Xreferat.com » Рефераты по педагогике » Самостійна робота молодших школярів з основ здоров'я

Самостійна робота молодших школярів з основ здоров'я

П.Підкасистий [56].

Що стосується емоційної сфери молодших школярів, то цей період характеризується імпульсивністю дитячої поведінки (схильністю діяти за першим спонуканням, під дією зовнішніх обставин чи емоцій) [48, 10]. Емоції переважають над усіма сторонами психічного життя; вони швидко виникають і яскраво проявляються. Безпосередність дітей, зовнішні виразні рухи (міміка, поза, жести), мовленнєва інтонація дають можливість учителеві швидко виявляти характер емоцій учнів та відповідно реагувати на них.

У молодшому шкільному віці зароджуються елементи самооцінок та оцінок взірців, наслідування. На думку М. Дідори, Т. Ковальчук, В.Стельмах [25, 15-16], учні за цими ознаками поділяються на дві групи. Перші становлять групу школярів, які загалом правильно оцінюють себе і взірець для наслідування. Ці діти мають нахил до самовдосконалення, намагаються виробити у собі моральні якості, зокрема чесність, працьовитість тощо. У їхній поведінці зримо проступає прагнення самостійно або ж за допомогою дорослих знаходити і використовувати відомі їм прийоми самоосвіти. Типовим для багатьох учнів другої групи є неадекватна оцінка себе і взірців для наслідування. Такі діти мають або занижену оцінку взірця, або ж ідеалізацію людини. Неадекватність самооцінки у цих дітей частково пояснюється тим, що учні не аналізують власні дії та якості і не порівнюють їх зі взірцем.

В учнів молодшого шкільного віку починає формуватися самостійність як риса особистості. Вчителі початкової школи нерідко вкладають різний зміст у поняття «самостійність». Оперуючи ним, педагоги мають на увазі або бажання школяра виконати завдання своїми силами, не звертаючись по допомогу; або вміння учня долати труднощі на шляху до кінцевої мети, не підміняючи її проміжною; або схильність дитини виявляти ініціативу, творчо ставитися до навколишнього; або прагнення вихованця діяти автономно, окремо від інших; або його здатність обстоювати особисту точку зору, давати критичну оцінку зробленому.

При визначенні сутності цього поняття, на думку Б. Єсипова, доцільно додержуватися двох основних вимог:

щоб всі її складники загалом становили необхідний мінімум, тобто були найменшою сукупністю провідних умінь школярів;

щоб об'єднання всіх компонентів в одне ціле було достатнім — охоплювало найголовніше, найістотніше у виявах самостійності [28,98-99].

Із таких позицій самостійність треба розуміти як «узагальнену характеристику активності молодшого школяра, що виявляється в його незалежності (вмінні без прямого керівництва і допомоги ззовні, власними силами досягти поставленої мети), творчій ініціативі (схильності реалізувати своє починання, виявляючи винахідливість, оригінальність) і критичності (здатності аналізувати ситуації або наслідок праці, щоб дати їм оцінку, виділити достоїнства й вади)» [36, 57].

Таким чином, у різноманітних виявах названих якостей молодшого школяра практично розкривається його вміння діяти самостійно. Щоб одержати відомості про кожну з них, вчителеві передусім треба визначити характер активності учня, його ставлення до труднощів, наявність або відсутність намагання спростити кінцеву мету діяльності, форми вияву творчої ініціативи, ставлення до своєї роботи та оцінювання її результатів.

Про характер активності кожного учня можна робити висновок на підставі того, за допомогою яких пошукових дій він просувається до мети: раціональних (вони супроводжуються міркуванням), керується доцільністю, чи використовує лише продуктивні засоби. Або навпаки, ці пошуки набувають форми одноманітних, непродуктивних маніпуляцій.

Особливої уваги вчителя заслуговує аналіз поведінки молодшого школяра під час його зіткнення з труднощами: «Як здебільшого поводиться той чи інший учень? Робить спроби продовжити самостійний пошук? Звертається до дорослого за допомогою? Залишає роботу незакінченою? Переключається на інше заняття?». Знати відповіді на ці питання важливо тому, що самостійна дитина, як правило, і вимагає допомоги або користується нею лише в разі крайньої потреби [29, 63].

Як зазначає Г. Костюк та інші психологи, вчителю доцільно звернути увагу на наявність у дитини намагання спростити кінцеву мету діяльності, підмінити її проміжною, або ж іншою. Самостійний школяр завжди виявляє цілеспрямованість, докладає зусиль для того, щоб точно виконати завдання учителя. Учень із недостатнім рівнем розвитку цієї якості часто схильний задовольнитися тим, що в нього вийшло, відповідно спрощуючи кінцеву мету діяльності. Деколи ці діти користуються обхідними шляхами, хитрують, вдаються до недозволених прийомів. Важливим показником самостійності молодшого школяра є форми вияву його творчої ініціативи. Чим самостійнішою є дитина, тим менше вона задовольняється роллю виконавця чужого задуму [16].

Зрозуміло, можливості виявити творчу ініціативу у цьому віці досить обмежені (насамперед умовами проведення уроку). І все ж молодший школяр за своєю природою залишається активною істотою, яка намагається проявити себе і за допомогою вигадки, і оригінального рішення, і спроби щось раціоналізувати. Дуже потрібні вчителю й відомості про те, в чому саме прагне виявити власну творчість той чи інший учень — у зміні, збагаченні змісту виконуваної роботи, зовнішньому її оформленні, збільшенні кількості зробленого тощо [48, 13].

Згідно даних експериментальних досліджень Б. Друзя [26], молодшому школяреві найскладніше виявити творчу ініціативу саме під час розв'язування навчального завдання (спрацьовує звичка виконувати вимогу вчителя «Роби, як я вчив»). Зате йому значно легше щось «вигадати» після їх закінчення — підкреслити, виділити, оздобити. У таких показниках і виявляється його самостійність.

Кожний педагог повинен знати, з чим саме пов'язує учень-початківець успішне завершення роботи: об'єктивними показниками кінцевого результату праці чи зі звичною (бажаною) оцінкою. Самостійному учню притаманне вміння робити висновок про успіх та неуспіх, своєї діяльності передусім на підставі реального досягнення. А діти з недостатнім розвитком цієї якості обов'язково скажуть, що вони добре виконають певне завдання тільки тоді, коли знатимуть оцінку своєї роботи вчителем, зазначає І. Гаркунова [20, 35].

На думку О. Гринька, бажано одержати й таку інформацію: чи спроможні школярі об'єктивно, обґрунтовано, розгорнуто оцінити те, що самі виконали, чи є в їхній оцінці аналіз достоїнств і вад, наскільки точно, вона відображає вкладену працю; чи характеризує труднощі, які трапилися на шляху до мети. Надавши дитині змогу зіставити свою роботу з іншими (сусіда по парті або однолітка), можна довідатись про те, як співвідноситься її критичність із самокритичністю, до наслідків чиєї праці — своєї чи чужої — вона виявляє більшу поблажливість, або навпаки, вимогливість [23].

Самостійні школярі здебільшого досить вимогливі як до себе, так і до навколишніх. Внаслідок цього вони володіють умінням об'єктивно оцінити достоїнства й вади незалежно від того, чию саме роботу аналізують. Недостатньо самостійні учні завищують оцінки результату своєї праці (занижуючи при цьому оцінки інших) або виявляють невміння сформулювати власне оцінне судження, повністю покладаючись на думку дорослого [32, 162].

Розподіл школярів за групами відповідно до рівня розвитку їхньої самостійності передбачає одержання точних відомостей про повноту, сферу і стійкість її виявів. Учитель має право називати самостійним лише того молодшого школяра, поведінка та діяльність якого характеризується повнотою вияву активності, тобто водночас всіма провідними складниками: незалежністю, творчою ініціативою, критичністю. Проте кожен із них, важливий сам по собі, не вичерпує змісту поняття «самостійність». Адже не всякий незалежний школяр може бути людиною творчою, а ініціативний — критичною і самокритичною. Таким чином, несформованість хоча б одного з названих компонентів робить неможливою високу оцінку самостійності як важливої якості учня [23].

Щоб встановити сферу вияву самостійності вихованців, педагогу слід звернути увагу на те, в яких саме видах діяльності кожний із них реалізує здатність поводитися незалежно, ініціативно, виявляє критичність [36, 57]. Важливо, щоб учень не обмежувався тими діями, до яких виявляє інтерес, бо у цьому разі вони для нього нескладні. Щоб сферу вияву самостійності можна було визнати достатньо широкою, вчитель повинен констатувати: школяр виявляє незалежність, творчу ініціативу й критичність у найрізноманітніших видах діяльності — цікавих і нецікавих для нього.

Про стійкість вияву молодшими учнями самостійності варто робити висновок на такій підставі: наскільки притаманна кожному з них тенденція до незалежності, ініціативи і критичності в одному виді діяльності, але за різних умов її організації (наодинці, у присутності стороннього, під час виконання завдань різної складності або при наданні можливості обрати один із запропонованих для цього варіантів та ін.). Найкраще спостерігати за роботою, яка не викликає у дитини ні особливого інтересу, ні незгоди [16].

Отже, якщо незалежно від виду й умов організації діяльності учень початкових класів виявляє тенденцію до самостійності, вчитель має підставу високо оцінити цю його якість. Коли ж школяр у вияві самостійності не стійкий або навіть безініціативний, це означає, що потреба у цьому ще не виникла або, можливо, вже намітилася схильність до залежності. Дуже важливо своєчасно з'ясувати, хто з вихованців перебуває на високому і середньому рівні розвитку самостійності, а хто потребує активізації зусиль учителя [14, 50-51].

С. Бойченко [10] наводить схему, орієнтуючись на яку педагог у змозі розподілити своїх вихованців на різні групи відповідно до рівня розвитку самостійності у кожного з них. Рівень визначають на підставі того, наскільки сильно або слабо розвинене у школярів уміння виявляти в діяльності й поведінці незалежність, ініціативність, критичність. Дітям із високим рівнем розвитку досліджуваної якості властива сильна вираженість позитивних виявів згаданих показників, із низьким — слабка.

До І групи відносять учнів, поведінка і діяльність яких відзначається найвищим ступенем розвитку основних ознак самостійності. Здебільшого ці учні здатні відстояти свою думку, обґрунтувати власне рішення. Вони прагнуть самоствердитися за допомогою кінцевого результату праці, завжди вдаються до раціональних пошукових дій, просять допомоги у дорослого лише в разі крайньої необхідності, найменше залежать від оцінних суджень авторитетних людей (хоча, зрозуміло, зважають на них, як усі молодші школярі). Це ініціативні діти, які завжди доводять розпочате до кінця, оптимістично сприймають труднощі, спроможні докладати максимум самостійних зусиль для досягнення мети.

З самого початку роботи ці школярі впевнені у своєму успіху, тому що мають переважно позитивний досвід досягнень, звикли до високих оцінок батьків та вчителів. Вони виявляють критичність суджень, досить вимогливо ставляться до результатів діяльності своєї і товаришів, рівень навчальних досягнень у них високий або достатній. Кількісний склад цієї групи, зрозуміло, коливається залежно від добору дітей, методів навчання і виховання дорослих, проте в середньому здебільшого становить 20-30 % учнів класу.

II групу складають вихованці, вияви незалежності, творчої ініціативи і критичності яких менш стійкі, ніж у представників І групи. Залежно від настрою, інтересу, рівня знань й умінь, умов організації діяльності ці учні можуть виявляти оптимізм, завзяття, ініціативність або, навпаки, бути байдужими і несамостійними. На початку роботи вони здебільшого впевнені в успіху, однак, натрапивши на перешкоду, пасують перед нею. Це діти з високим рівнем домагань і при цьому низьким рівнем розвитку вольової активності. Вони легко вдаються до допомоги вчителя, скориставшись якою прагнуть видати успіх за власний. В основному це досить творчі учні, значно більше критичні, ніж самокритичні. Таких школярів у кожному класі близько 30-40 %. Варто підкреслити, що саме вони становлять основний резерв учителя, тому що мають реальні підстави піднятися на вищий рівень розвитку самостійності. Головне їхнє достоїнство — бажання виявити творчу ініціативу, породжене схильністю до ризикованих дій. Основна вада — звичка досягати мети, обираючи для цього полегшений, подекуди обхідний шлях, щоб ціною малих зусиль досягти високих успіхів.

У ІІІ групу входять учні, які в різних умовах і видах діяльності виявляють досить сталу поведінку. Рівень розвитку суттєвих ознак їхньої самостійності характеризується середніми показниками. Це досить пасивні діти, які не прагнуть високих досягнень, звикли задовольнятися необхідним мінімумом, не схильні до ризикованих дій. Здебільшого вони недостатньо організовані, легко приймають допомогу, не покладають на себе особливих надій. Самокритичність таких школярів не стимулює високих прагнень. Вони дивляться на себе очима авторитетних дорослих (вчителя і батьків). Як і попередня, ця група налічує від 30 до 40 % дітей класу. Доречно зауважити, що їхня поведінка та діяльність характеризуються консерватизмом, вони важко піддаються виховним впливам. Щоб активізувати цих учнів, необхідно перебудувати всю систему взаємин з дорослими (вчителями, батьками).

Останню, IV групу становлять молодші школярі, в яких вияви незалежності, творчої ініціативи і критичності найнижчі за рівнем розвитку. Вони не вміють працювати без допомоги й керівництва дорослих. Невпевнені у собі, задовольняються виконанням вимог учителя. Ці діти звикли до шаблонних рішень, тому прагнуть одержати для орієнтації готовий зразок, завжди віддають перевагу добре відомим завданням із розписаним ходом виконання. Зіткнення з новим, невідомим породжує розгубленість — вони потребують опіки, керівництва. Якщо їм відмовлено у допомозі, залишають роботу незакінченою або підмінюють кінцеву мету проміжною (роблять не те, що вимагається, а те, що виходить). Самостійно неспроможні оцінити зроблене, дати йому критичну, обґрунтовану оцінку, вони цілком залежать від оцінних суджень учителя. Здебільшого, це діти, виховані у сім'ях, в яких панує авторитарний режим (вони звикли до необхідності підкорятися, беззаперечної слухняності).

Ця найменша група (близько 10 % учнів класу) викликає найбільшу турботу педагогів. Адже навчити їх самостійності надзвичайно складно, бо вони не володіють засобами досягнення мети, не вміють орієнтуватись у завданні, встановлювати асоціативні зв'язки, практично не користуються навіть методом спроб і помилок, їх необхідно вчити працювати в умовах дефіциту допомоги, вдаючись до методу поступового наближення трудності. Та головною, відправною точкою відліку у вихованні відносної самостійності цих дітей є повна відмова дорослих (батьків, учителів) від авторитарного стилю керівництва.

Виховання молодшого школяра як самостійної людини потребує забезпечення двох важливих умов: надання вихованцеві можливості виявляти цю важливу якість і формувати готовність до цього [24, 71]. Надати можливість означає не заважати становленню вміння дитини діяти за власним розсудом, не гальмувати розвиток її потреби робити щось по-своєму, свідомо сприяти вияву нею самостійної активності на уроках та в позаурочний час. Формування готовності передбачає збагачення учня знаннями й уміннями, необхідними для виконання певної діяльності, навчання позитивного ставлення до різних її видів.

Учитель зможе визначити рівень розвитку самостійності кожного вихованця, якщо навчальні завдання, які він пропонуватиме школярам, відповідатимуть таким вимогам:

міститимуть об'єктивну складність (саме вона «продукує» труднощі, викликає у дитини бажання звернутися до дорослого по допомогу);

надаватимуть учневі можливість діяти на власний розсуд, ризикувати, відходити від зразка-штампа;

передбачатимуть необхідність оцінити зроблене (висловити оцінне судження щодо кінцевого результату, орієнтуючись при цьому на реальні якісно-кількісні показники, не чекаючи оцінки вчителя) [31, 58].

Як зазначають М. Дідора, Т. Ковальчук, пропонуючи учням початкових класів певні види самостійних робіт, слід пам'ятати таке правило: якщо педагог прагне одержати хоча б мінімум відомостей про дитячу незалежність, ініціативність і критичність, він зобов'язаний забезпечити такі умови виконання школярами завдання, які б надавали їм максимум можливості їх виявити [25].

Отже, слід потурбуватися про те, щоб самостійна робота сприяла розвитку розумової активності учнів, спиралася на їхні знання, вміння, навички, життєвий досвід. Вона має бути посильною, різноманітною за формою та змістом, вносити у процес засвоєння знань елемент новизни, заохочувати до різностороннього вивчення предметів, використання ними різних форм порівняння, аналізу, узагальнень, конструювання та переконструювання матеріалу. Дітей слід учити переходу від оперування теоретичними положеннями до практичного їх використання, обґрунтовувати свої дії, критично оцінювати зроблене.

Для того, щоб виявити рівень розвитку самостійності у молодших школярів, учителю потрібно шукати шляхи активізації їхньої розумової та практичної діяльності, спрямовувати увагу на розкриття суттєвих ознак різних понять, на визначення зв'язків і залежностей між ними [50, 21].

Форму вияву самостійної активності вихованців доцільно вивчати на різних етапах виконання навчальних завдань: на орієнтувальному, коли школяр прагне конкретизувати мету завдання, робить прогноз майбутнього результату, намагається програмувати свої дії; під час виконання роботи, коли необхідно усвідомити трудність, подолати її, виявити творчу ініціативу й незалежність від зовнішньої допомоги; на заключному етапі, коли результат уже досягнутий і треба самому дати розгорнуту, об'єктивну, критичну його оцінку, порівняти свою роботу з тією, яку зробив товариш [28, 103].

У визначенні рівня розвитку самостійності молодшого школяра особливого значення набувають міра й форми допомоги вчителя вихованцеві, вважає О.Савченко. Головною умовою розвитку такої якості в учнів є правильний розподіл функцій між дорослим і дитиною. З огляду на це допомога вчителя під час виконання дітьми самостійної роботи має набути форми сприяння, співучасті, а не підміни зусиль виконавця вміннями дорослого. Педагогу повинен керуватися тим, наскільки його допомога об'єктивно й суб'єктивно потрібна: її зміст і форма залежать, з одного боку, від того, наскільки школяр відчуває потребу в ній у конкретній ситуації та, з іншого, — в якій мірі втручання вчителя в цілому відповідає досвіду його спілкування з дорослими, спрямованості на самостійну чи залежну поведінку [62].

Отже, організація самостійної роботи учнів вимагає від учителя знання й урахування їхніх індивідуальних психологічних і вікових особливостей: сприймання, пам'яті, мислення, уваги та ін.


1.3 Стан організації самостійної роботи на уроках курсу «Основи здоров'я » у практиці початкової школи


В останні роки опубліковано ряд посібників, які містять завдання для використання самостійних робіт на уроках з навчального курсу «Основи здоров'я». Ці посібники до певної міри надають учителям можливість частіше використовувати на уроці самостійні роботи. Проте, ці посібники не містять методичних рекомендацій щодо ефективного використання самостійних робіт як засобу формування знань, умінь і навичок з основ здоров'я.

Залишаються нез'ясованими і такі моменти: на якому етапі уроку найдоцільніше організовувати самостійну роботу, у якій формі (фронтальній, індивідуальній, груповій) подавати те чи інше завдання, які методи роботи слід застосовувати, як надавати допомогу учням, що працюють самостійно, як їх перевіряти і оцінювати та ін.

Відсутність обґрунтованих методичних рекомендацій щодо використання самостійних робіт на уроках з навчального курсу «Основи здоров'я», на нашу думку, пояснює той факт, що завдання для самостійного опрацювання багатьма вчителями використовуються епізодично або використовуються з порушенням методики.

Вивчаючи це питання, ми провели констатуючий експеримент у загальноосвітньої школі І-ІІІ ступенів № 7 м. Львова. Шляхом спостереження, анкетування, бесід з учителями ми намагалися з'ясувати стан використання самостійних робіт на уроках з навчального курсу «Основи здоров'я» в початковій школі, дослідити можливості впливу їх на розвиток учнів, з'ясувати питання готовності вчителів і учнів працювати з цими завданнями та причини, що цьому заважають.

Нас цікавили такі питання:

Як часто вчителі використовують на уроках самостійні роботи?

Які саме завдання вони застосовують і в якій мірі використовують можливості підручника для організації самостійної роботи на уроці?

Чи відчувають труднощі у виконанні і поясненні учням завдань для самостійного опрацювання?

В якій формі (індивідуальній, фронтальній, груповій) організовують самостійну роботу ?

Чи надають на уроці допомогу учням, які знаходяться на низькому ступені розвитку навчальної самостійності? Чи оцінюють їхню роботу?

На яких етапах уроку організовують самостійну роботу?

Чи пропонують учням «цікаві завдання» для самостійних робіт?

В анкетуванні взяли участь 8 учителів початкових класів. Результати анкетування показали, що фактично всі вчителі початкових класів в тій чи іншій мірі використовують самостійні роботи на уроках з навчального курсу «Основи здоров'я ». 80% вчителів застосовує їх і в позакласній, і домашній роботі учнів. Разом з тим ми побачили, що цілеспрямовано використовує самостійні роботи у повсякденній практиці незначна кількість учителів (40%). Усі учителі орієнтуються на завдання, подані у підручнику, а додаткові завдання для самостійних робіт використовують епізодично і безсистемно.

Спостерігаючи за роботою класоводів, ми виявили, що стаж і педагогічний досвід не є основною причиною відмінностей між учителями. Відповіді анкет показали, що вчителів іноді ігнорують самостійні роботи через брак часу на уроці, через великий процент слабких учнів у класі, через відсутність чітких методичних вказівок щодо опрацювання самостійних робіт, нарешті, через неволодіння методикою подачі і адекватної перевірки самостійних робіт самим учителем.

Виявилося, що у практичній роботі вчителі початкової школи нерідко вкладають різний зміст у поняття «самостійність». Оперуючи ним, педагоги мають на увазі то бажання школяра виконати завдання своїми силами, не звертаючись по допомогу; то вміння учня долати труднощі на шляху до кінцевої мети, не підміняючи її проміжною; то схильність дитини виявляти ініціативу, творчо ставитися до навколишнього; то прагнення вихованця діяти автономно, окремо від інших; то його здатність давати критичну оцінку зробленому.

Визначаючи матеріал для навчальної самостійної роботи, лише деякі вчителі виходять з того, що діти добре засвоїли попередній матеріал, на якому тією чи іншою мірою ґрунтується вивчення нового.

Лише близько половини учителів у процесі виконання самостійної роботи пропонують дітям усі рекомендовані методикою пізнавальні завдання: для сортування навчального матеріалу за певними критеріями; для порівняння у формі зіставлення і протиставлення як засіб відкриття нових властивостей, ознак предметів, що вивчаються; для підготовки висновків за аналогією; для класифікації; виділення головного; встановлення причинно-наслідкових зв'язків; доведення істинності суджень.

Також виявилося, що найпоширенішим видом самостійних робіт, які використовують учителі у процесі вивчення навчального курсу «Основи здоров'я», є репродуктивні. Це, з одного боку, добре, оскільки у процесі цієї роботи учні нагромаджують знання, необхідні для виявлення нових властивостей природних об'єктів, що розглядаються, розкриття взаємозв'язків між ними. Проте, з іншого боку, недооцінено значення пошукових самостійних робіт, а також творчих.

Отже, важливо систематично залучати учнів молодших класів до пошукових завдань. Зміст самостійної роботи репродуктивного характеру потрібно ускладнювати завданнями пошукового змісту. Самостійні роботи, подані в процесі вивчення нового матеріалу, потрібно в міру розширення знань і оволодіння прийомами навчальної діяльності ускладнювати, а обсяг їх – збільшувати.

Що стосується форми подачі завдань для самостійної роботи, то вчителі використовують переважно завдання, орієнтовані на зорову пам'ять і сприймання. А відтак форму самостійних завдань слід урізноманітнювати, щоб працювали різні види сприймання і пам'яті: зорова, слухова, моторна. Не варто перевантажувати якийсь один вид сприймання.

Виявилося, що найчастіше молодшим школярам потрібне керівництво вчителя, коли вони опановують новий вид роботи.

Лише третина учителів, плануючи завдання для самостійної роботи, враховують можливості кожного виду роботи і його відповідність меті уроку. Зокрема, коли самостійно виконуються тренувальні вправи, вони використовують підручник чи картки з диференційованими завданнями; а коли йдеться про підготовку до сприймання нового матеріалу — в пригоді їм стають розповідь-бесіда, вправи з дошки.

Особливої уваги передових учителів заслуговує аналіз поведінки молодшого школяра під час його зіткнення з труднощами. У них постають питання: «Як здебільшого поводиться той чи інший учень? Робить спроби продовжити самостійний пошук? Звертається до дорослого за допомогою? Залишає роботу незакінченою? Переключається на інше заняття?». Знають відповіді на ці питання незначна кількість педагогів, усвідомлюючи, що самостійна дитина, як правило, вимагає допомоги або користується нею лише в разі крайньої потреби.

Вчителі не завжди звертають увагу на наявність у дитини намагання спростити кінцеву мету діяльності, підмінити її проміжною, або ж іншою. Самостійний школяр завжди виявляє цілеспрямованість, докладає зусиль для того, щоб точно виконати завдання учителя. Учень із недостатнім рівнем розвитку цієї якості часто схильний задовольнитися тим, що в нього вийшло, відповідно спрощуючи кінцеву мету діяльності. Деколи ці діти користуються обхідними шляхами, хитрують, вдаються до недозволених прийомів. Важливим показником самостійності молодшого школяра є форми вияву його творчої ініціативи. Чим самостійнішою є дитина, тим менше вона задовольняється роллю виконавця чужого задуму.

Вивчення публікацій передового педагогічного досвіду вчителів щодо проблеми організації самостійної роботи в початковій школі показало, що останнім часом відбулися позитивні зрушення в методиці самостійної роботи, зокрема в розширенні видів самостійних завдань на користь таких з них, які не тільки тренують уміння й налички, а й розвивають пізнавальну активність. Значно урізноманітнилися способи постановки самостійних завдань. Дедалі частіше вчителі почали вдаватися також і до диференціації самостійної роботи. Водночас, спостереження за навчально-виховним процесом свідчать, що обмеженість безпосереднього спілкування вчителя з учнями подекуди призводить до тою, що самостійна робота молодших школярів стає некерованою, втрачає чітке спрямування.


Висновки з розділу 1


Вивчення наукової літератури з проблеми дослідження показало, що самостійність учнів у навчанні є найважливішою передумовою повноцінного оволодіння знаннями, уміннями і навичками. Пошуки теоретиків і практиків спрямовуються на створення оптимальних умов навчання, формування у дітей інтересу до активної мислительної і практичної діяльності, самостійності у здобуванні знань. Широке коло проблем, що їх визначили методисти, стали програмою для досліджень, які поглибили розуміння сутності самостійної роботи і уточнили можливості її ефективного застосування в школі.

Самостійна робота учнів, яка входить у навчальний процес, —це сукупність різноманітних навчальних прийомів і дій, за допомогою яких учні самостійно закріплюють та поглиблюють раніше набуті теоретичні знання, практичні навички і вміння, а також оволодівають новими. Самостійна робота учнів має певну структуру. Вона містить три етапи: підготовчий (орієнтувальний), виконавчий та перевірний. У структуру самостійної роботи входить: аналіз завдання, пошук способів розв'язання завдання, планування роботи, виконання завдання, перевірка й оцінка виконаної роботи.

Види самостійних завдань відображають специфіку формування основних умінь і навичок саме з конкретного предмета. У дидактиці проводять класифікацію самостійних робіт за різними критеріями. На кожному уроці можуть використовуватися самостійні роботи різного призначення (підготовчі, навчальні, перевірні). Про стійкість вияву самостійності варто робити висновок на підставі, наскільки притаманна кожному з них тенденція до незалежності, ініціативи і критичності в одному виді діяльності, але за різних умов її організації.

У практиці роботи практично усі вчителі початкових класів використовують самостійні роботи на уроках з навчального курсу «Основи здоров'я». Проте лише близько половини учителів у процесі виконання самостійної роботи пропонують дітям усі рекомендовані методикою пізнавальні завдання.

РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДНО-ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА РОБОТА З ОРАГаНІЗАЦІЇ самостійної роботи молодших школярів на уроках «Основи здоров'я » у 3 класі


2.1. Аналіз навчальної програми і підручника з курсу «Основи здоров'я » (3 клас)


Зміна цілей і цінностей сучасної освіти, яка відбулася останніми роками, засвідчує потребу у новому розумінні педагогами ролі здоров'я в організації навчально-виховного процесу, оцінці його результатів. Це знайшло відображення в низці основоположних документів, які визначають зараз діяльність школи.

Галузь «Фізична культура і основи здоров'я» у початковій школі може бути реалізована двома шляхами: суцільним інтегрованим курсом «Основи здоров'я і фізична культура» (3 год.) або інтегрованим курсом, який складається з двох частин: курс "Основи здоров'я" (1 год.) і предмет «Фізична культура» (2 год.).

Програма інтегрованого навчального курсу «Основи здоров'я» [58] для 3 класу розроблена відповідно до чинного Державного стандарту освітньої галузі «Фізична культура і основи здоров'я » на основі науково-педагогічної концепції поетапного формування самосвідомості молодших школярів та містить значні можливості для організації самостійної навчальної діяльності учнів початкових класів.

Мета курсу — « формування в учнів свідомого ставлення до свого здоров'я, оволодіння життєвими навичками здорового способу життя та безпечної для здоров'я поведінки » [58, 187].

Аналіз програми показав, що інтегрований навчальний предмет «Основи здоров'я» охоплює два компоненти — валеологічний і безпеку життєдіяльності учнів. Вони мають єдину кінцеву мету — збереження життя і зміцнення здоров'я, але різними засобами, тому цілком природною є їх інтеграція в єдиний курс.

Завданнями предмета «Основи здоров'я» в 3 класі є:

формувати в учнів знання (уявлення і поняття) про:

фізичну, соціальну, психічну і духовну складові здоров'я, про їх взаємозв'язок;

безпеку життєдіяльності учнів в природному і соціальному оточенні;

залежність здоров'я людини від стану навколишнього природного середовища, про вплив соціального середовища на здоров'я людини;

передумови для формування в учнів мотивації щодо засвоєння змісту предмета;

продовжувати виховувати в учнів:

— потребу в здоров'ї як важливій життєвій необхідності;

свідоме прагнення до ведення здорового способу життя;

відповідальне ставлення до власного здоров'я і здоров'я оточуючих як до найвищої індивідуальної та суспільної цінності;

продовжувати формувати в учнів уміння і навички:

морально-етичної поведінки через загальнолюдські цінності (милосердя, співчуття, взаємодопомога, вибір між добром і злом, прекрасним і бридким);

надання само- і взаємодопомоги в різних ситуаціях;

безпечної поведінки вдома, в школі, на дорозі, в пасажирському транспорті, під час спілкування з незнайомими людьми, виникнення грізних природних явищ, спілкування з дикими та свійськими тваринами, літнього відпочинку;

забезпечувати необхідні умови для:

формування в учнів умінь прогнозувати можливість виникнення небезпеки в навколишньому природному середовищі, мікросоціумі та уникати їх негативного впливу на життя і здоров'я;

формування в учнів умінь вчитися з мінімальними затратами свого здоров'я та вмінь брати активну участь в його збереженні й зміцненні.

Відповідно до завдань предмета основними структурними компонентами його змісту визначено:

знання (факти, уявлення, поняття): валеологічні та з безпеки життєдіяльності;

способи діяльності (навчально-пізнавальна діяльність учнів щодо оволодіння ними валеологічними знаннями та знаннями з безпеки життєдіяльності; практична діяльність учнів, пов'язана з охороною свого здоров'я та здоров'я інших людей), алгоритми їх виконання;

правила поведінки учнів у різних ситуаціях: приготування корисної їжі; запобігання шлунковим інфекційним хворобам; зміцнення здоров'я за допомогою природних чинників; поведінка на залізничній колії; користування громадським транспортом; спілкування з незнайомими людьми тощо.

У процесі засвоєння правил і виконання алгоритмів навчально-пізнавальної та практичної діяльності в учнів формуються вміння і навички: загальнопізнавальні (аналізувати, порівнювати, узагальнювати тощо), власне предметні (активно відпочивати; піклуватися про своє здоров'я та здоров'я інших людей; спілкуватися з членами родини, друзями,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: