Дидактичні умови організації домашньої роботи в початкових класах
Важливою формою контролю є взаємна перевірка виконаних робіт учнями з виявленням помилок, їх усунення і виставлянням оцінки, а потім у окремих випадках обгрунтуванням оцінки перед усім класом. Залучення всіх учнів класу до перевірки домашніх завдань, до обговорення помилок, шляхів їх подолання дуже доцільне, бо дає кожному школяреві додаткові уявлення про процес засвоєння й можливі труднощі. Залучити учнів до участі в перевірці можна ще таким чином: учитель викликає одного з учнів, який демонструє виконане завдання (записуючи на дошці, читаючи і т.ін.), а інші звіряють його з своєю роботою. Якщо вчитель виявляє у викликаного учня помилку, то запитує, у кого зроблено інакше і з допомогою класу з’ясовує, як повинно бути правильно.
Таким чином, у даному розділі ми розглянули різні види домашніх завдань та способи їх перевірки. Найпоширенішим є їх поділ на репродуктивні, конструктивні та творчі, а також усні та письмові. Щодо способів перевірки домашньої роботи, то основними шляхами є фронтальна, індивідуальна перевірка та взаємоперевірка.
1.3 Стан організації домашньої роботи з учнями початкових класів у масовому педагогічному досвіді
На домашню роботу покладаються важливі функції навчання, виховання і розвитку. Але, на жаль, в практиці ці функції не завжди реалізуються, оскільки основну увагу вчитель скеровує на проблеми уроку.
З метою вивчення проблеми організації домашньої роботи в початкових класах у методичній літературі і масовому педагогічному досвіді нами проведено спостереження та аналіз уроків учителів початкових класів, проаналізовано методичні посібники для вчителів початкових класів, розглянуто ідеї передових педагогів, проведено анкетне опитування вчителів та учнів (додаток А ).
В ході педагогічної практики нами відвідано 30 уроків, під час яких спостерігали, що більшість вчителів домашні завдання подають у кінці уроку, при цьому основними є завдання, що містяться у підручнику. Похвальним є те, що вчителі намагаються урізноманітнювати домашні завдання, вагомого значення надають творчим завданням. Нами проведено анкетне опитування вчителів початкових класів з проблеми дослідження. На запитання: “Чи пропонуєте дітям домашні завдання на вибір” лише 20% вчителів дали стверджувальну відповідь, а на питання: “Чи інформуєте батьків про допомогу дітям у виконанні домашніх завдань” лише 10% відповіли “так”. Більша частина вчителів вдається до диференціації домашньої роботи через різнорівневі завдань.
Над проблемою способів диференціації домашніх завдань працювали такі відомі педагоги, як С.П.Логачевська, С.М.Лисенкова, О.Я.Савченко, Н.Ф.Скрипченко та інші.
Заслуговує на увагу з цієї проблеми досвід роботи С.П.Логачевської. Її система навчання розрахована на звичайні класи. Учнів вона розділяє за рівнем готовності до сприйняття навчального матеріалу. Кожна дитина обирає свій варіант. Групи динамічні, змінюються на кожних уроках.
С.П. Логачевська пропонує у своєму посібнику “Диференційовані завдання з математики. 3 клас” завдання до кожної теми, які можна використовувати як на уроці, так і вдома.
Цікавими є ідеї і Л.Різник, яка працюючи над домашніми завданнями з природознавства у початкових класах, дійшла до висновку, що організації різних видів домашньої роботи з навчальних предметів, зокрема з природознавства, сприяють міжпредметні зв`язки. Наприклад, з читання можна запропонувати підготувати розповідь про пори року, підібрати вірші, оповідання; з образотворчого мистецтва ─ намалювати малюнок “Осінь”; з мови ─ написати кілька речень з досвіду власних спостережень за окремими об’єктами чи явищами.
Заслуговують і на увагу дослідження Ржецького. Він вивчав погляди вчителів щодо того, як слід оцінювати домашню роботу. Вчителі дискутують між собою чи взагалі слід оцінювати домашню роботу учнів. Проте Ржецький робить висновок, що будь-яка самостійна робота школяра має бути оцінена, в тому числі і робота вдома. Він зазначає також, що на оцінку впливає і старання учня, і акуратність виконання домашніх завдань.
Крім цього, як зазначалося, нами було проведено анкетування молодших школярів (додаток Б). За результатами дослідження більшість учнів не знайома з вибором домашніх завдань та виконанням завдань у парі. Із цікавих завдань дітям подобається створювати малюнки до текстів, інценізувати казку, проводити досліди тощо.
У підручниках з початкового навчання, зокрема у підручнику з математики більшість завдань репродуктивного характеру і лише невелика кількість — творчого. У підручнику з рідної мови навпаки, більшість завдань носить творчий характер. Поширеними є такі завдання: написати невеликий твір на задану тему, побудувати речення, скласти за малюнком розповідь тощо.
Як показує аналіз практики навчання, домашні завдання часто носять випадковий, непродуманий характер, незадовільно ведеться підготовка до їх виконання, формально здійснюється перевірка. Наслідком цих недоліків у плануванні, підготовці і організації домашньої роботи є перевантаження учнів домашніми завданнями, яке негативно впливає на активність та інтерес до навчання.
Потрібно мати на увазі, що тільки органічне включення домашньої роботи в загальний навчально-виховний процес, а також цілеспрямована діяльність вчителя по раціональній організації домашньої роботи, вихованню самостійності учнів дозволить усунути це перевантаження.
Аналіз шкільної практики дозволяє констатувати, що досить часто вчителі не надають необхідного значення змісту домашньої роботи, а включають у неї ті вправи із підручника, які відносяться до даного уроку або з деяких причин не ввійшли до класної роботи (наприклад, не вкладаються в логіку побудови уроку, потребують значного часу на своє виконання та ін.)
Такий підхід до вибору змісту домашньої роботи не враховує як потреби процесу навчання, так і особливості різних груп дітей. Тому кожного разу при підборі домашнього завдання перш за все потрібно виходити з того, що домашня робота — це ніби сходинка між уроками і, проходячи її самостійно, кожен учень у відповідності зі своїми індивідуальними можливостями працює над засвоєнням вивченого або готується до сприймання нового.
Важливими у цій справі є методи навчання, що їх застосовує вчитель на уроці. Як свідчать дослідження, дві третини часу на заняттях відводяться репродуктивній роботі. І лише одна третина – продуктивній, а питома вага логічних і проблемних методів ще менша. За таких умов сприйнятий учнями новий матеріал не стає для них активним надбанням, а залишається пасивним багажем. Тому і дома учні ніби починають увесь пізнавальний процес з самого початку. Не можна сказати, що педагогічна наука обходить проблему домашньої роботи. У більшій чи меншій мірі висвітлюють її усі підручники з педагогіки; є ряд і спеціальних досліджень. Однак питання домашньої роботи учнів уже не можна розглядати лише у функціональному плані, як дрібні, відірвані від загального процесу навчання.
Таким чином, аналіз масового педагогічного досвіду роботи вчителів початкових класів показав, що організація домашньої роботи потребує вдосконалення, оскільки не надається належна увага питанням організації домашніх завдань.
1.4. Психологічні особливості учнів початкових класів та їх врахування в організації домашньої роботи
Вступ дитини до школи ― це різка зміна її життя і діяльності. Дитина йде до школи з фізичною і психологічною готовністю до цієї зміни. У шкільному навчанні використовуються й продовжують розвиватися фізичні й розумові сили, формуються психічні властивості молодшого школяра [12, 139].
Психічний і особистісний розвиток дитини у молодшому шкільному віці зумовлюється особливістю соціальної ситуації розвитку ― навчанням у початковій школі. На цьому віковому етапі провідною діяльністю стає навчальна (тобто цілеспрямована діяльність учнів, результатом якої є розвиток особистості, інтелекту, здібностей, засвоєння знань, оволодіння уміннями та навичками), основою якої є пізнавальний інтерес (виразна інтелектуальна спрямованість на пошук нового у предметах, явищах, подіях, супроводжувана прагненням глибше пізнати їх особливості; майже завжди усвідомлене ставлення до предметів, явищ, подій) і нова соціальна позиція.
Початок шкільного навчання знаменує собою зміну способу життя дитини. Це принципово нова соціальна ситуація розвитку особистості. Перехід до шкільного життя пов’язаний зі зміною провідної діяльності з ігрової на навчальну. Дитина починає усвідомлювати, що вона виконує суспільно важливу діяльність ― вчиться ― і значущість цієї діяльності оцінюють люди, які оточують її.
Навчальна діяльність має яскраво виражену суспільну значущість і ставить дитину в нову позицію стосовно дорослих і однолітків, змінює її самооцінку, перебудовує взаємини в сім’ї. Діти молодшого шкільного віку спершу надають перевагу навчанню як суспільно корисній діяльності взагалі, потім їх приваблюють окремі види навчальної роботи (читання, письмо, малювання), пізніше вони починають самостійно перетворювати конкретно-практичні завдання на навчально-теоретичні, цікавлячись внутрішнім змістом навчальної діяльності.
Становлення і розвиток особистості у молодшому шкільному віці охоплює такі фази, як адаптація (пристосування до нових соціальних умов), індивідуалізація (вияв своїх індивідуальних можливостей і особливостей) та інтеграція (включення у групу ровесників) [57, 167-168].
В процесі навчальної діяльності розвиваються основні психологічні новоутворення молодшого шкільного віку: довільність психічних процесів, внутрішній план дій, уміння організовувати навчальну діяльність, рефлексія.
Довільність психічних процесів у молодшого школяра. У цьому віці центром психічного розвитку дитини стає формування довільності всіх психічних процесів (пам’яті, уваги, мислення, організації діяльності). Довільність виявляється в умінні свідомо ставити цілі, шукати і знаходити засоби їх досягнення, долати труднощі та перешкоди.
Внутрішній план дій молодшого школяра. Виконуючи завдання з різних навчальних предметів, діти шукають найзручніші способи, обирають і зіставляють варіанти дій, планують їх порядок та засоби реалізації. Чим більше етапів власних дій може передбачити школяр, чим старанніше він може зіставити їх варіанти, тим успішніше контролюватиме розв’язання завдань.
Уміння молодшого школяра організовувати навчальну діяльність. Поряд із засвоєнням змісту наукових понять дитина оволодіває способами організації нового для неї виду діяльності ― навчання. Планування, контроль, самооцінювання набувають іншого змісту, бо дія в системі наукових понять передбачає чітке виокремлення взаємопов’язаних етапів.
Рефлексія молодшого школяра ― це осмислення своїх суджень і вчинків з точки зору їх відповідності задуму та умовам діяльності; самоаналіз. Свідченням її є здатність бачити особливості власних дій, робити їх предметом аналізу, порівнювати з діями інших людей.
Рефлексія змінює пізнавальну діяльність молодших школярів, їхнє ставлення до себе й до оточення, погляд на світ, змушує не просто приймати на віру знання від дорослих, а й виробляти власну думку, власні погляди, уявлення про цінності, значущість учіння. В цьому віці вона тільки починає розвиватися.
Для молодших школярів характерним є й те, що передусім зберігається потреба у грі. Ігрова діяльність має велике значення для розвитку спонукальної сфери учня, в тому числі й для розвитку свідомого бажання вчитися. Саме у грі відбувається перехід від мотивів як досвідомих, афективно забарвлених, безпосередніх бажань до спонукань намірів.
Властива дітям і потреба в русі, вона залишається такою сильною, як і в дошкільників. Часто вона заважає їм зосередитись на занятті. Стримуючи себе на уроці, вони нерідко проявляють особливу рухливість на перерві, що втомлює учнів і знижує працездатність на наступному занятті.
Особливо значущою для подальшого розвитку особистості молодшого школяра є потреба у зовнішніх враженнях. На початку навчання вона є головною рушійною силою розвитку.
У зв’язку з розвитком пізнавальної потреби, під впливом нової провідної діяльності у молодших школярів формується більш стійка структура мотивів, у якій мотиви навчальної діяльності стають провідними [13, 122]. Розвивається також такий мотив поведінки, як наслідування ідеалів. В учня початкової школи вони конкретні. Молодший школяр наслідує, як правило, лише зовнішній вияв учинків героїв, яких вважає для себе ідеалом.
У молодшому шкільному віці продовжують розвиватися основні пізнавальні властивості і процеси (сприймання, увага, пам’ять, уява, мислення і мовлення). Наприкінці його вони перетворюються на вищі психічні функції, яким властива довільність і опосередкованість. Цьому сприяють основні види діяльності дитини цього віку у школі і вдома: навчання, спілкування, гра, художня діяльність, праця тощо [12].
Розвиток сприймання. У молодших школярів сприймання стає більш довільним, цілеспрямованим, категорійним процесом. Сприймаючи нові для них предмети і явища, учні прагнуть відносити їх до певної категорії об’єктів. Сприймання в дітей часто обмежується лише впізнанням і наступним називанням предмета. Сприйняття учнів 1-2 класів відрізняється слабкою диференціацією. В дітей необхідно розвивати сприймання форми предметів, а також кольору. В процесі навчання школяра в початковій школі “сприймання становиться думаючим” (Д.Б. Ельконін). Воно стає:
більш аналізуючим;
більш диференційованим;
приймає характер організованого спостереження;
змінюється роль слова у сприйманні предметів і явищ.
Для того, щоб розвивалося сприйняття, слід вчити дітей виявляти істотні ознаки, властивості предметів і явищ [62].
Розвиток уваги. У молодшому шкільному віці, особливо у 1-2 класах, провідною залишається мимовільна увага. На перших порах учнів приваблюють лише зовнішні аспекти предметів, подій, явищ, що заважає проникнути в їх суть, ускладнює самоконтроль за навчальною діяльністю. Розвиток уваги молодшого школяра все більше й більше характеризується довільністю. Цьому сприяє чітка організація їх дій за зразком, а також дій, якими вони можуть керувати і які можуть контролювати.
Протягом перших років навчання у школі увага дітей ще нестійка, тому в навчальній діяльності мають чергуватися розумові заняття із заняттями зі складання схем, малювання, креслення. М.Ф. Добриніним встановлено, що увага школярів буває достатньо зосередженою і стійкою тоді, коли учні повністю зайняті роботою, коли ця робота потребує від них максимум розумової і рухової активності. Якщо учні розглядають предмети і при цьому мають можливість діяти з ними, то в такому випадку вони дуже уважні.
Великий вплив на увагу виявляють інтереси і потреби учнів. Те що приваблює дітей, ніби само по собі зосереджує увагу.
Особливо уважними діти бувають в процесі творчої діяльності, так як тут зливаються в одно мислення, чуття і воля.
Крім цього молодшим школярам ще важко розподіляти увагу між різними видами роботи, а також переключати швидко свою увагу з одного об’єкта на другий.
Розвиток пам’яті. У молодшому шкільному віці інтенсивно розвивається довільна пам’ять, хоча мимовільна теж активно використовується. Під впливом навчання формується логічна пам’ять, яка відіграє основну роль у набутті знань [12]. У дітей цього віку також розвинута наочно-образна пам’ять. Вони краще запам’ятовують конкретні предмети, факти, події. Це зв’язано з переважанням І-ої сигнальної системи. До недоліків пам’яті молодших школярів відноситься невміння правильно організувати процес запам’ятовування, невміння розбити матеріал для запам’ятовування на розділи чи підгрупи, виділяти опорні пункти для засвоєння, користуватися логічними схемами. У молодших школярів є потреба у дослівному запам’ятовуванню, що пов’язано з недостатнім розвитком мови. В процесі навчання “пам’ять дитини стає мислительною” (Д.Б. Ельконін). Під впливом навчання в молодшому шкільному віці пам’ять розвивається в 2-х напрямках:
― посилюється роль і збільшується вага словесно-логічного, смислового запам’ятовування;
― дитина оволодіває можливістю усвідомлено управляти своєю пам’яттю, регулювати її прояви [62, 53-54].
Розвиток уяви. Основна тенденція в розвитку уяви молодших школярів полягає в переходах від переважно репродуктивних її форм до творчої переробки уявлень, від простого довільного їх комбінування до логічно обгрунтованої побудови нових образів. Зростає як вимогливість дитини до витворів її уяви, так і швидкість утворення образів фантазії.
Розвиток мислення. У дітей молодшого шкільного віку переважає наочно-образне мислення. Протягом цього віку формуються такі мислительні операції, як аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, узагальнення. Педагог Л.С. Виготський відмічав інтенсивний розвиток інтелекту у цьому віці.
Розвиток мовлення. В учнів початкових класів активно удосконалюються навички усного мовлення: розширюється словниковий запас, вони оволодівають все складнішими граматичними структурами.
Щодо емоційної сфери, то для дітей характерний життєрадісний, бадьорий настрій, а також присутня емоційна вразливість, крім цього розвивається почуття симпатії, формуються моральні почуття: дружби, товариськості, обов’язку, гуманності.
Отже, для того, щоб домашні завдання викликали в дітей інтерес та приносили необхідний результат, вчителю початкових класів слід враховувати при організації домашніх завдань психологічні особливості молодших школярів.
Розділ ІІ. Експериментальне дослідження ефективності виділених дидактичних умов організації домашньої навчальної роботи
2.1 Характеристика дидактичних умов організації домашньої навчальної роботи молодших школярів
Успішність домашньої навчальної роботи молодших школярів залежить від дидактичних умов її організації.
Нами виділено такі дидактичні умови організації домашньої роботи учнів початкових класів:
Індивідуалізація домашніх завдань.
Різноманітність завдань.
Формування в учнів вміння виконувати домашні завдання.
Систематичність перевірки виконання домашньої роботи.
Забезпечення інформованості батьків щодо організації домашньої роботи.
Першою з дидактичних умов організації домашньої навчальної роботи молодших школярів є індивідуалізація домашніх завдань.
Термін „індивідуалізація навчання” різні автори означують по-різному залежно від того, яку мету і засоби мають на увазі.
Зокрема О.Кірсанов розглядає індивідуалізацію навчальної роботи „як систему виховних і дидактичних засобів, що відповідають цілям діяльності і реальним пізнавальним можливостям колективу класу, окремих учнів і груп учнів, що дозволяють забезпечити навчальну діяльність учня на рівні його потенціальних можливостей з урахуванням цілей навчання” [20; 21]. Такої ж позиції дотримуються О. Бударний, Є. Рабунський.
У дослідженнях В.Володька індивідуалізація навчання розглядається як найповніше врахування індивідуальних особливостей кожного окремого учня в реальному навчально-виховному процесі.
В.Онищук теж виділяє три рівні розвитку індивідуалізації навчання. Перший рівень – це врахування загальних особливостей учнів на різних етапах їх навчання і розвитку; другий – здійснюється засобами диференційованого підходу (використання різноманітних навчальних програм і планів, навчальних завдань з різним ступенем трудності для різних груп учнів); а третій – індивідуального підходу, „який здійснюється з врахуванням індивідуальних відмінностей учнів і вчителя і створює сприятливі умови для їх спільної продуктивної діяльності” [9]. Індивідуалізацію навчання на всіх його рівнях В.Онищук розглядає як комплекс організаційних, дидактичних і методичних заходів.
Розглядаючи індивідуалізацію навчання як врахування в процесі навча-ння індивідуальних особливостей учнів у всіх його формах і методах, І.Унт у своїх дослідженнях підкреслює, що немає значення, які особливості і в якій мірі враховуються. Вона розмежовує поняття „індивідуалізація” та „диференціація” навчання, вказує на відносний характер індивідуалізації. Це зумовлено такими причинами: 1) враховуються індивідуальні особливості не кожного окремого учня, а групи учнів, що мають приблизно схожі особливості; 2) враховуються тільки відомі особливості або їх комплекси і саме такі, які важливі з точки зору навчання (наприклад, загальні розумові здібності); 3) іноді враховуються деякі властивості або стани в тому випадку, якщо саме це важливо для даного учня; 4) індивідуалізація навчання реалізується епізодично або в якомусь виді навчальної роботи та інтегрується з іншими формами роботи .Індивідуалізацію навчання І. Унт розглядає з точки зору процесу навчання, яка реалізується через відбір форм, методів і прийомів навчання; з точки змісту освіти (створення навчальних планів, програм, навчальної літератури і складання завдань) і побудови шкільної системи (формування різних типів шкіл і класів).
Індивідуальний підхід більшість авторів (Є. Рабунський, О. Кірсанов) розглядають як принцип педагогіки. Індивідуальний підхід – це „принцип педагогіки, згідно з яким у навчально-виховній роботі з колективом дітей досягається педагогічний вплив на кожну дитину, який ґрунтується на знанні її особливих рис і умов життя” [50; 21]. Індивідуалізацію навчання деякі автори (Є. Рабунський, І. Унт) розглядають як реалізацію принципу індивідуального підходу.
Іноді можна пропонувати завдання на вибір. Записуються на дошці всі вправи, а учні на свій розсуд виконують те, що їм під силу.
Безперечно, добір відповідного пізнавального завдання – нелегка справа.
Індивідуалізація та міцність засвоєння знань і всебічний розвиток пізнавальних сил учнів випливає із загального положення про те, що в навчанні мислення панує над пам’яттю.
Правильно організована робота, увага до кожної дитини сприятиме тому, що розумові сили її розвиватимуться безупинно, а сама вона відчує себе сильною, здібною, цікавою для вчителя та однокласників. Забезпечити умови, щоб учень був суб’єктом навчальної діяльності (бачить своє завдання, розв’язує його, радіє), зобов’язаний кожний педагог.
Передумови для цього на уроці такі:
а) не можна всіх навчити однаково, треба створити належні умови, щоб кожний школяр зробив стільки кроків, скільки може (сам або з допомогою);
б) від полювання за помилками перейти до їх профілактики (підвести учня до успіху);
в) створити комфортні умови для кожної дитини (вчитися без страху, охоче, з задоволенням);
г) виходити на режим вільної поведінки, і таким чином формувати й вільну особистість.
Отже, індивідуалізація навчання – ключ до вирішення багатьох питань, насамперед – підвищення рівня свідомого й міцного засвоєння навчального матеріалу кожним учнем на уроці, оволодіння вміннями самостійно набувати нові знання, розвантаження дітей від надмірних домашніх завдань тощо.
Для того, щоб не знижувалась навчальна ефективність домашнього завдання і у дітей був інтерес до навчального предмета варто урізнюманітнювати домашні завдання, що є другою дидактичною умовою успішності домашньої роботи. Час від часу корисно пропонувати незвичні за змістом і формою виконання домашні завдання [48]. Наприклад, другокласникам можна доручити в парі чи групі підготувати до уроку математики:
завдання для математичного диктанту;
інсценівку за змістом задачі;
кілька простих задач для усної лічби;
дані для „Рідного задачника”.
У 3-4 класах сильним учням доступні й цікаві домашні завдання блочного характеру. Наприклад, розпочинаючи нову тему з математики чи мови, вчитель роздає дітям планшети з набором завдань для домашньої роботи. Учням повідомляється, що протягом, скажімо, восьми уроків їм треба розв’язати вдома такі задачі і приклади. Темп виконання учень визначає самостійно.
Зацікавлять дітей і домашні завдання, виконання яких розраховане на кілька або два-три тижні (тривалі домашні завдання). Наприклад, з довідкової літератури дібрати відомості до уроків природознавства, малювання, читання, для уроків розвитку мовлення у дитячих журналах знайти тексти за певними орієнтирами вчителя, вести і фіксувати спостереження за дослідами на домашньому городі.
Корисні домашні завдання, в яких задіяно міжтематичні й міжпредметні зв’язки. Наприклад, до уроків читання діти мають переглянути зміст раніше прочитаних тем і знайти твори, схожі за головною думкою на новий.
Можна практикувати періодичне звільнення учнів від домашніх завдань. У шкільній практиці нерідко буває, що за неслухняність, невиконання певної роботи учня карають домашнім завданням. Треба ж навпаки: виховувати в кожної дитини бажання його отримати. Для цього на уроці корисно пропонувати школярам самостійно обґрунтувати необхідність такої додаткової роботи; створювати ситуації, коли дитина має змогу переконатися на власному досвіді: вдома легше досягти результату, якого не вдалося досягти в класі.
Щоб спонукати клас до інтенсивної роботи, вчитель перед початком уроку повідомляє, що учні, котрі, крім обов’язкових вправ самостійної роботи, швидко й правильно розв’яжуть і додаткові, завдання додому не одержать.
Таким чином, ми пропонуємо дитині самостійно визначити необхідність домашнього завдання, а потім даємо можливість перевірити правильність свого рішення і переконатися, що в тому разі, коли не все вийде гаразд, необхідно попрацювати ще й удома. Можлива й така ситуація: учень розв’язав і обов’язкову, і додаткову вправи, але з певних причин виявляє бажання виконувати ще й домашнє завдання. Заперечувати йому не варто, як і загострювати на цьому увагу, аби не перешкодити дитині у вільному виборі.
Психологи і медики розробили спеціальні правила загадування домашньої роботи учням з ослабленим здоров’ям. Однак буває, що й цілком здорові діти з ряду причин на певний час втратили працездатність, погано себе почувають. Класовод має враховувати можливість такої ситуації і відміняти домашні завдання з усіх або з кількох предметів. Ніби сонце й повітря всьому живому, дитині для розвитку насамперед необхідна впевненість, що її навчає добра, справедлива людина, яка розуміє всі труднощі, терпляче ставиться до незнання, пустощів, виявляє до тебе інтерес як до особистості.
Варто надавати дітям і можливість вибору домашнього завдання. Від авторитарного стилю педагогічного спілкування наша школа хоч і повільно, та все ж переходить до іншого – по-справжньому гуманного, зорієнтованого на особистість кожної дитини. Пріоритетним для класовода нині є не лише засвоєння знань учнями, а й пошук таких методичних прийомів, які б зробили цей процес більш результативним для різного типу школярів і водночас дали б змогу зберегти емоційний комфорт для кожної дитини.
З огляду на це, великого значення надається систематичному виконанню домашніх завдань на вибір. Добираючи відповідний матеріал, слід прагнути охопити всі теоретичні питання, що розглядалися в класі (правила, способи виконання дій), а також всі види прикладів, практичних вправ. При цьому варто варіювати зміст завдань з тим, щоб учень зміг одного разу вибрати тільки приклади, іншого – тільки задачі, ще іншого – і перше, і друге. Звичайно, обов’язково забезпечуємо різний обсяг і ступінь складності пропонованого для роботи матеріалу.
Отож, для підвищення ефективності домашніх завдань доцільно давати дітям можливість вибору відповідних вправ, чітко визначаючи кінцеву мету їх виконання, передбачаючи труднощі, з якими можуть зіткнутися школярі з різними пізнавальними можливостями; добирати такі завдання, щоб одним скоротити шлях до шуканого результату, інших – зацікавити роботою, ще іншим – допомогти впевнитись у знанні матеріалу. На наш погляд, вибирати приклади чи задачі для домашньої роботи має право кожен учень, котрий успішно й самостійно працював на уроці. Адже тільки особиста участь у різних видах навчальної діяльності, зокрема й у виборі й плануванні її, дає змогу дитині глибше пізнати себе, максимально розкрити задатки, закладені в ній природою.
Успішність домашньої роботи школяра залежить не тільки від того, наскільки методично вдало вчитель провів урок, наскільки зрозумілі і конкретні його інструкції, а й від того, наскільки всім цим скористається учень,чи зуміє виконати належне самостійно, тому третьою дидактичною умовою є формування в учнів уміння виконувати домашнє завдання.
Процес домашньої навчальної роботи учня багатоскладовий. Щоб успішно виконати навчальні завдання, школяр повинен володіти цілим комплексом умінь. Так, він має визначити порядок своїх занять, правильно розподілити час, уміти працювати з книгою, контролювати свою діяльність і т.ін. Це вимагає культури праці.
До кожної домашньої роботи учень повинен бути попередньо підготовлений учителем і чітко уявляти, що слід робити, як робити, на що звернути особливу увагу, який основний зв’язок завдання з матеріалом уроку. Учню необхідно пояснити особливості кожного усного, письмового і практичного завдання.
Домашня, як і будь-яка інша, робота складається з таких трьох етапів: підготовчого, виконавчого і підсумкового. На підготовчому етапі учень має забезпечити робоче місце для занять, підготувати підручники, зошити і т.ін., необхідні для виконання завдання, намітити порядок роботи. На виконавчому — виконати всі необхідні навчально-пізнавальні дії. На підсумковому — перевірити одержаний результат, привести до остаточного вигляду, в якому його буде подано учителю.
Виконання домашнього завдання включає ті ж дії з навчальним матеріалом, які мали місце на уроці: сприймання, осмислення, закріплення, практичне застосування, відтворення, а при проблемному навчанні - і здобування знань, але основне завдання — закріплення знань.
Самостійна навчальна діяльність у процесі виконанні домашніх завдань вимагає від учня самоорганізації.
По-перше, з чого має починатися самоорганізація — це чітке уявлення учня про навчальне завдання: які від нього вимагаються дії і якого необхідно досягти результату. Як правило, потрібні дії і результат вказує вчитель. Однак не завжди. Тому учень повинен навчитися самостійно їх визначати.
По-друге — усвідомлення принципової основи виконання домашнього завдання. Щоб не копіювати механічно те, що виконувалося в класі, учень повинен зрозуміти, що лежить в основі потрібних дій, які правила, теоретичні положення, узагальнені вимоги.
Джерелом відомостей про це є виклад матеріалу на уроці вчителем, інструктаж з приводу виконання завдання, знання, здобуті при вивченні попередніх тем.
Труднощі в оволодінні знаннями часто починаються з невміння слухати пояснення вчителя, спостерігати, осмислювати, записувати головне і т. ін. Це призводить до необхідності самостійно надолужувати упущене, домислювати, доучувати, шукати відповіді на запитання, які були роз’ясненні. Тому учень повинен навчитися уважно слухати пояснення, осмислювати, записувати необхідний для виконання завдання матеріал.
По-третє — планування своєї роботи. Воно може здійснюватися у формі мисленого передбачення необхідних дій чи запису послідовності роботи. Планування не повинно обмежуватися переліком того, що потрібно зробити. Учень має уявити, як він виконуватиме завдання, скільки воно займе часу, якими засобами буде користуватися, який обсяг роботи і т. ін. Якщо це не врахувати, планування буде не конкретним, що може призвести до невиконання завдання.
По-четверте — процес виконання роботи, тобто здійснення плану. Він значною мірою залежить від характеру завдання, однак при цьому учень має дотримуватися загальних вимог культури праці. Наприклад, прагнути виконувати завдання акуратно, надписувати назву роботи, номери вправ, прикладів, ставити дату, раціонально розміщувати матеріал у зошиті, писати розбірливо, виділяти окремі частини роботи і т. ін.
Успішність виконання завдань учнем великою мірою залежить від його вміння використовувати прийоми розумової праці: знаходити головне, ділити ціле на