Xreferat.com » Рефераты по педагогике » Розвиток зв’язного мовлення молодших школярів при вивченні теми "Прислівник"

Розвиток зв’язного мовлення молодших школярів при вивченні теми "Прислівник"

на....

6.Складання словосполучень, в яких прийменник відповідає дієслівному префіксові.

Ввійти в..., забігти за..., відплисти від..., вклеїти в..., доставити до....

7. Вправляння у складанні речень:

1) Складання повної відповіді (простого речення). На питання вчителя "Яка сьогодні погода?" учневі першого класу необхідно дати відповідь, використовуючи одну з конструкцій простого речення:

Сьогодні холодна (тепла, дощова) погода, чи: Сьогодні холодно (тепло, дощить).

2) Розширення речень за питаннями і за допомогою подання слів. Наприклад, речення: Будується дім можна розширити за допомогою відповідей на питання: "Який дім будується? Де будується дім?", словосполучень і слів: новий, дев'ятиповерховий; біля школи, біля річки.

3) Складання речень із поданих слів, словосполучень: Прилетіла, з криком, зграя, галок.

4) Складання деформованого тексту: Виростити, агроном, сорт, новий, жито.

5) Підбір потрібного за змістом, пропущеного в реченні слова: Вночі випав перший сніг. Він лежить білим пухом на асфальті, на дахах будинків, на.... Школярі спішать прокласти першу лижню. Малеча наділа теплі....

6) Складання речень з однорідними членами: Перші весняні квіти з'явилися на (проталини, пагорби, схили ярів).

Вправляння у стилістичній заміні одного виду речень іншими будуть сприяти розвитку мовлення дітей, запам'ятовуванню ними різноманітних моделей слів, збагаченню синтаксичного ладу; зроблять відповідь учня більш вільною (при відповіді на поставлені запитання).

Система підготовчих вправ, які забезпечують розвиток мовлення молодших школярів, містить „систему таких методів і прийомів навчання, як спостереження над мовним явищем, самостійна робота дітей з аналізу словосполучень і речень, робота з розповсюдження, конструювання, складання словосполучень і речень, з використання моделей словосполучень і речень у творчій писемній і усній роботі таких методичних прийомів, як порівняння, співставлення, граматичний розбір, спрямована на розвиток самостійності і творчої активності учнів” [37, 82].

Реалізація принципу взаємозв'язку всіх сторін мови великою мірою підводить дітей до розуміння зв'язків і взаємозв'язків, які існують в мовній системі, тобто створює передумови для формування світосприйняття. В тому випадку, коли вчитель вивчає кожне явище ізольовано, поза зв'язками з іншими сторонами мови, не повторює вивчений матеріал з опорою на порівняння подібних явищ, він наносить велику шкоду розумовому і мовленнєвому розвитку: дитина не може усвідомити роль граматичних знань для правильного писемного мовлення, не сприймає явище в цілому, а засвоює лише окремі його сторони.

Реалізація фонетико-орфоепічного рівня спрямована на проведення звукового аналізу, на посилення уваги до вимовної сторони усного мовлення. Це постійна робота над правильним промовлянням слів, над постановкою наголосу, над інтонаційною стороною мовлення.

Щоб сформувати у дітей уявлення про способи орієнтування в обставинах і завданнях спілкування, треба „створити на уроці навчальну ситуацію, яка б наближалася до природних умов спілкування” [39, 65]. Учні, поставлені в обставини, однотипні з тими, що існують у житті, зможуть під час висловлювання мимоволі враховувати сприймання того, до кого звертаються. Спосіб викладу думки підказуватиметься їм конкретною обстановкою.

Ситуація живого спілкування на уроці може виникнути лише тоді, коли вчитель і учні пройняті взаєморозумінням, радістю спільної праці. За таких умов „виконання вправи перестає бути для учня формальним завданням. Мовлення стає засобом самовираження. Захоплені спільним пошуком, радістю пізнання, діти діляться з учителем почуттями, враженнями” [40, 37]. Обмінюючись думками, вчаться бачити навколишнє, відгукуватися на життя, включатися у нього.

Спосіб постановки завдання – найважливіший інструмент учителя у створенні мотиву мовленнєвої діяльності. Формулюючи те чи інше завдання, учитель бачить конкретну мету даного уроку, його місце в системі інших. Виходячи з цього, він створює мовленнєву ситуацію, яка спонукає учнів до висловлювань, близьких до тих, що існують у дійсності. Одні типи ситуацій мають на меті сформулювати чітке уявлення про функції мовлення; обставини та співбесідників спілкування. Інші – будять уяву, викликають асоціації, підказують свідомості способи оформлення образів, що виникають.

Ефективний прийом формування уявлень про функції мовлення – зіставлення на одну й ту саму тему текстів, художніх і наукових, розповідей, описів та міркувань [30]. Порівнюючи висловлювання, у яких про те саме говориться по-різному, учні усвідомлюють, що тексти бувають різні у залежності від функції мовлення. Вони одержують орієнтири, як знаходити спосіб викладу думки, беручи до уваги обставини і мету спілкування.

На перших кроках навчання найпростішим описам мовленнєва творчість часто зливається з ігровою. Постановку завдань, розповідь-взірець учитель вплітає в сюжетну канву гри. Ігровою ситуацією спрямовує на виділення характерних ознак предмета, що спостерігають діти, текстом-взірцем підказує структуру висловлювань і окремих речень у ньому.

Обрана учнем тема викликає уявлення, почуття, вимагає їх композиційного оформлення, вираження певної точки зору (головної думки). Тема, таким чином, є центром кристалізації авторського задуму [22]. Особливої ваги слід надавати усвідомленню теми і основної думки. Учні мають навчитися визначати межі теми, розуміти, про що слід розповідати, висвітлюючи ту чи іншу тему, які факти добирати для її розкриття. Мають пізнати, що, будуючи текст, необхідно всі компоненти – зміст, структуру, мовні засоби – підпорядковувати темі і основній думці, оскільки істотними ознаками монологічного мовлення є смислова єдність і зв'язність.

Організовуючи навчання, слід іти від спостережень за співвіднесеністю заголовка із змістом твору до формування уявлень про смислову єдність і зв'язність як суттєві ознаки будь-якого висловлювання, вироблення із опорою на ці знання умінь визначати і розкривати тему і основну думку тексту [38, 124]. Здобуті знання про ознаки тексту розширюються під час колективного аналізу, відновлення, редагування текстів і складання розповідей дітей про те, що відбулося у їхньому житті. Учні починають усвідомлювати, що всі речення у тексті, об'єднані темою і основною думкою, розташовані у певній послідовності.

Основним методом роботи з учнями є бесіда, у процесі якої учитель включає вступне слово, вводить ілюстративну опору, конкретизуючи уявлення дітей. Пошукова діяльність активізується складанням словесних малюнків, інтонаційним виділенням найважливіших для вираження думки слів, поданим планом, постановкою проблемних завдань [42].

Учні переконуються, що для висловлення думки часто буває недостатньо одного речення, особливо коли необхідно довести своє твердження, пояснити, підкріпити прикладами або розповісти про ряд подій чи намалювати картину, предмет. Для повноцінного спілкування необхідно навчитися об'єднувати у єдине смислове ціле групу речень, тобто будувати зв'язне висловлювання. Завдяки пізнанню суттєвих ознак монологічного мовлення — смислової єдності і зв'язності — для учнів стають зрозумілими способи усвідомлення теми і основної думки тексту.

Важливе значення для розвитку мовлення має робота над словом. Слово – основна одиниця мовлення. „Багатство словника – ознака високого мовленнєвого розвитку людини. Важливо, щоб засвоєння нових слів проходило не стихійно” [21, 67], тобто вчитель керував цим процесом і таким чином полегшував би його для учнів, забезпечував правильність повноту засвоєння.

У словниковій роботі виділяють чотири аспекти:

збагачення словника, тобто засвоєння тих нових слів, яких школярі раніше не знали взагалі, нових значень слів;

уточнення словника, тобто поглиблення розуміння вже відомих слів, з'ясування їх відтінків;

активізація словника, тобто включення якнайширшого кола слів у мовлення кожного учня, введення слів у речення, засвоєння поєднання слів з іншими словами, доречність їх вживання в тому чи іншому тексті;

усунення нелітературних слів, які вживають інколи молодші школярі, виправлення помилкових наголосів вимови [28, 132-133].

Всі чотири напрямки тісно пов'язані між собою.

Звичайно, не кожне слово потребує всебічного вивчення. Характер цього пояснення обумовлюється темою, метою уроку та лексичним матеріалом. Таким чином, володіти мовою – це значить уміти передавати своїми словами думки, почуття, враження. Щоб домогтися цього, слід вивчати мову і працювати над її удосконаленням.

С.Дорошенко виділяє чотири групи узагальнених умінь зв'язного мовлення (їх можна назвати комунікативними):

інформативно-змістові,

структурно-композиційні,

граматико-стилістичні,

редагування [27, 62-63].

Співвідносяться ці способи мовленнєвої діяльності з основними етапами творення тексту (орієнтування, планування, реалізація, контроль).

Група інформативно-змістових умінь забезпечує оволодіння змістом повідомлення. Вона включає уміння орієнтуватися в умовах спілкування, усвідомлювати тему і основну думку висловлювання та добирати для нього необхідний матеріал.

Будь-яке висловлювання розпочинається із орієнтування у ситуації спілкування. Аналізуються умови, мотиви мовлення: з'ясовується, для чого створюється дане висловлювання (з метою спілкування, повідомлення чи впливу на співбесідника, до якого воно призначене (добре знайомій людині чи багатьом невідомим). Якщо ж аналіз умов здійснено правильно, будувати саме висловлювання уже неважко, оскільки програма його визначається переважно завданнями і обставинами.

В умовах шкільного навчання ситуація уроку знімає природну комунікативність мовлення. Саме тому виникає потреба ввести учнів у мовленнєву ситуацію і навчити орієнтуватися у ній [24]. Слід створити такі умови, які б викликали внутрішнє спонукання висловити свої думки і почуття, бажання розповісти про свої враження, побачене і пережите.

Мотив мовлення виникає у дітей у зв'язку із яскравими враженнями, коли вони зримо уявляють обстановку, ті місця, тих людей, про яких вони розповідають, чітко усвідомлюють функції мовлення. Важливо також сформувати у них наочне уявлення про адресата мовлення, передбачити такі прийоми, які б спонукали малого автора задуматись над тим, як читач (слухач) буде сприймати його висловлювання. Така установка розвиває усвідомлену потребу враховувати в процесі побудови тексту сприймання співбесідника, виховує стійкий інтерес до роботи над творами як видом навчальної діяльності.

Розпочинаючи роботу над побудовою тексту, будь-який мовець повинен чітко уявляти, про що він хоче розповісти, для чого, як, яким способом буде викладати свої думки [37, 80].

Тема висловлювання — це „питання, яке вирішує автор, це те, про що розповідається у творі. Основна думка — це відповідь на поставлене темою питання (заради чого говориться)” [32, 14]. Розв'язуючи дане питання, автор добором фактів, мовних засобів, послідовністю, способом і стилем викладу матеріалу виражає основну думку твору. Без чітко вираженої мети, основної думки мовлення стає беззмістовним, перестає слугувати меті спілкування.

Тому важливо з перших кроків роботи над розвитком монологічного мовлення навчати школярів вдумуватися у формулювання теми, осмислювати її зміст, межі. Саме з обмірковування теми розпочинається спілкування автора із співбесідником. Формулювання теми допомагає уявити автору, як його мовлення буде сприйняте тими, кому воно адресоване. Таке уявлення спрямовує хід думки, добір кращих мовних варіантів для її вираження залежно від типу і стилю мовлення.

Завдання усвідомити тему та її межі, підпорядковувати свій виклад основній думці вимагає оволодіння уміннями добирати матеріал для висловлювання, фіксувати його, користуватися ним у творчій праці [22].

Дітям у молодшому шкільному віці важко вичленити у предметах, які вони спостерігають, суттєві ознаки, встановлювали залежність між ними. У них ще недостатньо сформовані уміння порівнювати схожі явища, робити висновки, узагальнення. Тому під час підготовки до твору їм важко відібрати з того, що вони бачать, найістотніше, те, що стосується теми, відкинути другорядне, що не відповідає задуму. У зв'язку з цим необхідно передбачити систему засобів і прийомів, які б вчили школярів спостерігати — бачити, чути, відчувати, помічати в предметах і явищах їх яскраві, характерні ознаки й аналізувати бачене. Потрібно прищепити їм навички самостійної роботи над книгою, картиною, навчити способам фіксації своїх спостережень, вражень, роздумів.

Збір матеріалу для висловлювання безпосередньо пов'язаний із його систематизацією. На думку С.І.Дорошенка, це „складне уміння, яке включає ряд мислительних операцій. Потрібно навчити дітей:

аналізувати зібраний матеріал, відбирати у ньому те, що необхідне для розкриття задуму;

групувати зібране, пов'язуючи між собою факти, думки в окремі частини (мікротеми) висловлювання;

визначати, у якій послідовності доцільно розташувати ці логічно завершені частини;

продумувати смислові зв'язки між частинами тексту і сусідніми реченнями та знаходити словесне вираження цих зв'язків;

виділяти особливо значимі для висловленої думки слова (за допомогою граматичних та інтонаційних засобів) [28, 268-269]”.

Зібраний і систематизований матеріал може бути викладений по-різному. Мовець вибирає певний спосіб викладу думки — розповідь, опис чи міркування. Це залежить від того, які завдання стоять перед ним: потрібно розповісти про якісь події, описати даний предмет або явище чи довести певні твердження. Кожен із способів викладу має особливості побудови, потребує мовного оформлення, може мати певне стилістичне вирішення.

Предметом постійної уваги має бути збагачення словника і граматичної структури мовлення молодших школярів. Слід передбачити систему вправ, зорієнтованих на засвоєння синонімічних і співвідносних мовних засобів для вираження означальних причинно-наслідкових відношень. Уміння добирати відповідні лексичні, граматичні та інтонаційні засоби для вираження думки називаються граматично-стилістичними [39, 254].

Розглянуті чотири групи комунікативних умінь (інформаційно-змістові, структурно-композиційні, граматико-стилістичні, редагування) знаходять повне втілення у творах як самостійній вправі з розвитку монологічного мовлення. У початкових класах школярі вчаться будувати твори різних композиційних форм: розповіді, міркування, описи наукового й художнього стилів, знайомляться з окремими зразками ділових текстів.

Щоб реалізувати завдання розвитку зв’язного мовлення, використовуються комплексні вправи. Їх мета – поєднати два нерозривні процеси — засвоєння мовних знань і застосування їх з метою спілкування. Принципово „важливим у методиці комплексних вправ є те, що будуються вони на основі текстів у поєднанні з сюжетною картиною, іноді малюнком, кадрами діафільму або дидактичною грою. Добираються такі тексти, у яких виучувані форми є типовими і виконують основне смислове навантаження. Цим забезпечується комплексна постановка завдань: формулюються мовленнєві завдання, виконання яких створює водночас ситуацію для розв'язання граматичних” [37, 57-58].

Розвивальний ефект комплексних вправ полягає у тому, що ситуація мовленнєвого спілкування націлює на усвідомлення граматичних понять та їх ознак, а розв’язання граматичних завдань стимулює мовленнєву творчість.

Комунікативні завдання, які використовуються на уроках мови, не потребують додаткової затрати навчального часу. Вони розв'язуються у комплексі з граматичними, орфографічними на одному і тому ж дидактичному матеріалі. Зв'язні висловлювання організовуються не лише на завершальному етапі вивчення тієї чи іншої теми чи розділу, а на всіх уроках, передбачених для її засвоєння, починаючи з першого.

Комплексні вправи характеризуються широтою свого застосування. Ними можна скористатися на всіх етапах пізнання. Під час ознайомлення з новими знаннями комплексна постановка завдань привертає увагу учнів до суттєвих ознак розглядуваних мовних явищ, їх ролі у вираженні думки. У процесі закріплення комплексні завдання націлюють на оволодіння прийомами розрізнення, узагальнення, систематизації мовних понять та одночасно формують уміння добирати потрібні слова, речення залежно від мети спілкування.

Будуючи кожен урок мови, важливо передбачити, щоб усі його етапи базувалися на основі тематично близьких комплексних вправ. Такий спосіб організації зв'язних висловлювань і засвоєння мовних знань відкриває широкі перспективи для поєднання завдань з різним ступенем трудності, самостійності і творчості, підсилює їх розвивальну спрямованість.

Способи комплексної постановки граматичних і комунікативних завдань визначаються змістом мовної категорії, що вивчається, сутністю її ознак, етапом засвоєння, а також досвідом дітей [32]. Під час ознайомлення з граматичними поняттями доцільною є постановка комплексних завдань, яка ґрунтується на аналізі текстів, їх відновленні, зіставленні, переконструюванні з опорою на картину.

Можна користуватися вправами такого типу [27]:

Так, у загадці про зайчика Довгі вуха, куций хвіст, невеличкий сам на зріст найбільш вагомими для висловленої думки є прикметники довгі, куций, невеличкий. Ці слова живописно малюють ознаки цього лісового звірка. На основі даного тексту ставимо запитання: Які слова допомогли відгадати загадку? На які питання вони відповідають? Що означають ці слова? До якої частини мови належать?

Ці завдання за способом постановки комплексні: ставиться завдання мовленнєве (відгадати загадку), яке водночас привертає увагу дітей до граматичних особливостей вжитих слів, підводить до розуміння лексичного значення прикметника як частини мови, здатності називати ознаку предмета.

У тексті «Ідуть морози. Один одного лютіші. З ялини на ялину перестрибують. Потріскують та виляскують, звірів лякають» основне смислове навантаження виконують дієслова. Вони зримо малюють персоніфікований образ морозів. Постановка завдань: «Якими ви уявляєте морози? Через які дії автор змальовує вдачу морозів, які один одного лютіші?» — комплексна. Вона забезпечує виділення суттєвих ознак дієслів у процесі аналізу їх живописної функції.

Розкриваючи суттєві ознаки прислівника як частини мови, ставимо завдання поширити текст (використовуючи слова із довідки), а потім — зіставити вихідний і поширений тексти.

Прочитайте мовчки обидва тексти.

1. Повівав легенький вітерець.

Лопотіли осички.

Похитувалася папороть.

2. Зранку повівав легенький вітерець.

Вгорі лопотіли осички.

Внизу поважно похитувалась папороть. (За М. Пришвіним)

У якому із текстів повніше змальована картина природи? Які слова допомагають більш зримо уявити ранок у лісі. Прочитайте ці слова. Поміркуємо над їх значенням і роллю в реченні.

Встановіть зв'язок слів у кожному із речень.

На які запитання відповідають слова зранку, вгорі, внизу, поважно? З якою частиною мови пов'язані? Що означають? Якими членами речення є?

Спостереження за живописною роллю прислівників у мовленні вводить дітей в ситуацію пошуку. Зіставляючи обидва тексти (вихідний і поширений), учні знаходять слова, які допомагають зримо уявити, де, коли, як відбуваються події твору. З опорою на графічні форми аналізують ці слова за зв'язками і роллю в реченні, ставлять питання до цих слів і на основі цього виділяють те типове, що характеризує прислівник як частину мови.


1.3 Програмові вимоги до вивчення теми «Прислівник» у початкових класах


„Прислівник характеризує дію, стан або ознаку, названі дієсловом, прикметником, іншим прислівником або, рідко, іменником” [26, 242]. Наприклад, у реченні Одна в нас голова, хоч би ми як несли її високо (М. Рильський) прислівник високо характеризує дію несли, а прислівник як — ознаку дії високо. У реченні Погода була напрочуд гарна (І. Франко) прислівник напрочуд характеризує ознаку предмета гарна.

Прислівник — незмінна частина мови. Частина прислівників може мати лише ступені порівняння. „За значенням та роллю в реченні прислівники бувають обставинні, предикативні і модальні” [55, 386-388].

Обставинні прислівники вказують на різні обставини. Вони поділяються на дві великі групи: якісно-кількісні і власне обставинні. До якісно-кількісних належать прислівники способу дії, міри й ступеня. Різницю між ними іноді буває важко встановити, настільки їхнє значення близьке.

Прислівники способу дії уточнюють значення дієслова, характеризуючи дію з погляду її перебігу, способу, якості, і відповідають на питання як? яким способом?: добpe, вдало, поволі, вголос, приємно, гуртом, по-нашому, по-давньому, сам на сам, віч-на-віч.

Прислівники міри й ступеня уточнюють значення дієслів, прикметників та прислівників, указуючи на різний якісний і кількісний вияв дії або ознаки, і відповідають на питання скільки? наскільки? якою мірою? як багато?: настільки, дуже, надзвичайно, трохи, ледве, дотла, дощенту, двічі, утричі, вдруге. Сюди слід віднести й прислівники, вжиті у формі вищого й найвищого ступенів порівняння, та прислівники із значенням безвідносної міри - ознаки: краще, найкраще, дужче, найдужче, холоднувато заважко, пречудово, страшенно. До власне обставинних належать прислівники, які характеризують дію з погляду місця, часу, причини, мети, умови.

Прислівники місця вказують на місце дії або напрям руху і відповідають на питання де? куди? звідки? яким шляхом?: там, кругом, угорі, згори, вниз, праворуч, попереду, додому, здалеку, манівцями.

Прислівники часу позначають час дії, її початок, межу в часі, тривалість, повторюваність і відповідають на питання коли?: вранці, учора, напередодні, щоразу, дотемна, зроду, з давніх-давен, довіку.

Прислівники причини вказують на причину дії і відповідають на питання чому? з якої причини?: тому, згарячу, зосліпу, спересердя, знічев'я, зопалу, знестямки, спрожогу, хоч-не-хоч.

Прислівники мети вказують на мету дії і відповідають на питання навіщо? з якою метою?: навмисне, наперекір, напоказ, жартома, на зло, у гості [61].

Прислівники умови вказують на умову дії і відповідають на питання за якої умови?: принагідно, безнадійно, безперечно, безумовно, обов'язково, закономірно, випадково. Цих прислівників, як і прислівників причини й мети, у мові небагато.

Предикативні прислівники виступають у ролі присудка в безособових реченнях. Вони можуть виражати:

а) стан природи: тихо, вітряно, морозно, хмарно, сонячно,

б) стан людини: соромно, душно, страшно, байдуже, досадно, кривдно, образливо, радісно, приємно, лінь, гріх;

в) потребу: треба, потрібно, необхідно, можна, важливо, варто, пора;

г) відсутність: ніде, ніколи, нема, не видно [55, 385].

Модальні прислівники слугують для виявлення ставлення мовця до сказаного й у реченні виступають у ролі вставних слів. Сюди належать: мабуть, очевидно, безперечно, може, на жаль, на щастя, по-моєму, по-перше, по-друге тощо. Наприклад: Мабуть, ніщо так не радує людський зір, як зримий результат роботи (Ю. Мушкетик).

Поділ прислівників на обставинні, предикативні й модальні великою мірою умовний. Іноді ті самі прислівники можуть належати і до обставинних, і до предикативних, залежно від їхніх синтаксичних функцій. Наприклад, у реченні В кімнаті приємно пахне свіжими пасками (З.Тулуб) прислівник приємно має обставинне значення способу дії. А в реченні В гості я до неї ходитиму, бо в неї досить цікаво і приємно (Леся Українка) той самий прислівник має предикативне значення. Такі самі значення має, наприклад, і прислівник важко в реченнях: Зітхнула Настя важко, обтерла сльози дрібні (Марко Вовчок) і Чогось мені так важко на серці, така в мене журба, що я й не знаю, де й дітись! (І.Нечуй-Левицький) [45].

Є прислівники, які можуть однаково виконувати обставинні, предикативні й модальні функції, як, наприклад, у реченнях Антін очевидно вагався. Для мене очевидно, що Ви не бережетесь (З тв. М.Коцюбинського). З поїзда зійшло лише кілька пасажирів. Очевидно, то були місцеві, вони одразу кудись зникли (В. Козаченко), де прислівник очевидно виступає то як обставинний, то як предикативний, то як модальний [56, 267].

За походженням прислівники бувають:

а) первинні (їх ще називають займенниковими): де, куди, тут, там, туди, сюди, коли, тоді, як, так;

б) похідні (утворені від первинних): деінде, подекуди, повсюди, звідки, звідти, відколи, досі, поки, ніде, ніколи, ніяк, десь, коли-небудь;

в) відіменникові: згори, завчасу, вночі, щодня, гуртом, бігом, нишком, жартома, жаль, сором;

г) відприкметникові: тихо, далеко, здалека, нашвидку, досита, знову, по-старому, по-військовому, по-українському;

ґ) відчислівникові: вперше, вчетверо, надвоє, двічі, тричі, по-перше;

д) відзайменникові: нізащо, потім, зовсім, надто, по-моєму;

є) віддієслівні: навстоячки, навприсядки, перегодя, хвилююче, нехотячи;

є) складні (утворені складанням кількох основ): праворуч, обіруч, нашвидкуруч, натщесерце, босоніж, стрімголов, мимохідь, повсякчас, споконвіку, віч-на-віч, рано-вранці, тишком-нишком;

ж) складені (у вигляді словосполучень): плече в плече, день у день, раз у раз, раз по раз, раз за разом, час від часу, нога за ногою, сам на сам, кінець кінцем, ні в сих ні в тих, ні за що ні про що, куди завгодно [61, 512-513].

Правопис прислівників досить складний. Більшість із них пишеться разом, проте є й такі, що пишуться через дефіс, через два дефіси, двома та більше словами тощо: удосвіта, додому, по-іншому, рано-вранці, коли-не-коли, віч-на-віч, з давніх-давен, на світанку, з дому, раз у раз, з дня на день.

Прислівники від прикметників утворилися в основному трьома способами:

а) за допомогою суфіксів -о, -е: радісний – радісно, щоденний – щоденно, схвильований – схвильовано, гарячий – гаряче, байдужий – байдуже;

б) злиттям прийменника з короткою формою прикметника в різних відмінках: здалека, стиха, дочиста, замолоду;

в) злиттям прийменника по з повним прикметником: по-українському, по-рідному, по-ведмежому [36].

Прислівники, утворені від прикметників за допомогою суфіксів -о, -е, повністю зберігають усі особливості творення й написання цих прикметників: туманний — туманно, нескінченний — нескінченно, шалений — шалено, скажений — скажено, нежданий — неждано, гарячий — гаряче.

Якщо такий прислівник походить від якісного прикметника, що має ступені порівняння, то має ступені порівняння, які творяться так само, як і в прикметника: близько — ближче, найближче, якнайближче; високо — вище, найвище; легко — легше, найлегше; голосно — голосніше, найголосніше.

За походженням прислівники на -о, -е — це колишні короткі прикметники середнього роду в називному (знахідному) відмінку.

Велика група прислівників утворилася поєднанням прийменників із короткими формами прикметників в непрямих відмінках, а саме:

а) прийменників з (с), за, до, від із прикметниками чоловічого або середнього роду в родовому відмінку: знову, згарячу, здалеку, зрідка, стиха, сповна, замолоду, затемна, засвітла, досита, допізна, віддавна;

б) прийменників на, за, в із прикметниками середнього роду в знахідному відмінку: начисто, нарізно, наліво, навмисне, заново, задовго, востаннє;

в) прийменників в (у), на, по з прикметниками чоловічого або середнього роду в місцевому відмінку: уповні, на рівні, назовні, напоготові, помалу, пораненьку, попросту [18, 269].

Прислівники, утворені злиттям прийменника з короткою формою прикметника в різних відмінках, пишуться разом: віддавна, завидна, дочиста, насухо, потиху, помаленьку, згарячу, змалку, востаннє.

Три прислівники, які утворені поєднанням прийменника з повною формою прикметника, пишуться окремо: в основному в середньому, в цілому.

Продуктивним залишається спосіб творення прислівників поєднанням прийменника по з повною формою прикметника чоловічого роду в місцевому відмінку: по-батьківському, по-християнському, по-родинному, по-дилетантському, по-європейському. Прислівники, утворені від прикметників на -ський (-цький -зький), а також похідні від назв тварин, замість -ому можуть мати кінцівку -и: по-батьківськи, по-християнськи, по-німецьки, по-французьки, по-вовчи, по-ведмежи.

Прислівники, утворені злиттям прийменника по з повним прикметником на -ому (-и), пишуться через дефіс: по-новому, по-бойовому, по-братньому, по-давньому, по-солдатському і по-солдатськи, по-турецькому і по-турецьки, пo-заячому, по-ведмежому. Це стосується і прислівників, утворених таким же чином від займенників: по-іншому, по-всякому, по-нашому, по-твоєму [15].

Прислівники на зразок по-новому треба відрізняти від поєднання прийменника з прикметником по новому. Прислівник відповідає на питання як?: Живемо по-новому. Прийменник із прикметником відповідає на питання по якому?: Машини пішли по новому мосту. Прийменник у цьому словосполученні пов'язується не з прикметником, а з іменником: по мосту.

Частина прислівників утворилася від застиглих відмінкових форм іменників. Ці прислівники співвідносні:

а) з називним відмінком іменників: жаль, шкода, сором, гріх, не первина;

б) з родовим відмінком іменників: руба, сторчака, кружка, голяка;

в) з орудним відмінком однини іменників: нишком, раптом, галопом, бігцем, мигцем, назирцем, прихапцем, похапцем; із давньою формою орудного відмінка множини: верхи, пішки, рачки, цапки, задки; з давньою формою орудного відмінка однини: ницьма, жартома, притьма, дарма, кружкома [61, 521].

Прийменники стоять перед іменниками і можуть відділятися від них означеннями: до хати — до рідної хати, до своєї хати. Лише кілька прийменників можуть стояти й після іменника: порядку ради, підступам наперекір, йому навздогін.

Відчислівникових прислівників в українській мові небагато. Два з них – двічі і тричі утворені без префіксів за допомогою суфікса -чі. Похідні від них — подвічі, потричі, удвічі, утричі.

Інші прислівники виникли внаслідок злиття прийменників із відмінковими формами числівників, а саме:

а) прийменників в (у), на, по із збірними числівниками в знахідному відмінку: удвоє, утроє, учетверо, надвоє, натроє, начетверо, по двоє, по троє;

б) прийменників в (у), по, за з числівниками середнього роду в знахідному відмінку: вперше, вдруге, по-перше, по-друге, водно, заодно;

в) прийменника в (у) з кількісними числівниками в місцевому відмінку: удвох, утрьох, учотирьох [26, 265].

Прислівники, утворені поєднанням прийменника з числівником, пишуться разом: вперше, вп’яте, водно, вдвоє, вчетверо, заодно, натроє, навосьмеро, утрьох, увісьмох, удвічі, потричі. Виняток з-поміж цих прислівників становлять ті, які починаються на по. Вони пишуться:

а) разом: поодинці, подвічі, потричі;

б) через дефіс: по-перше, по-друге і т. ін.;

в) окремо: по одному, по двоє, по троє тощо [35, 123].

Прислівники, утворені від числівників, треба відрізняти від поєднання прийменника з числівником: подались удвох і у двох вікнах, розділив начетверо і на четверо хлопців.

Кілька прислівників виникло від займенників: той, скільки, стільки. Більшість із них утворилася внаслідок злиття прийменників із займенниками: потім, затим, занадто, притому; зовсім, передусім; нащо, навіщо, нізащо, причому, почому; наскільки, настільки. Два мають форму непрямих відмінків без прийменників: тому, чому [41].

Деякі прислівники творяться від прислівників. Прислівники, утворені поєднанням прийменника з прислівником, звичайно пишуться разом: відколи, відтепер, віднині, відтоді, забагато, занадто, назавжди, назавтра (те саме, що й завтра), післязавтра, позавчора, позаторік, звідусюди, повсюди. Але окремо пишуться прислівники на коли, на потім, на завтра (у значенні на завтрашній день), до завтра, на відмінно, у стократ.

Первинні (займенникові) прислівники, як і неозначені та заперечні займенники, мають властивість поєднуватися з різними словотвірними частками. Прислівники, утворені від прислівників за допомогою словотвірних часток, пишуться [55]:

а) з частками аби-, де-, -сь, ні-, ані-, чи-, що-, як-, чим разом: абияк, абикуди, деколи, деінде, дедалі, якось, нікуди, нітрохи, аніде, аніколи, чимало, щодалі, щонайдужче, якраз, чимдалі, чимскоріш, чимдуж;

б) з частками хтозна-, казна-, будь-, -небудь, -то через дефіс: хтозна-як, хтозна-звідки, казна-де, будь-коли, куди-небудь, як-небудь, десь-то, так-то.

Через два дефіси пишуться прислівники з часткою -не- посередині: як-не-як, коли-не-коли, де-не-де, хоч-не-хоч, а також: будь-що-будь.

Складні і складені прислівники виникли на основі:

а) складних прикметників: власноручний — власноручно, самостійний — самостійно, одностайний — одностайно;

б) лексикалізованих словосполучень, у яких слова злилися в одне слово: босими ногами — босоніж, обома руками — обіруч, спаси бог — спасибі, по всякий час — повсякчас, на самий перед — насамперед, з початку віку —споконвіку, плече об плече — пліч-о-пліч, всього на всього — всього-на-всього;

в) лексикалізованих словосполучень, у яких слова ще зберігають своє окреме значення: день у день, нога в ногу, раз у раз, раз по раз, раз за разом, з дня на день, з боку на бік;

г) повторенням тих самих, синонімічних або антонімічних слів: далеко-далеко, дуже-дуже, рано-рано, рано-вранці, мало-помалу, давним-давно, врешті-решт, часто-густо, неждано-негадано, тишком-нишком, видимо-невидимо, більш-менш [45, 138].

Прислівники, утворені від підрядних словосполучень (від однієї до другої частини можна поставити питання), пишуться разом: в різні боки — врізнобіч, обома руками — обіруч, на швидку руку — нашвидкуруч, на самий перед — насамперед, має

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: