Xreferat.com » Рефераты по педагогике » Формування художньо-конструктивного мислення у молодших школярів

Формування художньо-конструктивного мислення у молодших школярів

а отже, не може й впливати на процес формування образотворчих уявлень.

4. Оскільки дитина зображає те, що переживає (а не те, що знає чи бачить), вона у своїх малюнках символічно, тобто умовно зображає ті частини предмета, які на неї найсильніше емоційно діють. Тому дитину не потрібно навчати спостереженню. Воно їй все одно недоступне і не може змінити обумовлених природою уявлень про речі [31, 64].

Ця теорія, яка довго і стійко зберігалася серед теоретиків і практиків, ґрунтується на двох глибоко помилкових методологічних положеннях. Вони характерні для ідеалістичного розуміння свідомості і метафізичного розгляду процесу її розвитку у дітей. По-перше, зображення ототожнюються з відображенням, що зовсім не виправдано ні теоретично, ні практично. Відображення — це створення суб’єктивного образу предмета, що сприймається. Його зображення на папері є вже інший процес, для якого треба використовувати не тільки деякі (і досить складні) графічні навички, а й спеціальні вміння зображати на площині в меншому масштабі образ предмета, який зображається реально в трьох вимірах. По-друге, намічені авторами стадії розвитку уявлень розглядаються як такі, що виникають цілком спонтанно, через пасивне дозрівання. Отже, перехід дитини від нижчої стадії до вищої визначається біологічним фактором і не пов’язаний з навчанням і організацією її життя й діяльності.

Дослідження вітчизняних педагогів і психологів [54] спростовують обидва ці вихідні положення. Правильно організована практика навчання дітей малювання і ліплення показала:

1. Є значні відмінності між тим, як уявляє собі дитина той чи інший предмет, і тим, як вона зображує його на папері. Для підтвердження цього проводили спеціальні експерименти. 6-7-річним дітям пропонували вибрати серед кількох малюнків на ту саму тему найкращий. Це були малюнки інших дітей їхнього віку, малюнок дорослого і малюнок досліджуваного. Виявилося, що дитина впевнено вибирає лише правильний малюнок дорослого, а не свій і не малюнок іншої дитини, такий же неправильний, як і її власний. Отже, в дитини існує правильний образ предмета. Тільки цей образ неясний, злитий, нерозчленований. Його основні частини не виділені, і дитина не розуміє ні форми кожної частини, ні її просторового відношення до інших частин і всієї фігури в цілому. Про це свідчать й інші факти. Так, якщо дитину «на стадії схеми» попросити критично розглянути свій малюнок і запитати, наприклад: «Хіба бувають у людини два носи?» або «На чому тримається голова в людини? Як вона повертається направо і наліво?» — дитина дуже швидко виправляє свій малюнок. Вона помічає помилку у власному зображенні або пропущені частини: шию, руки, вуха; закреслює зайві носи, пальці на руках тощо.

2. В образотворчій діяльності будь-якої людини істотне значення має ступінь оволодіння нею умінням спостерігати і малювати. З.М.Богуславсь-ка спеціально вивчала питання про співвідношення сприймання і зображення геометричної і предметної форми дітьми дошкільного віку. Дослідження підтвердило вже раніше доведений іншими психологами висновок про те, що намічені стадії зображення зумовлені не віковими особливостями дітей, а безпосередньо залежать від того, чи навчили дітей спостерігати і правильно зображати. Її дослідження показало:

а) процес навчання дає дуже різні результати залежно від того методу, який використовує педагог. Навчання дитини попередньо обслідувати форму предмета і його побудову дає значно помітніші і швидші зрушення в розвитку зображення, ніж одноманітне «задовбування» готових графічних чи образних схем;

б) значно кращі малюнки дітей, якщо в них формуються не одиничні, а узагальнені уявлення про предмети, їх форми;

в) основна причина різкої розбіжності наявних у дітей уявлень про об’єкти з їх зображеннями – відсутність необхідних зорово-рухових зв’язків [40, 139].

Навчання вміння виділяти частини цілого, знаходити місцеположення кожної з них (аналіз) і бачити їх взаємовідношення — перша умова підвищення якості малюнків дітей і підлітків. Не менше значення має навчання зображати: розміщувати предмети на площині аркуша паперу, визначати пропорції у масштабі, зображати предмети в їх взаємовідношеннях, у перспективі, об’ємні фігури на площині. Без спеціального навчання зображати навіть учні середніх класів припускаються помилок.

Дослідження [51, 137] показали, що особливості дитячих уявлень чітко виявляються в таких малюнках, де дитина повинна не стільки відтворювати бачену нею подію, скільки уявити її, спираючись на ті знання, насамперед уявлення, які повинні були в неї скластися. Відомо, що деякі автори схильні приписувати молодшому шкільному віку таке саме багатство уявлень, як і пам’яті. Проте легкість вигадки, характерна для дітей, ще не є показником високого рівня розвитку їх уявлення.

Спостерігаючи за розвитком образотворчої діяльності у молодшому шкільному віці, вчені виявляють ще чіткіше, ніж у дітей раннього віку, складність цієї форми чуттєвого пізнання дійсності [54].

Спірним є питання про те, на що спирається дитина, відображаючи предмет: на його цілісне зображення в натурі чи в пам’яті чи на впізнавання окремих частин. Дослідження показують, що й тут немає однозначної і єдино правильної відповіді. З одного боку, у відтворенні цілого незнайомого предмета дитина передає лише своє загальне «враження від цілого»: «щось діряве» (решітка) або «таке, що коле» (конус). Перебуваючи «під владою цілого», діти наче не вміють виділяти складові його частини. На цю «владу цілого» звертають увагу й багато інших авторів, що вивчали дитячі малюнки. Вони пояснюють такі факти нібито нездатністю дитини у молодшому шкільному віці до пізнавальної аналітичної діяльності, бо в неї, мовляв, надто яскраво виражена емоційність [47].

Проте факти, які здобули інші дослідники запевнюють у тому, що ці діти не тільки вміють виділяти певну характерну ознаку, а й спираються на неї, упізнаючи цілий предмет. Наприклад, усі предмети і навіть безформні грудочки глини з витягнутими «носиками» діти 6 років називали «гусятками». Позначене пунктиром зображення дзьоба в початому малюнку давало змогу цим дітям впізнати птаха. Обмацавши чоловічий годинник у матер'яному мішечку, молодші школярі правильно називали цей предмет. Як розпізнавальну ознаку («Як ти взнав?») вони виділяли звичайно «стовпчик з коліщатком» (завод у годинника старого зразка), тобто спиралися на одну з частин предмета. Проте, вибираючи потім серед розкладених на столі предметів «такий самий», переважна більшість молодших школярів називала не плоский круглий компас, що відповідав своєю величиною і формою зразку, а металевий кубічної форми будильник. Це також годинник, хоч він не тільки інший за формою, а й не має саме тієї деталі, за якою дитина розпізнавала годинник [54, 138].

У цьому факті чітко виступає відношення в сприйманні цілого та його частин. Коли пізнають частини, з'являється образ цілого предмета з його назвою («годинник»). За тим дитина вибирає серед усіх запропонованих їй предметів саме годинник, причому окремі частини предмета, навіть його форма, втрачають своє сигнальне значення. Це свідчить про неправомірність альтернативної постановки питання: ціле чи частина є опорою для сприймання дитиною предмета. Його розв'язують по-різному залежно від того, який предмет сприймає дитина: знайомий чи незнайомий, яку частину виділяє для його пізнавання: характерну (хобот у слона) чи неспецифічну для даного об'єкта.


Розділ 2. Формування художньо-конструктивного мислення молодших школярів


2.1 Методика формування художньо-конструктивного мислення засобами галицького побутового костюма


Змістовні особливості розвитку конструктивного мислення молодших школярів на уроках образотворчого мистецтва визначаються Державним стандартом загальної середньої освіти. Відповідно до вимог даного стандарту початкової освіти предмет "Образотворче мистецтво" реалізує креативно-змістову, продуктивну, творчу лінію візуального мистецтва. Найголовніші завдання викладання образотворчого мистецтва в початкових класах такі [31, 62]:

1. Формування в дітей творчого, художньо-естетичного ставлення до дійсності, здатності до художнього пізнання світу та його образної оцінки; розвиток таких особистісних якостей, як відчуття краси та гармонії, здатність емоційно відгукуватись на різноманітні вияви естетичного у навколишньому світі, вміння підмічати прекрасне у спостережуваних явищах та усвідомлювати його, потреба в спогляданні та милуванні.

2. Розвиток специфічних для художньо-творчого процесу універсальних якостей особистості як основи для розвитку її творчого потенціалу, художньо-творчої уяви, оригінального, нестереотипного асоціативно-творчого мислення, художньо-образних якостей зорового сприйняття, спостережливості, зорової пам'яті та ін.

3. Формування знань і уявлень про образотворче мистецтво, його історію та роль у житті людей, розуміння мови різних видів мистецтва, усвідомлення ролі художнього образу в мистецтві і розвиток навичок його сприйняття та емоційно-естетичної оцінки, культури почуттів.

4. Формування потреб і здібностей до продуктивної художньої творчості, вміння створити виразний художній образ, оригінальну композицію мовою того чи іншого виду образотворчого мистецтва, оволодіння основами художньо-образної мови і виражальними можливостями художніх матеріалів та художніх технік, що допоможе набути свободи вираження у творчості.

5. Розвиток сенсорних здібностей дітей, що більшою мірою сприятиме повноцінності художньо-естетичного сприймання та поліпшенню якісного боку художньо-творчої діяльності.

Програма з образотворчого мистецтва складається з двох головних розділів: сприймання; практична (творча) художня діяльність.

Розділ "Сприймання" включає в себе два взаємопов'язаних види діяльності: естетичне сприймання дійсності та сприймання мистецтва.

Застосовуваний у процесі навчання молодших школярів головний метод роботи мусить ґрунтуватися на імпровізаційному стилі роботи народних майстрів, який узгоджується з імпровізаційною природою і емоційним характером дитячої творчості. Так, із самого початку навчання необхідно стимулювати виконання художньої роботи без попереднього контуру, наприклад, пензлем "від плями", крейдою, ножицями тощо.

Такий метод має переваги щодо художнього розвитку дітей, він, зокрема [39]: сприяє збереженню жвавості і безпосередності образотворчої діяльності; добре розвиває моторику руки, її свободу, культуру зображення; не дає підстав боятися помилок, навпаки — заохочує розкуту, сміливу роботу; розвиває чуття характеру силуетної форми, цілісне, емоційне бачення (як необхідну умову художності); допомагає подолати властиву дитячому малюнку статичну форму зображення, переважну увагу до деталей, виховує культуру сприйняття, здатність до художнього узагальнення; полегшує вирішення декоративно-пластичної сторони композиційної організації заповнюваної площини.

Всі ці вимоги використовуються і під час вивчення на уроках образотворчого мистецтва елементів регіонального одягу. При цьому діти повинні усвідомити основні елементи одягу. Так, основний комплекс жіночого вбрання містив однакові елементи: сорочка, поясний одяг, фартух, при різних способах крою, оздоблення, призначення окремих елементів. Якщо в українок Галичини фартухи чи запаски прикрашались вишивкою, то польки в деяких селах вважали їх суто буденним одягом, не потребуючим прикрас.

Жінки старшого віку — і українки, і польки — пов'язували голови полотняними намітками (у поляків — рантухами), темними хустками. При подібності верхнього одягу, який українці пишно оздоблювали вишивкою, мережкою, поляки вживали як прикраси аплікацію зі шкіри, смужки хутра. Особливо намагалася вирізнитися сільська шляхта. Якщо українці носили білі кожухи, оздоблені мережкою, підпоясувались кольоровими поясами, то шляхтичі покривали кожухи чорним сукном тощо. Однак бідніше польське населення, як і українське, вдягалося в гуньки, свитки, та й спілкування між незаможними селянами було значно інтенсивнішим [35].

Жіночі сорочки виготовлялись переважно з лляного полотна, уставкового типу, додільні, іноді короткі, «до підточки». Комір стоячий і викладений, перед вишитий. За характером оздоблення сорочки займають особливе місце. Основний фон вишивки чорний, з великою та малою кількістю червоного, а іноді лише жовто-оранжевого. Це колір, типовий для західної придністрянської частини. Орнамент дуже різноманітний за композиційними мотивами й елементами. У південних районах Західного Поділля у жіночих сорочках застосовувалися срібні й золоті нитки для підкреслення в узорі окремих ліній, коли суцільний фон був зашитий густим настилом. Сорочку, поділ якої здебільшого не оздоблювався, носили з великим напуском на пояс [38, 225].

Форми поясного жіночого одягу виступали у двох видах: незшита частина видовженого полотнища, тканого в поздовжні смуги, на яких звичайно виділяється середня полоса, ткана в один колір — обгортки (горботки), фоти і спідниці-літники. Обгортку в талії закріплюють тканим поясом або вузькою крайкою, Один, а то й обидва долішні кінці обгортки закладають під пояс, відкриваючи в такий спосіб частину подолу сорочки.

Розподіл орнаментального поля обгортки вирішується так. Для північних районів Західного Поділля характерні вовняні картаті спідниці-літники і вибійчані спідниці-димки, з геометричним, іноді рослинним орнаментом. Спереду спідниці вставляли кусок гіршої тканини (фальшивки), що прикривався довгим фартухом.

Необхідним компонентом жіночого поясного одягу були запаски. Бавовняні запаски з двох полотнищ, посередині з'єднаних декоративним прозорим швом, вдягалися до вибійчаних спідниць. До вовняних літників вдягалися ткані запаски в одну пілку. Вовняні запаски відзначалися своєю орнаментацією — з мотивами розет, квітів, тварин (качечок), на зразок килимових узорів. Ткані, широкі (смугасті, в клітку або одноколірні) пояси, якими скріплювали поясний одяг, надавали живописної колоритності костюму [30, 54].

Нагрудний одяг — горсети мали округлий виріз горловини, шилися приталеними, з вовняної тканини чорного або синього кольору, пазуха і низ оздоблювались вишивкою або бісером.


Формування художньо-конструктивного мислення у молодших школярів

Рис. 2.1. Дівоче вбрання.

Село Іване-Золоте, Заліщицького району. Тернопільської області. Початок XX ст.

Порівняно з Волинню, де опанчі, сіряки й кожухи були рясними та довгими, на Західному Поділлі верхній одяг був значно коротший, не обов'язково рисований, із значно меншими комірами, викладеними часто з дрібненького сивого чи чорного смушку. Південніше ці кожухи стають уже короткими, до колін, із стоячими комірами. Те саме стосується і опанчі, яка чим ближче до півдня, тим ставала коротшою і, нарешті, переходила в сіряк, сягаючи лише колін.

Верхнім одягом служила і полька з відрізною спинкою зі зборами, на підкладці, довга – до колін, облямована чорним атласом або вельветом, виготовлена з домотканого сукна. Відомі також полотняні каптани з відлогою, ткані у вертикальні сині смуги. їх підперізували довгими вовняними поясами. Заможніші верстви населення замість каптана носили сіряки з білої вовни, але вже без відлоги. Сільські багатійки взимку одягали бекеші з білої овечої шкіри, криті фабричним синім або зеленим сукном [55, 16].

Взимку чоловіки і жінки носили кожухи з приталеною спинкою, розширеним низом, які оздоблювалися червоним і зеленим шовком. Вони були мірилом заможності селянина. Недаремно народ створив прислів'я: «У кого кожух та свита — у того душа сита». Крім кожуха заможні селяни носили ще так звані бекеші (бекешки)—хутровий довгополий приталений одяг зі зборами, критий синім сукном.

Невід'ємний атрибут одягу — пояси служили для підперізування поясного і верхнього одягу, як чоловічого, так і жіночого. Найдавніші пояси — плетені, згодом ткані, у чоловіків — широкі і однотонні, переважно малинового кольору, з китицями на кінцях. Наприкінці XIX ст. їх замінили шкіряні ремені [58].

Великою різноманітністю локальних варіантів та невичерпним багатством відзначалися головні убори дівчат і жінок. Дівчата в свята одягали вінки, що вкривали всю голову. їх прикрашали волічковими уплітами, ґерданами, позолоченим листям барвінку, квітками, стрічками.

Багато уваги приділяли уборові голови жінки. На це вказують майстерно вив'язані перемітки, які ткали з найтоншого полотна, а їх кінці оздоблювали тканими переборами, узорчатими смугами — заборами. Заміжні жінки пов'язували голову наміткою, рантухом, який кілька разів складали, обвивали голову під підборіддям, закриваючи чоло, і обидва кінці опускали через плечі.

У зв'язку з тим, що заміжні жінки мали втяте волосся, вони компенсували відсутність кіс кибалкою — дерев'яним обручем, що добре підтримував хустку. Вони клали кибалку на голову, обмотували волосся довкола неї, а зверху накладали очіпок, на очіпок одягали хустку, яку підв'язували під шию. В окремих місцевостях ще збереглися намітки, рантухи, які чоловіки за народним звичаєм дарували жінкам на весіллі. Жінки намагалися ніколи не скидати кибалки, ходили й спали в ній, маючи тверде переконання, що жінку з відкритою головою обов'язково чекає нещастя [66, 69].

Найпоширеніша форма верхнього одягу — опанча з відлогою — виготовлялася з сірого або темно-коричневого домотканого сукна, з прямою спинкою, зі зборами по боках, оздоблювалася кольоровими нашивками, при комірі мала два прикріплені вовняні шнурки з китицями (бовтиці). В XIX ст. опанчі почали зникати, а замість них з'явилися різні види верхнього суконного одягу типу свити під різними локальними назвами (куртини, сердаки, петеки). Чоловіки тут носили довге волосся, яке спадало довкола голови, відкриваючи ззаду шию, а спереду над очима було рівно стяте. Бороди голили, а вуса звичайно підтинали під носом, залишаючи їх довгими по боках.

Дівочий костюм з Тернопільської області зображений на рис. 2.2 – 2.3. Комплекси чоловічого та жіночого одягу з Тернопільської області зображені на рис. 2.4-2.5.

Парубоцькі головні убори — крисані плели з солом'яних плетінок, прикрашали ґерданами, плетеними шнурочками, стяжками, качуровим і павиним пір'ям, когутячими хвостами. Старші чоловіки не носили ніяких прикрас на капелюхах, а здебільшого опоясували їх шнурочком або вузенькою чорною і де-не-де синьою, та зеленою стрічкою.

Взимку вдягали чорні баранячі шапки конусовидної форми, зі стоячим чи загнутим всередину верхом, або стародавні «шапки на завісах». Відомі також в цих районах шапки з червоного або синього сукна, викладені всередині шкірою та обшиті довкола хутром (лисячими хвостами). Побутування таких шапок було наслідком етнокультурних взаємин подолян з бойками [78, 63].

Своєрідні риси одягу Західного Поділля виникли внаслідок взаємовпливів локальних елементів з елементами сусідніх областей — Волині, Східного Прикарпаття та Східного Поділля, у творчому поєднанні зі своєрідними художніми традиціями.


Формування художньо-конструктивного мислення у молодших школярів

Рис. 2.2. Дівоче вбрання.

Місто Борщів, Борщівського району. Тернопільської області.

Початок XX ст.

Формування художньо-конструктивного мислення у молодших школярів

Рис. 2.3. Жіноче вбрання.

Село Лозівка, Підволочиського району. Тернопільської області. Початок XX ст.


Формування художньо-конструктивного мислення у молодших школярів

Рис. 2.4. Чоловічий та жіночий одяг.

Село Добровляни, Заліщицького району. Тернопільської області. Початок XX ст.


Специфічними рисами відзначається й одяг Покуття. Це історико-географічна область України, що займала східну частину сучасної Івано-Франківської області. Одяг Покуття має багато аналогій на Поділлі, частиною якого власне є Покуття.


Формування художньо-конструктивного мислення у молодших школярів

Рис. 2.5. Чоловічий та жіночий одяг.

Село Крогулець, Гусятинського району. Поч. XX ст.


Комплекс чоловічого одягу складався з тунікоподібної сорочки, з білого домотканого полотна. Рукава вгорі і внизу однакової ширини, комір стоячий, вишитий, як пазуха й рукава. Сорочка була довгою, до колін, і її носили поверх штанів як гуцули, так і буковинці, і підперізували ременем з мідними пряжками. Влітку вдягали штани з доморобного полотна, а на свята — із сукна, внизу зібрані при нозі й обв'язані онучею з грубого, так званого сердакового білого сукна [87, 74].

Чоботи широкі з підківками замість каблука. Однак уже в половині XIX ст. почали носити чоботи на каблуках, з двома підошвами, так звані пасові чоботи, з широкими вивернутими халявами. Зверху вдягали сердак з чорного сукна, довжина якого сягала тільки колін, з широкими бічними клинами, коміром, обшитим на швах червоною шкірою. Взимку носили шапки (клепані). Доповненням одягу була табівка, перекинута через плече.

У покутян побутувало два типи жіночої сорочки: тунікоподібна, з рукавами без зборів, і уставкова [92].

Жіночий поясний одяг — запаски — підтикається на зразок буковинських. Нагрудний одяг — сердак на Покутті довгий, як і на Буковині. Опанча побутує подільського типу.

На Поділлі (як і взагалі в багатьох районах України), крім стоячого коміра, на сорочках на початку XX ст. побутують і сорочки з викладеним, оздобленим вишивкою. Відома тут і сорочка з манішкою, яка часто не нашивалася, а утворювалася двома складками на грудях — від коміра вниз, з невисоким, стоячим коміром (шлейкою). Рукава в таких сорочках шили з манжетами. Жіночі сорочки вишивали на уставках, рукавах, манжетах, грудях, на плечах. Вишивка розміщувалася вертикальними смугами, а на уставках — горизонтальними [14].

Поясний одяг — обгортку (катринцю) виготовляли з одного горизонтального полотнища, темного кольору, з вузькими кольоровими смугами по пітканню. Вона пов'язувалася на талії вовняною узорчастою крайкою (баюр, баюрок). Правий нижній кінець обгортки підтикався під крайку. Цей одяг був і буденним, і святковим. Замість фартуха часто одягали хустку, складену косинкою. Поверх сорочки носили безрукавки.

Традиційним верхнім одягом чоловіків і жінок була своєрідна свита — чугай (бурка або чемерка) з коричневого доморобного сукна. Взимку чоловіки вдягалися в кожухи зі стоячим коміром, відрізною спинкою, рисовані і прикрашені спереду смушком, в негоду одягали манту з рукавами і двома комірами: вузеньким стоячим і великим викладеним, який вшивався між стоячим коміром і вирізом біли шиї. Подільську манту шили з доморобного грубого сукна; вона мала тунікоподібний крій, краї комірів, кінці рукавів, поли і низ оздоблювалися кольоровими вовняними шнурами [3, 54].

Як верхній одяг жінки носили літники — жакети з рукавами із чорного сукна, прямоспинного крою; кацавейки з чорного сатину, кофти із складками в талії. Побутувала також свита з густими зборами від талії, гунька, поли якої знизу були розширені за рахунок клинців, які вставляли від рукавів (рис. 2.6).


Формування художньо-конструктивного мислення у молодших школярів

Рис. 2.6. Жіночий одяг.

Село Вільховець, Бережанського району, Тернопільської області.

Початок XX ст.


Важливу роль в комплексах жіночого одягу, як і в інших районах України, відігравали прикраси, серед яких особливо цінувалося справжнє намисто. У вухах носили ковтки з бовтицями — заушники, а на шиї здавна побутуючі силянки, ґердани з різнокольорових скляних намистин, художньо підібраних і нанизаних так, що утворювались різноманітні геометричні й рослинні узори.

Колоритність одягу Західного Поділля починаючи з кінця минулого століття збільшують фабричні матеріали — квітчасті або однотонні — червоні, зелені, сині. Зміна домотканих матеріалів на фабричні зумовила певну зміну і в силуеті одягу. Замість поздовжньої лінії, яка надає стрункості та видовженості силуету, одяг набуває округлої форми від рясного збирання [4].

Особливістю подільського комплексу є наявність поясних видів одягу з незшитих частин (обгорток), велике багатство верхніх форм одягу, в колориті — співставлення білого й чорного, з невеликою домішкою жовтого та червоного кольорів. З вишивальних технік найбагатше виявили себе лічильна гладь, мережка по білому білим, вишивка низзю, оздоблення кольоровим бісером. У комплексах вбрання різних районів цієї території спостерігаються спільні риси: у крої сорочок, розміщенні оздоблень.

У регіоні, що належить до Карпат і Прикарпаття, виходячи із локальних особливостей одягу окремих місцевостей, можна вирізнити: Північне Прикарпаття (Львівщина і частково Тернопільщина), гірські райони Карпат (Івано-Франківська без східної частини, частково Львівська область) та Закарпаття. Характерною рисою одягу цього етнографічного району є те, що він, виявляючи спільні риси в комплексах, одночасно дуже різноманітний за окремими складовими частинами та їх колоритом. В минулому майже кожне село відрізнялося від іншого своєрідністю конструкції одягу, вишивки, багатством орнаментальних композицій та їх кольорів.

Для комплексу одягу Північного Прикарпаття характерне дрібне рясування сорочок, спідниць, запасок і штанів. У чоловічому одязі переважає сорочка з прямими уставками, що підперізувалася широким вовняним узорнотканим поясом. До такої сорочки носили довгі полотняні штани, на голову одягали солом'яні капелюхи, прикрашені стрічками, квітами та узорними ґерданами з різнокольорових намистин [25].

Жінки шили короткі сорочки із стоячим коміром, оздоблювали їх вишивкою. До сорочки одягали вибійчану спідницю, а під кінець XIX ст. — з фабричної тканини; запаску носили полотняну, з одного куска тканини, оздоблену вишивкою і тороками. З верхнього одягу, як жіночого, так і чоловічого, відомий полотняний одяг: короткі — до колін каптани (з чорної тканини), полотнянки, кабати, мандини, волошки, сіряки, польки, чемерки. а також кожухи. Однак уже в 20-х роках XX ст. полотнянки почали витіснятися короткими, приталеними кабатами, шитими з домотканого або фабричного сукна, із стоячим коміром, на швах оздоблені темно-синіми шнурами (шнуровані кабати). Часто комір, рукава і поли обшивали темно-синім сукном. У різних місцевостях Прикарпаття крій кабата та його оздоблення мали своєрідні локальні відмінності.

За кроєм цікавою формою верхнього одягу були мандини — з двох поперечних полотнищ грубого полотна, в горішній частині рукава викроювалися з того самого куска і не вшивалися окремо. Мандини шилися без коміра та кишень, широкими, без прикрас, підперізувалися крайкою. Із суконного одягу на особливу увагу заслуговують волошки, сіряки, польки і чемерки. їх носили жінки і чоловіки, шили приталеними, з вилогами на грудях і рукавах, оздоблювали темно-синім сукном [35].

Зимовий одяг для чоловіків і жінок — кожух з овечих шкір, приталений, із зборами на спині. За довжиною кожухи різні: до кісточок або лише до колін. Молодь носила короткі кожушки, вкриті сукном, підперізуючи їх ремінним поясом. У цих районах спостерігалась велика різновидність головних уборів. Для притримування волосся вживали кибалки з лозини або картону, висота яких значною мірою залежала від місцевого звичаю пов'язування хусткою. У молодиць відомі білі полотняні очіпки, з дном, оздобленим білими або червоними нитками [41].

Найпоширенішою формою головного убору була хустка. Кольори хусток і способи пов'язування існували різні: два кінці хустки зав'язувалися вузлом над чолом, а два кінці спадали на плечі; хустки складали трикутником, посередині запинали та високо й кругло обвивали голову, вив'язуючи над чолом вузол із захованими кінцями. Інакше, порівняно з жінками, пов'язували голову дівчата. Вони зав'язували хустку під підборіддям або навколо шиї.

Отже, одяг Галичини відображає як регіональну специфіку, так і загальноукраїнські тенденції, змінюючись разом з розвитком суспільства, культури і цивілізації.


2.2. Особливості використання галицького побутового костюма на уроках образотворчого мистецтва


Національний одяг як компонент декоративно-прикладного мистецтва включає в себе численні види художньої практики, які можуть стати предметом вивчення на уроках образотворчого мистецтва. Це плетіння і ткання, розпис і вишивка, вибійка тощо.

Ткацтво – один з найдавніших і найважливіших елементів національного одягу. Художнє ткацтво - це ручне або машинне виготовлення тканин на ткацькому верстаті. Ткацьке виробництво об'єднує підготовку сировини, прядіння ниток, виготовлення з них тканин і заключну обробку: вибілювання, фарбування, ворсування, вибивання тощо.

Вишивка – найпоширеніший вид народного декоративно-прикладного мистецтва, орнаментальне або сюжетне зображення на тканинах, виконане різними ручними або машинними швами. Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної вишивки зумовлене різнотипністю матеріалів, технік виконання орнаментів, композицій, колориту, які мають численні локальні особливості. Художнє обдарування українського народу, вершини його мистецького хисту в повну силу виявлені у вишитих сорочках.

В'язання – популярний вид українського домашнього заняття, який полягає в виготовленні суцільного полотна або окремих виробів переплітанням нитки у вигляді петель.

Мереживо – один із популярних видів народного декоративного мистецтва; ажурні. Сітчасті, декоративні вироби з лляних, шовкових, бавовняних, металевих та інших ниток. Мереживо виготовляється для оздоблення одягу, прикрашення тканин інтер'єрного призначення.

Вибійка, розпис (вибиванка, набіка, друкованиця, мальованка, димка, синильниця) – це тканини з візерунками, нанесеними за допомогою різьблених дощок (форм, печатко, стемпів); декорування тканин, коли орнамент утворюється не в процесі ткання, а наноситься на готову тканину, друкується.

Художня обробка шкіри – цей вид декоративно-прикладного мистецтва з специфічними прийомами формоутворення й оздобленням утворює чимало естетично-досконалих побутових речей з одягу. Основним матеріалом є натуральна шкіра, а віднедавна – штучна.

Художнє плетіння – це вид декоративно-прикладного мистецтва, що означає процес виготовлення елементів одягу, виробів з природних рослинних матеріалів.

Так, вишивка сорочок виділяється логічністю розташування, особливим багатством вишивальних технік. Здавна сорочці приписується чарівна сила, з нею пов'язана низка повір'їв, звичаїв, обрядів. Сорочка розглядається як "двійник" людини, що її носить. Сорочка наближала до тіла, і її здавна вишивали, наділяючи магічними символами

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: