Xreferat.com » Рефераты по политологии » Нагірно-Карабахський конфлікт: причини, розвиток, політичні наслідки

Нагірно-Карабахський конфлікт: причини, розвиток, політичні наслідки

не виходив від Центра. Уперше замість диктату виникали умови для діалогу і посередництва. До цього варто додати суб'єктивні сподівання на те, що з поразкою комунізму в СРСР проблеми, подібні карабахської, будуть вирішуватись на демократичній основі, що припускає насамперед повагу до прав людини. Ці надії базувалися також і на тій обставині, що відразу ж після провалу путчу припинилися воєнні операції проти населення Карабаху, були зупинені репресії, а розташовані в Карабаху війська були виведені з підпорядкування оргкомітету.1

Протилежна ситуація складалася в Азербайджані. На початку 1991 р. карабахська проблема стимулювала тісний союз бакінського та кремлівського керівництва. Як відзначав оглядач “Московських новин” Олександр Мінеєв: “Азербайджан (останньою з республік) висловив своє відношення до референдуму: проводити. Умова, на якому була дана згода, не приховувалася: центр повинен допомогти у “відстороненні агресії сусідньої республіки”. Травневі депортації вірменських сіл в Азербайджані, що проводилися за допомогою радянських військ, підтвердили, що Азербайджан має намір вести переговори з Вірменією тільки з позицій сили. Азербайджан залишився єдиним повноважним представником союзного центра в Закавказзі. Однак разом з поразкою ГКЧП потерпіла крах стратегія тодішнього азербайджанського керівництва на союз з Центром як головною силою, що забезпечує репресивне вирішення карабахського питання. Сам Азербайджан з “останнього бастіону комунізму в Закавказзі” виявився аутсайдером, змушеним надолужувати упущене. Президент Азербайджану, він же перший секретар ЦК комуністичної партії республіки Аяз Муталібов, у дні путчу поспішив виразити свою солідарність з путчистами. Голова оргкомітету по НКАО, він же другий секретар ЦК компартії Азербайджану Віктор Поляничко по центральному радіо поділився карабахським досвідом, обіцяючи поширити його на СРСР. Але влада ГКЧП виявилася настільки недовговічною, що Муталібову вдалося встигнути знищити тираж бакінських газет з вираженням офіційної підтримки ГКЧП владою Азербайджану. Опозиція в особі Народного Фронту Азербайджану спробувала використати ці промахи керівництва, але безуспішно”. 1

Президент Муталібов, який одночасно виступав і як єдиний кандидат на новий президентський термін, кардинально змінив курс і сам виступив ініціатором як поспішного проголошення незалежності, так і боротьби з комунізмом в Азербайджані. Уже 30 серпня Верховна Рада Азербайджану приймає пакет документів – Заява про “рішучий осуд антиконституційного державного перевороту” і “констатацію, що жодне рішення незаконного т.зв. “ГКЧП” у республіці не виконувалося”; Декларацію про відновлення державної незалежності і Заява про визнання незалежності колишніх радянських республік (крім Вірменії) із закликом “визнати незалежну Азербайджанську Республіку”. Така зміна курсу дозволила Муталібову зберегти владу, а у вересні перемогти на президентських виборах, однак сподіватися на колишню підтримку Москви вже не довелося. Як відзначалося в газеті “Свобода” від 03.01.1991, опозиційного Народного фронту Азербайджану, “якщо раніше керівник Азербайджану робив ставку у вирішенні карабахського конфлікту на Радянську Армію і певні політичні кола в Москві, то після серпневих подій стало ясно: армія, на яку дуже сподівалися, більше не буде воювати за нас у Карабаху...”. У той же час, постійно побоюючись обвинувачень опозиції, Муталібов був змушений продовжувати вести невиправдано тверду політику стосовно Карабаху, хоча в цей момент він не міг опиратися на військову підтримку ззовні. Вимушено змінилася позиція Азербайджану стосовно Вірменії – якщо раніше лояльний Азербайджан міг жадати від Центра “покарання” Вірменії, уникаючи будь-якого діалогу і посередництва в питанні Карабаху, що був винятково внутрішньою проблемою Азербайджану, те тепер бакінське керівництво не могло ухилитися від його обговорення принаймні в рамках нових органів, що усунули центральне керівництво, (насамперед – так званої “Держради СРСР”), де була представлена і Вірменія.1

Ще радикальніше змінилася ситуація в самому Карабаху. Відразу ж після провалу серпневого путчу зі Степанакерта терміново виїхав оргкомітет на чолі з його головою Поляничко. Військова комендатура воліла дотримуватися нейтралітету – військові не визнавали над собою влади Азербайджану, що раптово став незалежним, а з Москви жодних певних інструкцій не надходило. Військове командування району надзвичайного стану виступило з ініціативою про виведення військ з регіону. Азербайджан позбавився як своїх органів управління, так і механізмів каральних акцій. А без підтримки союзної армії і внутрішніх військ Азербайджан змушений був заморозити дії своїх мілітаризованих загонів, що закріпилися винятково в пунктах, населених азербайджанцями.

В цей же час у Карабаху постало питання (яке неодноразово піднімалося після січня 1989 р.) про відновлення органів влади, чиї повноваження були призупинені – ці органи, вважаючи рішення Президії Верховної Ради СРСР неконституційним, продовжували весь цей час існувати як невизнана влада. Були висунуті вимоги – відновлення повноважень облради, припинення діяльності оргкомітету, часткове виведення мілітаризованих формувань Азербайджану. А поспішне проголошення Азербайджаном “відновлення державної незалежності 1918-1920 р.” відкривало перед Нагірним Карабахом нові політичні перспективи.1

Вже в 1990-1991 р. почався процес “республіканізації” автономій: автономні області, а також ряд компактно населених етнічними меншинами територій проголошували себе республіками, причому, як правило, без епітета “автономний”.2 Федеральні влади Росії закріпили цей процес у законодавчих актах російського парламенту, інші союзні республіки зайняли більш обережну або навіть ворожу позицію (Грузія, Молдова), але в цілому процес посилення автономій (чи колишніх автономій – якщо відповідати їх власним деклараціям) набирав силу, тим більше, що в умовах боротьби республік і центру їхня політична роль помітно зростала: центр розглядав їх як нездоланну для республік перешкоду для досягнення незалежності, а в той же час Єльцин прагнув заручитися їхньою підтримкою. Балансуючи на протиріччях між центром і республіками, автономії могли значно розширювати сферу своїх повноважень.1 Зокрема, ряд автономій Росії домагалися і були близькі до досягнення своїх цілей – брати участь у підписанні союзного договору якщо не на рівних правах, то “поряд” з Росією. Правда, це не було цілеспрямованим процесом – в деяких випадках (наприклад, Південна Осетія й особливо Карабах) центр замість визначених політичних поступок з боку республік міг надати їм союзний репресивний апарат. У цілому ж діяла “формула згоди”: на зміну лояльності стосовно Центра і Союзу СРСР республікам надавалися значні повноваження в їхніх внутрішніх справах, до яких були віднесені автономії й етнічні меншини. Не випадково, що проблеми з автономіями і меншинами виникли тільки в тих республіках, що не приєдналися до держав, які хотіли зберегти Союз (у випадку з Карабахом такою республікою стала Вірменія). Повсюдне розпалення конфліктів, як бачимо, розглядалося як найбільш надійна стратегія для збереження Союзу надзвичайними і військовими методами.

Особливо явно подібний підхід відбився в союзному законодавстві 1990-1991 р.: із усього комплексу прийнятих законів права автономій і етнічних груп виявилися закріплені лише в одному - “Про порядок рішення питань, пов’язаних з виходом союзної республіки зі СРСР” (3 квітня 1991), що передбачав, що у випадку виходу союзної республіки “за народами автономій зберігається право на самостійне вирішення питання про перебування в Союзі РСР, чи у складі вихідної союзної республіки, що виходить, а також на постановку питання про свій державно-правовий статус”.2 Право на самовизначення для народів автономій (а також, як сказано в законі, місця компактного проживання національних груп, що складають більшість населення даної місцевості”) союзний законодавець передбачав тільки в тому випадку, коли завдяки йому виникала можливість блокувати вихід союзної республіки зі складу СРСР.

Втеча оргкомітету, перехід політичної влади до Ради депутатів НКАО і нова ситуація в Азербайджані дозволили Нагірному Карабаху знову стати самостійним політичним фактором. У відповідь на рішення парламенту Азербайджану 2 вересня 1991 р. спільна сесія депутатів усіх рівнів НКАО і Шаумянівського району приймає Декларацію про проголошення Нагірно-Карабахської Республіки. Правовою підставою для неї послужила згадана вище норма. Як сказано в Декларації, “ґрунтуючись на діючій Конституції СРСР і законах Союзу СРСР, що надають народам автономних утворень і компактно проживаючим національним групам право на самостійне рішення питання про свій державно-правовий статус у випадку виходу союзної республіки зі СРСР”. Крім того, виходячи з ідеологічних гасел, азербайджанські законодавці вважали недостатнім обмежитися лише проголошенням незалежності, але проголосили саме відновлення Азербайджанської Республіки 1918-1920 р., у той час як у той період Нагірний Карабах не входив до складу Азербайджану і був, як мінімум, спірною територією (так зафіксовано в документах Ліги Націй). Це також створювало додаткові можливості наполягати на незалежності Карабаху від Азербайджану (у Декларації відзначено: “констатуючи проголошення Азербайджанською Республікою “відновлення державної незалежності 1918-1920 р.”).1

З моменту проголошення НКР Нагірний Карабах став прагнути самостійно представляти свої інтереси і наполягати на своїй особистій участі в переговорах з питань, що стосувалися безпосередньо НК і місія Єльцина-Назарбаєва були першим подібним досвідом. У своєму зверненні до президентів Росії і Казахстану голова виконкому Ради народних депутатів Нагірно-Карабахської республіки Л. Петросян (22.09.1991) виступив з наступними пропозиціями – не вирішуючи питання про статус НКР, вирішити в ході переговорів наступні питання: визнання факт утворення НКР; виведення з Нагірного Карабаху всіх збройних формувань, крім внутрішніх військ МВС СРСР; повернення депортованих і біженців; передача справ затриманих і заарештованих у введення правоохоронних органів Росії і Казахстану; оголошення Карабаху вільною економічною зоною і забезпечення його економічної самостійності, де-блокада комунікацій, у тому числі і повітряних, і створення контрольно-спостережливої комісії з представників Росії і Казахстану. Певним визнанням політичної ваги Нагірного Карабаху, що змінилася, став візит президентів Росії і Казахстану в Степанакерт і участь представників НКАО і Шаумянівського району в статусі спостерігачів при підготовці Желєзноводського комюніке.1

Желєзноводський процес об’єктивно диктувався принциповою зміною ситуації як у Карабаху, так і у Вірменії й Азербайджані. Однак початок т.зв. Желєзноводського процесу був обумовлений не стільки зусиллями Вірменії, політична вага якої й у нових умовах продовжувала залишатися незначною, скільки політичною волею основних претендентів на союзну спадщину – ними були насамперед Росія і Казахстан. (Не дивно, що другою назвою цього процесу стала “місія Єльцина-Назарбаєва”).

Ініціатива Єльцина-Назарбаєва диктувалася насамперед політичною інерцією процесів 1991 року, новими зовнішньополітичними можливостями республік в умовах, що змінилися, але насамперед – боротьбою за Кремль і перерозподіл повноважень між центром і республіками.2 (Не дивно, що після остаточної перемоги республік ініціатива зависла в повітрі). Цим мається на увазі як її бурхливий початок, непідготовленість конкретних пропозицій за рішенням проблеми і відсутність послідовності в її реалізації. 20-23 вересня делегації Росії і Казахстану на чолі з президентами цих республік та за участі керівників союзних силових структур, що фактично перейшли під контроль Єльцина, відвідали Баку, Степанакерт і Єреван, після чого в Желєзноводську було підписано широко розрекламоване Желєзноводське комюніке (офіційно воно називалося: “Спільне комюніке про підсумки посередницької місії Президента Російської Федерації Б. Н. Єльцина і Президента Казахстану Н. А. Назарбаєва”).

З десяти пунктів Комюніке найбільш важливим був перший: “Сторони вважають, що необхідними й обов'язковими умовами врегулювання до 1 січня 1992 р. конфлікту є: припинення вогню, скасування всіх неконституційних актів Азербайджану і Вірменії по НКАО, визнання повноважень законних органів влади, виведення із зони конфлікту всіх збройних формувань за винятком частин внутрішніх військ МВС СРСР і МБ СРСР. По витікання цього терміну присутність усіх збройних формувань і їхніх дій визнаються сторонами незаконними і будуть припинятися внутрішніми військами МВС СРСР, а учасники збройних формувань підлягають залученню до встановленої законом відповідальності”. В інших пунктах містилися положення відносно “поетапного, починаючи із сіл повернення депортованого населення” (стаття 3), негайного звільнення заручників (ст. 4), забезпечення “у двотижневий термін нормального функціонування залізничного транспорту, повітряних сполучень, систем зв'язку і комунікацій” і потім – “забезпеченню вільного і взаємовигідного функціонування автомобільних доріг” (ст. 5). Інші пункти стосувалися діяльності формованих посередниками робочих груп спостерігачів, у функції яких входило розробка пропозицій, “підготовка офіційної інформації про події в зоні конфлікту”, контроль за звільненням заручників. При цьому особливо обговорювалося, що “положення, що містяться в Комюніке, не можуть бути розглянуті як право посередників на утручання у внутрішні справи суверенних держав – Азербайджанської Республіки і Республіки Вірменія”.1

Саме по собі Комюніке містило розумні положення, що згодом неодноразово повторювалися в наступному. Ці положення могли б стати основою врегулювання. Однак комюніке не було результатом попередніх згод і не спиралося на експертні розробки, а містило насамперед декларації про благі наміри, не підкріплені, однак, якими-небудь механізмами. Передбачалося, що подібна конкретизація буде досягнута в ході переговорів між Вірменією й Азербайджаном за участю російських і казахстанських спостерігачів.

Найважливішим досягненням варто вважати сам факт переговорів, що незабаром почалися, які поперемінно проходили в прикордонних Казахському і Іджеванському районах. Однак три обставини не давали можливості домогтися реального прогресу – це виключення з переговорного процесу представників Нагірного Карабаху, внутрішньополітична ситуація в Азербайджані і, по мірі зміни загальнополітичної ситуації, невизначеність статусу ініціаторів і їхніх повноважень. Але найбільш істотним дисфактором, як бачимо, було те, що ініціатива, почата в контексті складних і нестабільних відносин між республіками і центром, потрапила у залежність від цих відносин і не спиралася на які-небудь органи, що сформувалися, структури і механізми. І так само зненацька, як вона почалася в момент фактичного розпаду СРСР, ініціатива Єльцина-Назарбаєва зійшла на нівець – разом з юридичним припиненням існування СРСР.1

Отже, війна у Нагірному Карабаху, як відомо, продовжувалася з осені 1991 року до травня 1994 року зі змінним успіхом. Були періоди, коли майже 60 відсотків території Нагірного Карабаху займалося азербайджанськими військами, а столиця Степанакерт та інші населені пункти піддавалися майже постійним масованим авіанальотам та артилерійським обстрілам.

До травня 1992 року сили самооборони НКР зуміли взяти м. Шуші, “пробити” коридор у районі м. Лачін, що возз’єднав території НКР і Республіки Вірменія, тим самим частково ліквідувавши багаторічну блокаду НКР.

У червні-липні 1992 року в результаті наступу азербайджанська армія зайняла весь Шаумянівський, велику частину Мардакертського, частину Мартунинського, Аскеранського і Гадрутського районів НКР. У серпні 1992 року Конгрес США прийняв резолюцію, що засуджує дії Азербайджану і забороняє адміністрації США на урядовому рівні економічно сприяти цій державі.1

З метою відповіді на бойові дії Азербайджану життя НКР було цілком переведено на військові рейки; 14 серпня 1992 року був створений Державний комітет оборони НКР, а розрізнені загони сил самооборони були реформовані і на основах твердої дисципліни організовані в Армію Оборони Нагірного Карабаху. Армії Оборони НКР вдалося відбити велику частину раніше зайнятих Азербайджаном територій НКР, захопивши в ході бойових дій і ряд прилягаючих до республіки районів Азербайджану, перетворених на опорні пункти. Саме зі створенням цієї зони безпеки була відвернена можливість безпосередньої погрози мирному населенню.

У 1992 р. для врегулювання карабахського конфлікту була створена Мінська група ОБСЄ, у рамках якої здійснюється переговорний процес з метою підготовки Мінської Конференції ОБСЄ, покликаної домогтися остаточного рішення питання статусу Нагірного Карабаху.2

5 травня 1994 року, за посередництвом Росії, Киргизії і Міжпарламентської Асамблеї СНД у столиці Киргизії Бішкеку Азербайджан, Нагірний Карабах і Вірменія підписали Бішкекський протокол.3

На сьогоднішній день НКР є де-факто незалежною державою, що має всі необхідні органи державної влади і управління. Національні Збори НКР, сформовані після третіх виборів, які пройшли в червні 2000 р., складаються з 33 депутатів. На підставі прийнятого НЗ НКР Закону “Про президента Нагірно-Карабахської Республіки” у серпні 2002 року в НКР пройшли також треті всенародні вибори Президента.2

У серпні 2004 року відбулися чергові вибори в місцеві органи влади, що підтверджують укорінення демократичних форм управління державою. З метою забезпечення необоротності демократичних перетворень у даний час почалося реформування судової системи. Прийнято ряд основних законів, що регулюють економічні відносини в суспільстві в умовах переходу до вільного ринку.

Таким чином, можна сказати, що війна в Карабаху закінчилася у 1994 році підписанням Бішкекського протоколу, на підставі якого було також встановлено припинення вогню на території Нагірного Карабаху. Азербайджан виявився в міжнародній ізоляції. Слабка і погано оснащена армія держави, а також внутрішні безладдя в ході усієї війни привели до того, що нечисленним карабахським вірменам, підтриманим Вірменією, вдалося завдати поразки азербайджанцям.

Вірменія ж користувалася і підтримкою з боку світової спільноти (принаймні, до 1993 р.), мала надійну армію, оснащену сучасною зброєю, що імпортувалося із Середнього Сходу, а її внутрішнє становище характеризувалося політичною стабільністю. Вірмени домоглися максимуму можливого – вони змогли де-факто змінити міжнародно визнані кордони силою, хоча піддалися осуду деяких держав при цьому, а саме: Туреччини та Ірану. Питання про міжнародні санкції навіть не обговорюється. У цьому змісті вірменську кампанію можна вважати успішною.


РОЗДІЛ ІІІ

Результати та шляхи регулювання конфлікту

Як довго триватиме процес врегулювання нагірно-карабахського конфлікту? Це питання вже більше десяти років турбує Баку, Степанакерт та Єреван. При цьому кожна зі сторін конфлікту вкладає в термін "врегулювання" вирішення питання винятково за власним сценарієм: Баку прагне повернути Нагірний Карабах у конституційне поле Азербайджану, а Степанакерт та Єреван намагаються домогтися юридичного оформлення фактичної незалежності НКР.

Досить багато дослідників та науковців, що неодноразово зверталися до проблеми, яку ми розглядаємо у нашій роботі, задають собі одне й те ж питання: “Чи можливе швидке врегулювання Нагірно-Карабахського конфлікту”. Спробуємо дати деяки варіанти вирішення цього конфлікту.

Те, що Карабахському конфлікту вже багато років відомо усім. Він почався не з постанови Облради НКАО від 20 лютого 1988 року, а значно раніше, принаймні більше восьмидесяти років тому, коли більшовики подарували Нахічевань й Арцах державному утворенню за назвою АзСРС, дозволили поділити його територію шляхом утворення НКАО, рівної однієї третини історичного Арцаха, і включенні інших районів безпосередньо до складу Азербайджану, що відразу почав їх азербайджанізацію.

На шляхи вирішення Карабахського конфлікту дивляться по-різному. Чимало держав пропонують свої варіанти вирішення проблеми. У кожному варіанті, безумовно, є як і позитивні, так і негативні моменти. Крім того, усі посередницькі кроки керуються також і інтересами держави, яка їх безпосередньо пропонує. Відповідно, постараємося разглянути різні погляди на цю проблему.

У вирішенні проблеми Нагірного Карабаху важливими були посередницькі кроки декількох держав (Росія, Казахстан, Іран, Туреччина, Франція), а також міжнародних організацій, до складу яких входили і Вірменія, і Азербайджан (СНД і ОБСЄ). Цей ряд посередницьких зусиль були розпочаті з кінця 1991 р.. Однак усі припинення вогню протягом перших чотирьох років війни або були зірвані, або взагалі не вступали в дію.

Кривава війна виснажила обидві сторони, і 12 травня 1994 року остаточно встановилося перемир’я. Але тимчасове затишшя є досить нетривким явищем. Продовжуються також дипломатичні зусилля в рамках так званої "Мінської групи" під егідою ОБСЄ. Фінські, шведські, російські й американські дипломати й експерти беруть активну участь у цьому процесі, але вирішення питання зупинилося на проблемі майбутнього статусу Нагірного Карабаху.

Уже із самого початку конфлікту з’являлися різні пропозиції стосовно його врегулювання. Одне з них полягало в тому, щоб підняти статус Нагірного Карабаху з області до автономної республіки в складі Азербайджану, але зі своєю конституцією і високим рівнем самоврядування. Інша пропозиція складалася у введенні особливої форми правління Нагірного Карабаху, наприклад, у створенні подвійної адміністрації за прикладом англо-єгипетського Судану чи англо-французького кондомініуму на Нових Гебридах. Розглядалася також можливість прямого підпорядкування Карабаху федеральному центральному уряду в Москві. У певній мірі ця ідея була реалізована зі створенням посади особливого уповноваженого ЦК КПРС й особливої форми управління СРСР у НКАО в січні 1989 року. Цю посаду зайняв Аркадій Вольський, але в листопаді того ж року посада була скасована.

Крім того, висувалися пропозиції щодо обміну територіями між Вірменією й Азербайджаном (так званий “план Пола Гобла”, про який детальніше будемо згадувати нижче).1

Американський представник ОБСЄ Джон Мареска, який також представляв США на переговорах стосовно Нагірного Карабаху, зробив пропозицію з врегулювання конфлікту. Він запропонував, щоб Нагірному Карабху був наданий статус самоврядної території вільно асоційованої із суверенною Республікою Азербайджан і у складі Азербайджану (зі збереженням кордонів, що існували до початку конфлікту, тобто в 1988 р.). Вірменія й Азербайджан підписали б договір про взаємний транзит через території один одного (між Вірменією і НК, і між Азербайджаном і Нахічеванню). Ці транзитні зони знаходилися б під міжнародним контролем. Біженцям було б дозволено повернутися так само під міжнародним контролем у свої будинки. Уся територія Вірменії й Азербайджану, включаючи НК, стали б зоною вільної торгівлі. Забезпечення домовленостей підписаних на Мінській конференції гарантувалося б ОБСЄ і Радою Безпеки ООН, що могли би направити туди своїх представників.1

Цей план непоганий у теорії, але, обидві сторони конфлікту ніколи серйозно не стануть розглядати можливість його реалізації, так само як ніколи не прийняли б і плану Пола Гобла.

Посол же США, Джон Еванс, стверджує, що передача Нагірного Карабаху Азербайджану – неможлива. “Уявлення про сепаратизм, що панують у ХХ ст., можуть порівнюватися із соціальним табу на розлучення, яке панувало у суспільстві в ХІХ ст.. Президенти Вірменії та Азербайджану повинні, у кінцевому результаті, зробити політичний крок і рухатися вперед”, - заявив Еванс. Про це повідомляє Вірменський Національний Комітет Америки (ВНКА).2

За повідомленням ВНКА, Еванс заявив, що на даний момент мало приводів для оптимізму в процесі врегулювання карабахського конфлікту, оскільки ні Вірменія, ні Азербайджан не наближаються до вибору варіанта вирішення проблеми. Еванс вказав на те що, хоча США і поважають територіальну цілісність держав, однак “кожний розуміє, що Карабах не може бути відданий Азербайджану – це було би нещастям”. Еванс заявив також, що “якщо Єреван і Баку вирішать досягти врегулювання, то усі згуртуються, щоб підтримати їх”.

Джон Еванс позитивно висловився також про процес демократичного й економічного просування Вірменії. За його словами, серед всіх інших держав пострадянського табору тільки Вірменія і Грузія одержать урядову допомогу в рамках програми “Виклики тисячоріччя” – за “справедливе керування, забезпечення умов вільного і приватного ринків і вкладення в людський капітал”. “Хоча проблема корупції усе ще не вирішена, однак Вірменія регулярно випереджає своїх сусідів”, – заявив Еванс. 1

Щодо поглядів вірменської сторони на цю проблему, то вірменські лідери вважають, що проблема Нагірного Карабаху на міжнародній арені повинна розглядатися не як територіальна суперечка, а як явище самовизначення народу. Є багато підстав, які дозволяють припустити, що вірменське населення, яке переважає у Нагірному Карабаху, може й повинно розглядатися як народ, що має право на самовизначення. Заява ж Нагірного Карабаху про самовизначення може бути виправдана трьома головними аргументами:

  1. Як автономна область Нагірний Карабах тривалий час був складовою частиною Азербайджану і колишнього СРСР.

  2. Саме підпорядкування Карабаху Азербайджану було довільним і сьогодні є пережитком колоніальної системи радянської імперії.

  3. Азербайджанське правління в Нагірному Карабаху призвело до масових порушень прав людини і національної меншості. Тепер, після декількох років кривавого конфлікту, встановлення status quo не гарантує фізичної безпеки, не говорячи вже про громадянські і політичні права вірмен Нагірного Карабаху.1

За думкою вірменської сторони, у випадку Нагірного Карабаху право народів на самовизначення повинне мати пріоритет у порівнянні з принципом територіальної цілісності держави. Мається на увазі, однак, віддалена можливість примирити ці два принципи. Це може трапитися у випадку, коли Нагірний Карабах, і Азербайджан добровільно приймуть рішення про надання Нагірному Карабаху всебічної територіальної автономії в межах Азербайджану. Таке рішення вимагало би готовності піти на поступки і компроміси обидві сторони, включені у конфлікт. Дотепер найбільш серйозною азербайджанською пропозицією було надання нагірно-карабахським вірменам “культурної автономії” – ідея навряд чи має значення для населення самопроголошеної республіки. Ще більше значення мала б відмова Нагірного Карабаху від своїх вимог про державність, але така зміна його позиції могла б мати місце тільки при наданні твердих міжнародних гарантій цієї автономної території, що є предметом переговорів.

Слід також зазначити, що Нагірний Карабах фактично відокремився від Азербайджану ще до того, як останній став незалежною державою і членом ООН.2

Таким чином, у випадку Нагірного Карабаху право народів на самовизначення повинно мати пріоритет у порівнянні з принципом територіальної цілісності держави.

Президент Вірменії Роберт Кочарян, у свою чергу, вбачає майбутнє Нагірного Карабаху у складі Вірменії. “Статус Нагірного Карабаху – це незалежність у найближчому майбутньому і частина Вірменії в довгостроковій перспективі”. Він заявив про це, відповідаючи на питання читачів у рубриці “Гаряча лінія” газети “Голос Вірменії”. “Світовий досвід підказує, що подібні конфлікти швидко не вирішуються. Необхідна наполеглива і послідовна робота, чим ми і займаємося. В даний час переговорний процес активізувався і є слабка надія на успіх”, - заявив, зокрема , глава вірменської держави. 1

Президент Вірменії також заявив, що сьогодні існує “некоректне сприйняття участі Нагірного Карабаху в переговорах”. За його словами, “переговорний процес набагато ширше зустрічей президентів Вірменії й Азербайджану. Це систематичні відвідування регіону співголовами Мінської групи і їхні зустрічі з керівниками НКР. До речі – це найбільш змістовна частина переговорів. Це регулярні відвідування НКР помічником Діючого голови ОБСЄ. НКР – активний учасник усього процесу. На переговорах президентів Вірменії й Азербайджану я представляю також інтереси Нагірного Карабаху. Ми, звичайно, будемо прагнути до залучення НКР. Думаю, нам вдасться це зробити”, – заявив президент. За його словами, для досягнення результату потрібен здоровий прагматизм у підходах до технології переговорів. “Азербайджан занадто чуттєвий до умовностей. Адже, безсумнівно, більш активне залучення НКР у процес збільшує шанси врегулювання”, – підкреслив глава вірменської держави. 2

Щодо Російської Федерації, то в неї, звичайно, є свій варіант врегулювання конфлікту Нагірного Карабаху. Цей варіант бува запропонований послом Володимиром Казиміровим, співголовою Мінської групи ОБСЄ. А саме, цей "російський план врегулювання", полягає в наступному:

  • припиненні вогню (яке вже має місце);

  • введення уздовж лінії фронту міжнародних сил для поділу воюючих сторін, включаючи сили Росії й інших країн СНД; чи замість цього виведення карабахських сил щонайменше із шести з восьми окупованих районів Азербайджану і розміщення багатонаціональних сил на кордонах РНК;

  • розведення військ на відстань щонайменше в десять кілометрів;

  • переговори щодо статусу регіону.

Важливо те, що переговори вже йдуть, але часом вони ускладнюються вимогою Азербайджану, щоб РНК була виключена з числа повноправних учасників переговорного процесу (у відповідь Вірменія сама залишає переговори). За останні кілька років новий економічний фактор став впливати на процес переговорів – утворення Консорціуму по будівництву нафтопроводу, що з’єднує каспійський шельф з Туреччиною і Європою. Географічно оптимальний маршрут для цього трубопроводу проходить через РНК і південну частину Вірменії (Зангезур), але нестабільність політичної ситуації змушує міжнародних учасників проекту шукати інші, менш сприятливі і більш дорогі маршрути через Грузію, Росію чи якісь інші країни.1

Взагалі, на нашу думку, випадок Нагірного Карабаху являє собою типовий приклад того, як ігнорування мирних парламентських вимог про самовизначення рано чи пізно може привести до повномасштабної хаотичної війни, а потім до втримання зайнятих за допомогою сили позицій на невизначений період часу.

Як відомо, угода про режим припинення вогню між Азербайджаном, Нагірним Карабахом і Вірменією була досягнута з ініціативи Міжпарламентської асамблеї СНД. Тобто ця угода була підписана завдяки прямому втручанню “третьої” сторони, якою в 1994 році і виступила Міжпарламентська асамблея СНД. А якщо врахувати, що першу скрипку в СНД грала і продовжує грати Росія, то можна впевнено стверджувати, що угода про перемир’я була досягнута на постійну вимогу Москви.2

Виникає питання, нехай навіть і трохи цинічне: чому сторонам конфлікту не дозволили довести війну до логічного закінчення, тобто до повної перемоги однієї з них? Не виключено, цим конфлікт міг би бути вичерпаний, і міжнародному співтовариству в особі Мінської групи ОБСЄ не довелося б “ламати голову” над пропозиціями по його врегулюванню.

І ще питання: чому саме Росії, а не Заходу, знадобилося тоді виявляти ініціативу досягнення перемир’я? Ми не знайдемо відповідей на поставлені питання, якщо будемо розглядати процес врегулювання у відриві від геополітичних реалій на Південному Кавказі,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: