Xreferat.com » Рефераты по педагогике » Роль громадських організацій у поширенні освіти на Поділлі в кінці ХІХ-на початку ХХ ст.

Роль громадських організацій у поширенні освіти на Поділлі в кінці ХІХ-на початку ХХ ст.

розумову діяльність логічне мислення та творчі здібності, були земські початкові училища. [52]

Міністерство народної освіти затвердило орієнтовні програми початкових народних училищ. Основною метою початкової освіти було релігійне виховання та елементарне навчання. Головним елементом вивчення російської мови вважалися граматичні вправи замість орієнтації на розвиток логічного мислення і розумової кмітливості школярів. На уроках математики учні повинні були опанувати лише чотири арифметичні дії над цілими числами. Відомості з Історії та природознавства подавалися методом пояснювального читання. Приблизно 45 % навчального часу відводилося на викладання дисциплін релігійного характеру. [22, с.45-78]

Земці першими порушили питання про збільшення до чотирьох років терміну початкового навчання. У земських школах започатковувалася практика проведення додаткових уроків з природознавства, малювання, ручної праці, гімнастики тощо. Інтегрований курс довкілля мав на меті дати учням наукове пояснення явищ природи. Він включав елементи знань із краєзнавства і народознавства, об'єднаних на основі фундаментальних законів природи та засад народної педагогіки. Земські вчителі навчали своїх учнів спостерігати за природними явищами, розуміти зв'язки між ними. Допомагали в цьому практичні заняття та досліди на пришкільних ділянках. Багато уваги приділялося екскурсіям не природу, що сприяло більш глибокому ознайомленню школярів із довкіллям. Під час подорожей до лісу, парку, саду учні раділи пізнанню. Невід'ємним елементом навчально-виховного процесу в земських школах стали екскурсії на промислові підприємства, залізниці, до місцевих музеїв, поїздки до повітових та губернських міст.

Головним обов'язком народних шкіл земці вважали національне виховання, У боротьбі за українську школу за умов русифікаторської політики царату земські установи неодноразово зверталися до вищих державних органів з клопотаннями про скасування обмежень щодо українського слова, навчання в початкових училищах українською мовою і друкування українських підручників, повернення до бібліотек української літератури. У доповідях земських гласних, звітах управ, матеріалах земських шкільних комісій та інших документах земська концепція національної української школи дістала наукове обґрунтування. Значна роль у реалізації цього завдання відводилася вчителеві, його педагогічній майстерності. Досконале володіння вчителями рідною мовою безпосередньо впливало на розвиток інтелектуальних здібностей, моральних якостей: естетичних смаків дітей. За часів розбудови української держави земства започаткували проведення учительських курсів з українознавства, організували видання українських підручників і навчальних посібників, запровадили в початкових народних училищах обов’язкове навчання українською мовою.

Вдосконаленню навчально-виховної роботи сприяла діяльність земств щодо забезпечення навчальних закладів підручниками та посібниками. Уже з перших років існування повітові управи виявляли турботу про організацію шкільних бібліотек і музеїв наочних посібників, земських книжкових магазинів. Працівники освітніх закладів збирали відомості про потребу в підручниках і посібниках, групували їх за змістом, готували загальні списки, закуповували потрібну літературу і розсилали у школи. Вони складали каталоги новітніх видань, передплачували газети і журнали. [42]

Отже, земства реалізували на практиці ідею громадської за характером і демократично; за змістом народної школи. Пріоритетним завданням земських початкових училищ виступало розумове виховання. органічно поєднане з моральним. Воно передбачало застосування найрізноманітніших форм і методів навчання, серед яких чільне місце відводилося тим. що пробуджували самодіяльність і творчість.


2.2 Громадсько-просвітницькі товариства та їх роль в поширені освіти на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття


Товариство "Просвіта" на Поділлі наприкінці ХІХ початку ХХ століття

Одним із самобутніх явищ доби національно-демократичної революції були культурно-освітні товариства "Просвіта". У цей час вони займалися розв'язанням питань духовного і освітнього розвитку населення України і були чи не єдиними громадськими організаціями, які опікувалися видавничими справами, утворювали бібліотеки і читальні, засновували освітні заклади, влаштовували лекції, літературно-вокальні вечори, театральні заходи тощо.

Початок вивчення “Просвіт” на території Поділля було покладено насамперед українськими періодичними виданнями. Так, на шпальтах часопису “Рада” систематично з’являлися публікації, у яких вказувалися шляхи поширення просвітницького руху на Поділлі, визначалися проблеми у роботі губернського товариства, зокрема забезпечення літературних запитів подолян, відкриття бібліотек-читалень у сільській місцевості, відносин “Просвіти” із губернською адміністрацією, духовенства з освітянами, що мали намір вступити до товариства, участі останнього у Хотинській виставці тощо. У цьому плані показові роботи А.Смолієвського[74, с.3], Подолянина[64, с.4-5], Хмурого[79, с.3], Просвітянина[67, с.1] та інших дослідників. Автори цих статей давали позитивну оцінку роботі просвітян в умовах самодержавства.

С.Петлюра, характеризуючи українське громадське життя у 1907 р., на шпальтах журналу “Село”, з одного боку, відзначав просвітницькі осередки як єдині, які беруть у ньому участь. З іншого, критично оцінивши склад “Просвіт” (“буржуазна інтелігенція”), вказує на їх пасивність і приходить до висновку про “інтелігентсько-буржуазний напрямок” діяльності просвітницьких товариств[61, с.6]. В іншій статті С.Петлюри зустрічаються подібні судження, зокрема, різко негативно розглядається просвітницький часопис “Світова Зірниця”, що виходив у м. Могилеві-Подільському Подільської губернії. “Паном тхне” – ось загальна оцінка журналу автором6.

У дореволюційний період протягом 1912–1913 рр. з-під пера відомого громадського діяча І.Огієнка виходять статті, з яких ми дізнаємося про випади ворогів українства. Так, публікація “Чи не новий похід”[59, с.3] була зумовлена тим, що з дверей подільської “Просвіти” була зірвана табличка разом із правилами користування бібліотекою-читальнею. Вчений зауважив, що достеменно визначити авторів неправомірних дій буде важко. Але з огляду на те, що у місцевих часописах “Подолянин” і “Подольские известия” стали з’являтися критичні судження на адресу губернського товариства, висновок напрошувався сам собою. І.Огієнко, згадуючи той факт, що місцеві російськомовні видання систематично лякали подолян “мазепинством”, небезпекою від подільської “Просвіти”, адміністрація забороняла проводити літературні вечорниці, задається питанням, чи не є це початком нового походу проти народу, який споконвічно проживає на своїй землі, його культури, його права говорити рідною мовою.

Проблеми, які виникали перед просвітницькими організаціями у період самодержавства, висвітлив О.Білоусенко в 1912 р. у розвідці “Гибель “Просвит”, уміщеній у московському журналі “Украинская жизнь”. Крім невеликого екскурсу в історію товариств, автор детально простежив передумови занепаду просвітницьких осередків, відзначив, що діяльність “Просвіт” – “это история поистине тернистого пути их”[6, с.29-39]. У статті зроблено акцент на ті утиски, що чинила влада прогресивній діяльності товариств. Для прикладу, автор назвав причини, через які влада не дозволила Подільській “Просвіті” відкрити у 25 селах бібліотеки-читальні.

У добу національно-визвольних змагань також з’явилися розвідки із досліджуваної теми. Так, очевидець тих подій Т.Верхола був переконаний у тому, що діяльність “Просвіт” сприяла поширенню освіти серед народу. Дослідник опублікував невелику брошуру “Про “Просвіти”, у якій виклав кілька порад, зазначивши при цьому, що “товариство повинно бути серцем селян і до його повинні горнутись всі наші люде, бо воно велику користь усім дасть”[10, с.2]

Проте деякі дослідники критикували діяльність “Просвіт”. На нашу думку, на особливу увагу заслуговує праця В.Торського “Українська державність і нова роль “Просвіт”, опублікована у 1918 р., у якій автор назвав їх пасивними[77, с.76].

У радянський період історії України просвітницька тематика фактично була закритою для широкого загалу науковців. Винятком можна вважати розвідку В.Герасименка “З українського громадського руху на Поділлі”, опубліковану у 1930 р., у якій відсутня ідеологічна тенденційність щодо просвітницьких товариств. Цінним у дослідженні є те, що автором опрацьовано матеріали архіву м. Кам’янця-Подільського, на основі яких подані відомості про роботу Подільської “Просвіти”, зокрема зусилля просвітян у справі запровадження української мови у місцевій духовній семінарії, вінницькій церковно-учительській семінарії та 12 двокласних школах краю. У кінці публікації подано коротку довідку про життя і діяльність голови “Просвіти” К.Г.Солухи. [22, с.305-313]

Радянські історики через існуючі на той час ідеологічні стереотипи подавали діяльність “Просвіт” спрощено, називаючи останні “петлюрівськими”, “буржуазними”, “націоналістичними”, “контрреволюційними”. І.Д.Золотоверхий, аналізуючи становлення української культури у 1917–1920 рр., зазначав, що діяльність “Просвіт” була “виявом українського буржуазного націоналізму”16. Власне кажучи, на яку іншу оцінку могли розраховувати просвітяни, які дбали про розвиток національної свідомості, громадської активності населення, піклувалися про виховання почуття любові до України та її славного минулого, дбали про піднесення культури тощо? Наведеними працями не вичерпується перелік досліджень із зазначеної теми. Проте на сьогодні залишається ще недостатньо вивченою діяльність Подільської “Просвіти” у плані хронології. Цим можна пояснити актуальність і важливість пропонованої публікації, у якій аналізуються етапи діяльності губернського товариства.

Початок ХХ ст. у Російській імперії позначився епохальними подіями. Поразка у російсько-японській війні 1904–1905 рр. і початок першої російської демократичної революції спричинили посилення українського визвольного і національно-культурного руху. Царський режим не міг не зважати на такі події. 17 жовтня 1905 р. вийшов маніфест царя Миколи ІІ про вдосконалення державного порядку. Згідно документа, передбачалося: “Даровать населенію незыблемыя основы гражданской свободы на началах действительной неприкосновенности личности, свободы совести, слова, собраній и союзов”17. Проголошена у маніфесті свобода зборів і товариств прискорила розробку закону про товариства і союзи. До того ж, після 17 жовтня розпочався процес утворення різних політичних партій, профспілок та інших організацій, причому далеко не всі вони були зареєстровані в державних установах. Урешті-решт, 4 березня 1906 р. введено “Тимчасові правила про товариства і союзи”[31, с.262]. За цим документом, товариство могли утворювати кілька осіб, які мали спільну мету і не прагнули отримати прибуток від діяльності[23, с.5]. Через те, що просвітницькі осередки ставили за мету просвіту народу, вони підлягали реєстрації на засадах “Тимчасових правил...”. Таким чином, на території Поділля був відкритий шлях до виникнення “Просвіт”.

Спроба утворити просвітницькі товариства на території краю була запозичена з Галичини, де у 1868 р. була організована “Просвіта”, метою котрої стало розповсюдження українського слова серед населення і турбота про його добробут. Таке ж завдання поставила собі Подільська “Просвіта”, яка була однією із перших на території Правобережної України. Вже у листопаді 1905 р. подільський просвітянин В.Стиранкевич звернувся до Б. Грінченка із листом, з якого видно, що в Кам’янці-Подільському фактично вже існувало у цей час просвітницьке товариство, яке проте ще не мало юридичного оформлення (відсутні статут, документація). Найактивнішими його членами були відомі діячі науки і культури міста К.Солуха, Ю.Сіцінський, Т.Павловський, С.Іваницький та ін. [48, с.6-27] З юридичної точки зору, статут товариства було затверджено 19 квітня 1906 р., а 21 квітня того ж року товариство було внесено в реєстр. Отже, 1906 р. можна вважати початком першого етапу функціонування просвітницьких товариств на Поділлі.

На відміну від інших “Просвіт”, подільська основну увагу звернула на роботу серед сільського населення краю, зокрема на відкриття бібліотек і хат-читалень[64]. По губернії було розіслано кілька тисяч примірників статутів товариства, надрукованих українською мовою, із закликом вести освітню роботу серед народу. Їх отримували переважно вчителі, священики, селяни, які почали проводити роботу серед місцевого населення.

Під керівництвом подільського товариства у сільській місцевості розпочали роботу десятки бібліотек та бібліотек-читалень. Найбільш дієвими стали осередки у м. Жванець, с. Боришківці, с. Вищий Ольчедаєв та ін. Основною організаційною формою роботи товариств стало підвищення рівня грамотності селян, розповсюдження, придбання та індивідуальне й колективне читання і обговорення насамперед українських книг, журналів і газет, у тому числі заборонених. З огляду на численні утиски із боку адміністрації, просвітяни почали об’єднуватися і проводити напівлегальну та нелегальну роботу в рамках позичкових і споживчих товариств.[36] Крім цього, просвітяни для своїх цілей використовували бібліотеки-читальні ім. Ф.Павленкова, які за своїми функціями нагадували просвітницькі товариства.

Оскільки просвітницькі осередки діяли в руслі українського національно-культурного відродження, а значна кількість його учасників була задіяна у революції 1905–1907 рр., то самодержавство всіляко чинило опір їх поширенню і діяльності, стало на шлях заборон і репресій щодо них. Зокрема, навесні 1907 р. було закрито товариство у Кам’янці-Подільському, 30 червня – у Могилеві-Подільському, а згодом більшість інших.

Таким чином, просвітницький рух 1905–1907 рр. діяв і розвивався двома шляхами: офіційно (меншість осередків) і нелегально (переважна більшість). На цьому завершився перший етап діяльності подільського товариства.

Другий етап у розвитку просвітництва на території Поділля розпочався з 1908 р., коли у лютому відновила свою діяльність губернська “Просвіта”, і тривав до 1914 р. Якщо на першому етапі головним осередком просвітництва були бібліотеки і хати-читальні та поширення українських видань, то на другому, поряд із цими видами діяльності, утвердилися такі форми роботи, як організація Шевченківських свят, вечорів пам’яті видатних українських діячів, музичних вечорів і театральних вистав за участю місцевих акторів-аматорів. Кількісні показники сільських просвітницьких осередків через утиски і переслідування влади значно знизилися. На території краю діяло близько двох десятків осередків. Продовжували існувати конспіративні бібліотеки, читальні, які не були зареєстровані і маскувалися переважно під гуртки грамоти, кооперативні спілки тощо.

Вагому роль у діяльності просвітницьких товариств на Поділлі відіграли перші галузеві газети, такі, як україномовний тижневик “Світова Зірниця”, київські часописи “Рада”, “Дніпрові Хвилі”, “Світло” та інші, які були популярними і користувалися попитом у сільського населення.[35, с.3]

У цілому, важливим результатом просвітницького руху в 1908–1914 рр. стала поява талановитих організаторів і подвижників, виразників ідей національного відродження і українського визвольного руху. Так, на ниві Подільської “Просвіти” виховалися і стали її провідниками такі відомі діячі як Й.Волошиновський, К.Солуха, Ю.Сіцінський, П.Блонський, К.Степура, Л.Повержук, К.Лукашевич, І.Зборовський та інші.

Через утиски влади, частково проросійського духовенства та інших осіб, ворожих українству, просвітницька справа обмежувалася і занепадала. Суттєвою проблемою для просвітницьких осередків виявилася нестача коштів і працівників. Остаточно робота товариств була згорнута, коли більшість просвітян мобілізували в російську армію на фронти Першої світової війни. Такий стан просвітництва зберігався до 1917 р., коли внаслідок революційних подій у Російській імперії була повалена монархія.

Третій період діяльності подільських “Просвіт” пов’язаний із тим, що у лютому 1917 р. у Росії перемогла буржуазно-демократична революція, внаслідок якої було повалено самодержавний режим. Суспільно-політична ситуація докорінно змінилася. Влада в державі перейшла до Тимчасового уряду. Ці події сприяли піднесенню визвольних процесів у всій колишній імперії, в тому числі й в Україні, на Поділлі.

У 1917–1920 рр. просвітницький рух на Поділлі розбудовувався в умовах частої зміни політичних режимів і урядів, подій громадянської війни та окупації. Проте загальне революційне піднесення, національно-визвольна боротьба українського народу виявилися благодатним джерелом для функціонування “Просвіт”, які стали яскравим виявом національно-культурного відродження. На відміну від першого і другого етапу просвітництва, коли воно було справою інтелігентів та ентузіастів, малопотужним за кількісними показниками та формами й методами роботи, на його третьому етапі (1917–1920 рр.) просвітництво краю перетворилося у масове явище, поширилося і проникло практично у всі міста і села, удосконалило структуру та можливості діяльності, стало виразником національно-культурних потреб українського народу.

У зазначений період “Просвіти” почали відновлювати свою роботу на території краю. Ініціаторами утворення нових товариств виступили представники сільської інтелігенції: вчителі, писарі, фельдшери, церковні діячі, молодь. Просвітницькі товариства проходили у 1917–1918 рр. доволі важкий етап свого організаційного становлення. Однією із головних проблем сільських товариств була проблема об’єднання їх зусиль та координація напрямів діяльності. У цьому плані важливу роль зіграли І і ІІ Всеукраїнські просвітницькі з’їзди та ін. [68, с.2]

За гетьманату П.Скоропадського становище подільських “Просвіт” було неоднозначним. З одного боку, частина з них досягла певних успіхів у роботі, користувалася підтримкою населення. З іншого, на місцях суттєво обмежувалися демократичні свободи, зокрема товариства зазнавали утисків місцевих гетьманських адміністрацій, переслідувалися і заарештовувалися керівники, активісти “Просвіт”, заборонялося проведення культурно-освітніх заходів тощо. Діяльність просвітян ускладнювалася через наявність на території краю австро-угорської та німецької окупаційної адміністрацій, які не були зацікавлені у розвитку просвітництва.

У 1919–1920 рр., як і в попередній період, функціонування “Просвіт” здійснювалося в умовах бойових дій. До того ж, на території Правобережної України спостерігалася часта зміна влад, що не дозволяла швидко адаптуватися до нових реалій. Проте і за таких обставин сільські товариства охопили більшість населених пунктів регіону, спромоглися порівняно ефективно вести культурно-освітню роботу серед населення. Головну увагу вони звернули на позашкільну та дошкільну освіту, як найбільш занедбані. Серед форм діяльності “Просвіт” виділялися такі: відкриття книгозбірень, хат-читалень, шкіл, гімназій, різнопрофільних курсів, розповсюдження газет і журналів, організація читань, дитсадків, проведення шевченківських свят, вечорів української поезії та пісні, театральних вистав, хорів, концертів, відзначення Різдва Христового, Водохреща, Великодня та інших свят. Така діяльність була значущою для справи національно-культурного відродження України, духовного і патріотичного виховання сільського населення.

В умовах громадянської війни просвітницький рух опинився на вістрі політичних інтересів протилежних таборів. Уряди Української Народної Республіки спрямовували “Просвіти” на потреби визвольних змагань та культурно-освітнього виховання, більшовицька влада прагнула нейтралізувати і залучити їх на свій бік, інші учасники громадянської війни та інтервенції взагалі ставилися до них вороже. До честі просвітницького руху належить те, що, незважаючи на різні політичні підходи до його розвитку, він зумів у 1917–1920 рр. зберегти своє обличчя, призначення, залишитися вірним засадам українського національно-культурного відродження.

Поряд із ветеранами просвітницького руху в Правобережній Україні, такими як М.Василенко, С.Русова, І.Огієнко, К.Солуха, Ю.Сіцінський та іншими, які продовжували на цій ниві своє подвижництво у 1917–1920 рр., зросла молода плеяда їх соратників і послідовників з числа українців-патріотів. Із-поміж них варто назвати подолян Н.Бевзенко, М.Домбровську, В.Плінського, Д.Покритана, Платовського, П.Савуляка та ін.

З 1921 р. розпочався четвертий етап діяльності подільських “Просвіт”, для якого характерним є подальше розгортання діяльності як губернського товариства, так і інших осередків у краї в умовах більшовицької окупації. 1921 рік в історії діяльності просвітницьких осередків краю став першим роком спокійної і планомірної роботи. Радянська влада, прагнучи повністю підкорити і використати на свою користь “Просвіти”, на перших порах сприяла їх розвитку. У цей час просвітяни перейшли на зразковий статут, що передбачало надання товариствам державної допомоги. У цілому, станом на 1921 р. у Подільській губернії функціонувало біля 400 товариств.[67]

З іншого боку, спроби радянської влади в перші роки свого існування підлаштувати “Просвіти” під свою ідеологію зазнали поразки. Незважаючи на політику більшовизації просвітницького руху, він і надалі продовжував виконувати роль провідника українського національно-культурного відродження. Не досягши своєї мети, радянський режим почав процес ліквідації “Просвіт”, у тому числі подільських, звинувативши їх в “українському буржуазному націоналізмі”, охрестивши їх “оплотом петлюрівщини”, відніс їх до свого “класового ворога”. У подальшому тоталітарна влада всіляко оббріхувала просвітницький рух, прагнула замовчувати його здобутки, розпочала політичні репресії. На Поділлі це виразилося у зменшенні кількості “Просвіт”. За офіційними даними, станом на 1 січня 1923 р. їх було 206, на 1 квітня – вже 185, а на 1 липня – жодного.[49, с.91]

Таким чином, у діяльності Подільської “Просвіти” та інших просвітницьких товариств можна виділити такі етапи: І – 1906–1907 рр. – під час якого завдяки революції 1905–1907 рр. на Поділлі з’явилися перші просвітницькі осередки; ІІ – 1908–1914 рр., впродовж якого відбулося організаційне становлення, зміцнення і поширення просвітницьких товариств, а згодом їх занепад у зв’язку із початком Першої світової війни; ІІІ – 1917–1920 рр., коли відбулося відродження і перетворення подільських “Просвіт” в опору національно-визвольних змагань, урізноманітнилися форми і методи діяльності товариств, ускладнилися стосунки з українською, більшовицькою та окупаційною владою; ІV – 1921–1923 рр., в ході яких у регіоні здійснювалася тотальна більшовизація “Просвіт” та їх повна ліквідація радянською владою.

Уже в 1918 р. у м. Жванці Кам'янецького повіту завдяки організаторським зусиллям губернського комісара Г. Степури (1881-1939) було створено просвітницький осередок. Гурток молоді поставив виставу "Наталка Полтавка", а виручені кошти використали на заснування "Просвіти". До товариства увійшли практично всі освітяни Жванця та його околиць, місцеве духовенство, селяни. Наявність значної частини представників інтелігенції у складі осередку визначило його конкретні кроки щодо поширення просвіти серед мешканців містечка.

На шляху становлення осередку та початку його діяльності виникало багато проблем, зокрема однією із них стало забезпечення населення літературою і періодичними виданнями. Особливо не вистачало книг на сільськогосподарську тематику. Тому місцеві просвітяни у 1918 р. відкрили свою власну читальню. Щоб сформувати бібліотечний фонд і надалі його поповнювати, керівництво "Просвіти" звернулося до редакцій і видавництв із проханням надіслати їм по одному примірнику своїх видань. Згодом при товаристві була відкрита крамниця споживчого товариства "Дністер", яка реалізовувала переважно українську літературу.

У цей період просвітницькі товариства включали до свого складу відомих українських політичних та громадських діячів. Робилося це насамперед із метою розширення кола діяльності "Просвіт", а також їх популяризації серед населення. Так, 15 вересня 1918 р. відбулися збори Жванецької "Просвіти" ім. І. Стешенка Подільської губернії, на яких, враховуючи великі заслуги І.Огієнка у справі заснування університету у м. Кам'янці-Подільському, просвітяни обрали його своїм почесним і довічним членом, щоб він став для їхньої організації "порадником і авторитетним заступником, оборонцем". Разом із тим, рада товариства просила І.Огієнка вислати свої твори для поповнення читальні. [60, с.231]

Крім того місцеві просвітяни опікувалися навчальними закладами містечка утримували дитячий садок, робили ремонт шкільних приміщень. При цьому частину коштів надавала адміністрація, а решту товариство отримувало від постановки вистав. Так, у вересні 1918 р. товариство регулярно ставило вистави, прибуток з яких, зокрема, передавали на ремонт 2-хкласовоїмісцевоїшколи. А 31 жовтня 1918 р. було виділено ще 1000 крб. на утримання дитячого садка, яким опікувалися місцеві просвітяни.

У цей же час просвітяни мали намір відкрити зимовий театр із просторим глядацьким залом, великою сценою, вбиральнями. З цього питання товариство вело переговори із місцевим домовласником А. Кізером. Просвітяни мали надію, що упродовж місяця буде відремонтоване приміщення і театральний сезон, під час якого будуть ставитися п'єси виключно українських авторів, розпочнеться у найбільш сприятливий час після закінчення сільськогосподарських робіт. Передбачалося запросити професійну трупу. Такі плани місцевих просвітян свідчили про те, що вони були неабияк зацікавлені піднесенням культурного рівня населення. Незважаючи на підтримку держави, на місцях окремі консервативні чиновники та інші представники гетьманської адміністрації негативно ставилися до роботи вже існуючих "Просвіт", а також до відкриття нових. Така реакція була спричинена тим, що діяльність деяких товариств виходила за межі їх статутів, а також вони здійснювали агітацію проти існуючого порядку. Адміністрація забороняла їм проводити заходи, відбирала у них приміщення, конфіскувала українознавчу літературу тощо. Тому прихід до влади Директорії УНР був сприйнятий просвітянами позитивно. Більш того, з приводу звільнення Києва від гетьманської адміністрації 22 грудня 1918 р. товариство «Просвіта" провело свято-маніфестацію. Приміщення осередку при цьому було урочисто прикрашене. Після закінчення у церкві служби Божої громадяни хресним ходом прибули до будинку «Просвіти», біля якого українською мовою відправили молебень. Після його закінчення відбувся військовий парад. Наприкінці свята просвітяни виголосили промови.

Жванець завжди був багатий на історичне минуле, особливе місце у якому належало фортеці. Тому, щоб зберегти її під руйнування під впливом часу, а також від використання як місця для нечистот, просвітяни звернулися до губернського комісара із проханням про передачу цього історичного пам'ятника під їхній догляд. Комісія у складі голови товариства М.Ястрембського, інспектора місцевої вищої початкової школи Д. Олексюка та І.Співака за ухвалою ради товариства була зобов'язана утворити в містечку історко-етнографічний музей. Почесним головою комісії обрано Г.К.Степуру. Під музей орендували приміщення у центрі Жванця і замовили необхідні меблі. Турбота просвітян про історичні пам'ятки безперечно, викликала схвалення і підтримку місцевих мешканців. [80, с.9-12]

У діяльності просвітян важливою була організація театрального мистецтва. Завдяки виставам мешканці містечка пізнавали історію свого народу. Влаштування театральних заходів було однією із найефективніших та прибуткових форм просвітницької роботи. Вистави здебільшого були платними, репертуар підбирався відповідно до проблем, котрі цікавили населення. Найбільш поширеними були драми "Підпанки" І.Карпенко-Карого, "Назар Огодоля" Т.Шевченка, "Душогуби" Л Яновської, "Мати-наймичка" І.Тогобочного, комедії "По ревізії" М.Кропивницького, "Новий Закон" Т.Колесниченка та ін. Інколи через те, що театральні зали не вміщували усіх бажаючих, вистави протягом одного вечора повторювались. 16 лютого 1919 р. Жванецька "Просвіта" організувала виставу "Безталанна", яка мала неабиякий успіх. Театральні заходи товариства позитивно впливали на культуру населення краю. Поширювалася рідна мова, відроджувався національний одяг, все менше можна було почути пісень російською мовою. На початку 1919 р. відновив свою діяльність просвітницький хор, у репертуар якого входили насамперед українські народні пісні. Хористи планували відзначити Шевченківські свята.

Велику роль просвітяни надавали національному вихованню. 10 березня 1919 р. при товаристві були започатковані загальноосвітні півторамісячні курси українознавства. Вартість навчання становила 10 крб. Передбачалося, що три лектори будуть викладати українську мову, історію, письменство, географію України. Після закінчення курсів проводилися іспити. Слухач, який їх успішно складав, отримував свідоцтво . Перед початком роботи курсів був відправлений молебень. На їх відкриття запросили губернського комісара Г.Степуру.

У 1919 р. Жванецька "Просвіта" досягла відчутних успіхів у своїй роботі. Це простежується зі звіту товариства Подільській Народній Управі. З нього видно, що осередок працював систематично, мав свою книгозбірню (1500 книжок), аматорську трупу, читальню, хор. Великим досягнення місцеві просвітяни вважали поширення культурної діяльності на сусідні Рихтецьку, Довжоцьку й Гавриловецьку волості. Більше того, товариство турбувалося про українських військовополонених, які поверталися із Бессарабії, і надавало їм посильну допомогу.

Щоб збільшити кількість освічених людей, громада, у тому числі просвітяни відкрили у Жванці гімназію. Викладати у цьому навчальному закладі могли лише ті особи, котрі мали певний педагогічний стаж, брали участь у громадському житті і обов'язково входили і активно працювали у місцевих культурно-освітніх товариствах. Перевагу мали ті кандидати, які знали знали археологію краю, мистецтво та кооперацію. При гімназії була створена бібліотека, музей, народний дім. Утримувати навчальний заклад мало товариство «Просвіта». Проте через негативне ставлення радянської влади, яка саме на той час панувала в Україні, до всього українського, гімназія так і не розпочала своєї роботи.

Вже у квітні 1920 р. Жванецька «Просвіта» об'єднала навколо себе майже всіх інтелігентів містечка. Проте перешкодою на шляху до її ефективної діяльності стала відсутність приміщення. "У нас нема місця, де ми почували б себе цілком вільно і цілком безпечно", казав один із членів товариства. І все ж таки «Просвіта» на чолі з колишнім губернським комісаром Поділля Г.Степурою організувала навколо осередку вчителів, підтримувала їх матеріально, призначала стипендії, періодично обновляла бібліотечний фонд місцевих шкіл. Значним здобутком просвітян був хор. До нього входило 40 осіб. Він виступав із концертами на Різдво, Великдень та ін. свята і навіть планував поїздки по навколишніх селах.

Після зміцнення позицій радянської влади в Україні становище багатьох товариств Подільської губернії погіршилося. Червоноармійці знищували бібліотеки, вилучали літературу тощо, Деякі подільські осередки припинили свою діяльність. Постало питання і щодо діяльності «Просвіти» у Жванці. У 1921 р. її змусили передати свої книжки єдиній трудовій школі. Крім того, розпочалися репресії проти членів товариства. Інструктор політосвіти Лискун закликав утворити абсолютно нову «Просвіту», яка б не була «гнилою білогвардійською бацилою і розсадником самостійності». Таке ставлення представників нової влади до товариств є цілком зрозумілим, оскільки просвітницькі організації виконували роль провідника українського національно-культурного відродження, що було абсолютно непотрібним для перших. [60, с.221-223]

Отже, у 1918-1921 рр. одним із активних просвітницьких осередків на Поділлі була Жванецька «Просвіта». У зазначений період товариство проходило складний етап свого становлення і діяльності. Просвітяни відіграли помітну роль у піднесенні національної свідомості населення краю, росту його культурно-освітнього рівня. Незважаючи на утиски з боку радянської влади, активісти просвітницького руху намагались і надалі проводити різноманітні заходи серед місцевого населення та поширювати ідеї національного самовизначення.

Перше профспілкове об'єднання вчителів на Поділлі

Йшов четвертий рік першої світової війни. Одне з найбільших міст Подільської губернії Могилів стало місцем розташування військових частин другого ешелону Південно-Західного та Румунського фронтів. У ньому розмістилися шпиталі, тилові підрозділи, які зайняли частину приміщень навчальних закладів. Жителі міста важко переносили лихоліття. Процвітання спекуляції, дорожнеча призвели до різкого падіння реальної заробітної, плати, а це у свою чергу викликало ріст невдоволення серед виробничих колективів і серед працівників освіти. Звістка про повалення самодержавства була сприйнята з надією на краще. 14 березня у приміщенні комерційного училища представники підприємств і військових частин обрали першу Раду робітничих і солдатських депутатів. Розгорталася боротьба між різними течіями революційних сил.

Серед учителів визрівала думка про необхідність створення свого професійного об'єднання для самозахисту. З ініціативи учителів жіночої гімназії В.І. Басенка та чоловічої — М.Н. Коло-тилова 17 березня відбулися збори педагогів міста. Вони з ентузіазмом сприйняли ідею створення власної організації і обрали організаційну трійку. її членам доручили зв'язатися з Московською обласною спілкою (вона існувала з 1905 року), отримати від неї зразок статуту та відповідні рекомендації, які допомогли б створити Могилівську фракцію Всеросійської спілки учителів. Наступного дня запит було відправлено до Москви, а учителі продовжували жваво обговорювати майбутні дії своєї організації. Та минав час, а очікуваної відповіді не було. 4 квітня оргбюро скликало чергові збори. В. Басенко у своєму інформативному виступі висловив думку, що життя вимагає негайного об'єднання учителів навколо певної політично-професійної платформи. Збори вирішили:

обрати комісію з 6 чоловік, якій доручити розробити у загальних рисах політичну і професійну платформу;

вважати могилівське учительство організованим у Могилів-Подільську спілку учителів;

обрати зі свого середовища делегата до місцевої Ради об'єднаних профспілкових організацій.

Тут же була обрана комісія і представник до місцевої Ради об'єднаних профспілкових організацій.

На наступних зборах 16 квітня після активного обговорення була затверджена Платформа спілки учителів, яка складалася з кількох розділів.

Оскільки це перший профспілковий документ подільських освітян, то наводимо його текст дослівно. [73, с.231]

І. Загальна мета профспілки:

Підтримка Тимчасового Уряду у боротьбі зі старим ладом за зміцнення нового.

Підготовка населення до виборів в Установчі збори. .

Відміна станових і національних обмежень.

Право націй на самовизначення і збереження інтересів меншості.

Повна свобода організацій.

Децентралізація влади.

Впровадження в життя виборних засад

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: