Празька весна та "Ніжна революція" як основні чинники краху комуністичної системи в Чехословаччині
В той час, як загострювався конфлікт між чехословацькими реформаторами і рештою лідерів Варшавського Пакту, міжнародний комуністичний рух входив до нової фази криз і неспокою. Югослави та румуни публічно висловилися проти застосування іноземних сил для придушення демократичного руху в Чехословаччині. Ряд комуністичних партій, в тому числі французька, італійська та іспанська, надіслали аналогічні попередження до Москви. Впродовж цих місяців розгорілася гостра полеміка щодо суті марксистського інтернаціоналізму та права кожної комуністичної партії самостійно визначати політичну лінію; це був період народження євро комунізму, політичної платформи, яку прийняла низка компартії Західної Європи. Єврокомунізм кидав виклик Кремлю в його праві диктувати свою лінію іншим партіям, а також відстоював нерозривний зв’язок між соціалізмом і плюралістичною демократією. Заперечення Чехословаччиною застарілої радянської моделі з її ультра централізмом і підозрілим ставленням до будь-яких ініціатив поділяло багато комуністичних партій Заходу, які доводили, що слід відмовитися від ленінського принципу диктатури пролетаріату. Протилежних поглядів дотримувалися апологети сталінського курсу у Китаї та Албанії. Вони засудили Празьку Весну як спробу реставрувати капіталізм.
У Чехословаччині ж інтелігенція продовжувала вимагати від керівництва поглиблення політичного плюралізму і забезпечення гарантій, які б унеможливлювали повернення до сталінських командних методів. Чехословацькі керівники, зокрема, Перший секретар Дубчек і Голова Національних Зборів Смрковський безпосередньо спілкувалися з представниками, які формували громадську думку Протягом одного місяця сонне Чехословацьке суспільство прокинулося і стало активним учасником державотворчого процесу. Як тільки люди зрозуміли, що вони зможуть змінити політичний курс, їх участь перестала бути порожнім гаслом.
У червні 1968 року незалежний тижневик Спілки письменників “Літературні листи” надрукував сміливий документ під назвою “2000 слів до робітників, селян, вчених, митців і всіх людей”16. Підготовлений переважно Людовиком Вакуликом, документ символізував відхід від логіки покірності, а також закликав покінчити з комуністичною практикою політичного контролю та маніпулювання. Цей маніфест містив вимогу прискорити демократизацію, усунути догматиків від влади, з партійного керівництва і без зволікань перейти до багатопартійної системи. Документ, під яким поставили підписи сімдесят відомих діячів ліберальної інтелігенції і близько 40 000 людей по всій країні, виражав зростаюче невдоволення повільними темпами проведення реформ та непослідовністю офіційної стратегії оновлення. Хоча догматики не збиралися затаврувати документ як “заклик до контрреволюції”, цей маніфест безсумнівно відобразив позицію нетерпимості і фанатизму. Не закликаючи до помсти тим, хто два десятиліття правив країною, документ заперечував будь-яке насильство. Навпаки, в ньому відображено надії переважної більшості чехів і словаків на те, що комуністична партія зможе перерости у справжню демократичну силу
Головним суперечливим питанням політичної боротьби у верхньому ешелоні компартії Чехословаччині був характер майбутнього керівництва і побоювання консерваторів (та їхніх протеже), що 14 з’їзд партії намічений на літо 1968 року, санкціонує їх усунення і затвердить програму “соціалізму з людським обличчям”. Дуже занепокоєний можливими погрозами з боку Радянського Союзу, Дубчек відхилив звернення, однак не пішов на зустріч неосталінським елементам, які назвали документ “контрреволюційним маніфестом”
До невдоволення радянського керівництва тим, як мляво Дубчек вживав заходів, щоб стримати лібералізацію, додався тиск на Брежнєва з боку комуністичних лідерів Польщі та Східної Німеччини, яких лякала думка, що Чехословацький вірус може перекинутися на їхні країни. У липні в столиці Польщі відбувся самміт учасників Варшавського Пакту, на якому були відсутні керівники Чехословаччини та Румунії. Учасники наради направили відкритого листа керівництву Чехословаччини, настійливо вимагаючи викорінити ”Контрреволюційне осердя” та негайно позбутись антисталінських елементів у засобах масової інформації17. Лист – фактично це був ультиматум – давав зрозуміти, що обіцянка Кремля не втручатися у внутрішні справи інших комуністичних країн не мала сили, бо на порядку денному постало майбутнє соціалізму радянського ґатунку у одній з країн блоку. Як відлуння 1956 року, з метою виправдати збройну інтервенцію в Угорщину, Радянський Союз та його союзники наполягали, що “збереження революційних завоювань народу у Чехословаччині було не лише внутрішньою справою її керівників, а й турботою всієї соціалістичної спільноти”.
Лякаючи примарою антикомуністичного бунту керівники Варшавського Пакту намагалися змусити Дубчека і його однодумців припинити реформи і відмовитися від амбітних намірів побудувати новий тип соціалізму. Не ставши на коліна перед диктатором Кремля, Дубчек відкинув звинувачення радянських лідерів і сам перейшов у контрнаступ. У телевізійному виступі 18 липня він відстояв вибір своєї партії та спростував звинувачення його в опортунізмі і ревізіонізмі. Зокрема у своєму виступі Дубчек сказав наступне: “Останнім часом у нашій країні склалася ситуація коли кожен може публічно, без страху, відкрито і з гідністю висловити свою думку і таким чином перевірити чи справа цієї країни і справа соціалізму є нашою спільною справою. Відкритою і чесною політикою, щиро і чесно позбуваючись пережитків минулих літ наша партія повертає втрачену впевненість. Тому ми говоримо відкрито, спокійно, але рішуче, що ми усвідомлюємо, що ставиться на карту: для народу цієї країни не має іншого шляху для досягнення глибоких, демократичних і соціальних змін у житті. Ми не хочемо поступатися жодним із принципів, викладених у “програмі дій”. Комуністична партія спирається на добру волю народу, ми не реалізовуємо нашу провідну роль правлячи суспільством, ми самовіддано служимо його вільному, прогресивному, соціалістичному розвитку. Ми не можемо утверджувати авторитет, лише віддаючи накази, а через працю наших членів, через справедливість наших ідей.18”
Тут, як бачимо, зіштовхнулись два політичні погляди – чехословаків, які робили акцент на людських вимірах соціалізму і лідерів блоку, які були зацікавленні лише у збереженні статус-кво і тому з підозрою дивилися на експериментування Дубчека з демократією.
Як істинні послідовники Сталіна радянські керівники не сприймали громадян як самостійних політичних акторів, вони вважали, що партійна еліта повинна повністю і беззастережно володіти всіма диктаторськими функціями. Будь-яка спроба встановити інший принцип влади, особливо такий, що визнавав суверенітет народу, розцінювався як підривна діяльність.
РОЗДІЛ 2
ПОРАЗКА “ПРАЗЬКОЇ ВЕСНИ”, ОКУПАЦІЯ ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ
2.1 Військова інтервенція в Чехословаччину
Незважаючи на прагнення Дубчека та його оточення зруйнувати існуючу гегемонію і підірвати верховенство Радянського Союзу у блоці вони не усвідомлювали масштабів протидії саме з боку СРСР. Вважаючи себе чесними комуністами (а саме такими вони й були з точки з суто марксистської точки зору), Дубчек і його однодумці не змогли розгледіти прірви між їхньою високою мрією соціалістичного оновлення і цинізмом радянських лідерів щодо міжнародних відносин та ідеологічних питань. Для радянського керівництва марксизм-ленінізм давно став прикриттям його бюрократичного існування.
Переговори з лідерами «празької весни» розтягнулися майже на півроку. Відбувалися багатосторонні зустрічі - в Дрездені, Софії, Варшаві, Москві, Братиславі та двосторонні - на рівні усіх членів Політбюро ЦК КПРС і Президії ЦК КПЧ - в Чієрні-над-Тисою. Керівники КПРС та інших союзних партій тиснули на КПЧ і вимагали «навести порядок». Останні захищалися і заявляли, що ніякої загрози соціалізму в Чехословаччині немає і не може бути. Час йшов, а події в Чехословаччині лякали КПРС та її союзників.
У липні-серпні відбулись переговори між Політбюро КПРС і Президією Компартії Чехословаччини, було досягнуто домовленості припинити взаємну полеміку і критику. Згодом відбувся самміт країн-учасниць Варшавського Пакту у Братіславі, на якому було досягнуто нібито повного порозуміння. Комюніке Братиславської зустрічі містило традиційні радянські формулювання про “підривні дії імперіалізму” та вимоги до всіх соціалістичних краї неухильно і послідовно дотримуватися “загальних законів будівництва соціалістичного суспільства, і головне, зміцнювати керівну роль робітничого класу та його авангарду – комуністичної партії”. В обмін на несерйозну і, безперечно, лицемірну обіцянку поважати суверенітет Чехословаччини радянське керівництво сподівалось, що Дубчек поводитиме себе як слухняний комуніст і відразу розпочне кампанію проти демократичних сил та засобів масової інформації. Але у Чехословаччині джина демократії вже було випущено з пляшки, а лідери реформістського руху не мали наміру відступати, аби зовсім не втратити політичної довіри. Становище Дубчека як національного лідера залежало від його вміння протистояти постійним вимогам радянських керівників знову ввести цензуру і вжити репресивних заходів проти сил, які Кремль вважав “ворожими”
18 серпня 1968 року нарада керівників п’яти країн-членів Варшавського пакту схвалила пропозицію Л. Брежнєва, згідно з якою необхідно було покласти край діяльності авторів “Празької весни”, що становила загрозу “завоюванням соціалізму”19.
О 23 годині 20 серпня 1968 року війська п’яти держав-членів Варшавського Пакту перейшли кордони Чехословаччини. Окупацію країни здійснювали 124 тисячі військовослужбовців і 500 танків (частина їх вже перебувала на території Чехословаччини, оскільки Дубчек напередодні погодився на проведення великих союзницьких маневрів у своїй країні)20. Як і в 1956 р. в Угорщину, основна маса радянських частин попрямувала в Чехословаччину з плацдармів в Україні. Чехословацький народ обурювався появою «непрошених гостей», чинив опір просуванню танків і мотомеханізованих частин, зокрема знімалися таблички з назвами вулиць, вивішувалися плакати з закликами щоб радянські війська повернулися додому, мешканці Праги будували на вулицях барикади, щоб завадити просуванню радянських танків, кидали в них пляшки з пальним.21
. У сутичках загинуло 30 і було поранено більше 300 чоловік22. Армія виконувана волю президента Л.Свободи, опору не чинила, вогонь не відкривала. Вже 21 серпня була окуповано вся Чехословаччина, захоплено важливі стратегічні пункти. Лідера партії Дубчека, прем’єр-міністра Ольдріха Черніка та інших керівників реформістського руху взяли як заручників і переправили до військової частини на території Радянського Союзу. Відразу після окупації Москва розіслала по всьому світу офіційну телеграму ТАРС, котра роз’яснювала, що війська були введено у Чехословаччину на прохання партії і керівництва державою23. Дубчек на той час і не здогадувався, що у нього за спиною з’явилися колабораціоністи, які готові були у будь-який спосіб виправдовувати збройну інтервенцію.24 Щоб виправдати окупацію Чехословаччини, орган КПРС – газета “Правда” надрукувала передову статтю, в якій Дубчека звинуватили в організації правої опортуністичної фракції, шкідливі і безвідповідальні дії якої викликали необхідність інтернаціональної допомоги, яку надали Чехословаччині країни-учасниці Варшавського Пакту. Зіткнувшись з категоричною відмовою президента Людвика Свободи вести переговори без законного керівництва країни, Брежнєв дав згоду на те, щоб Дубчека і його товаришів доставили для участі у переговорах.
З цього моменту долю Празької Весни було вирішено. Сотні тисяч радянських солдат контролювали всі стратегічні пункти Чехословаччини. У Дубчека залишалося мало шансів, щоб врятувати експеримент з демократизацією. З притаманною йому пихою Брежнєв звинуватив чехословацьке керівництво у зраді принципам інтернаціонального соціалізму. У Празі відбувся підпільний 14-ий з’їзд Комуністичної партії Чехословаччини, на якому було гнівно засуджено радянську інтервенцію; учасники з’їзду закликали негайно звільнити заарештованих керівників країни.
2.2 Переговори лідерів “Празької весни” у Москві та підписання документів про вихід з кризової ситуації
Психологічно подавлені, не маючи виходу з цієї жахливої ситуації, що склалася внаслідок збройного вторгнення в країну, Дубчек і його соратники (за винятком члена Президії та голови Народного фронту д-ра Франтішека Крігеля) врешті решт здалися на вимоги радянського керівництва. 23 серпня президент Чехословаччини Л. Свобода прибувши до Москви змушений був підписати “Програму виходу з кризової ситуації” – документ, який було нав’язано чехословацькому керівництву, яке перебувало у безвихідному становищі25. Цей Московський протокол являв собою зразок диктату з позиції сили. Він став юридичною основою для систематичного втручання у внутрішні справи Чехословаччини. Підписаний чехословацькими заручниками Кремля ультиматум передбачав відміну результатів XIV Височанського з’їзду, який відбувся після арешту чехословацьких реформаторів, т.з. "нормализацію" ситуації в країні, зняття з посад голови Національного Фронту Ф. Кригеля, міністра закордонних справ И. Гаека, міністра внутрішніх справ Й. Павла26.
Переговори в Москві у принизливому тоні вів Л. Брежнєв, і як потім згадував Дубчек, найбільше його здивувало те, що той звертався до Дубчека на “ти”27. Радянський керівник при кожній нагоді намагався принизити Дубчека, даючи при цьому зрозуміти, що Кремль надалі не допустить пошуків соціалізму з людським обличчям. І хоча Брежнєв добре усвідомлював, яке невдоволення викликала інтервенція серед демократичних партій у всьому світі, він не приховував неприязні до тих, хто намагався критикувати рішення радянського керівництва.
Восени 1968 року в Москві було підписано нову угоду про «тимчасове» перебування радянських військ в Чехословаччин. А у грудні 1968 р. був підписаний Договір між СРСР і ЧССР про розміщення радянських військ у Чехословаччині28. Інші країни ОВД вивели свої війська з країни. Згодом О. Дубчека призначили послом у Туреччині, а невдовзі він уже працював інженером у Словаччині.
Окупацію Чехословаччини військами ОВД, що було грубим порушенням її суверенітету, засудили багато країн світу. По-перше, наголосимо, що із засудженням дій військ ОВД щодо Чехословаччини різко виступили такі соціалістичні країни, як Китай, Румунія, Югославія, Албанія (звісно, в силу своїх мотивів). Засудили цей акт великі країни Західної Європи і Америки, провідні країни третього світу. На захист Чехословаччини стала ООН. Обурення охопило практично всі країни світу29.
Що стосується Дубчека, то він поводився як людина, яка не розуміла, що відбувається, не розуміла масштабів катастрофі, все ще сподіваючись повернутися до Праги, аби зберегти досягнуте. Але для нього не залишилося місця в політичному житті Чехословаччини : наштовхнувшись на опір прорадянської фракції в Президії, Дубчек втратив підтримку з боку інтелігенції і студентського руху. Як пізніше згадував Дубчек, будь-яка військова акція на той час була для Чехословаччини неможливою, бо військові сили країни були сконцентровані на західних кордонах, щоб відбити можливу атаку з території західної Німеччини. Наказ до опору спровокував би місцеві сутички, які б призвели лиш до того, що окупанти підтвердили б свої звинувачення в організованій контрреволюції30.
2.3 Повернення Чехословаччини до старого курсу - “нормалізація”
Переломним
моментом
“нормалізації”
стала зміна
партійного
керівництва
країни. 17 квітня
1969 р. ЦК КПЧ на
своєму засіданні
звільнив з
посади першого
секретаря ЦК
КПЧ
О.Дубчека.
Президія ЦК
КПЧ обрала на
цю посаду Г.Гусака
- одного з ініціаторів
“нормалізації”.
29-30 травня 1969 р. вже оновлений склад ЦК КПЧ на засіданні в Празі схвалив основні положення “нормалізації”, які зводилися до такого:
повний контроль “нормалізаторів” над КПЧ;
відновлення керівної ролі КПЧ у державі і суспільстві;
припинення економічних реформ й відновлення директивного бюрократичного методу управління економікою з одного політичного центру;
відновлення сильних державних органів як владного інструменту КПЧ;
забезпечення підлеглості Чехословаччини Радянському Союзу і залишення ЧССР у складі Організації Варшавського Договору.
Ці положення були в наступні роки впроваджені в життя. Зокрема, з рядів КПЧ за демократичні погляди та активну участь у проведенні політики “празької весни” було відраховано понад 300 тисяч чоловік31.
Гусак, який змінив Дубчека на посту керівника партії, віддано виконував всі настанови Москви. Він розпочав широкомасштабну чистку: в результаті з рядів партії було виключено понад півмільйона членів, в тому числі Дубчека, Смрковського, Крігеля та Млинаржа. . Поряд з «нормалізацією» економічного і соціального життя, що вела до відновлення адміністративно-бюрократичних методів управління, йшла політична розправа над прихильниками «Празької Весни». Лише з рядів КПЧ було виключено близько півмільйона чоловік, які разом з позбавленням партквитка позбавлялися і роботи, соціального захисту. Негласна чистка охоплювала всі колективи. Одних понижували в посадах, інших звільняли з роботи, оскільки виявляли їм недовіру. Інженери, досвідчені майстри, вчені, лікарі, журналісти, письменники, актори ставати кочегарами, вантажниками, прибиральниками, мийниками вікон, низького рангу конторськими працівниками.
2.4 Наслідки збройної окупації Чехословаччини
Хоча і не така кривава як революція в Угорщині, збройна інтервенція в Чехословаччині мала надзвичайно згубні наслідки. Тисячі кращих представників інтелігенції вирішили шукати притулку за кордоном, а ті, що залишилися в країні відчули на собі наслідки “нормалізації”, яку проводив Гусак. Реформи були припинені, але ідею реформування, мрію про заміну тоталітарного режиму демократичним придушити не вдалося. Вона жила, розвивалася і була однією з важливих передумов суспільного повороту кінця 80-х років. У січні 1969 р. на Вацлавському майдані в центрі Праги на протест проти окупації спалив себе студент Ян Палах, і це самоспалення, відіграло важливу роль у подальшій історії Чехословаччини, і зокрема у процесі повалення комуністичного режиму32. Важливим, але доволі невідомим є факт демонстрації на захист Чехословаччини на Червоній Площі у Москві. 25 серпня 1968 року сім осіб вийшли на Червону Площу і розгорнули транспаранти” “Нехай живе вільна і незалежна Чехословаччина”, “Ганьба окупантам”, “Руки геть від ЧРСР”, “За нашу і вашу свободу”. Всі учасники демонстрації постали перед судом за звинуваченням у “групових діях, які грубо порушують громадський порядок”. Насправді ж важливість цієї демонстрації важко переоцінити33.
Після подій 1968 р. нова хвиля антикомунізму прокотилася по західному світові, знову зменшилася чисельність компартій. Тимчасово припинилися переговори з роззброєння між США і СРСР, пройшли бурхливі засідання в Раді Безпеки 00Н, хоча США явно не заперечували проти того, що Чехословаччина має залишатися в «радянській сфері» впливу. Тодішній посол СРСР у США А. Добринін написав пізніше у своїх мемуарах, що відносно слабка реакція Заходу на вторгнення в Чехословаччину відіграла свою роль через 10 років, коли в Кремлі вирішувалося питання про нове вторгнення, на цей раз в Афганістан. Це останнє вторгнення, проте, стало одним з найважливіших факторів прискорення розпаду СРСР і компрометації комуністичної ідеології.
Радянська інтервенція закінчилась грубим придушенням спроби повернути Чехословаччину у європейський культурний і політичний простір. Військова акція Варшавського Пакту загальмувала, а згодом і припинила процес реформування комуністичного режиму та спробу створення соціалізму з “людським обличчям” у Чехословаччині.
Вже після 1989 року, відповідаючи на багато чисельні звинувачення, Дубчек казав: “У пошуках компромісу я керувався наміром запобігти кровопролиттю. Набагато простіше приймати рішення стосовно власного життя. Важче –стосовно життя інших людей. Сьогодні я більш ніж упевнений, що ми могли виграти тільки морально. Збройний опір, про який тепер стільки говорять був би самогубством. У московському протоколі важливо те, чого там немає. У ньому немає і не знайшлось виправдання воєнній інтервенції, і ми не відмовилися від нашої програми дії”34
Після окупації радянська машина лізла із шкіри, аби довести право учасників Варшавського Пакту втручатися, якщо Кремль бачить, що “соціалістичні завоювання” в небезпеці. Газета “Правда” за 26 вересня 1968 року надрукувала статтю за підписом Сергія Ковальова, експерта з міжнародних питань, в якій було детально викладено принципи обмеженого суверенітету. На думку Ковальова, “послаблення будь-якої з ланок у світовій системі соціалізму безпосередньо впливає на всі соціалістичні країни, які не можуть бути байдужими до цього. Кожна комуністична партія повинна бути відповідальною не тільки перед своїм народом, але в перед всіма соціалістичними країнами, перед комуністичним рухом взагалі.”. Згідно з офіційною позицією і заявою Радянського Союзу війська Варшавського Пакту “ не втручалися у внутрішні справи країни, вони захищали принципи самовизначення народу Чехословаччини, не словами, а ділом, боролись за його невід’ємне право самому вирішувати свою долю без залякувань контрреволюціонерів, без демагогії ревізіоністів і націоналістів”35 Для чехів і словаків демагогічна мова окупантів була рівнозначна суцільній регресії і відродженню неосталінської поліцейської держави. Спливли роки, перш ніж вони оговталися від шоку окупації і почали будувати громадянське суспільство несумісне з офіційними інституціями і цінностями
Після окупації Чехословаччини Радянським Союзом і жорстокого придушення реформістського руху в цій країні відносини між країнами – учасницями Варшавського Пакту регулювалися відповідно до принципів обмеженого суверенітету, визначеного Москвою36. У листопаді 1968 року Брежнєв висловив у Варшаві промову, у якій повторив основні засади цієї доктрини. Найменший відхід від цього ортодоксального визначення вважався зрадою принципів соціалістичного інтернаціоналізму, причому, Радянський Союз залишив за собою право коригувати ці постулати – якщо треба, то і силою зброї. Так звана нормалізація у Чехословаччині стала уроком для всіх, хто хотів повторити експеримент Дубчека. Слідом за придушенням Празької Весни Москва почала масштабну кампанію, спрямовану на придушення реформістських тенденцій як у самому Радянському Союзі, так і у країнах соціалістичного табору. Загальна хвороба вразила всі країни соціалістичного блоку. Знову розпочалася критика відхилень, а політичний і економічний застій – який нерідко пов’язують з брежнєвським періодом, - став характерною рисою неосталінської політичної культури
Попри повернення до застою чимало критично-налаштованих інтелігентів винесли важливий урок з Празької Весни: була втрачена ідеалістична віра, яку плекали її ініціатори, в те, що комунізм можна реформувати зсередини. У своїй наївній вірі, що Кремль ігноруватиме альтернативну модель комунізму, яка базується на не на поклонінні владі, а на культі особистості, чехословацькі реформатори відкрили для себе реальні допустимі межі такого підходу. Як справжні комуністи, вони вважали, що радянські лідери були зацікавлені у збереженні обличчя соціалізму. Вони забули, що Брежнєв і його прибічники були звичайними пристосуванцями, чия кар’єра трималась на чистках і для яких права і свободи людини звучали як прокляття. Розуміння того, що Празька Весна являла собою реформістський рух, ініційований партією і здійснюваний під її контролем, основним завданням якого було оновлення, а не ліквідація комунізму, - дає пояснення, чому у багатьох чеських і словацьких комуністів виникли підозри щодо щирості демократичних переконань, раптово перелицьованих апаратників на кшталт Дубчека і його соратників.
Пізніше Вацлав Гавел так пояснював обережне ставлення до реформ , які проводили комуністи на чолі з Дубчеком: “ Всі ці сумніви і вагання спричинило нерозуміння того, як ці люди (реформатори – автор) могли раптом заручитися підтримкою і солідарністю, яких вони ніколи не мали, бо єдина їх підтримка йшла згори. З іншого боку реформатори боялися стихійного виявлення волі народу. Час від часу вони не знали що робити, оскільки ставилися вимоги, які часом лякали і були незрозумілі, якщо врахувати наскільки вони виходили за рамки “можливого” і “дозволеного”. Проте, не слід забувати, що всі ці люди були нормальними партійними бюрократами з правильною псевдо освітою, яку вони отримали в партії, з правильними ілюзіями, звичками, упередженнями, правильним життєвим розкладом, правильним соціальним минулим і стандартною вузькістю світогляду. Єдиною різницею було те, що у них було трохи більше вільнодумства і трохи більше порядності, ніж у тих, чиї місця вони зайняли”37.
Це справді був парадокс комуністичних реформ. Ті, хто розпочав кампанію, щоб змінити статус-кво, самі були продуктом, породження обставин, що склалися. Їхнє невдоволення абсурдністю і несправедливістю сталінської системи аж ніяк не суперечило марксистському ідеалу “кращого суспільства”; це скоріше була спроба виправити, на їх погляд, спотворену гуманну і правильну систему. Вони були слухняними дітьми цієї системи, і їхній спротив попередній владі не зачіпав моральних і теоретичних устоїв соціалізму по-радянськи. Справа у тому, що у всіх країнах радянського блоку люди глибоко ненавиділи існуючу владу. На відміну від Дубчека і його ідеалістично налаштованих соратників кремлівські махінатори краще знали ситуацію: вони розуміли, що найменша поступка соціальним низам зрештою призведе до ще більших вимог, а ті в свою чергу змусять реформаторів йти на нові поступки. Брежнєв мав рацію – ревізія концепції соціалізму, позбавлення її сталінського забарвлення неодмінно закінчується повним крахом існуючої системи.
Збереження існуючих інститутів і владних відносин базувалось на незаперечності офіційної догми. Будь-яке послаблення претензій комуністичної партії на її непогрішність, навіть якщо ця претензія була вимушеним повторенням ритуалу, зразу ж викличе побічні катастрофічні дії. Щоб система працювала справно, правлячий клас – номенклатура не повинна бути об’єктом обговорення. Простих людей вважали за підлеглих, а не за громадян наділених правами. Влада повинна тримати їх у стані політичного страху і непевності, аби запобігти масовим проявам протесту і громадянської непокори. Тому в обов’язок таємної поліції входило підтримувати диктаторський контроль, аби уникнути будь-яких форм дисидентства як у самій правлячій партії, так і в суспільстві в цілому. Брєжнєвський режим, безперечно, послабив жорстокі методи сталінського терору, однак продовжуючи спиратися на ті самі інститути та методи, що давали можливість не допустити, аби невдоволення переросло у політичні рухи.
РОЗДІЛ 3
“НІЖНА РЕВОЛЮЦІЯ” – ПОШТОВХ ДО ПАДІННЯ КОМУНІСТИЧНОЇ СИСТЕМИ В ЧЕХОСЛОВАЧЧИНІ
3.1 Соціально-економічна ситуація в Чехословаччині напередодні “Ніжної революції”
Листопадовим подіям кінця 80-х років безпосередньо передував майже двадцятирічний період, коли при владі знаходився Г.Гусак, а наприкінці цієї доби біля керма КПЧ став М.Якеш (1987-1989). Цей період історії Чехословаччини був дуже суперечливим.
З одного боку, протягом 70-80-х років зробила певний крок вперед чехословацька економіка. Не можна відкинути певних успіхів у машинобудуванні, у хімічній та енергетичній промисловості. Почата випускати нові типи автомобілів автозаводи «Шкода», «Татра». За радянської технічної допомоги Чехословаччина створила власне атомне енергомашинобудування. У 1980 році був встановлений перший чехословацький атомний реактор. Чехословаччина увійшла до складу десяти країн світу, які мали власне виробництво комплексного обладнання для атомних електростанцій38. Продукція чехословацької промисловості направлялася в десятки країн світу, зокрема в країни Азії, Африки. На Європейському континенті вони не витримували конкуренції з технічно більш досконалими виробами Німеччини, Англії, Франції, Японії, Італії та інших країн. Чехословаччина в межах РЕВ розвивалася як країна машинобудування. В середині 80-х років вироби машинобудівної промисловості становили понад 50 відсотків чехословацького експорту.
Досить стабільно розвиваюсь сільське господарство, держгоспи і кооперативи пішли по лінії спеціалізації. Держава збільшила асигнування селу; зросло виробництво сільськогосподарської техніки. На початку 80-х років Чехословаччина вийшла на такий рівень виробництва сільськогосподарської продукції, коли не тільки відмовилася від її імпорту, але деякі вироби почата експортувати39. У Чехословаччині вирощувалося близько 12 мільйонів тонн зерна. Врожайність з одного гектара зросла до 50-52 центнерів.
Все це так, успіхи наче непогані, але діставатися вони ще більшою ціною, ніж в 50-60-х роках. Продукція машинобудування була дуже матеріалозатратною. і технічно невпинно відставала від рівня світових стандартів. Якщо в 70-х роках був ще хоч невеликий приріст промислового виробництва, то в 80-х роках намітився очевидний спад практично в усіх галузях народного господарства.
Приріст національного доходу, за визнанням самої КПЧ, в період п'ятої п'ятирічки (1971-1975) становив 31,5 відсотка, в шостій п'ятирічці - уже 20 відсотків, в сьомій - лише 940. Приріст продуктивності праці за ці ж роки знизився з 27 відсотків у 1971-1975 роках до 7 відсотків - у 1981-1985 роках"41.
Рівень промислового виробництва за 15 років скоротився в 2,7 рази, а споживання населення - в 5 разів. Дедалі нижчою ставала ефективність виробництва, різко падала якість продукції, знижувалося впровадження в практику досягнень науково-технічного прогресу. Низькою була продуктивність праці. Промисловість вимагала корінної реорганізації, а КПЧ зволікала. На грудневому 1986 року пленумі ЦК КПЧ зазначалось, що прискорення науково-технічного прогресу наштовхується на протидії тих, хто на словах говорить про перебудову, але діє по-старому. Прем'єр-міністр Л.Штровгал змушений був визнати, що Чехословаччина швидше всього є музеєм старої техніки, ніж сучасною індустріальною країною34.
У сільському господарстві, де успіхи, здавалось, були чи не найкращими, досягалися вони надто великим рівнем використання хімічних добрив, що змінювало структуру грунтів, перенасичувало їх. У середині 80-х років на гектар орних земель вносили таку кількість мінеральних добрив, яка значно перевищувала допустимі норми. Дуже ускладнювали екологію великі тваринницькі комплекси. Багато спеціалістів доводили, що кооперативне сільське господарство дуже дороге, а економічно малоефективне35.
Внаслідок невмілих форм господарювання, посилення командних форм управління економіка Чехословаччини неухильно падала. Якщо в 1945-1948 роках Чехословаччина входила до складу десяти промислово розвинених країн світу, то в кінці 80-х років вона опинилася