Xreferat.com » Рефераты по праву » Римська держава Ё цивЁльне право (шпаргалка)

Римська держава Ё цивЁльне право (шпаргалка)

тільки право на захист, а й саме матеріальне право. Наприклад, в спорі про право власності зі спливом законного строку власник втра­чав як право на захист, так і право власності на спірну річ. Із спливом позовної давності власник втрачав право на су­довий захист свого права власності, проте він не втрачав самого права власності.

3. Законні строки не переривались і не зупинялись. По­зовна давність могла зупинитися й перерватися.

Встановлення жорстких строків позовної давності потре­бувало точного визначення початку їх перебігу, що залежа­ло від характеру правовідношення. В строкових договорах початком перебігу позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного строку. Нормальний перебіг позовної давності може переривати­ся й зупинятися. Перерва настає з двох підстав: підтверд­ження боргу і закладання позову в установленому порядку . Інший випадок перерви позовної давності — закладання позову, який не був розглянутий судом внаслідок досягнення мирної угоди про ту саму відстрочку. В зазначених випадках позовна давність переривалась і починала свій перебіг спочатку. Час, що сплив до перерви, до уваги не приймається. Зупинення тільки на певний строк перебігу позовної дав­ності може бути викликане певними обставинами, однак після усунення їх позовна давність триває Строк, що минув після зупинення позовної давності, компенсується часом після її поновлення. У сумі він не повинен перевищувати строку позовної давності. Зупинення позовної давності мог­ло мати місце у випадках: військових дій, епідемії, неповно­ліття правомочної особи на закладання позову та інших об­ставинах, що були перепоною для закладання позову Сплив строку позовної давності призводив до погашення права на позов, однак не припиняв права вимоги чи права на річ. Спірне право продовжувало існувати, проте воно вже позбавлене захисту з боку держави. Отже. виконання зобо­в'язання після спливу строку позовної давності (наприклад, повернення боргу) вважається виконанням належного, ос­кільки саме право існує, хоча й позбавлене захисту позовом. Наприклад, якщо йдеться про спірне зобов'язання, то воно зберігає силу і після спливу строку позовної давності, проте позбавляється позовного захисту. Такі зобов'язання дістали назву натуральних.


Петіторний захист.

Володіння захищалося засобами преті рських інтердиктів. Такий захист називався володільницьким, чи інтердиктним. Його особливістю було те, що вимагалося довести лише факти володіння і порушення володіння. При цьому посилання на право не допускалось. Отже доводити право­ву підставу володіння не вимагалось. Якщо доведення права у певної особи не вимагалося, захист на ивався посесорним, а якщо вимагалося, то петиторним (наприклад, захист пра­ва власності) Останній був складнішим, тут необхідно було довести, звідки походить право певної особи. За петиторного захисту обов'язок доведення був на стороні, яка стверджувала, що в неї є право (позивач, стверджуючи наявність у нього права на спірну річ, повинен був це довести).


Поняття і види позовів

У класичному римському праві позов є правом до­магатися через суд того, що тобі належить, тобто по­зов — це звернення до суду за захистом своїх порушених прав. Під час дії формулярного процесу претор мав право дава­ти позов, виходячи з принципу добра, справедливості, а не з наявності норми права. Була розроблена ціла система по­зовів. У преторських едиктах постійно публікувалися фор­мули окремих позовів, розроблених щодо відносин, які от­римали правовий захист з боку претора. Такі позови були створені для захисту від правопорушень основних приват­ноправових інститутів і приведені до певної системи .Роз­глянемо найтиповіші з них.

Речові та особисті позови Якщо предметом спору є право на річ, то це — речовий позов. Захист засобом речового позову на­зивається абсолютним захистом.

Коли предметом спору є певна дія, право вимагати вико­нання якої належить позивачеві, — це особистий позов. Захист за допомогою особистого позову дістав назву відносного захисту. Розрізнялися позови суворого права і позови доброї совісті. Основна їх відмінність в тому, що при розгляді позовів су­ворого права суддя керується буквою договору чи закону і не може від цього відступити, навіть коли припустилися помилки. При розгляді позовів доброї совісті суддя поглиб­лювався у зміст договору, в справжню волю сторін, з'ясову­вав передусім, до чого сторони прагнули при укладенні до­говору, а не що було виражено в букві договору чи закону.

За обсягом і метою майнові позови поділялися на три види:

1 Позови для поновлення порушеного майнового права.

2. Штрафні позови, що мали на меті піддати відповідача певному приватному покаранню — штрафу.

З Позови, спрямовані на відшкодування заподіяних збитків і покарання відповідача

Позови за аналогією. Відомий позов застосовується для подібного випадку. Наприклад, відповідно до вже згадува­ного закону Аквілія відповідач зобов'язаний був відшкоду­вати заподіяну ним чужій речі шкоду за умови, що їй заподіяна шкода іншою річчю — согроге согрог

Позови з фікцією. З розвитком господарського обороту виникали нові майнові відносини, для як їх цивільне право не передбачало захисту. В таких випадках претор надавав судовий захист новому відношенню, пропонуючи в формулі судді допустити існування фактів, яких насправді не було, тобто допустити фікцію і підвести під неї це нове відношен­ня.

Кондикції. Припускалось, що кондикції — це абстрактні вимоги, що грунтувались на нормах цивільного права. При цьому конкретна правова основа кондикції не приводилась Чим відрізнялися кондикції від позовів — невідомо.


Рабська пекулія.

Рабовласники надають рабам пев­не майно для управління, спочатку просте, а потім все склад­ніше. Цьому сприяли дві обставини. З одного боку, рабо­власники, маючи в провінціях великі земельні наділи, маєт­ки та інші об'єкти приватної власності, не завжди могли і бажали безпосередньо займатися господарськими справами. Все частіше ведення цих справ вони доручають рабам. З другого боку, раби в таких дорученнях були дуже заінтере­совані: а) це полегшувало їхню долю; б) при сумлінному веденні господарства вони розраховували на певну при­хильність господаря; в) дбайливість і просто господарська спритність цавали рабу можливість накопичити певні кош­ти для викупу свободи.

Отже, такі форми експлуатації рабів почали швидко по­ширюватись. Надання рабу певного майна для управління дістало назву рабська пекулія


Правоздатність.

Здатність людини бути носієм певних прав називається правоздатністю. Римські юристи не мали відповідного су­часному поняттю визначення правоздатності, хоча й корис­тувалися цим поняттям. Правоздатність як здатність вільної людини бути носієм прав виникала з моменту її народження. Проте, як вважали римські юристи, в деяких випадках правоздатність може виникнути і до народження дитини. Юрист Павло зазначав:«Хто знаходиться в утробі, охороняється, нібито він знахо­диться серед людей, оскільки йдеться про вигоди самого плоду». Отже, якщо батько дитини, що ще не на­родилась, помре, то при розподілі спадщини має бути вра­хована частка того, хто ще не народився. Моментом народження римські юристи визнавали відділен­ня дитини від утроби матері та її крик. У мертвої дитини правоздатність не виникала. Зрозуміло, правоздатність мог­ла виникнути тільки у вільнонароджених. З моменту народ­ження дитина є носієм прав; вона могла бути власником, суб'єктом інших цивільних прав, наприклад спадкоємцем тощо. Від її імені законними представниками здійснювали­ся будь-які цивільно-правові правочини. Правоздатність припинялася смертю людини. Римське пра­во прирівнювало до смерті продаж у рабство, полон, засуд­ження до тяжких видів покарання (довічна каторга). Якщо людина будь-яким чином отримувала знову свободу, її пра­воздатність відновлювалася, хоча і не завжди в попередньо­му обсязі. Правоздатність — це здатність бути носієм прав. У зв'язку з цим виникає запитання: носієм яких саме прав може бути людина? В принципі — будь-яких, але в даному випадку йдеться про зміст цивільної правоздатності, про те, з яких конкретних цивільних прав вона складалась. Правоздатність римського громадянина складалась з двох основних елементів: права бра­ти законний шлюб, в якому діти набувають статусу римського громадянина, і права торгувати, яке включало в себе право бути власником будь-якого майна, здійснювати будь-які цивільно-правові правочини (продавати, дарувати, здавати в найм, обмінювати тощо), бути спадкоємцем і спадкодавцем, вести цивільно-правові спори в суді тощо.

Повна правоздатність у вільної людини відповідно до римського права наставала за наявності певних умов: свобо­ди, римського громадянства і сімейного стану глави сім'ї.

Юридичні особи

Римляни не розробили поняття юридичної особи як особливого суб'єкта приватних прав. Ще в давні часи було помічено, що в деяких випадках носіями приватних прав можуть бути не тільки фізичні осо­би, а й деякі об'єднання, корпорації тощо. Згодом фізичним особам почали протиставляти осіб юридичних як ще один тип суб'єктів права . Вже в Законах XII таблиць зга­дувалися різного роду корпорації, колегії релігійного харак­теру, що мали змогу бути власниками певного майна. Кількість таких корпорацій зростала. Проте для широкого розвитку цієї правової структури в Римі ще не було належ­них соціально-економічних умов. Не було й терміна «юри­дична особа». Римські юристи звертають увагу на те, що в окремих ви­падках майно належить не окремим громадянам — фізич­ним особам, а об'єднанням.

Чіткішим проявом ідеї юридичної особи було визнання за муніципіями (міськи­ми общинами) права на самоуправління і господарську са­мостійність. Це знайшло правове вираження в тому, що муніципії в своїх майнових відносинах отримали змогу керува­тися нормами приватного права. Цим вони прирівнювалися до статусу фізичних осіб. Наслідком тривалого і досить важкого розвитку ідеї юри­дичної особи було визнання класичним правом певних оз­нак цього суб'єкта права:

а) в галузі приватно-правових відносин корпорації при­рівнювалися до фізичних осіб.

б) вихід із складу об'єднання окремих осіб не впливає на його юридичне становище;

в) майно корпорації не є ні спільною власністю всіх членів корпорації, ні її окремих членів. Це відособлена від її членів власність самої корпорації як особливого суб'єкта права;

г) корпорація від власного імені має право вступати у будь-які приватно-правові відносини як з фізичними, так і з юри­дичними особами. Ці відносини здійснюються через фізич­них осіб, уповноважених на це в установленому порядку. Найпоширенішими видами юридичних осіб в Римі були: скарбниця, муніципії, різні спілки осіб однієї професії — пекарів, м'ясників, ремісників, могильників тощо. Визнава­лися юридичними особами різноманітні релігійні об'єднан­ня. Діяльність юридичної особи припинялася в таких випад­ках: після досягнення мети, яка перед нею ставилась, якщо її діяльність набувала незаконного характеру; після вибуття всіх її членів.

Зауважимо, що мінімальна кількість, необхідна для функ­ціонування юридичної особи — 3 чоловіки


Батьківська влада.

Встановлювалась така влада передусім над дітьми, народженими в римському законному шлюбі. На дітей, народжених в незаконному шлюбі, в конкубінаті, а також в будь-якому фактичному спільному житті, бать­ківська влада не поширювалася. Вони були чужими для ньо­го.

Мати дитини була завжди відома, навіть якщо вона зачала поза шлюбом. Батьком дитини вважали того, хто знаходить­ся у шлюбі з матір'ю дитини. Це юридична презумпція — положення, що не потребує доказів. Крім народження дітей в законному шлюбі, батьківська влада встановлювалася шляхом узаконення або усиновлен­ня.

Узаконення — встановлення батьківської влади над влас­ними дітьми, але народженими поза шлюбом. Так, батько міг визнати своїми дітей, народжених в конкубінаті. Узако­нення провадилось за встановленою формою.

Усиновлення — встановлення батьківської влади над чужи­ми дітьми, з якими батько кровними узами не пов'язаний .Усиновлення провадилось в формі арогації чи адопції. Арогація застосовувалася для усиновлення осіб свого права, тобто повнолітніх і самостійних в правово­му плані, адопція — для осіб чужого права, тобто тих, що знаходилися під владою домовладики. З часом формалізм усиновлення був значною мірою спрощений і його здійсню­вали на основі заяви перед судом чи імператором.

Батьківська влада припинялася внаслідок:

а) смерті батька чи дітей; б) звільнення з-під батьківської влади. Фактично батьківська влада була довічною навіть в розвиненому римському праві.

Досягнення сином повноліття, заснування власного дому, сім'ї та господарства не припиняли батьківської влади і не послабляли її. Лише досягнення сином високого громадсько­го становища (посади консула, префекта, магістра) звільняло його від батьківської влади.

Влада батька над дітьми була безмежною. Він мав право на життя і смерть дітей з моменту народження їх: міг зберег­ти життя новонародженому чи викинути його, продати в рабство, застосувати будь-які покарання.

У майнових відносинах батька і дітей так само безрозділь­но володарював батько. Домовладика — єдиний і неподільний власник сімейного майна. Майно, набуте дітьми, авто­матично було власністю батька. При цьому майнова за­лежність дітей не послаблювалася з їх віком. Діти не мали права від свого імені здійснювати цивільно-правові угоди. Послаблення і диференціація влади батька — наслідок зміни виробничих відносин, розкладу патріархальної сім'ї, індиві­дуалізації приватної власності, розвитку торгівлі. Ці факто­ри зумовили необхідність майнової незалежності повнолітніх членів сім'ї.

Поняття шлюбу

Сім'я починається з шлюбу. Римські Юристи приділяли багато уваги правовим питанням шлюбних відносин, ви­вчивши та проаналізувавши, дали відповідні оцінки їх різно­видам. Давньоримське суспільство намагається ідеалізувати сім'ю. Римські юристи досить ідеалістично визначали шлюб. На­приклад, Модестін писав: «Шлюб є союз чоловіка і жінки, спільність всього життя, єднання божественного і людського права». Між тим в усі часи рабовласницької дер­жави дружина, жінка ніколи не займала рівного з чолові­ком, мужем становища. Вона завжди знаходилася в залеж­ності від батька, чоловіка, брата, опікуна тощо. Йдеться не про традиційну моральну чи фактичну залежність, а про правову нерівність. Римляни цього не приховували. Римському праву відомі два види шлюбу: законний рим­ський шлюб і шлюб, що укладався між перегрінами та іншими вільними, які не мали права вступати до римського законного шлюбу. римський законний шлюб, в свою чергу, історично поділявся на два види: шлюб з чоло­вічою владою і шлюб без чоловічої влади. Законний римський шлюб укладався відповідно до норм цивільного права, допускався тільки між римськими грома­дянами. Шлюби між римськими грома­дянами, з одного боку, і перегрінами, з другого, категорично забороня­лися. Деякі станові обмеження щодо вступу до шлюбу збе­рігалися навіть після того, як усі вільні Римської імперії були проголошені римськими громадянами. Так, особи се­наторського звання не могли брати шлюб з вільновідпуще­ницями, провінціальний магістр не міг брати за дружину громадянку цієї провінції, мали місце й деякі інші обме­ження. .Перегріни брали шлюб між собою відповідно до норм права народів, тобто до свого національного права. Фактичні шлюбні відносини людей, які не могли вступи­ти в законний римський шлюб (різне громадянство чи стан), дістали назву конкубінат.


Види права власності

Довгий час римляни визнавали найбільш давній, відомий ще за Законами XII таблиць вид права власності — квіритську власність. Квіритами спочатку називали тільки римських громадян, які відносилися до одноіменного ста­ровинного роду, а квіритське право власності встановлюва­лося на особливо важливі з точки зору господарювання речі (рабів, землю, худобу, сервітути) і лише пізніше воно поши­рилося на інші речі. Характерним є й те, що спочатку його суб'єктами могли бути тільки римські громадяни, а потім — латини, оскільки вони одержали римську правоздатність у сфері майнових відносин.

Квіритська власність була лише римською, національною, мала замкнутий характер, кастові риси. Поки існувала Рим­ська держава-місто, вона повністю відповідала його внутрішнім потребам, проте з виходом Риму за межі своїх міських стін вона стала гальмом розвитку цивільного обороту.

Преторська, або бонітарна, власність - це власність, що одержала захист від претора, тобто річ, придбана покупцем, стає його май­ном. Консервативний характер права ккіритської власності не тільки не сприяв цивільному обороте а й стримував роз­виток права власності.

Власність перегрінів. Римляни змушені були вступати в цивільно-правові відносини з особами, які населяли тери­торію навколо Риму і не мали статусу римського громадя­нина, — це так звані перегріни, тобто неримські громадяни Врешті-решт їхнє тривале безправ'я виявилося невигідним передусім римським громадянам і спричинилося до надан­ня перегрінам певної правоздатності. У цивільно-правовій сфері перегріни підпорядковувалися місцевим правовим сис­темам.

На початку періоду республіки римляни змушені були до­пустити перегрінів до римської власності шляхом здійснен­ня правочинів, насамперед з приводу рухомих речей і в інте­ресах самих римських громадян.

Внаслідок цього деякі перегріни набували власність у римських громадян і таким способом ставали власниками речей, які раніше були у власності тільки римських грома­дян. Однак до вільної участі в цивільному обороті римлян перегрінів все ж таки не допускали. Отже, права перегрінів порівняно з римськими громадянами були значно менше захищені. Провінційна власність. Внаслідок розширення загарбниць­ких війн виникає провінційна власність на землю. Земля підкорених Римом народів є власністю римського народу, тобто державною. Одна частина загар­баних земель поповнювала державний фонд і була власніс­тю держави, інша — також переходила у власність Римської держави, але залишалася при цьому у володінні і користу­ванні підкореного народу. Рим в будь- який час міг припи­нити це володіння і користування, оскільки був власником землі. Земля з державного фонду передавалась у володіння і ко­ристування, але тільки римським громадянам. Провінційна власність на землю відрізнялася від квірит­ської на італійських землях головним чином тим, що власники провінційних земель зобов'язані були вносити до скарб­ниці певні платежі, які не стягувалися з квіритських влас­ників. Окрім того, в цивільному обороті власники про­вінційних земель користувалися тільки засобами права на­родів.

Відмінність реальних контрактів від консенсуальних

До реальної групи контрактів римське приватне право відно­сило чотири контракти: позику, позичку, схов, заставу. Нагадаємо, що реальні контракти набували юридичної чинності в момент фактичної передачі речі, без якої догово-ра взагалі не виникало. Предметом цього договору була саме передача речей однією особою іншій. Матеріальною підста­вою могли бути: позика, тимчасове користування, збережен­ня, застава. До них відноситься: Договір позики; Договір позички; Договір схову; Договір застави

Консенсуальні контракти Консенсуальні контракти сформувались пізніше інших до­говорів, і формалізм при укладенні їх був істотно пом'як­шений. Укладення договору досягалося тут простою уго­дою сторін. До цієї групи належали договори купівлі-про­дажу, найму (речей, послуг, роботи), доручення, товарист­ва. Консенсуальні контракти представляли собою також замкнуту групу. Ніякі інші угоди, які навіть за ознаками відповідали консенсуальним контрактам, не могли бути віднесені сюди. Основна ознака, що об'єднувала Консенсуальні договори, полягала в набутті чинності на момент досягнення угоди про предмет договору без виконання яких-небудь додатко­вих формальностей. До них відноситься:Договір купівлі-продажу; Договір найму речей.; Договір найма послуг; Договір підряду ;Договір доручення ; Договір товариства.


Види речових прав.

Речове право-обґєктом права були речі.

Річ- певна частина природи ,що єякоюсь цінністю для її володільця. Оточуючий нас матеріальний світ складається з певних речей. З приватно-правової точки зору речі поділяються на певні відособлені види, що зумовило їх різний правовий режим. Деякі види речей зали­шилися сугубо римськими, інші — надовго пережилиримське право. Розглянемо деякі з ник.

1. Найважливішим і сугубо римським розмежуванням ре­чей на окремі види був їх поділ на манципні та неманципні, що певною мірою відповідає сучасному поділу на основні засоби виробництва і предмети споживання. До манципних римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сервітут — найважливіші і найцінніші речі в господарстві. По суті, це основні засоби виробництва. Неманципні складали групу речей, для відчуженння яких виконання манципації не вимагалося.

2. Наступним досить важливим і чисто римським поділом речей було розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальну субстанцію, називалися тілесними , а ті, що не мали такої субстанції, безтілесними . До першого виду відносилися речі, до яких мож­на було доторкнутися , наприклад земля. раби, будинок тощо, до другого — ті, які не можна було відчувати дотиком . Це навіть не речі, а скоріше права, наприклад право спадкування чи пра­во, що виникає з договору, сервітути, право вимоги тощо.

3. Первісний поділ речей нарухомі та нерухомі майже не мав правового значення. Вони підля­гали однаковому правовому режиму.

До рухомих відносили речі, які можна було пересувати в просторі (наприклад, тварини, раби, домашній скарб тощо), а до нерухомих — ті, що не можна було пересувати в прос­торі (земля, будинки, дороги, міські стіни тощо).

4. Речі, що знаходяться в обігу, і речі, вилучені з обігу. Якщо певна річ могла бути об'єктом права приватної власності і предметом правочинів між окремими особами, вона знаходилася в обігу. І навпаки, якщо річ внаслідок яких-небудь своїх природних властивостей чи призначення не могла бути об'єктом при­ватної власності окремих осіб, вона знаходилася поза обі­гом, тобто була вилучена з нього.

5. З правової точки зору дуже важливим був поділ речей народові та Індивідуально-визначені. Якщо для влас­ника мали значення тільки вага, міра або кількість речей, тобто загальні родові ознаки, це — річ родова. Якщо ж для нього цінними були не родові ознаки, а індивідуальні властивості, відмінності, ознаки речі, це — річ індивідуально-визначена.

6. Римські юристи вважали речі ділимими, якщо їх можна поділити в будь-який спосіб і вони при цьому не втрачають своєї господарської вартості і призначення (на скільки б частин не розрізана хлібина, вона залишається хлібом), і неділимими, якщо при поділі вони втра­чали господарське призначення, цілісність (наприклад, зарі­заний і поділений на частини баран)

7. Речі, що в процесі їх використання фізично зникали. називалися споживчими — про­дукти харчування, корм для тварин, будівельний матеріал тощо. Речі, які служили людям триваліший час, вважалися не-споживчими. В процесі одноразового використання вони не зникали, а при тривалому використанні зношувалися поступово (земля, будівлі, одяг тощо).

8. Римські юристи звернули увагу, що за фізичним скла­дом речі поділяються на три види: 1) такі, що складаються з однієї матеріальної субстанції (земля, тварина); 2) штучні утворення, створені при поєднанні різно­рідних речей (будинок, корабель); 3) сукупність однорідних речей, матеріально не пов'язаних, однак об'єдна­них загальним призначенням чи назвою (бібліотека, стадо корів).

Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, є простими, а поєднання речей (різнорідних чи однорідних) — складними. В свою чергу, вони поділялися на штучні поєднання різнорідних речей і поєднан­ня однорідних речей. Римські юристи розрізняли плоди природні і цивільні. Плоди, вирощені природою, тобто самою річчю (наприклад, фрукти саду, приплід тварин), на­зивалися природними. Плід, який приносить річ внаслідок використання її в обороті, називався цивільним (наприк­лад, проценти, одержані за договором позики).


Поняття спадкування

Институт наследственного права в системе римского гражданского права представляется как бы независимым, отдельно стоящим, не связанным с другими видами имуще­ственных прав.

Наследование — это переход имущества после смерти его собственника к другим лицам. Под имуществом принято по-

нимать совокупность прав и обязанностей умершего. Сле­довательно, в состав наследства входят как права, так и обя­занности, актив и пассив, наличное имущество умершего и его долги, которые он не успел погасить при жизни. Пере­ход имущества или имущественных прав и обязанностей, принадлежавших определенному лицу, возможен только после его смерти. Наследования имущества при жизни его собственника не бывает. Совокупность правовых норм, регулирующих порядок пере­хода имущества умершего к. другим лицам, называется наслед­ственным правом. Как правовой институт, наследование не­разрывно связано с правом собственности. Лицо, после смерти которого осталось имущество, назы­вается последователем. Им может быть только физическое лицо. Юридическое лицо не умирает, оно прекращается, но и в этом случае право наследования у него не наступает.

Лица, к которым переходит в установленном законом порядке имущество умершего, называются наследниками. Ими могут быть как физические, так и юридические лица. Оставшееся после смерти собственника имущество (права и обязанности) принято называть наследственным имуще­ством или просто наследством. Это совокупность прав и обязанностей умершего, определяемая на момент смерти наследователя. Переход имущества умершего (преемство) к другим ли­цам возможен по одному из двух правовых оснований — либо по завещанию, либо по закону. Вместе с тем преемство в правах и обязанностях умер­шего могло быть двояким по характеру — либо универсаль­ным, либо сингулярным. При универсальном преемстве к наследникам переходили права и обязанности как единое целое, в полном единстве. Наряду с универсальным в римском наследственном пра­ве получило развитие и сингулярное преемство, в соответствии с которым к отдельным лицам переходили лишь права на­следодателя, не обремененные обязанностями. Однако преемство в правах и обязанностях могло иметь место лишь после смерти наследодателя, когда наследство как имущество собственника становилось как бы не защи­щенным, открытым, никому не принадлежащим. Поэтому смерть наследодателя принято называть открытием наслед­ства. Временем открытия наследства римское право счита­ло день смерти наследодателя. При этом у наследников воз­никало право на приобретение наследства, но не на само наследство.. Призванный к наследованию наследник должен был выразить свое волеизъявление на принятие наследства или отказ на него. Многие принципы римского наследственного права восприняты современным наследственным правом. Будучи правом рабовладельческого государства, римское наследственное право отражало и обеспечивало интересы прежде всего рабовладельца, было направлено на упрочение и развитие рабовладельческой частной собственности.

Договір.

Договір — двостороння угода, в якій виражена воля двох сторін, спрямована на досягнення певного правового результату — виникнення, зміна або припинення прав і обо­в'язків. Проте, якщо в договорі виражена воля двох сторін, то вона може бути тільки виявом взаємної згоди. Отже, договір є угодою двох або кількох осіб про здійснення якої-небудь правової дії або про утримання від здійснення якої-небудь дії. Більшість договорів — двосторонні угоди, в яких дві сто­рони є контрагентами. Існували також три- і багатосторонні договори, але в римському праві вони зустрічалися порівня­но рідко. Предмет договору — яка-небудь дія, бездіяльність або відмова від здійснення дії. Наприклад, сусіди домовили­ ся між собою, що один з них не буде перед вікнами будинку другого зводити будівлю, аби не закривати світла до його вікон. Договір — це вольовий акт. Він не може виникнути проти волі сторін, проте це саме акт, дія, внаслідок якої виникає зобов'язання, одна із підстав виникнення зобов'язань. Од­нак не всякий договір породжує зобов'язання, хоча пере­важна більшість є основою для виникнення зобов'язань. Поняття зобов'язання ширше, ніж поняття договору: зобо­в'язання виникають (крім договорів) також з деліктів, ква-зіделіктів і квазіконтрактів. Договори, в яких одна сторона має тільки право, а інша — тільки обов'язки, називалися односторонніми (наприклад, договір позики), а договори, в яких кожна із сторін мала права і обов'язки. — двосторонніми. Одностороннім називається договір (зобов 'язання), в якому одна сторона має тільки право (і ніяких обоє 'язків), а друга несе тільки обов'язку (і ніяких прав), наприклад договір пози­ки, а двостороннім — договір (зобов 'язання), в якому кожна із сторін має права і обов’язок, наприклад договір купівлі-прода­жу.


Консенсуальні контракти

Консенсуальні контракти сформувались пізніше інших до­говорів, і формалізм при укладенні їх був істотно пом'як­шений. Укладення договору досягалося тут простою уго­дою сторін. До цієї групи належали договори купівлі-про­дажу, найму (речей, послуг, роботи), доручення, товарист­ва. Консенсуальні контракти представляли собою також замкнуту групу. Ніякі інші угоди, які навіть за ознаками відповідали консенсуальним контрактам, не могли бути віднесені сюди. Основна ознака, що об'єднувала Консенсуальні договори, полягала в набутті чинності на момент досягнення угоди про предмет договору без виконання яких-небудь додатко­вих формальностей.

Договір купівлі-продажу є контрактом, за яким одна сторо­на — продавець — бере на себе обов'язок передати іншій стороні — покупцеві — у власність яку-небудь річ. Покупець зобо­в'язується прийняти куплену річ і заплатити за неї обумовле­ну ціну. Права і обоє 'язки сторін в договорі купівлі-продажу. Прода­вець мав право вимагати від покупця:

а) прийняти продану річ, тобто виконати договір; якщо чомусь покупедь відмовляється від прийняття речі, він зо­бов'язаний відшкодувати продавцю заподіяні йому збитки;

б) уплати обумовленої договором ціни. Час уплати ціни встановлюють сторони (насамперед, частинами або після передачі товару); момент уплати на час виникнення догово­ру не впливає і є лише елементом його виконання.

Договір найму речей— це контракт за яким одна сторона — наймодавець — приймає на себе обоє 'язок надати іншій стороні — наймачу — в тимчасове користування яку-небудь річ за обумовлену ви­нагороду.

Договір найма послуг — консен-суальний контракт, за яким одна сторона — наймит — приймає на себе зобов'язання виконати за обумовлену винагороду певні послуги на користь іншої сторони — наймача.

Договір підряду — консенсуальний контракт, за яким одна сторона -підрядчик — приймає на себе обов 'язок виконати за обумовлену винагороду певну роботу і готовий результат пе­редати іншій стороні — замовнику — в установле­ний строк.

Договір доручення — консенсуальний контракт, за яким одна сторона (повірений, мандатарій) приймала на себе обоє 'язки виконати безоплатно на користь іншої сторони (довірителя, манданта) певні дії.

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: