькими. Це, проте, не означає їх ототожнення.

До історичних відносимо насамперед некозацькі та козацькі пісні, в яких згадуються конкретні історичні факти, прізвища.

До козацьких зараховуємо пісні, в яких відображено козацьке життя, але без конкретних історичних реалій. Такі козацькі пісні (в основному, побутового і ліричного змісту) винесено в окремий розділ, бо в них висвітлюється не історичні події, а побут і психологія.

Отже, головна особливість історичних пісень ХVІ-ХVІІІ ст. полягає в тісному зв’язку з козацькою тематикою. Це вплинуло і на принципи упорядкування пісень в ряді збірників. Наприклад, Д.Ревуцький у трьох випусках „Золотих ключів” увів спільну рубрику „Пісні історичні козацькі”, де, як це видно, одна тематична група від іншої не відділяється. Але історичні факти осідали у піснях як раніше ХVІ ст., так і після ліквідації козацтва. Тому поняття історичної пісні значно ширше за поняття козацьких пісень.

М.Гоголь вбачав історизм народних пісень в тому, що «вони не відриваються ні на мить від життя і завжди відповідають тодішньому станові почуттів» . Водночас Гоголь застерігав від ставлення до народної пісні як до історичного документу, підкреслював перевагу у фольклорі художніх явищ над історичними, наголошував, що історик не може шукати у піснях вказівок «дня і числа битви або точного пояснення місця, вірної реляції; в цьому відношенні небагато пісень допоможуть йому. Але коли він захоче пізнати справжній побут, стихії характеру, всі найтонші відтінки почуттів, хвилювань, страждань, радощів описуваного народу, коли захоче випитати дух минулих віків, загальний характер всього цілого і окремо кожного часткового, тоді він буде задоволений цілком: історія народу розкривається перед ним в ясній величі».

Отже, історизм фольклору - це категорія змісту, притаманна усній творчості кожного народу, тому що фольклор - частка історії народу, історії його культури, - і сам він – історія.

На відміну від такого широкого поняття як історизм фольклору, існує більш конкретне поняття історичного змісту народних пісень. В піснях зображуються події, історичні особи, різні сторони життя соціальних прошарків. Ті пісні, в яких відбито події, імена та ставлення до них, і називаються історичними. Залежно від того, яка міра історизму властива пісні і який історичний зміст відображено в ній, історичні пісні поділяються на чотири класи:

1. З конкретно-історичною підосновою - згадуються дійсні події та імена історичних осіб (пр.74 «Ой полети, галко» - про зруйнування Січі, пр.7 «Максим козак Залізняк» - про Коліївщину).

2. Пісні з загально-історичною підосновою - збережено не так деталі, як загальний колорит, дух епохи (пр.73 «Зажурилась Україна, що нігде прожити» - про часи татарщини).

3. Пісні з соціально-побутовою підосновою. Насамперед це деякі з пісень про козацтво, чумацтво, наймитування, кріпацтво, наймитство. Вони складалися за цілком певних історичних умов, тому в деяких з них більш-менш ясно проступають риси історії побуту, торгівлі, військової справи, соціальних заворушень, правових відносин (пр.79 «Ой не путай, пугаченьку»).

4. Пісні з соціальною, класовою підосновою. Це переважно творчість другої половини XIX - початку XX ст. Зокрема, сюди зараховуються деякі західноукраїнські «гамерицькі» пісні (див. розділ «Заробітчанські пісні», пр.108 - про трудову еміграцію в Америку, викликану зубожінням селянства).

Ліро-епічні пісні

В городні віки у Франції та Італії баладами називали танцювальні пісні любовного змісту (франц. ballare - танцювати). У фольклористиці терміном «балада» називають багатокуплетні строфічні пісні з розвиненими сюжетами, гостродраматичного змісту. В народних баладах здебільшого змальовуються побутові конфлікти та любовні драми з трагічною розв'язкою. Баладний жанр у фольклорі формувався під впливом властивої людині підвищеної уваги до страшних і незвичайних подій, які бентежать уяву, і гостро ставлять проблему боротьби добра і зла. Баладні сюжети відомі усім народам Європи.

За змістом виділяють чотири основні групи балад.

1. З фантастичними та легендарними сюжетами, де особливо часто трапляється перетворення людей у квіти, трави чи кущі. Наприклад, свекруха заклинає невістку на тополю, або мати свого сина - на явора («Ой за гаєм зелененьким», пр.81). В таких баладах спостерігається відгомін дуже давніх анімістичних уявлень.

2. Балади про сімейні та любовні драми: отруєння з ревнощів чи з намови («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»); підмова і зведення дівчини («Було два чужоземці», пр.80). Родинно-побутові - найчисленніша група балад.

3. Балади з історичною підосновою: дівчина вибирає смерть, не бажаючи стати коханкою феодала-насильника; теща у полоні у зятя-татарина.

4. Соціально-побутові балади: смерть чумака, загибель на війні козака або солдата («Козака несуть»).

Аналіз баладної мелодики підказує свою класифікацію, що випливає не з формальних ознак (речитативність, моторика, кантилена), а з виконавських особливостей. Тому нижче речитативно-декламаційна мелодика розглядається не сама по собі, а в руслі епічного виконавського стилю; і кантиленної мелодики окремо виділено протяжний стиль; кантиленну мелодику непротяжного різновиду об'єднано з моторною в один балад по-пісенний стилі. Поняттям «стилю» в даному випадку позначається сплав виконавства та функціонування баладного жанру в його істотних проявах.

У наш час балади виконуються переважно співочими гуртами, але в минулому вони належали до форм антифонного та одиночного співу (особливо у XVIII-XIX ст.). Епічний підклад змісту, розвинений оповідально-драматичний сюжет робили їх дуже зручним репертуаром для мандрівних народних співців, які були у всіх слов'янських народів. Напружена фабула сприяла зосередженню уваги аудиторії і обумовлювала тим самим роль балад як жанру «для слухання».

Козацькі пісні

Козацькі пісні становлять кількісно вагомий і своєрідний розділ українського фольклору. В російському фольклорі козацькі пісні в окрему тематичну групу, як правило, не виділяються. Білоруська дослідниця Г. Петровська з цього приводу зауважує: «Напевно, це пояснюється невеликою кількістю таких пісень в російському фольклорі. Але їх значно більше в білоруській народній творчості і особливо и українському фольклорі».

Вище у розділі «Історичні пісні», було розглянуто деякі козацькі пісні з історичною тематикою. Тут же досліджується три інші підгрупи козацьких пісень з історичним підтекстом (без точних історичних ознак); пісні, де зображено різні сторони козацького побуту (вони становлять провідну частину пісень даного розділу); ліричні, що до певної міри умовно зараховуються до козацьких (здебільшого - за згадкою слова «козак»). Серед ліричних переважають пісні про кохання. Розглянемо особливості тематики кожної з трьох вказаних груп.

Пісні з історичним підтекстом висвітлюють особисту і громадську долю козаків на тлі історичної ситуації, про яку можна більш-менш певно судити з тексту. У найдавніших піснях, які можна віднести, до часів зародження козацтва змальовано картину руйнування татарами і турками України. Напружена боротьба з ними тривала три століття.

Друга група пісень стосується козацького побуту. Побут змальовується за трьома основними етапами, життя степового лицаря: від’їзд з дому, козацькі будні, загибель козака на полі бою. Картини прощання нерідко подаються через показ конфлікту між родинними і громадськими інтересами. Козак, однак завжди обирає почесний шлях оборонця рідного краю. Найширше показані у піснях козацькі будні. Ця – центральна - група пісень охоплює багато життєвих подробиць, пригод і роздумів.

Численні пісні оспівують лицарську козацьку смерть. За незначним винятком, усі пісні починаються із зображення картини степу і вбитого козака: оповідач ніби запізнюється на ті події, які призвели до смерті. Загальна домінанта настрою героїко-епічна. Це пісні-реквієми, де оплакується і возвеличується доля козака лицаря. Безперервні війни робили смерть постійною супутницею козацького життя. Тема смерті - одна і найбільш розроблених в козацьких піснях.

Типи мелодики і виконавські стилі козацьких пісень перебувають у нерозривній єдності. Їх два: кантиленний (пісенний) та парлантивно-декламаційний). Останній особливо властивий історичним, козацьким пісням. Він найбільш повно простежується в рецитаціях дум, але також і виконанню строфічних суспільно-побутових пісень.

Епічний характер стилю парландо особливо органічно пов'язаний із сольним співом: адже темпово і ритмічно вільна манера могла набрати довершених форм лише у співі одного виконавця, до того ж наділеного талантом експресивного співу. Недарма цей стиль культивувався серед народних професіоналів - кобзарів і лірників, із звичайних же виконавців він був доступний лише особливо обдарованим - як згаданий Максим Микитенко.

Стиль парландо не відмежований надто різко від кантиленного: між ними існує ряд перехідних форм. До того ж посилення кантиленних ознак або ознак парландо залежить і від творчої волі виконавця. Доводиться тільки шкодувати, що особливості живого виконання не фіксуються в нотах. Тому пізнати мелодичні і виконавські стилі можна лише з реального співу або через фонограми.

Мелодика кантиленного типу поширена в козацьких піснях більше, ніж стиль парландо. Але як явище загальне і характерне для лірики в цілому, кантиленний тип менше пов'язаний із специфічними традиціями виконання саме козацьких пісень. Можна лише вказати на певне тяжіння мелодики кантиленного типу до гармонічного мінору, нешвидких темпів, певної споглядальності, помірної розспівності. Все це створює колорит благородної краси і емоційної стриманості.

Чумацькі пісні

Чумаками напікали людей, які займалися торговельно-візницьким промислом. Історія чумацтва охоплює величезний проміжок часу - від XV до XIX ст. Про походження слова «чумак» існує кілька версій. Найбільш прийнятні - від назви міри об'єму «чум», якою користувалися ще за часів Київської Русі, або від тюркського «cum» - бочка (діжа). В усякому разі, і міра об’єму та ваги («чум»), і тара («cum»), якою користувалися для перевезення вантажів (вина, меду), - все це справді могло послужити підставою для появи слова «чумак».

Значення чумацтва було надзвичайно важливим в економічному житті України. Досить сказати, що у XVIII ст. чумаки перевозили щороку тільки солі і риби мільйони пудів і дві третини товарного зерна. Чумацьким промислом займалися майже усі верстви населення - селяни, козаки, міщани. Особливо широко практикувалося чумакування серед селян та козаків. У XVII-XVIII ст., в пору інтенсивного розвитку чумацького промислу, ця справа була небезпечною, пов'язаною з постійним ризиком. Торговельні шляхи пролягали через малонаселені місцевості, головні з них - у Крим і на Дон - ішли Диким Полем (південними степами), по якому нишпорили татарські наїзники і ватаги розбійників-харцизів. Чумацьким валкам нерідко доводилося вступати у криваві сутички. За цих причин чумацькі валки формувалися на засадах військової дисципліни. На чолі стояв виборний отаман, чумаки були озброєні. У вози, які називалися мажами, впрягали волів. По степовому бездоріжжю, особливо навесні і пізньої осені, коні не могли тягти навантажені мажі. Воли ж ішли хоч і повільно, зате надійно. За сезон встигали зробити до Криму дві їздки: ті, що вирушали навесні, звалися ранніми чумаками, а з половини літа - пізніми.

Хоча чумакуванням займалися на усіх землях України, однак найглибше воно вкорінилося у центральних областях (за сучасним адміністративним поділом - південні території Чернігівщини і Сумщини, Київщина, Полтавщина, Черкащина, Вінниччина). З розвитком залізниць відпала потреба у візництві і чумацький промисел у другій половині XIX ст. занепав.

Півтисячолітня історія чумацтва наклала відбиток не тільки на економічне життя народу, але й залишила глибокий слід у духовній культурі. Тисячі пісень відображують усі сторони чумацького побуту. Протягом століть чумацьке житія змінювалося мало. Основними його етапами були: збори у дорогу та вихід із села чумацької валки; дорожні пригоди - як правило, сумні (падіж худоби, напади татар або грабіжників, хвороба і смерть); повернення чумаків додому. Більша частина пісень згрупована за тематикою саме навколо цих стрижневих ліній чумацького побуту. А зміст настільки детально, поетапно висвітлює усі повороти чумацької долі, що чумацькі пісні викликають аналогії з подорожніми нотатками.

Чумацькі пісні належать переважно до чоловічих співочих стилів і, певно, складені здебільшого самими чумаками під час довготривалих подорожей. Це пісні, які можна віднести до суто чумацьких.

Дещо менше, але також досить повно представлені в чумацькій пісенності лірика кохання, стосунки між подружжям, а також гумор (як правило, об'єктом жарту є чумак і чумацьке життя). Теми кохання, родинного життя та гумор відтворено в піснях, які складені не так самими чумаками, як їх оточенням. Серед них багато жіночих пісень. Така тематика до суто чумацької не належить. Проте пісні такого змісту цілком мотивовано вміщують у збірниках і рубриках чумацьких пісень. Якщо суто чумацькі пісні показують мандрівне життя з середини, очима самих чумаків, то пісні про кохання, родинне життя та гумористичні - це наче погляд на чумацтво ззовні, як його сприймали інші верстви народу, а також родичі і односельці чумаків.

Побутові пісні. Пісні про кохання та родинний побут.

Пісні про кохання і ліспі про родинний побут - два значних тематичних розряди української лірики. В них окреслюється лірико-побутова тематика, показова для двох різних за віком і сімейним станом категорій співаків: кохання (у його інтимно-радісних і драматичних проявах) особливо цікавить неодружену молодь, зокрема дівчат; родинні стосунки (в усій їх складності) глибше зачіпають інтереси, а, отже, художню уяву людей середнього покоління (передусім жіноцтва). Такий розподіл тем та інтересів, звичайно, не абсолютний, в житті пісні вільно переходять від однієї вікової категорії співаків І до іншої. Молодь співає про родинне життя, бо її, природно, хвилює той родинний і громадський стан, в який незабаром доведеться ввійти; старші люди виконують пісні про кохання з інших причин: в них - і подих молодих літ, і сум нерозділеного почуття, і невгасаюча надія, і заповіт молодим.

За структурою текстів, музичними і виконавськими особливостями пісні про і кохання майже неможливо відокремити від пісень про родинний побут. їх розрізняють, виходячи із змісту текстів. Тому вони входять в коло спеціальної уваги словесної фольклористики, де можлива їх більш глибока характеристика з погляду поетики і змісту. В етномузикологічному ж аспекті пісні про кохання і родинний побут доцільно розглядати сукупно і певною мірою конспективно: їх музичні відміни «розчиняються» в регіональній специфіці соціальної та побутової лірики.

Загалом пісням про кохання та родинний побут властиві:

поглиблений ліризм (щирість наспівів і змісту роблять їх однією з вершин ліричного роду у фольклорі);

єдність інтимного і побутового, що дає підстави класифікувати пісні про кохання і родинний побут як лірично-побутові;

ці пісні - провідна частина сучасного ліричного репертуару народних співаків (значна їх кількість виконується селянами, робітниками, інтелігенцією);

пісні про кохання та родинно житні у повному розумінні - актив сучасної пісенності (їх співають поряд з масовими піснями композиторів; вони звучать у місті і на селі, в домі і на сцені, їх викопують гуртом і «для себе», в будні свята і за весільним столом); як кожне живе явище, ці пісні еволюціонують у сучасному співочому побуті;

3міст - це головне, чим пісні про кохання найбільше відрізняються від пісень про родинний побут. Тому під цим кутом їх доцільно розглянути окремо.

Зміст пісень про кохання такий же різноманітний, як самі обставини зародження почуттів і стосунки закоханих. Але у цьому розмаїтті виділяється кілька основних тематичних грон.

У сучасному збірнику «Пісні Явдохи Зуїхи» лірика кохання (за винятком жартівливих пісень) групується так:

зародження почуттів, взаємна любов, думки про одруження;

батьки на перешкоді закоханих;

вороги-розлучники;

розлука;

підмова і зрада;

нещасливе кохання

Через те, що па перший план виступає критично-зважлива оцінка людських стосунків, піст про родинний побут за змістом монологічні. Монологічно-оповідальна композиція має цензом більшості пісень про родинний побут є жінка, а основою художнє зображення жіночої долі. Набагато менше місця займають у піснях інші теми: сирітство; чоловік-вдівець; життєво-філософські роздуми, (сенс життя - наприклад, як у відомій пісні «Ой з-за гори кам’яної горить..”

У згаданому збірнику І.Колосси пісні про родинний побут згрунтовані основними проявами: нелюб, вдівець, муж-п’яниця, жінка-п’яниця, сирота, стара мати. Це традиційна класифікація, яка може мати варіанти. У виданні „Пісні Явдохи Зухи” вона має такий вигляд:

любов і злагода в сім'ї;

жаль за батьківським домом, лиха свекруха;

життя з нелюбом;

лихий чоловік, п'яниця;

подружня зрада;

сирітство, вдівство, мати.

З переліку тематики видно, що побутові пісні переважно відображують негативні сторони життя старої патріархальної родини.

Жартівливі і сатиричні пісні

У жартівливих і сатиричних піснях за допомогою засобів гумору, іронії, сарказму піднімається на сміх усе, що викликає громадський осуд, що суперечить моралі. Сміх - ознака сили. Сміятися може лише духовно чиста і сильна особа, переконана у власній правоті. Історичний оптимізм, віра в колективну силу, мудрість і розум завжди були моральною основою, з височини якої народ висміював вади окремих людей.

Жарт - це доброзичливий сміх, скерований на виявлення неглибоких, не принципових відхилень від загальноприйнятих норм поведінки чи стилю життя. Жарт, як правило, застосовується у межах свого середовища. Сатира ж спрямовується проти аномалій принципового, часто - класового характеру. Жарт властивий народним пісням тією ж мірою, що й ліризм. Гумористичні образи і ситуації можна зустріти і в рядках дум, і в історичних піснях, і в ліриці кохання. Не кажучи вже про веснянки, купальські, жнивні, новорічні, танцювальні пісні, коломийки, які буквально насичені гумористичними образами, виразами, подіями. У весіллі, як найбільшому за масштабом побутово-обрядовому дійстві, не менше двох третин загального часу віддано жартам і сміхові (враховуючи не лише суто обрядовий бік, а усі співи, танці, інші, необрядові дії, що відбуваються протягом усіх весільних днів). Що ж стосується танцювальних пісень, то вони за змістом безпосередньо змикаються з жартівливими і сатиричними піснями, відрізняючись головним чином формою виконання: танцювальні пісні співаються під час танцю, жартівливі і сатиричні - це, як правило, форми «для слухання». В цьому їх своєрідність з-поміж інших жанрів фольклору.

Через це найбільш показові жартівливі і сатиричні пісні нетанцювальної будови мають певні стильові ознаки, що і дає підстави для виділення їх в окрему жанрово-тематичну групу. До них наложать гумористичний зміст, виключно побутова тематика, свідома орієнтація виконання на слухача (ліричні пісні, як відомо, співаються для себе) Крім того, що в жартівливих піснях основне гумористичне навантаження несе текст; наспіви, композиція строфи і виконавство також належать до дієвих засобів розкриття і посилення закладеного в тексті комічного ефекту.

Найчастіше сміх викликається тим, що слухач ніби залучається на роль свідка і спостерігача подій, які «збоку» сприймаються або парадоксально, або в зниженому ключі. Щоб показати комізм ситуацій і вчинків дійових осіб пісні, народ звертається до таких засобів, як діалог, саморозповідь, описовість, а також їх поєднання. Ефект сміху засновується на різного роду невідповідностях: між запитанням і відповіддю; між претензією і безпідставністю на неї; між позою чи формою і реальністю.

Діалог, як правило, побудований так, що один із його учасників дає не ті відповіді, які очікуються. Це й викликає сміх.

Танцювальні пісні

Оскільки пісні викопуються під час танців, їх ритмомелодика має багато спільного з народними інструментальними награваннями. Адже основне призначення музичних інструментів у народному побуті - це супровід танців.

Побутове виконання танцювальних пісень складається з трьох компонентів: слова, музики і танцювальних рухів. Причому, рухи - надзвичайно важливий складник танцювальної пісенності. Тому групування пісенно-танцювальних (а також інструментальних) мелодій провадиться за одним принципом - за формою танцю, який вони супроводять (козаки, гопаки, метелиці, краков'яки, польки тощо).

Отже, танцювальні пісні - це розділ фольклору, основне призначення якого полягає у співах під час виконання побутових танців. При цьому здійснюється єднання слова, наспіву і танцювального руху. Головним об'єднуючим елементом виступає танцювальний рух.

Танцювальні пісні звичайно виконуються під акомпанемент музичних інструментів. В минулому, однак, практикувалися і танці «під язик» (особливо на Лівобережжі).

В народі танцювальні пісні називаються по-різному: «пісні до скоку», «скочні», «шумки», «триндички» тощо, а також за видом танцю -

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: