Формування і розвиток інтелектуальних вмінь учнів під час вивчення шкільного курсу історії
Для аналізу і наступної характеристики різноманітних історичних явищ і процесів недостатньо володіти умінням складати план. Починаючи з 5 класу учням необхідні засоби які допомагають: 1) вести аналіз однорідних явищ у визначеній, логічній послідовності; 2) накопичувати і узагальнювати дослід аналізу історичного матеріалу.
До подібних засобів належать плани і таблиці аналізу, що часто називаються в літературі логічними схемами.
Вміння робити і обґрунтовувати висновки – одне з найважливіших умов правильного пояснення явищ суспільного життя. Позитивні результати приносить: 1) систематичне роз’яснення змісту і характеру висновків, що знаходяться в підручниках і способів їх доведення; 2) чіткість і обґрунтованість висновків самого вчителя; 3) пояснення учням того як будуються різного роду висновки і докази їх правильності; 4) неухильна вимога до учнів: завершувати обґрунтованими висновки викладені фактами, їх аналіз і порівняння, самостійно робити висновки при виконанні будь-якого завдання.
В 4-5 класах переважають робота над індуктивними висновками (узагальнюючи окремі факти). В 6-7 класах поряд з індуктивними висновками від учня все частіше вимагається дедуктивний умовивід: від загального знання – до пояснення конкретних фактів, до підведення їх під відомі поняття.
В системі мислення можна виділити такі підвиди: критичне, творче та логічне, формування яких є важливим фактором інтелектуального розвитку дітей.
В масовій практиці викладання загально учбові прийоми зазвичай формуються лише на емпіричному рівні: за допомогою багатьох вправ, але без роз’яснення вчителем і, відповідно, без усвідомленного засвоєння школярами цих прийомів. В підручниках є завдання, що вимагають порівняння явищ, що вивчаються, але в чому полягає сутність цієї розумової операції, з яких розумових дій вона повинна складатися, учні не знають [23; 39].
Щоб сформувати учбово-пізнавальні вміння не тільки на емпіричному, але і на теоретичному рівнях, необхідно включати в процес навчання роз’яснення деяких основних, найбільш часто вживаних загальноучбових прийомів. Це забезпечить їх усвідомлене засвоєння і дозволить здійснювати "перенесення" на практику вивчення різних предметів. Визначення, що розкриває сутність прийому, формулюється тоді, коли визначають його термін вперше вживаний в підручнику або коли вивчається матеріал, найбільш потрібний для роз’яснення прийому.
Найважливішою дидактичною вимогою являється також проведення системи вправ з формування способів учбово-пізнавальної діяльності. Ця система повинна охоплювати весь процес навчання і всі нерозривно пов’язані між собою інтелектуальні вміння; сприяти засвоєнню програмного навчального матеріалу; відповідати пізнавальним можливостям учнів; включати в себе вправи різного виду – підготовчі, навчальні, тренувальні, контрольні; стимулювати активну, самостійну учбово-пізнавальну діяльність школярів; забезпечувати висхідну лінію в їх розумовому розвитку. Для вправ перш за все використовуються завдання, що містяться в підручниках.
Сьогодні в школі головним консервативним фактором є підручник. Навіть добрий підручник, що періодично оновлюється, сприяє консервації застарілих історіографічних концепцій; але гірше за все те, що зберігається і відтворюється другорядна схема взаємовідносин в системі підручник – учитель – учень. Припускається, що підручник – найвищий носій істини, вчитель – авторитетний коментатор, а учень – старанний слухач.
До того ж підручник дає вчителю впевненість, що йде не від власних знань, а від авторитетного канонічного тексту. Автори цього тексту знімають з вчителя відповідальність за якість роботи і беруть її на себе; учень звикає до механічного (і тому безвідповідального) відтворення чужих побудов.
В підсумку уроки історії не надто сприяють розвитку мислення, яке формується тільки в процесі самостійної розумової діяльності. Щоб така діяльність здійснювалась (а не імітувалась), людина повинна оволодіти певними прийомами (уміннями, навиками) пізнання [ 37; 29].
Прийоми розумової діяльності не можна механічно відтворювати. Загальновизнано, що необхідне поступове, поетапне формування цих прийомів. Можна виділити три основних етапи:
- засвоєння змісту прийому;
- самостійне використання прийому у відомій ситуації (за зразком);
- застосування прийому в новій ситуації, до нового об’єкту пізнання.
Традиційна методика не сприяє повноцінному оволодінню прийомами розумової діяльності; частіше за все учень далі першої стадії не просувається. Однак гуманітарні науки, в тому числі й історія, іноді ставлять завдання, для вирішення яких у людини немає готових методів і понять, так як стосунки між різними людьми, які вивчає ця наука, інтерпретуються по-різному. Тут не обійтись без творчого мислення.
Це найменш вивчений тип мислення; його не можна описати як сукупність або систему логічних операцій. Доречніше говорити, що це прозріння, натхнення, інтуїція і творче відкриття. Результат творчого мислення – не просто застосування відомих уявлень, понять і операцій, а створення нових образів, відкриття нових шляхів рішення завдань. Творче мислення відкриває раніш невідомі якості дійсності і знаходить методи її перетворення.
Навчання творчого мислення вимагає застосовувати всі засвоєні поняття і методи жорсткій критиці і оцінці (на відміну від логічного, понятійного мислення, головне завдання якого – підводити всі факти, з якими зустрічаються учні, до відомих понять, а всі завдання – до відомих методів рішення).
Історичне мислення на творчому рівні передбачає вміння вирішувати проблемні пізнавальні завдання. На це звернув увагу ще І.Я.Лернер, у працях якого міститься немало цікавих думок про роль проблемних завдань в історичному навчанні і в розвитку мислення загалом. Також до цієї проблеми звертались такі вчені як П.Я.Гальперін та В.В.Давидов.[37;30].
Саме по собі рішення пізнавальних завдань творчого мислення не розвиває, але може сприяти становленню різних мисленнєвих вмінь. Все залежить від того, якого роду діяльність необхідна для рішення конкретного завдання. Лише дослідницька історична діяльність дозволяє розвивати на уроці історії творче мислення. А таку діяльність допомагає організувати справжній історичний документ, що відтворює дух епохи особливо світогляд людей, що жили тоді.
Підручник історії, здатний гальмувати розвиток мислення школярів, тому його необхідно вилучити з уроків історії. Дитина повинна працювати не з підручником, а з документом.
В підручнику історичний факт просто повідомляється, що, як правило, виключає участь учня в дослідницькій роботі. Більше того, вчитель, наслідуючи багато численні методичні рецепти, повинен відокремити головні факти від другорядних і несуттєвих.
Робота ж з документом передбачає пошук фактів, які зазвичай не лежать на поверхні. З тексту їх доводиться вилучати, здійснюючи достатньо складні розумові операції. При цьому документи досить різноманітні, і їх аналіз не зводиться до механічного застосування готових схем, алгоритмів, а обов’язково включає в себе елементи творчої діяльності. Крім того, учням часто доводиться мати справу і з невербальними джерелами (фотографії, репродукції творів мистецтва та ін.), що суттєво урізноманітнює роботу.
Сучасна педагогічна наука визначає дві стратегії навчання. Перша з них характеризується послідовним накопиченням знань. Такий підхід, що називається лінійним навчанням, типовий для підручників, побудови лекцій, уроків. Другу стратегію можна представити у вигляді алгоритму:
- виділення основних вузлів інформації;
- визначення основних змістовних пунктів, що плануються для обговорення;
- загальний огляд;
- більш детальний огляд;
- виклад детальних підструктур.
Така стратегія називається павутинним навчанням. Даний метод часто рекомендується, але рідко здійснюється.
Дотримуючись даної логіки, педагог проектує зміст свого предмету (в нашому випадку історії), орієнтуючись на його узагальнену абстрактну модель, яка повинна включати в себе:
- основні одиниці навчального матеріалу даної області;
- загальні правила їх сполучення в конкретних явищах;
- прийоми формування добре організованих і упорядкованих внутрішніх психологічних когнітивних структур [27; 39].
Переваги подібного методу організації навчання історії очевидні. По – перше, чим більше розвинених зв’язків нових знань з вже накопиченими в довготривалій пам’яті може бути встановлене, тим глибше і ширше розуміння нового матеріалу. По – друге, чим краще розвинута і структурно-організована когнітивна система, тим довше і міцніше навчальний матеріал тримається в пам’яті. Врешті, тільки добре структурована, внутрішньо розчленована система репрезентації знань може забезпечити гнучкість і рухомість мислення, здатність руху думки в самих різних напрямках, розумового співставлення самих різних об’єктів і явищ в самих різних стосунках і аспектах. Тому, у процесі навчання учню необхідно не просто повідомляти суму знань, а сформувати в нього, наскільки це можливо, на доступному рівні систему взаємопов’язаних знань, що утворюють внутрішньо упорядковану структуру.
Тенденція, що посилюється на сучасному етапі розвитку науки до синтезу і інтеграції різних галузей знань передбачає наявність у випускників шкіл не тільки аналітичного, але і цілісно-синтетичного системного мислення. Шкільні курси історії в значній мірі покликані вирішити це завдання.
Процес вивчення історії сприяє виробленню в учнів певних прийомів і операцій мислення: аналізу і синтезу, порівняння, абстракції і конкретизації, судження, умовиводу тощо. В результаті процесу узагальнення утворюється поняття. До того ж їхня вага з історичних та суспільствознавчих дисциплін в загальній сумі знань, сама висока. Поняття – одна з логічних форм мислення, найвищий рівень узагальнення.
Особливу увагу на уроках історії в старших класах слід приділяти розвитку прогностичних вмінь школярів. Так, при вивченні суспільства необхідно навчитися максимально структурувати останнє. При цьому, сприймаючи його як систему, що функціонує і розвивається в єдності всіх складових, необхідно спробувати побачити в цьому процесі деякі закономірності. Таким чином у старшокласників закладаються основи теоретичного мислення, зміст якого – спочатку пізнати, потім перетворити і, врешті, вибрати ту або іншу точку зору.
На уроці необхідно створити умови для максимальної свободи пошуку учня, його розкріпачування і ефективної реалізації ним свого інтелектуального потенціалу як в індивідуальній, так і в груповій формі роботи. Тільки свобода пошуку у співвідношенні з дослідницькими навиками, отриманими на практичних заняттях, максимально наближають підлітка до наукового пошуку і створенню реальних гіпотез [37;41] .
При складанні прогнозів і моделей велику роль відіграють навики аналітико-синтетичного мислення. Широке поле для аналітичної діяльності як на репродуктивному, так і на прогностичному рівнях представляє робота з історичним джерелами.
Найбільш ефективним методом оволодіння учнями прогностичною діяльністю є проведення групових і семінарських занять, орієнтованих на побудову суспільної моделі, або на осмислення альтернатив історичного розвитку. Робота в групах дає можливість ще раз продемонструвати багатоваріантність історичних процесі, неоднозначність їх розуміння і трактування. Тим самим школярі привчаються до плюралізму думок і можливості досягнення компромісного рішення.
Роблячи підбір завдань педагогу необхідно приділяти увагу відпрацюванню вмінь учнів порівнювати, узагальнювати, робити висновки, обґрунтувати свій вибір, аніж відтворювати вивчений матеріал. Необхідні знання, що сприяють розвитку творчого потенціалу особистості, а також вихованню окремих особистісних якостей, завдання, що допомагають проявити оригінальність творчого мислення, самовиразу, а також рефлексивного мислення. Робота з розвитку мислення дозволяє забезпечити ефективне засвоєння великих об’ємів знань і формувати творчо розвинуту особистість.
2.2 Прийоми активізації інтелектуальної діяльності учнів на уроках історії
Формування інтелектуальних вмінь та навичок в процесі викладання історії, складний і багаторічних процес, який ускладнюється з кожним етапом розумового розвитку. Той же рівень аналізу, систематизації, узагальнення та порівняння зростає. Тому вчитель поряд з процесом навчання і формування повинен проводити і процеси активізації розвитку мислення, що сприятиме інтелектуальному зростанню його учнів. Одним з головних завдань вчителя є сформувати методологічну культуру учнів в процесі викладання історії. Головна мета навчання і виховання полягає в передачі молодому поколінню накопиченої людством культури, найважливішою складовою частинною якої є методологічна культура. Поняття "методологічна культура" є багаторівневим , не однозначним, що дає можливість широко його інтерпретувати [34; 33] . Якщо під методологічною культурою розуміти сукупність засобів і способів пізнання, то це дозволить визначити склад її змісту шляхом аналізу складу діяльності, її окремого цілеспрямованого акту. Таким чином, методологічна культура, як і соціальна культура взагалі, складається з чотирьох елементів або видів змісту:
1)сукупність знань про природу і походження самої історичної науки, про шляхи, завдання і засоби історичного пізнання та ін.;
2)досвід здійснення відомих способів діяльності, що після засвоєння втілюються в уміннях та навичках;
3)досвід творчої діяльності, що втілюється в специфічних інтелектуальних процедурах, не репрезентованих у вигляді сталої системи дій;
4)досвід емоційного ставлення до історичної дійсності, до різних її проявів і сфер.
Поняття " методологічна культура" значно ширше, ніж поняття "методологічні знання" (інформація про принципи і методи пізнання). Адже важливо не лише знати про певні принципи і методи пізнання, а й вміти їх застосовувати. Питання про формування методологічної культури сьогодні є дуже актуальним, оскільки високий динамізм життя, швидке його оновлення вимагає від людини уміння швидко переучуватися і набувати нові знання, що неможливо без методологічної підготовки учнів, без формування, за П.Сокоріним, логіко-мислительного апарату (логічних і наукових прийомів пізнання), які дозволять людині "переробляти" будь-яку "інтелектуальну їжу".
Важливим компонентом структури історичних знань є методологічні знання (знання принципів і методів історичного пізнання). До найважливіших методологічних принципів, що учні мають засвоїти на уроках історії, можна віднести: об’єктивність, історизм, соціальний підхід, множинність підходів. Принцип об’єктивності передбачає обов’язкове розглядання історичної реальності в цілому, незалежно від бажань. Уподобань, установок суб’єкта, розглядати кожне явище в його різноманітності і суперечливості. Принцип історизму вимагає вивчення будь-якого історичного явища з точки зору того, коли, де, у наслідок яких причин це явище виникло, яким воно було спочатку і яким чином розвивалося у зв’язку із зміною загальної обстановки і внутрішнього змісту, як змінювалась його роль, які оцінки йому давалися на тому чи іншому етапі, яким воно стало зараз, що можна сказати про перспективи його розвитку [34;34]. Соціальний підхід передбачає врахування певних соціальних і класових інтересів, всієї сукупності соціально-класових відношень. Важливим є принцип множинності підходів до розглядання історичного процесу: цивілізаційного і формаційного.
До методів історичного пізнання, що мають загальноосвітнє значення, відносяться: порівняльно-історичний метод; метод аналогій; статистичний метод (вибірковий, груповий та ін.); встановлення причин за наслідками; визначення цілей людей і груп за їх діями і наслідками їх дій; визначення зародку по зрілих формах; метод зворотних заключень (визначення минулого по існуючим пережиткам); узагальнення формул, тобто свідоцтв, пам’яток звичаєвого і писаного права, анкет, що характеризують масовість того чи іншого явища; реконструкція цілого за його частиною; визначення рівня духовного життя за пам’ятками матеріальної культури; лінгвістичний метод .
На відміну від предметних знань, методологічні знання мають порівняно більшу узагальненість і широту перенесення. Діяльність, що побудована на базі методологічних знань, дозволяє людині швидко опановувати новими для неї галузями теорії і практики. Це відбувається за рахунок самостійного отримання нового знання завдяки постановці й розв’язанню творчих завдань. Іншими словами, предметні знання в даній галузі набуваються не заучуванням їх в готовому вигляді (що вимагає тривалої і малопродуктивної праці), а шляхом самостійного "відкриття" і "створення" за допомогою методологічних знань. Вищезазначена обставина значно скорочує термін опанування новими знаннями і значно підвищує їх якість.
Опанування основами будь-якої науки, перш за все, засвоєння системи її понять. "Однією з типових вад вітчизняних підручників з історії України, - зазначає дослідник проблеми В.Огнев’юк, - є недостатність, а то й відсутність у багатьох із них методичних умов і дидактичних засад засвоєння передбачених навчальною програмою понять" [33;13]. Ця вада поширюється на весь процес вивчення історії у школі. Результати проведеного констатуючого експерименту у школах м. Запоріжжя (1998 р.) підтверджують цю тезу: лише 15% учнів (з 430 учасників експерименту) повно й правильно засвоїли історичні поняття (хоча лише 2% засвоїли поняття повноцінно, з умінням їх визначити), а решта, 85% (при більш суворому підході 98%), має певні прогалини у засвоєнні історичних понять: репродуктивний, емпіричний рівень засвоєння, неповне засвоєння змісту, невміння визначити поняття. Дану проблему може подолати така система – технологія, де за допомогою розкриття причино-наслідкових зв’язків між різноманітними поняттями, виокремлення основних характеристик даних термінів здійснюються процеси розуміння і запам’ятовування .
В сучасній школі все більшу роль відіграє самостійна пізнавальна діяльність учнів. Види і форми самостійної роботи можна представити як своєрідну драбину, яка ускладнюється з кожним наступним кроком. Спочатку мова іде про вилучення додаткової інформації з підручника. Потім наступне поглиблення змісту в підручнику за допомогою додаткової літератури та інших джерел. Більш високий ступень – самостійне отримання знань з різних джерел і оперування знаннями.
Під керівництвом вчителя школярі оволодівають вміннями самостійної роботи, що поступово ускладнюється. Серед останніх виділяємо вміння аналізувати і порівнювати. В їх формуванні велику роль відіграє робота з документами. Порівняльний аналіз документів доречний при вивченні історії ідей, суспільних рухів, художньої культури, економіки, політичних систем [6;44] .
Особливої уваги вимагає підготовка документів для порівняльного аналізу. Їх дидактична адаптація передбачає відбір суттєвих фрагментів, визначення раціонального об’єму тексту, роз’яснення маловідомих термінів і понять. Нерідко виникає необхідність деякої зміни структури документа.
Спостереження, що проводилися в ході експериментальної роботи, показали, що самостійний порівняльний аналіз документальних джерел підвищує інтерес школярів до історії, відчутно впливає на поглиблення і деталізацію знань, на розвиток інтелекту, на формування пізнавальних і первинних дослідницьких вмінь.
Великий обсяг інформації за програмою з всесвітньої історії в 10-11 класах змушує вчителя не ординарно підходити до відбору форм і змісту організації роботи з учнівським колективом. Проблеми, які вивчає цей курс, є ключовими для пояснення причин і наслідків багатьох сьогоднішніх подій. Тому вчителю необхідно виділити насамперед основні питання і показати значення і вплив цих подій на подальший розвиток історичного процесу. Це потребує певної організації навчання на уроці, щоб учень вмів опрацьовувати інформацію, осмислити її шляхом аналізу і порівняння, виділити головне, а відтак визначити проблему та підійти до її розв’язання [20; 32].
Такий процес навчання вимагає тісної співпраці вчителя та учня. Як зробити, щоб учень став активним учасником уроку на всіх його етапах, щоб інформація, яку він отримує, не була короткостроковою, а перетворилася на міцні знання, якими б він хотів поділитися з однокласниками, перевірити їх, доповнити та розширити?
Відомо, що вчитель повинен зацікавити учні предметом, дати йому можливість розкрити себе, не боятися висловлювати свої думки, якщо навіть вони є хибними. Отже, завдання вчителя – створити на уроці атмосферу пошуку і допомогти реалізуватися якомога більшій частині учнівського колективу. Особливо проблематично це для шкільних закладів нового типу: гімназій, ліцеїв, де діти відбираються з різних шкіл. Як правило, вони мають різний рівень підготовки. Перед учителем у перший місяць навчання постає завдання з’ясувати різницю в рівні знань і підібрати такі прийоми та методи, створити на уроці такі умови, які дали б можливість учням з посередніми навичками і знаннями не почуватися відстаючими [20;33].
На першому уроці в 10 класі пропонується використати "мозкову атаку", щоб з’ясувати загальну картину з рівня знань, понятійного матеріалу, хронології, основних історичних положень за курс всесвітньої історії 9 класу. Обов’язково пояснити учням мету цього методу, в якому пропонується перевірити себе. Це дасть змогу з’ясувати вимоги вчителя, прогалини в знаннях учнів, обсяг матеріалу для додаткового опрацювання. В результаті кожен з підопічних зробить висновки: "Що знаю, що вмію, що потрібно? Які завдання ставлю перед собою і які завдання ставлять переді мною?"
Завдання для "мозкової атаки" підбирається згідно з профілем навчання. Вони різні для класів матиматико-природничого та історико-гуманітарного профілів. Передусім доцільно попередити учнів, щоб вони повторили основні питання.
Наступне важливе завдання – навчити дітей працювати за вчителем і разом з учителем. Щоб дізнатися, наскільки учні вміють працювати за вчителем, потрібно запропонувати їм зробити короткі нотатки за його розповіддю. А при закріпленні нового матеріалу перевірити, які учні з цим завданням впоралися. В класах гуманітарного циклу учні мають скласти розгорнутий план розповіді вчителя. Для активізації творчої діяльності учнів необхідно використовувати роботу з таблицями-схемами [20;34].
Що дає така форма роботи? По-перше, вона вчить учнів відбирати інформацію, класифікувати її, систематизувати, аналізувати. Врешті-решт таблиця є опорним конспектом для підготовки до відповіді. Аби таблиця "запрацювала", пропонуються до неї такі завдання: 1) проаналізуйте, як змінювалося економічне становище Великобританії зі зміною урядів; які позитивні і негативні моменти в економічній політиці того чи іншого уряду ви помітили; 2) соціальні програми якого уряду вам імпонують найбільше і чому; 3) чим характеризувалося внутрішньополітичне життя Великобританії між двома світовими війнами; 4) визначте різницю в підходах до вирішення економічних, соціальних і зовнішньополітичних питань консерваторами та лейбористами; 5) якою була основна мета англійських політиків у формуванні своєї зовнішньої політики в 1918 – 1929 рр. і що змінилося з 1933 по 1939 рр.?
Досвід роботи показує, що після оволодіння учнями певними навичками необхідно переходити до формування вміння узагальнювати та аналізувати не тільки окремо взяті події або за окремою темою, а й у певному історичному просторі.
Отже, роль вчителя у формуванні інтелектуальних вмінь попри всю агітацію Міністерства щодо самостійності роботи учня, залишається досить вагомою. Професійний рівень вчителя, його методичні прийоми і засоби повинні бути дієвими. Тому рівень інтелектуального розвитку учня, що закінчив школу є показником в тому числі вдалої ,чи навпаки, роботи вчителя. Використовуючи всі свої прийоми і методи він повинен насичувати учнів інформацією, а ті в свою чергу мають накопичувати ці знання і вдало використовувати їх на практиці.
Розділ ІІІ. Методичні рекомендації щодо формування інтелектуальних вмінь учнів під час вивчення шкільного курсу історії
3.1 Методична розробка уроку з використанням прийомів формування інтелектуальних вмінь учнів
Застосовуючи на уроках активні методи навчання можна розвинути в учнів інтелектуальні здібності. Відомо, що традиційні методи недостатньо стимулюють діяльність школярів на уроці, тоді як дидактична гра, лабораторно-практична робота, метод дискусії, частово-пошуковий і проблемний методи, а також метод проекту є більш ефективними. Раціональне використання активних методів дає можливість перейти від репродуктивного рівня використання знань до конструктивного, а потім до творчого.
Відкриває курс "Історія України" у 9 класі тема "Українські землі в ІІ пол.ХУІІІ ст. Ліквідація Російською імперією української державності". Теоретичний та ідейний зміст усіх чотирьох уроків теми має опосередкований зв’язок з провідною ідеєю – формування української національної самосвідомості (кінець ХУІІІ – поч.ХХ ст.)
Успішне вирішення поставлених проблемних завдань залежить від продуманої системи завдань. Будь-яке питання, що не є інформаційним і не потребує прямої відповіді , а містить суперечності між знайомим і незнайомим, є проблемним. Перед учнями ставляться такі питання, відповіді на які вони могли б знайти самостійно, використовуючи історичну карту, схеми-таблиці, підручник. Як одну з форм завдання на останньому уроці теми з метою систематизації знань використовувати історичний диктант. Використання різнорівневих завдань на уроці сприяє відтворенню учнями вивченого матеріалу, активізує пам’ять, розвиває уміння аналізувати та синтезувати факти, робити висновки.
Дидактичний принцип "Від простого до складного" реалізується і в ускладненому варіанті проблемного завдання до цілої теми, що розв’язується на останньому уроці теми, в якому висвітлюються такі питання: Як ці важливі події в історії українських земель вплинули на подальшу історичну долю українського народу? В чому ви бачите суперечливий характер цих подій для українського народу? Лаконічно доповнений, оформлений і остаточно сформульований варіант відповіді на проблемне питання записується учнями в зошиті в такій редакції: "Таким чином, важливі історичні події, що сталися на українських землях в ІІ пол. ХУІІІ ст., мали для українського народу, його історичної долі, різнопланові суперечливі наслідки:
1.Позитивні наслідки:
У результаті поділів Речі Посполитої та перемоги Росії над Туреччиною у двох росісько-турецьких війнах відбувся процес консолідації земель Правобережної України, Лівобережної України та Слобідської України, а також Причорномор’я та Криму в єдине ціле, але в складі Російської імперії. Це було вирішальним кроком на шляху багатовікового процесу ліквідації, розчленування українського етносу [25;5].
2.Негативні наслідки:
- частина західноукраїнських земель (Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття) відійшла до складу Австрійської імперії;
-у складі Російської і Австрійської імперії українські землі перебували під колоніальним гнітом;
- на Лівобережній Україні російським царизмом були остаточно ліквідовані залишки української державності – гетьманське правління, що призвело до знищення державотворчих процесів на Україні на тривалий історичний період;
- ліквідація Запорозької Січі була величезним ударом для українського народу, його волелюбності й свободи;
- перетворення українських земель на внутрішні губернії Російської та Австрійської імперій, запровадження кріпацтва й зрада переважною частиною козацької старшини інтересів народу й колоніальна політика країн-метрополій поставили український народ на межу виживання.
Тут пропонується завдання на розвиток гіпотетичного мислення, яке вимагає уміння складати соціальний прогноз. Наприклад: які наслідки мало для українського народу таке становище? Якщо розв’язання проблемних питань,завдань та ситуацій здійснюється переважно в усній формі, то соціальний прогноз учні за бажанням виконують письмово у формі творів – мініатюр, роздумів, есе. Суть його соціального прогнозу, висловленого учнями в концентрованій формі, зводиться до логічного умозаключення: український народ у складі обох колоніальних імперій, і особливо у складі Російської імперії, був поставлений на межу фізичного виживання й асиміляції панівними націями обох імперій [31;186].
На фоні такого висновку відбувається перехід до вивчення наступної теми курсу: "Українські землі у складі Російської імперії наприкінці ХУІІІ – першій пол.ХІХ ст. Культура Наддніпрянської України". Складність у вивченні й провідних ідей курсу, їх ідейної багатозначності вимагає формування ряду складних понять, які забезпечують у наступному ефективніше вивчення й розуміння ідей курсу. Це такі поняття, як "уніфікація життя", "бюрократизація", "денаціоналізація", "інтеграція", "суспільно-політичне життя", "суспільно-політичний рух". Під час аналізу становища, в якому опинився український народ набуває значимості глибоке розуміння таких понять, як "етнос", "народність", "нація", "національний рух", "національна самосвідомість". У подальшому вони стануть важливими опорними поняттями не лише в курсі вивчення як української – так і всесвітньої історії, але й у вивченні літератури та інших гуманітарних курсів.
Урок "Економічне становища Наддніпрянщини в першій половині ХІХ ст. Сільське господарство" і включає такі питання:
1.Нація – вища форма історичної спільності людей.
2.Національна самосвідомість українського народу – це усвідомлення самим українським народом себе як окремої нації, народу.
3.Історичні передумови виникнення української національної самосвідомості на рубежі ХУІІІ – ХІХ ст.
4.Інтелігенція як національна еліта українського народу, її місце і роль у національному житті [25; 4].
У ході вивчення першого питання активізується розумово-пізнавальна діяльність школярів, застосовуючи технологію інтерактивного навчання – роботу в малих групах. При цьому робота учнів передбачає метод порівняння й виділення окремих ознак в окремих історичних спільнотах людей. Ставляться такі питання: Які ви знаєте історичні спільноти людей? Що таке рід? Плем’я? Народність? Основні ознаки цих історичних спільнот людей фіксуємо в окремій схемі-таблиці. Після цього учні поділяються на три групи, кожна з яких одержує окреме завдання:
1.Порівняйте такі історичні спільноти людей, як рід і нація. Виділіть відмінні риси.
2.Порівняйте такі історичні спільноти людей, як плем’я і нація.
3.Порівняйте такі історичні спільноти людей, як народність і нація. Виділіть відмінні риси.
Далі вирішуються проблемні питання, центральне місце у яких займає висвітлення другого питання: "Національна самосвідомість українського народу – це усвідомлення народом себе як окремої нації, народу"вирішальна роль у висвітленні світоглядного питання належить учителю. Перекидаючи логічний місток від першого питання теми до другого, вчитель наголошує, що поняття "національна самосвідомість" та "національна свідомість" (сьогодні фахівці не розмежовують ці поняття) органічно пов’язані з поняттям "нація" як таким, що означає вищу форму історичної спільноти людей, що виникає в об’єктивному процесі докорінного зламу соціально-економічних та політичних основ феодалізму, еволюційного та революційного утвердження капіталістичних відношень. Національна самосвідомість не виникає само по собі, а приходить на зміну етнічній самосвідомості. А етнос, народ, в усіх формах історичних спільнот характеризувався спільною територією, спільною мовою, характерними рисами культури і побуту. Саме ця спільність, образно кажучи, цементує етнос, забезпечує його багатовікове існування [25;6]. Протилежні процеси – руйнації мови, етносу, культури, традицій, побуту, розчленування його території – ведуть до знищення етносу. А тепер, звертаючись до учнів, запитуємо: " Яку ж саме політику щодо українського народу проводили Австрійська та Російська імперії у період, який ми розглядаємо: політику зміцнення, розквіту українського народу чи політику його руйнації? Обгрунтуйте свою думку. До яких наслідків українського народу приводила ця політика? На яких основних принципах базувалася?"
У ході лекції з елементами бесіди з учнями доходимо висновку: колоніальна політика Росії та Австрії була спрямована на руйнацію українського етносу, його денаціоналізацію і наступну асиміляцію панівною нацією. Щоб підвести учнів до логічного розуміння поняття "національна свідомість", застосовується інтерактивний метод: "Незакінчені речення" та "Мікрофон", які дають учням змогу працювати над формою висловлення власних думок, озвучувати своє розуміння складного поняття, порівнювати свою