Правові питання вищої школи: реалії та перспективи
22) забезпечує ведення обліку науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, захищених дисертацій;
23) організовує підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності;
24) укладає відповідно до законодавства міжнародні договори про співробітництво у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності;
25) здійснює відповідно до законодавства функції з управління об'єктами державної власності, що належать до сфери його управління;
26) забезпечує відповідно до законодавства виконання завдань мобілізаційної підготовки та мобілізаційної готовності держави;
27) забезпечує в межах своєї компетенції реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті Міністерства, на підприємствах, в установах та організаціях, що належать до сфери його управління;
28) виконує інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.
Таким чином Міністерство освіти і науки України є головним координатором державної політики у сфері вищої освіти.
Але визначати державну політику у даній сфері ще замало, потрібно втілювати її вжиття, тобто безпосередньо займатись освітянською діяльністю. Саме цю функцію виконують вищі навчальні заклади.
Відповідно до Положення про державний вищий навчальний заклад, яке затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 5 вересня 1996 року, вищий навчальний заклад - є суб’єктом освітньої діяльності, яка здійснюється з метою задоволення освітніх потреб особи, суспільства і держави.
В Україні діють такі види вищих навчальних закладів:
1) університет (класичний університет) - багатопрофільний вищий навчальний заклад, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою з широкого спектра природничих, гуманітарних, технічних та інших напрямів науки, техніки і культури за освітньо-професійними програмами всіх рівнів, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром, сприяє поширенню наукових знань і здійснює культурно-просвітницьку діяльність серед населення, мас розвинуту інфраструктуру наукових і науково-виробничих підприємств і установ, високий рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення такої діяльності.
Можуть створюватися технічні, технологічні, економічні, медичні, сільськогосподарські та інші університети, які здійснюють багатопрофільну підготовку фахівців з вищою освітою у відповідній галузі;
2) академія - вищий навчальний заклад, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів в окремо визначеній галузі знань або виробництва, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності, має високий рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;
3) інститут - вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, провадить наукову та науково-виробничу діяльність, має високий кадровий та матеріально-технічний потенціал;
4) консерваторія (музична академія) - вищий навчальний заклад, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами всіх рівнів у галузі культури і мистецтва - музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, проводить наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності, має високий рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.
Навчання в консерваторії передбачає всебічну теоретичну і практичну підготовку музикантів до професійної виконавської і педагогічної діяльності;
5) коледж - вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами бакалавра або молодшого спеціаліста з одного (кількох) споріднених напрямів підготовки або спеціальностей, має необхідний кадровий потенціал, матеріально-технічну базу;
6) технікум (училище) - вищий навчальний заклад або структурний підрозділ університету, академії, інституту, який здійснює підготовку фахівців з вищою освітою за освітньо-професійними програмами молодшого спеціаліста, має необхідний кадровий потенціал, матеріально-технічну базу.
Вищий навчальний заклад відповідно до Закону України "Про освіту" забезпечує громадянам України та громадянам інших країн, особам без громадянства можливість отримати вищу освіту на рівні державних стандартів за освітньо-кваліфікаційними рівнями та здобути наукові ступені.
Відповідно до освітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки студентів, способів реалізації освітньо-професійних програм та соціальних функцій у системі освіти можуть діяти вищі навчальні заклади таких рівнів акредитації:
вищі навчальні заклади першого рівня акредитації (технікум, училище та інші прирівняні до них за результатами акредитації вищі навчальні заклади), які готують фахівців на основі повної загальної середньої освіти з присвоєнням кваліфікації - молодшого спеціаліста; на основі базової загальної середньої освіти - з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста та з одночасним отриманням повної загальної середньої освіти;
вищі навчальні заклади другого рівня акредитації (коледжі та інші прирівняні до них за результатами акредитації вищі навчальні заклади), які готують фахівців на основі повної загальної середньої освіти з присвоєнням кваліфікацій молодшого спеціаліста, бакалавра;
вищі навчальні заклади третього і четвертого рівнів акредитації (університети, академії, інститути, консерваторії та інші прирівняні до них за результатами акредитації вищі навчальні заклади), які готують: фахівців на основі повної загальної середньої освіти - з присвоєнням кваліфікацій бакалавра, спеціаліста, магістра; на основі вищої освіти - з присудженням наукових ступенів кандидата та доктора наук у встановленому порядку.
Головними завданнями вищого навчального закладу є:
1) провадження освітньої діяльності, яка включає навчальну, виховну, наукову, культурну, методичну діяльність;
2) забезпечення умов для оволодіння системою знань про людину, природу і суспільство; формування соціально зрілої, творчої особистості; виховання морально, психічно і фізично здорового покоління громадян; формування громадянської позиції, патріотизму, власної гідності, готовності до трудової діяльності, відповідальності за свою долю, долю суспільства, держави і людства; забезпечення високих етичних норм, атмосфери доброзичливості й взаємної повага у стосунках між працівниками, викладачами та студентами;
3) забезпечення набуття студентами звань у певній галузі, підготовка їх до професійної діяльності;
4) забезпечення виконання умов державного контракту та інших угод на підготовку фахівців з вищою освітою;
5) проведення наукових досліджень або творчої, мистецької діяльності як основи підготовки майбутніх фахівців та науково-технічного і культурного розвитку держави;
6) підготовка молоді до самостійної наукової, викладацької або мистецької діяльності;
7) інформування абітурієнтів і студентів про ситуацію, що склалася на ринку зайнятості;
8) перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів; просвітницька діяльність [19].
Вищий навчальний заклад має право:
1) визначати зміст освіти з урахуванням державних стандартів та освітньо-професійних програм, установлених для вищих навчальних закладів відповідних рівнів акредитації;
2) визначати форми та засоби проведення навчально-виховного процесу відповідно до ліцензованої освітньої діяльності;
3) готувати фахівців за державним замовленням і замовленням галузевих міністерств, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, місцевих органів виконавчої влади, громадських організацій та за договорами з громадянами;
4) розробляти та запроваджувати власні програми наукової діяльності;
5) створювати в установленому порядку структурні підрозділи;
6) отримувати кошти і матеріальні цінності (будинки, споруди, обладнання, транспортні засоби тощо) від органів виконавчої влади, підприємств, установ, організацій, громадян і благодійних фондів;
7) укладати угоди про спільну діяльність з підприємствами, установами і організаціями в Україні та за її межами для виконання статутних завдань відповідно до чинного законодавства;
8) розвивати власну соціальну базу, мережу спортивно-оздоровчих, лікувально-профілактичних і культурних закладів;
9) здійснювати капітальне будівництво, реконструкцію та капітальний ремонт основних фондів;
10) користуватися пільгами, встановленими чинним законодавством для вищих навчальних закладів;
11) користуватися банківськими кредитами і позичками згідно з чинним законодавством;
12) провадити самостійну видавничу діяльність у встановленому порядку;
13) брати участь у діяльності міжнародних організацій;
14) отримувати за результатами акредитації додаткові права та пільги, передбачені для закладів відповідного рівня.
1.2 Актуальні освітянські проблеми сьогодення та напрямки реформування і перспективи вдосконалення вищої школи
Процес реформування вищої освіти в нашій країні відбувається в складних соціально-економічних умовах. Інтелектуальна, політична, соціально-економічна трансформація суспільства, яка здійснюється в стислі терміни, суперечливо позначилася на стані й перспективах розвитку вищої освіти. І все ж таки, не зважаючи на певні труднощі, ми сьогодні не можемо говорити про кризовий стан. Про це свідчать позитивні тенденції стабілізації, або розвитку системи за окремими індикаторами.
Після проголошення незалежності серед основних здобутків можна окреслити такі:
практично завершується формування нормативної бази вищої освіти;
здійснюється реформування мережі вищих навчальних закладів усіх типів і рівнів акредитації з метою приведення її у відповідність до потреб і економічних можливостей особистості, регіонів і держави в цілому;
здійснюється диверсифікація структури і обсягів підготовки фахівців з метою адаптації їх до вимог соціально орієнтованої ринкової економіки;
удосконалюється зміст вищої освіти, створено умови для безперервного навчання молоді в системі ступеневої освіти за інтегрованими навчальними планами, що відповідають як кращим світовим зразкам, так і національним традиціям вищої школи України.
запроваджено дієвий контроль якості освітніх послуг для населення;
збережено потенціал вищої освіти і забезпечено умови для його зростання;
впроваджено механізм змішаного фінансування вищої освіти. Інвесторами галузі поряд з державою виступають регіони, галузеві міністерства, фізичні та юридичні особи. Це значно полегшило фінансовий стан і дало можливість призупинити негативні процеси, пов'язані з браком коштів [42].
Вжиті заходи дали змогу, в основному, не тільки зберегти систему від занепаду, а й створити певні умови для її подальшого розвитку.
І як результат, у третє тисячоліття Україна вступає визначивши свою власну стратегію, ключові положення якої збігаються з тенденціями, що характерними для інших розвинених країн.
Отже, реформи будуть виправдані тільки тоді, коли дедалі більше громадян України будуть мати можливість здобувати якісну вищу освіту, яка відповідає сучасним вимогам. А це зміцнить основу, на якій будується й тримається сильна та здорова держава. У кінцевому підсумку буде розв'язуватися проблема гармонійного сталого розвитку України.
Особливу роль у системі вищої освіти відіграє мережа вищих навчальних закладів, розміщення їх за регіонами. Питання оптимізації мережі є надто складним і повинно враховувати демографічну, етнічну, соціально-економічну ситуацію, інфраструктуру виробничої й невиробничої сфери, потреби ринку праці в регіонах. Сьогодні мережа включає 971 вищий навчальний заклад різних рівнів акредитації та форм власності.
Перший та другий рівні акредитації (технікуми, училища та коледжі) здійснюють підготовку молодших спеціалістів і бакалаврів. До цієї категорії входить 589 закладів державної форми власності та 61 заклад інших форм власності. Загальний контингент - 504 тис. студентів. Потенціал мережі становить 101 студент у розрахунку на 10 тис. Населення. Навчальний процес забезпечують 46,4 тис. викладачів.
Третій та четвертий різні акредитації (університети, академії, інститути) здійснюють підготовку бакалаврів, спеціалістів, магістрів. До складу мережі входить 313 вищих навчальних закладів, з них 220 державної форми власності. У цих закладах навчаються 1285 тис. студентів. Чисельність професорсько-викладацького складу становить майже 76 тис викладачів. Серед них мають вчений ступінь доктора наук 6546 викладачів, кандидата наук 37571 викладач.
Негативним явищем є надмірна диференціація регіонів за потенціалом вищої освіти (чисельність студентів у розрахунку на 10 тис. населення України). Середній показник по Україні станом на початок 1999/2000 навчального року становив 101 студент вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації та 257 студентів університетів, академій, інститутів.
Ряд регіонів мають показники вищі середнього по Україні. Це місто Київ (47,8), Харківська (33,2), Донецька (22,0), Дніпропетровська (20,0), Одеська (16,7), Львівська (16,0) області, інші регіони мають показники в межах від 2 до 9 студентів на 10 тис. населення України. Висновок один, відбуваються міграційні потоки молоді за освітнім фактором до цих регіонів [38,16].
Враховуючи важливий вплив вищої освіти на розвиток суспільства та сталий людський розвиток, і спираючись на аналіз змін, що відбуваються у суспільстві та у сфері вищої освіти, можна відокремити певні проблеми, накреслити перспективи розвитку вищої освіти в XXІ столітті з урахуванням тенденцій цивілізованого розвитку.
Аналітики ЮНЕСКО зазначають, що зовнішні щодо вищої школи середовища зазнають зараз радикальних змін під впливом глобалізації, делокалізації, регіоналізації, демократизації, масовості, технологізації та інформатизації. Ці докорінні зміни суттєво впливають на сферу вищої освіти, яка сама відчуває власні внутрішні суперечності:
суперечність між розширенням масовості вищої освіти і одночасним скороченням фінансових, матеріальних ресурсів.
суперечність між необхідністю підвищення рівня освіти в цивілізованій державі та збільшенням обсягів безробіття серед осіб з вищою освітою;
суперечність між суттєвим збільшенням фундаментальних досліджень, що виконуються у ВНЗ, і одночасним недовикористанням їх результатів у сфері підготовки;
певна суперечність між "централізованою" структурою вищого навчального закладу за розміщенням та необхідністю забезпечення регіональних потреб [40,25].
На зламі тисячоліть ми шукаємо шляхи реформування освіти, орієнтири її перебудови. Таким чином, ми усвідомлюємо необхідності універсального підходу щодо забезпечення справедливого й рівноправного суспільства.
Такий універсальний підхід стосовно вищої освіти має такі принципи:
забезпечення освітніх потреб кожного протягом всього життя;
доступність вищої освіти для всіх, хто має потрібні здібності, мотивацію та адекватну попередню підготовку;
захист соціальних інтересів суспільства і стратифікація його членів згідно з ролями і статусом;
пріоритетне місце у формуванні етичних цінностей під час їх кризи;
компроміс між відповідальною автономією вищих навчальних закладів і підзвітність в умовах об'єктивно-існуючого соціального замовлення.
Універсальність і разом з тим конкретність характеру вищою освіти підводить до необхідності виділити 4 напрями, що їх характеризують: відповідність (адекватність) сучасним умовам, якість, фінансування та управління, співробітництво.
Відповідність вищої освіти сучасним умовам розглядається, передусім з позиції її ролі й місця в суспільстві, а також з позицій взаємозв'язку її зі сферою праці, з державними та недержавними джерелами фінансування тощо. Адекватність вищої освіти потрібно оцінювати з позицій того, що відкрите суспільство очікує від вищого навчального закладу. Щоб відповідати сучасним вимогам, необхідно:
створити такі умови, щоб потреби розвитку країни і регіонів були в центрі політичного бачення і прийнятих рішень;
сприяти розв'язанню проблем, які виникають у зв'язку з глибокими перетвореннями на ринку праці, розвивати підприємницький дух завдяки заходам, спрямованим на забезпечення адекватної підготовки, діяти таким чином, щоб підприємства ставили в центр економічної активності турботу про людину й суспільство, а не тільки свої особисті імперативи;
створити міцний "освітній ланцюжок" з іншими ступенями системи освіти;
розглядати студентів і викладачів як активних учасників цього процесу і як людські ресурси, управління якими повинно здійснюватися відповідно з принципів рівності та здібностей;
зуміти зберегти, поширити й збагатити культурну спадщину з метою досягнення універсального через плюралізм вияву культури;
прагнути до значно більшої гнучкості в можливостях отримання підготовки; йти назустріч усім, всюди і завжди, таким чином, щоб освіта справді була доступна для людини протягом усього її життя.
Дуже важливо здійснити диверсифікацію систем, навчальних закладів і навчальних програм з тим, щоб вони відповідали вимогам сучасності, а також для того, щоб закласти міцну основу знань студентів і забезпечити підготовку їх, необхідну для XXI століття. Студенти повинні мати більш оптимальну гаму вибору, здобуття ними знань та навиків повинно здійснюватися в перспективі освіти протягом усього життя, що передбачає постійну можливість у будь-який час розпочати і завершити вищу освіту.
Така робота має за мету спрямовувати вектор на гармонійний стійкий розвиток і на виправлення диспропорцій.
Мається на увазі:
відповідність місцевим умовам як при розробці навчальних і науково-дослідних програм, так і при здійсненні їх і розробці підходів;
приділення більшої уваги проблемам, які визначають стійкий розвиток вищої освіти;
приділення більшої уваги фундаментальним та прикладним дослідженням, які збагачують одне одного і є необхідними для довгострокового розвитку.
Забезпечення якісного рівня вищої освіти є одним з головних завдань, невід'ємних від соціальної сфери. Якість вищої освіти є багатомірною категорією, що повинна охоплювати всі її функції та види діяльності: навчальні та академічні програми, наукові дослідження, забезпечення кадрами тих, хто навчається, інфраструктуру та академічне оточення. Особливу увагу слід приділяти науковим дослідженням, які сприяють прогресу знань і свідчать про інтелектуальний розвиток. Потрібно заохочувати та закріплювати в програмах новаторство, міждисциплінарність, які безпосередньо впливають на людський розвиток. Вищі навчальні заклади в усіх регіонах повинні здійснювати гласну внутрішню оцінку поряд з оцінкою зовнішньою. Необхідно переробити програми з тим, щоб вони давали змогу виходити за межі звичайного пізнавального засвоєння дисциплін і оволодівати навичками, пізнанням та здібностями до творчого і критичного аналізу і незалежного мислення.
Фінансування вищої освіти і управління передбачають, що вони розглядається тільки в комплексі з іншими підсистемами (завдання, структури, ресурси, культура, прийом студентів, визнання документів про вищу освіту, управління) у їхній взаємодії між собою з регіональним і міжнародним навколишнім соціальним середовищем.
Управління вищими навчальними закладами не може зводитися пише до фінансових питань і базуватися тільки на економічних критеріях, критерії рівності та відповідності навчання сучасним вимогам вищої освіти, наукові дослідження, досвід роботи і консультації повинні бути провідними щодо Інших критеріїв і забезпечувати при цьому збалансоване управління.
Вища освіта повинна розглядатися як суспільне надбання. При необхідності збереження найрізноманітніших джерел фінансування державна підтримка вищої освіти і наукових досліджень і сьогодні має важливе значення для забезпечення збалансованого розв’язання навчальних і суспільних завдань.
Керівництво і фінансування в галузі вищої освіти повинно спрямовуватися на підвищення її якості та адекватності. З цією метою потрібно зміцнювати потенціал і розробляти відповідні стратегії планування та аналізу політики на основі співробітництва і координації між вищими навчальними закладами й державною владою.
Фінансування вищої освіти стикається з великими проблемами, які пов'язані з посиленням її масовості і підвищенням вимог до неї. Тому до фінансування вищої освіти залучаються різні джерела. Структура контингенту студентів за джерелами фінансування їхньої підготовки має такий вигляд. Серед студентів вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації 51,3% навчається за кошти державного бюджету, 35,5% - за кошти фізичних та юридичних осіб, 11,7% - за кошти місцевого бюджету, 1,5% - за галузеві кошти. Серед студентів вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації 54,9% навчається за кошти державного бюджету, 43,0% - за кошти фізичних та юридичних осіб, 0,4% - за кошти місцевого бюджету, 1,7% - за галузеві кошти.
Аналіз цих даних свідчить, що кожний другий студент є інвестором системи вищої освіти, тобто навчається за власні кошти. На жаль, поки що галузі та регіони вкладають незначні кошти у фінансування підготовки фахівців.
Універсальний підхід до вищої освіти передбачає різноманітність форм співробітництва між усіма установами, місія яких полягає в тому, щоб сприяти стійкому людському розвитку.
Враховуючи зміни в суспільстві і в сфері вищої освіти, які відбуваються на межі XXI століття, потрібно сформулювати нову політику в галузі співробітництва:
політика в галузі співробітництва повинна не лише відповідати явищам регіоналізації і глобалізації, а й випереджувати їх, надаючи програмам освіти і науковим дослідженням міжнародного характеру, забезпечуючи їх високою якістю; водночас потрібно створити механізм боротьби з явищами поляризації та фрагментації;
політика співробітництва повинна бути скерована на посилення партнерських зв'язків та взаємозв'язок між сферою праці та вищою освітою. Поєднання зусиль у галузі підготовки, що відповідають сучасним вимогам, співробітництво, обмін ресурсами і досвідом, участь у вивченні ринку й еволюції потреб, створення та розвиток нових технологій і передача знань є основними напрямками реалізації цієї політики;
враховуючи відповідальність вищої освіти за підготовку педагогічних кадрів, слід проводити більш інтенсивну політику співробітництва з іншими вищими навчальними закладами і навчальними закладами інших рівнів освіти з метою створення справді безперервного освітнього ланцюжка.
Міжнародний аспект вищої освіти є обов'язковим фактором якості. Треба ратифікувати і втілювати в життя регіональні і міжнародні нормативні акти про визнання навчальних курсів, включаючи атестацію навичок, умінь і здібностей, що полегшують зміну навчальних курсів з метою сприяння мобільності.
Для здійснення глибоких реформ, оновлення вищої освіти вкрай потрібне партнерство між усіма зацікавленими сторонами - особами, які відповідають за розробку політики на національному га інституціональному рівнях, урядом і парламентом, засобами інформації, студентами і їхніми родинами, сферою праці та основною рушійною силою вищої освіти - викладачами й науковцями вищих навчальних закладів.
Отже підсумовуючи сказане, можна окреслити основні напрями розвитку вищої освіти:
• трансформація мережі вищих навчальних закладів на задоволення потреб особистості і регіонів відповідно до вимог ринкової економіки;
• реалізація принципів універсального підходу до розвитку вищої освіти;
• забезпечення відповідності вищої освіти сучасним вимогам і умовам, за яких потреби розвитку держави і регіонів будуть у центрі політичного бачення і рішень;
• поліпшення системи ступеневої вищої освіти, сприяння розвиткові інтеграційних процесів;
• формування демократичних відносин між викладачами і студентами;
• адаптація змісту вищої освіти через Державні стандарти (освітньо-кваліфікаційні характеристики, освітньо-професійні програми) до потреб суспільства;
• диверсифікація структури та обсягів підготовки, навчальних планів і програм [42].
Таким чином, модернізація освітньої системи і підготовка кадрів для різних галузей професійного знання нині особливо актуальні. Ситуація в освітній практиці настільки нова, що до неї зовсім не готові педагоги різних типів навчальних закладів. Старий принцип - працювати в логіці навчального предмета - не відповідає нинішнім умовам. Сьогодні гостро відчувається потреба в якісній освіті, ознакою якої є здатність особистості орієнтуватись і гідно, професійно грамотно діяти в сучасному соціокультурному середовищі.
У Доповіді Міжнародної комісії з освіти для XXI віку підкреслюється, що „освіта - один з основних засобів затвердження глибокої і гармонійної форми розвитку людства, яка дозволить боротися з убогістю, відчуженням, неписьменністю, пригнобленням і війною”.
В перекладі на проблеми національної освіти потребують вирішення наступні завдання:
забезпечення досить високої загальної письменності населення;
забезпечення необхідного рівня знань і розуміння в області національної культури;
надання можливості кожному члену суспільства отримати професійну підготовку, яка б дозволила йому забезпечити гідний рівень життя;
забезпечення необхідного рівня освіти всього населення з питань розвитку і збереження навколишнього середовища, соціально-економічного розвитку, розвитку людини, побудови гідного громадянського суспільства і правової держави [35,41].
Ці завдання, в першу чергу закріплюються в Національній доктрині розвитку освіти (Затверджена Указом Президента України від 17 квітня 2002 року).
Зокрема вона визначає, що пріоритетними напрямами державної політики щодо розвитку освіти є:
формування національних і загальнолюдських цінностей;
створення для громадян рівних можливостей у здобутті освіти;
постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу;
розвиток системи безперервної освіти та навчання протягом життя;
пропаганда здорового способу життя;
розширення україномовного освітнього простору;
забезпечення освітніх потреб національних меншин;
забезпечення економічних і соціальних гарантій для професійної самореалізації педагогічних, науково-педагогічних працівників, підвищення їх соціального статусу;
розвиток дошкільної, позашкільної, загальної середньої освіти у сільській місцевості та професійно-технічної освіти;
органічне поєднання освіти і науки, розвиток педагогічної та психологічної науки, дистанційної освіти;
запровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій;
створення індустрії сучасних засобів навчання і виховання, повне забезпечення ними навчальних закладів;
створення ринку освітніх послуг та його науково-методичного забезпечення;
інтеграція вітчизняної освіти до європейського та світового освітніх просторів [9].
Щодо основних напрямів реформування освіти в цілому і зокрема вищої, то вони закріплені в Державній національній програмі „Освіта" („Україна ХХІ століття”), яка визначає, що пріоритетними шляхами реформування освіти є:
створення у суспільстві атмосфери загальнодержавного, всенародного сприяння розвиткові освіти, неухильної турботи про примноження інтелектуального та духовного потенціалу нації, активізація зусиль усього суспільства для виведення освіти на рівень досягнень сучасної цивілізації, залучення до розвитку освіти всіх державних, громадських, приватних інституцій, сім'ї, кожного громадянина;
подолання девальвації загальнолюдських гуманістичних цінностей та національного нігілізму, відірваності освіти від національних джерел;
забезпечення розвитку освіти на основі нових прогресивних концепцій, запровадження у навчально-виховний процес сучасних педагогічних технологій та науково-методичних досягнень;
відхід від засад авторитарної педагогіки, що утвердилися в тоталітарній державі і спричинили нівелювання природних задатків і можливостей, інтересів усіх учасників освітнього процесу;
підготовка нової генерації педагогічних кадрів, підвищення їх професіонального та загальнокультурного рівня;
формування нових економічних основ системи освіти, створення належної матеріально-технічної бази;
реорганізація існуючих та створення навчально-виховних закладів нового покоління, регіональних центрів та експериментальних майданчиків для відпрацювання та відбору ефективних педагогічних інновацій та освітніх модулів;
радикальна перебудова управління сферою освіти шляхом її демократизації, децентралізації, створення регіональних систем управління навчально-виховними закладами;
органічна інтеграція освіти і науки, активне використання наукового потенціалу вищих навчальних закладів і науково-дослідних установ, новітніх теоретичних розроблень та здобутків педагогів-новаторів, громадських творчих об’єднань у навчально-виховному процесі;
створення нової правової та нормативної бази освіти [17].
Всі вище перераховані заходи повинні базуватись на основі таких принципів:
пріоритетність освіти, що означає випереджальний характер її розвитку, нове ставлення суспільства до освіти, до знань та інтелекту, кардинально нові підходи до інвестиційної політики в освітній сфері;
демократизація освіти, що прередбачає децентралізацію та регіоналізаціо управління системою освіти з дотриманням найбільш визначальних принципів освітньої політики Української держави, надання автономії навчально-виховним закладам у вирішенні основних питань їхньої діяльності, подолання монополії держави на освіту, перехід до державно-громадської системи управління освітою, у якій особистість, суспільство й держава стануть рівноправними суб'єктами, утворення системи партнерства учнів, студентів і педагогів;
гуманізація освіти, що полягає в утвердженні людини як найвищої соціальної цінності, найповнішому розкриті її здібностей та задоволенні різноманітних освітніх треб, забезпеченні пріоритетності загальнолюдських цінностей, гармонії стосунків людини і навколишнього середовища, суспільства і природи;
гуманітаризація освіти, що покликана формувати цілісну картину світу, духовність, культуру особистості і планетарне мислення;
національна спрямованість освіти, що полягає у невіддільності освіти від національного ґрунту, її органічному поєднані з національною історією і народними традиціями, збереженні та збагаченні культури українського народу, визнанні освіти важливим інструментом національного розвитку і гармонізації національних відносин;
відкритість системи освіти, що пов'язана з її орієнтованістю на цілісний неподільний світ, його глобальні проблеми, усвідомленням пріоритетності загальнолюдських цінностей над груповими і класовими, інтеграцією у світові освітні структури;
безперервність освіти, що відкриває можливість для постійного поглиблення загальноосвітньої та фахової підготовки, досягнення цілісності і наступності у навчанні та вихованні; перетворення набуття освіти у процес, що триває упродовж всього життя людини;
нероздільність навчання і виховання, що полягає в їх органічному поєднанні, підпорядкуванні змісту навчання і виховання формуванню цілісної та всебічно розвиненої особистості;
багатоукладність та варіантність освіти, що передбачає створення можливостей для широкого вибору форм освіти, навчально-виховних закладів, засобів навчання і виховання, які відповідали б освітнім запитам особистості; запровадження варіантного компоненту змісту освіти, диференціацію та індивідуалізацію навчально-виховного процесу, створення мережі недержавних навчально-виховних закладів [16].
Визначальною складовою реформування освіти в Україні є оновлення змісту освіти, що передбачає приведення його у відповідність з сучасними потребами особи і суспільства.
Стратегічними завданнями реформування змісту освіти є:
вироблення державних стандартів і відповідне формування системи й обсягу знань, умінь, навичок творчої діяльності, інших якостей особистості на різних освітніх та кваліфікаційних рівнях.
відбір і структурування навчально-виховного матеріалу на засадах диференціації та інтеграції, забезпечення альтернативних можливостей для одержання освіти відповідно до індивідуальних потреб та здібностей;
органічне поєднання у змісті освіти його загальноосвітньої та фахової складової відповідно до освітніх рівнів та особливостей регіонів України;
вивчення української мови в усіх навчально-виховних закладах, утвердження її як основної мови функціонування загальноосвітньої, професійної та вищої школи;
орієнтація на інтегральні курси, пошук нових підходів до структурування знань як засобу цілісного розуміння та пізнання світу;
оптимальне поєднання гуманітарної і природничо-математичпої складових освіти, теоретичних і практичних компонентів, класичної спадщини та сучасних досягнень наукової думки, органічний зв'язок з національною історією, культурою, традиціями;
створення передумов для розвитку здібностей молоді, формування готовності і здатності до самоосвіти, широке застосування нових педагогічних, інформаційних технологій;
сприяння фізичному, психічному здоров'ю молоді, врахування потреб індивідуальної корекційно-компенсаційної спрямованості навчання і виховання дітей з вадами психофізичного розвитку.
Що стосується саме вищої освіти, то вона спрямована на забезпечення фундаментальної наукової, загальнокультурної, практичної підготовки фахівців, які мають визначати темпи і рівень науково-технічного, економічного та соціально-культурного прогресу, на формування інтелектуального потенціалу нації та всебічний розвиток особистості як найвищої цінності суспільства. Вона має стати могутнім фактором розвитку духовної культури українського народу, відтворення продуктивних сил України.
Тому до стратегічних завдань реформування вищої освіти належать:
перехід до гнучкої, динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, яка дасть змогу задовольняти погреби і можливості особистості у здобутті певного освітньою та кваліфікаційного рівнів за бажаним напрямом відповідно до її здібностей;
формування мережі вищих навчальних закладів, яка за освітніми та кваліфікаційними рівнями, типами навчальних закладів, формами і термінами навчання, джерелами фінансування задовольняла б інтереси особи та потреби кожного регіону і держави в цілому;
підвищення освітнього і культурного рівня суспільства;
піднесення вищої освіти України на рівень досягнень розвинутих країн світу та її інтеграція у міжнародне науково-освітнє співтовариство.
До пріоритетних напрямів реформування вищої освіти можна віднести:
прогнозування потреб держави, регіонів, галузей економіки та культури у спеціалістах з різними рівнями кваліфікації;
створення державної системи добору і навчання талановитої молоді, розроблення і запровадження механізмів й державної підтримки;
оптимізація мережі вищих навчальних закладів та їх структури, проведення організаційно-структурних змін у системі вищої освіти, спрямованих їй розвиток навчальних закладів різних тинів, підвищення ролі і значущості університетської освіти у реалізації стратегічних цілей освіти;
створення умов для розширення можливостей громадян здобувати вищу освіту певного рівня за бажаним напрямом;
розроблення нових моделей різних рівнів вищої освіти, визначення її державного компонента; широке інтегрування в міжнародну систему освіти;
оновлення змісту вищої освіти, запровадження ефективних педагогічних технологій, створення нової системи методичного та інформаційного забезпечення вищої школи; входження України у трансконтинентальну систему комп’ютерної інформації;
демократизація, гуманізація та гуманітаризація навчально-виховного процесу, органічне поєднання в ньому національного та загальнолюдського начал;
організація навчання як безперервної науково-виробничої діяльності з найповнішим використанням наукового потенціалу вищої школи;
ефективне використання кадрового потенціалу вищої школи у навчально-виховному процесі та науковій роботі, залучення до педагогічної діяльності у вищих навчальних закладах талановитих учених академічних та галузевих науково-дослідних інститутів, провідних фахівців різних галузей виробництва і культури.
Відповідно до стратегічних завдань, основними шляхами реформування вищої освіти є:
розроблення та впровадження науково-обґрунтованої методики визначення перспективної потреби держави у фахівцях з різним рівнем кваліфікації, визначення обсягів їх підготовки у вищих навчальних закладах;
розроблення та впровадження аналітичних, статистичних, імітаційних, ситуаційних моделей прогнозування обсягів підготовки фахівців з урахуванням розвитку галузей господарства та особливостей регіонів України;
поєднання можливостей державної і недержавної системи вищої освіти для підготовки фахівців різних спеціальностей з урахуванням запитів окремих регіонів;
удосконалення системи комплектування контингенту студентів вищих навчальних закладів;
визначення напрямів базової вищої освіти та відповідних спеціальностей за кваліфікаційними рівнями, розроблення кваліфікаційних характеристик фахівців з урахуванням вітчизняного і зарубіжного досвіду та за участю замовників;
оптимізація мережі вищих навчальних закладів на основі наукового аналізу схеми їх розміщення;
визначення місця і змісту університетської освіти, перетворення університетів у провідні національні освітні, наукові, культурні і методичні центри;
створення навчально-наукових комплексів (університет, інститут, коледж, технікум, професійне училище тощо), міжнародних університетів у їхньому складі; регіональних і галузевих університетів;
створення в Україні спільних з іншими державами вищих навчальних закладів; розширення практики обміну педагогічними працівниками з провідними зарубіжними вищими навчальними закладами, використання вищих навчальних закладів інших країн для здобуття вищої освіти громадянами України;
організація комплексних наукових досліджень з проблем вищої освіти;
забезпечення міжнародного визнання дипломів вищих навчальних закладів України;
розроблення системи діагностики якості освіти та системи тестів для визначенім відповідності рівня освіти державним стандартам;
акредитація вищих навчальних закладів усіх рівнів та форм власності [10].
Становлення української державності, фундаментальне оновлення законодавства, проведення судової реформи, посилення судового захисту прав і свобод громадян, створення соціально-орієнтованої ринкової економіки та необхідність захисту українського підприємництва, боротьба зі злочинністю - все це потребує кваліфікованого юридичного забезпечення
Це зумовлює необхідність постійної у ваги до якості підготовки та перепідготовки юридичних кадрів, приведення змісту юридичної освіти у відповідність із сучасними вимогами юридичної практики.
Сучасний стан вищої юридичної освіти характеризується тим, що насиченість юристами залишається в цілому по країні диспропорційною. Підготовку фахівців-правознавців здійснюють понад 170 вищих навчальних закладів (до 1991 року їх було 6), з яких 50 - приватні. Загальний ліцензований обсяг підготовки фахівців за напрямом "Право" становить майже 30 тис осіб на рік, тобто 4 місця на 10 тис. населення, з них 3,5 припадає на вищі навчальні заклади державної форми власності. Ліцензований обсяг з розрахунку на 10 тис. населення за регіонами становить: у північному - 10,2 місця, східному - 4,7, Південному - 3, західному і центральному - 2 місця. Підготовку юристів в основному здійснюють вищі навчальні заклади системи МВС, Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Львівський національний університет імені Івана Франка, Одеська національна юридична академія, Державна академія податкової служби.
Нерівномірне територіальне розміщення вищих навчальних закладів, що здійснюють підготовку юристів, створює певні соціальні проблеми, пов'язані з нерівними можливостями у здобутті освіти та працевлаштуванні молоді в різних регіонах.
Значне збільшення обсягів підготовки юристів істотно не позначилося на