НБУ-финансовый агент правительства
Подальше зростання масштабів ринку ОВДП та обсягів укладання угод на позабіржовому ринку обумовлюють необхідність запровадження інституту «маркет мейкерів». Це можуть бути окремі комерційні банки, яким на підставі договору з Національним банком надаються окремі преференції, в тому числі під час придбання облігацій на первинному ринку, за умови здійснення ними операцій, спрямованих на забезпечення стабільних умов обігу облігацій на вторинному ринку. Такі зобов'язання банків можуть бути реалізовані у разі відкритості даних, які характеризують цінові умови придбання облігацій на позабіржовому ринку. У зв'язку з цим чинне законодавство з питань функціонування ринку цінних паперів має містити правову норму стосовно подання учасниками біржових систем, на яких здійснюється котирування облігацій, інформації щодо цінових умов та обсягів укладених угод з облігаціями на позабіржовому ринку. Така інформація підлягає поширенню серед учасників ринку та опублікуванню в офіційних виданнях бірж.
Здійснення Національним банком функцій платіжного агента Міністерства фінансів під час погашення облігацій і виплати доходу за ними нерозривно пов'язане з функціонуванням депозитарію за державними борговими зобов'язаннями. Це обумовлено тим, що кошти за облігаціями переказуються депонентам, зареєстрованим у депозитарії Національного банку. Платежі здійснюються у такому порядку.
За два робочі дні до сплати доходу (погашення) облігації блокуються на рахунках депозитарію Національного банку України за напрямом «заблоковано для сплати доходу та погашення». На підставі даних блокувальних рахунків формується реєстр власників облігацій.
У день проведення платежів, якщо він не збігається зі строком переказування коштів за результатами торгів із розміщення ОВДП, реєстр сплати за депонентами передається операційному управлінню Національного банку України. Воно здійснює платежі на підставі платіжного доручення Державного казначейства та реєстру виплат за депонентами.
Розрахунки з погашення та виплати доходу, які за строками проведення збігаються з платежами за результатами торгів з первинного розміщення облігацій, можуть здійснюватися на клірингових засадах. Підставою для проведення цих розрахунків є показники, що характеризують обсяги платежів між учасниками торгів та Державним казначейством України.
Під час погашення кошти за облігаціями, які перебувають на блокувальних рахунках відповідно до угод на позабіржовому ринку, не переказуються депонентам, а спрямовуються на окремий рахунок Національного банку України до вирішення суперечок за угодами з облігаціями. Переказування цих коштів депонентам здійснюються на підставі письмової згоди учасників договору або за рішенням судових органів.
За результатами погашення облігацій депонентам депозитарію Національного банку України надсилається повідомлення про вилучення з обігу цих цінних паперів.
У зв'язку з виконанням функцій контрольного органу Національний банк України:
встановлює порядок бухгалтерського та депозитарного обліку, розміщення, сплати процентів та погашення облігацій в установах банківської системи;
здійснює контроль за комерційними банками - учасниками ринку облігацій під час їх розміщення, обігу та погашення;
не допускає до участі на ринку державних облігацій комерційні банки у разі порушення ними вимог чинного законодавства;
отримує інформацію про результати торгів облігаціями на вторинному ринку, кількість облігацій на рахунках «депо» у депозитарній мережі, рух коштів за облігаціями в установах банківської системи.
У реалізації Національним банком контрольних функцій центральну роль відіграє депозитарій за державними цінними паперами. Він здійснює контроль за відповідністю обсягу емісії облігацій кількості їх в обігу, а також за станом виконання угод за облігаціями між депонентами на вторинному ринку. Депозитарій має такі повноваження:
отримання за запитом на безоплатній основі інформації від депонентів щодо стану рахунків депозитарного обліку;
видання розпорядження депонентам про усунення недоліків депозитарного обліку облігацій;
застосування штрафних санкцій до депонентів у порядку, визначеному угодою про депозитарне обслуговування, у разі порушення вимог чинного законодавства, нормативних документів щодо обліку облігацій та проведення операцій з ними, розпоряджень депозитарію Національного банку України та ненаданні інформації до нього;
блокування рахунків депозитарного обліку депонентів за рішенням Правління Національного банку України та правоохоронних органів.
Поряд з цим необхідно наголосити, що інформація, яка зберігається у депозитарії Національного банку України, належить до конфіденційної і не підлягає розголошенню. Вона може даватися державним органам виконавчої влади у порядку, встановленому чинним законодавством України.
З викладеного вище можна зробити висновок, що Національний банк посідає провідне місце на ринку державних облігацій, здійснюючи розміщення, депозитарне та розрахункове обслуговування обігу і погашення облігацій, а також нагляд за діяльністю учасників ринку. Такі повноваження насамперед обумовлені використанням Національним банком облігацій як інструмента регулювання грошового ринку.
Інструменти грошового ринку в Україні пройшли перші етапи свого становлення і використовуються як засоби реалізації антиінфляційних заходів. Водночас на ринку капіталу державні боргові зобов'язання ще не знайшли свого значного застосування. Цей ринок функціонує переважно у формі корпоративних прав акцій приватизованих підприємств і в цілому був сформований через сертифікат-ну приватизацію, що не передбачала надходження коштів на інвестування розвитку господарського комплексу України. У розв'язанні проблеми формування ресурсів для інвестицій у виробничу сферу, державні боргові зобов'язання капітального ринку мають стати стимулятором подальшого розширення обсягів інвестиційної діяльності.
Наприкінці літа 1998 року у зв'язку з погіршенням стану державних фінансів Кабінет Міністрів України запропонував інвесторам на добровільних засадах провести заміну облігацій внутрішніх державних позик (ОВДП) 1997 р. і 1998 р. на конверсійні облігації внутрішньої державної позики (КОВДП) 1998 р. Українським комерційним банкам було запропоновано провести конверсію ОВДП, що перебувають у їхній власності, на облігації з термінами погашення у 2001— 2004 рр., а нерезидентам — з термінами погашення у 2000 році.
1.3. Обслуговування державного зовнішнього боргу
Державний зовнішній борг являє собою заборгованість за кредитами (позиками), залученими з іноземних джерел. Він виступає у вигляді зовнішніх фінансових зобов'язань держави перед нерезидентами. Тобто держава виконує роль позичальника або гаранта погашення цих кредитів (позик) іншими позичальниками. Отже, до складу державного зовнішнього боргу входять:
1) прямий державний зовнішній борг, що формується через залучення іноземних кредитів, безпосереднім позичальником за якими є держава, та випуск державних цінних паперів у вигляді зовнішніх державних позик. Обслуговування цієї частини зовнішнього державного боргу здійснюється за рахунок коштів державного бюджету;
2) умовний державний зовнішній борг, який формується за рахунок іноземних кредитів, залучених іншими позичальниками під державні гарантії (гарантований державою борг). Відповідальність щодо обслуговування цих кредитів несе безпосередній позичальник, який самостійно погашає іноземні кредити за рахунок власних коштів, тому фінансові зобов'язання держави щодо погашення таких кредитів мають умовний характер. Але у разі невиконання безпосереднім позичальником своїх боргових зобов'язань перед нерезидентом згідно з умовами угоди про позичання набуває чинності державна гарантія щодо виконання платежів на користь іноземного кредитора. У такому разі умовні державні фінансові зобов'язання стають прямими.
Державний зовнішній борг разом з приватним негарантованим державою зовнішнім боргом створюють валовий зовнішній борг країни.
Обслуговування зовнішнього боргу є одним з елементів процесу управління зовнішнім боргом країни. Вироблення ефективної стратегії управління зовнішнім боргом, зокрема державним зовнішнім боргом, особливо в умовах його швидкого зростання, є багатогранною проблемою. Розв'язання цієї проблеми потребує узгодженої взаємодії всіх відомств та установ, що відповідають за здійснення процесу управління на всіх його етапах: від вироблення стратегій зовнішнього запозичення, обслуговування накопиченого зовнішнього боргу до моніторингу, аналізу і прогнозування обсягів зовнішнього боргу, спроможності країни забезпечити майбутні платежі з його обслуговування та оцінки механізму впливу зовнішнього запозичення на макроекономічну ситуацію в країні.
Зважаючи на це, під час розгляду питання обслуговування державного зовнішнього боргу необхідно виділити два аспекти:
— перший будується на бюджетному підході, тобто з погляду забезпечення своєчасності виплат за зовнішніми борговими зобов'язаннями держави. В основі цього підходу лежить облік і контроль усіх державних зовнішніх зобов'язань, як прямих, так і умовних, та операцій щодо обслуговування державного зовнішнього боргу;
— другий пов'язаний з тим, що державний зовнішній борг розглядається як невід'ємна частина валового зовнішнього боргу країни, управління яким є одним із найважливіших елементів економічної політики держави. Раціональна макроекономічна політика та ефективне управління зовнішнім боргом при цьому розглядаються як взаємозв'язані процеси.
Питання зовнішнього запозичення та зовнішнього боргу, його утворення та обслуговування є предметом законодавчого регулювання.
Як правило, управління та обслуговування державного зовнішнього боргу здійснює міністерство фінансів країни-позичальника або спеціально визначена для цієї мети державна установа в межах покладених на них повноважень і в законодавче визначеному порядку. Це зумовлено тим, що обслуговування прямого державного зовнішнього боргу здійснюється за рахунок коштів державного бюджету і є складовою бюджетного процесу.
Згідно з чинним законодавством України управління зовнішнім державним боргом та його обслуговування здійснює Міністерство фінансів України, у складі якого спеціально сформовано Головне управління обслуговування зовнішнього державного боргу України. У межах покладених на нього повноважень Міністерство фінансів виступає фінансовим агентом держави під час виконання всіх фінансових операцій, пов'язаних із цим завданням. Міністерство фінансів України реєструє всі іноземні кредити, залучені як від імені держави, так і під державні гарантії українськими юридичними особами. На підставі цієї інформації здійснюється статистичний облік усіх державних зовнішніх зобов'язань, ведеться моніторинг державного зовнішнього боргу, готується детальний графік платежів з його обслуговування, згідно з яким Державне казначейство забезпечує своєчасне фінансування видатків на обслуговування державного зовнішнього боргу в межах наявних фінансових ресурсів, передбачених Державним бюджетом України на вказані цілі.
Звичайно, центральний банк держави відносно центрального уряду виступає у ролі обслуговуючого банку, в якому зберігаються кошти державного бюджету та позабюджетних фондів. Але роль Національного банку України у процесі обслуговування державного зовнішнього боргу не обмежується лише виконанням функції платіжного агента уряду України.
Участь у процесі обслуговування зовнішнього боргу країни, зокрема державного зовнішнього боргу, є однією з додаткових функцій, яку, поряд з основними, виконує центральний банк держави.
З метою задоволення поточних потреб в іноземній валюті для виконання зовнішніх фінансових зобов'язань Національний банк України організовує на території України купівлю-продаж конвертованих валют за гривню. При цьому Національний банк України використовує золотовалютний резерв, здійснюючи валютні інтервенції з метою впливу на курс національної валюти відносно іноземних валют. Це дає можливість резидентам - позичальникам іноземних кредитів отримувати іноземну валюту, необхідну для виконання платежів з обслуговування зовнішнього боргу. Забезпечення внутрішньої і зовнішньої стабільності національної валюти дає змогу резидентам України - позичальникам іноземних кредитів знизити ризики, пов'язані із коливаннями курсу національної валюти відносно іноземних валют, і з більшою вірогідністю спрогнозувати потреби у національній валюті для забезпечення планових платежів у іноземній валюті в рахунок обслуговування цих кредитів.
Згідно із Законом України «Про вступ України до Міжнародного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій» від З червня 1992 р. Україна вступила до Міжнародного валютного фонду через приєднання до Угоди Фонду. На Міністерство фінансів України як фінансового агента уряду України покладається здійснення всіх фінансових операцій відповідно до статей Угоди Фонду. Національний банк України виступає як банк-депозитарій будь-яких сум Фонду, Банку, Корпорації, Асоціації та Агентства на території України.
Членство в МВФ дає можливість країні, що відчуває тимчасові труднощі з платіжним балансом та нестачу коштів у іноземній валюті для виконання зовнішніх фінансових зобов'язань, отримувати позики в іноземній конвертованій валюті для покриття дефіциту платіжного балансу та поповнення валютного резерву.
У зв'язку з тим, що позики Міжнародного валютного фонду є складовою міжнародних пакетів допомоги, МВФ фактично виступає координатором міжнародного співтовариства в питаннях надання цієї допомоги програмам реформування економіки країни-позичальниці. Наявність відповідної домовленості між МВФ та країною-позичальницею щодо підтримання з боку МВФ програми економічного реформування розглядається іншими офіційними та приватними кредиторами як міжнародне визнання кредито- та платоспроможності країни. Це відкриває країні-позичальниці доступ до міждержавних кредитів, приватних позик та інвестицій, створює більш сприятливі умови для рефінансування зовнішньої заборгованості.
