Психологічні чинники прояву політичної культури студентської молоді
трансляція відомих у світовій культурі способів політичних взаємодій з наголосом на традиційних для української політичної культури і домінуючих в конкретно-історичних умовах;
навчання рольових моделей політичної поведінки;
забезпечення умов для формування ціннісних політичних уявлень і моделей ідентифікації.
Політична освіта має бути пов'язана з реальним життям і реальними завданнями, які виконують чи виконуватимуть учні; має бути проблемноорієнтованою; забезпечувати учням умови для здобуття позитивного досвіду соціальних взаємодій і плюралізм освітнього процесу.
Виділяють два принципово важливих напрямки політичної соціалізації в школі: прямий — відбувається в процесі засвоєння інформації про принципи політичного ладу, права і обов'язки громадянина тощо і непрямий, латентний, — основними його чинниками є характер взаємин у школі, ступінь свободи учня, можливості захисту ним своїх прав і апелювання до встановлених законів і правил. [13; 17 - 26].
Якісно-кількісний аналіз текстів програм і стандартів як основних документів у викладанні суспільно-політичних дисциплін у загальноосвітній школі дає підстави для висновку про те, що весь обсяг політологічних понять, потрібних для формування політичної культури молоді, міститься в навчальних програмах. Завдання ж формування демократичних цінностей, відповідальності, готовності до компетентної громадянської участі практично не відображені ні в програмах, ні в освітніх стандартах. Тобто існуюча модель політичної освіти зберігає всі ознаки предметно орієнтованого типу, коли основний акцент ставиться на засвоєнні певних знань і результат політичної освіти оцінюється за їхньою кількістю. Психологічні ж ефекти такої освіти, що визначають спрямованість особистості, залишаються поза увагою. З огляду на викладене постає потреба створення й реалізації принципово іншої моделі виховання і освіти, яка б забезпечила умови для становлення компетентної, соціально мобільної особистості, здатної будувати суб'єкт-суб'єктні взаємини з іншими людьми й суспільством, жити в ньому, транслювати його цінності та норми.
З огляду на те, що завдання формування демократичної політичної культури молоді доводиться виконувати за нерозвинутих демократичних традицій і норм, обмежених можливостей впливу на цей процес з боку батьків, вважаємо за доцільне визначити такі загальні вимоги до організації освітнього процесу, спрямованого на формування демократичної політичної культури молоді:
• політична освіта має поширюватись одночасно на всі покоління громадян. Оскільки свобода політичного вибору як фундаментальна умова демократії охоплює індивідуальні й колективні сторони самоуправління або автономії, очікувати, що можна сформувати потребу і здатність до вільного політичного вибору без відповідної соціальної ситуації розвитку, не слід;
уся освітня система має відповідати духу, потребам і меті демократичного суспільства й бути зорієнтованою на формування активної, автономної, незалежної, уповноваженої, непатерналістської особистості, яка почувається самостійною цінністю і саме такою її сприймає суспільство і визнає її інтереси пріоритетними;
на кожному рівні політична освіта має бути спрямована на підвищення громадянської компетентності і громадянської відповідальності особи, сприяти аргументованому прийняттю фундаментальних цінностей і принципів демократії.
Політична освіта, на нашу думку, має бути зорієнтована на ідеальну модель, центральним утворенням якої є особистість як суб'єкт ставлень, позаяк усі складові психічної організації особистості пов'язані з системою її ставлень, що визначає характер переживань, особливості сприймання й поведінкових реакцій на зовнішні впливи. [24; 265 - 276].
Ставлення мають суспільну природу, джерела розвитку, зміст та форми об'єктивації, відображають взаємозв'язки особистості й суспільства і визначають спосіб входження її в суспільні відносини. В процесі розвитку системи ставлень особистість відтворює суспільні відносини у внутрішньому плані, присвоює їх і змінюється сама, набуваючи нової якості — суб'єктності. Ставлення, як зазначає О. О. Бодальов, — це психічне утворення, яке акумулює в собі результати пізнання об'єкта дійсності, інтеграції всіх емоційних і поведінкових відгуків на цей об'єкт, а також особливий рівень і форму самовизначення й самопізнання . Існує певний простір прояву й формування ставлень: вони проявляються повною мірою тоді, коли індивід діє в суб'єктивно значущій ситуації .
Психічні ставлення особистості, реалізуючись у діях, відображають систему зв'язків особистості з об'єктивним світом (у даному разі — світом політики), набувають стійкості, вираженості, значущості, стають характерними для особистості, визначають її вчинки й переживання (С. Л. Рубінштейн, В. С. Мерлін, О. Б. Старовойтенко). Система ставлень особистості відображає основні ефекти соціалізації, тому спроба взяти її за основу психологічної моделі змісту політичної освіти може виявитися продуктивною. Таким чином, її (модель) можна представити у вигляді системи політичних ставлень, які визначають стосунки індивіда і спільноти.
А саме:
ставлення до самого себе (ідентифікація себе як суб'єкта політичної взаємодії, спроможного зробити самостійний політичний вибір, готового відповідати за нього і його наслідки, законослухняного громадянина, здатного обстоювати свої права);
ставлення до інших людей (терпимість, повага до політичних прав і свобод інших, готовність спільно розв'язувати політичні проблеми, довіра й налаштованість на співробітництво, аргументований скептицизм, підтримка інших і політична відповідальність, прагнення зрозуміти мотиви вчинків і очікування інших);
ставлення громадянина до політичної системи (патріотизм або позитивне ставлення до своєї країни, лояльне ставлення до фундаментальних конституційних цінностей і принципів, дії, спрямовані на підвищення ефективності демократичних установ, увага до громадських справ, соціальна довіра й поширення правдивої інформації);
ставлення громадянина до інститутів влади (спрямованість на різні форми політичної участі, контроль за додержанням повноважень влади, оцінка роботи уряду, оцінка окремих пропозицій з реформування громадського життя, опір неконституційним діям влади);
ставлення громадянина до політичного світу (розуміння глобального значення додержання прав людини, політична толерантність, відповідальність за збереження миру і активна позиція щодо політичних подій у світі, готовність до участі в роботі міжнародних організацій тощо).
Виділені групи ставлень формуються з раннього дитинства. Відповідно до потреб і провідної діяльності в кожний віковий період змістове наповнення й форми пред'явлення інформації варіюються. Одночасно розвиваються й соціально-психічні механізми політичних ставлень — відповідальність, толерантність, соціальна активність, ідентифікація. У запропонованій нижче моделі представлено три блоки психологічних ефектів політичної соціалізації, на формування яких слід орієнтувати зміст політичної освіти, — когнітивний (політичні уявлення), конативний (досвід політичної активності) і афективний (система політичних ставлень і соціально-психологічні механізми політичної активності). [29; 342].
Потенційні функціональні можливості індивіда в будь-якій діяльності, і політичній також, можуть виявитися лише на рівні активно позитивного ставлення до її завдань. Тому центральною категорією, наскрізною в запропонованій моделі, є інтерес як ставлення індивіда до умов життя, що виявляється в прагненні впливати (створювати чи змінювати) та пізнавати їх. Інтерес як соціальний феномен — це «властива всякому суб'єкту діяльна позиція, яка виражає його вибіркове ставлення до об'єктивних можливостей суспільного розвитку».
Інтерес у цьому контексті розглядається в широкому сенсі — не лише як пізнавальне ставлення, а як фундаментальна спонукальна сила поведінки. Услід за С. Л. Вальгардом, С. Л. Рубінштейном, Г. К. Гумницьким ми розглядаємо інтерес як цілісне утворення, однією стороною якого є пізнавальний інтерес, а іншою — інтерес до діяльності. Інтерес — це не лише пізнавальне, а й практичне ставлення, яке істотно впливає на соціальну діяльність і поведінку індивіда, а отже, його можна розглядати як механізм формування системи ставлень особистості. Інтерес — інтегральна структурна одиниця потребно-мотиваційної сфери особистості, показник прагнень особистості, її активного ставлення до життя. На думку А. К. Дусавицького, інтерес — не просто вибіркове ставлення, навіть не сума, а певна ієрархія, що відображає загальне ставлення індивіда до світу, визначає близьку й далеку мету особистості.
Одним із перших і найскладніших завдань, на виконання яких слід спрямувати зміст політичної освіти, є усвідомлення індивідом взаємозв'язку власних потреб та інтересів з потребами та інтересами суспільства й прийняття останніх як своїх. Йдеться про прийняття суб'єктом соціальної мети в якомога ширшому її спектрі й актуалізацію відповідної мотивації для спонукання до діяльності, спрямованої на їх досягнення.
Предметом політичного інтересу є зв'язки особистості з політичним світом, а його відображенням — особистісні смисли. Політичні інтереси репрезентуються у ставленні до себе як до суб'єкта (об'єкта) політичної активності, до інших, до політичної системи, інститутів влади, до політичного світу. При цьому оцінюють міру широти чи вузькості інтересів, їхню стійкість, силу мотиваційного впливу, переважаючу спрямованість тощо. Інтерес може бути спрямований на виявлення особливостей політичного життя або ж на зовнішні його прояви — окремі факти, події, явища. Відповідно і політична активність індивіда спрямовується на пошук проблем і постановку нових завдань або ж зводиться до реагування на зовнішні впливи (ситуативні, реактивні інтереси).
Особливості інтересу як показника активного ставлення особистості до життя визначаються через аналіз участі індивіда в суспільних відносинах. Індикаторами інтересу до політичного життя в цьому разі можуть бути рівень обізнаності про особливості функціонування політичної системи, наявність досвіду успішної політичної активності та певний рівень сформованості її механізмів, політичні ставлення особистості.
Серед характеристик інтересу — спосіб самореалізації індивіда в системі ставлень. Опозиція власних політичних інтересів інтересам інших реалізується в ставленнях, політичній відповідальності, комунікативній спрямованості індивіда, здатності сприймати іншого як суб'єкта, ставитися до нього як до мети, а не засобу.
Інтерес виникає за умови входження в певні відносини, які можуть забезпечити індивіду реалізацію його Я. Діяльність індивіда в межах таких відносин створює умови для виникнення ставлення і таким чином розвивається інтерес.
У запропонованій моделі серед основних соціально-психічних механізмів формування системи політичних ставлень визначено ідентифікацію, толерантність, відповідальність і соціальну активність. Можна було б розширити цей перелік, але, як свідчать результати проведених досліджень, саме цих складових бракує сучасній українській політичній культурі. Запропонована модель циклічна: є ступінь узагальненості політичних уявлень, а досвід політичної активності на кожному з етапів політичної освіти актуалізує відповідні соціально-психічні механізми, завдяки чому забезпечуються умови для виникнення якісно нового рівня політичних ставлень, відповідних особистісних смислів, мотивів, способів дій, моделей поведінки. Рівень розвитку суб'єкта політичної активності на кожному етапі є свідченням міри й глибини політичної соціалізації, а отже, й відповідності змісту політичної освіти її завданням. [27; 245 - 256].
Особливої уваги потребує розроблення критеріїв оцінювання успішності політичної освіти. В рамках запропонованої моделі очевидною є потреба застосування двох підходів — традиційного поточного оцінювання та оцінювання в довгостроковій перспективі й реальному житті. Поточне оцінювання не можна зводити до середнього арифметичного за результатами проміжного контролю: його слід спрямовувати на демонстрацію результатів навчання (досягнень і вад) і на оцінку всіх політичних компетенцій, а не лише репродуктивних умінь. Одним із інструментів оцінювання ефективності політичної освіти, зокрема рівня сформованості соціально-психічних механізмів політичної активності й системи політичних ставлень особистості, можуть бути соціально-психологічні методики для вивчення ставлень і ціннісних орієнтацій особистості. Формування змісту політичної освіти на основі запропонованої моделі сприятиме забезпеченню громадянознавчої функції освіти. Визначення складових змісту та їхньої спрямованості з урахуванням складових моделі допоможе чітко визначитися з завданнями не лише окремих суспільствознавчих предметів, а й усіх базових дисциплін і навіть окремих тем. Модель також може бути основою для доповнення існуючих і розроблення нових стандартів освіти.
Отже, формування політичної культури молоді — це цілеспрямований процес навчання і виховання, що включає освоєння соціального досвіду, виробленого людством, розвиток відповідного нормам сучасного демократичного суспільства свідомості і підготовку до адекватної реальності конвенціональній поведінці. Іншими словами, це процес становлення особи учнів як суб'єкта і об'єкту політичних відносин.
1.3. Особливості формування політичної культури української
молоді в умовах нестабільного суспільства та шляхи її
реформування.
Маємо брати до уваги найперше ту обставину, що Україна нині, як і більшість посттоталітарних держав, знаходиться на етапі так званого перехідного періоду, коли формуються принципово інші: політична система суспільства; економічні макро- і мікроструктури; різноманітні інститути соціалізації особи.
Радикальні політичні, соціальні зміни, структурна перебудова економіки в Україні сьогодні супроводжуються паралельним і досить складним процесом - формуванням відповідного громадянина. Тобто сьогодні мова йде не про виховання чи адаптацію людини, що вступає до життя, відповідно до умов та вимог стабільного суспільства (адже поки що такого суспільства просто немає), а про соціальне формування та становлення особи одночасно зі становленням соціальних, суспільних відносин.
Це складний і дуже суперечливий процес. Принципового значення на тлі вище зазначеного набуло те, що молодій людині нині доводиться швидко переходити від пасивної, виконавської життєвої установки, що існувала ще недавно, до активної та самостійної, і найперше у сфері економічних стосунків на ринку праці.
Відомо, що нестійкому, дестабілізованому, як і так званому соціалістичному суспільству, притаманні дисциплінарні форми і методи виховання громадян. Однак, нам іти цим шляхом не можна, попри навіть високу криміногенну ситуацію, велику кількість антигромадських проявів серед молоді в Україні. Бо це один із шляхів повернення до так званого "комуністичного виховання", що нівелює особу, ставить на перший план не її інтереси, а інтереси суспільства. У такий засіб сформувати справді демократичне суспільство практично неможливо.
Наголосимо ще раз на тому, що не може бути активної громадянської позиції особи, якщо вона не поважає державних інституцій, таких символів, як Герб, Гімн, Прапор, якщо вона не виявляє сумлінності щодо праці як у власних інтересах, так і в ім'я своєї держави. Звичайно, суспільні настрої людей надто вже залежні від соціально-економічної ситуації, від умов життя громадян. Але це зовсім не означає, що ідейний, виховний процес повинен бути призупинений до часів економічної стабілізації. Зовсім навпаки: саме через брак виховної роботи з молоддю ми втрачаємо її творчий потенціал, її участь у всіх процесах розбудови української державності. [11; 30 - 38].
Сама ж молодь при цьому стикається з тим, що раніше існуючі моделі поведінки, соціальні ролі, нині не можуть бути придатними, оскільки вони вимагають від особи найперше виконавської позиції. Відтепер виникла реальна потреба саме в соціальній активності особи і перш за все у сфері економічних відносин. У цьому складність, суперечливість поведінки самих молодих людей, повне нерозуміння їх життєвого кредо дорослими, старшим поколінням, особистий радикалізм, надмірно критична, а іноді й агресивна, позиція молодої людини.
Дається взнаки й така досить суперечлива ситуація. Сьогодні для молодих людей в Україні, здавалося б, відкривається все більше можливостей задовольняти свої інтереси та потреби, але, одночасно, ускладнюються й умови для такої самореалізації. Складний і суперечливий процес переходу до ринку призвів до того, що маємо нині такі проблеми, як зниження зайнятості молоді, зростання безробіття, підвищення професійної кваліфікації та перекваліфікації, соціального захисту окремих соціальних груп, в тому числі й молоді. Одночасно, дещо інших форм набули й такі "старі" форми експлуатації молоді, як економічна та сексуальна злочинність, наркоманія. Цілком закономірно, що суттєву зміну ми спостерігаємо в характері та особливостях і міграційних процесів серед молоді.
"Включення" молоді до активного суспільного, в тому числі й політичного, життя має два щільно пов'язані один з одним аспекти - соціалізація молоді й оновлення суспільства. Включаючи молодь у систему існуючих суспільних відносин, суспільство змінюється й само: процес соціалізації переростає в процес оновлення суспільства. У свою чергу, змінюючи суспільство, молодь змінюється й сама, стаючи активною часткою суспільства, включаючись у суспільний механізм.
Але високо оцінюючи роль молоді як суб'єкту соціальної дійсності, не варто впадати до крайнощів і пускати процес її політичної соціалізації на самоплив. Умовою успішної політичної соціалізації є зміна поведінки особи відповідно до потреб суспільства і згідно з бажанням самого індивіда. Будь-яке суспільство завжди буде прагнути виховати таку особу, яка б підтримувала ті суспільно-політичні процеси, що в ньому розвиваються. [18; 94 - 123].
На розвиток української політичної культури в історичній ретроспективі впливали такі чинники:
довга багатовікова бездержавність, упродовж якої народне мав можливості брати участь у політичному житті;
розчленування української території різними державами з окремими культурами, політичними системами, що вело до психологічного, побутового та культурного відчуження між певними частинами українського народу;
денаціоналізація провідної верстви українського народу. У XVII—XVIII ст. українська шляхетська верства спольщилася. У XVIII — XIX сторіччях нащадки козацьких старшин зрусифікувалися, а ті, хто не зробив цього, були фізично винищені. Більшість українських гетьманів були закатовані у чужоземних в'язницях — Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Іван Самойлович, Павло Полуботок та ін. У XX сторіччі провідна верства або винищувалася в радянських концтаборах, або ж йшла на службу до радянсько-російської імперії. Це були втрати освічених носіїв політичної культури;
4) відсутність сильної національно свідомої середньої верстви — фахової інтелігенції, чиновників, громадян, господарників тощо.
Важливе місце в формуванні та вихованні політичної культури громадян України належить - політико правовій ідентифікації їх. Кожна людина має потребу в уподібненні до інших, у пошуках ідентичності, так зазначав Е. Фромм, називаючи потребу в ідентичності фундаментальною людською потребою.
Проблема ідентичності — це проблема пошуку відповіді на запитання: «Хто я?», «Куди належу?», «Де моє коріння?», «Як я ставлюся до інших людей?». «Якою є мета мого життя?», «Яке моє місце в політико-правових процесах великого українського політикумі?
Політико-правова ідентифікація, тобто відчуття приналежності до певної політико-правової спільноти, є важливою складовою формування політичної культури. [30; 373 - 379].
В сучасній Україні йдуть процеси руйнації старої політико-правової ідентичності та пошук нової. Поява такого нового політико-державного утворення, як суверенна Україна, зумовлює потребу пошуку шляхів до творення нової політико-правової ідентифікації населення нашої країни. Переважна більшість населення починає долати національну відчуженість і відчувати себе частиною такої спільноти, як український народ.
Однак слід мати на увазі, що є і люди, які вважають, що колишній СРСР зруйновано тимчасово, вони й далі відчувають себе «радянськими людьми».
Що стосується різних регіонів України, то слід зазначити, що у Західному регіоні цей процес йде значно інтенсивніше, ніж на Сході і Півдні України. Для цього є історичні причини та кризовий стан українського суспільства. Кому хочеться ідентифікувати себе із злиденною державою, яка не може надати елементарних засобів для існування мільйонам своїх громадян. Яку правову захищеність може відчувати пересічний громадянин у шкалі цінностей, в якій людині не складено ціни.
Важливо мати на увазі, що політична культура не є чимось вродженим, вона формується в процесі виховання, навчання, праці, спілкування. З психологічної точки зору тільки ці чинники можуть привчити більшість населення до норм демократичного життя, ознайомити його із структурою політичного життя, конституційними правами та обов'язками громадян.
Кожна держава створює свої підходи до системи виховання, такі підходи повинні бути теж і у нас в Україні. Виробляти рівень національної свідомості та політичної культури повинні не «мітингові оратори», а фахівці: політологи, філософи, соціологи, історики, психологи, юристи, культурологи. Потрібна велика праця, щоб рівень масової культури народу підносився до рівнів елітарної політичної культури початку XXI століття.[27; 234 - 245].
Отже, проблему формування політичної культури молоді в Україні сьогодні маємо розглядати з урахуванням як суттєвих змін у суспільстві, так і особливостей молодих громадян, як суб'єктів усіх державотворчих процесів.
1.4. Регіональний чинник розвитку політичної культури населення
України.
Проблема регіоналізму в новітній історії України.
У соціологічній літературі регіон постає насамперед як простір певної соціальної структури, організації влади та культурних традицій, що дає підстави соціологам говорити про територіально диференційовану спільноту людей. Із позиції соціологічного підходу територіальну організацію можна розуміти як сукупність територіальних спільнот різного рівня та відносин між ними. Завданням соціологічного дослідження є дослідження регіональних відмінностей умов життєдіяльності територіальних спільнот. У соціологічному аналізі соціально-територіальної структури суспільства дослідник акцентує увагу на соціальному механізмі функціонування і розвитку соціально-територіальних спільнот.
Як свідчать результати масових соціологічних опитувань, для абсолютної більшості українських громадян поняття "регіон" набуває двох значень: це і місцевість, де вони постійно проживають, і та частина території України, яка відрізняється від області своєю історією, культурою, економікою та розмірами.
Виокремлюють дві основні форми щодо розвитку феномена регіоналізму в Україні. Перша пов'язана з економічними інтересами регіонів і в цілому географічно збігається з наявним адміністративно-обласним поділом. Ця форма потенційно здатна стати домінантним чинником регіоналізації. Однак на сучасному етапі, коли ще зарано говорити про справжній баланс між захистом загальнодержавних економічних інтересів та обстоюванням місцевих економічних інтересів на регіональному рівні, вирішальну роль відіграє друга форма регіоналізму — історико-етнічна, ігнорування якої створює передумови для помітної напруженості у внутрішньополітичній ситуації.
Регіональні відмінності політичної культури як предмет соціологічного дослідження.
Українські соціологи приділяють належну увагу впливу історичних особливостей суспільного розвитку територіальних спільнот на ставлення їх до подій історичного минулого нашої країни, атрибутів її державності, вибору векторів зовнішньої політики та стратегічних партнерів.
Соціологічні дослідження середини 1990-х років, що мали на меті виявлення регіональних відмінностей у політичних орієнтаціях населення Львова і Донецька, дали підстави авторам їх висунути припущення: найсуттєвішими відмінностями між мешканцями обох міст є етнічні й політичні, тоді як соціальні відмінності відходять на другий план.
Соціальні дослідники відзначають існування регіональних відмінностей політичної культури не лише по осі "Схід-Захід". Так, Н.Погоріла висуває гіпотезу про існування "горизонтального" (Захід-Схід) та "вертикального" (Північ-Південь) культурального поділу України. Аналізуючи політичну культуру як комбінацію політичної компетенції, довіри до політиків і політичної активності, Н.Погоріла вказує на відсутність лінійного зв'язку зазначених елементів політичної культури з віссю "Захід-Схід". Понад те, з її точки зору, протистояння політичних культур на зразок "громадянська-відчужена" є характерним радше для Центру і Півдня .
У площині політичної культури політологи вказують на три вектори впливів у політичному просторі України: південно-західний — вектор впливу на культурні та релігійні процеси; південно-східний — вектор впливу на економічні рішення; південний (включно з АР Крим) — вектор впливу на сепаратистські та автономістські тенденції в українській політиці. Поряд із тим у сучасному українському суспільстві виокремлюються три політичні субкультури — російська, українська та західна, відмінності між якими пояснюються насамперед різним рівнем соціально-економічної активності та ставленням до національних інтересі. [18; 94 - 102].
Отже, йдеться про сегментації політико-культурного простору України. Наявні регіональні спільноти вирізняються особливою регіональною свідомістю, грунтованою на регіональній ідентифікації, регіональних інтересах і Цінностях, спільному історичному та політичному досвіді, етноконфесійних особливостях, наявності регіональних "агентів" формування політичної культури.
Таким чином, правомірно говорити про відсутність у сучасному українському суспільстві консенсусної політичної культури з узгодженим ставленням громадян у цілому всієї країни до певних політичних сил, які відстоюють відповідні ідеологічні цінності та політичний вектор розвитку, зокрема щодо зовнішньополітичного курсу за умов розгортання глобалізаційних процесів.
Натомість є підстави говорити про існування в нашій країні конфліктних політичних культур у регіональному вимірі. Наукова проблема полягає в тому, наскільки істотним є рівень зазначеної конфліктності й, передусім, які саме складники політичної культури заторкує у часовому зрізі.
Для розв'язання поставленої проблеми використано функціональний підхід у дослідженні політичної культури. До головних функцій політичної культури відносять:
пізнавальну (показники: інтерес до політики, політичні знання);
оцінну (оцінка політичної ситуації та політичних подій, діяльності політичних організацій та лідерів);
орієнтаційну (ставлення до ідеологічних цінностей, до різних політичних сил, які відстоюють такі цінності);
інтеграційну (довіра до політичних інститутів, політична ідентифікація);
активаційну (політична участь, політична компетентність, готовність до політичних акцій, електоральні преференції);
прогностичну (очікування і застереження, пов'язані з політичною перспективою).
Предметом нашого дослідження є вплив регіоналізму на найважливіші функції політичної культури територіальних спільнот України впродовж першого десятиріччя державної незалежності. З огляду на масові соціальні заворушення наприкінці 2004 року ("помаранчева революція") та можливі нові сценарії соціально-політичного розвитку країни з-поміж згаданих функцій політичної культури найактуальнішими видаються інтеграційна й активаційна. Комбінування цих функцій дає змогу побудувати чотири типи політичних культур: інтеграційно-активаційний, інтеграційно-пасивний, дезінтеграційно-активаційний та дезінтеграційно-пасивний.
Регіон як чинник впливу на зазначені функції політичної культури цікавитиме нас насамперед з погляду принципів територіальної організації соціально-політичних та соціокультурних аспектів життєдіяльності людських спільнот. Сумісність спільних соціально-культурних цінностей та рівень політичної солідарності аналізуються в термінах історичної ідентичності, просторово-територіальної самоідентифікації, бажаного вектора розвитку регіону, пов'язаного з опозицією "національна інтеграція — регіональна автономія" та рівня авторитаризму територіальних спільнот.
Емпіричними даними для виявлення можливих регіональних відмінностей в політичній культурі населення України будуть слугувати загальнонаціональні опитування, проведені в межах моніторингового проекту "Українське суспільство" впродовж 1994-2005 років, друга хвиля національного масового опитування "Політична культура населення України" (листопад 1991 року), а також загальнонаціональне опитування 1997 року, проведене в рамках соціологічного проекту "Регіони в Україні: динаміка, рухи і політика". [19; 115 - 117].
Вплив регіонального чинника на політичну культуру розглядається на підставі чотирьох макрорегіонів: Центру, Заходу, Сходу і Півдня. Доцільність такого поділу полягає у збільшенні вибіркової сукупності для статистичного аналізу й виправдовується збігом території названих макрорегіонів із географічним розподілом електоральних відмінностей під час парламентських та президентських виборів останнього десятиріччя.
Розподіл вибірок за макрорегіонами подано в таблиці 1. Для врахування відмінностей кількісного складу цифрами позначено: 1 — моніторингове дослідження "Українське суспільство"; 2 — друга хвиля опитування "Політична культура"; 3 — опитування "Регіони в Україні". Відмінності макрорегіонального розподілу викликані відмінностями в побудові вибіркової сукупності та в розмірах вибірки.
У всіх таблицях дані наведені у співвіднесенні з кількістю відповідей, а не з загальною кількістю респондентів.
Таблиця 1. Розподіл вибірок за макрорегіонами України
| Макроре-гіони | Склад за областями | N |
||
| 1 | 2 | 3 | ||
| Центр | Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Київська (разом із Києвом), Полтавська, Сумська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська | 590 | 456 | 329 |
| Захід | Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька | 326 | 366 | 251 |
| Схід | Харківська, Донецька, Луганська | 402 | 281 | 294 |
| Південь | Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська, АР Крим | 482 | 649 | 326 |
Регіональний чинник інтеграційної функції.
Аналіз регіонального чинника інтеграційної функції політичної культури ґрунтується на виявленні історичної ідентичності територіальних спільнот, їхньої просторово-територіальної самоідентифікації та орієнтації їх, щодо бажаного вектора розвитку регіону за лінією "унітарність — автономність". Показниками власне інтеграційної функції виступають: довіра до політичних інститутів (базового тріумвірату — президента, парламенту, Уряду) та політична ідентичність.
Як свідчить проведене за участю автора загальнонаціональне дослідження, переважна більшість громадян України артикулює важливість знання культури та історії для етнічної ідентифікації людини. Проте ставлення до подій національної історії має свої особливості.
Яким чином характер оцінки окремих історичних персоналій або подій є інструментом побудови соціальної самоідентифікації та створення сучасних "уявлених" спільнот, допомагає з'ясувати історична ідентичність, формована в межах дискурсу офіційного тлумачення історії та персоніфікованої пам'яті індивіда. Історична ідентичність у поєднанні з пам'яттю вможливлює виокремлення персоніфікованої схвальної оцінки історичних персоналій або подій незалежно від їх часової віддаленості та співвідноситься з поглядом на історичні події, сформованим під впливом знань, набутих ПІД час навчання в межах середньої та вищої освіти, тверджень політичних фігурантів різної орієнтації, поширюваних засобами масової інформації.
Побудова історичної ідентичності набуває вибіркового характеру порівняно з офіційним викладенням історії, коли одні факти або персоналії минулого інкорпоруються в загальний дискурс і стають об'єктами визнання та захоплення, а інші — об'єктами ізоляції, заперечення або забуття. Критерієм для таких селекційних процесів зазвичай є політична кон'юнктура та система цінностей відповідного соціального, політичного та економічного середовища. [5; 72 – 89].
Поряд з історичною ідентичністю вплив регіонального чинника на інтеграційну функцію політичної культури визначає, великою мірою, просторово-територіальна ідентичність регіональних спільнот.
Соціальні групи та індивіди демонструють у своїй поведінці численні види ідентичностей, включно з політичною і територіальною. Остання набуває чітких рис і стає вагомим чинником політичного життя у "багатоскладових суспільствах" (за А.Лейпхартом), де групи населення виокремлюються за певними сегментовими розрізненостями, передусім соціокультурними та ідеологічними.
Шлях особистості до просторово-територіальної спільноти включає такі віхи: пошук цієї спільноти, опертя на яку надає особистості впевненості; усвідомлення себе як її частинки, тобто інтеграція з "ми"; формування почуттів належності до спільноти, солідарності з