Роль громадських організацій у поширенні освіти на Поділлі в кінці ХІХ-на початку ХХ ст.
Відокремлення церкви від держави.
II. Професійно-політична мета:
Обов'язкова загальна освіта.
Автономія народної школи. Скасування шкільних рад і дирекцій, передача їхніх функцій колегіальним органам за участю місцевих і педагогічних сил.
Автономія середньої школи: вибори головного керівника школи, голови педагогічної ради, ліквідація навчальних округів і заміна їх колегіальними управліннями.
Емансипація вчителя від усіх обтяжливих пережитків старого ладу.
Усунення принизливих для особи вчителя форм контролю
Сприяння всебічному духовному розвитку членів Спілки (заснувати бібліотеки, клуби, курси, організовувати лекції, екскурсії, вистави, започаткувати видання свого друкованого органу).
Захист правових та економічних інтересів членів Спілки. Надання їм матеріальної і моральної підтримки. Можуть бути організовані суди честі, каси взаємодопомоги, санаторії, притулки.
Демократизація школи: вільний доступ до школи всім, безкоштовна освіта, спадкоємність школи і її націоналізація.
Позашкільна освіта і сприяння популяризації наукових знань серед населення.
Залучення широкої громадськості до виховання підростаючого покоління.
Широка громадська активність у відкритті шкіл.
III. Удосконалення професійної праці:
Відміна привілеїв і прав, пов'язаних з отриманням дипломів.
Створення системи підготовки кадрів педагогів-вихователів.
Зменшення кількості уроків і підвищення винагороди за працю.
Надання педагогу права на отримання річної відпустки після повного строку служби для оздоровлення та поповнення своїх знань зі збереженням грошового утримання і зарахуванням цього року у стаж роботи.
IV. Удосконалення навчально-виховного процесу:
Виховувати молоде покоління на засадах любові до Батьківщини і волі.
Усунути позашкільний нагляд за учнями у тому вигляді, у
якому він був раніше.
Відмінити фізичні покарання, екзамени, бальну систему.
Запровадити семестрову систему, впроваджувати ручну працю, організовувати учнівські гуртки, клуби, проводити екскурсії, раціональне читання і практичні заняття.
Впровадити фізичне виховання і факультативне викладання гігієни і ряду інших предметів, виходячи з місцевих умов.
Впорядкувати медичний нагляд за учнями. Організувати класи для розумово відсталих дітей.
На цих же зборах було обговорено і затверджено "Статут Могилів-Подільської Спілки учителів", основним змістом якого є:
Членами спілки могли бути особи, які працювали учителями, вихователями, шкільними лікарями. Особи, які займалися навчанням дітей вдома і не мали учительського цензу, могли прийматися до Спілки рішенням загальних зборів.
Правління обиралося в складі 8 чоловік, його засідання проводилося не рідше одного разу на тиждень.
Загальні збори проводилися один раз на місяць.
Кошти складалися з внесків, прибутків від влаштування вечорів, концертів, вистав, лекцій.
Головою правління обрано Басенка. Деякі виступаючі на зборах висловлювали побажання шукати зв'язків з іншими спілками вчителів.
Ці пошуки досить інтенсивно проводились. 26 вересня прийнято рішення про вступ до Всеросійської учительської профспілки через Київську обласну організацію, а в середині 1918 року подільські делегати взяли участь в роботі II з'їзду Спілки. [12, с.123]
Тим часом становище в Могилеві з кожним днем погіршувалось. За роки громадянської війни та інтервенції влада в місті змінювалась 18 разів. Вдвічі зменшилась кількість населення. Більшість підприємств були зруйновані. Чим займалось перше в губернії профспілкове об'єднання вчителів у цей важкий час? Уже на перших засіданнях правління були створені секції і комісії: шкільна, політична, економічна, бібліотечна. Їх представники брали активну участь у роботі Ради робітничих і солдатських депутатів, у міському об'єднанні профспілок, у шкільній раді відділу освіти. Члени профспілки активно обговорювали питання про реформу та українізацію школи, про трудові засади в навчальних закладах. Актив залучався до контролю за випуском учнів початкових шкіл, до роботи серед населення, до організації курсів і читання лекцій для 27-ої армійської бригади, організації клубу для вчителів.
Дуже багато уваги приділялося розв'язанню економічних проблем. Неодноразово піднімалось клопотання перед військовими частинами, Повітовою Радою, Міністерством, Комісаріатом Київського шкільного округу про звільнення шкільних приміщень. Представники спілки брали участь в нараді з цього питання при штабі 8-ої армії.
На всіх засіданнях правління і більшості зборів обговорювались проблеми, пов'язані з забезпеченням членів спілки городами, дровами, одягом, взуттям, гасом, хлібом, цукром та іншими предметами першої необхідності, розподіляли їх між колективами. Діяла каса взаємодопомоги.
31 березня 1918 року було прийнято звернення до Могилівської міської думи, Подільського земства про докорінне поліпшення матеріального становища початкових шкіл та збільшення заробітної плати їх учителям.
Систематично розглядалися заяви і скарги, які надходили від учителів. Особливого розголосу набув конфлікт між адміністрацією і групою учителів жіночої гімназії. В грудні 1917 року 6 викладачів оголосили страйк, який тривав понад три місяці.
На початку серпня 1920 року після повернення з губернської наради завідуючий відділом освіти А. Сперанський виступив на загальних зборах Спілки і вніс пропозицію про її реорганізацію "на нових засадах". Для цього необхідно було змінити статут, перейти на нову платформу за прикладом Київської та Вінницької учительських спілок. Обговорювався новий Статут. На наступних зборах 7 серпня 1920 року було затверджено Статут Могилів-Подільської спілки працівників освіти і соціалістичної культури, яка увійшла до складу відповідного губернського об'єднання. [13, с.91]
Поширення профспілкового руху
В середині 1917 року оформились окремі об'єднання вчителів середніх шкіл, а потім початкових вищих, початкових нижчих шкіл у м. Вінниці. У 1918 році об'єдналися єврейські і польські учителі. На початку вересня 1919 року вперше зібралися учителі-українці і організували свою спілку, затвердили статут, обрали раду філії. В жовтні 1919 року окружний суд затвердив статут спілки трудового студентства. В цьому ж місяці відбулися загальні збори вчителів, на яких обговорювалось питання про об'єднання. А на чергових зборах 22 листопада 1919 року був створений "Союз вчителів м. Вінниці" і обрано його тимчасове правління. Вирішено організувати "Позичкове ощадне товариство" з касою взаємодопомоги. Обрано комісію для підготовки статуту.
Подібний процес відбувався і у Вінницькому повіті. 12 травня 1918 року на загальному зібранні учителів було створено повітову філію спілки. В середині вересня 1919 року відбувся II повітовий з'їзд, на обговорення якого було винесено 14 питань. 21 вересня 1919 року відбувся з'їзд учителів Стрижавської волості, а на початку жовтня повітове правління констатувало, що учительські спілки засновано вже в 5 волостях.
25 жовтня цього ж року зібралися представники міського об'єднання та волосних філій Вінницької повітової спілки учителів. Крім спілчанських проблем, у центрі уваги постало питання про заснування волосних органів освіти. Проект статуту такого органу був поданий на затвердження повітової шкільної ради. Створено тимчасове губернське правління учительської спілки.
Делегатський з'їзд працівників освіти, який відбувся у Києві в січні 1920 року, скасував Всеукраїнську вчительську спілку і створив спілку робітників освіти і соціалістичної культури. Через це було проведено перереєстрацію членів спілки.
У березні 1921 року відбувся перший губернський з'їзд спілки "Робоссокульт" (робітників освіти і соціалістичної культури), який обрав правління спілки на чолі з Миколою Кузьміним. Правління та президія періодично засідали для обговорення директивних матеріалів Південного бюро ЦК профспілки, затвердження рішень повітових, волосних органів та комітетів.
28 квітня 1921 року на засіданні правління затверджено прапор спілки. Колір — червоний. Зверху напис: "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!", нижче — гасло профспілки. "Пролетарська революція знищила деспота — пролетарська освіта знищить рабство!", і внизу — "Подільський губернський відділ профспілки Оссокульта".[21, с104]
Об'єднання м. Вінниці Вінницького повіту підпорядковувались безпосередньо губернському правлінню. У Вінниці на 1 січня 1921 року налічувалось 694 членів спілки. З 25 березня було оголошено тиждень професійного руху. В результаті організаторської і пропагандистської роботи на 1 травня профспілкою було охоплено 70-80% працівників у 50 колективах (21 трудової школи, 6 профшкіл, 2 бібліотек, 5 курсів, органів народної освіти, дошкільних і позашкільних дитячих установ, народного будинку, державних консерваторії та оркестру, агітпункту, архіву, фото кіно об'єднання краєзнавчого музею, української трупи, театрів ім. Леніна та єврейської драми). У місті створено 5 дільничних комітетів, затверджено 4 уповноважених, які розгорнули активну роботу у трудових колективах. Щомісяця проводились загальні збори працівників, на яких затверджувались тарифні угоди з міським відділом народної освіти на квартал, розглядалися плани шефської роботи, роботи серед неписьменних, обирались делегати на з'їзди і конференції. Не залишались поза увагою проблеми матеріального становища учителів. Створено фонд взаємодопомоги.
На виконання рішення ВЦРПС у листопаді 1921 року розпочався процес злиття двох спілок: "Робоссокульга" і "Робмиса" (робітників мистецтва). Злиття відповідних губернських правлінь відбулося 28 листопада.
11 грудня 1921 року від імені перших спільних зборів у м. Вінниці на адресу Південного бюро ЦК профспілки надіслано телеграму: "...загальні збори вітають почин центральних органів у справі злиття "Робоса" і "Робмиса" і констатують факт глибокого задоволення мас цим актом, що підказаний самим життям... Хай живе віднині міцна спілка робітників культурного будівництва!"
А вже через тиждень на президії слухали інформацію про побутові умови в театрі ім. Леніна: температура в артистичних вбиральнях там не перевищувала 13-14 градусів, на сцені — 8 градусів. Було піднято питання перед владними структурами про наведення елементарного порядку у цій справі. [12, с.19-34]
У квітні 1922 року відбувся об'єднавчий з'їзд, на якому було підбито підсумки роботи за рік. За звітний період відбулося 25 повітових з'їздів. Відзначено позитивні зрушення в роботі Гайсинської, Ямпільської філій і розвал профспілкової справи у Брацлавському повіті, де владні структури неодноразово розпускали правління.
Профспілкову лінію губправління з'їзд визнав правильною, але акцентував увагу на вкрай недостатньому зв'язку з повітовими філіями. Йшлося і про важке матеріальне становище членів спілки, погане надходження внесків. І все ж з'їзд завершив роботу на оптимістичній ноті, підкресливши, що після об'єднання легше вирішувати нагальні проблеми.
Проте "міцний союз" проіснував недовго. В багатьох губерніях відбувся масовий вихід зі спілки працівників мистецтва. Кількість їх (в Україні) зменшилась вдвічі, а в Миколаєві — в 10 разів. Уже в травні надійшла вказівка про роз'єднання спілок. В Подільській губернії цей процес було завершено у червні 1922 року.
Органи народної освіти не завжди враховували колективну думку членів профспілки, що, як правило, призводило до загострення стосунків. Могилів-Подільський міськвно у зв'язку з реформою школи, в основу якої закладались трудові засади, з метою максимального залучення школярів до праці видав наказ завершити навчальний рік 24 квітня 1921 року і розпочати новий 9 травня цього ж року. В першій декаді квітня наказ двічі обговорювався на загальних зборах спілки. Учителі вбачали суть проблеми в тому, щоб наблизити викладання навчальних предметів до життя, а тому після обговорення прийняли постанову. "Просити міськвно відмінити це розпорядження як таке, що не відповідає інтересам школи, і надалі обговорювати подібні питання разом зі спілкою. Враховуючи, що відділу освіти необхідні рішучі і досвідчені люди, спілка готова виділити їх зі свого середовища і підтримувати постійний зв'язок". Наказ було відмінено.
В грудні 1922 року на учительському з'їзді Гавришівської волості різкій критиці було піддано волосний відділ народної освіти за становище, яке склалося в Кобилянській школі: приміщення зруйноване, учитель втік, школа понад два місяці не працює. Спілка і селяни своєчасно інформували відділ, але ніякого реагування не було. [12, с.102]
Влітку 1923 року Гайсинський окружний відділ народної освіти використав кошти, передбачені на зарплату учителям, на проведення педагогічних курсів. Губправління профспілки засудило ці дії і передало матеріали у прокуратуру.
Не завжди були нормальними стосунки між губвно і губправлінням спілки. Тричі обговорювалось на засіданнях президії питання про організацію Будинку вчителя. Врешті-решт в обіцяне для цього приміщення вселився відділ освіти.
Губвно без погодження зі спілкою намагався розподілити речі і кошти, отримані у "Двотижневик освіти". Дійшло до того, що губправління звернулося до губпрофради з проханням провести спільне засідання для поліпшення взаємовідносин і встановлення нормальних контактів.
17 і 18 вересня 1921 року Губпрофрада на пленарному засіданні обговорила стан шкільної справи на Поділлі. Відзначила значні успіхи в роботі спілки "Оссокульга", особливо в ліквідації неписьменності серед пролетарів, і вимагала від губправління і Губнаросвіти більше уваги школам з пролетарським контингентом дітей. У зв'язку з катастрофічним станом багатьох шкільних приміщень вирішено вважати принципово допустимим залучати заможні класи населення до підтримки шкіл.
У зв'язку з ліквідацією повітового поділу губерній 14 лютого 1923 року губпрофрада прийняла постанову про ліквідацію повітових і створення 5 окружних профорганів з центрами у Гайсині (14 районів), Кам'янці-Подільському (17 районів), Могилеві-Подільському (15 районів), Проскурові (16 районів), Тульчині (13 районів). Вінниця разом з Вінницьким округом залишились під опікою губернських профспілкових органів.
Згідно рішення ЦК Ради профспілок № 28 від 1 жовтня 1923 року всі працівники партійних і комсомольських органів були переведені із профспілки радянських працівників до спілки "Робос". Це вплинуло на зростання її авторитету і значно пожвавило культосвітню роботу. В кінці жовтня було створено секції преси, професійну та наукових працівників, схвалено організацію студентських земляцтв в інституті народної освіти.
12 червня 1924 року розпочав свою роботу IV губернський з'їзд працівників освіти. Під час обговорення доповідей губвідділу спілки "Робос" і губвно делегати відзначали певні успіхи, засуджували вимоги окремих міських учителів щодо незалежності профспілок від партійних органів, вимагали посилення уваги до сільської школи, поглиблення перепідготовки педагогічних кадрів, надання їм кваліфікованої методичної допомоги, підняття кваліфікації робітників політосвіти, удосконалення мережі профшкіл, особливо сільськогосподарського профілю, переходу від пересувних бібліотек до організації постійних при кращих окружних і районних школах, удосконалення форм, обсягу і обліку громадської роботи. У виступах звучали заклики завершити ліквідацію неписьменності, посилити антирелігійну пропаганду, брати активну участь у роботі радянських органів ("Жодної сільської ради без вчителя!"), активно поширювати політичні і наукові знання, поширювати кращий досвід профспілок.
У червні 1925 року поділ на губернії було ліквідовано. 5 липня відбувся заключний пленум губернського профспілкового об'єднання. Було прийнято рішення вважати губвідділ ліквідованим, обрати тимчасове правління по Вінницькій окрузі, а фінансові залишки передати до ВУЦП з надією, що вони будуть передані Вінницькій окрузі. Губернський будинок робітників освіти передано в розпорядження Вінницької окружної філії. [13]
Секція наукових працівників
17 вересня 1923 року губернське правління профспілки працівників освіти прийняло рішення про створення секції наукових працівників. В організаційний період її очолював професор Вінницького інституту народної освіти М.І. Безбородько, через деякий час — А.І. Ярошевич.
В період становлення секції особлива увага приділялась налагодженню зв'язків між науковцями, світоглядним проблемам і краєзнавчим питанням. Створено комісію, яка розробила план метеорологічного, геологічного і ботанічного обстеження Поділля. Накопичувався матеріал при Вінницькій філії Всенародної бібліотеки академії наук України. Члени біографічного гуртка склали каталог діячів краю і надіслали до Академії наук, зібрали і обговорили кілька сотень біографій. Комісія української мови розпочала працю над лінгвістичним матеріалом Поділля.
За перший рік своєї діяльності спілка зміцніла, в ній налічувалося вже майже 50 співробітників вузів і наукових установ, були налагоджені ділові зв'язки з подібними організаціями в інших містах. Але серйозним недоліком вважався слабкий вплив секції на органи і заклади освіти. [8, с.91]
Враховуючи позитивні відгуки і критичні зауваження, члени секції намагаються активізувати свою діяльність. Уже до кінця року на зборах обговорювались злободенні питання: "Розумова перевтома та гігієна розумової праці", "До історії українознавства" тощо. Члени СНР брали активну участь в роботі науково-філософського товариства, в комісії української мови, виступали з лекціями про методологію академічної праці, про власні наукові Дослідження, працювали в раді культвідділу губернської профспілки, у будинку працівників освіти.
На початку лютого 1925 року в Харкові відбувся перший з'їзд наукових робітників України, в ньому брав участь секретар вінницької секції М Доброгай. Резолюції з'їзду лягли в основу пращ науковців.
Створено осередки СНР в Сутиському технікумі, при вищих педагогічних курсах у Могилеві, Гайсині і Тульчині. У 1925—1926 роках активно працювала група консультантів при кабінеті вивчення Поділля у Вінницькій філії бібліотеки Всеукраїнської академії наук. При необхідності залучалися до консультацій спеціалісти з Києва, Кам'янця-Подільського та інших міст. Вийшло друком чимало краєзнавчих розвідок. [12]
З ініціативи науковців 10 березня 1926 року Вінницький окружний виконком затверджує склад комісії для увічнення пам'яті Михайла Коцюбинського. Взято під охорону будинок, у якому народився письменник, а з жовтня його утримання переведено на місцевий бюджет. Проводяться ремонтні роботи і накопичується матеріал для обладнання музею. Відкрито 8 листопада 1927 року.
З початку 1928 року профспілки брали активну участь в складанні контрольних цифр І п'ятирічки. Не стояла осторонь цього процесу і вінницька секція наукових робітників. 12 лютого на загальних зборах обговорювалась доповідь інженера Бодунчена "П'ятирічний план комунального господарства м. Вінниці". Під час виступів обґрунтовувалась перспектива розвитку міста в трьох напрямках: як культурного центру, як центру розвитку легкої промисловості і як курортної зони України. У зв'язку з цим планувалися найрізноманітніші заходи, починаючи від розширення житлового будівництва, і закінчуючи облаштуванням пляжів та лазень Серед інших, розглядалося питання про виділення земельної ділянки для будівництва корпусу майбутнього медичного інституту, нині університету.
На початку червня окремо обговорювалися перспективи розвитку вищої освіти у Вінниці. Внесено пропозицію про відновлення інституту народної освіти, закритого у 1924 році, створення медичного інституту, надання педагогічного ухилу музичному технікуму, об'єднання українського і єврейського педтехнікумів в один навчальний заклад з двома відділами.
В кінці вересня розгортається жвава дискусія при обговоренні проблем уніфікації системи освіти в СРСР. Були пропозиції покласти в основу реформи досвід Української республіки. Йшлося про те, щоб навчання дітей розпочинати в 7 років, перші п'ять років навчання відводити під початкову освіту, наступні чотири — під середню, і на завершальному етапі шкільного навчання давати професію ("Сільські школи агрономізувати, міські — індустріалізувати!"). Міцні технікуми пропонувалося перетворити на вищі навчальні заклади з терміном навчання п'ять років, а слабші — на профтехшколи з трирічним терміном навчання.
На одному з засідань вчені Вінниці гнівно засудили погром польськими екстремістами центрів української культури у Львові і взяли активну участь у мітингу протесту 27 листопада 1928 року.
На початку 1929 року були активні спроби перемістити філію бібліотеки Всеукраїнської академії наук до м. Камянця-Подільського. СНР переконливо обґрунтувала необхідність залишити її та кабінет вивчення Поділля у м. Вінниці. До думки членів секції прислухались.
Свою працю вінницькі науковці намагалися тісно пов'язувати з потребами округу. В середині лютого 1929 року створено комісію з підвищення урожайності сільськогосподарських культур. На початку 1930 року був затверджений план участі членів секції у весняній посівній кампанії, у якому передбачалась робота на курсах і семінарах з підготовки і перепідготовки кадрів для дитячих установ села, відрядження в райони лекторів і консультантів, створення агроконсультбюро при центральній робітничій бібліотеці, обслуговування гуртків з агрономії, опрацювання рекомендацій про роль школи в районах суцільної колективізації. В усіх навчальних закладах формувалися бригади для роботи на полях, готувалися концертні програми і бібліотечки для підшефних сіл.[13]
2.3 Молодіжні громадські організації та їх роль в поширені освіти
Роль єврейських громадських організацій та політичних партій у суспільному житті на Поділлі 1920-ті рр.
Ще за часів влади царату на території Правобережної України існувала ціла низка різних за своїм призначенням громадських організацій. Найбільш активними і чисельними серед них були єврейські. Із встановленням радянської влади на Україні відбулося значне пожвавлення суспільно-політичної активності національних меншин. Цей процес залежав від території проживання певного етносу. Так євреї в основному проживали у містах та містечках і були більш активними у суспільному житті, ніж інші національні меншини, які переважно були сільськими жителями. Також територія мешкання різних етносів впливала й на характер їх громадських організацій.
У національних польських та німецьких селах існували традиційні організації які мали релігійне забарвлення і функціонували виключно у територіальних межах окремого населеного пункту та не мали ніякого централізованого управління. Такі організації радянським керівництвом визнаватися як ворожі, що складаються із куркульсько-клерикального елементу і не мають права на існування.
Директивні органи розуміли, що миттєво вони не зможуть викоренити релігійних вірувань серед населення, а тому прагнули взяти під контроль процеси та події, пов'язані із здійсненням всіх культів. Це стосувалося і національних меншин. За обіжником НКВС від 9 грудня 1924р., для виконання прилюдних обрядів на вулицях громади повинні були подати до владних структур спеціальну заяву з проханням дозволу на це та сплатити грошовий податок. Якщо вони хочуть “бранця” на квартирі або у приватному будинку для здійснення релігійних обрядів, то повинні обов'язково повідомити місцевий адмінвідділ або райвиконком про місце та час такого зібрання.
Єврейський суспільний рух був невід'ємно пов'язаний із політичним і являв собою дуже потужний і багатогранний механізм, який мав різні прояви. В його основі лежав сіонізм, представлений цілою низкою організацій, що виникли в Росії після революції 1917 р. Значна частина геройського населення на початку 20-х років була позбавлена громадянських прав, не мала роботи. Тому така ситуація сприяла згуртуванню їх у громадські організації та політичні партії за національною ознакою.
На 1925 р. кількість назв громадських організацій доходила до 9. Всі вони у своїх поглядах сходились на тому, що національне питання на Україні не вирішене, і радянське керівництво робить можливе для морального та фізичного знищення єврейського народу . Сіоністські організації відрізнялося між собою лише характером діяльності (спорт, палестинознавство, суспільствознавство).
Основними центрами функціонування цих організацій були великі міста Київ, Житомир, Одеса й маленькі прикордонні містечка Коростенського, Проскурівського, Кам'янець-Подільського Могилів-Подільського та інших округів .
Найбільш інтенсивно сіоністський рух розвивався у 1925 р. Так на кінець цього року на облік Державного політичного управління (ДПУ) знаходилось 7601 сіоністів, а на 1 січня 1925 р. - 3300, у листопаді 1924 р. — тільки 2000. Оскільки облік здійснювався тільки стосовно найбільш активних" діячів, то реальні цифри представників сіонізму були набагато більшими, наприклад: листопад 1924 р. — 15000 членів, січень 1925 р. — 20000, січень 1926 р. — 30000. Отже, ці показники свідчать про значну участь євреїв у сіоністському русі .[44, с.122]
На території України набули широкого розповсюдження в цей час дитячі єврейські організації, які структурно нагадували бойскаутів. До них належали Гашомер-Гацоїр («Юний страж»): правий — біло-голубий та лівий - класовий. Ці організації мали військове забарвлення та чітку організаційну структур), яка включала в себе центральний штаб, окружні та районні штаби, штаби легіонів і дружин. Легіони складалися із дружин, а дружини - із загонів «Шомерів» («стражів»), «Цофім» («розвідники») та «Зойвонім» («вовченята»). [40]
Єврейська молодь серед інших вікових груп найбільш активно брала участь у суспільно-політичному житті країни. Більшість її організацій знаходилась під значним впливом нелегальних єврейських партій. Найбільш впливовою серед них була Єдина всеросійська організація єврейської молоді (ЄВОСМ), яка у 1924 р. утворилася шляхом злиття ОСМ (організація сіоністської молоді) із частиною біло-блакитного Гашомеру та гуртка «Кидимо» («Вперед»). ОСМ до злиття знаходилась ПІД впливом Партії сіоністів-трудовиків (СТП), а тому і ЄВОСМ також певною мірою знаходилась під її ідейним контролем. Офіційно ЄВОСМ вважала себе неполітичною організацією. Це була централізована організація із внутрішньою дисципліною та значною кількістю членів. Основними напрямками її діяльності стала підготовка кваліфікованих та свідомих євреїв для розбудови Палестини, боротьба проти асиміляційних тенденцій серед єврейського населення та інші.
Чільне місце у роботі серед єврейської молоді займав Сіоністсько-соціалістичний союз молоді (ІІСЮФ). Ця організація була своєрідним «комсомолом» для Сіоністсько-соціалістичної партії і діяла нелегально, її метою було створення єврейської держави у Палестині. Крім цього, ЦСЮФ боровся за свободу політичних організацій трудящих, легалізацію соціалістичних партій та паластенизму, формування національних єврейських частин в армії та інше. Його чисельність складала понад 3 тис. осіб.
Сіоністсько-соціалістична партія утворилася у 1920 р. в результаті від'єднання частини активістів сіоністської трудової партії. Вона визнавала класову боротьбу, проте тільки в рамках парламентаризму. Як і інші, ця партія також мала утаємничений характер, члени якої, подібно до СТП. у своїй роботі користувалися прізвиськами, шифрували листи. їхнім друкованим органом була «Сіоністсько-Соціалістична думка». На думку ДПУ, це була найбільш стійка, активна та небезпечна політична організація серед всього сіоністського руху на Україні.
Політичне забарвлення мала організація Югенд, яка об'єднувала сіоністсько-соціалістичну молодь і пропагувала соціалістичні ідеї серед єврейської молоді та намагалася у них виховувати національну самосвідомість. Вона здійснювала роботу у галузі економіки, зокрема, нею створювалися виробничі артілі, здійснювалася співпраця у цьому напрямку із Гехалуц.
Окремо потрібно відзначити сіоністсько-соціалістичну федерацію «Дройр», яка прагнула об’єднати всі молодіжні єврейські організації в єдиний союз сіоністсько-соціалістичної молоді. Центр її знаходився у Варшаві, а на Україні діяло низка її розгалужень, зокрема, її групи працювали у Київській, Одеській, Подільській губерніях.
Якщо проаналізувати програмні документи всіх сіоністських партій та організацій, то їм були притаманні такі вимоги:
«Національно-культурна автономія для євреїв.
Вільні єврейські Ради у місцевому та республіканському маштабі.
Створення єврейських відділів профспілок.
Геть режим терору над соціалістичною спільністю.
Геть євсекцію та національне пригнічення євреїв тощо».
Серед єврейського населення в Україні було немало сіоністських гуртків. Найбільш впливовими серед них були «Тарбут», «Бнейціон» (діти Сіона) та згадуваний вище «Кидимо». Наприклад, культурно-просвітнииький гурток «Тарбут» користувався значною підтримкою сіоністських організацій. У 1922 році на потреби гуртка було зібрано декілька десятків мільйонів карбованців. За ці кошти гурток відкрив свій клуб у Києві при синагозі «Ойгель-Йосиф» по В Васильківській. 23. який мав велику бібліотеку єврейських книг, єврейські школи на Подолі та у центрі Києва. Крім цього, «Тарбут» створив гуртки для єврейської молоді з вивчення єврейської літератури та історії. [9, с.98]
Інтенсивний розвиток сіоністського руху спричинив до активної боротьби керівних структур із ним. Основним методом цієї протидії стали репресії проти активістів єврейських організацій, які розпочалися на початку 1924 року. Наприклад, за 1923-1924 та 1925 роки було вислано за межі України 213 осіб. Проте репресії проти сіоністів, навпаки, ще більше прискорили ріст кількості сіоністських організацій і вплинули на збільшення чисельності їх членів та тих, хто їм співчував.
Боротьба радянської держави із сіоністським рухом спричинила до зменшення кількості організацій і чисельності в них. Як ми вже відзначали, на 1 січня 1926 р. налічувалось приблизно до 30000 членів цих організацій, на 1 квітня їх кількість становила 23000, а на 1 листопада - тільки 14000.
На початку 20-х років керівні структури країни були слабкими у фінансовому відношенні і не могли особливо протидіяти міцним єврейським закордонним Суспільним організаціям, які відкривали свої відділення у Росії і в Україні. Тому вживалися заходи з регламентації їх діяльності, щоб взяту контроль над ними. На 3-й конференції євсекцій РКП, яка відбулась у 1921 р., відзначалося:
Як тимчасово існуючі «єврейські суспільні організації» повинні займатися лише наданням допомоги героям. Що постраждали від погромів.
Всі створені ними установи повинні при першій можливості перейти у розпорядження радорганів.
Стежити за тим. щоб діяльність цих організацій не відхилялась за межі дозволеного.
Прагнути взяти у руки комуністів найбільш впливові організації та посилювати свій вплив в інших.
Отже, на території Правобережної України у 1920-ті роки існувала ціла низка єврейських партій і громадських організацій, в основі яких лежав сіонізм. Вони були невід'ємною складовою суспільно-політичного та економічного життя зазначеного регіону. Рух сіоністів водночас був однорідний та різнобічний за своїм характером, методами функціонування, завданнями та метою, що й зумовлювало особливості діяльності окремих єврейських партій та громадських організацій. Крім цього, на території України діяла мережа закордонних філантропічних організацій, які надавали матеріальну допомогу євреям на різні потреби. [44, с.121-145]
Загальні висновки
Розглядаючи процес розвитку системи освіти на території Поділля в другій половині XIX початку XX століття варто зауважити, що розвивалася вона в руслі соціально-політичних та економічних перетворень в усій Російській імперії. Розвиток освіти підштовхували об'єктивні обставини розвитку капіталістичних відносин з їх найманою кваліфікованою робочою силою, потребою в управлінських кадрах для промисловості. Разом з тим, реалізація урядових постанов, указів імператора та інших нормативно-правових документів в сфері освіти мала свої особливості для окремих регіонів, в тому числі і для Подільського краю, адже вони враховували економічну спеціалізацію регіону в межах урядового курсу на регіоналізацію та спеціалізацію провінцій імперії. Цей блок політичних передумов розвитку освіти перебував у нерозривному зв'язку із загальноімперською освітньою системою.
Важливими політичними передумовами для розвитку освіти виступали і місцеві особливості Подільського краю. Вони полягали в тому, що по всій Україні, на хвилі національного відродження розгорнувся педагогічний рух за національне шкільництво, очолений революційно-демократичною інтелігенцією та освітянами. Він розгорнувся як зворотна реакція на великоросійську шовіністичну політику відносно українського народу, яка супроводжувалася наступом на українську мову і її використання в навчально-виховному процесі навчальних закладів.
На розвитку освіти в Подільській губернії сильно позначились прояви політичної стратегії імперського уряду, спрямованої на асиміляцію українців. Про це засвідчує низький рівень освіченості серед молоді - прогресивних сил українського суспільства, якій нав'язувалась російська мова. Запровадженням чужої мови у освітній процес навчальних закладів на Поділі російський уряд хотів «виховати покоління слухняних рабів» імперії.
Це дає підстави стверджувати, що