У межах реалізації Меморандумів економічної політики уряду України у 1994—1997 рр. від Міжнародного валютного фонду одержувалися кошти кредитів «STF» та «Stand-by», а у вересні 1998 р. Україна отримала перший транш кредиту «EFF». За умовами МВФ надані фінансові ресурси використовуються для збільшення валютних резервів Національного банку України з метою підтримання курсу національної грошової одиниці і фінансування дефіциту платіжного балансу України, тобто Національний банк України виступає розпорядником кредитів, отриманих від Міжнародного валютного фонду. Обслуговування державного зовнішнього боргу в частині зобов'язань щодо повернення валютних коштів, отриманих від Міжнародного валютного фонду, здійснюється за рахунок коштів Національного банку України.
У свою чергу, Світовий банк та Європейський банк реконструкції та розвитку пов'язують свою кредитну політику із виконанням Україною програми реформування економіки, що підтримується МВФ. Завдяки цьому кредитні кошти спрямовуються на здійснення всебічного комплексу реформ, в якому належним чином поєднуються заходи щодо макроекономічної стабілізації із заходами, спрямованими на структурну зміну економіки.
З метою забезпечення ефективної взаємодії зі Світовим банком та ЄБРР у процесі впровадження проектів розвитку економіки України Постановою Кабінету Міністрів України від 5 травня 1997 р. затверджено «Положення про порядок підготовки та реалізації проектів розвитку економіки України, що підтримуються міжнародними фінансовими організаціями».
Співробітництво України зі Світовим банком здійснюється передусім з метою підвищення ефективності національної економіки через упровадження пріоритетних проектів розвитку окремих галузей та секторів економіки.
Наприкінці 1994 р. Україна отримала від Світового банку першу позику - Реабілітаційну позику на суму 500 млн. дол. США, кошти якої були спрямовані на виправлення складної економічної ситуації в Україні, зокрема на фінансування критичного імпорту та обслуговування зовнішнього боргу України. Протягом наступних років активність Світового банку в Україні значно зросла. При цьому треба мати на увазі, що Світовий банк не конкурує з іншими джерелами фінансування, оскільки надає кредити на фінансування проектів лише в тому разі, коли неможливо отримати необхідні кошти з інших джерел на прийнятних умовах.
ЄБРР, підтримуючи програми реформування економіки в Україні, забезпечує і фінансову підтримку українських підприємств через інвестиції в акціонерний капітал підприємств або кредитування конкретних життєздатних проектів. Зокрема, Національний банк України виступає безпосереднім позичальником кредиту від Європейського банку реконструкції та розвитку, залученого під державні гарантії для фінансування малого та середнього бізнесу. Згідно з кредитною угодою між Національним банком України та Європейським банком реконструкції та розвитку, укладеною у грудні 1994 р., з метою підтримання ринкових реформ в Україні та розширення діяльності приватного сектора Національний банк України за рахунок коштів цієї кредитної лінії здійснює субкредитування комерційних банків-учасників, які, у свою чергу, надають кредити підприємствам малого та середнього бізнесу.
Підтримка з боку провідних міжнародних кредитно-фінансових організацій політики економічних реформ створює умови для повноцінної участі України в операціях світового ринку позичкових капіталів.
Державна макроекономічна політика і політика в галузі платіжного балансу, її реалізація та прогнозування потребують контролю за всіма зовнішніми довгостроковими зобов'язаннями країни. Відповідальність за складання прогнозу платіжного балансу покладена на Національний банк України.
Інформація стосовно майбутніх платежів з обслуговування зовнішнього боргу країни є необхідною для прогнозування стану платіжного балансу. Крім того, наявність повної інформації про зовнішню заборгованість країни є однією з обов'язкових умов отримання країною кредитів від міжнародних фінансових організацій. Зокрема, Світовий банк з метою оцінки платоспроможності країни й ефективності її макроекономічного курсу вимагає від країн-членів звітність стосовно зовнішнього довгострокового боргу країни. Країна має надавати Світовому банку детальну інформацію про стан зовнішньої заборгованості згідно з вимогами «Системи звітності боржників» Світового банку, яка ґрунтується на міжнародних стандартах звітності про зовнішній борг. Оскільки ця звітність стосується загального зовнішнього боргу країни, тобто вміщує дані як про державний зовнішній борг, так і про приватний негарантований борг, в Україні відповідальність за моніторинг стану загальної зовнішньої довгострокової заборгованості країни та за подання звітності щодо цього Світовому банку покладено на Національний банк України як центральний банк держави. Такий самий порядок існує в багатьох країнах світу, оскільки моніторинг недержавного боргу не є складовою процесу державного управління, а банківська система має у своєму розпорядженні багато початкових даних про стан заборгованості за іноземними кредитами. Крім того, у багатьох країнах світу існують обмеження на проведення операцій, пов'язаних з рухом капіталу, внаслідок чого центральний банк та уповноважені банки здійснюють контроль за валютними операціями резидентів за іноземними кредитами.
Проте у деяких країнах збір даних стосовно загальної зовнішньої заборгованості виконує Міністерство фінансів або спеціальне агентство з управління національним боргом, якому делегуються функції стосовно здійснення державних запозичень та управління національним боргом, у тому числі зовнішнім.
Національний банк України щоквартально одержує дані про стан заборгованості за іноземними кредитами з трьох джерел:
у частині прямого державного боргу за іноземними кредитами, залученими безпосередньо урядом України, - від Міністерства фінансів України;
у частині державного боргу за іноземними кредитами, залученими резидентами України під державні гарантії, - від Укрексім-банку та кількох уповноважених банків, які виконують функції банків-агентів щодо обслуговування гарантованих державою іноземних кредитів;
у частині приватного негарантованого державою боргу за іноземними кредитами, залученими без урядових гарантій, - від уповноважених банків України, які обслуговують позичальників.
Інформація про кожний довгостроковий іноземний кредит (тобто зі строком погашення більше одного року), що залучається в Україну, відображається у щоквартальній банківській статистичній звітності, яка подається резидентами України - позичальниками іноземних кредитів уповноваженим банкам України, що їх обслуговують.
Крім цього, на Національний банк покладено функції контролю за дотриманням ліміту державного зовнішнього боргу України, який за поданням Кабінету Міністрів України має затверджуватися Верховною Радою України.
Мета управління зовнішнім боргом - за рахунок зовнішніх позик забезпечити економічний розвиток країни й уникнути при цьому макроекономічних труднощів і проблем платіжного балансу у майбутньому. Для країн, що проводять програму радикальних економічних реформ, зовнішня фінансова підтримка необхідна як для фінансування структурних перетворень платіжного балансу країни, так і для прискорення стабілізації економіки, досягнення економічного зростання.
Проте механізм впливу зовнішніх позик на макроекономічну ситуацію неоднозначний і має розглядатися у контексті взаємовпливу інвестицій, економічного зростання і зовнішніх позик, оскільки наслідком нераціональних та зайвих зовнішніх запозичень можуть бути такі боргові зобов'язання перед нерезидентами, які в майбутньому значно обмежать свободу проведення економічної політики. Тягар зовнішнього боргу країни може справити депресивний вплив на розвиток економіки через неплатоспроможність країни-боржника, втрату довіри кредиторів та обмеження доступу до зовнішніх джерел фінансування.
Згідно з міжнародними методами регулювання зовнішньої заборгованості оцінка рівня зовнішньої заборгованості країни здійснюється з погляду економічного розвитку держави в зіставленні з основними макроекономічними показниками.
За методикою Світового банку для визначення рівня обтяжливості зовнішнього боргу та віднесення країни до відповідної категорії щодо зовнішньої заборгованості (країни з надмірним чи помірним рівнем заборгованості) використовуються такі показники (табл. 1.1):
Таблиця 1.1
Визначення рівня обтяжливості зовнішнього боргу
Показник, що характеризує рівень зовнішньої заборгованості країни |
Надмірний рівень заборгованості (критичне значення показника) |
Помірний рівень заборгованості (критичне значення показника) |
| 1. Валовий борг у відсотках до ВВП | 50 |
30 |
|
2. Валовий борг у відсотках до річного експорту товарів та послуг |
275 | 165 |
|
3. Сукупні платежі щодо обслуговування зовнішнього боргу у відсотках до річного експорту товарів та послуг |
30 | 18 |
| 4. Відсоткові платежі щодо обслуговування зовнішнього боргу до річного експорту товарів та послуг | 20 | 12 |
На сьогодні Україна не належить до категорії країн з надмірним рівнем заборгованості. Проте наведені показники не вичерпують усіх ефективних індикаторів рівня зовнішньої заборгованості країни. Оцінка рівня зовнішньої заборгованості з макроекономічного погляду (з позиції платіжного балансу) не враховує навантаження державного бюджету щодо обслуговування зовнішнього боргу (тобто відношення витрат на обслуговування зовнішнього державного боргу до доходів бюджету), яке має особливе значення для країн, що мають хронічні проблеми з дефіцитом державного бюджету.
1.4. Касове виконання державного бюджету
Центральні емісійні банки, виступаючи у ролі банкіра держави і радника уряду з фінансових та економічних питань, зазвичай ведуть рахунки державних установ і відомств (міністерства фінансів, казначейства та ін.), акумулюючи фінансові надходження та здійснюючи платежі за дорученням власників коштів. Світовий досвід показує, що центральні банки відіграють помітну роль в організації і касовому виконанні державного бюджету.
Суть касового виконання державного бюджету полягає у прийнятті розрахункових документів на виплату податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджету, зарахуванні доходів на рахунки відповідних бюджетів, зберіганні грошових коштів бюджету, видаванні цих коштів на заходи, передбачені бюджетом, та веденні відповідного обліку й звітності. Отже, касове виконання бюджету— це організація та здійснення відповідних розрахунково-касових операцій.
У світовій практиці використовуються різні системи касового виконання державного бюджету: банківська, казначейська, змішана. В Україні згідно із Законом «Про банки і банківську діяльність» касове виконання державного бюджету організовує Національний банк України.
До середини 1993 р. в Україні функціонувала банківська система виконання державного бюджету, що перейшла у спадок від СРСР із його централізованою економікою та однорівневою банківською системою. Існувало дві схеми фінансування видатків. Виконання місцевих бюджетів здійснювалося у межах доходів, що реально надійшли до цих бюджетів. Виконання державного бюджету ґрунтувалося на принципі авансування видатків на кредитній основі. Схема виконання державного бюджету в Україні мала такий вигляд. Доходи, що надходили до державного бюджету, акумулювалися і протягом року накопичувалися на окремих рахунках в установах банків. Водночас організаціям та установам, що фінансувалися з державного бюджету, банки відкривали бюджетні видаткові рахунки і на підставі бюджетних доручень Міністерства фінансів оплачували їхні витрати. Оплата відбувалася на кредитній основі, тобто без залучення відповідних коштів із бюджету. Наприкінці року дохідні й видаткові бюджетні рахунки в комерційних банках закривалися. Національний банк проводив підсумкові обороти за цими рахунками і визначав суму емісії, здійсненої комерційними банками у процесі фінансування бюджету. На суму емісії оформлялася заборгованість Міністерства фінансів Національному банку України.
Тогочасна практика касового виконання державного бюджету була розрахована на систему єдиного банку і не відповідала дворівневій банківській системі, яка почала формуватися в Україні наприкінці 80-х років. Дворівневою системою передбачено, з одного боку, відповідальність центрального банку за розмір емісії, а з іншого — економічну самостійність комерційних банків, що здійснюють операції у межах залучених коштів і банківського капіталу.
Згідно з Указом Президента «Про порядок виконання державного бюджету України» від 18 червня 1993 р. Національний банк за згодою Міністерства фінансів запровадив із другого півріччя 1993 р. єдину схему касового виконання бюджету — як державного, так і місцевих. Фінансування витрат відтоді здійснюється у межах доходів, що реально надійшли до державного бюджету, а також за рахунок кредитів, наданих Національним банком Міністерству фінансів.
Щоб поліпшити управління державними фінансами, 27 квітня 1995 р. Президент України підписав Указ «Про Державне казначейство». Постановою Кабінету Міністрів України від 31 липня 1995 р. затверджено Положення про Державне казначейство. Основними завданнями цього відомства стали організація виконання державного бюджету і державних позабюджетних фондів, здійснення контролю з використанням бюджетних коштів, а також облік касового виконання бюджету і складання відповідної звітності.
До запровадження казначейської системи касового виконання державного бюджету виконання бюджету здійснюється через установи уповноважених банків.
Касове виконання державного бюджету за доходами через банківську систему. Щоб підвищити надійність зберігання бюджетних коштів та посилити контроль за їхнім рухом і використанням, Кабінет Міністрів і Національний банк України визначають коло комерційних банків, уповноважених здійснювати касове виконання державного бюджету і державних позабюджетних фондів (крім Пенсійного фонду). З Національним банком і уповноваженими комерційними банками Головне управління Державного казначейства укладає угоди на здійснення відповідних розрахунково-касових операцій.
В установах Національного банку та уповноважених комерційних банків для органів Державного казначейства відкриваються дохідні рахунки. На балансові рахунки № 2510 (комерційні банки), 3510 (НБУ) «Кошти Державного бюджету України» зараховуються кошти, що безпосередньо надходять до державного бюджету; на балансові рахунки № 2500, 3500 «Кошти бюджетів України до розподілу» — загальнодержавні податки і збори, які потім розподіляються між державним і місцевими бюджетами або між місцевими бюджетами. Органи Державного казначейства отримують із дохідних рахунків виписки з додатком копій платіжних документів, завірених установою банку.
Для того щоб кошти до Державного бюджету України надходили правильно, згідно з бюджетною класифікацією, фінансові органи, органи Державного казначейства та Державної податкової адміністрації за місяць до початку бюджетного року подають відповідним установам комерційних банків списки платників податків за кожним районом, містом із зазначенням виду платежу, а також підрозділу бюджетної класифікації доходів, символів звітності банку та номерів рахунків, на які слід зараховувати платежі.
Кошти, що надійшли на рахунки № 2500, 3500, розподіляються банками між державним і місцевими бюджетами або тільки між місцевими бюджетами згідно з нормативами, встановленими Верховною Радою України. У разі їх порушення до банків застосовують відповідні фінансові санкції. Крім того, згідно з рішенням Кабінету Міністрів України їх можуть позбавити права обслуговувати місцеві бюджети.
Кошти, що надійшли на балансовий рахунок № 2510, установи комерційних банків щоденно, не пізніше 10-ї години, переказують на транзитні дохідні рахунки, відкриті у регіональних управліннях Національного банку. Водночас вони подають оперативний щоденний звіт «Доходи державного бюджету». У свою чергу, регіональні управління НБУ не пізніше 16-ї години переказують залишки коштів із транзитних рахунків на централізований дохідний рахунок Головного управління Державного казначейства України в Операційному управлінні НБУ (балансовий рахунок № 3510). Щоденно Головне управління Державного казначейства отримує від ОПЕРУ НБУ виписки із цього рахунку, а також оперативну звітність про доходи державного бюджету за видами доходів.
Щомісяця НБУ подає Державному казначейству звіт про доходи державного бюджету та аналогічну звітність за рік.
Касове виконання державного бюджету за видатками через банківську систему. Головне управління Державного казначейства фінансує видатки із державного бюджету в межах асигнувань, передбачених у Державному бюджеті України, і залишків коштів на балансовому рахунку №3513 «Кошти Державного казначейства України». Це — рахунок Головного управління Державного казначейства в ОПЕРУ Національного банку України. На нього щодня переказуються кошти, які надійшли на рахунок № 3510 «Кошти Державного бюджету України». Головне управління Державного казначейства подає в ОПЕРУ НБУ платіжні доручення для переказування надходжень на поточні бюджетні рахунки окремих міністерств і відомств, визначених Кабінетом Міністрів і Національним банком, головними розпорядниками бюджетних коштів. У свою чергу, на основі розрахункових документів цих міністерств і відомств кошти зараховуються на поточні бюджетні рахунки організацій та установ (тобто безпосередніх розпорядників бюджетних коштів), що відкриваються в уповноважених банках за такими балансовими рахунками:
№ 2520 (комерційні банки), 3520 (НБУ) «Поточні рахунки клієнтів, які утримуються з Державного бюджету України»;
№ 2523 (комерційні банки), 3523 (НБУ) «Бюджетні рахунки цільового характеру клієнтів, які утримуються з Державного бюджету України» тощо.
Банківською системою касового виконання державного бюджету, запровадженою в Україні, передбачено постійний рух бюджетних коштів по вертикалі. Спочатку вони концентруються на централізованому рахунку Головного управління Державного казначейства, проходячи шлях по ланцюгу: платник податків і зборів - банк платника - уповноважений банк - регіональне управління НБУ - ОПЕРУ НБУ. Потім кошти здійснюють зворотний шлях, кінцева мета якого - бюджетні рахунки безпосередніх розпорядників коштів. Вертикальний рух коштів різко знижує ефективність системи касового виконання державного бюджету. Як показала практика, певна частина бюджетних коштів затримується на проміжних ланках, розпорошується по рахунках міністерств і відомств. Слабким місцем банківської системи виконання бюджету є контроль за процесом виконання бюджету. До функцій комерційних банків та Національного банку не входять контроль за цільовим використанням бюджетних коштів, оперативне управління наявними коштами.
Щоб підвищити ефективність управління бюджетними коштами, Кабінет Міністрів і Національний банк України Постановою «Про впровадження казначейської системи виконання державного бюджету» від 14 січня 1997 р. передбачили запровадження в Україні казначейської системи виконання державного бюджету. Відтак повноваження учасників бюджетного процесу дещо змінюються. Кошти державного бюджету акумулюються на єдиному казначейському рахунку (сукупність бюджетних рахунків, відкритих Головному управлінню Державного казначейства та його територіальним органам за балансовими рахунками № 2513, 3513 «Кошти Державного казначейства України» в установах Національного банку та уповноважених комерційних банках), через який органи Державного казначейства здійснюють операції за бюджетними доходами і видатками згідно із законом про Державний бюджет України на відповідний рік, затвердженим Верховною Радою України. Органи Державного казначейства здійснюють попередній контроль за витрачанням бюджетних коштів, ведуть облік цих коштів і складають відповідну звітність. Банківська система акумулює кошти державного бюджету на єдиному казначейському рахунку, зберігає і переказує їх за дорученням органів Казначейства. За міністерствами й відомствами (головними розпорядниками бюджетних коштів) залишається право розподілу коштів за напрямами витрат, затвердженими в бюджеті. Органи Державної податкової адміністрації стежать за дотриманням податкового законодавства, забезпечують облік платників податків і зборів, контролюють своєчасність надання бухгалтерської звітності. Державна контрольно-ревізійна служба і Рахункова палата здійснюють подальший контроль за використанням бюджетних коштів.
Згаданою вище спільною постановою Кабінету Міністрів і Національного банку України від 14 січня 1997 р. передбачено поетапне запровадження в Україні казначейської системи касового виконання державного бюджету. На першому етапі, починаючи з 1997 р., поступово запроваджується касове виконання державного бюджету через територіальні органи Державного казначейства за видатками. Головне управління Державного казначейства за погодженням із Національним банком затвердило 21 березня 1997 р. Тимчасову інструкцію про порядок касового виконання бюджету за видатками та Положення про єдиний казначейський рахунок. На другому етапі передбачається поступове запровадження касового виконання державного бюджету через казначейську систему за доходами. Згідно з наказом Головного управління Державного казначейства від 29 квітня 1998 р. запроваджується експеримент з 1 травня 1998 р. по касовому виконанню державного бюджету за доходами органами Державного казначейства паралельно з установами банків.
Касове виконання державного бюджету за видатками через казначейську систему. Головне управління Державного казначейства доводить до головних розпорядників бюджетних коштів затверджені обсяги фінансування за підрозділами бюджетної класифікації. У свою чергу, головні розпорядники на основі отриманих даних складають розподіл бюджетних коштів по областях за підвідомчими установами, організаціями, а також розділами, параграфами і статтями бюджетної класифікації. Головне управління Державного казначейства, отримавши від розпорядників розподіл бюджетних коштів, переказує гроші своїм територіальним управлінням, щоб забезпечити фінансування видатків державного бюджету. Кошти зараховуються на бюджетні рахунки єдиного казначейського рахунку, відкриті для територіальних управлінь в установах банків за балансовими рахунками № 3513 (НБУ), 2513 (комерційні банки) «Кошти Державного казначейства України». На підставі виписок, отриманих із банківських установ, органи Казначейства зараховують одержані кошти на реєстраційні рахунки, відкриті в органах Казначейства на ім'я розпорядників коштів, з метою обліку як надходження грошей, так і їх витрат.
Для відкриття рахунків та заведення особових справ розпорядники коштів згідно із затвердженою інструкцією подають до органів Казначейства відповідні документи. Рахунки відкриваються на один бюджетний рік і щорічно поновлюються. При цьому бюджетні рахунки розпорядників коштів (бюджетних установ та організацій) в установах банків закриваються. Фінансування та оплату їхніх витрат здійснюють органи Державного казначейства на підставі затверджених кошторисів доходів і видатків. Кошторис є основним документом, який визначає загальний обсяг, цільовий напрям і поквартальний розподіл коштів.
Для оплати витрат розпорядники бюджетних коштів подають до органів Казначейства платіжні доручення, до яких додаються відповідні рахунки, рахунки-фактури, накладні, акти про виконані роботи тощо. Органи Казначейства перевіряють правильність заповнення розрахункових документів, необхідність і доцільність видатків, а також наявність коштів на відповідному реєстраційному рахунку.
Розпорядники бюджетних коштів подають розрахункові документи за формами, встановленими Національним банком України. Зазначені документи оформляються органами Казначейства і скріплюються відбитком його печатки. Після цього їх у вигляді електронних розрахункових документів подають до уповноваженого банку каналами зв'язку у системі «клієнт — банк» без надсилання реєстрів у паперовій формі. Якщо ж розрахунки здійснюються без застосування електронної системи, то документи подаються у паперовій формі.
Оплата