Xreferat.com » Рефераты по праву » Римское право

Римское право

за допомогою дрібних поступок («соціальні мотиви») класові протиріччя, що надто загострилися.

Змінюється і мова права. Точні і карбовані формулювання розбавляються витіюватими фразами, відбувається змішення юридичних термінів, раніше чітко що відмежовувалися один від одного; в тексти законів вторгаються моралізуючі положення, риторичні обороти, юридична думка тоне в багатослівності і пихатих фразах у славу імператорів.

Право зазнає “феодалізації”. У нього проникають норми місцевого, звичайного права, правові погляди народів, що населяли Імперію, зокрема греків, сірійців, балканських народів. Римське право втрачає універсальний характер, пристосовується до більш простих відносин раннєфеодального суспільства. Класичне римське право поступово вдається до забуття. «На зміну яскравим фарбам заходу Римської імперії приходить похмурий ранок середніх віків».

Розвиток права не міг відбуватися лише завдяки розвитку держави, хоча з викладеного вище матеріалу складається таке враження. Для висвітлення усіх “фарб” тогочасного стану права потрібно розібратися не тільки з його розвитком на протязі даного проміжку часу, але й висвітлити працю тогочасних юристів.

Діяльність юристів виражалася в трьох функціях:

a) cavere – складання формул різних частноправових актів, що здійснюються окремими особами (заповітів, актів продажу і т.п.). Щоб оцінити значення цієї функції, треба брати до уваги суворий формалізм римського права, при якому пропуск хоч би одного слова знесилював довершений акт, робив його юридично нікчемним;

б) agere – ради відносно пред'явлення позову і порядку ведення збудженої справи. І в цьому випадку допомога юристів була істотна в зв'язку з формалізмом і ритуальностю древньоримського процесу по частноправових спорах. Але вона зводилася до одних тільки рад, тому що римляни не допускали прямого представництва (виступу однієї особи від імені іншого), і зацікавлений повинен був вести справу самостійно, лише покладаючись на поради юриста, але без безпосередньої його участі в процесі;

в) respondere – відповіді на юридичні питання, що виходили від приватних осіб. У такій формі юристи давали тлумачення діючому праву, а у випадках його недостатності або практичній непридатності пропонували свої власні рішення. Їх відповіді юридично обов'язкової сили не мали. Проте вони мали вплив на практику, що ставав тим значніше, ніж переконливіше їх обгрунтованість і чим вище авторитет їх автора. Саме ця функція згодом зіграла вирішальну роль в забезпеченні активної участі видатних римських юристів в загальному нормотворчому процесі. З особливою силою така участь виявилася в класичний період розвитку римського приватного права. [III. 1; 45]

До загальної функції respondere, яку юристи здійснювали і раніше, імператор Август приєднав надане деяким юристам ius respondendi - право давати в письмовому вигляді по запитам учасників суперечки юридичні рішення владою імператора (ех auctoritatae principis) з приданням ним тим самим якості обов’язковості. Застосовані до конкретної суперечки, ці рішення силою свого авторитету впливали на долю інших однорідних суперечок, що і надавало їм відоме нормативне значення.

За аналогією таких рішень проводилися як нові ідеї, так і вже виражені в різних літературних джерелах. Найбільш поширеними видами юридичних літературних творів були: інституції (institutiones) підручники по праву; коментарі (commentariis) тлумачення діючого, головним чином, преторського, права; дигести (digesta) коментарі (нерідко в поєднанні з критикою) висловлювання юристів колишніх часів; регули (regulae) збірники стисло виражених юридичних правил, афоризмів і приказок.

До класичного періоду відноситься також утворення двох шкіл або напрямів в римській юриспруденції: прокульянців, яких очолював Лабеон, а потім його учень Прокул, і сабіньянців, у розділі яких стояв Капітон, а пізніше його послідовник Сабін. Яких небудь повних даних, достатніх для того, щоб судити про особливості кожної з цих шкіл, не збереглося. Відомі лише їх розходження з окремих приватних питань, наприклад, з питання про специфікацію, тобто про долю речі, виготовлену для себе з чужих матеріалів без злого наміру (внаслідок невідання, помилки і т.п.). Сабіньянці вирішували цю суперечку на користь власника матеріалів, а прокульянці на користь їх обробника (специфіканта). Якщо судити лише по викладених розходженнях між двома названими школами, то більш прогресивною була позиція прокульянців. До такого висновку приводять і деякі інші відомості, що дійшли до нас про контроверзи, що їх розділяли.

У створенні класичного римського права не менша роль, ніж претору, належала римським юристам

Судовий процес того часу – це легісакційний процес. Ця форма найдавніша римська форма судового розгляду спірних випадків, як вона малюється законами XII таблиць.

Процес цей складався з двох стадій: перша називалася ін юрі, друга - ін юдицис. Перша стадія була суворо формальною, друга –характеризується вільною процедурою.

У першій стадії позивач і відповідач прибували в призначений день на форум до магістрату, яким для даних випадків зробився згодом претор, друга після консула магістратура Рима. Тут, після виголошення клятв, виражених в точно визначених для кожного даного випадку словах, претор якщо ніхто не збивався в виголошенні повинної, суворе визначеної формули, призначав день суду (друга стадія процесу) і визначав суму грошей, яку та або інша з тяжущихся сторін повинна була внести (в храм) у вигляді застави правоти. Програш справи вів до програшу застави і таким чином Рим захищав себе від сутяжників.

Для другої стадії процесу претор призначав суддю (з списку кандидатів, затверджених сенатом), самий день суду і зобов'язував тяжущихся підкоритися суддівському рішенню. На цьому перша стадія легісакціонного процесу завершувалася. На його другій стадії суддя вислухував сторони, свідків розглядав представлені докази, якщо вони були, і виносив рішення. Воно було остаточним, бо ні апеляції, ні касації найдавніше право Рима не знало.

З плином часу легісакціонний процес витісняється простим (безформальним) формулярним процесом, в якому вирішальна роль належить претору, його формулі, що була юридичною основою для збудження позову і його суддівського дозволу.


Правове становище римських громадян


Поняття “особи" і правоздатності

Рабовласницьке суспільство визнавало особою (persona), тобто істотою, здатною мати права, не кожну людину. Це суспільство було особливо наочним свідченням того, що правоздатність (здатність бути суб'єктом, носієм прав) не є природжена властивість людини, а представляє, як і сама держава і право, надбудовче явище на базисі економічних відносин суспільства. Іншими словами, правоздатність корінити в соціально-економічному ладі даного суспільства в даний період його розвитку.

У Римі існував численний клас людей - раби, які були не суб'єктами, а об'єктами прав. Варрон (I ст. до н.е.) ділить знаряддя на німі (наприклад, вози); видаючі нечленороздільні звуки (худоба) і обдаровані мовою (раби). Раб називається instrumentum vocale, говорячим знаряддям [I; 7; 56].

З іншого боку, сучасна відмінність осіб фізичних (тобто людей) і юридичних (тобто різного роду організацій, наділених правоздатністю) в Римі розроблено не було, хоч і було відомо в практиці.

Тому, що тепер називається правоздатністю, в Римі відповідав термін caput. Повна правоздатність складалася з трьох основних елементів або станів (status):

1) status libertatis - стан свободи,

2) status civitatis - стан громадянства,

3) status familiae - сімейний стан.

З точки зору status libertatis, розрізнювалися вільні і раби; з точки зору status civitatis, - римські громадяни і інші вільні особи (латини, перегріни); з точки зору status familiae, - самостійні (sui iuris) батьки сімейств (patres familias) і підвладні який-небудь paterfamilias (особи alieni iuris, “чужого права"). Таким чином, повна протилежність передбачала: вільний стан, римське громадянство і самостійне положення в сім'ї.

Зміна в якому-небудь з статусів носила назву capitis deminutio. Зміна в status libertatis називалася сapitis deminutio maxima (найвище, найбільш істотне); зміна status cfivitatis називалася capitis familiae визначалося як capitis deminutio minima (найменше).

Зрозуміло, регламентація правоздатності не була однаковою у всі періоди римської історії. Разом з розвитком економічних відносин йшов розвиток і правоздатність вільних людей. По мірі перетворення Рима з невеликої сільськогосподарської общини у величезну державу з розвиненою зовнішньою торгівлею строкаті відмінності правоздатності окремих груп вільного населення (римських громадян, латинів, перегринів) стали згладжуватися, провалля між вільним і рабом як і раніше залишалося. Зрештою був досягнутий великий для того часу результат - формальна рівність вільних людей в області приватного права.

Володіння тим або іншим статусом могло бути предметом суперечки. На цьому грунті з'явилися спеціальні види захисту правоздатності - так звані статутні позови (наприклад, позов про визнання особи вільновідпусником, що пред'являється проти того, хто затримує цю людину як раба, і т.п.) [II; 7; 58].


Правове становище римських громадян.

Римське громадянство набувалось передусім шляхом народження (в законному браку) від римських громадян, потім - шляхом відпущення на свободу з рабства, а також за допомогою надання римського громадянства іноземцеві.

Припинялося римське громадянство або смертю, або в результаті capitis deminutio maxima. Ця остання (після різних історичних змін) в епоху Юстініана наступала у разі присудження до найбільш важких карних покарань і т.д., у випадках захоплення римського громадянина у владу ворогів або принаймні недружнього народу (проте, у разі подальшого повернення на римську територію така особа відновлювалося у всіх правах; це називалося ius postliminii).

Правоздатність римського громадянства в області приватного права складалася з двох основних елементів: ius conubii, тобто права одружуватися по законну, при якому діти діставали права римського громадянства, а батькові належала влада над дітьми, і ius commercii - по визначенню Ульпіана emendi vendendique invicem ius, тобто право торгувати, здійснювати операції, а отже, придбавати і відчужувати майно.

Істотне значення мало розподіл римських громадян на вільнонарожденних і вільновідпускників (libertini); останні не тільки знаходилися в залежності від своїх патронів (тобто що відпустили їх на свободу), але нерідко і експлуатувалися ними.

У III ст. н.е. формально була проголошена рівність в правоздатності. Насправді повного урівняння не сталося. Часткова нерівність відгукнулась утворенням в період імперії станів, які супроводилися прикріпленням до професій. Розрізнювалися наступні стани: сенатори, вершники, військовий стан, міські декуріони або куріали, торговці, ремісники, селяни.

Станові і інші соціальні відмінності особливо сильно давали про себе знати в області податкового обкладення і взагалі в публічному праві; але вони позначалися і в області приватного права, наприклад на допускався шлюб між сенатором і вільновідпущенниками та інше [II; 7; 60].

У сучасному праві розрізнюють правоздатність і дієздатність (тобто здатність здійснювати дії з відповідними юридичними наслідками). Римське право на знало відповідних категорій, однак в Римі не за кожною особою визнавалася здатність здійснювати дії з юридичними наслідками.

Дієздатність людини завжди і скрізь передусім залежить від віку, оскільки розуміння значення дій, що здійснюються і здатність володіти собою і тверезо ухвалювати те або інше рішення приходить лише з роками. У Римському праві розрізнювалися: infantes (до 7 років) - цілком недієздатні; impuberes (хлопчики від 7 до 14 років, дівчинки від 7 до 12 років).

Impuberes визнавалися здатними самостійно здійснювати такі операції, які ведуть до одного лише придбання для неповнолітнього (без яких-небудь втрат або встановлення обов'язків). Для здійснення дій, які можуть привести до припинення права неповнолітнього або до встановлення його обов'язку, був потрібен дозвіл хранителя (auctorias tutoris), який повинен був даватися неодмінно при самому здійсненні операції (не раніше і не пізніше). Хранителем був звичайно найближчий родич по вказівці батька неповнолітнього, зробленій в його заповіті, або за призначенням магістра. Хранитель зобов'язаний був піклуватися про особистість і майно неповнолітнього. Відчужувати майно неповнолітнього хранитель не мав права, за винятком випадків, коли це було безумовне необхідно.

Якщо неповнолітній здійснював операцію без дозволу хранителя, вона юридично зобов'язувала його тільки в межах отриманого збагачення.

Наступний рівень віку складав період з 14 (для жінок з 12) до 25 років. У цьому віці особа була дієздатною. Але на прохання таких осіб претор (в останні роки республіки) став давати їм можливість відмовитися від укладеної операції і відновити те майнове положення, яке було до здійснення операції (так звана реституція, restitutio in integrum). З II ст. н.е. за особами, що не досягли 25 років, стали визнавати право обирати собі куратора (опікуна).

Джерела римського права дають матеріал для того, щоб визначити, чим попечительство відрізнялося від опіки. Історично ці два інститути склалися так, що опіка призначалася над неповнолітніми, а також (аж до класичного періоду) над жінками незалежно від віку; попечительство ж встановлювалося відносно повнолітніх, не досягших 25 років, а також відносно психічнохворих.

Якщо повнолітній, просив призначення опікуна, він ставав обмеженим в своїй дієздатності в тому значенні, що для дієвості операцій, що здійснюються ним, з якими пов'язане зменшення майна, була потрібна згода (consensus) опікуна, яка могла бути дана в будь-який час (зазделегідь або при здійсненні операції, або у вигляді подальшого схвалення). Молоді люди у віці 14 (12) - 25 років могли без згоди опікуна здійснювати заповіт, а також одружуватися.

На дієздатність фізичної особи впливали також всякого роду душевні хвороби. Психічнохворі і слабкі розумом признавалися недієздатними і знаходилися під попечительством. Тілесні недоліки впливали тільки у відповідній сфері діяльності; наприклад, оскільки договір стипуляції здійснювався в формі усного питання і відповіді, то його не могли здійснювати ні німі, ні глухі і т.п.

Обмежувалися в дієздатності також марнотратники, тобто особи слабовільні, не здатні дотримувати необхідну міру у витрачанні майна і тому так що марнують його, що створювалася загроза повного розорення. Марнотратнику призначали опікуна, після чого марнотратник міг самостійно здійснювати тільки такі операції, які направлені лише на придбання; крім того, марнотратник визнавався відповідальним за делікти (правопорушення). Операції, пов'язані із зменшенням майна або встановленням зобов'язання, марнотратник міг здійснити тільки із згоди опікуна. Складати заповіт марнотратник не міг.

Протягом ряду віків існували серйозні обмеження правоздатності і дієздатності для жінок. У республіканському римському праві жінки знаходилися під вічною опікою домовласника, чоловіка, найближчого родича. У кінці класичного періоду було визнано, що доросла жінка, що не перебуває під владою ні батька, ні чоловіка, самостійна в управлінні і розпорядженні своїм майном, але не має право приймати на себе в тій або іншій формі відповідальність по чужих боргах. У праві Юстініановської епохи обмеження правоздатності і дієздатності жінки були послаблені.

Як обставина, що відбивалася на правовому положенні римського громадянина, потрібно згадати ще применшення честі. Однією з самих серйозних форм применшення честі була infamia, ганьба. Infamia наступала:

а) як наслідок засудження за карний злочин або за приватне правопорушення, що особливо порочить, внаслідок присудження по позовах з таких відносин, де передбачається особлива чесність (наприклад, з договору доручення, товариства, зберігання), з відносин з приводу опіки і т.п.;

б) безпосередньо внаслідок порушення деяких правових норм, що стосуються браку (вважалася infamis вдова, що одружилася знову до закінчення року після смерті першого чоловіка), або в зв'язку із заняттями ганебною професією (наприклад, зводництвом і т.п.).

У класичному праві обмеження, пов'язані з infamia, були досить значні. Personae infames не могли представляти інших в процесі, а також призначити процесуального представника собі; таким особам не дозволялося одружуватися законно з особою вільнонародженою, вони були обмежені в області спадкового права.

Від personae infames відрізнялися personae turpes - це особи, які признавалися громадською думкою ганебними по загальному характеру своєї поведінки. Найбільш істотним обмеженням personae turpes було обмеження в області успадкування.

Мала важливе значення і таку форму ганьби, як intestabilitas. Ще в законах XII таблиць була постанова, що особа, що брала участь в операції як свідок і що відмовилася потім свідчити на суді з приводу цієї операції, признається intestabilis, тобто нездібним так чи інакше брати участь (ні як сторона, ні як свідок) в здійсненні операцій, що вимагають участі свідків (наприклад, не здібно скласти заповіт).


Правове становище латинів і перегримів

Латинами спочатку називалися жителі Лациума, що отримали латинське громадянство до середини III ст. до н.е. Потім також стали називати членів колоній, утворених Латинським Союзом, і колоній, влаштованих Римом на завойованих територіях (latini coloniarii). Після союзницької війни (90-89 рр. до н.е.) ius latini право латинського громадянства стали розуміти як технічний термін, що означав певну категорію правоздатності. Така послідовність надавалася окремим особам і цілим областям.

Правове положення latini veteres не відрізнялося (в області майнового права) від положення римських громадян; ius conubii вони мали тільки в тих випадках, коли це право було спеціально надане. З 268 р. до н.е. права латинського громадянства в цьому вигляді вже не надавалися. Latini coloniarii не мали ius conubii; ius commercii, а також здатність вести цивільний процес (ius legisactionis) ця категорія латинів в більшості випадків мала, але складати заповіт latini coloniarii не мали права.

Латинам була відкрита можливість легко отримати права римського громадянства. Спочатку для цього було досить переселитися в Рим. Але оскільки подібні переселення сильно скорочували населення латинських міст, то з початку II ст. до н.е. була встановлена вимога, щоб при такого роду переселенні латин залишав в рідному місті чоловіче потомство. Після союзницької війни в I ст. до н.е. всі латини, що жили в Італії, дістали права римського громадянства.

Latini coloniarii діставали права римського громадянства різними способами; зокрема, римське громадянство отримували також латини, що виконували обов'язки декуріона (члена муніципального сенату).

Перегримами називалися чужоземці що не перебували в підданстві Рима, так і римські підлеглі, що не отримали ні римської, ні латинської правоздатності. Такі “чужаки" в найдавнішу епоху вважалися безправними. З розвитком господарського життя це безправ'я стало нетерпимим і перегріни були визнані провоздатними по ситемі ius gentium.

На початку III ст. Каракалла надав права римського громадянства підданим Римської держави.


Правове становище рабів.

З самих древніх часів, з яких дійшли до нас відомості про Римську державу, і аж до кінця його існування римське суспільство було рабовласницьким.

Соціальне положення рабів було неоднаковим на різних етапах римської історії. У найдавнішу епоху раби в кожній окремій сім'ї були небагаточисленими; вони жили і працювали спільно зі своїм господарем і його підвладними і у побутових умовах не дуже різко відрізнялися від них. По мірі завоювання число рабів сильно збільшилося і рабство залишалося основою всього виробництва. Вони стали жити окремо від своїх добродіїв: не тільки зникла минула патріархальність відносин, але здійснювалася безпощадна експлуатація рабів. Раб виконує величезну виснажливу роботу, а живе в самих важких умовах; трохи легшими були умови життя рабів, що належали державі. Свавілля і експлуатація з боку рабовласників штовхали рабів на повстання.

Правове становище рабів визначалося тим, що раб - не суб'єкт права; він - один з категорій найбільш необхідних в господарстві речей, так званих res mancipi, поряд з худобою або як додаток до землі.

Влада рабовласника над рабом безмежна; вона є повним свавіллям; пан може раба продати, навіть убити. Раб не може одружитися, що визнається законом; союз раба і рабині (contubernium) - відношення чисто фактичне.

Пекулій. Якщо проте які-небудь проблиски визнання особистості раба мали місце, то це відбувалося в інтересах самого рабовласника, мало на меті розширити і поглибити експлуатацію рабів.

На цьому грунті склався інститут рабського пекулія. Терміном “пекулій", що походить, ймовірно, від слова pecus, худоба, називалося майно, що виділяється з спільного майна рабовласника в управління раба (цей інститут практикувався і відносно підвладних дітей).

Управляти майном неможливо без здійснення різних операцій (купівлі-продажу, найма і інш.). Тому, не визнаючи раба правоздатною особою, визнали, однак, юридичну силу за операціями, що здійснюються ним, зрозуміло, в таких межах, які відповідали положенню пекулія як форми експлуатації. Саме раби, що мають пекулій, признавалися здатними зобов'язуватися, але отримувати для себе права не могли; всі їх придбання автоматично поступали в майно пана. Проте, раб міг придбати право вимоги, але без права на позов, “натурально". Реалізація такого права була можлива тільки у разі відпущення раба на свободу: si manumisso solvam, liberor, тобто, якщо я сплачу рабу після його звільнення, це законний платіж.

Таким чином, надання рабу пекулія і визнання певною мірою юридичної сили за діями раба дозволяли рабовласнику ширше експлуатувати раба не тільки для виконання різних фізичних робіт, але і для здійснення через його особу юридичних дій, а це було важливе для рабовласників по мірі розвитку рабовласницького способу виробництва і зростання товарно-грошових відносин.

Зрозуміло, така примітивна побудова - по операціях раба права набуваються паном, а обов'язки лягають на раба,

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: