Стратегія ввічливості в англійській мові та шляхи оволодіння нею на початковому етапі в середній школі
- психологічний, який виражається в недостатній здатності миттєво викликати з довготривалої пам'яті еталон відповідної лексичної одиниці залежно від конкретного мовного завдання і включати його в мовний ланцюг.
3. Неопрацьованість способів формування індивідуальних семантичних полів учнів і способів семантизації, таких як:
- використання наочності, тобто поєднання візуальної образності предмету спілкування і його логічної значущості;
- використання синонімів і антонімів, тобто наповнення мовного ряду контрастними лексичними одиницями;
- використання відомих способів словотворення, тобто вживань мовних шаблонів спілкування;
- використання простого індивідуального перекладу.[32]
У застосуванні до мовної комунікації принцип ввічливості визначається як особлива стратегія мовної поведінки, направлена на запобігання можливим конфліктним ситуаціям, яка реалізується в процесі мови за допомогою різних правил і тактичних прийомів, Дж. Ліч виділяє шість таких правил, або, виражаючись його мовою, максим: 1) максима такту: "Зводь до мінімуму зусилля інших", "Прагни збільшити вигоду для інших"; 2) максима великодушності: "Зводь до мінімуму вигоду для себе", "Бери на себе всі зусилля"; 3) максима схвалення: "Не хули інших"; 4) максима скромності: "Зводь до мінімуму похвалу в свою адресу", "Хвали інших"; 5) максима згоди: "Уникай розбіжностей", "Прагни до згоди"; 6) максима симпатії: "Будь доброзичливим". [11]
У теорії мовних актів питання визначається як мовна дія, направлена на здобуття що говорить невідомій йому інформації. Питальна ситуація має наступні характеристики: а) той, що говорить не знає відповіді, би) він хоче знати відповідь, в) він вважає, що той, що слухає знає відповідь, г) той, що говорить вважає, що той, що слухає захоче дати відповідь. Істотною умовою є те, що свою мовну дію той, що говорить розглядає, як спробу спонукати що слухає повідомити шукану інформацію [6].
Таким чином, мета питальний мовного акту - заповнити інформаційну лакуну в знаннях того, що говорить. Способом здійснення цієї мети є спонука що слухає до повідомлення інформації, засобом - будь-який формою питальний вислів, направлений на спонуку що слухає повідомити інформацію. У багатьох мовах існують спеціальні форми, що виражають запит на здобуття інформації і оформлені за синтаксичними і інтонаційними законами даної мови. Ці форми прийнято називати питальні пропозиціями (ВП) або просто питаннями. Кожне ВП містить три семантичні ознаки: а) бажання того, що говорить знати, би) характер запрошуваної інформації, в) спонука, адресована що слухає, викликає його на вербальну реакцію. По структурно-семантичних ознаках питання в англійській мові діляться НЕ спеціальні (займенникові), приєднувальні (tag-questions), альтернативні і загальні (незайменникові), причому останній вигляд ВП існує в наступних варіантах: з інвертованим порядком слів і з неінвертованим порядком слів. Крім того, для здобуття інформації в сучасній англійській мові використовуються наказові питальні вислови з предикатами мови (наприклад: Tell me, do you never read the "Daily Express"?) і оповідні вислови, що висловлюють бажання що говорить мати деяку інформацію або що повідомляють про наявність у нього інформаційної лакуни (наприклад: And I don't know why you've taken against them so much.). За способом вираження вопросительности ВП діляться на прямі і непрямі. [10]
У англійському мовної ввічливістьі існують досить ефективні прийоми, за допомогою яких реалізується принцип ввічливості в питальні мовних актах. Розглянемо, як вони застосовуються в різних комунікативних ситуаціях.
По-перше, ввічливість наказує дотримання певних обмежень на тематичний вміст питання. Так, при зверненні молодшого до старшого або при далекій соціально-психологічній дистанції слід утримуватися від питань, що стосуються особистого життя співбесідника, його віку, сімейного стану, доходів, роду занять, оцінок інших людей. Саме у таких ситуаціях що слухає найчастіше доводиться удаватися до ухильних відповідей, наприклад: "But do you love him?" asked Dorothy. "It isn't а question of loving him. ' said Ursula; "Where would you go?" - "I know а place"; "And what do you do, Mr. Rowe?" - "Oh", he said, "I sit and think".[14]
По-друге, при виборі питальна форми, доречної в певному комунікативному контексті, необхідно враховувати прагматичний потенціал різних типів питальні висловів, який є наслідком їх граматичної семантики.
В цьому відношенні найменш ввічливими є наказові питальні вислови з предикатами мови (типа Tell me, I want you to tell me). У тих випадках, коли спонука виражається імперативними формами, в наявності порушення принципу невтручання в сферу існування що слухає, що дозволяє вживати такі вислови лише при дуже близьких стосунках рівних по статусу коммуникантов або при зверненні старшого до молодшого. В будь-якому разі така форма буде неввічливою. Проте категоричність спонуки значно лагідніє завдяки використанню конструкцій типа Can/Could you tell me...?; такі вислови розглядаються як ввічливі способи здобуття інформації, особливо при спілкуванні незнайомих або малознайомих людей, наприклад: (приїжджий городянинові) Can you tell me where this road goes?; (гість господареві) Would you mind telling me what college you were?[14]
Пряме питання, так само як і наказові питальні вислови, з предикатами мови спонукало того, що слухає до у відповідь реакції. При цьому серед прямих питань особливе місце займають негативно-питальні пропозиції, які засновані на позитивній пресуппозиции. тобто передбачають, що до моменту мови в того, що говорить була думка про предмет розмови; таким чином, після даного питання очікується позитивна реакція з боку того, що слухає, наприклад:
"Isn't I: more wonderful than ever?" she asked him radiant like а newly opened flower, with tears like dew. "It is always more wonderful". Обмежуючи свободу вибору що запитує, такі питання можуть бути використані, наприклад, в публіцистиці як "обхідний маневр" для "прориву оборони того, що слухає". Проте при усній комунікації можливі різні у відповідь репліки залежно від дійсного положення справ, можлива і "реакція від осоружного", тобто активізація оборонного інстинкту що слухає, наприклад: "Lord Petherton - on Mr. Mitcheff?" The Duchess stared but rather in amusement than in horror. "Why, hasn't he а property?" - "The loveliest Mr. Mitcheff is his property. Didn't you know?" There was an artless wail of surprise in her voice. "How should I know about all social scandals and things?". І, нарешті, дані питання часто мають Додатковий емоційний відтінок - вираження здивування що говорить, коли він виявляє невідповідність своїх чекань реальному положенню справ (ср. у російській мові питання "То хіба...?", "Невже...?").
Досить поширеною формою вираження питальний мовного акту є приєднувальне питання, що структурно складається з двох частин. У першій частині міститься думка що говорить про деяке положення справ, в другій - апеляція до того, що слухає, що закликає його виразити своє відношення до висловленої в першій ЧАСТИНІ думки, наприклад: You're а pretty bright boy, aren't you?: "I wonder what she'll be like", he said. "She won't be stupid, will she?"[14]
Прагматичною характеристикою приєднувальних питань є їх орієнтованість на підтверджуючу реакцію з боку того, що слухає, що зближує їх з негативно-питальні пропозиціями. Проте на відміну від негативно-питальні пропозицій вислову даного типа виражають швидше прохання, благання, а не вимогу погодитися, наприклад: "We're going away tomorrow", said Al. She looked at him startled. Well, we're gonna get married, aren't we?"[12]
Сильнішою формою пом'якшення імперативного компонента питальний вислову є загальне питання з неінвертованим порядком слів - так зване декларативне питання (ДВ), в якому питальна функція здійснюється за допомогою інтонації (на листі їй відповідає знак питання), що підвищується, наприклад: You got fourteen days as well?.
Семантична особливість ДВ полягає в тому, що в нім міститься як припущення про деяке положення справ, так і прихована спонука до того, що слухає оцінити правильність висловлюваного припущення. ДВ надає тому, що говорить широкі можливості для вираження мірі упевненості висловлюваного припущення за рахунок введення в нього модальних модифікаторів: ввідно-модальних слів і фраз типа perhaps, of course, maybe, surely, I suppose, I think, I imagine. I hope, модальних дієслів у функції припущення, а також показників логічного виведення типа so, then, and, but, as far as I can see, наприклад: Your father was, perhaps, distressed by her death?, "I suppose you will all stay to supper?" he said in а politest unpressing tone; You may still be seen?; "What did you do in the war, dear?" - "I was at school.""Oh, then, you're а teacher?"[25]
Варіантом ввічливого питання є також "питання в питанні", в якому власне інформативне питання включене як доповнення до складу обшевопросительного вислову, що запрошує про міру інформованості того, що слухає. Такі вислови дають тому, що слухає хороший шанс "вийти з гри", відповівши лише на формально виражене питання, наприклад: "Do you happen to know when it is open?" - "Oh, no, no. I haven't been there myself".
Надійним способом реалізації принципу ввічливості служить вираження комунікативного наміру у вигляді прохання його здійснити. Можливі різні способи вираження такого прохання: за допомогою окремого вислову, частини вислову, складної пропозиції, наприклад: May I ask you where you are staying; Might I inquire if you are the owner?; What are your таin ideas so far, sir, if you don't mind me asking?: I should be very much obliged if you would tell me as exact as possible how Mrs. Haddo, died; Would it bother you, if I asked you а question about how you lost your job with Axminster? [32]
Отже, підкреслимо ще раз, що ввічливість є відносним поняттям не лише в "якісному" відношенні (що вважати ввічливим), але і в "кількісному" (у якій мірі цей принцип реалізується тією або іншою мовною формою. Існують, звичайно, абсолютні маркери ввічливості типа "будь ласка", але їх в мові небагато. Більшості лінгвістичних одиниць набувають ця ознака певному контексті і. як вже було сказано вище, реалізують принцип ввічливості різною мірою. Таким чином, в "шкалі ввічливості" питальні вислови розташовуватимуться в наступному порядку:
Менш ввічлива форма
1. Tell me, does she live alone?
2. Doesn't she live alone?
3. Does she live alone?
4. She lives alone, doesn't she?
5. I suppose she lives alone?
6. I wonder if she lives alone.
7. I'd like to know whether she lives alone.
8. Do you happen to know if she live alone?
9. Could you tell me whether she live alone?
10. I want to ask you if she lives alone.
11. May I ask you whether she lives alone?
12. I hope you don't mind my asking you but I was wondering if you could tell me whether she lives alone.
При навчанні іншомовній мові в середній школі витрачаються величезні зусилля на опанування навиків вживання прямого інвертованого питання. Більш того, часто лише такі питання визнаються коректними, і це у свою чергу формує певний навик ведення бесіди, яка вельми нагадує поліцейське розслідування: "У тебе є квартира?", "Ти маєш сім'ю?", "Де працює твій батько?" і тому подібне Як ми спробували показати в даній статті, подібні форми не лише маловживані, але з точки зору англійського мовного ввічливості і соціально малоприемлеми. Звичайно, для освоєння мистецтва вести бесіду потрібно не лише опанування комунікативно-адекватних граматичних форм, але починати треба саме з них. Не треба уникати декларативних питань. Тим більше що через міжмовну аналогію багато хто з них легше піддається засвоєнню російськомовним виучуваним. Побічність вираження, пом'якшення наказових інтонацій питальний вислову і в цілому пом'якшення категоричності вираження служать надійними способами залучення особи до іншомовних норм мовної поведінки в процесі навчання англійській мові.
1.3 Педагогічні для психологічні аспекти формування мовної ввічливості як компонента іншомовного навчання
У середніх класах учні впритул приступають до засвоєння окремих учбових предметів, тобто до засвоєння системи наукових понять, системи причинно-наслідкових залежностей, складових вміст відповідного учбового предмету. Правда, і в кінці молодшого шкільного віку в учбову програму вже вводяться такі предмети, як природознавство, географія, історія. Але на цій стадії навчання вказані предмети носять ще дуже конкретний, описовий характер. У V—VIII класах ці ж предмети набувають набагато більш відвернутого вмісту, але, що саме головне, в навчальну програму починають входити зовсім нові учбові предмети, що пред'являють до засвоєння знань що вчаться принципово інші вимоги. До таких предметів відносяться іноземні мови, фізика, хімія, алгебра, геометрія і ін.
Вказані учбові предмети виступають перед учнями як особлива галузь теоретичних знань, що часто не мають безпосередньої наочної опори ні в життєвих представленнях дитяти, ні в тих знаннях, які він придбав в початкових класах школи. Більш того, інколи ці нові знання вступають навіть в протиріччя і з його плотським досвідом і з тими уявленнями, які він придбав до навчання в середніх класах. Наприклад, дитя повинне зрозуміти і осмислити, що при діленні дробу на дріб число збільшується, а при множенні — зменшується, хоча в початкових класах, маючи на увазі цілі числа, він звикся думати якраз навпаки. Причому це зворотна вистава (а саме те, що при діленні число зменшується, а при множенні збільшується) повністю відповідає і його щоденному практичному досвіду.[9]
Отже, на відміну від початкових класів, знання, що набувають в середній школі, часто виступають для учнів як що знаходяться в протиріччі з безпосередньо сприйманою ними дійсністю. Тому доведення до свідомості школярів зв'язку отриманих ними знань з дійсністю при навчанні основам наук повинно стати спеціальним завданням. За системою шкільних знань він повинен побачити світ у всьому його конкретному різноманітті. А це останнє ускладнюється тим, що багаточисельні поняття і закони, що засвоюються в середніх класах школи, можуть бути віднесені до дійсності лише опосередкований, через систему інших понять. Це у свою чергу вимагає від школярів того, аби вони навчилися в процесі свого мислення базуватися не лише на конкретних предметів (або їх уявлень) до понять і назад, але і від одного абстрактного поняття до іншого. Інакше кажучи, це вимагає, аби школярі-підлітки навчилися міркувати в суто теоретичному плані.
Крім того, відсутність прямого зв'язку між житейською практикою школяра і вмістом тих знань, які він засвоює в системі нових учбових предметів, не дозволяє при навчанні в V—VIII класах цілком спиратися на той безпосередній інтерес до явищ і фактів дійсності, до їх причин і наслідків, який був основою навчання в молодших класах школи.
У цьому віці пізнавальний інтерес починає відрізнятися і ще однією якісно новою особливістю, а саме він часто набуває особистісний характеру. У молодшому шкільному віці пізнавальні інтереси дітей, як правило, є епізодичними. Вони виникають в певній ситуації, найчастіше під безпосередньою дією уроку, і майже завжди згасають, як тільки урок закінчився або коли дитя отримало відомості, що задовольнили цей його епізодичний інтерес. У підлітковому віці інтерес часто отримує стійкий, постійний характер. Він вже не пов'язаний безпосередньо з ситуацією і, як правило, нею і не породжується. Такий інтерес виникає поступово, у міру накопичення знань і спирається на внутрішню логіку цього знання. Тому особовий інтерес активний і, можна сказати, невичерпний. Навпаки, чим більше взнає школяр про той, що цікавить його предмет, тим більший інтерес до цього предмету у нього виникає.
Інтерес до етичних якостей людей, норм їх поведінки, до їх взаємин один з одним, їх етичним вчинкам наводить в середньому шкільному віці до формування етичних ідеалів, втілених в духовній подобі людини. Етично-психологічний ідеал в підлітка—це не лише знана ним об'єктивна етична категорія, це—емоційно забарвлений, внутрішньо прийнятий підлітком образ, який стає регулювальником його власної поведінки і критерієм оцінки поведінки інших людей.[9]
Поведінка людей підкоряється певним правилам. Серед цих правил є норми, властиві всьому людству, або групам культур, що об'єднуються в того або іншого типа цивілізації (такий, як цивілізація сучасної Західної Європи і Північної Америки, цивілізація Південно-східної Азії і так далі), або національним культурам (на цьому засновані стереотипи поведінки, наприклад, "типового англійця", "типового француза" і так далі), а також субкультурі і соціолектам (до них відносяться поведінка і стиль життя студентської молоді, представників середнього класу і так далі) або окремим людям (ці норми складають неповторний особовий узор людських вчинків і думок). Специфічні норми поведінки виявляються в стилі життя мовного колективу і тому знаходять віддзеркалення в словниках і в системі паралінгвістичних засобів спілкування (до них відносяться звукові засоби, супроводжуючі мова, міміка і жести). Норми поведінки складають частину тих культурних реалій, які розглядаються в лінгвокраїнознавстві і облік яких вельми важливий для навчання спілкуванню на іноземній мові.
Норми поведінки відбиваються в правилах ввічливості, що зводяться до системи негативних і позитивних стратегій ввічливості. Негативна ввічливість полягає в тому, аби свобода партнера ні в чому не була обмежена, позитивна ввічливість є вираженням єдності і солідарності з партнером. Прийнято вважати, що англомовне спілкування в значній мірі грунтується на стратегії негативної ввічливості. Ось один з прикладів такої стратегії. Е.Пост пише, що джентльмен, виявившись в поїзді або на кораблі в товаристві пані, з якою він недостатньо близько знаком, ні в якому разі не повинен намагатися заплатити за неї, якщо вона захоче що-небудь купити у рознощика газет, продавця сувенірів і так далі, оскільки не можна ставити пані в положення зобов'язаною по відношенню до свого супутника. [13]
У зв'язку з описом ввічливості англомовного суспільства інтерес уявляє питання про дистанцію, що розділяє учасників спілкування. Так, на думку Е.Холла, існують чотири основні типи дистанції: інтимна, персональна, соціальна і прилюдна - і вони роблять величезний вплив на поведінку людини. Інтимна дистанція (до 0,5 м) - це емоційно заряджена зона, використовувана для прояву кохання, захисту, втіхи при спілкуванні між найближчими людьми; персональна дистанція (від 0,5 до 1,2 м) характерна для неформальних контактів між друзями; соціальна дистанція (від 1,2 до 3,5 м) - це звичайна відстань між знайомими, а інколи і незнайомими людьми під час ділової бесіди, шкільного уроку і т.п.; прилюдна дистанція (від 3,5 м і далі) характерна для однобічного спілкування лектора з аудиторією і вимагає підвищення голосу, стилізації жестів і чіткішої вимови. [18]
Слід відмітити також, що правила ввічливості відображають стиль життя домінуючої соціальної групи людей. У сучасному англомовної суспільстві такою групою є середній клас, і норми саме цього класу підлягають вивченню в першу чергу. Але необхідно не забувати і про те, що норми поведінки інших шарів суспільства, а також індивідуальні особливості поведінки людей можуть в значній мірі відрізнятися від прийнятих правил ввічливості.
З дистанцією спілкування тісно пов'язані норми ввічливістьок звернення. Відомо, що звернення по імені співвідноситься з інтимною або персональною дистанцією, а звернення по прізвищу або по офіційному титулу - з соціальною дистанцією. Підтримка персональної дистанції (звернення по імені, використання особистого займенника "ти", вживання жаргонизмів, еліптичних конструкцій, опора на загальні знання, об'єднуючі співбесідників і що одночасно відмежовують їх від останніх людей) є символом групової приналежності. У середовищі викладачів університетів США, наприклад, не прийнято підтримувати соціальну дистанцію між рівними по статусу людьми: професор до колеги зазвичай звертається по імені, якщо вони працюють разом. Звернення по прізвищу або за посадою означає, що той, що говорить або не вважає адресата рівним собі (тобто вважає його вищестоящим або нижчестоячим), або демонструє своє негативне відношення до партнера: в такому разі використовується звернення "посада+прізвище" або "титул+прізвище": Doctor Brown, Mister Bernstein і тому подібне Використання посади або титулу без прізвища як звернення є сигналом того, що той, що говорить належить до іншої соціальної групи людей, зокрема до допоміжного персоналу. Вживання прізвища без титулу в тій ситуації, коли адресат за своїм статусом декілька що нижче говорить, закріплює статусну нерівність: так в армії офіцери звертаються до солдатів, так раніше зверталися до слуг, так можуть звертатися вчителі до учнів. Бувають випадки, коли виникає стан дистанційної невизначеності. Наприклад, якщо спілкуються рівні по статусу, але нерівні за віком (на покоління або більше) люди, то старший може звернутися до молодшого по імені, а молодший опиняється в скрутному положенні: звернутися по імені не зовсім зручно, звернутися по офіційному титулу теж недоречно, оскільки при цьому виникають асоціації підкреслюваної нерівності або негативного відношення. Єдиний вихід - вдатися до "нульового звернення". Таке звернення часто використовується в англомовної спілкуванні між родичами по властивості: так звертаються до батьків дружини або мужа (по імені звернутися - проігнорувати різницю у віці, по титулу звернутися - поставити під питання теплоту родинних зв'язків). [27]
Ввічливість складається з формульних моделей поведінки. Порушення формули свідчить або про свідому зміну статусних стосунків, або про приналежність що говорить до іншої культурної спільності людей. Так, вживання імені в офіційній формулі (замість Mister Bernstein - Mister Frank Bernstein або навіть Mister Frank) характерний для недостатньо освіченій частині населення.
Порушення формули ввічливістьки може свідчити не лише про культурно-соціальні, але і про культурно-територіальні відмінності, властиві різним варіантам англійської мови. Для ілюстрації цього твердження скористаємося наступним прикладом з книги Дж. Гамперца. Один американець, будучи в гостях у свого знайомого, що недавно одружився на англійці, звернув увагу на невелику картину, що висіла на стіні; між гостем і хазяйкою відбувся наступний діалог:
- Who is the artist?
- The painter is not too well known. He's а modern London painter named –
- I was wondering if someone in the family was an artist... [21]
Річ у тому, що питання типа Who is the artist? (Who's the cook? Who's the gardener?) є американським компліментом ввічливістьки. Зазвичай такі питання ставить гість господареві під час огляду будинку або саду, а господар відповідає: "It's just а hobby", "I'm just а fan", тобто побічно приймає побічно виражений комплімент, скромно занижуючи свою оцінку. Гість же відповідно до формули комплімента додає: "But it's really very good". У даному прикладі англійка, незнайома з формулою ввічливістьки, інтерпретує її лише як питання про прізвище художника. Формульниє моделі поведінки характерні і для невербальних способів спілкування. Так, рукостискання в англомовної суспільстві є знаком ввічливістьки спілкування на соціальній, офіційній дистанції. Джентльмени неодмінно повинні обмінятися рукостисканням при зустрічі. Хазяйка будинку вітає рукостисканням гостей на званому вечорі. В той же час тримати деякий час один одного за руки означає для англійців інтимну дистанцію спілкування. Тривале рукостискання набуває, таким чином, додаткового сенсу. Національно-специфічні норми поведінка, відбита в ввічливістьі, виявляється і в значеннях слів. Звернемося тому до даних англійських словників. Слово conspicuous - "видимий, помітний, впадаючий в очі" часто використовується в правилах поведінки, наприклад: "Not to be conspicuous, don't wear conspicuous clothes". Словарні визначення цього слова - noticeable; attracting attention; easily seen (LDCE); attracting special attention, as by outstanding qualities, excentricities, etc. (RHD) - не розкривають повною мірою його негативну коннотацию, проте ця коннотация виводиться з синонімічного тлумачення: It is... used to describe what strikes the eye or the mind, often unpleasantly, through its singularity (wear conspicuous clothes; made himself conspicuous by his affectations; conspicuous taste (WNDS). Таким чином, на підставі коннотативного значення слова conspicuous, поведінки, що часто вживається в правилах, можна охарактеризувати носія даної мови як людину, яка прагне не привертати до себе увагу кричущим одягом, гучною розмовою, незвичайними манерами і тому подібне Підтвердженням цього служить наступне формулювання вимог до поведінки в суспільних місцях: "Clothes must be... inconspicuous, colors of low intensity, smells nonexistent... sounds should be quiet, words