Xreferat.com » Рефераты по политологии » Нагірно-Карабахський конфлікт: причини, розвиток, політичні наслідки

Нагірно-Карабахський конфлікт: причини, розвиток, політичні наслідки

пов’язаних з розпадом СРСР. А реалії такі: після розпалу Радянського Союзу Південний Кавказ став ареною зіткнення стратегічних інтересів США і Росії. Для реалізації ж цих інтересів Москва і Вашингтон почали активно використовувати етнополітичні конфлікти в регіоні як дієвий інструмент встановлення свого впливу у певних державах Південного Кавказу.

На нашу думку, саме з цією метою нагірно-карабахський конфлікт був інтернаціоналізований шляхом створення навесні 1992 року як міжнародного посередника з врегулювання конфлікту нині широко відомої Мінської групи ОБСЄ.

Поряд з Азербайджаном і Вірменією до складу Мінської Групи, як і очікувалося, ввійшли Росія і США, а також ряд європейських держав. Основна роль у Мінській Групі, безумовно, належала Росії і США. Іншим державам, по суті, приділялася роль статистів. Головною задачею Мінскької Групи стала підготовка до скликання конференції, на якій передбачалося досягти остаточного вирішення проблеми Нагірного Карабаху. А оскільки скликання конференції намічалося в столиці Білорусії – Мінську, то створена посередницька структура стала іменуватися “Мінською групою”.1

З моменту свого створення і до сьогоднішнього дня у роботі Мінської групи яскраво виявляється зіткнення інтересів Росії і США. До речі, це визнав і колишній керівник посередницької місії Росії в Мінській групі В. Казиміров. Зокрема, він пише: “Непросто складалися відносини між російською посередницькою місією і нашими західними партнерами, з якими ми в 1992 році разом почали роботу по врегулюванню карабахського конфлікту в Мінській групі в рамках тоді ще НБСЄ. Коли перед обличчям помилкової лінії керівництва Мінської групи, що не бажала взяти курс на пріоритетне досягнення припинення вогню в цьому конфлікті, Росії довелося активно використовувати свої власні прямі можливості посередництва між конфліктуючими сторонами, серед наших західних партнерів швидко узяла верх лінія на “стримування” ролі Росії. Західники виходили при цьому не стільки з інтересів врегулювання конфлікту, скільки з побоювань того, що успіх її місії міг привести до зміцнення російських позицій у Закавказзя”.1

Погоджуючись з Казиміровим, скажемо, що і Росія підходила до процесу врегулювання точно з тих же позицій, що і її західні партнери, а саме – не допустити встановлення впливу США в Азербайджані і Вірменії. Таким чином, діяльність Мінської групи ОБСЄ варто розглядати винятково в контексті реалізації Росією і США своїх стратегічних інтересів у регіоні. Тільки в цьому випадку, наприклад, стає зрозуміло, чому в період правління в Азербайджані антиросійськи налаштованого Абульфаза Ельчібея доступним став горезвісний американський “план Гобла” по обміну територіями державами. А саме, Пол Гобл запропонував обмін на умовах:

  • передати частину Нагірного Карабаху Вірменії, при цьому залишити в руках Азербайджану джерела рік, які течуть у напрямку Баку, і районів з азербайджанським населенням;

  • передати контрольований Вірменією коридор між Азербайджаном і Нахічеванню під азербайджанський контроль.2

Такий обмін відрізав би Вірменію від Ірану, її важливого економічного партнера. Ця пропозиція була відхилена також Азербайджаном. З правової точки зору таке рішення змінило б центр ваги конфлікту з проблеми самовизначення до територіальної суперечки між Вірменією й Азербайджаном.

Відзначимо, що підписання контракту із західними нафтовими компаніями з можливою прокладкою основного маршруту нафтопроводу через територію Мегринського району Вірменії намічалося ще за правління Ельчібєя. Саме тому Москва, що і чути не хотіла про такий маршрут, не виявила ніякої ініціативи щодо досягнення перемир’я в середині 1993 року, коли підрозділи Армії оборони Нагірного Карабаху взяли під свій контроль ряд азербайджанських районів на шляху передбачуваного тоді маршруту трубопроводу. Коли ж при сприянні Москви влада Ельчібєя була скинута, а, Гейдар Алієв, що повернувся до керівництва Азербайджаном, “змінив пріорітети” своєї держави на Росію, ввівши її до складу СНД, Кремль різко змінив своє ставлення до Вірменії і Нагірного Карабаху. Щоб “підіграти” Алієву, Москва зажадала від Степанакерта “як жест доброї волі на адресу азербайджанської сторони” вивести війська з будь-якого району, що знаходиться під контролем Армії оборони НКР.1

Як тільки Москва зрозуміла, що Степанакерт “добровільно” контрольовані їм території не віддасть, на вірмено-азербайджанському кордоні стався “непередбачений” інцидент. 20 листопада 1993 року при спробі російської посередницької місії переїхати з території Азербайджану на територію Вірменії вона була піддана обстрілу з вірменської сторони.

Після цього російські посередники відразу виїхали до Москви. Потім РФ виступила зі спеціальною заявою, зажадавши від Вірменії офіційних вибачень. Ще через кілька днів (у грудні 1993 року) азербайджанська армія розгорнула широкомасштабну військову операцію проти НКР. Виступаючи в ті дні по бакінському телебаченню, Гейдар Алієв з радістю виразив впевненість, у тому, що вже в січні 1994 року азербайджанські біженці повернуться у свої домівки, у тому числі й у Нагірному Карабаху. Не важко зрозуміти, на чому базувалася така впевненість Алієва.1

Однак розрахункам та чеканням азербайджанського президента не “судилося” здійснитися. Підрозділи армії оборони НКР перейшли в несподіваний для Баку і Москви досить успішний наступ. Саме тут Москва під вивіскою “Міжпарламентська асамблея СНД” виступила з ініціативою про перемир’я, що було досягнуто в Бішкеку в травні 1994 року. Гейдар Алієв незаслужено образився на Москву, зваливши на неї всю провину за нездатність азербайджанської армії перемогти вірмен. Він відповів рішучою відмовою на пропозицію Москви розмістити російські миротворчі війська на лінії протистояння конфліктуючих сторін. Пізніше, у вересні 1994 року, Алієв, по суті, реанімував наміри Ельчібея і підписав “контракт століття” із західними нафтокомпаніями, знову переорієнтувавши Азербайджан на США.

У відповідь Москва стала посилено “озброювати свої бази” у Вірменії. Потім, у середині 1997 року, був укладений російсько-вірменський Договір про дружбу, співробітництво і взаємну допомогу. Що стосується США, то вони після “контракту століття” не могли більш дозволити Росії негласно утримувати першість у процесі врегулювання. У 1997 році США підключаються до Мінської групи ОБСЄ і починають поступово перехоплювати миротворчу ініціативу в Росії.2

Усі вищевказані і наступні процеси в ареалі нагірно-карабахського конфлікту знаходили і продовжують знаходити безпосереднє відображення в діяльності Мінської групи ОБСЄ і її нині трьох співголів – Росії, США і Франції. А оскільки на даному етапі американцям украй невигідна дестабілізація обстановки в регіоні, то в рамках Мінської групи це виражається й у поводженні американського співголови, що вважає, що взаємоприйняте рішення проблеми повинні знайти тільки два президенти – Азербайджану та Вірменії при можливому підключенні до двостороннього діалогу керівника Нагірного Карабаху. Розрахунок американців зрозумілий: терміни президентських повноважень у Кочаряна й Алієва завершувалися у 2003 році. Отже, є можливість шляхом ініціювання двосторонніх контактів зберегти в регіоні перемир’я як мінімум до 2003 року. А на той час позиції Росії на Південному Кавказі могли ще більш ослабнути. Фактично американці націлилися на виграш часу. 1

Зі своєї сторони Кремль, не бажаючи уступати ініціативу в посередницькій місії Білому дому, намагався перевести процес врегулювання Нагірно-Карабахського й іншого конфліктів на Південному Кавказі в площину відносин тільки чотирьох держав – Росії, Азербайджану, Вірменії і Грузії. При цьому Росія, з огляду на ставлення Гейдара Алієва до США, що так і не допомогли йому повернути Нагірний Карабах, не приховувала своїх намірів знову піти у карабахському питанні на зустріч Азербайджану на шкоду національним інтересам Вірменії.

Схоже, і Гейдар Алієв був не проти у черговий раз розіграти “російську карту” у карабахському питанні. Він знову, як і кілька років назад, заявив, що “ключ до вирішення проблеми Карабаху, переходу регіону до нормального життя знаходиться в руках Росії”. При цьому Алієв особливо підкреслював, що вплив Москви на Єреван величезний, тому “остаточне врегулювання ситуації залежить від доброї волі Росії”. Слова Алієва варто розуміти так: Росія повинна відмовитися від військового й іншого співробітництва з Вірменією, що змусить Єреван піти на поступки Азербайджану. Тільки в такому випадку Азербайджан може знову повернутися обличчям до Росії.1

Як бачимо, процес врегулювання нагірно-карабахського конфлікту затягується через зіткнення в регіоні стратегічних інтересів США і Росії. Тому можна з упевненістю затверджувати, що проблема Нагірного Карабаху знайде своє остаточне вирішення лише в двох випадках: або при гармонізації російсько-американських відносин, або при повному відході з регіону однієї з цих двох ведучих світових держав. А оскільки обидві перспективи в найближчому майбутньому нездійсненні, швидкого врегулювання конфлікту очікувати не доводиться.

Отже, серед шляхів вирішення карабахської проблеми можемо спостерігати, що представники різних держав виділяють різні варіанти. Так, серед найголовніших варіантів бачимо, що деякі пропонують військове вирішення конфлікту; інші – пакетне вирішення цієї проблеми, тобто пропонується попередньо домогтися досягнення сторонами угоди з різних спірних питань, усі пропозиції складаються “у пакеті”, і тут враховуються усі проблеми та аспекти майбутнього миру; було запропоновано, як бачили вище, і поетапне вирішення проблеми – вже згаданий вище посол В. Казиміров впевнений, що лише поетапно можна розв’язати цю проблему: “Шлях до вирішення конфлікту полягає у множинності не дуже великих кроків”.2

Отже, бачимо, що шляхів та варіантів вирішення конфлікту досить багато. Найважливіше – обрати найоптимальніший та такий, який би був викликаний обопільно і влаштовував би і Вірменію, і Азербайджан, і, звичайно, Нагірний Карабах.

Проблема ця існує багато років, і на швидке її вирішення сподіватися не треба. При її вирішенні варто цілком виключити силові методи, які, як ми бачили – нічого не вирішили, вони лише загострювали конфлікт. Сьогодні варто вжити заходів, які зробили б невідворотним досягнуте в травні 1994 року угоду між владою Азербайджану і НКР про припинення вогню. На жаль, гарантією подібних угод сьогодні є лише "добра воля" сторін.

При розгляді проблеми і конфлікту на всіх етапах найбільш вибухонебезпечним пунктом були претензії Азербайджану на Нагірний Карабах при небажанні народу Нагірного Карабаху ввійти до складу Азербайджану. Тому в переговорному процесі варто уникати однозначних формулювань (наприклад “незалежна держава”, “автономія”, “меншість”), неприйнятних для однієї зі сторін, і зосередитися на реальних гарантіях, здатних сприяти процесу встановлення довіри. Зокрема, можна запропонувати такий варіант: Нагірний Карабах, зберігаючи існуючі де-факто конфедеративні відносини з Вірменією, вступає в союзно-договірні відносини з Азербайджаном за умови визнання за Нагірним Карабахом таких гарантій, як:

  1. особлива економічна зона, що виключає диктат Азербайджану;

  2. сили самооборони з чітко визначеним мандатом і підконтрольні міжнародним спостерігачам;

  3. наявність власних органів виконавчої і представницької влади, управління і судочинства з правом призупинення рішень Азербайджану й оскарженню їх у спеціально створеному міжнародному арбітражному органі;

  4. власне громадянство, що виключає механічний ріст населення і надає право власності;

  5. визначена форма представництва в міжнародних органах.1

Усі ці пункти (можливі й інші) відбивають ті реалії, що у свій час стали причинами конфлікту. Не визначаючи остаточного вирішення питання, він надасть сторонам час і можливість для визначення остаточного вирішення.

Крім того, на нашу думку, однією з найголовніших умов вирішення конфлікту має бути той факт, що треба відмовитися від глобалізації проблеми і поступово звести до мінімуму кількість учасників і посередників, які можуть бути втягнуті у конфлікт. Сама ж проблема повинна зважуватися між Баку і Степанакертом, інакше неминуче залучення в конфлікт нових учасників. Послідовно дистанціюючись від Єревана і разом з тим не даючи опозиційним силам у Вірменії знову розіграти карабахську карту, Степанакерт сьогодні виступає як самостійний політичний фактор. У процесі політичного врегулювання конфлікту, не визнаючи Нагірний Карабах хоча б потенційним учасником переговорів, міжнародне співтовариство залишає за Карабахом лише одну, украй небажану іпостась – вважатися учасником конфлікту. І, взагалі, сама проблема повинна стати проблемою саме Карабаху, а не “проблемою навколо нього”. Окрема тема – зміна норм і процедур міжнародного права, у якому продовжує панувати принцип “все чи нічого”: чи незалежна держава, що користається усіма визнаними правами, чи залишена на сваволю центрального уряду безправне “національна меншість”. Існуючий порядок нині залишає Карабаху єдину альтернативу – боротися чи зникнути. А це не альтернатива, це і є конфлікт. Сама ж чисельність конфліктів, подібних карабахському, свідчить, що часто застосовуються неефективні механізми їхнього вирішення.


ВИСНОВКИ

Серед конфліктів, які мали місце на Кавказі з 1988 року, конфлікт навколо Нагірного Карабаху займає за заподіяними ним людськими стражданнями та матеріальними руйнуваннями друге місце (хоча і зі значним відривом) після чеченського. Але за своїм геополітичним значенням і за ризиком перерости у війну, що охоплює цілий регіон, він є найбільш небезпечним серед усіх конфліктів у пострадянській Євразії. Це – єдиний конфлікт, про який говорили, з певних причин, як про конфлікт, що несе в собі загрозу “третьої світової війни”.

Підсумовуючи викладений матеріал, можна зробтити висновки.

1. Вірмено-азербайджанський конфлікт визначається якетнотериторіальний, ще наслідком конкретних соціальних, економічних, політичних та етнічних процесів. Говорячи про даний конфлікт, треба сказати, що тут поєдналися три головних групи причин: політичні, територіальні та етнічні. І саме в такому синтезі причин і були розкриті причини та передумови конфлікту.

2. Головною причиною Нагірно-Карабахського конфлікту можна назвати територіальні претензії конфліктуючих сторін. Конфлікт почав зароджуватися ще на початку ХХ ст., хоча суперечки між Азербайджаном та Вірменією через територію Арцаху з’явилися задовго до цього.

Нагірно-Карабахський конфлікт пройшов у своєму розвитку два етапи. Перший етап почався у 1918-1920 роках, коли Нагірний Карабах перетворився на арену жорсткої війни між незалежною Вірменією і новоутвореною Азербайджанською Демократичною Республікою, яка висунула територіальні претензії на вірменські території. У конфлікті на деякий час було поставлено крапку рішенням про вилучення Нагірного Карабаху зі складу Вірменії з умовою формування на цих територіях вірменської національної автономії із широкими правами у складі Азербайджанської РСР.

У 1988 році розпочався другий, сучасний етап конфлікту, шляхи врегулювання якого ще досі не знайдено. Саме у 1988 р. вірмени з Нагірного Карабаху виступили з вимогою приєднання до Вірменії, і звичайно, отримали опір з боку Азербайджану.

3. Незважаючи на те, що військові дії були припинені сторонами у 1994 р., “затишшя”, яке панує в цьому регіоні, не означає ще завершення конфлікту. Конфлікт потребує негайного вирішення, але домогтися цього без доброї волі сторін та посередників вдасться ще не скоро. Хоча обидві сторони якоюсь мірою вже просунулися одна до одної в питанні про майбутній статус Карабаху. Азербайджан готовий надати йому високий рівень автономії, а Вірменія, включаючи і карабахських вірмен, з небажанням, але відмовилася від ідеї повної незалежності Карабаху і нині бачить його майбутнє в якійсь єдиній державній структурі з Азербайджаном. Фактично позиції сторін уже не так діаметрально протилежні одна одній, як це було ще кілька років назад.

Особливістю Нагірно-Карабахського конфлікту є те, що він розгортається в безпосередній близькості від трьох держав, кожна з яких претендує на роль “регіонального центра сили” – Росії, Туреччини й Ірану. І це ще більше ускладнює врегулювання конфлікту. У різний час і Туреччина, і Іран серйозно розглядали можливість свого прямого залучення в конфлікт, і це щораз викликало різкі протести Росії. Росія ж постійно втручалася в конфлікт, коли вважала, що це сприяє досягненню її мети в регіоні – відновлення свого контролю над Закавказзям.

Представники різних держав пропонують свої варіанти вирішення конфлікту, і це лише затягує процес врегулювання. Кожна держава намагається забезпечити свої власні інтереси.

Отже, шляхів та варіантів вирішення конфлікту досить багато. Найважливіше – обрати найоптимальніший та такий, який влаштовував би і Вірменію, і Азербайджан, і, звичайно, Нагірний Карабах.

Прогнозуючи подальшу долю конфлікту Нагірного Карабаху, та двох народів, які стали його учасниками, можемо припустити, що скоріше за все, нині імовірність того, що біженці-азербайджанці повернуться в найближчому майбутньому до своїх вогнищ, дуже невелика. Невелика й імовірність того, що карабахські вірмени досягнуть міжнародного визнання свого об’єднання з Вірменією чи своєї незалежності. Те, що ніяких видимих перспектив врегулювання конфлікту немає – сумний факт. І якщо не відбудеться якогось кардинального повороту подій, вірмено-азербайджанський конфлікт буде ще довго дестабілізувати Закавказзя, як уже 50 років дестабілізує Близький Схід арабо-ізраїльський конфлікт.


Список використаної літератури:

  1. Арутюнян П. Армянско-русские отношения. Сборник документов. Ереван. Изд-тво АНА, 1964. – 474с.

  2. Абдулатипов Р. Г. Человек. Нация. Общество. М.: Политиздат. 1991. – 224 с.

  3. Абдулатипов Р. Г. Этнополитология. Этнос и государство. Этнополитические конфликты – причины и пути их разрешения. Питер. – 2004. – 313с.

  4. Абдулатипов Р. Г. Этнополитические конфликты в странах СНГ: некоторые миротворческие и правовые механизмы разрешения. Баку, 1996. – 365с.

  5. Агаев Э. Карабах, уроки нетерпимости. По поводу трагических событий в Нагорном Карабахе и Сумгаите // Литературная Азербайджан. 1988, №10 – 136с.

  6. Агаев Э.Б. Региональные этнические конфликты // Федерализм, 1996, - 147c.

  7. Алиев Г.А. Азербайджан – родина всех азербайджанцев. Баку, Изд-тво “Азербайджан”, 2000, - 280.

  8. Армянский вопрос: Исторический очерк. Публикация //Лит. Армения 1989 №10 - 116с.

  9. Армения и армяне в ст. С. Городецкого //Вестник общественных наук – 1990. - №8. – 147с.

  10. Аракелян Ю., Кадымбеков З., Овчаренко Г. Эмоции и разум: о событиях в Нагорном Карабахе и вокруг него / // Правда 1988, 21 марта – 16с.

  11. Аскадов М. Политика конфронтации исчерпала себя в конец. / Проблема урегулирования азербайджанско-армянского конфликта // Литературная газета 1991, № 31 – 16с.

  12. Балабанов Ю., Ординян Н. Уроки Нагорного Карабаха: О событиях в Армении в июле 1988 г. // Дон 1988. - №11. – 123с.

  13. Асламова Д. Путешествие из Карабаха в Карабах. Командировка на войну // Комсомольская правда 1992. – 14 февраля – 12с.

  14. Белых В. Нагорный Карабах. Обыкновенный ужас войны // Известия 1992, 16 марта - 16с.

  15. Бордюгов Г.А. Этнические конфликты. Опыт создания базы данных // Межнациональные отношения в России и СНГ. Вып.1. М.: Московский Центр Карнеги – 1994 – 105c.

  16. Васильков А., Овчаренко Г. Подстрекатели: еще раз о событиях в Нагорном Карабахе и вокруг него. // Правда: 1988, 4 апреля. – 12с.

  17. Головко Т. Кривавий травень у Вірменії // Трибуна – 1991, № 8. – 89с.

  18. Гусейнов Р. Карабахская трагедия. //Известия 1989, 31 октября. – 24с.

  19. Дипломатия мира. – Баку: Изд - во  “Азербайджан”, 1997, - 460с.

  20. Дмитриева А., Кудрявцев В., Кудрявцев С. Социальные конфликты: Экспертиза, прогнозирование, технология разрешения. Вып. 1. М., 1991. – 184с.

  21. Ежин Л. Леди Кокс на линии фронта: …нарушение прав человека // Новое время 1991, №23. – 73с.

  22. Закон о границах и границы закона (о событиях в Нагоном Карабахе) // Новое время 1988, №14. – 93с.

  23. Зеркин Д.П. Основы конфликтологии.: курс лекций. Ростов-н/Д; 1998. – 445с.

  24. Здравомыслов А.Г. Межнациональные конфликты в постсоветском пространстве. М.: Аспект Пресс, 1999. – 378с.

  25. Здравомыслов А. Г. Социология конфликта. М.: Аспект-пресс, 1996. – 437с.

  26. Здравомыслов А.Г. Исследование конфликта на макроуровне. Теоретические предпосылки. - Нижний Новгород: Изд-во Волго-Вятского кадрового центра, 1994. - 82с.

  27. Здравомыслов А.Г., Матвеева С.Я. Межнациональные конфликты в России и постсоветском пространстве. (Аналитический доклад)// Исследования по прикладной и неотложной этнологии. Вып. 85.- М.: Ин-т этнологии и антропологии РАН, 1995. – с. 102.

  28. Золян С. "Нагорный Карабах: проблема и конфликт". М.: Изд-тво ''Лингва'', 2001 – 567с.

  29. Казимиров В. “Вывести Карабахское урегулирование из тупика”. Карабахское урегулирование. Принципы, подходы, аспекты. Friedrich Edert Stiftung Ереван, 2002. – С.35

  30. Киселев С. У барьера… // Литературная газета, 1991, №31 – 231с.

  31. Козер Л. Функции социального конфликта. М.: Идея-Пресс. – 2000. - 206с.

  32. Конституция Азербайджанской Республики. –Баку, 2000. – с.42, 5.

  33. Конституция Армянской Республики – Ереван, 1998.

  34. Коротеева В. Существуют ли общепризнанные истины о национализме? // Pro et contra. 1997. Т.2 № 3. – 303с.

  35. Кубатьян Г. Мы и наш Арцах //Литературная Армения 1989. - №7. – 126с.

  36. Лебедева М.М. Политическое урегулирование конфликтов: подходы, технологии, решении, - М.: Аспект-Пресс, 1997. – 524с.

  37. Ллойд Дж. Война в Нагорном Карабахе и бессилие СНГ. // Московские новости 1992, №4. – 115с.

  38. Манчурян А. Необходимо искать политическое решение и проблемы урегулирования азербайджанско-армянского конфликта. // Литературная газета. 1991, №31. – 134с.

  39. Манасян А.З. Карабахский конфликт: ракурсы правового подхода Єреван, Амарас. – 1998. – 127с.

  40. Мкртчян Ш. Арцах. – Ер.:Айастан. – 1991. – 786с.

  41. Минеев О. Как розвернуться события в Нагорном Карабахе? // Московские новости. – 1991. – 21 июля. – С.67.

  42. Нагорный Карабах: корни конфликта // Аргументы и факты, 1988 № 27. – 16с.

  43. Нагорный Карабах в 1918-1923 гг.: Сборник документов и материалов/ Отв. ред. В. А. Микаелян, АН Армении, Ин-т Истории. – Ереван: Изд-во АН Армении. 1992. – 756с.

  44. Национальные отношения и этнические конфликты / Под ред. Павленко В.Н. – М., 1993. – 536с.

  45. Независимый Азербайджан: новые ориентиры в 2 томах / Под общей редакцией Е.М. Кожокина; Рос. инс-т стратегич. исслед. Москва, 2000. – 623c.

  46. Общая и прикладная политология: Учебное пособие. / Под общей редакцией В.И. Жукова, Б.И. Краснова. – М.: МГСУ; Изд-во “Союз”, 1997. – 992с.

  47. Оганесян Э.В. Век борьбы. Изд. Феникс. Мюнхен-Москва. – 1991. – 375с.

  48. Паин Э.А. Типология этнополитических конфликтов в пост-СССР как введение в изучение их природы. Тезисы доклада в Московском Центре Карнеги. М., 1996. – 135с.

  49. Пахомов Е.А. Краткий курс истории Азербайджана. Изд. Бак-го отдела народного образования. Баку. – 1991. – 497с.

  50. Политология. Краткий словарь. – Ростов н/Д: Феникс, 2001. – 448с.

  51. Правда о Нагорном Карабахе. Материалы и документы. Ереван. 1989, 93с.

  52. Сирадегян В. Ситуация в Нагоном Карабахе: перспективы разрешения конфликта. //Деловой мир. – 1991. - №9 (17). – 134с.

  53. Смолянский В.Г. Национальные конфликты в СССР и СНГ (1985-1992 гг.). Улан-Удэ, 1996. – 186с.

  54. Соин Д.Ю. Этнополитические конфликты: аналитический обзор // Социологический журнал. - 1998, № 5. – 143с.

  55. Стушин В., Карабахский узел и пути его разрешения. // “Ноев Ковчег”, № 9. – 2002. – 118с.

  56. Тишков В.А. Рєквием по етносу: Исследования по соціально-культурной антропологи / В.А. Тишков; Ии-т антропологии им. Н.Н.Миклухо-Маклая. – М.: Наукв, 2003. – 544с.

  57. Тишков В.А. Этничность, национализм и государство в посткомунистическом обществе // ”Вопросы социологии”, 1993. - №1,2, 87с.

  58. Улубанян Г. Сумгаит: Народу нужна правда // Литературная Армения 1991, №4. – 143с.

  59. Хоренаци М. “История Армении” (Айстан). Ереван 1990. – 567с.

  60. Шакина М. На пороге войны (О развитии конфликта между Азербайджаном и Арменией) // Новое время 1991, №48. – 112с.

  61. Шнейдер Д. Сражения в Нагорном Карабахе грозят перерасти в полномасштабную войну. "За рубежом", №11, 1992. – 136c.

  62. Этнос. Нация. Общество. Этнологический словарь. М., 1996. – 674с.

  63. Якланова Т. Армения до и после войны // Московские новости 1991. - №23 – 97с.


  1. Kolossov V., Glezer O., Petrov N. Ethno-Territorial Conflicts and Boundaries in the Former Soviet Union. Durham: University of Durham, 1992, - 230р .

  2. Petrov N. Ethnic-Territorial Conflicts in the Former USSR and Possibilities for their Regulation // The Kennan Institute for Advanced Russian Studies. 1994, 320р.


  1. Aivazian A. Possible Solutions to the Nagorno-Karabagh Problem: a Strategic Perspective. http: //artsakhworld/Armen_Aivazian/NK_Problem_Solution/lndex.html

  2. “Карабахский узел: ни развязать, ни разрубить”. rosbalt/2004/07/15/170384.html

  3. С. Корнелл. Конфликт в Нагорном Карабахе: динамика и перспективы решения. sakharov-center/azrus/az_016.htm

  4. Мелик-Шахназарян Л. Характер армянского народа. // “Дружба народов” 2000, №12 hptt://armenianhouse/org/mshakhnazaryan/mshakhnazaryan-ru.html

  5. Ненаказанный геноцид. Погромы армян в Сумгаите (февраль 1988 г.). Как это было. nkr.am/rus/history/genocid.htm

  6. Официальный сайт Министерства иностранных дел НКР (nkr.am/rus/index.htm)

  7. Погорилко В., Гулиев А. Нагорный Карабах, какая автономия ему нужна? формальная или реальная… kaomillet.narod/doc/karabax.htm.

  8. www.kavkaz.memo

  9. www.nkr.am


RESUME


In January 2005, there was a 15th anniversary commemorating the commencement of the armed conflict between Armenians and Azerbaijanis, or the so-called Karabakh war; the ceased war, but not the broken off, for the reason that the peace treaty had not been signed and the territorial disagreements had not been resolved;


The study and analysis of the conflict, however, is still in the scope of attention today since the problem of Nagornyi Karabakh is not history which still has not found the official re solution.


Based on its geographical and political significance and on the risk of growing into a huge war which might enhance the whole region, Nagornyi Karabakh is the most alarming among other conflicts on the post communist Eurasian space. It is the only conflict which was regarded, for certain reasons, as capable of breaking out ‘The Third World War’. It is the only conflict on the Post Soviet territory, which involved two independent states.


There are many ways of

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: