Xreferat.com » Рефераты по праву » Римська держава Ё цивЁльне право (шпаргалка)

Римська держава Ё цивЁльне право (шпаргалка)

иногда просто невозможно.

Необходимо было найти более устойчивое средство вещ­ного характера. С этой целью римляне используют древний опыт восполнения недостатков одного земельного надела за счет соседнего при общинной собственности на землю. Они устанавливают право собственника земельного надела, ли­шенного определенных выгод, пользоваться ими на сосед­нем земельном участке независимо от воли его собственни­ка. Такое право пользования чужой землей в одном каком-то отношении стали называть сервитутом, от латинского сло­ва 5етге — служить. Позднее такие права получили широ­кое распространение как средство удовлетворения недоста­ющих потребностей.

Преторская практика создала также новые формы прав на чужие вещи — эмфитевзис и суперфиций (см. ниже). В этот же период широкое развитие получило залоговое право — также одна из разновидностей прав на чужие вещи. Однако право залога не является правом пользования чужой вещью. Следовательно, право на чужую вещь зак­лючается не только в праве пользования, но и в праве рас­поряжения чужой вещью.

Права на чужие вещи находятся в определенной колли­зии с правом собственности, которое они ограничивают в меру своего объема. Если субъект сервитутного права имеет право взять 20 ведер воды у соседа или выпасать 20 голов скота на его пастбище, то право собственности соседа огра­ничивается в таком же объеме. При этом сервитута пользу­ются приоритетом. В конкуренции с правом собственности они оказываются сильнее. Собственник обязан уступать притязаниям, вытекающим из сервитута или иного права на чужую вещь. С прекращением права на чужую вещь право собственности восстанавливается в полном объеме. Вместе с тем право на чужую вещь по объему не столь широко, как право собственности, напротив, оно весьма ограничено. Но это было вещное право, именно право на вещь, а не право требовать определенного поведения от собственника этой вещи. Оно не зависело от воли собственника предмета сервитута, который не мог его изменить, прекратить или отме­нить.

Режим прав на чужие вещи был неодинаков. Эти права по объему и содержанию существенно различались, хотя и имели много общего. Так, земельные сервитута имели не­мало общего с эмфитевзисом и суперфицием, но и суще­ственно различались между собой. Личные сервитута прак­тически были неотчуждаемы, а другие вещчые права могли переходить по наследству и отчуждаться иным образом. За­метны были различия и в объеме прав. Субъект сервитута имел право пользоваться чужой землей в одном или в не­скольких отношениях, а эмфитекарий пользовался земель­ным наделом в полном объеме.

Права на чужие вещи также надолго переживали своих создателей. Наряду с другими институтами они рецепируются позднейшими правовыми системами и получают даль­нейшее развитие.


Негаторний позов

Застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику нормально здійснювати своє право власності .Позивачем був власник речі, якому хтось перешкоджав у який-небудь спосіб здійсню­вати право власності (наприклад, ходіння або проїзд по їе-мельній ділянці без правової на те підстави) Як правило. відповідачем за негаторним позовом був той. хто претенду­вав на користування в якомусь відношенні чужою річчю. звідси й назва позову —позов про запере­чення. Водночас відповідачем за негаторним позовом міг бути і той, хто в будь-який спосіб заважав власнику здійснювати своє право. Відповідальність за цим позовом зводилась до обов'язку порушника припинити неправомірні дії.


Сервітути

Потреба в обслуговуванні однієї земельної ділянки за ра­хунок іншої виникала досить часто Наприклад, земельний наділ, який має всі необхідні якості, зручності й переваги, після смерті власника перейшов до двох синів у спадщину. Його було поділено між ними в такий спосіб, що один з них — Клавдій змушений добиратися до своєї ділянки через ділянку брата Тіція. Брати мали добрі стосунки між собою, тому проблем з дорогою не виникало. Проте так могло про­довжуватися до першої сутички між ними, після чого Тіцій міг заборонити брату проїзд через свій наділ до ділянки Клавдія. Передбачаючи таке, батько перед смертю встано­вив у заповіті сервітут на користь Клавдія на право проїзду через земельний наділ Тіція. Сервітутні відно­сини виникали, як правило, між сусідами чи сусідніми зе­мельними наділами, тому сервітутне право часто називають ще сусідським. Сервітут зберігався й тоді, коли власники мінялися. Якщо Тіцій продавав свій земельний наділ, право проїзду не лише зберігалося за Клавдієм, а й зобов'язувало нового власника землі надавати проїзд. Не припинявся сервітут і при зміні власника земельного наділу Клавдія. Отже, сервітут — це речове право користування чужою річчю в одних або кількох відносинах. За змістом сервітутне право було досить обмеженим. Римське право регламентувало сусідські відносини між власниками земельних наділів дуже детально і ретельно Сервітути встановлювалися, як правило, на право користування чужою землею (або іншою річчю) не лише в якомусь одному відношенні (пра­во провозу вантажів, проходу, прогону худоби, право взяти 20 відер води, напоїти 20 голів худоби тощо), а саме в тому, недостатність якого відчуває пануючий земельний наділ (на­приклад, нестача або відсутність води, п ісовиська, дороги, інших необхідних в сільськогосподарському виробництві переваг). Характерна особливість римського сервітутного права виражена в тако­му афоризмі: серві­тут не може полягати в здійсненні яких-небудь позитивних дій.

Спадкування за заповітом

Спадкування за законом з'явилося раніше спадкування за заповітом. Заповіт — розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. В римській класичній сім'ї єди­ним і повновладним власником сімейного майна був домо-владика, і тільки він міг ним розпоряджатися, і на випадок смерті вказати, кому повинно перейти після смерті його майно, в яких частках, в якому порядку тощо. Заповіт не можна визнати договором Заповіт — це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті заповідача. Для визнання за заповітом юридичної сили він має відпо­відати таким умовам: заповідач повинен мати активну запо­відальну правоздатність; заповіт повинен бути складений в формі, що визначається законом: у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадкоємцями, які повинні мати пасивну заповідальну правоздатність. Заповіт, що не відповідає зазначеним вимогам, визначається недійсним.

При­ватними заповітами називалися такі, які складалися без участі органів державної влади. Якщо ж в їх складанні тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади, вони назива­лися публічними. В свою чергу, приватні заповіти могли бути письмовими і усними.

При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголо­шував свідкам про те, що в цьому документі його заповіт. підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвід­чували свої підписи печатками. Призначення спадкоємців — основний зміст будь-якого заповіту. У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом і раби. Важливим принципом римського спадкового права, який тією чи іншою мірою залишався незмінним в усі часи рим­ської історії, була свобода заповіту. Заповідач мав право при-іначити спадкоємцем на свій нічим не обмежений розсуд будь-кого як із своїх родичів, так і зовсім сторонніх осіб. Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути відмінений або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем: він міг скласти новий заповіт, доповни­ти його або змінити. Пізніше складений заповіт відміняє раніше складений у частині, що суперечить раніше складе­ному.


Спадкування за законом Спадкування за законом —спадкування проти заповіту — мало місце в таких випадках а) за відсутності заповіту; б) визнання його недійсним; в) смерті спадкоємців, зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини .В цих випадках спадкування наставало в порядку, встановленому законом; воно називало­ся ще спадкуванням «проти заповіту». Якщо воля заповідача була висловлена з відхиленням від вимог закону, то вона не визнавалася справжньою. Кардинальну ре­форму спадкування за законом здійснив Юстініан новелами 118 і 127. В основу спадкування за законом в праві Юстініана було покладено когнатське (кровне) споріднення й індивідуаль­на приватна власність. Усіх потенційних спадкоємців, тобто кровних родичів, Юстініан розділив на п'ять класів, встановив черговість їх закликання до спадкування і допустив наступ­ництво між спадкоємцями різних класів і ступенів. У разі відмови від спадщини закликаного спадкоємця спад­щина виморочною не ставала (як було раніше), а до спадку­вання закликалися наступні за ступенем родичі. Класи спадкоємців за законом Юстініана були такі. І клас — низхідні родичі спадкодавця: діти незалежно від статі і віку, онуки та ін.

II клас — висхідні родичі: батько й мати, дідусь і бабуся з боку батька, дідусь і бабуся з боку матері, інші висхідні ро­дичі, якщо вони були.

III клас — неповнорідні брати і сестри та діти раніше по­мерлих неповнорідних братів й сестер.

IV клас — решта бокових родичів без обмеження ступенів При цьому родичі більш близького ступеня усували родичів більш далекого ступеня.

V клас — той з подружжя, хто пережив спадкодавця (чоловік після смерті дружини або дружина після смерті чоловіка). Той з подружжя, хто пережив померлого, закликається до спадку­вання за умови, що нікого із перелічених у перших чотирьох класах родичів на момент відкриття спадщини не виявилося чи ніхто з них спадщину не прийняв. Практично ця група спадкоємців до спадкування закликалася дуже рідко. Отже, в праві Юстініана суворо дотримувався принцип — крім випадків спадкування за правом представлення — од­ночасне закликання до спадкування спадкоємців різних класів і ступенів не допускалося. Першими до спадкування за законом закликалися спадкоємці першого класу (черги) Ніхто із спадкоємців другого та наступних класів при наяв­ності спадкоємців першого до спадкування не закликали­ся. Закликання до спадкування спадкоєми ів другого класу могло мати місце лише у випадках, якщо а) спадкоємців першого класу на момент відкриття спадщини не виявило­ся; б) спадкоємці першого класу відмовилися від прийняття спадщини. Якщо ж спадкоємців другого класу не було чи вони відмовилися від прийняття спадщини до спадкування закликалися спадкоємці третього класу В разі відсутності останніх чи їх відмови від прийняття спадщини до спадку­вання закликалися спадкоємці четвертого класу Якщо ж не було спадкоємців четвертого класу або вони відмовилися від прийняття спадщини, до спадкування закликався той з подружжя, хто пережив спадкодавця.

Поняття пакту Спочатку пакти характеризувалися як неформальні угоди, на які не поширювався позовний захист в наслідок того, що вони були неформальними. Юридична чинність їх полягала в тому, що виконання прийнятого на себе на підставі неформальної угоди зобов'язання було виконанням належного. Той, хто виконував таке зобевязання. не мав права потім вимагати повернення виконаного через те. що виконання основано на неформальній угоді. Ці угоди не вкладалися ні в один із розглянутих раніше контрактів і тому вважалися неформальними, внаслідок чого позовний захист їм не надавався. Такі пакти почали називати «голими». Проста, неформальна угода не породжувала зо­бов'язання — такий давній принцип римського права. І все ж в одному з едиктів претор оголосив, що він буде визнавати, підтримувати укладені пакти. Так народився крилатий афоризм: «Угоди треба дотримуватися, не порушувати». Проте з розвитком цивільного обороту завдяки своїй прос­тоті і доступності неформальні угоди укладалися все часті­ше. Між тим позбавлення їх позовного захисту не сприяло усталенності обороту, навпаки, розривало ділові відносини. Саме під тиском обороту спочатку як виняток деякі пак­ти одержали позовний захист і почали називатися «одяг­нені пакти». Юридичне визнання такі пакти одержали в різний час і ця обставина була критерієм роз­межування їх на три групи: а) приєднані пакти; б) пре­торські пакти; в) імператорські пакти. Перші одержали позовний захист раніше за інших, другі — в період рес­публіки з боку претора, треті — були визнані імперато­рами.


Підстави виникнення зобов'язань

Важливо усвідомити, як складалися правовідносини, вна­слідок яких один (кредитор) мав право, а інший мав обо­в'язки. іншими словами, з чого виникали зобов'язання Відповісти на це запитання можна коротко — зобов'язання виникали з юридичних фактів.

Факт — від лат. зроблене — означає дійсну, не видуману, реальну подію або дію: землетрус, народження людини, вступ до шлюбу тощо. Проте одні з них мають значення, а інші — ні. Факти, що мають правове значення, які мають певні правові наслідки, називаються юридичними (народження людини, вчинення злочину чи проступку та ін.). Факти, що не мають правових наслідків, не відносяться до юридичних (прогулянка в лісі, відвідування родичів тощо). Юридичні факти поділяються на події та дії. Ті з них, які настають незалежно від волі людини, називаються подіями (смерть, землетрус та інші стихійні дії сил природи) є юридичними фактами, але не завжди.

Дії — це факти, які настають за волею людей.

Дії, які здійснюються відповідно до чинного законодав­ства, називаються правомірними, а ті, що порушують його, — неправомірними.

Правомірні дії, спрямовані на досягнення певного право­вого результату (на виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків), називаються правочинами, наприклад продати, купити, обміняти, подарувати, здати в оренду, заповісти, вступити до шлюбу тощо.

Як правило, встановлення, зміна або припинення прав і обов'язків для певних осіб настає за їх згодою, за їх бажан­ням, тобто за їх волею (волевиявленням). Такі правочини називаються двосторонніми (договір), оскільки для виникнення їх не­обхідне волевиявлення двох сторін. Якщо права і обов'язки виникають, змінюються або при­пиняються за волевиявленням однієї сторони, правочини називаються односторонніми( заповіт ). Неправомірні дії поділяють на три види- а) приватні пору­шення; б) проступки; в) злочини. Нас цікавлять саме цивільні правопорушення, тобто ті, що порушують цивільний закон або договір. Цивільне правопорушення, яке порушує договір, називається договірним цивільним правопорушенням (наприк­лад, відмова від уплати купівельної ціни, орендної плати, заподіяння шкоди майну, взятому в найм) Цивільне право­порушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якою порушник не знаходиться ні в яких договірних відносинах. дістало назву позадоговірного, або деліктного. Різноманітність юридичних фактів є підставою виникнен­ня зобов'язань. Так само виникають зобов'язання й з односторонніх пра­вочинів, деліктів та інших позадоговірних правопорушень. Ці юридичні факти, які є підставою виникнення зобов'я­зань, римляни згрупували в чотири групи: а) з договорів; б) ніби з договорів; в) зобо­в'язання виникають з деліктів, г) ніби з деліктів. Договір — це акт, з якого виникає зобов'язання. Із двосторонніх правочинів (договорів) завжди виникають зобов'язання, а із односто­ронніх — не завжди.

Поняття зобов'язання

Зобов'язальне право є основним розділом римського (і будь-якого іншого) приватного права. Воно регулює майнові відно­сини в сфері виробництва і цивільного обороту. Предмет зобов'язального права — це певна поведінка зобов'язальної особи, її позитивні чи негативні дії.

Зобов'язання — це правове відношення, через яке одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) що-небудь зробила, дала або надала. Боржник зобов'язаний виконати вимогу кредито­вара.

Проте в чистому вигляді зобов'язань, де кредитор має тільки право, а боржник тільки обов'язок, виникає порівняно не багато. Вони дістали назву односторонніх, оскільки одна сто­рона має тільки права, а друга — несе тільки обов'язки. На практиці переважають зобов'язання, де кожна із сторін має певні права і несе відповідні обов'язки. Їх називають дво­сторонніми. У двосторонніх зобов'язаннях права і обов'язки між сто­ронами можуть розподілятися рівномірно і нерівномірно. Якщо права і обов'язки кредитора відповідають правам і обов'язкам боржника, то таке зобов'язання називається сіна-лагматичним, або сіналагма. Як і всяке правовідношення, зобов'язання підлягає захис­ту з боку держави. У сфері майнових відносин зобов'язання займають про­відне місце. Вони опосередковують усі сфери виробництва, переміщення і розподілу товарів. Отже, зобов'язанням є право кредитора вимагати від боржника здійснювати певні дії або утримуватися від здійснення яких-небудь дій.


Сторони в зобов'язанні

Особистий ха­рактер зобов'язання виявлявся в тому, що правове відно­шення виникало лише між кредитором і боржником Спо­чатку зобов'язання було абсолютно невідчужуваним. Кре­дитор не міг передати свої права, а боржник перевести свої обов'язки на інших осіб. У зв'язку з суворо особистим ха­рактером зобов'язання в нього не можна було вступити через представника.

Із наведеного вище випливає, що в зобов'язанні дві сторо­ни — кредитор і боржник. Інколи виникали зобов'язання багатосторонні, в яких брали участь більше двох осіб (на­приклад, договір товариства). Можуть бути зобов'язання, в яких беруть участь більше число, мно­жинність осіб. У цьому випадку можливі принаймні три ва­ріанти, коли на стороні кредитора:

а) одна особа, а на стороні боржника кілька. (один кредитор і кілька боржників);

б) кілька осіб. на стороні кредитора, а на стороні боржни­ка одна. (борж­ник один, а кредиторів кілька),

в) на стороні кредитора і на стороні боржника кілька осіб. (об'єднання фізичних осіб)

Зобов'язання з множинністю осіб на тій чи іншій стороні поділяються на часткові й солідарні. І перші, і другі можуть бути активними і пасивними. Якщо в зобов'язанні кілька кредиторів — це активне зобов'язання, якщо ж кілька борж­ників — пасивне. Зобов'язання можуть бути одночасно і активними, і пасивними. У частковому зобов'язанні за наявності кількох кредиторів кожен з них має право вимагати від боржника виконання лише своєї частки, за наявності кількох боржників кожен з них зобов'язаний виконати зобов'язання також тільки в своїй частині. Зобов'язання, за яким кредитор має право вимагати вщ будь-кого із боржників його виконання в повному обсязі, нази­вається солідарним. Заміна сторін в зобов'язанні спочатку не допускалась. Як уже відзначалося, римське зобов'язання на ранніх стадіях було суворо особистим взаємовідношенням кредитора і борж­ника, що за умов обмеженого цивільного обороту не викли­кало істотних незручностей. Пізніше був потрібний більш гнучкий підхід. Цьому сприяло й те, що з давніх часів римське право допускало перехід більшості зобов'язань в спадщину Виняток становили тільки зобов'язання, тісно пов'язані з особою кредитора або боржника (аліментні зобов”язання тощо). Основою заміни осіб в зобов'язанні стала новація (оновлен­ня зобов 'язання), на підставі якої кредитор міг передати своє право вимоги іншій особі. На зміну новації прийшла досконаліша форма заміни кре­дитора. а потім і боржника. Почали застосовувати особливу форму передачі зобов'­язання, яка дістала назву цесії — севкіо. Суть її полягала в тому, що кредитор, який бажав передати своє право вимо­ги іншій особі, призначав його своїм представником по стягненню боргу з боржника і передавав йому своє право.

Разом з поступкою вимоги допускалос я переведення бор­гу на іншу особу. При передачі права вимоги особистість боржника ніякої ролі не відігравала, а при переведенні бор­гу на іншу особу його особистість набувала істотного зна­чення. Для переведення боргу слід було дотримуватися таких умов: а) прийняття чужого боргу — добровільне; б) особа, що приймає чужий борг, повинна бути сторонньою; в) пе­реведення має здійснюватися у формі певного правочину. тобто бути належно оформленим.

Кодификация Юстиниана (роль, новели)

Юстиниан — восточно-римский император (527 — 565 гг.) — одно из средств сохранения рабовладельческого строя видел в совершенном законодательстве. Только сильное и жесткое законодательство способно держать в повиновении все чаще восстающих рабов, основательно расшатывающих устои рабовладельческой империи, полагал император. Кроме того, посредством кодификации Юстиниан мечтал воссоздать бывшую единую Римскую империю. Между тем законода­тельство находилось в хаотическом состоянии. Более чем за тысячелетнюю историю Рима накопилось такое множество законов различного ранга и содержания, эдиктов, консти­туций, других правовых до­кументов, что пользоваться ими было почти невозможно. Решено было подвергнуть кодификации все нако­пившееся право — цивильное, преторское, императорское, сочинения юристов и т.п.Кодификация Юстиниана по размаху неизмеримо пре­восходила все предыдущие. Ее отличали широкая творчес­кая основа, огромное количество источников, серьезность, последовательность их обработки.Для осуществления кодификационных работ Юстиниан 13 февраля 528 г. назначил комиссию в составе 10 человек . Комиссии было поруче­но в первую очередь систематизировать императорские кон­ституции. Три прежние кодификации императорских конституций значительно облегчили работу и уже через год публикуется собрание конституций под названием Кодекс Юстиниана. Решается также ряд спорных (около 50) вопро­сов путем принятия новых конституций.Кодификационные работы, требующие принятия новых решений в форме конституций, вызвали активную законо­дательную деятельность императора. В течение трех лет было принято около 300 конституций. Таким образом, получилось, что к концу работы кодификационной комиссии (533 г.) разработанный Кодекс фактически устарел и требовал пе­ресмотра. Комиссия вновь его пересмотрела, обновила, при­вела в соответствие с кодификацией. В новой редакции он был принят в 534 г. Таким образом. Кодекс Юстиниана представляет собой собрание законов (императорских конституций) в точном значении этого слова. Он состоит из 12 книг, каждая делит­ся на титулы с особым заглавием. Для кодификации юр. лит. в 530г. была создана специальная комисия из 17 чел. Эта комисия пересмотрела ,выбрала наиболее ценное , привела в определенную систему. Такие замены, подмены и обновления позже получили название интерполяций.Через три года работа по кодификации сочинений клас­сиков была завершена и опубликована как Дигесты, или Пандекты, Юстиниана.Дигесты, или Пандекты, представляют ;обой собрание отрывков из 2000 сочинений 39 наиболее выдающихся рим­ских юристов, в основном тех, которые имели право офи­циального толкования законов: 9200 отрывков — фрагмен­тов. Дигесты делятся на 50 книг, книги — на титулы. Основным содежанием Дигест являются фрагменты, относящиеся к частному пра­ву. Одновременно комиссия осуществила переработку Ин­ституций Гая, которые были опубликованы одновременно с Дигестами 30 декабря 533 г. под названием Институции Юстиниана. Они были подготовлены как учебное пособие для начинающих юристов. Императорская конституция, ут­вердившая Институции, прямо адресуется молодежи, «жаж­дущей (изучения) законов», и подчеркивает, что Институ­ции являются «первыми элементами всей юридической науки». Институции Юстиниана состояли из 4 книг, 98 ти­тулов; титулы соответственно — из фрагментов, а большие фрагменты — из параграфов.Императорские конституции, принятые после работы комиссии, вошли в четвертую часть кодификации Юстиниана и получили название Новелл. Известно, что было 168 новелл, но полностью они до нас не дошли.

Кодификация Юстиниана, состоящая из 4 указанных выше частей, в XII в. получила название Свода цивильного права.


Відмінність едиктів магістраів від едиктів імператора.

Всі римські магістрати наділялися правом видавати едикти для належного виконання своїх зобовґязань, тобто встановлювати загальні правила поведінки. Найважливіше право видавати едикти зосереджувалося в руках двох преторів – міського і претора перегринів. Такий едикт зберігав чинність протягом року на який ізбирався магістрат, мав силу як для всього населення, так і для магістрата.

Імператорські едикти – норми загальнообовґязкової дії, обовґязкові для всього населення. Були написані на білих дошках і виставлялися біля резиденції принцепса для загального ознайомлення. Едикти відрізнялися від преторських. Останні являли со­бою програму діяльності магістратів, тоді як імператор­ський едикт містив постанови обов'язкові для всього насе­лення Римської імперії.


Відмінність звичаю від звичаевочо права.

3вичай — це правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу. Він був основною формою регулювання поведінки в додержавному суспільстві за умов родового ладу. Дотримання звичаїв за­безпечувалось засобами громадського впливу на порушни­ка. Звичай стає джерелом права за виникнення держави і і поділом суспільства на певні станиДЗакони XII таблиць. прийняті в 450 р. до н.е., — найперше писане право і пер­ший запис звичаїв (тогев таіогит — звичаї предків), що існували ще за царів. Історію їх створення нам передає Пом-поній вДигестах (Д.1.2.2—4). Аналіз тексту Законів XII таблиць підтверджує, що це санк­ціоновані Римською державою звичаї. В них зафіксовані пережитки первісного ладу, найпізніші традиції царських часів, а також результати боротьби плебеїв з патриціями Свою назву закони дістали внаслідок того, що були викар-бувані на дванадцяти мідних дошках. Закони XII таблиць мали величезний вплив на подальший розвиток римського суспільства і права. Давній, пов'язаний з родовим ладом звичай замінюється писаним правом, що закріплює приватну власність, рабо­власництво та нерівноправність. Закони зафіксували право­ву відмінність патриціїв і плебеїв, патронів і клієнтів, вільних і рабів, закріпили повноту батьківської влади, регулювання відносин між подружжям, порядок опіки і спадкування Важ­ливим завоюванням плебеїв були обмеження позичкового процента та деякі інші привілеї. Пізніше римські юристи високо оцінили звичаї як дже­рело права. Юліан писав, що колишній укорінений зви чай заслужено застосовується як закон, і це право нази­вається правом, що встановлено звичаями Самі закони зв'язують нас лише в силу того, що вони прийняті за рішен­ням народу. Однак і те. що народ схвалив, хоча й не записав, так само пов'язує всіх. Оскільки немає значення, чи проголосив на­род свою волю шляхом голосування, чи шляхом справ і діянь (Д. 1.3.32.1). Право звичаїв користувалось найбільшим авто­ритетом, чим більше доведеною була відсутність необхід­ності надати йому письмової форми (Д. 1.3.36). Водночас застосування звичаю було обмеженим: звичаю, що довго за­стосовувався, слід дотримуватися як права і закону в тих випадках, коли немає писаного (права) (Ульпіан — Д. 1.3.33). Звичаї довго зберігалися в Стародавньому Римі. Проте їх характер починає змінюватися. З'явилися судові звичаї, су­дова практика. Нові соціально-економічні відносини в пері­од імперії надали звичаям відповідних завдань. Вони стали засобом відміни застарілих норм цивільного і квіритського права, розчистивши місце для нових норм права. В цьому полягає прогресивне значення звичаїв. Норми права звичаїв позначали термінами: звичаєва практика (изив); звичаї, що склалися в практиці жерців (соттепіагіі ропіійсшп); звичаї, що склалися в практиці магістратів (соттепіагіі та-бівігаїїшт). В імператорський період з'явився термін со-пвиеїікіо (звичай). Проте, не зважаючи на зміну характеру звичаїв, юридичну силу вони набували лише за санкцією держави, таким чи­ном перетворившись в державну волю.


Припинення шлюбу.

Шлюб припинявся смертю одного з подружжя чи розлученням. До смерті прирівнювалася втра­та свободи одним із подружжя (продаж у рабство, полон чи засудження до вічної каторги).

Одним із основних принципів римського сімейного права було дотримання абсолютної свободи розлучення в усі часи Римської держави. Проте повна свобода розлучення пород­жує певні негативні наслідки. В імператорський період, особ­ливо з утвердженням християнської релігії, встановлені істотні обмеження розлучення. Розлучення за взаємною зго­дою було заборонено. Згодом були вироблені певні підстави до розлучення: порушення подружньої вірності, посягання на життя одного з подружжя, нездатність до дітонароджен­ня, до шлюбного життя, вступ до монастиря одного з по­дружжя При розлученні без поважної причини накладався штраф.


Позовна давність

Сплив великого строку після правопорушення породжує певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини справи — втрачені документи, померли чи виїхали свідки, забуті окремі факти тощо. Зовсім інша справа, коли позивач звертається за захистом свого по­рушеного права відразу чи протягом нетривалого строку після правопорушення.

Поміж часово-правових категорій в судочинстві найбіль­шого значення набула позовна давність — встановлений за­коном строк для захисту порушеного права в суді. Як право­ва категорія в римському праві вона виникла досить пізно, класичне римське право цього поняття не знало. За тих часів були законні строки для деяких позовів, з яких поступово розвинулась й позовна давність. Законні строки погашали саме матеріальне право, отже, право на захист його в суді. Вони були не довгочасними. Основна відмінність законних строків від позовної дав­ності полягала в тому, що:

1. Законні строки менш тривалі — один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність — ЗО років.

2. Сплив законного строку погашав не

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: