Формування умінь і навичок виразності голосного читання в учнів початкової школи
Головні мелодичні ходи на слуховому рівні сприймання характеризуються підвищенням, монотоном (однотоном) і пониженням голосу. На письмі вони позначаються:
– мелодичне підвищення – стрілочкою, спрямованою вверх над логічно виділеним словом (↑);
– мелодичне пониження – стрілочкою, спрямованою вниз над логічно виділеним словом (↓);
– монотон (однотон) – стрілочкою в горизонтальному положенні над логічно виділеним словом (→).
Такі позначки робляться над наголошеним складом логічно виділеного слова. Буває, коли мовний такт чи фраза може мати спадно – вихідну мелодику. В таких випадках до уваги треба брати не лише один наголошений склад а й наступний. На наголошеному мелодика піднімається, а на наступному спадає. Таку мелодику позначають дугастою стрілкою, спрямованою вниз на наголошеному і після наголошеному складі логічно виділеного слова чи поза ним (). Іноді висхідна мелодика може виражатися у спадно-висхідному тоні. В такому разі до уваги треба брати також два склади логічно виділеного слова – переднаголошений і наголошений. На першому мелодика спадає, на наступному піднімається. Позначається така мелодика дугастою стрілкою, спрямованою вверх над переднаголошеним і наголошеним складами логічно виділеного слова чи перед ним. ()
Мелодичне пониження свідчить про довершеність, закінченість думки. Мелодичне підвищення – про розвиток думки. Рівна, монотонна мелодика характеризує незакінчену думку або перервану думку, що потребує або розвитку, або завершення в наступному чи наступних мовних тактах. Тому монотон переважно припадає на середні мовні такти, але може бути на початковому або на останньому.
Мелодика окремих комунікативних типів речень: розповідних, питальних, спонукальних, окличних, протиставних, заперечних, перелічувальних – є відносно сталою фразовою мелодикою. Щодо загального характеру мелодики, то при звичайній розмові вона спокійна, а при схвильованій – більш енергійна, мелодичні зміни сміливо підкреслені.
Темп мовлення – це швидкість, яка вимірюється кількістю виголошених складів за секунду. Зміна темпу є важливим засобом логічної виразності. Темп уповільнюється або пришвидшується за рахунок видовження чи пришвидшення вимови чи видовження пауз.
У межах фраз і періодів повільніше читають більш значущі слова для підкреслення найголовнішого і, навпаки, швидше читають все те, що становить доповнення, пояснення, уточнення. Це можуть бути і підрядні речення, і різні звороти (дієприкметникові, дієприслівникові), вставні слова і речення. Та коли доповнення, пояснення і уточнення повторюються при необхідності додаткового розтлумачення, темп вимови уповільнюється. Буває, коли вимоги логічного інтонування заперечуються вимогами емоційно-образної виразності. У таких випадках інтонація підпорядковується емоційно-образній, психологічній.
Прискорення й уповільнення темпу вимови, підвищення і зниження голосу, збільшення і зменшення його сили творять логічну мелодію. А вона значною мірою визначається розділовими знаками.
Крапка вказує на певну завершеність висловлювання і вимагає зниження голосу на слові або на словах, що перед нею знаходяться. Чим більший ступінь завершеності висловленої думки, тим значніша пауза і відчутніше зниження голосу.
Кома свідчить, що думка не завершена, що вона розгортається чи продовжується, тому кома фіксує коротку паузу і часто вимагає підвищення голосу.
Для крапки з комою визначаються два способи читання:
– неповне порівняно з крапкою зниження голосу і менша пауза;
– підвищення голосу, як на комі, але з тривалішою паузою.
Дві крапки показують, що буде продовження, голос знижується менше, ніж на крапці, і пауза менша; перед двома крапками темп може трохи пришвидшуватися. Найпоширенішим способом читати дві крапки є пояснювальний.
Три крапки відбивають на письмі незавершеність, уривання розповіді і значну відчутну паузу. Три крапки можуть вимагати підвищення голосу, коли після них продовжується чи закінчується висловлення думки, або зниження голосу, коли те, що можна було б додати, не є істотним.
Тире означає пропуск у словесному відтворенні думки. Перед тире голос досить круто піднімається, а після нього різко падає. Створюється мелодичний злам.
Дужки і тире з комами (або тільки тире чи тільки кома) відокремлюють вставні слова і речення, що мають свою мелодію, яка залежить від характеру вставних фраз: менш значні монотонніше і швидше промовляються.
За деякими синтаксичними конструкціями закріпилися сталі схеми логічних мелодій. Так встановилися моделі голосових підйомів та спадів для розповідних, питальних, окличних речень, звертань, вставних слів та речень, зворотів і періодів.
У простому розповідному реченні висхідна інтонація поєднується зі спадною; підметова і присудкова групи слів мають наголоси. При інверсії присудок, знаходячись на першому місці, вимовлятиметься на спадній інтонації, а підмет приблизно на тому рівні, на якому вимовляється ударний склад присудка. У поширеному реченні інтонація підіймається до зламу, а потім спадає.
У питальному реченні інтонація йде на підвищення до слова, на яке припадає логічний наголос, слова, що після нього, вимовляються майже на тому самому регістровому рівні.
В окличних реченнях основні слова виділяються підвищенням тону. Якщо окличне речення відбиває почуття (розгубленість, пригніченість, приголомшеність), то його логічна мелодія матиме інший характер.
Логічна мелодія фрази, що містить перелік, вимагає поступового підвищення голосу на словах, які цей перелік складають. Переліки бувають завершеними і незавершеними. Незавершений перелік вимагає градації поступового підвищення, що включає і останній член переліку, який вимовляється на найвищому регістрі. У завершеному переліку градація підвищення закінчується на передостанньому члені. Якщо перелік знаходиться на початку розповідного речення (до мелодійного зламу), то в наголосі останнього члена переліку переважає елемент підвищення тону.
Короткі звертання та вставні слова, що знаходяться в середині чи в кінці речення, здебільшого не виділяються логічною мелодією різко, а виливаються на інерції тих зусиль, що докладені для вимови попередніх слів і вимовляються на тому ж висотному рівні, що й попереднє слово (або трохи нижче).
Поширені звертання мають самостійніше смислове значення і тому помітніше відділяються від інших слів паузами. Те саме стосується вставних речень, у тому числі й авторських ремарок. Чим розповсюдженіше вставне речення і чим істотніший, значніший його смисл, тим самостійніше його логічна мелодія.
Необхідно знати класифікацію і принципи застосування позамовних (рухових) засобів виразності в процесі читання, мовлення (поза, жест, міміка). Поза, жести, міміка тоді збагачують процес читання, конкретизують, емоційно підсилюють окремі моменти змісту, сприяють контакту, дотриманню постійного зв’язку читця з аудиторією, коли вони добре продумані, узгоджені зі змістом тексту. Серед усього складу рухових засобів виразності передусім треба осмислити стан власної позиції під час читання. Положення тіла читця під час читання має бути природним, красивим, ненапруженим, невимушеним, без позерства, манірності, суєтності та інших несумісних із процесом читання звичок. Правильна поза тримає увагу слухачів, підсилює її до слухання.
Жести – це виражальні рухи голови, тіла, рук. Читець повинен контролювати свої жести, уникати сторонніх, непродуманих, які можуть відвернути увагу слухачів від процесу мовлення. Комунікативно значущі жести можуть замінювати мовлення або супроводжувати його; включатися в процес читання, мовлення, передувати висловленню і йти слідом за ним.
За своїм складом жести бувають прості складені і складні. За характером створення – вказівні, зображальні, символічні, ритмічні, емоційні (психологічні).
Розрізняють чотири види жестів руками. «Вказівним пальцем звичайно показують на певну особу або предмет, а також напрямок. Стиснутий кулак – це ознака наголошення на певному аспекті якогось питання. Долоня, обернута догори, може мати кілька значень. Промовець пропонує слухачам зважити якийсь план або оцінити якусь дію. Долоня, обернута донизу, означає незгоду, презирство, відмову. Крім того, розрізняють три рівні, на яких можна жестикулювати: нижній рівень (від попереку вниз), середній (між попереком і плечима) і високий (від плечей угору). Жести на нижньому рівні виражають думки й почуття, пов’язані з ненавистю, опором. Жестикулюють здебільшого в межах середнього рівня. Ці жести супроводжують більшу частину промови. На верхньому рівні жестикулюють, коли говорять про величні ідеали і коли звертаються до високих почуттів». [69, с 100].
Найважливішим компонентом позамовної виразності читання, мовлення є міміка – виражальні рухи м’язів обличчя. За допомогою міміки передаються найрізноманітніші людські переживання. Міміка органічно пов’язана зі словом і змістом тих переживань, емоцій, почуттів, які ним інформуються. Якщо слово лише сповіщає про певний стан особи, її настрій, вияв емоцій, то міміка їх відтворює.
Для вдалого застосування міміки потрібно її усвідомлювати в єдності з визначенням емоційної функції наголошених слів. Немає почуттів, які б могли виявлятися без емоційної реакції. Проте готових однакових рецептів на вияв самих реакцій (як використати погляд, як застосувати мускульні рухи обличчя для виразу того чи іншого почуття) нема. Постійні спостереження за виявом емоцій в інших людей дадуть можливість відшукати і запозичити мімічні вияви, які характеризуються тонкістю і високою культурою вираження почуттів, а тренування, вправи перед дзеркалом допоможуть ефективно застосувати їх на практиці.
Треба вміти підготувати твір для читання та аналізу – провести літературознавчий і дійовий аналіз тексту, де необхідно знати: як аналізувати образи щодо втілення ідеї, конкретно-чуттєвого уявлення і основного джерела емоційного впливу; як підійти до визначення творчих перспективних завдань наскрізної словесної дії і аналізу тексту. Підготовка твору для читання потребує застосування відповідних знань теорії і практики виразного читання. Тільки серйозний попередній аналіз тексту може забезпечити правильність читання твору і правильність сприймання його змісту слухачами.
Художній твір відбиває пережиті письменником картини життя, факти чи явища природи. Тому підготовку твору до читання треба розпочинати з відомостей про автора. Це полегшує роботу вчителя – читця над твором. Далі слід не раз уважно прочитати твір, глибоко вникнути у зміст. Слово треба сприймати не ізольовано, а в контексті, тобто в поєднанні з іншими відповідно до загального змісту фрази. Адже письменники часто для виявлення певної думки беруть слова чи словосполучення не в прямому, а в переносному значенні.
Роботу над текстом твору доцільно починати з розгляду теми, оскільки вона вказує на те, про що написаний твір, на проблеми, які ставить при цьому автор і сприяє виявленню і усвідомленню ідеї. Важливе значення у попередній роботі над текстом має розгляд композиції та сюжету твору. Аналіз взаємозв’язку композиційних компонентів (образів, картин, подій, ситуацій) та виявлення й усвідомлення основних елементів ланцюга подій сюжету (експозиції, зв’язки розвитку дії і кульмінації) допомагають вникнути в ідейно-естетичний зміст твору, знайти способи передачі ідейного змісту. Аналіз образів твору особливе значення має з трьох поглядів: втілення ідеї, конкретно-чуттєвого уявлення, основного джерела емоційного впливу на слухачів.
Працюючи над образами та елементами їх характеристики, письменник ставить своїм основним завданням якомога повніше, чіткіше і зрозуміліше розкрити через них ідейний зміст, виразити свої почуття. Завдання читця – озвучити цей зміст, вираження почуттів та ідеалів автора і схвильовано донести їх до слухача.
Важливою ділянкою роботи над текстом є розкриття підтексту, тобто внутрішнього змісту слова. Лише усвідомивши зміст кожної фрази, кожного слова, можна правильно знайти всі засоби виразного читання: потрібну інтонацію, правильне застосування її елементів (логічних і психологічних пауз, логічних та емоційних функцій наголосу, мелодики, темпу). Під фразою чи окремим словом може приховуватися зміст інший, ніж їх пряме значення. Підтекст охоплює смислове звучання тексту і його емоційну насиченість. Щоб краще вникнути в підтекст, потрібно розрізняти думки і зміст, які не завжди збігаються. Отже, той зміст, який вкладається читачем у слова тексту і є підтекстом. Літературознавчий аналіз твору закінчується визначенням головної мети читання, яка виходить з основних завдань твору, його виховного й освітнього значення.
Наступним етапом підготовки твору для читання є його дійовий аналіз – процес роботи над текстом, який розкриває і виявляє наскрізну словесну дію та основні етапи її розвитку. Наскрізна словесна дія – це безпосереднє відтворення тексту з відповідним використанням міміки, жесту. Живе слово впливає на фантазію дітей, спонукає їх бачити, переживати, оцінювати зображені автором явища життя так, як бачить, переживає, оцінює їх сам читець-учитель.
Для вчителя, який не тільки читає дітям твір, а й аналізує його з ними і безпосередньо навчає їх виразно читати, потрібно ще й визначити відповідні завдання щодо послідовного аналізу. Для цього слід накреслити етапи наскрізної словесної дії та послідовного аналізу твору:
1. Розчленувати твір на частини так, щоб між ними був постійний внутрішній зв’язок. (Доцільно враховувати композицію твору. Визначення в тексті експозиції, зав’язки, розвитку дії, кульмінації і розв’язки допомагає членувати твір.)
2. До кожної частини знайти заголовок. (Назви частин слід давати образні, щоб вони збуджували фантазію дітей і випливали зі змісту самих частин, конкретизували їх суть.)
3. Визначити перспективне творче завдання до кожної частини. (Доцільно продумувати ділянки впливу на психіку дітей: розум, уяву, почуття, і якій з цих ділянок віддавати перевагу, опрацьовуючи текст окремої частини.)
4. Зробити відповідні позначки для читання – розписати мовну партитуру. (Доцільно розмічати не все підряд, а тільки ті місця тексту, які можуть бути неправильно прочитані.
1.2 Значення виразного читання у навчальній діяльності молодших школярів
Володіючи теоретичними основами і практичними навиками виразного читання виконавець залучає до творчості слухачів, впливає на їхні почуття, розум, волю…Виразне читання ми сприймаємо із великої сцени, із засобів масової інформації, у повсякденному житті у процесі спілкування. Та вперше із терміном виразне читання стикаємось у школі. Виразне читання у школі – це засіб впливу на всебічний розвиток дітей через твори художньої літератури різних жанрів, інші джерела писемної мови, безпосереднє слово вчителя.
Формування в учнів першооснов самостійної читацької діяльності, сприяння розвитку інформаційної культури молодших школярів, виховання особистості дитини засобами художніх та науково-пізнавальних творів є метою курсу «Читання». Художня література як мистецтво слова і навчальний предмет займає важливе місце у розвитку особистості у дитячому віці. Художні образи служать могутнім засобом впливу. Читання набуває особливого значення як специфічний предмет навчання, виховання і розвитку дитини.
У процесі вивчення предмету здійснюється мовленнєвий, морально-естетичний, літературний, інтелектуальний розвиток школярів, виховується дитяча особистість. Під час читання формується ставлення дитини до навколишньої дійсності, її громадська позиція, збагачуються почуття, розвивається творча уява, значною мірою задовольняються пізнавальні інтереси молодших школярів. Досягнення цілі курсу передбачає вирішення таких завдань:
– формування і розвиток мовленнєвих умінь і навичок, провідною з яких є навичка читання;
– розвиток інтересу до читання, ознайомлення учнів з дитячою літературою в багатоманітності її тематики, жанрово-родових форм;
– формування повноцінного сприймання, розуміння, відтворення художнього, науково-пізнавального текстів шляхом засвоєння відповідних навчальних і читацьких умінь;
– розвиток емоційної і почуттєвої сфер учнів, образного мислення, уміння висловлювати елементарні оцінні судження щодо прочитаного;
– формування морально-етичних уявлень і почуттів, збагачення соціального досвіду школярів;
– розвиток творчих здібностей школярів;
– формування спеціальних умінь самостійно і продуктивно працювати з дитячою книжкою, різними джерелами друкованої продукції для знаходження потрібної інформації; орієнтуватися у світі книжок і вибирати для задоволення власних пізнавальних потреб.
У дітей молодшого шкільного віку досвід міжособистісних стосунків обмежений вузьким колом зв’язків з навколишнім світом. Виразне читання художніх творів, у яких розкривається внутрішній світ переживань, думок, мрій людини, розширює життєвий досвід, сприяє усвідомленню ними цінностей, норм поведінки, які підтримуються суспільством. Осмислення змісту творів, у яких описано почуття і вчинки дійових осіб, викликає у дітей глибоке співпереживання, що є своєрідним особистісним засобом освоєння дійсності, дозволяє їм зрозуміти внутрішній світ інших людей.
У філософії пізнання розрізняється почуттєвий, теоретичний і практичний досвід людини. Початком розвитку особистості є почуттєвий досвід. «Ніщо – ні слова, ні думки, ні навіть вчинки наші не виражають так ясно і правильно нас самих і наше ставлення до світу, як наші почування. В них чути характер не окремої думки, не окремого речення, а всього змісту душі нашої та її ладу.» [70, с 96]. Засобами художнього слова здійснюється цілеспрямоване формування морально-етичного та естетичного досвіду вихованців, залучення їх до глибокого сприймання прочитаного, співвіднесення свого «я» із поведінкою інших людей. Співтворчість і співпереживання читача, висловлення ним особистісного ставлення є результатом повноцінного сприймання і розуміння прочитаного.
Мовленнєвий розвиток є засобом і результатом ефективної читацької діяльності. В процесі читання здійснюється мовленнєвий розвиток учнів. Система мовленнєвого розвитку охоплює:
– забезпечення мотиваційно-емоційної складової формування у дітей бажання та інтересу до вивчення рідної мови, її збагачення і використання;
– роботу над наголосом і вимовою слів;
– збагачення словника (введення у словник нових понять, термінів, з’ясування джерел виникнення слів);
– опрацювання образних засобів;
– систематичні вправляння у зв’язному мовленні (діалоги, полілоги, перекази, розповіді, описи, міркування, інсценізації, різноманітні творчі завдання).
Під час підготовки до виразного читання відбувається літературний розвиток учнів: ознайомлення, закріплення і систематизація літературознавчих термінів, понять, засвоєння відомостей про письменників. Учні за завданнями до творів визначають тему, аналізують сюжет, виділяють головного героя, характеризують дійових осіб, встановлюють зв’язок між автором твору і тематикою його творчості. Різнобічне опрацювання твору передбачає сприймання і усвідомлення учнями змісту у взаємозв’язку із аналізом його форми, тобто засобами відображення дійсності, позиції автора. Метою будь-якого аналізу твору є залучення дітей до цікавого, емоційно насиченого художнього пізнання, образного мислення, зміцнення навички та інтересу до самостійного читання. Зміст різних творів дозволяє дітям переконатися, що у кожного має бути своя «співуча пір’їна». Йдеться про розвиток в дітей бажання і здатності до творчості, утвердження цінності творчого ставлення людини до різних справ – малювання, співів, захоплення читанням, працею.
Під впливом виразного читання чи слухання художніх творів в учнів спостерігається розвиток творчих здібностей. Розвиток творчої діяльності учнів на основі прочитаного є новою змістовою лінією програми. Її завдання можна реалізувати, читаючи твори різних розділів. Та найбільшою мірою для цього придатні спеціальні розділи, що є у підручниках кожного класу. У 2 класі – це «Я хочу сказати своє слово», у 3 – «Візьму перо і спробую», у 4 – «У кожного є співуча пір’їнка». Ці розділи передбачають різні види творчих завдань, які стимулюють розвиток компонентів літературно-творчих і образно-творчих здібностей учнів.
Виразне читання вчителя стимулює розвиток в учнів особливого вміння бачити і чути те, чого не помічають інші, тонше відчувати, яскравіше висловлюватися. Діти вчаться бачити навколо себе дива, уявляти невидимі і непочуті дійства, складати казки, вірші, загадки. Розвиток літературних творчих здібностей учнів є складним багатоплановим процесом. Він спирається на такі пізнавальні і творчі здібності:
– спостережливість, здатність побачити незвичайне у звичайному;
– розвинену уяву, вміння фантазувати, змінювати об’єкт;
– розвинене мовлення, образне мислення;
– допитливість, пізнавальний інтерес.
Творчості, хоча б на рівні наслідування, навчається кожна дитина. Для цього використовуються різні прийоми, які допомагають створювати художні образи: комбінування (відомі елементи вступають у нові зв’язки, поєднуються і синтезуються в новий образ); аглютинація (поєднання двох різних частин в одному образі); акцентування однієї деталі образу (якась виразна риса посилено висувається на передній план); прийом перебільшення або надмірного зменшення (образи Дюймовочки, Хлопчика-Мізинчика, Змія із семи головами тощо); прийом перенесення типових дій з одного об’єкта на інший (звірі, рослини, що виконують людські дії); перенесення обставин сучасного життя в прадавнє або далеке майбутнє; прийом перевтілення одних образів в інші. Виразне читання створює достатні передумови для емоційного і креативного спілкування учнів з книгою, природою, для аналізу власних вражень, почуттів, уявлень, стимулюючи дітей до літературної творчості.
Виразне читання тексту вчителем під час роботи з дитячою книжкою сприяє розвитку емоційної та інтелектуальної чутливості, громадських, ідейно-моральних позицій і поглядів, високих естетичних смаків і потреб у читанні, вмілому введенню школярів у широкий і привабливий світ книжки. Якщо учням цікаво слухати художній твір, то кожна зустріч з дитячою книжкою забезпечить їм пізнання світу в усій його різноманітності, розвиток психічних процесів: аналізу, узагальнення, оцінок, кількісних, якісних часових, причиново-наслідкових зв’язків.
Читання – основний компонентів розвитку мовленнєвої діяльності школярів, важливий засіб естетичного, морально-етичного впливу на учнів, засіб розвитку літературної творчості, засіб формування особистості. Тому так важливо в початкових класах сформувати в учнів виразність читання, уміння працювати з різними видами текстів, забезпечити максимальний вплив твору на школяра.
Уміння і навички виразного читання мають загальнонавчальний характер, є засобом вивчення практично всіх навчальних предметів, сприяють саморозвитку і самовираженню особистості дитини.
2. Шляхи формування і вдосконалення навички голосного читання в учнів початкової школи
2.1 Компоненти навички читання
Смислова і технічна сторони читання
Протягом навчання в початковій школі учні оволодівають повноцінною навичкою читання, яка характеризується злиттям технічної і смислової її сторін.
Смислова сторона читання передбачає розуміння школярами:
значень переважної більшості слів, ужитих у тексті як у прямому, так і в переносному значеннях;
змісту кожного речення тексту, смислових зв’язків між ними, окремими частинами тексту (абзацами, епізодами, главами);
фактичного змісту прочитаного (вся сюжетна лінія, події, факти, зв’язки, дійові особи, діалоги, узагальнення, значення слів);
основного смислу прочитаного (усвідомлення смислу описаних фактів, подій, вчинків персонажів, розуміння підтексту (3–4 кл.), ідеї, основної думки твору (2–3 кл. з допомогою вчителя).
Технічна сторона читання охоплює такі компоненти: спосіб, правильність, виразність, темп. Кожний з них окремо, як і їх сукупність, підпорядковується смисловій стороні читання, тобто розумінню тексту.
Розрізняють 5 основних способів читання:
– побуквений;
– відривний складовий;
– плавний складовий;
– плавний складовий з цілісним прочитуванням окремих слів;
– читання цілими словами і групами слів.
Перші два способи читання є перехідними. Вони характеризують навичку читання у процесі її становлення, зокрема у першому класі. Три інші – є провідними у 2–4 класах.
Правильність читання полягає в тому, що учень не допускає: заміни, пропусків, перестановок, спотворення, повторів (букв, звуків, складів у тексті). Він читає з дотриманням норми наголошування та орфоепії в системі голосних (ненаголошені[е, и], чітка вимова звука [о], чітким вимовлянням дзвінких приголосних у кінці слова та в кінці складу перед наступним голосним; з нормативним вимовлянням звуків [дж, дз, дз, г, ф], правильною вимовою слів, передбачених програмою для кожного з класів.
Усвідомлення учнями мети виразного читання безпосередньо залежить від розуміння ними змісту і основного смислу твору.
Учні 2 класу під керівництвом учителя вже спроможні усвідомити найпростіші завдання читання під час аналізу творів, зміст яких збігається з їхнім життєвим досвідом. У 2–3 класах школярі все частіше зустрічаються в художніх творах з такими ситуаціями, яких не було в їхньому особистому досвіді. Це ускладнює усвідомлення ними мети виразного читання, яка стає доступною учням завдяки спеціальному аналізу.
Оскільки уміння усвідомлювати завдання читання для молодших школярів є складним, процес оволодіння ним у початкових класах не завершується. Під час оцінювання виразності читання учитель враховує цю обставину. Уміння читати виразно перевіряється лише після попередньої підготовки учнів.
Виразність читання виявляється в умінні учня:
– проникати в емоційний настрій всього твору;
– правильно вибирати і користуватися мовленнєвими засобами виразності-тобто, відповідно до змісту твору правильно робити паузи (логіко-граматичні, психологічні, ритмічні – під час читання віршів); логічні наголоси вибирати потрібний темп читання, інтонацію та змінювати їх залежно від розділових знаків та змісту; чітко вимовляти слова, правильно інтонувати речення, різні за метою висловлювання – розповідні, питальні, спонукальні. Тобто розуміти завдання читання: що саме потрібно донести слухачам своїм читанням.
Темп читання – якість навички читання, яка співвідноситься із способом читання, розумінням змісту та періодом (роком) навчання учня.
Під час навчання молодші школярі оволодівають двома видами читання-вголос і мовчки. Читання вголос – це чітке, плавне, безпомилкове, достатньо виразне читання цілими словами у відповідному темпі. Читання мовчки – читання «очима» без зовнішніх мовленнєвих рухів, характеризується активізацією процесів розуміння, запам’ятовуванням і засвоєнням прочитаного, а також зростанням темпу, порівняно з читанням уголос.
У першому і другому класах рівні опанування темпом читання значно нижчі, ніж у третьому і четвертому класах, де методично обґрунтований темп читання вголос наближається до природного розмовного мовлення особи: 75–95 слів за хвилину. Темп читання мовчки перевищує показники читання вголос орієнтовно на 20–40 слів. У школярів, які дуже добре читають, він може збільшитись у 1,5–2 рази.
Показники темпу (швидкості) читання вголос і мовчки
| Види читання | Семестр | Класи | ||
| 2 | 3 | 4 | ||
| Вголос | І | 25–40 | 55–65 | 70–80 |
| ІІ | 40–60 | 65–75 | 80–95 | |
| Мовчки | І | - | 75–90 | 90–110 |
| ІІ | 45–70 | 90–110 | 100–130 і більше | |
У перших – других класах основна увага зосереджується на інтенсивному формуванні якостей читання вголос. Паралельно з цим в учнів формуються уміння слухати, сприймати й розуміти зв’язне усне й писемне мовлення.
З другого півріччя 2 класу застосовується методика навчання читати мовчки. У 3–4 класах змінюється співвідношення видів читання. Провідне місце у сприйманні й засвоєнні навчального матеріалу належить мовчазному читанню. Відповідно і в роботі з текстом збільшується питома вага вправ і завдань на розвиток смислової сторони читання.
У сучасній школі домінуючим є звуковий аналітико – синтетичний метод навчання грамоти (читання і письма), який передбачає виділення звука у слові, аналіз звука, синтез, засвоєння букви і процес читання.
В основі української графіки лежить складовий принцип, який полягає в тому, що окремо взята буква не може бути прочитана, оскільки вона читається з врахуванням наступних букв. Тому в сучасній методиці навчання грамоти діє принцип складового (позиційного) читання, при якому діти з самого початку орієнтуються на відкритий склад як одиницю читання. Відкриті склади характерні для української мови, будова складу в більшості випадків підпорядкована закону висхідної звучності.
При навчанні читанню першокласник охоплює лише одну букву, і щоб її впізнати, треба порівняти з іншими. Прочитування букви викликає у дитини бажання відразу назвати звук. Однак вчитель вимагає читати цілий склад. Тому приходиться читати наступну букву, тримаючи в пам’яті попередню, поєднати кілька звуків і відтворити те поєднання, що становить єдину звукову структуру складу або слова.
Крім цього, очі початкуючого читця часто гублять рядок, оскільки око не привчене рухатися тільки паралельно рядку, не завжди першокласник розуміє прочитане, тому повторює склади або слова два і більше разів. Інколи дитина намагається вгадати слово за першим складом, за картиною або за контекстом. Усі вказані труднощі поступово зникають у міру того, як збільшується поле читця.
Учні 1–2 класів сприймають предмет загалом, не розчленовуючи його. І у слові вони сприймають перш за все його зміст, а не букву. У перші тижні навчання діти часто змішують поняття «слово», «склад», «звук», «буква», змішують букви, подібні за формою, і звуки, близькі за звучанням. Однак на кожному уроці читання необхідними елементами повинні виступати різноманітні прийоми звукового і буквеного аналізу, підготовка до читання, а також самостійні вправи. Безпосередня робота для формування умінь і навичок читання повинна займати приблизно 2/3 уроку за часом (у поняття читання входить підготовча робота перед читанням, аналіз змісту прочитаного).
На початку букварного періоду учень впізнає і розрізняє букви на позначення голосних і приголосних звуків; читає прямі склади типу «ПГ», «П’Г».Згодом читає слова складами (окремі слова нескладної структури – цілком.). Вже у середині букварного періоду першокласник читає букварні тексти цілими словами (окремі слова ускладненої структури – за одиницями читання), правильно інтонуючи речення, різні за метою висловлювання та інтонацією – розповідальні, спонукальні, окличні (без уживання термінів) з орієнтацією на відповідні розділові знаки.
На другому році навчання учень читає вголос правильно, свідомо, плавно цілими словами (допускається поскладове читання важких слів) у темпі не нижчому 40 слів за хвилину; набуває початкових умінь читати мовчки. Користується прийомами розвитку темпу читання вголос (за завданнями учителя виконує вправи з розвитку оперативного поля читання, зорового і смислового сприймання слів вправляння читання у різному темпі.) Виконує за завданням учителя спеціальні вправи, метою яких є тренування мовленнєвого апарату, відпрацювання правильної артикуляції звуків рідної мови; (чітке вимовляння скоромовок, чистомовок; поєднання голосних та приголосних звуків, закінчення слів, багатоскладових слів). Вимовляє у процесі читання слова з дотриманням норм орфоепії та правильно їх наголошує (за винятком важких для цієї вікової групи слів).
Учень розуміє і може пояснити значення слів, ужитих у тексті у прямому та переносному значеннях; виявляє у тексті незрозумілі слова і вирази, користується виносками; розуміє, що слова в реченні, речення і частини тексту пов’язані між собою за змістом. Виявляє уміння смислової здогадки під час виконання спеціальних вправ,