Особливості морального виховання за Сухомлинським
Моральне виховання в школі вирішує такі завдання:
формування моральних понять, поглядів, переконань;
виховання моральних почуттів;
виховання навичок і звичок моральної поведінки, набуття учнями досвіду моральних відносин.
Моральне виховання – це виховання діяльністю школи і сім’ї, що має на меті формування стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі засвоєння ідеалів, норм, принципів моралі, участь у практичній діяльності.
1.2 Погляди на моральне виховання в педагогічні спадщині В.О.Сухомлинського
В розробку проблеми морального виховання вагомий внесок зробив відомий педагог В. Сухомлинський.
В. О. Сухомлинський розглядав творчу діяльність учня не лише як вищу форму активності й самостійності, а й як найбільшу радість у духовному житті людини, за допомогою чого відбувається моральне виховання: “Творчість відкриває в дитячій душі ті куточки, в яких дрімають джерела добрих почуттів” [20].
Якщо викладач прагне плідного співробітництва з учнями, він повинен дійсно контактувати з ними: чути їх слова, признавати значущість їх занять та цінність їх часу тощо. Гуманістичне навчання та виховання неможливе без активного використання форм співробітництва в процесі навчання. Конфлікти між дітьми – це переважно результат не сформованості навичок колективної роботи, низької культури спілкування. Так склалося, що для більшості педагогів колективний спосіб навчання асоціюється тільки із фронтальним опитуванням, самостійною контрольною роботою, яку веде клас. Але в цих умовах спрацьовує тільки формула “кожний за себе” і абсолютно відсутні складові не тільки навчання, а й усього життя людини, як взаємодопомога, взаємообмін, взаємооцінка тощо. А.С. Макаренко наполягав, що виховання у колективі зовсім не значить нівелювання дітей, підгін під загальний шаблон тощо. Сенс виховання у колективі, на його думку, у розвитку особистості дитини. Цей бік колективізму й досліджує та розробляє також В.О.Сухомлинський. Для Сухомлинського шлях до багатства духовного життя є дуже складним: від індивідуального “внеску” кожного вихованця – до загального “багатства” колективу, від нього – до впливу на індивідуальне духовне багатство – і знову до збільшення приватного “внеску” у загальний фонд. І так до нескінченності.
Там, де підчас бачать одне відношення: вплив колективу на особистість – там Сухомлинський установлює двосторонні відносини, говорить про вплив особистості на колектив.
Таким чином, характерною рисою проблемного навчання є те, що він методи являється системотворчим, обов'язковим компонентом навчального пізнання. Основне призначення його – породження продуктивних творчих процесів учня, стимулювання його інтелектуального й особистісного розвитку. Адже аналогічно тому, як учень не може творчо оволодіти знаннями поза активною розумовою працею, так і не може бути повноцінного розвиваючого функціонування проблемної ситуації поза пошуково-евристичною діяльністю учня, бесідою. У зв'язку з цим особливої ваги набувають такі слова В. О. Сухомлинського: “Одним із небезпечних джерел морального інфантилізму є те, що знання беруться в готовому вигляді, а основна розумова діяльність при цьому – заучування. Запобігання цій небезпеці – в набуванні знань. Навчання стає працею за тієї умови, коли учень самостійно добуває знання” [16, с. 89].
В. А. Сухомлинський затверджує, що « сила виховничого колективу починається з того, що є в кожній окремій людині, які духовні багатства має кожна людина, що вона привносить у колектив, що дає іншим, що від нього беруть люди» [20, с. 342].. Виділивши й обґрунтувавши найважливіші частини навчально-виховного процесу, Сухомлинський, однак, не відводить їм раз і назавжди встановленого місця: учитель - керівник, колектив - засіб, вихованець - об'єкт. Логіка взаємодії цих трьох компонентів динамічна, по-справжньому діалектична, як і вся педагогічна система В. А. Сухомлинського. Навчально-виховний процес відбувається в школі. Ми бачимо, як Василь Олександрович йде від незвичайної «школи під блакитним небом», школи природи і почуттєвого, емоційно-конкретного сприйняття світу до школи як соціальному інституту, що «не можна представляти в штучно створеній обстановці ідеологічної стерильності. Навколо підлітків кипить складне і суперечливе життя: часто вони виявляються на перехресті ідейних впливів. Потрібно не укривати від чужих ідейних впливів, а зіштовхувати з ними, примушувати допитливу думку до самостійного аналізу життєвих явищ і ситуацій» [16, с. 89]. Перевіркою ефективності виховання і важливою життєвою школою виступає вся наша дійсність. В.О.Сухомлинський був прихильником ранньої соціалізації дитини, його раннього прилучення до моральних і духовних цінностей суспільства:
«Пізнання дитиною навколишнього світу і самого себе не повинно бути однобічним. Пізнаючи світ і самих себе, діти зобов'язані по крупинці пізнавати свою відповідальність за матеріальні і духовні цінності, створені старшими поколіннями» [20, с. 187],- писав педагог. На сторінках трилогії розкриваються головні, на думку Сухомлинського, умови виховання: пізнання, емоційне сприйняття, спілкування і діяльність - у їх діалектичному взаємозв'язку. Самим плідним шляхом пізнання Василь Олександрович вважав шлях від конкретного до абстрактного: «У молодшому віці вчитель для дитини - відкривач світу речей і явищ, а в отроцтві - відкривач світу ідей» [20, с. 342]. Сухомлинський досліджував механізми пізнання - мотиви, емоції, стимули - уключив їх у систему активної педагогічної дії. Особливе значення у вихованні Василь Олександрович додавав емоційним переживанням. Він вважав, що «емоційна насиченість процесу навчання, особливо сприйняття навколишнього світу, - це вимога, висунута законами розвитку дитячого мислення» [20, с. 39]. Педагог прагнув тонко і продумано організувати виховний вплив, розбудити у вихованця інтерес до предмета чи явища через почуття подиву і здивування. «Для дитини, - писав Сухомлинський кінцева мета оволодіння знаннями не може бути головним стимулом його розумових зусиль, як у дорослого. Джерело бажання учитися - у самому характері дитячої розумової праці, в емоційному фарбуванні думки, в інтелектуальних переживаннях. Якщо це джерело висихає, ніякими прийомами не змусиш дитину сидіти за книгою» [20, с. 65]. Ще в більшій мірі це стосується процесів формування духовного світу особистості:
«Емоційно-естетична оцінка ідей, принципів як найважливіший елемент ідейного виховання залежить від того, як глибоко здатна людина переживати в зв'язку з пізнанням навколишнього світу такі почуття, як радість, замилування, подив, сум, тривогу, сором, гнів, збурювання, зніяковілість, совісті й ін.» [20, с. 420]. У роботах «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина» і «Лист до сина» приділено багато уваги складному і багатоплановому процесу спілкування як педагогічної категорії. В.А. Сухомлинський проаналізував усі типи педагогічно значимого спілкування, торкнувся багато аспектів процесу спілкування дитини з природою, з навколишнім світом, із творами мистецтва, охарактеризував принципи спілкування дітей з педагогом, у колективі й один з одним, із представниками старшого покоління - дідусем і бабусею, батьком і матір'ю. «Тонкість почуттів, - писав Василь Олександрович, - виховується тільки в колективі, тільки завдяки постійному духовному спілкуванню з людьми...» [1, с. 512]. При цьому ідею педагогічного спілкування він розглядав у єдності з діяльністю, із практикою. У трилогії розглянуті найрізноманітніші види педагогічно значимої діяльності: пізнавальна, навчальна, трудова, творча, моральна, емоційна; показане їх значення для формування колективу й особистості. Сухомлинський характеризує діяльність вихователя як педагогічно організований процес, спрямований на формування в дитини системи відносин до світу, до суспільства і до себе. Для успішної реалізації всіх умов виховання - активного пізнання, емоційного переживання, спілкування і діяльності - В. А. Сухомлинський спеціально організовував так називані «емоційні ситуації» (які трактує як педагогічні). У своїх роботах він обґрунтовує це поняття і показує його практичне застосування.
В.О.Сухомлинський - послідовник Макаренка у точному сенсі слова, він виховувався й формувався як педагог під найсильнішим впливом ідей Макаренка. Він писав не раз про те, як любить Макаренка, але якби й не писав цього, то ми б відчули любов до свого вчителя у кожному його рядку. Усе співпадає у цих двох педагогів: їх любов до дітей та їх суворість; їх любов до літератури; пристрасть до педагогіки; їх непохитність у всьому, що стосується дітей, нездатність піддаватися модним, але тимчасовим педагогічним захопленням; їх стійкість у відстоюванні своїх поглядів; їх глибока довіра до власного досвіду; їх, багатолітня відданість школі; їх прагнення до теоретичного осмислення досвіду...
Для Сухомлинського шлях до багатства духовного життя є дуже складним: від індивідуального “внеску” кожного вихованця – до загального “багатства” колективу, від нього – до впливу на індивідуальне духовне багатство – і знову до збільшення приватного “внеску” у загальний фонд. І так до нескінченності [34].
Там, де підчас бачать одне відношення: вплив колективу на особистість – там Сухомлинський установлює двосторонні відносини, говорить про вплив особистості на колектив.
У Павливській школі Сухомлинський зумів створити дружний дитячий колектив, у якому діти турбувались один про одного, відвідували хворих, допомагали відстаючим. Поступово у Сухомлинського та його колег створилася велика педагогічна ідея: “дитячий колектив тільки тоді стає силою, що виховує, коли він підвищує кожну людину, затверджує у кожній почуття власної гідності, поваги до себе” [34].
Сухомлинський писав: «У виховній роботі було багато спеціально створених, передбачених, «побудованих» людських відносин, що мали своєю метою затвердити в душах вихованців повагу до людини як до вищої цінності, щоб з дитинства людина була другом, товаришем, братом для іншої людини» [20, с. 245]. В роки дитинства, вважав Василь Олександрович, це особливо дієво, адже в 6-11 років закладаються основи моральних якостей особистості. У вихованні підлітка емоційна ситуація зберігає своє значення і здобуває риси самостійної дитячої творчості з яскраво вираженим емоційним фарбуванням. «Для емоційної ситуації, - відзначає педагог, - характерна діяльність, що виражається в щиросердечних поривах, - діяльність немов би стихійна, ніяким задумом не спонукувана: моральні цінності, придбані раніш, вступають у дію. Діяльність, що не передбачається заздалегідь і не підготовляється, а виникає під впливом обставин, є одночасно і проявом визначеної емоційно-моральної культури - засобом подальшого розвитку, поглиблення шляхетних людських пристрастей» [20, с. 436]. У «Народженні громадянина» Василь Олександрович дає загальну характеристику емоційних ситуацій і розкриває методику виховної роботи в чотирьох із запропонованих їм типів педагогічних ситуацій. Ціль усієї педагогічної діяльності Сухомлинський бачить у вихованні всебічно розвитої гармонійної особистості, у розквіті всіх її сторін, розвитку продуктивних сил, суспільних відносин і виховання робить це можливим. У трилогії ця мета конкретизується з урахуванням специфічних особливостей кожного віку.
Ціль початкової школи - «навчити дітей учитися», сформувати почуття любові до Батьківщини, свого народу, ненависті до її ворогів, допомогти дітям усвідомити свої творчі сили і здібності, тому що «у цьому усвідомленні - сама сутність формування особистості» [20, с. 216]. В. А. Сухомлинський вважав важливим якомога раніше ознайомити дітей з моральними основами нашого суспільства, сформувати позитивне до них відношення, викликати загострений інтерес до понять добра і зла, організувати виховний процес так, щоб участь, щирість, співпереживання, співчуття, людяність виявлялися в діяльності. Коли школяр вступає в вік отроцтва, школа, вихователь, суспільство, зберігаючи і розвиваючи те, що закладено в дитинстві, формують громадянина, для якого «моральні, політичні ідеї ... перетворюються в норми і правила поведінки. Цей процес можливий тільки при багатогранній духовній зрілості і, без якої немає устремління до ідеалу, немає живої людської особистості» [20, с. 384]. Тепер у центрі уваги педагога – питання формування ідейності, громадянства, світогляду, почуття громадського обов'язку, виховання культури почуттів, працьовитості, відповідальності перед колективом і своєю совістю, розвитку здатності до самооцінки, самовихованню, поваги до людської особистості, збереження багатства кожної індивідуальності. Вступивши в життя, кожен юнак і кожна дівчина на ділі повинні застосовувати отримані знання, зайняти активну життєву позицію, боротися зі злом, неправдою, зрадництвом. «Ідейність без людської пристрасті, - пише Василь Олександрович, - перетворюється у святенництво. Є в нашому суспільстві багато «борців за правду», «шукачів істини», яки не проти «викрити» зло, а бореться з ними нехай міліція. Ці демагоги, пустодзвони приносять багато шкоди. Задача полягає не в тому, щоб побачити зло і привселюдно сказати про нього, а в тому, щоб перебороти зло. Іноді треба не говорити, а діяти без розмов» [20, с. 495]. Усі ці гуманістичні положення, розвиті Сухомлинським, розглядаються педагогічною наукою як новий крок у рішенні актуальних проблем виховання. Василь Олександрович створював свої добутки в жанрі педагогічної публіцистики, вносячи в роботи багатий педагогічний досвід свій і своїх колег, правдиві життєві ситуації, індивідуалізовані образи, елементи фольклору. Показова в цьому відношенні книга «Серце віддаю дітям». Уперше вийшла в 1969 р., вона відразу придбала широку популярність, витримала 46 видань на 23 мовах світу, у тому числі на англійському, французькому, німецькому, японському, китайському. Своєю популярністю вона зобов'язана і манері викладу, і піднятій проблематиці. «Школа під блакитним небом», описана в книзі, - це своєрідна творча лабораторія, у якій йде складний процес фізичного загартування, розумового розвитку, духовного становлення, емоційно-естетичного росту, трудового прилучення, ідейного пробудження дітей. Головними засобами педагогічного впливу тут виступає природа, мова, творчість, праця: «...Дитина по своїй природі - допитливий дослідник, відкривач світу. Так нехай перед ним відкривається чудесний світ у живих фарбах, яскравих і трепетних звуках, у казці і грі, у власній творчості, у красі, що надихає його серце, у прагненні робити добро людям» [20, с. 35 - 36],- писав Сухомлинський. Мова, слово Василь Олександрович трактувала дуже широко (це і слово вчителя, і книга, і мова природи, і мова музики, живопису) і додавав їм дуже велике значення. Слова покликані розбудити допитливу думку дитини, сприяти виявленню його творчої індивідуальності; діти повинні зрозуміти нерозривний зв'язок мови з Батьківщиною, традиціями народу. У початковій школі слово поєднує в собі думку і фантазію, адже для дітей цього віку казка, вигадка, гра - доданки духовного світу. «Казка, - підкреслював педагог, - це, образно говорячи, свіжий вітер, що роздуває вогник дитячої думки і мови» [20, с. 36]. У книзі «Серце віддаю дітям» широко представлена дитяча творчість як засіб і результат виховання. Створення казок, тонкі спостереження над природою, уміння передати відчуття свого нерозривного зв'язку з навколишнім світом - у цьому Василь Олександрович бачив злиття творчого сприйняття з аналізом, з міркуванням, з моральним, цивільним змістом. «Треба піти з дітьми до живого джерела думки і слова, домогтися того, щоб представлення про предмет, явище навколишнього світу ввійшло через слово не тільки в їх свідомість, але й у душу і серце. Емоційно-естетичне фарбування слова, його найтонші відтінки - от у чому життєдайне джерело дитячої творчості» [20, с. 177]. Велике місце в книзі «Серце віддаю дітям», як і у всіх роботах В. А. Сухомлинського, займають ідеї трудового виховання як найважливішого фактора розвитку особистості. Він розглядав працю як головний зміст і сенс життя, вважав виховання потреби трудитися основною задачею всієї системи виховання, оцінював працю як результат складних і нелегких розумових і фізичних операцій. «Праця стає великим вихователем, коли він входить у духовне життя наших вихованців, - затверджував він, - дає радість дружби і товариства, розвиває допитливість і допитливість, народжує велику радість подолання труднощів, відкриває все нову і нову красу в навколишньому світі, будить перше цивільне почуття - почуття творця матеріальних благ, без яких неможливе життя людини» [20, с. 202]. Діалектичний підхід до процесу виховання дозволив Сухомлинському обґрунтувати ідею про необхідність сполучення різних засобів і методів впливу на вихованців: «...педагогічний ефект кожного засобу впливу на особистість залежить від того, наскільки продумані, цілеспрямовані, ефективні інші засоби впливу» [20, с. 207]..
Любов до дитини – як головна засада морального виховання В.О.Сухомлинського
Любити дітей - значить затверджувати їхню неповторність, унікальність не на словах, а на ділі, уміти побачити їх гарними і вселити їм, що вони гарні.
На думку В.А. Сухомлинського, єдина реальна рушійна сила виховання - прагнення дитини бути гарним. Називаючи дитину брехуном, ледарем, грубіяном (батьки, вчителі адже принципові і недоліків не терплять), ми зосереджуємо її на недоліках, і вона думає: «Я й справді - незначність...», тим самим ми виховуємо брехунів, ледарів, грубіянів, слабких, невпевнених у собі людей.
Любити дітей - значить уміти виразити любов у ласкавому слові, що схвалює посмішкою: «У тебе обов'язково вийде, ти - розумниця, постарайся ще...». Потрібно бути терплячим, не відповідати лайкою на брутальність роздратованого підлітка, на його неслухняність, неохайність, знать, що негайна «віддача» у вихованні неможлива.
Складністю й багатогранністю феномену дитинства пояснюється різне трактування його багатьма дослідниками. Проте, попри суперечливість оцінок і суджень, дитинство завжди було, є і буде най більшою соціальною цінністю, яку колись знало, знає і буде знати людство.
Воно «цілісно розкриває глибинну правду про людину, людську природу та сутність», воно є «одкровенням самої неосяжної глибини реальності» [9]. Тому педагог, працюючи з дітьми, має не тільки адекватно сприймати і розуміти дитинство, але й зберегти і відтворити «дитинний стан» — дитинний стан самого себе. За визначенням В.Лімонченко, «це такий стан людської душі, що характеризується справжньою безпосередністю і самоцінністю, свіжістю світосприйняття, здатністю щиро дивуватися і запитувати, цілісністю проявів життя, відсутністю утилі тарної зацікавленості, готовності до іманентного самоперетворення, до самозміни, непримусовістю діяльності та спілкування, глибиною переживань» [9]. У педагогіці ця ідея була втілена та творчо розвинена у теоретичних наробках та практичній діяльності відомих педагогів-практиків В.Сухомлинського, Я.Корчака, а також підтримана сучасними педагогами-вченими Ш.Амонашвілі, О.Захаренком. Тобто педагог має піднятися до дитини, не опуститися, а саме піднятися, дорости до дитини, «піднестися над самим собою». Гуманістичні принципи особистості педагога, його позиція з питань ви ховання особистості дитини, за слушним висловом Ш.Амонашвілі, полягає в тому, щоб любити дітей і приймати їх такими, якими вони є, олюднювати середовище, в якому живе дитина, про жити в дитині своє дитинство з тим, щоб пізнати життя дитини. Адже у про цесі розвитку дитина пізнає саму себе, своє минуле, свої теперішні можливості та своє майбутнє.
Сутність і специфіка особистісно зорієнтованого виховання найбільш чітко виявляються в його порівнянні з традиційним. Особливості виховання в масовій школі полягали в тому, що воно хоча й було за радянських часів соціократичним, проте це не означає, що в цій моделі абсолютно ігнорувалися індивідуальні запити і потреби учнів, але вони заохочувалися і задовольнялися лише у разі відповідності із загальнодержавними інтересами. А головним критерієм оцінки якості виховання вважалася політична орієнтація людини, її лояльність, а не індивідуальний особистісний розвиток. Хоча і в часи соціократичної школи виникали і роз вивалися, здійснюючи значний вплив на масову практику, осередки гуманістичної педагогічної культури. Мова йде про видатного педагога-гуманіста В.О. Сухомлинського. Виховання у нього — це творення щастя кожного вихованця. «Виховання полягає в тому, щоб уміло, розумно, мудро, тонко, сердечно торкнутися до кожної із тисячі граней, знайти ту, яка, якщо її як алмаз шліфувати, засяє неповторним сяйвом людського таланту, а це сяйво принесе людині особисте щастя. Відкрити в кожній людині її, тільки її неповторну грань — у цьому полягає мистецтво виховання» [12, с. 17].
Тому під час розробки доцільних гуманістичних технологій організації соціально-педагогічної роботи з метою реалізації особистісно зорієнтованого виховання школярів ми керувалися такими концептуальними положеннями:
- Освіта - це передусім становлення людини як неповторної індивідуальності, з притаманною їй високою духовністю. Впроваджувати соціальну роботу з процес виховання молодших школярів - означає допомогти їм стати суб'єктом куль тури, навчити життєтворчості.
Тоді й дитинство виступає не як «застиглий вік», а як «цікаве, насичене, бурхливе» життя. Тільки дитинство зберігає розвивальну тенденцію. Ця ідея глибоко розкрита у працях психологів (О.Леонтьєв, Д.Ельконін, Л.Божович, Б.Ельконін) та педагогів (В.Сухомлинський, Ш.Амонашвілі, О.Савченко). Сім'я, дошкільні установи та школа мають допомогти дитині на шляху подорослішання, тоді і дитинство у неї буде радісним і щасливим. Адже подорослішання є однією із рушійних сил дитинства. Розглядаючи дитинство як першооснову життя людини, Ш.Амонашвілі («Школа жизни») розвинув теорію про три рушійні сили дитинства, які визна чають рух людини вперед. Це — прагнення до подорослішання, прагнення до свободи і прагнення до розвитку: «Прагнення до подорослішання є найсильнішою і найголовнішою тенденцією в дитині. Вона несе в собі таку силу Природи, яку несе рослина, яка пробивається крізь асфальт, щоб побачити світло» [12, с. 171]. Дві інші тенденції до розвитку і свободи виходять із прагнення до подорослішання.
2. Практичне використання педагогічної спадщини Сухомлинського з метою морального виховання учнів в сучасній школі
2.1 Практичний аналіз творів В.Сухомлинського з метою визначення моральних вимог до педагога
Сьогодні, коли творчість В. А. Сухомлинського придбала риси завершеного і логічного цілого, особливо чітко видне значення його книг «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Лист до сина», підготовлених до видання як своєрідна трилогія. Кожна з цих робіт - окремий, самостійний і закінчений добуток. Представлені ж як трилогія, вони розкривають комплекс проблем формування світогляду і виховання підростаючого покоління. Написані в останній період життя Василя Олександровича, ці книги належать до головних, у багатьох відносинах програмним його працям і у своїй сукупності дають чітке представлення і про педагогічну систему Сухомлинського, і про його особистість як теоретика і педагога-практика.
У всіх творах, що ввійшли в трилогію, щаслива доля: їх відразу оцінили як помітне явище педагогічної думки. Книга «Серце віддаю дітям» була першою в області педагогічної науки роботою, відзначеною Державною премією УРСР (1974 р.), а дилогія «Серце віддаю дітям» і «Народження громадянина» одержала в 1973 р. першу премію Педагогічного суспільства УРСР.
Глибокий внутрішній зв'язок творів, що ввійшли в трилогію, дозволяє нам зрозуміти, як Василь Олександрович вирішував проблеми розвитку, формування і виховання, навчання й освіти дітей у єдності з потребами нашого суспільства. Ці проблеми виникали як наслідок практичної діяльності Сухомлинського ще в 40-50-і роки, а наприкінці 60-х стали для нього самостійним і спеціальним об'єктом аналізу. Глибоке осмислення педагогічної практики, актуальних задач школи, потреб суспільного розвитку приводить педагога до власного розуміння процесу виховання і його наслідків. Сухомлинський виділяє три складові частини виховного процесу:
педагог - вихованець - колектив.
Василь Олександрович пред'являв дуже високі вимоги до особистості педагога як керівника й організатора навчально-виховного процесу:
«Ми повинні бути для підлітків прикладом багатства духовного життя; лише при цій умові ми маємо моральне право виховувати» [20, с. 22]. Високі особистісні якості вихователя, його знання і життєвий досвід повинні стати для дітей незаперечним авторитетом. Під авторитетом Василь Олександрович розумів не піднесення, відгородження від дітей ерудицією, вимогами беззаперечної слухняності, формальне й авторитарне керування дитиною, а доводив, що без постійного духовного спілкування вчителя і дитини, без взаємного проникнення у світ думок, почуттів, переживань один одного немислима емоційна культура як плоть і кров культури педагогічної.
«Найважливіше джерело виховання почуттів педагога - це багатогранні емоційні відносини з дітьми в дружному колективі, де вчитель не тільки наставник, але і друг, товариш» [20, с. 22]. У книгах «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина» і «Лист до сина» проблема вихованця займає центральне місце. Вирішуючи її, Сухомлинський виходив з необхідності враховувати, з одного боку, своєрідність розвитку кожної індивідуальності (характер, темперамент, розум, інтереси, бажання, емоції і т.д.), а з іншого боку - ті соціально-суспільні відносини, у яких відбувається розвиток дитини (родина, вулиця, село, друзі, праця, тобто його мікросередовище). Вихованець у розумінні Сухомлинського - це активний, самодіяльний індивід, що живе повнокровним і цікавим життям. «Дитинство, - писав він, - найважливіший період людського життя, не підготовка до майбутнього життя, а дійсне, яскраве, самобутнє, неповторне життя» [20, с. 22]. Третя складова частина виховний процес-колектив - з'являється в трилогії у своєму безупинному розвитку. У «школі радості» педагог створює колектив учнів на основі сердечності, задушевності, чуйності і взаємодопомозі, колектив, об'єднаний однією метою, близької і зрозумілий кожному. У «Народженні громадянина» розкриваються принципи формування колективу підлітків, розглядаються головні напрямки його розвитку. Колективізм виростає у ведучий принцип ідейно-політичного, трудового і морального виховання і в остаточному підсумку стає основою нових відносин.
«Гармонія педагогічних впливів» знайшла своє відображення у своєрідному, підказаному педагогу практикою і дітьми формах організації навчально-виховної діяльності, у якій з'єдналися виховні цілі і їх творче, поетичне трактування. Це - свято хліба і свято матері, свято першої квітки і свято жайворонка. Друга книга трилогії - «Народження громадянина» з моменту виходу у світ (1970 р.) отримала 25 видань на 14 мовах світу. Широкий і повний аналіз проблем виховання підлітка з характеристикою протиріч і особливостей цього періоду складає основний її зміст. У роботі з підлітками Василь Олександрович застосовував ту ж методику виховного впливу, що і до дітей 6-11 років, але значно збагатив її, розширив і поглибив новими ідеями. «Перший раз народжується жива істота, другий раз - громадянин, активна, мисляча, діюча особистість, що бачить не тільки навколишній світ, але і самого себе», - затверджував Сухомлинський і, виходячи з цього і з потреб суспільства, будував виховну систему [1, с. 285].
В. А. Сухомлинський вважав за необхідне створити оптимальну систему педагогічного впливу на вихованця, спрямовану на всілякий розвиток його здібностей і формування основних духовних потреб, що в остаточному підсумку реалізуються у творчій праці. «Тільки праця у всій його багатогранності, спрямована на пізнання, освоєння світу, на самовираження, самоствердження особистості у творчості, тільки насичення вільного часу працею, що збагачує духовне життя, може дати людині щастя» [20, с. 475]. Третя книга трилогії - «Лист до сина» - уперше вийшла у світ в 1977 р.; над нею Василь Олександрович працював до останніх днів свого життя. Вона побудована у формі діалогу вихователя зі своїм дорослим вихованцем, що вже залишив стіни школи, і тому педагогічні ідеї і думки Сухомлинського одержують новий вид із яскраво вираженим політичним і морально-етичним фарбуванням. Теми, над якими міркує педагог, актуальні і злободенні; у своїй сукупності вони представляють програму діючого гуманізму. Їх умовно можна підрозділити на три групи: Батьківщина, людина, праця. Василь Олександрович призиває молодь бачити в праці на благо Батьківщини, а зміст свого життя, підкреслює, що безпека і процвітання Вітчизни залежать в остаточному підсумку від особистого внеску кожного з нас. Вихованню людини присвячена велика частина листів. У них Василь Олександрович розвиває свої думки про ідейність, про суспільний зміст діяльності, про покликання і духовність, розглядає питання самовиховання, любові, дружби, краси, ідеалу.
Лейтмотивом усього твору є думка про те, що основне в житті - це праця, відношення до праці як до вінця і торжества людської сутності:
«І саме головне, на чому завжди буде; триматися людина - його розум, совість, людська гордість - це те, що він завжди буде добувати хліб у поті чола свого» [20, с. 490]. Сьогодні багато ідей Василя Олександровича, форми і методи навчання і виховання дітей, підняті і