Римська держава Ё цивЁльне право (шпаргалка)
Необходимо было найти более устойчивое средство вещного характера. С этой целью римляне используют древний опыт восполнения недостатков одного земельного надела за счет соседнего при общинной собственности на землю. Они устанавливают право собственника земельного надела, лишенного определенных выгод, пользоваться ими на соседнем земельном участке независимо от воли его собственника. Такое право пользования чужой землей в одном каком-то отношении стали называть сервитутом, от латинского слова 5етге — служить. Позднее такие права получили широкое распространение как средство удовлетворения недостающих потребностей.
Преторская практика создала также новые формы прав на чужие вещи — эмфитевзис и суперфиций (см. ниже). В этот же период широкое развитие получило залоговое право — также одна из разновидностей прав на чужие вещи. Однако право залога не является правом пользования чужой вещью. Следовательно, право на чужую вещь заключается не только в праве пользования, но и в праве распоряжения чужой вещью.
Права на чужие вещи находятся в определенной коллизии с правом собственности, которое они ограничивают в меру своего объема. Если субъект сервитутного права имеет право взять 20 ведер воды у соседа или выпасать 20 голов скота на его пастбище, то право собственности соседа ограничивается в таком же объеме. При этом сервитута пользуются приоритетом. В конкуренции с правом собственности они оказываются сильнее. Собственник обязан уступать притязаниям, вытекающим из сервитута или иного права на чужую вещь. С прекращением права на чужую вещь право собственности восстанавливается в полном объеме. Вместе с тем право на чужую вещь по объему не столь широко, как право собственности, напротив, оно весьма ограничено. Но это было вещное право, именно право на вещь, а не право требовать определенного поведения от собственника этой вещи. Оно не зависело от воли собственника предмета сервитута, который не мог его изменить, прекратить или отменить.
Режим прав на чужие вещи был неодинаков. Эти права по объему и содержанию существенно различались, хотя и имели много общего. Так, земельные сервитута имели немало общего с эмфитевзисом и суперфицием, но и существенно различались между собой. Личные сервитута практически были неотчуждаемы, а другие вещчые права могли переходить по наследству и отчуждаться иным образом. Заметны были различия и в объеме прав. Субъект сервитута имел право пользоваться чужой землей в одном или в нескольких отношениях, а эмфитекарий пользовался земельным наделом в полном объеме.
Права на чужие вещи также надолго переживали своих создателей. Наряду с другими институтами они рецепируются позднейшими правовыми системами и получают дальнейшее развитие.
Негаторний позов
Застосовувався для усунення перешкод, що заважали власнику нормально здійснювати своє право власності .Позивачем був власник речі, якому хтось перешкоджав у який-небудь спосіб здійснювати право власності (наприклад, ходіння або проїзд по їе-мельній ділянці без правової на те підстави) Як правило. відповідачем за негаторним позовом був той. хто претендував на користування в якомусь відношенні чужою річчю. звідси й назва позову —позов про заперечення. Водночас відповідачем за негаторним позовом міг бути і той, хто в будь-який спосіб заважав власнику здійснювати своє право. Відповідальність за цим позовом зводилась до обов'язку порушника припинити неправомірні дії.
Сервітути
Потреба в обслуговуванні однієї земельної ділянки за рахунок іншої виникала досить часто Наприклад, земельний наділ, який має всі необхідні якості, зручності й переваги, після смерті власника перейшов до двох синів у спадщину. Його було поділено між ними в такий спосіб, що один з них — Клавдій змушений добиратися до своєї ділянки через ділянку брата Тіція. Брати мали добрі стосунки між собою, тому проблем з дорогою не виникало. Проте так могло продовжуватися до першої сутички між ними, після чого Тіцій міг заборонити брату проїзд через свій наділ до ділянки Клавдія. Передбачаючи таке, батько перед смертю встановив у заповіті сервітут на користь Клавдія на право проїзду через земельний наділ Тіція. Сервітутні відносини виникали, як правило, між сусідами чи сусідніми земельними наділами, тому сервітутне право часто називають ще сусідським. Сервітут зберігався й тоді, коли власники мінялися. Якщо Тіцій продавав свій земельний наділ, право проїзду не лише зберігалося за Клавдієм, а й зобов'язувало нового власника землі надавати проїзд. Не припинявся сервітут і при зміні власника земельного наділу Клавдія. Отже, сервітут — це речове право користування чужою річчю в одних або кількох відносинах. За змістом сервітутне право було досить обмеженим. Римське право регламентувало сусідські відносини між власниками земельних наділів дуже детально і ретельно Сервітути встановлювалися, як правило, на право користування чужою землею (або іншою річчю) не лише в якомусь одному відношенні (право провозу вантажів, проходу, прогону худоби, право взяти 20 відер води, напоїти 20 голів худоби тощо), а саме в тому, недостатність якого відчуває пануючий земельний наділ (наприклад, нестача або відсутність води, п ісовиська, дороги, інших необхідних в сільськогосподарському виробництві переваг). Характерна особливість римського сервітутного права виражена в такому афоризмі: сервітут не може полягати в здійсненні яких-небудь позитивних дій.
Спадкування за заповітом
Спадкування за законом з'явилося раніше спадкування за заповітом. Заповіт — розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. В римській класичній сім'ї єдиним і повновладним власником сімейного майна був домо-владика, і тільки він міг ним розпоряджатися, і на випадок смерті вказати, кому повинно перейти після смерті його майно, в яких частках, в якому порядку тощо. Заповіт не можна визнати договором Заповіт — це розпорядження з відкладальною умовою, бо воно набуває чинності лише з настанням умови — смерті заповідача. Для визнання за заповітом юридичної сили він має відповідати таким умовам: заповідач повинен мати активну заповідальну правоздатність; заповіт повинен бути складений в формі, що визначається законом: у заповіті має міститися призначення конкретних осіб спадкоємцями, які повинні мати пасивну заповідальну правоздатність. Заповіт, що не відповідає зазначеним вимогам, визначається недійсним.
Приватними заповітами називалися такі, які складалися без участі органів державної влади. Якщо ж в їх складанні тією чи іншою мірою брали участь органи державної влади, вони називалися публічними. В свою чергу, приватні заповіти могли бути письмовими і усними.
При здійсненні письмового заповіту спадкодавець оголошував свідкам про те, що в цьому документі його заповіт. підписував його сам і давав для підпису свідкам, які засвідчували свої підписи печатками. Призначення спадкоємців — основний зміст будь-якого заповіту. У деяких випадках могли бути спадкоємцями за заповітом і раби. Важливим принципом римського спадкового права, який тією чи іншою мірою залишався незмінним в усі часи римської історії, була свобода заповіту. Заповідач мав право при-іначити спадкоємцем на свій нічим не обмежений розсуд будь-кого як із своїх родичів, так і зовсім сторонніх осіб. Заповіт, укладений суворо до вимог закону, все ж міг бути відмінений або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем: він міг скласти новий заповіт, доповнити його або змінити. Пізніше складений заповіт відміняє раніше складений у частині, що суперечить раніше складеному.
Спадкування за законом Спадкування за законом —спадкування проти заповіту — мало місце в таких випадках а) за відсутності заповіту; б) визнання його недійсним; в) смерті спадкоємців, зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини .В цих випадках спадкування наставало в порядку, встановленому законом; воно називалося ще спадкуванням «проти заповіту». Якщо воля заповідача була висловлена з відхиленням від вимог закону, то вона не визнавалася справжньою. Кардинальну реформу спадкування за законом здійснив Юстініан новелами 118 і 127. В основу спадкування за законом в праві Юстініана було покладено когнатське (кровне) споріднення й індивідуальна приватна власність. Усіх потенційних спадкоємців, тобто кровних родичів, Юстініан розділив на п'ять класів, встановив черговість їх закликання до спадкування і допустив наступництво між спадкоємцями різних класів і ступенів. У разі відмови від спадщини закликаного спадкоємця спадщина виморочною не ставала (як було раніше), а до спадкування закликалися наступні за ступенем родичі. Класи спадкоємців за законом Юстініана були такі. І клас — низхідні родичі спадкодавця: діти незалежно від статі і віку, онуки та ін.
II клас — висхідні родичі: батько й мати, дідусь і бабуся з боку батька, дідусь і бабуся з боку матері, інші висхідні родичі, якщо вони були.
III клас — неповнорідні брати і сестри та діти раніше померлих неповнорідних братів й сестер.
IV клас — решта бокових родичів без обмеження ступенів При цьому родичі більш близького ступеня усували родичів більш далекого ступеня.
V клас — той з подружжя, хто пережив спадкодавця (чоловік після смерті дружини або дружина після смерті чоловіка). Той з подружжя, хто пережив померлого, закликається до спадкування за умови, що нікого із перелічених у перших чотирьох класах родичів на момент відкриття спадщини не виявилося чи ніхто з них спадщину не прийняв. Практично ця група спадкоємців до спадкування закликалася дуже рідко. Отже, в праві Юстініана суворо дотримувався принцип — крім випадків спадкування за правом представлення — одночасне закликання до спадкування спадкоємців різних класів і ступенів не допускалося. Першими до спадкування за законом закликалися спадкоємці першого класу (черги) Ніхто із спадкоємців другого та наступних класів при наявності спадкоємців першого до спадкування не закликалися. Закликання до спадкування спадкоєми ів другого класу могло мати місце лише у випадках, якщо а) спадкоємців першого класу на момент відкриття спадщини не виявилося; б) спадкоємці першого класу відмовилися від прийняття спадщини. Якщо ж спадкоємців другого класу не було чи вони відмовилися від прийняття спадщини до спадкування закликалися спадкоємці третього класу В разі відсутності останніх чи їх відмови від прийняття спадщини до спадкування закликалися спадкоємці четвертого класу Якщо ж не було спадкоємців четвертого класу або вони відмовилися від прийняття спадщини, до спадкування закликався той з подружжя, хто пережив спадкодавця.
Поняття пакту Спочатку пакти характеризувалися як неформальні угоди, на які не поширювався позовний захист в наслідок того, що вони були неформальними. Юридична чинність їх полягала в тому, що виконання прийнятого на себе на підставі неформальної угоди зобов'язання було виконанням належного. Той, хто виконував таке зобевязання. не мав права потім вимагати повернення виконаного через те. що виконання основано на неформальній угоді. Ці угоди не вкладалися ні в один із розглянутих раніше контрактів і тому вважалися неформальними, внаслідок чого позовний захист їм не надавався. Такі пакти почали називати «голими». Проста, неформальна угода не породжувала зобов'язання — такий давній принцип римського права. І все ж в одному з едиктів претор оголосив, що він буде визнавати, підтримувати укладені пакти. Так народився крилатий афоризм: «Угоди треба дотримуватися, не порушувати». Проте з розвитком цивільного обороту завдяки своїй простоті і доступності неформальні угоди укладалися все частіше. Між тим позбавлення їх позовного захисту не сприяло усталенності обороту, навпаки, розривало ділові відносини. Саме під тиском обороту спочатку як виняток деякі пакти одержали позовний захист і почали називатися «одягнені пакти». Юридичне визнання такі пакти одержали в різний час і ця обставина була критерієм розмежування їх на три групи: а) приєднані пакти; б) преторські пакти; в) імператорські пакти. Перші одержали позовний захист раніше за інших, другі — в період республіки з боку претора, треті — були визнані імператорами.
Підстави виникнення зобов'язань
Важливо усвідомити, як складалися правовідносини, внаслідок яких один (кредитор) мав право, а інший мав обов'язки. іншими словами, з чого виникали зобов'язання Відповісти на це запитання можна коротко — зобов'язання виникали з юридичних фактів.
Факт — від лат. зроблене — означає дійсну, не видуману, реальну подію або дію: землетрус, народження людини, вступ до шлюбу тощо. Проте одні з них мають значення, а інші — ні. Факти, що мають правове значення, які мають певні правові наслідки, називаються юридичними (народження людини, вчинення злочину чи проступку та ін.). Факти, що не мають правових наслідків, не відносяться до юридичних (прогулянка в лісі, відвідування родичів тощо). Юридичні факти поділяються на події та дії. Ті з них, які настають незалежно від волі людини, називаються подіями (смерть, землетрус та інші стихійні дії сил природи) є юридичними фактами, але не завжди.
Дії — це факти, які настають за волею людей.
Дії, які здійснюються відповідно до чинного законодавства, називаються правомірними, а ті, що порушують його, — неправомірними.
Правомірні дії, спрямовані на досягнення певного правового результату (на виникнення, зміну або припинення прав і обов'язків), називаються правочинами, наприклад продати, купити, обміняти, подарувати, здати в оренду, заповісти, вступити до шлюбу тощо.
Як правило, встановлення, зміна або припинення прав і обов'язків для певних осіб настає за їх згодою, за їх бажанням, тобто за їх волею (волевиявленням). Такі правочини називаються двосторонніми (договір), оскільки для виникнення їх необхідне волевиявлення двох сторін. Якщо права і обов'язки виникають, змінюються або припиняються за волевиявленням однієї сторони, правочини називаються односторонніми( заповіт ). Неправомірні дії поділяють на три види- а) приватні порушення; б) проступки; в) злочини. Нас цікавлять саме цивільні правопорушення, тобто ті, що порушують цивільний закон або договір. Цивільне правопорушення, яке порушує договір, називається договірним цивільним правопорушенням (наприклад, відмова від уплати купівельної ціни, орендної плати, заподіяння шкоди майну, взятому в найм) Цивільне правопорушення, яке порушує права чи інтереси особи, з якою порушник не знаходиться ні в яких договірних відносинах. дістало назву позадоговірного, або деліктного. Різноманітність юридичних фактів є підставою виникнення зобов'язань. Так само виникають зобов'язання й з односторонніх правочинів, деліктів та інших позадоговірних правопорушень. Ці юридичні факти, які є підставою виникнення зобов'язань, римляни згрупували в чотири групи: а) з договорів; б) ніби з договорів; в) зобов'язання виникають з деліктів, г) ніби з деліктів. Договір — це акт, з якого виникає зобов'язання. Із двосторонніх правочинів (договорів) завжди виникають зобов'язання, а із односторонніх — не завжди.
Поняття зобов'язання
Зобов'язальне право є основним розділом римського (і будь-якого іншого) приватного права. Воно регулює майнові відносини в сфері виробництва і цивільного обороту. Предмет зобов'язального права — це певна поведінка зобов'язальної особи, її позитивні чи негативні дії.
Зобов'язання — це правове відношення, через яке одна сторона (кредитор) має право вимагати, щоб друга сторона (боржник) що-небудь зробила, дала або надала. Боржник зобов'язаний виконати вимогу кредитовара.
Проте в чистому вигляді зобов'язань, де кредитор має тільки право, а боржник тільки обов'язок, виникає порівняно не багато. Вони дістали назву односторонніх, оскільки одна сторона має тільки права, а друга — несе тільки обов'язки. На практиці переважають зобов'язання, де кожна із сторін має певні права і несе відповідні обов'язки. Їх називають двосторонніми. У двосторонніх зобов'язаннях права і обов'язки між сторонами можуть розподілятися рівномірно і нерівномірно. Якщо права і обов'язки кредитора відповідають правам і обов'язкам боржника, то таке зобов'язання називається сіна-лагматичним, або сіналагма. Як і всяке правовідношення, зобов'язання підлягає захисту з боку держави. У сфері майнових відносин зобов'язання займають провідне місце. Вони опосередковують усі сфери виробництва, переміщення і розподілу товарів. Отже, зобов'язанням є право кредитора вимагати від боржника здійснювати певні дії або утримуватися від здійснення яких-небудь дій.
Сторони в зобов'язанні
Особистий характер зобов'язання виявлявся в тому, що правове відношення виникало лише між кредитором і боржником Спочатку зобов'язання було абсолютно невідчужуваним. Кредитор не міг передати свої права, а боржник перевести свої обов'язки на інших осіб. У зв'язку з суворо особистим характером зобов'язання в нього не можна було вступити через представника.
Із наведеного вище випливає, що в зобов'язанні дві сторони — кредитор і боржник. Інколи виникали зобов'язання багатосторонні, в яких брали участь більше двох осіб (наприклад, договір товариства). Можуть бути зобов'язання, в яких беруть участь більше число, множинність осіб. У цьому випадку можливі принаймні три варіанти, коли на стороні кредитора:
а) одна особа, а на стороні боржника кілька. (один кредитор і кілька боржників);
б) кілька осіб. на стороні кредитора, а на стороні боржника одна. (боржник один, а кредиторів кілька),
в) на стороні кредитора і на стороні боржника кілька осіб. (об'єднання фізичних осіб)
Зобов'язання з множинністю осіб на тій чи іншій стороні поділяються на часткові й солідарні. І перші, і другі можуть бути активними і пасивними. Якщо в зобов'язанні кілька кредиторів — це активне зобов'язання, якщо ж кілька боржників — пасивне. Зобов'язання можуть бути одночасно і активними, і пасивними. У частковому зобов'язанні за наявності кількох кредиторів кожен з них має право вимагати від боржника виконання лише своєї частки, за наявності кількох боржників кожен з них зобов'язаний виконати зобов'язання також тільки в своїй частині. Зобов'язання, за яким кредитор має право вимагати вщ будь-кого із боржників його виконання в повному обсязі, називається солідарним. Заміна сторін в зобов'язанні спочатку не допускалась. Як уже відзначалося, римське зобов'язання на ранніх стадіях було суворо особистим взаємовідношенням кредитора і боржника, що за умов обмеженого цивільного обороту не викликало істотних незручностей. Пізніше був потрібний більш гнучкий підхід. Цьому сприяло й те, що з давніх часів римське право допускало перехід більшості зобов'язань в спадщину Виняток становили тільки зобов'язання, тісно пов'язані з особою кредитора або боржника (аліментні зобов”язання тощо). Основою заміни осіб в зобов'язанні стала новація (оновлення зобов 'язання), на підставі якої кредитор міг передати своє право вимоги іншій особі. На зміну новації прийшла досконаліша форма заміни кредитора. а потім і боржника. Почали застосовувати особливу форму передачі зобов'язання, яка дістала назву цесії — севкіо. Суть її полягала в тому, що кредитор, який бажав передати своє право вимоги іншій особі, призначав його своїм представником по стягненню боргу з боржника і передавав йому своє право.
Разом з поступкою вимоги допускалос я переведення боргу на іншу особу. При передачі права вимоги особистість боржника ніякої ролі не відігравала, а при переведенні боргу на іншу особу його особистість набувала істотного значення. Для переведення боргу слід було дотримуватися таких умов: а) прийняття чужого боргу — добровільне; б) особа, що приймає чужий борг, повинна бути сторонньою; в) переведення має здійснюватися у формі певного правочину. тобто бути належно оформленим.
Кодификация Юстиниана (роль, новели)
Юстиниан — восточно-римский император (527 — 565 гг.) — одно из средств сохранения рабовладельческого строя видел в совершенном законодательстве. Только сильное и жесткое законодательство способно держать в повиновении все чаще восстающих рабов, основательно расшатывающих устои рабовладельческой империи, полагал император. Кроме того, посредством кодификации Юстиниан мечтал воссоздать бывшую единую Римскую империю. Между тем законодательство находилось в хаотическом состоянии. Более чем за тысячелетнюю историю Рима накопилось такое множество законов различного ранга и содержания, эдиктов, конституций, других правовых документов, что пользоваться ими было почти невозможно. Решено было подвергнуть кодификации все накопившееся право — цивильное, преторское, императорское, сочинения юристов и т.п.Кодификация Юстиниана по размаху неизмеримо превосходила все предыдущие. Ее отличали широкая творческая основа, огромное количество источников, серьезность, последовательность их обработки.Для осуществления кодификационных работ Юстиниан 13 февраля 528 г. назначил комиссию в составе 10 человек . Комиссии было поручено в первую очередь систематизировать императорские конституции. Три прежние кодификации императорских конституций значительно облегчили работу и уже через год публикуется собрание конституций под названием Кодекс Юстиниана. Решается также ряд спорных (около 50) вопросов путем принятия новых конституций.Кодификационные работы, требующие принятия новых решений в форме конституций, вызвали активную законодательную деятельность императора. В течение трех лет было принято около 300 конституций. Таким образом, получилось, что к концу работы кодификационной комиссии (533 г.) разработанный Кодекс фактически устарел и требовал пересмотра. Комиссия вновь его пересмотрела, обновила, привела в соответствие с кодификацией. В новой редакции он был принят в 534 г. Таким образом. Кодекс Юстиниана представляет собой собрание законов (императорских конституций) в точном значении этого слова. Он состоит из 12 книг, каждая делится на титулы с особым заглавием. Для кодификации юр. лит. в 530г. была создана специальная комисия из 17 чел. Эта комисия пересмотрела ,выбрала наиболее ценное , привела в определенную систему. Такие замены, подмены и обновления позже получили название интерполяций.Через три года работа по кодификации сочинений классиков была завершена и опубликована как Дигесты, или Пандекты, Юстиниана.Дигесты, или Пандекты, представляют ;обой собрание отрывков из 2000 сочинений 39 наиболее выдающихся римских юристов, в основном тех, которые имели право официального толкования законов: 9200 отрывков — фрагментов. Дигесты делятся на 50 книг, книги — на титулы. Основным содежанием Дигест являются фрагменты, относящиеся к частному праву. Одновременно комиссия осуществила переработку Институций Гая, которые были опубликованы одновременно с Дигестами 30 декабря 533 г. под названием Институции Юстиниана. Они были подготовлены как учебное пособие для начинающих юристов. Императорская конституция, утвердившая Институции, прямо адресуется молодежи, «жаждущей (изучения) законов», и подчеркивает, что Институции являются «первыми элементами всей юридической науки». Институции Юстиниана состояли из 4 книг, 98 титулов; титулы соответственно — из фрагментов, а большие фрагменты — из параграфов.Императорские конституции, принятые после работы комиссии, вошли в четвертую часть кодификации Юстиниана и получили название Новелл. Известно, что было 168 новелл, но полностью они до нас не дошли.
Кодификация Юстиниана, состоящая из 4 указанных выше частей, в XII в. получила название Свода цивильного права.
Відмінність едиктів магістраів від едиктів імператора.
Всі римські магістрати наділялися правом видавати едикти для належного виконання своїх зобовґязань, тобто встановлювати загальні правила поведінки. Найважливіше право видавати едикти зосереджувалося в руках двох преторів – міського і претора перегринів. Такий едикт зберігав чинність протягом року на який ізбирався магістрат, мав силу як для всього населення, так і для магістрата.
Імператорські едикти – норми загальнообовґязкової дії, обовґязкові для всього населення. Були написані на білих дошках і виставлялися біля резиденції принцепса для загального ознайомлення. Едикти відрізнялися від преторських. Останні являли собою програму діяльності магістратів, тоді як імператорський едикт містив постанови обов'язкові для всього населення Римської імперії.
Відмінність звичаю від звичаевочо права.
3вичай — це правило поведінки, що склалося внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу. Він був основною формою регулювання поведінки в додержавному суспільстві за умов родового ладу. Дотримання звичаїв забезпечувалось засобами громадського впливу на порушника. Звичай стає джерелом права за виникнення держави і і поділом суспільства на певні станиДЗакони XII таблиць. прийняті в 450 р. до н.е., — найперше писане право і перший запис звичаїв (тогев таіогит — звичаї предків), що існували ще за царів. Історію їх створення нам передає Пом-поній вДигестах (Д.1.2.2—4). Аналіз тексту Законів XII таблиць підтверджує, що це санкціоновані Римською державою звичаї. В них зафіксовані пережитки первісного ладу, найпізніші традиції царських часів, а також результати боротьби плебеїв з патриціями Свою назву закони дістали внаслідок того, що були викар-бувані на дванадцяти мідних дошках. Закони XII таблиць мали величезний вплив на подальший розвиток римського суспільства і права. Давній, пов'язаний з родовим ладом звичай замінюється писаним правом, що закріплює приватну власність, рабовласництво та нерівноправність. Закони зафіксували правову відмінність патриціїв і плебеїв, патронів і клієнтів, вільних і рабів, закріпили повноту батьківської влади, регулювання відносин між подружжям, порядок опіки і спадкування Важливим завоюванням плебеїв були обмеження позичкового процента та деякі інші привілеї. Пізніше римські юристи високо оцінили звичаї як джерело права. Юліан писав, що колишній укорінений зви чай заслужено застосовується як закон, і це право називається правом, що встановлено звичаями Самі закони зв'язують нас лише в силу того, що вони прийняті за рішенням народу. Однак і те. що народ схвалив, хоча й не записав, так само пов'язує всіх. Оскільки немає значення, чи проголосив народ свою волю шляхом голосування, чи шляхом справ і діянь (Д. 1.3.32.1). Право звичаїв користувалось найбільшим авторитетом, чим більше доведеною була відсутність необхідності надати йому письмової форми (Д. 1.3.36). Водночас застосування звичаю було обмеженим: звичаю, що довго застосовувався, слід дотримуватися як права і закону в тих випадках, коли немає писаного (права) (Ульпіан — Д. 1.3.33). Звичаї довго зберігалися в Стародавньому Римі. Проте їх характер починає змінюватися. З'явилися судові звичаї, судова практика. Нові соціально-економічні відносини в період імперії надали звичаям відповідних завдань. Вони стали засобом відміни застарілих норм цивільного і квіритського права, розчистивши місце для нових норм права. В цьому полягає прогресивне значення звичаїв. Норми права звичаїв позначали термінами: звичаєва практика (изив); звичаї, що склалися в практиці жерців (соттепіагіі ропіійсшп); звичаї, що склалися в практиці магістратів (соттепіагіі та-бівігаїїшт). В імператорський період з'явився термін со-пвиеїікіо (звичай). Проте, не зважаючи на зміну характеру звичаїв, юридичну силу вони набували лише за санкцією держави, таким чином перетворившись в державну волю.
Припинення шлюбу.
Шлюб припинявся смертю одного з подружжя чи розлученням. До смерті прирівнювалася втрата свободи одним із подружжя (продаж у рабство, полон чи засудження до вічної каторги).
Одним із основних принципів римського сімейного права було дотримання абсолютної свободи розлучення в усі часи Римської держави. Проте повна свобода розлучення породжує певні негативні наслідки. В імператорський період, особливо з утвердженням християнської релігії, встановлені істотні обмеження розлучення. Розлучення за взаємною згодою було заборонено. Згодом були вироблені певні підстави до розлучення: порушення подружньої вірності, посягання на життя одного з подружжя, нездатність до дітонародження, до шлюбного життя, вступ до монастиря одного з подружжя При розлученні без поважної причини накладався штраф.
Позовна давність
Сплив великого строку після правопорушення породжує певні негативні наслідки і в судочинстві. За давністю важко встановити дійсні обставини справи — втрачені документи, померли чи виїхали свідки, забуті окремі факти тощо. Зовсім інша справа, коли позивач звертається за захистом свого порушеного права відразу чи протягом нетривалого строку після правопорушення.
Поміж часово-правових категорій в судочинстві найбільшого значення набула позовна давність — встановлений законом строк для захисту порушеного права в суді. Як правова категорія в римському праві вона виникла досить пізно, класичне римське право цього поняття не знало. За тих часів були законні строки для деяких позовів, з яких поступово розвинулась й позовна давність. Законні строки погашали саме матеріальне право, отже, право на захист його в суді. Вони були не довгочасними. Основна відмінність законних строків від позовної давності полягала в тому, що:
1. Законні строки менш тривалі — один рік для спорів про рухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна давність — ЗО років.
2. Сплив законного строку погашав не