Xreferat.com » Рефераты по праву » Римское право

Римское право

не могло зберегтися з розвитком торгівлі і з ускладненням господарського життя. Бажаючих вступати в операції з рабами при повній безвідповідальності по цих операціях самого рабовласника знайшлося б небагато. Правильно зрозумілий інтерес рабовласника вимагав, щоб треті особи, з якими вступав у ділові відносини раб, могли розраховувати на можливість здійснення своїх прав по операціях з рабами. Тому претор ввів ряд позовів, які давалися як додаткові (до незабезпеченого позовом зобов'язання самого раба), проти рабовласника.

Факти виділення майна в самостійне управління раба стали з розвитком господарського життя розцінювати як згода домовласника нести в межах пекулія відповідальність за зобов'язаннями, які приймалися рабом в зв'язку з пекулієм. Таким чином, якщо операція довершена рабом на грунті управління виділеним йому пекулієм, рабовласник відповідав перед контрагентом раба actio de peculio, в межах пекулія (якщо раб, маючи пекулій в сумі 500, купив щось на 700, до його пана продавець міг пред'явити позов тільки в сумі 500). Проте, якщо пан отримав по операції раба збільшення майна, так зване збагачення, в більшій сумі, він відповідав в межах збагачення (але вже по іншому позову: actio de in rem verso, буквально - позов про того, що поступив в майно).

Якщо пан призначив раба прикажчиком (institor) в своєму торговому підприємстві або взагалі приставив його до такої справи, з якою неминуче пов'язане здійснення операцій, рабовласник відповідає по операціях, що відносяться згідно із загальноприйнятими поглядами до кола діяльності даного прикажчика і т.п. Наприклад, якщо раб-прикажчик закупив товар для підприємства і не розплатився за нього, пан несе відповідальність по actio institoria в розмірі вартості товару; якщо раб на прохання покупця прийняв від нього речі на зберігання, пан по цій операції, як такої що не відноситься до сфери повноважень прикажчика, не відповідає (якщо раб був поставлений шкіпером на кораблі, позов називався actio exercitoria).

Нарешті, якщо пан просто уповноважив раба на здійснення тієї або іншої операції (тобто дав розпорядження, iussu), контрагент раба отримував проти пана actio quod iussu. Якщо раб здійснить правопорушення (наприклад, знищить або пошкодить чужі речі), до рабовласника потерпілий міг пред'явити actio noxalis (noxa - шкода). У цьому випадку рабовласник був зобов'язаний або відшкодувати заподіяну шкоду, або видати винного раба потерпілому для відробляння суми заподіяної шкоди.

Рабство встановлювалося наступними способами:

1) народженням від матері-рабині (хоч би батьком дитини була зведена особа; навпаки, якщо батько - раб, а мати - вільна, дитина признавалася вільною);

2) взяттям в полон або просто захопленням особи, що не належить до держави, пов'язаної з Римом договором;

3) продажем в рабство (в древню епоху);

4) позбавленням свободи в зв'язку з присудженням до смертної страти або до робіт в копальнях (присуджений до смертної страти розглядався як раб).

Припинялося рабство мануміссією (відпущенням на свободу).

У деяких випадках раб, відпущений на свободу, міг повернутися знов у стан рабства (наприклад, внаслідок вияву грубої невдячності відносно особи, що відпустила його на свободу).


Правове становище вільновідпущеників.

У класичному римському праві правове положення вільновідпущенника визначалося в залежності від прав особи, що відпустила наволю: наприклад, раб, відпущений на свободу квиритським власником, отримував права римського громадянина, а відпущений на свободу особою, право власності якого спиралося не на цівільну особу, а на преторський эдикт, отримував тільки латинське громадянство. При Юстініані ці відмінності були згладжені: якщо манумісія виконана згідно із законом, вільновідпущенник ставав римським громадянином.

Однак, навіть отримуючи римське громадянство, вільновідпущенник (або лібертін) за своїм правовим положенням не цілком прирівнювався до вільнонародженного (ingenuus).

В області приватного права існували, по-перше, деякі спеціальні обмеження правоздатності вольновідпущенника; наприклад, до Августа вільновідпущеннику заборонялося одружуватися з особою вільнонародженою; заборона шлюбу вільновідпущенника з особою сенаторського звання зберігалася аж до Юстініана. По-друге, лібертин знаходився в залежності від свого колишнього пана (що іменувався його патроном).

Так, патрон мав право:

а) на obsequim, шанобливість лібертина відносно патрона; це мало, наприклад, практичне значення в тому відношенні, що вільновідпущенника не міг викликати патрона на суд і, отже, був беззахисний проти свавілля патрона;

б) на operae, виконання послуг для патрона (по суті моральний обов'язок, але вона звичайно підкріплялася договором і перетворювалася в юридичну). Обов'язок лібертина виконувати operae приводила до такої експлуатації, що претор був вимушений все-таки виступати з деякими обмежувальними заходами;

в) на bona, тобто патрону певною мірою належало право на успадкування після вільновідпущенника, а також право на аліменти з боку вільновідпущенника. Таке право належало у разі потреби не тільки самому патрону, але і його дітям і батькам.


Правове становище колонів.

Під ім'ям колона в класичну епоху мали на увазі орендаря землі (дрібного фермера), формально вільного, хоч економічно залежного від землевласника. Поширення дрібної земельної оренди було викликане економічним становищем Римської держави. З припиненням загарбницьких воєн, що давали Риму величезну масу рабів, прилив рабської сили припинився, а нестерпні умови, в яких перебували раби, приводили до того, що їх смертність значно перевищувала народжуваність. Рабської сили перестало вистачати для обробки землі. Що Процвітаюче в останні роки республіки плантаторське господарство побудоване на рабстві перестало бути вигідним; римські землевласники стали вважати за краще здавати землю в оренду дрібними дільницями, нерідко навіть не за грошову винагороду, а за відому частку урожаю (орендарі-дільщики, coloni partiarii) і з покладанням на орендаря також обов'язку обробляти і землю власника (“панщина"). Ці дрібні орендарі по малопотужності своїх господарств в більшості випадків були вимушені вдаватися до позик у своїх господарів і виявлялися в борговій від них залежності. У період абсолютної монархії положення колонів ускладнилося ще в зв'язку з податковою політикою імператорів. Колони були обкладені натуральною податтю, причому в податкових документах вони приписувалися до відповідних земельних дільниць.

Ці обставини приводили до того, що, з одного боку, землевласник гострозоро стежив за тим, щоб його неоплатний боржник-орендар не йшов з дільниці, а, з іншого боку, і держава була стурбована тим, щоб землі не залишалися без обробки і щоб податки із землі і податі з самого колона поступали справно. На цьому грунті фактичне безправ'я колонів стало перетворюватися в юридичне, шляхом видання відповідних постанов. У IV ст. н. е. закон заборонив вільним орендарям, що сидять на чужих землях, залишати дільниці, що орендуються, а землевласникам було заборонено відчужувати свої землі окремо від колонів, що сидять на них. У результаті колони з вільних (хоч би формально-юридично) людей перетворюються в кріпаків, в “рабів землі". Колонат в цьому значенні був зародком феодалізму.

На положення кріпаків переводилися іноді підкорені народи, що переселялися на римську територію. У деяких провінціях (наприклад в Єгипті) подібного роду відносини були відомі ще до завоювання цих провінцій Римом. У колонат переростало іноді також і користування пекулієм з боку рабів, які прикріплялися в цих випадках до земельних дільниць. Остання обставина ще більш стирала відмінності між рабом і кріпосним колоном. Колон стає особою хоч і вільним, але дуже близьким по соціальному і юридичному положенню до раба. Колон стає пов'язаним із землею, яку він сам по своїй волі не може залишити і від якої не може бути відірваний проти своєї волі. Колон має право одружитися, мати власне майно. Але він прикріплений до землі, притому не тільки особисто: діти його також стають колонами. Подібно рабам колони могли в окремих випадках відпускатися на свободу, але це звільнення означало для них і “звільнення" від земельної дільниці, якою вони годувалися.


Юридичні особи.

Римські юристи не розробили поняття юридичної особи як особливого суб'єкта, що протиставляється особі фізичній, в зв'язку з тим, що відносини, на грунті яких виникають юридичні особи, в римському житті були досить розвинені. Проте вже в законах XII таблиць згадувалися різні приватні корпорації релігійного характеру (collegia sodalicia), професійні об'єднання ремісників і т.п. З течією часу кількість корпорацій (публічного характеру, так і приватного) росло [II; 7; 63].

У древньореспубліканському праві ще не було майна корпорації, це була загальна власність членів корпорації, але тільки неподільна, поки існувала корпорація. У разі припинення корпорації майно ділилося між останнім складом її членів. Корпорація, як така, не могла виступати в цивільному процесі.

Разом з тим римські юристи стали звертати увагу на те, що в деяких випадках майно не належить окремим громадянам, а закріпляється за якимсь об'єднанням загалом і окремі його члени виявляються відносно майнових прав відособленими. Так, римський юрист Марциан помічає, що театри, ристалища і тому подібне майно належить самій общині як деякому цілому, а не окремим її членам, і якщо община має раба, то це не означає, що окремі громадяни (члени міської общини) мають якусь частку права на цього раба. Інший юрист (Алфен) приводив наступне порівняння. Час від часу на кораблі доводиться зміняти то одну частину, то іншу, і може наступити момент, коли всі складові частини корабля зміняються, а корабель буде все той же. Так, затверджував Алфен, і в легіоні одні вибувають, інші знову вступають, а легіон залишається все тим же. Нарешті, третій юрист (Ульпіан) говорив, що в корпоративному об'єднанні (universitas) не має значення для буття об'єднання, чи залишаються в ньому весь час одні і ті ж члени, або тільки частина колишніх, або всі замінені новими; борги об'єднання не є боргами окремих його членів, і права об'єднання ні в якій мірі не належать окремим його членам [II; 7; 63].

Таким чином, римські юристи відмічали той факт, що в деяких випадках права і обов'язки належать і не простим групам фізичних осіб (як це має місце при договорі товариства), а цілої організації, що має самостійне існування, незалежно від складаючих її фізичних осіб. Це останнє положення наочно виражається при порівнянні universitas або collegium (корпорації) з товариством (societas). Смерть одного з учасників товариства спричиняє припинення товариства; якщо товариші, що навіть залишилися будуть продовжувати ту справу, для якої утворилося товариство, це розглядається юридично, як мовчазне укладення нового товариського договору в іншому складі. Навпаки, смерть одного з членів universitas ніякого впливу на існування universitas ніякого впливу не надає (хіба лише спад членів буде так великий, що не виявиться необхідного згідно із законом мінімального числа членів). Рівним образом вступ нових членів в universitas ніскільки незмінює цього об'єднання, тоді як приєднання до членів товариства нової особи означає утворення нового товариства [II; 7; 64 ].

Є ще одна відмінність: в товаристві у кожного з членів є певна частка в майні, яка при його вибутті виділяється йому; навпаки, в universitas все майно належить самому об'єднанню, і тому вибуваючий член не має права вимагати виділення якої-небудь частки цього майна.

Назва “юридична особа" римському праву не було відомо; новітні дослідження показали, що в латинській мові навіть не було спеціального терміну для позначення установи. Римськими юристами була розроблена і суть цього явища. Вони обмежуються лише визнанням факту приналежності прав різним організаціям. Вони порівнювали ці організації з людиною, з особою фізичною, і говорили, що організація діє personae vice (замість особи, як особа), privatorum loco (замість окремих осіб, на положенні окремих осіб). У цьому можна бачити зародок “теорії фікції юридичної особи", що з'явилася в середні віки і що набула поширення в зарубіжній теорії права [II; 4; 30].

Окремі приклади такого роду суб'єктів, що зустрічаються в джерелах: скарбниця (республіканська - aerarium, імператорська - fiscus), муніципії, різні союзи облич однієї професії (булочник, м'ясників, ремісників і т.д.), decuriae apparitorum (союз нижчих державних службовців), добродійні установи і інш.

Виникнення юридичних осіб. По законах XII таблиць допускалася майже повна свобода утворення колегій, асоціацій і т.п. Члени подібного роду об'єднань були вільні прийняти для своєї діяльності будь-яке положення (статут), лише б в ньому не було нічого що порушує публічні закони. Цей порядок вільного cтворення колегій, запозичений, зі слів Гая, із законодавства Солона, тобто з грецького права, проіснував до кінця республіки. З переходом до монархії вільне утворення колегій стало збуджувати підозру зі сторони принцепсів і виявилося політично неприйнятним. Ще Юлій Цезар, скориставшись як мотивом деякими зловживаннями, що мали місце на грунті вільного утворення колегій, запустив всі корпорації, крім тих, що виникли в давню епоху. Після цього Август видав спеціальний закон, по якому жодна корпорація (крім релігійних і деяких привілейованих, наприклад похоронних товариств) на могла виникнути (з юридичним її визнанням) без попереднього дозволу сенату і санкції імператора (так звана дозвільна система).

Припинялася юридична особа з досягненням мети його діяльності, розколом особистого складу (класичні юристи визнавали як мінімальне число членів - три), а також якщо діяльність організації приймала протизаконний характер.

Правоздатність юридичних осіб в Римі розумілася декілька своєрідно в порівнянні з сучасним її розумінням. Наприклад, юридична особа признавалася здатним мати права патронату, що носили майже сімейний характер, і не вважалося (за невеликіми виключеннями) здатними отримувати майно по спадщині і т.п.

Справи юридичної особи вели фізичні особи (по сучасній термінології - органи юридичної особи), що обиралися для цієї мети (на основі статуту), наприклад в добродійних установах - oeconomus, в міських общинах - actor.

Зміни у суспільному житті напередодні та у період імперії


Суспільний та державний устрій древнього Риму в середині ІІ ст. до н.е.


Перетворення Риму в світову державу спричинило у сучасників здивування. Полібій на початку своєї праці писав: “Де знайти людину таку легковажну, яка не побажала б зрозуміти, яким чином і при яких суспільних установах майже весь відомий світ підкорився єдиній владі римлян протягом неповних п'ятдесяти трьох років?” [I. *.] (з кінця другої Пунічної війни до перемоги над Македонією). Сам Полібій схильний пояснювати піднесення Рима досконалістю його політичного усторою. Він знаходить, що в римському державному устрої поєднувалися всі три форми правління: монархія, аристократія і демократія. Це поєднання різних форм і було, по Полібію, заставою успіху римлян в їх зовнішній і внутрішній політиці. Така була відповідь теоретика, прагнучого пояснити прояви суспільного життя на основі поширених в епоху еллінізму політичних теорій. На основі викладу конкретної історії. У того ж Полібія можна зробити висновок, що для епохи, яку він описував, характерне панування нобілітета.

Народні збори залишалися вищою установою в державі. У окремих випадках вони відкидали рішення сенату, обирали іноді на вищі посади осіб, неугідних нобілям, але такі випадки швидше були виключенням, ніж правилом. Вищі магістрати дійсно володіли офіційно майже необмеженою владою, але термін перебування їх у влади був обмежений, а їх вибори залежали від сенатської більшості. Гай Фламіній був одним з останніх великих політичних діячів, висунених плебейськими колами. Незадовго до другої Пунічної війни і в перший її період демократичнй рух посилився, і демократичні угрупування впливали відомим чином на хід подій, але внаслідок цілого ряду обставин під час нашестя Ганнібала роль сенату зросла, а в подальшу епоху вплив його ще більш посилився. Він керував усією зовнішньою і внутрішньою політикою. Сенат був оплотом нобілітета. Серед нобілей пануюче становище продовжували займати старші патриціанськи роди Емілії, Корнелії, Клавдії, Валерії. Деякі патриціанські роди втрачають своє значення і поступово сходять зі сцени. Окремі плебейські роди набувають в цей час великого значення. З них виділялися особливо Лівії, Цецилії Метелли, Семпронії і інші. У попередню епоху сенаторська знать поповнювалося не тільки плебеями, але також представниками латинських і навіть кампанських міст. З кінця III ст. положення змінилося. Вступ в сенат для нових членів був затруднений. Ті, хто не належав до сенаторської знаті, могли добитися вищих посад лише у виняткових випадках. Це були «нові люди» (homines novi) [I. **].

Представники нобілітету ділилися на різні угрупування, «партії», які розходилися іноді по питанням, що стосуються зовнішньої політики, але більш за все конкурували між собою в боротьбі за отримання вищих магістратур, важливих жречських посад і т. д. Окремі сімейства і роди складали коаліції, закріпляли політичні союзи династичними браками, надавали взаємну підтримку, якщо хто-небудь з членів даного політичного угрупування притягувався до суду.

Колишня простота поступилася місцем розкоші. Знатні прізвища піклувалися про свій престиж в очах громадської думки велике значення мали старовина роду і наявність відомих родичів. Не рідко фамільні записи фальсифікувалися, кількість відомих родичів множилася, з'являлися пращури, наділені фантастичними подвигами.

Стійкості сімейних традицій сприяло право мати воскові зображення предків (jus imaginum). Вони зберігалися в головній частині будинку, в атріумі, і виносилися під час свят та похоронних процесій.

Сенатори носили туніку з широкою пурпурною облямівкою, черевики з чотирма ременями і золоте кільце на пальці. У їх будинках тіснилися клієнти, що всюди супроводжували свого патрона. Багаті аристократичні будинки нараховували безліч клієнтів з міських і сільських жителів. Клієнтами ставали всі вільноотпущенники. Вони голосували за свого патрона на виборах, вели за нього агітацію. У свою чергу патрон виступав за клієнта на суді, підтримував його своїми подарунками.

Економічною основою могутності нобілітету було велике землеволодіння. Привілейоване положення нобілітету збільшувало джерела прибутку його представників. Часті походи у віддалені країни збагачували військових командирів з сенаторского стану. Величезні прибутки давали управління провінціями, що знаходилося в руках сенаторского стану. Закон Клавдія 220р. до н. е., що обмежував торгові операції нобілітета, сприяв тому, що прибутки нобілітету від воєн і пограбування провінцій вкладалися в землю.

Для римського політичного життя першої половини II ст. характерна боротьба всередині нобілітету.

Під час другої Пунічної війни особливий вплив мав серед сенаторів Квінт Фабій Максим, прозваний Кунктатором. Як принцепс сенату, він мав великий вплив на нобілітет. Після смерті Фабія винятковим авторитетом користувався Публій Корнелій Сципіон Африканський Старший. З 199 до 184 р. він був принцепсом сенату, і під його впливом проводилася зовнішня і внутрішня політика. У зовнішній політиці він був противником утворення нових провінцій і стояв за зміцнення римської могутності шляхом створення системи залежних від Рима васальних держав. У внутрішній політиці Сципіон був прихильником сенатської системи управління, але разом з тим ставив своєю метою полегшення військової служби і зменшення прямих податків. Сципіон був популярний серед своїх солдат, що пройшли з ним немало походів, а також серед плебса, де він мав численну і розгалужену клієнтуру. Сципіон проводив певну династичну політику. Представники роду Корнелієв неодноразово займають в цей час вищі посади. З багатьма іншими родами (наприклад, Еміліями) Корнелії знаходилися в дружніх і родинних зв'язках. Але проте серед сенаторської олігархії була сильна і опозиція проти Сципіона. По відношенню до нього вороже настроєні були Фабії і ті прізвища, які з ними були пов'язані. Довгий час противником Сципіона був Тиберій Семпроній Гракх, батько майбутніх трибунів. Переможець Пилипа V Тіт Квінкций Фламіній був вибраний консулом на 198 р. всупереч бажанню Сципіона, що стояв за інших кандидатів. У Сірійській війні Публій Сципіон брав участь як легата при своєму братові Луції; після цієї війни значення його падає.

У 187 р. від Луція Сципіона зажадали звіту у використанні грошей з сірійських трофеїв. Публій знайшов цю вимогу принизливою і демонстративно знищив рахунки. Але нападки скоро поновилися, і в 184 р. коміції присудили Луція до сплати великої суми, а коли він відмовився, його хотіли відвести у в'язницю. Втрутився Публій, якого підтримав народний трибун Тіберій Гракх, що ворогував з Сципіонами, але вважав рішення коміції несправедливим. Він наклав veto на рішення про арешт Луция. Розповідь про процес Сципіона не цілком достовірна, але він в якійсь мірі відображає втрату Сципіонами політичного впливу [II. 5; 149].

Одним з найбільш послідовних супротивників Сципіона був Марк Порцій Катон Старший. За своїм походженням він не належав до аристократії (його сім'я була з Туськула), але, добившись сенаторських посад, він виступив як ярий поборник старовини і захисник аристократичних привілеїв; в той же самий час Катон виступав проти окремих представників нобілітета, говорив з ними різко і з жовччю вказував на їх недоліки. Однак консерватизм Катона не заважав йому виражати інтереси рабовласницького господарства, що швидко розвивається і лихварського капіталу. Він наполягав на руйнуванні Карфагена; в Іспанії він проводив політику, противну сципіонівський: області повсталих племен, що вважалися союзниками Рима, були приєднані до провінції. У той час як Сципіони були прихильниками залучення Рима до елліністичної культури, Катон є захисником старих римських звичаїв. Він був обурений тим, що в Рим прибула афінська делегація представників трьох філософських шкіл на чолі з академіком Карнеадом з приводу конфлікту між Афінами і Оропом (155 р.). Катон побоювався, що нові вчення, що викликали величезний інтерес в римському суспільстві, зашкодять чистоті вдач. Протягом багатьох років Катон боровся проти розкоші. У 184 р. він був вибраний цензором. Цензура Катона набула особливого значення. Він ввів податок на розкіш; деякі сенатори, поведінку яких Катон вважав негідною для цього високого звання, при складанні нового сенатського списку не були включені в нього; зменшено було також число вершників. Суворість катонівської цензури увійшла в приказку. Проти нього об'єдналися різні групи нобілітета.

Цензори, вибрані на наступний термін, відмінили багато що з того, що було введено Катоном. Катон Старший дожив до вісімдесяти п'яти років і помер в той рік, коли почалася остання війна з Карфагеном, яку він давно вже вважав необхідною.

Падіння Сципіона, як і скасування заходів Катона, свідчить про ще більше посилення сенаторскої олігархії. Посилення сенаторскої олігархії знайшло відображення в законодавстві першої половини II ст.

Закон Віллія (180 р.) встановив порядок проходження магістратур. Вищі магістратури (консулат, претуру) могли зайняти тільки ті, хто пройшов нижчі виборні посади (квестуру, едилітет). Той, хто претендує на першу магістратуру повинен бути не молодшим за 28 років. Виборним посадам повинна була передувати військова служба. Претором, таким чином, можна було стати не молодше за 40, а консулом не молодше за 43 років. Цей закон повинен був допомогти олігархії в боротьбі проти людей, популярних серед плебса. У занятті магістратур велику роль грала черговість, яка встановлювалася пануючою олігархією. На вищі посади, як правило, проходили знатні посередності. Енергійні люди, подібні Тіберію Семпронію Гракху, були виключенням.

Обмеження доступу у вищий стан приводило до посилення незнатної верхівки плебса – вершництва.

У руках вершників знаходився відкуп провінційних податків. У числі учасників відкупних компаній (societates publicanorum) могли бути і люди середнього достатку, що вносили свій пай і пропорційно його отримували, прибутки, але головну роль грали вершники. Стягуючи в провінціях податки, поряд зі зловживаннями всякого роду вони вдавалися до лихварства: вимагали негайної сплати податку, у випадку ж, якщо у платників податків не було коштів і вони не могли негайно сплатити податок, вершники давали необхідні суми у позику під високі проценти і після закінчення терміну стягали гроші самими найжорстокішими методами. [II. 5; 151]

Лихварські операції в Римі переходять в руки вершників, так само як і зовнішня торгівля. Завдяки відкупам і винятковому положенню римського торгового і лихварського капіталу в провінціях багатство вершництва росло. Вершники поступово відособлювалися від основної плебейської маси і оформлялися в особливий стан.

Подібно нобілітету вершництво належало до вищого

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: