Зв’язок особистісних характеристик та стратегії поведінки в конфліктах у старшокласників
Міністерство освіти і науки України
Чернігівський державний педагогічний університет імені Т.Г. Шевченка
Психолого-педагогічний| факультет
Кафедра загальної та вікової психології
Бакалаврська робота
Зв’язок особистісних характеристик та стратегії поведінки в конфліктах у старшокласників
Виконала
студентка 41 групи
Науковий керівник:
Кандидат псих. наук, доцент
Скок Алла Георгіївна
Чернігів
2009
Зміст
Вступ
Розділ 1. Психологічна характеристика конфлікту і конфліктної взаємодії в малій групі
1.1. Конфлікт як соціально-психологічний феномен
1.2. Типологія конфліктів
1.3. Конфлікт та його психологічні складові
Розділ 2. Особливості конфліктної поведінки в юнацькому віці
2.1. Характеристика юнацького віку
2.2 Конфлікт дорослішання в юнацькому віці
2.3 Конфлікти в школі
2.4 Конфлікти у стосунках між юнаками і батьками
Розділ 3. Емпіричне дослідження стратегій поведінки в конфліктних ситуаціях та особистісних характеристик
3.1. Вибірка та процедура емпіричного дослідження
3.2. Методи та методики дослідження
3.3. Отримані результати та їх аналіз
3.4 Практичні рекомендації
Висновки
Література
Додатки
Вступ
На сьогоднішній день нікому не треба доводити, що наукове вивчення конфліктів має право на існування. Проблеми виникнення та ефективного розв’язання конфліктів, проведення переговорів і пошуку згоди конфліктуючих сторін викликає величезне зацікавлення не лише в психологів та соціологів, але й у політиків, керівників, педагогів, соціальних працівників – у всіх тих, хто в своїй практичній діяльності має справу з взаємодією людей.
Підвищення інтересу до проблеми конфліктів неабиякою мірою пов'язане зі зростанням напруженості в різних сферах соціальної дійсності, з гострою потребою практичної допомоги у вирішенні конфліктів з боку різних суспільних структур і фахівців. Наше суспільство виявилося непідготовленим до конструктивного розв’язання конфліктних ситуацій. Орієнтація на “безконфліктний” розвиток суспільства призвела до того, що проблематика конфліктів довгий час була безперспективною для наукових досліджень. Внаслідок цього конфлікт фактично був виключеним із сфери наукових інтересів, а в суспільстві не були сформовані механізми роботи з конфліктами. Спроби копіювання досвіду зарубіжних конфликтологів, особливо в області соціальних і виробничих проблем, який не розраховано на універсальне застосування в будь-яких соціокультурних умовах, виявляються малоуспішними.
У певній мірі суперечність між усвідомленням необхідності наукового осмислення природи конфліктів і непідготовленості до її вирішення стосується й психологів, незважаючи на те, що проблема конфлікту є фундаментальною для психологічної науки. У багатьох теоретичних підходах внутрішньоособистісні конфлікти, їх характер і зміст стають основою пояснювальних моделей особистості. Суперечності, конфлікти, кризи, що переживаються людиною, є джерелом розвитку її як особистості, визначають її життєвий конструктивний або деструктивний сценарій. Не меншу роль вони відіграють і в соціальному житті, як в інтерперсональній, так і в міжгруповій взаємодії. Таким чином, проблема конфлікту є актуальною для різних областей психологічного знання, а тому немає необхідності говорити про практичний інтерес, який пов'язаний з психологічною роботою з конфліктами.
Серед конфліктів важливе місце займають міжособистісні конфлікти. Вони охоплюють практично всі сфери людських стосунків. Будь-який конфлікт зрештою, так або інакше, зводиться до міжособистісного. Навіть у міждержавних конфліктах відбувається зіткнення між лідерами або представниками держав. Тому знання особливостей міжособистісних конфліктів, причин їх виникнення, способів управління ними є важливою складовою професійної підготовки практичного психолога.
Об’єкт дослідження: конфліктність як характеристика міжособистісних стосунків у старшокласників.
Предмет дослідження: стратегії поведінки в конфліктних ситуаціях у старшокласників.
Мета дослідження: вивчити стратегії поведінки в конфліктних ситуаціях у старшокласників та виявити взаємозв'язок між стратегією поведінки в конфліктній ситуації та особистісними характеристиками.
Гіпотези дослідження:
1. В юнацькому віці найбільш характерними стратегіями поведінки в конфліктних ситуаціях є компроміс та суперництво;
2. Старшокласникам, які обирають стратегію поведінки суперництва, притаманні такі особистісні риси як авторитарність, егоїстичність, агресивність, підозріливість.
Задачі дослідження:
1) провести теоретичний аналіз поняття конфлікту;
2) обрати методи та розробити процедуру емпіричного дослідження;
3) організувати й провести емпіричне дослідження;
4) провести статистичний і якісний аналіз отриманих результатів.
Структура роботи:
Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків. У першій та другій частині викладені результати теоретичного аналізу проблеми: проаналізовано поняття конфлікту, його види та структура, специфіку конфліктів у юнацькому віці. У третьому розділі представлено опис процедури емпіричного дослідження та отримані результати. Загальний об'єм роботи – 61 сторінка.
Розділ 1. Психологічна характеристика конфлікту і конфліктної взаємодії в малій групі
1.1 Конфлікт як соціально-психологічний феномен
Конфлікт — це таке відношення між суб'єктами соціальної взаємодії, яке характеризується їх протиборством на основі протилежно направлених мотивів (потреб, інтересів, цілей, ідеалів, переконань) або думок (думок, поглядів, оцінок і т. п.) [16].
Оскільки конфлікти завжди пов'язані з зіткненням інтересів, поглядів людей, остільки в їх зародженні, розвитку і вирішенні величезну роль грає психологічний чинник. Починаючи з 60-70-х pp. ХХ ст. публікується достатньо велика кількість робіт з психологічної проблематики конфліктів і особливостей їх розв’язання.
З'являється новий науковий напрям — психологія конфлікту, який концентрується на аналізі міжособистісних та внутрішньоособистісних суперечностей і на питаннях практичного та прикладного характеру, пов'язаних як з дослідженням психологічних передумов виникнення та ескалації конфліктів, так і з пошуком психологічних засобів регуляції та вирішення конфліктів [11].
Становлення психології конфлікту відбувається на базі і з урахуванням досягнень психології особистості, соціальної психології, психології управління, психології спілкування, психотерапії, психологічного консультування тощо.
Сучасна психологічна наука розрізняє чотири ключові поняття, які описують психологічний контекст виникнення конфліктів перш за все як критичних ситуацій [14].
До критичних ситуацій належать: стрес, фрустрація, криза і конфлікт. Життя, звичайно ж, завжди багатше будь-яких класифікацій, і тому виділити чітку межу між цими поняттями вдається далеко не завжди.
Стрес (від англ. stress — напруга) — неспецифічна реакція організму на ситуацію, яка вимагає більшої або меншої функціональної перебудови організму, відповідного пристосовування [2]. Природне походження стресових реакцій виявляється в тому, що життя без стресу неможливе, а «повна свобода від стресу», — як пише Р. Селье, — означає смерть» [14]. Важливо мати на увазі, що будь-яка нова життєва ситуація викликає стрес, але далеко не кожна з них буває критичною. Критичні стани викликають дистресс, який переживається як горе, нещастя, виснаження сил і супроводжується порушенням пристосовування, контролю, перешкоджає самоактуалізації особистості.
Фрустрація (від лат. frustratio — омана, марне очікування, розлад) визначається як стан, викликаний двома моментами: наявністю сильної вмотивованості досягти мети (задовольнити потребу) і перешкоди, яка заважає цьому досягненню [2]. Перешкодами на шляху до досягнення мети можуть виявитися причини різного характеру: фізичного (позбавлення волі), біологічного (хвороба, старіння), психологічного (страх, інтелектуальна недостатність), соціокультурного (норми, правила, заборони). Якщо розглядати глибину даного стану, то говорять про різні ступені переходу ситуації скрути в ситуацію, коли важкість у здійсненні діяльності стає непереборною. З погляду порушень у сфері поведінки, фрустрація може виявлятися на двох рівнях: як втрата вольового контролю (дезорганізація поведінки) або ж як зниження ступеня обумовленості свідомості адекватною мотивацією (втрата терпіння та надії).
Проте далеко не всякий стан фрустрації і емоційної напруги призводить до конфлікту. Емоційна напруга та незадоволеність, пов'язані з незадоволеністю потреб, повинні перейти певну межу, за якою агресія виступає в формі соціально направленої дії. Ця межа визначається станом суспільного страху, культурними нормами й дією соціальних інститутів, стримуючих вияв агресивних дій. Якщо в суспільстві або соціальній групі спостерігаються явища дезорганізації, знижується ефективність дії соціальних інститутів, то людина легше переходить межу, що відділяє її від конфлікту.
Фрустрація постійно присутня всередині людини, заганяється углиб і може в будь-який момент вийти назовні в формі агресії за певних сприятливих для цього умов. Агресивна поведінка, що викликана фрустрацією, може бути спрямована на іншу людину або групу людей, якщо вони є причиною розвитку фрустрації або представляються як такі. Агресія при цьому носить направлений соціальний характер і супроводжується емоційними станами гніву, ворожості, ненависті. Агресивні соціальні дії викликають у відповідь агресивну реакцію з боку іншого індивіда або групи –і з цієї миті починається конфлікт.
Таким чином, для виникнення конфлікту необхідно, по-перше, щоб причиною фрустрації була поведінка інших людей, і, по-друге, щоб у відповідь на агресивну дію виникла реакція, взаємодія.
Криза (від грец. krisis — рішення, поворотний пункт) характеризує стан, що породжений проблемою, якої людина не може уникнути і яку не може вирішити в короткий час і звичним способом (смерть близької людини, важке захворювання, зміна зовнішності, різка зміна соціального статусу тощо) [2].
Розрізняють два типи криз залежно від того, яку можливість вони залишають для людини в реалізації подальшого життя. Криза першого типу є серйозним потрясінням, що зберігає певний шанс виходу на колишній рівень життя. Ситуація другого типу — власне криза — безповоротно перекреслює життєві цілі та плани, залишаючи у вигляді єдиного виходу з положення модифікацію самої особистості та її сенсу життя.
Ф.Е. Василюк називає процес подолання критичних ситуацій переживаннями, наповнивши цей термін новим значенням [17]. До цих пір це поняття зв'язувалося з переживанням-спогляданням, з емоцією, що відображає в свідомості суб'єктивне ставлення до чинника, що її викликав. Автор розглядає переживання як внутрішню інтелектуально-вольову роботу по відновленню душевної рівноваги, втраченого сенсу існування („виробництво значення”) у критичній ситуації.
Конфлікт як критична психологічна ситуація припускає наявність в людини досить складного внутрішнього світу й актуалізацію цієї складності вимогами життя. І якщо при фрустрації перешкодою є зовнішні або внутрішні причини, що не підлягають, так би мовити, обговоренню, то причини, що породжують конфлікт, не є самоочевидними, вони не представляють безумовного «табу» і є завжди сплетені з умовами проблемної задачі.
У разі конфлікту саме свідомість повинна співвиміряти цінність мотивів, зробити між ними вибір, знайти компромісне рішення. З критичною ж ситуацією ми маємо справу тоді, коли суб'єктивно неможливо ані вийти з даної конфліктної ситуації, ані знайти прийнятного рішення, внаслідок чого свідомість капітулює перед нерозв'язаною задачею [13].
Таким чином, критичні ситуації, якщо піти від порівняно легких до найскладніших їх форм (від стресу через фрустрацію і конфлікт до кризи) вимагають від людини різної внутрішньої роботи. Різного роду стресові реакції часто виявляються у вигляді граничної активізації внутрішніх ресурсів особистості, що відстоює свої колишні можливості в реалізації життєвих планів. Складніші життєві ситуації можуть вимагати від людини перегляду рівня своїх життєвих цілей, перегляду потреб і домагань та одночасної реконструкції свого «Я».
Отже, конфлікт як вид критичних ситуацій, таким чином, є й одним з видів критичних ситуацій, і, одночасно, є тісно пов'язаним з кожною з них. Конфлікти завжди пов'язані з стресом, і практично завжди виявляється фрустрованість, незадоволеність, стресовість та критичність певного періоду або ситуації в житті людини. Конфлікти виступають одночасно і як причини, і як предмет, і, нарешті, як наслідок (як в позитивному, так і в негативному плані) різних критичних ситуацій в житті людини.
1.2 Типологія конфліктів
Серед ключових питань психології конфліктів важливе місце належить виділенню підгрунття для класифікації й типології конфліктів.
Відомі різні класифікації конфліктів, які, як це не дивно, можуть пояснювати сутність конфлікту різних груп людей та організацій, оскільки конфліктні колізії різного характеру можуть бути між країнами, націями, підприємствами, працівниками, адміністрацією, чоловіками і дружинами, директорами та вчителями, вчителями й учнями тощо. Цілком правомірно говорити про конфлікти політичного, економічного характеру, а, залежно від рівня організації — про конфлікти між індивідами, групами, верствами, системами на регіональному або глобальному рівні [6].
Зрозуміло, не можна всі конфлікти представити у вигляді єдиної універсальної схеми. Є конфлікти типу «сутичок», коли вирішення конфлікту можливе тільки в разі перемоги; є конфлікти типу «дебатів», де можлива суперечка, але можливий і компроміс; є конфлікти типу «ігор», які нескінченні й навряд чи коли-небудь будуть завершені. Останнє має принципове значення, оскільки знімає ореол безвихідності та приреченості навколо кожного з конфліктів.
Узагальнюючи найпоширеніші класифікації конфліктів, можна виділити наступні підстави класифікацій конфліктів. Так, виділяються такі базові підгрунття класифікації й типології конфліктів [23]:
• за складом і кількістю конфліктуючих сторін або учасників конфліктів (внутрішньоособистісні, міжособистісні, особистісно-групові, міжгрупові, міжколективні, міждержавні, міжпартійні, міжнаціональні конфлікти тощо);
• за проблемно-діяльнісною ознакою (управлінські, сімейні, педагогічні, політичні, економічні, творчі конфлікти тощо);
• за часом протікання конфліктів (гострі й хронічні конфлікти; швидкоплинні й довготривалі конфлікти тощо);
• за змістом конфліктів (змістовні або проблемні, «комунальні» або беззмістовні конфлікти);
• за тенденцією до перетворень і варіативністю (конструктивні та деструктивні або неконструктивні конфлікти);
• за ступенем гостроти суперечностей (незадоволеність, розбіжність, протидія, розбрат, ворожнеча, війна тощо);
• за ступенем інтенсивності конфліктів (основні й неосновні, реалістичні й нереалістичні конфлікти тощо).
Крім того, у межах кожної з названих класифікацій конкретизуються й визначаються окремі види конфліктів.
У науковій літературі розроблені класифікації, в яких конфлікти виділяються відразу по декількох підставах класифікацій, наприклад [31]:
• Ідеологічні конфлікти, в основі яких лежать суперечності в поглядах, настановах людей стосовно найрізноманітніших проблем життя суспільства, держави, колективу, відмінності в життєвих позиціях. Вищеназвані конфлікти можуть виникати як на рівні макросередовища (суспільства), так і на рівні мікросередовища – у найменших об'єднаннях, між окремими особами. Ці конфлікти можуть бути глибокими, гострими й складними, можуть торкатися ставлення до політики, держави, партії. Вони можуть бути пов'язані з міжнаціональними, сімейними стосунками, стосунками як у побуті, так і в офіційній обстановці.
• Економічні конфлікти, в основі яких — зіткнення економічних суперечностей, коли економічні потреби однієї сторони задовольняються або можуть бути задоволені за рахунок іншої. Чим глибші ці суперечності, тим сильніше зіткнення, тим стійкіший конфлікт, тим важче (а іноді й неможливо) його вирішити. Економічні конфлікти можуть виникати й між окремими людьми.
• Соціально-побутові конфлікти, пов'язані з суперечностями груп або окремих людей з питань житла, користування побутовими послугами, розподілу обов'язків, черговості надання соціально-побутових послуг тощо.
• Сімейно-побутові конфлікти, що ґрунтуються на дисгармонії сімейних стосунків, проблемах у психологічній атмосфері сім'ї. Причини цих порушень мають найрізноманітніші рівні значущості: від дрібних побутових зіткнень, морально-побутової розбещеності членів сім'ї до серйозних ідеологічних розбіжностей, які прямо або опосередковано впливають на організацію численних сторін життя сім’ї.
• Соціально-психологічні конфлікти – виявляються як у стосунках між групами, так і між окремими людьми. В основі цієї групи конфліктів — порушення в області взаємин. Причина порушень: психологічна несумісність, тобто неусвідомлене, нічим не вмотивоване неприйняття людини людиною, що викликає в однієї зі сторін або одночасно в кожної сторони неприємні емоційні стани. Причиною може бути боротьба за лідерство, за вилив, за престижне становище, за увагу, підтримку оточуючих тощо.
• Емоційні конфлікти – виникають через емоційні стани, викликані напруженою обстановкою, які зрештою переростають у дійсні конфлікти найрізноманітнішого характеру: від економічних, ідеологічних до сімейно-побутових. Причини такого роду конфліктів лежать у сфері стану здоров'я. Це можуть бути і відхилення в сфері сексуальних стосунків, і нав'язливі стани, і патологічні потяги (алкоголь, наркотики).
• Психолого-педагогічні конфлікти – базуються на суперечностях, що виникають у навчально-виховному процесі при зіткненні вимог, інтересів педагогів, учнів, батьків, керівників. Ці конфлікти потребують гармонізації стосунків у системах: «вчитель — учень», «вчитель — учні», «вчитель — вчитель», «вчитель — батьки», «вчитель — керівник».
• Конфлікти приналежності, які відбуваються через подвійну приналежність індивідів, наприклад, коли вони утворюють групу усередині іншої, більшої групи, або коли індивід входить одночасно до двох конкурентних груп, переслідуючи одну мету.
Ч.Ліксон виділяє такі найважливіші види конфліктів за змішаними підставами (кількість учасників конфлікту, спрямованість і особливості пов'язаних із ними переживань) [24]:
• внутрішні (проблему переживаємо тільки ми) й зовнішні (проблему переживаємо ми і, принаймні, ще одна людина);
• прямі (направлені на нас) і непрямі (не спрямовані безпосередньо на нас);
• індивідуальні (внутрішньоособистісні й міжособистісні) та колективні (беруть участь три та більше учасників).
Оскільки конфлікт завжди припускає певну кількість учасників, найбільш всеохоплюючою й фундаментальною є класифікація конфліктів за кількістю конфліктуючих сторін [21]:
• міжгрупові конфлікти (конфлікти у великих соціальних групах, в організаціях, у малих групах), коли конфліктуючими сторонами виступають соціальні групи, які переслідують несумісні цілі і перешкоджають один одному на шляху їх реалізації тощо.
• особистісно-групові конфлікти, що виникають у разі невідповідності поведінки особистості груповим нормам, очікуванням, інтересам, потребам, цінностям, цілям між окремою особистістю й групою людей;
• міжособистісні конфлікти, коли члени однієї групи переслідують несумісні цілі і реалізують суперечливі цінності, або одночасно в конфліктній боротьбі прагнуть досягнення однієї й тієї ж мети, яка може бути досягнутою лише однією зі сторін;
• внутрішньоособистісні конфлікти — зіткнення між приблизно рівними за силою, але протилежно спрямованими інтересами, потребами, потягами однієї людини.
Достатньо поширеною підставою для класифікації конфліктів може служити тривалість їх протікання й ступінь напруженості [1]:
• Короткочасні гострі конфлікти – відрізняються великою емоційною забарвленістю, крайніми виявами негативного ставлення конфліктуючих сторін. Іноді закінчуються важкими або навіть трагічними результатами. В основі таких конфліктів лежить найчастіше не стільки глибина, гострота суперечностей, скільки прояв особливостей характеру й темпераменту особистості.
• Тривалі гострі конфлікти характеризуються глибокими, стійкими суперечностями конфліктуючих сторін, які контролюють свої реакції та вчинки.
• Слабкі за проявом, так звані «в'ялі» конфлікти, що проявляються в суперечностях, носять негострий характер. Найчастіше активною буває лише одна зі сторін; інша не прагне відстояти свою позицію, уникає відкритої конфронтації.
• Слабкі за проявом, але так звані «швидкі» конфлікти — найсприятливіша форма конфліктної суперечності, в якій сторони оперативно приходять до згоди.
Найбільш поширені види конфліктів можна представити у вигляді таблиці 1.
Таблиця 1. Класифікація конфліктів залежно від особливостей конфліктуючих сторін
| Види конфліктів | |
| Соціальні | Внутрішньоособистісні |
| Міжособистісні | Між двома позитивними альтернативами |
| Між особистістю та групою | Між двома негативними альтернативами |
| Між малими, середніми і великими соціальними групами | Між позитивними й негативними альтернативами |
Конфлікти можна розглядати й у зв'язку з особливостями трудової діяльності. Так, у вивченні виробничих конфліктів, Н.В. Гришина звернула увагу на [11]:
• конфлікти, що виникають як реакція на перешкоду в досягненні основних цілей трудової діяльності;
• конфлікти, що виникають як реакція на перешкоди в досягненні особистісних цілей у спільній роботі;
• конфлікти, що виникають як реакція на поведінку, не відповідну прийнятим нормам стосунків людей у спільній трудовій діяльності;
• конфлікти, що виникають через особистісні відмінності членів трудового колективу;
• горизонтальні конфлікти та вертикальні конфлікти знизу вгору й зверху вниз залежно від службової субординації конфліктуючих. Обговорюючи характеристики проблемних ситуацій у спорті, В.С. Келлер [20] вказує, що в спорті конфліктом можна назвати ситуацію, в якій є два супротивники (індивідууми або команди) із протилежною метою, при цьому конфліктна ситуація може виникнути в результаті різного розвитку поєдинку.
При аналізі конфліктів у спортивній діяльності виділяються:
• функціонально-рольові конфлікти, коли дії одних учасників обмежують, блокують дії інших;
• конфлікти, що перешкоджають досягненню повторних цілей у спільній ігровій діяльності (конфлікти особистих домагань);
• конфлікти, що не відповідають експектаціям інших членів команди тощо.
Отже, існують різні класифікації конфліктів, що цілком природно, оскільки багатогранність і психологічна складність вказаного явища дозволяють вибирати різні підстави для їх аналізу.
1.3 Конфлікт та його психологічні складові
У сучасній психології традиційно виділяють ряд структурних елементів конфлікту [4]:
1) сторони (учасники, суб'єкти) конфлікту;
2) умови протікання конфлікту;
3) образ конфліктної ситуації (предмет конфлікту);
4) можливі дії учасників конфлікту;
5) результат конфліктної ситуації.
Сторони (учасники або суб'єкти конфлікту) — учасники конфліктної взаємодії, конфліктуючі або протилежні сторони в конфлікті, що можуть бути представлені як окремим індивідом, так і групою або соціальною структурою. Це учасники, які мають свою точку зору, свою думку і здатні висловити її, стають опонентами.
Умови протікання конфлікту. Характер будь-якої розбіжності найчастіше визначається зовнішнім середовищем. Виділяються наступні найважливіші умови протікання конфлікту:
просторові умови (сфера виникнення й прояву конфлікту, умови і причини його виникнення, конкретні форми прояву конфлікту, результати конфлікту, засоби й дії, які використовують сторони в конфлікті);
тимчасові умови (тривалість, частота й повторюваність конфлікту, тривалість участі в конфлікті кожної зі сторін, тимчасові характеристики кожного з етапів розвитку конфлікту);
соціально-психологічні умови (особливості психологічного клімату в групі, тип і рівень взаємодії, ступінь конфронтації, психічні стани й переживання учасників конфлікту, діапазон залучених у суперечність інтересів різних соціальних груп — сімейних, професійних, статевих, етнічних, національних).
Образ конфліктної ситуації (предмет конфлікту) виступає своєрідною середньою ланкою між характеристиками учасників конфлікту й умовами його протікання, з одного боку, і конфліктною поведінкою — з іншою.
Конфліктна ситуація являє собою систему взаємопов'язаних і взаємообумовлених елементів об'єктивного й суб'єктивного рівня, що відображають актуальне протиріччя.
Образ конфліктної ситуації, який іноді називають своєрідними ідеальними картами ситуації, включає наступні елементи [9]:
уявлення учасників конфлікту про себе (про свої потреби, можливості, цілі, цінності тощо);
уявлення учасників конфлікту про протилежну сторону (про потреби, цілі, цінності, можливості інших учасників конфлікту тощо);
уявлення учасників конфлікту про середовище й умови протікання конфлікту.
Аналіз створюваних образів конфліктної ситуації вкрай важливий з наступних причин [7]:
саме образ конфліктної ситуації, а не сама по собі реальність конфліктної суперечності, безпосередньо визначають конфліктну поведінку особистості, її реакції й переживання;
існує реальний і ефективний спосіб вирішення конфлікту за рахунок зміни образу конфліктної ситуації, яка здійснюється за допомогою зовнішньої дії на учасників конфлікту.
Можливі дії учасників у конфлікті. В основі класифікації дій у конфлікті лежать наступні складники [16]:
характер дій (активний наступ, оборонна або нейтральна дія);
ступінь активності в здійсненні дій (активні — пасивні дії; дії, що ініціюють — дії у відповідь);
спрямованість дій учасників у конфлікті (передбачається спрямованість на учасника, на третіх осіб, на самого себе).
Усю різноманітність дій можна об'єднати в декілька загальних класів або типових стратегій поведінки в конфлікті. Найчастіше виділяють наступні стратегії поведінки в конфліктах (загальні схеми дій) [16]:
поступлива — зниження своїх прагнень, внаслідок чого результат конфлікту стає менш приємним, ніж хотілося б;
уникаюча — відхід від ситуації конфлікту (фізичний або психологічний);
бездіяльність — знаходження в ситуації конфлікту, але без жодних дій щодо її вирішення.
Як правило, у конфлікті використовуються комбінації стратегій або загальних схем дій, деколи домінує одна з них. Часто конфлікт починається з кооперативної поведінки, проте при його невдачі в хід пускається змагальна або конкурентна стратегія, яка може також виявитися неефективною. У цьому випадку знов відбувається звернення до проблемно-вирішальної стратегії, що призводить до успішного вирішення конфлікту.
Стратегії реалізуються через різні тактики. Стратегії й тактики розрізняються між собою по ступеню узагальненості, при цьому передбачається, що стратегії — це не тільки загальна схема дій, але й набір базових і допоміжних цілей дій, тоді як тактика — це засоби досягнення цілей. Одна і та ж тактика може використовуватися в рамках різних стратегій. Необхідно також відзначити, що в літературі по конфліктології та літературі з психології конфліктів, нерідко ототожнюються стратегії й стилі поведінки в конфліктах.
Основними тактиками поведінки в конфлікті, або як їх ще називають, тактиками дії, є [15]:
раціональне переконання — використання фактів і логіки для підтвердження своєї позиції й переконання протилежної сторони в конфлікті;
тиск — вимога, наказ, загрози;
апеляція до влади, санкції — використання стягнень і винагород;
доброзичливий обіг, підлабузництво — створення в протилежної сторони уявлення про наявність у неї привабливих якостей; уявлення про те, що її позиція, погляди, пропозиції заслуговують пошани та викликають інтерес;
коаліційна — прохання про підтримку, союз;
висновок операцій — взаємний обмін благами, обіцянки;
маніпулятивна — уведення інших учасників конфлікту в стан хвилювання, деякого непорозуміння, управління увагою, створення ефекту несподіванки;
зобов'язання, що не відміняються, коли одна зі сторін здійснює певну дію до того часу, поки її умови не будуть прийняті;
загроза — деструктивна і недоброзичлива тактика, що може бути використана в разі неготовності або нездатності однієї зі сторін поступатися далі певних меж.
Розрізняють при цьому тактики: раціональні (наприклад, тактика раціонального переконання) та ірраціональні (наприклад, тактика тиску або підлабузництва).
Виділяють також тактики м'які і жорсткі. М'якою вважається тактика, наслідки застосування якої для іншої сторони приємні або нейтральні (наприклад, тактика підлабузництва або тактика раціонального переконання). Жорсткою звичайно, називається тактика, що може викликати неприємні психологічні наслідки для іншої сторони (наприклад, тактика тиску).
Представляють інтерес як тактики безпосередньої дії (інформування про суть справи), так і тактики опосередкованої дії (те, що хотілося б від об'єкта дії, але що прямо не згадується).
До полюса безпосередності тяжіють такі тактики як, наприклад, вимоги або прохання, а до полюса опосередкованості — такі тактики як доброзичливе звертання або підлабузництво.
Виділення стратегій конфліктної поведінки, їх особливостей і ефективного застосування у виході з конфлікту тісно пов'язано з індивідуальним вибором особистості, а також відповідністю стратегії та вживаних тактик особливостям суб'єкта і звичному стилю поведінки особи в спілкуванні. Важливу роль у виборі стратегії або стилю поведінки в конфлікті, а також у визначенні їх ефективності відіграють результати конфліктних дій. Будь-яка конфліктна дія може мати чотири основні результати [38]:
– повне або часткове підкорення іншої сторони або учасника конфлікту;
– компроміс;
– переривання конфліктних дій,
– інтеграція й вирішення конфлікту.
Той або інший результат конфліктних дій залежить від адекватності й ефективності стратегії, що використовується, тактик поведінки в конфлікті, а також від особливостей динаміки конфлікту і його усунення. Конфлікти виникають та зникають не раптом. При регулюванні конфліктів і при їх вирішенні важливо враховувати, на якому з етапів розвитку або ескалації конфлікту знаходяться зараз стосунки між його учасниками.
Особливе місце серед психологічних складових займають мотиви учасників, їх прагнення та намагання. Мотиви в конфлікті — це спонукання до вступу в конфлікт, що пов'язані із задоволенням потреб учасників, сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, які підсилюють конфліктну активність суб'єкта. У конфлікті найчастіше складно виявити дійсні мотиви учасників, тому що вони в більшості випадків приховують їх, виявляють у різних позиціях, тлумаченнях, що відрізняються від первинних мотивів.
Важлива роль у конфлікті належить інтересам та цінностям. Інтереси учасника конфлікту є усвідомленими потребами, які забезпечують його спрямованість на об'єкт конфлікту, сприяють реалізації його конфліктної поведінки.
Мотиви особистості, соціальної групи не виникають самі по собі і найчастіше викликані ситуацією, умовами, в яких людина знаходиться. Крім того, мотиви учасників конкретизуються в їх цілях. Ціль або мета — це усвідомлений образ передбаченого результату, на досягнення якого спрямовані дії людини. Метою суб'єкта в конфлікті є його уявлення щодо кінцевого результату конфлікту, тобто передбачений, визначений наперед результат.
Виділяють стратегічні й тактичні цілі учасників конфлікту. Основна мета учасника — оволодіння об'єктом конфлікту, їй підпорядковуються тактичні цілі. Однак залежно від розвитку конфлікту, ця основна мета може бути замінена на іншу (наприклад, нанесення матеріальної, моральної або психологічної шкоди іншій стороні), котра на початку конфлікту виступає як мета-засіб.
Суттєве місце в конфліктах займає ще одна важлива складова — позиція учасників. Це система ставлень учасника до елементів конфліктної ситуації, що проявляється у відповідній поведінці та вчинках. Позиція учасників конфлікту виявляється в спілкуванні, поведінці й діяльності. Вона характеризується динамічністю, гнучкістю або ригідністю, відносною усталеністю.
Суттєву роль займають визначені психологічні складові у виборі стратегій і тактик поведінки учасників конфлікту.
Отже, усі означені складові конфлікту важливі для психологічного аналізу й структурування так званої формули конфлікту, що містить опис проблеми, конфліктної ситуації та напрямку її розвитку, потенціалу та психологічні характеристики учасників конфлікту, опис та повторюваність інциденту конфлікту. Усі означені складові формули важливі в оцінці конфлікту, вибору стратегій і тактик поведінки учасників, прогнозуванні можливостей його згасання, ескалації або вирішення.
Розділ 2. Особливості конфліктної поведінки в юнацькому віці
2.1 Характеристика юнацького віку
Юність – певний етап дозрівання і розвитку людини, який лежить між дитинством і дорослістю. Слово “юність” означає фазу переходу від залежного дитинства до самостійної і відповідальної дорослості, завершення фізичного, зокрема статевого, дозрівання, а з іншої – досягнення соціальної зрілості. Але в різних суспільствах це відбувається по-різному [8].
Біологічно це період завершення фізичного дозрівання. Соціальний статус юнацтва неоднорідний. Юність завершуючий етап первинної соціалізації.
Головне психологічне придбання ранньої юності – відкриття свого внутрішнього світу, цьому сприяє поява нових питань про себе [27]. Багатьом старшокласникам властиве перебільшення власної унікальності. У юності розширюються тимчасові уявлення, включаючи майбутнє, особисті і соціальні перспективи.
Особистісне і професійне самовизначення – центральне новоутворення цього вікового періоду. Самовизначення, стабілізація особи в ранній юності пов’язані з виробленням світогляду – системи ясних, гідних переконань, що виражають відношення людини до світу, його ціннісні орієнтації [22].
Юність – вирішальний етап становлення світогляду, тому що саме в цей час дозрівають і його когнітивні, і його емоційно-особові передумови. Юнацький вік характеризується не просто збільшенням обсягу знань, але і величезним розширенням розумового кругозору старшокласника, появою у нього теоретичних інтересів і потреби звести різноманіття чинників до небагатьох принципів.
З розширенням і накопиченням інтересів, старшокласник починає замислюватися про сенс життя, намагається усвідомити своє життя не як серію випадкових, розрізнених подій, а як цілий процес, що має певний напрям, певний сенс.
Світоглядний пошук включає соціальну орієнтацію особи, тобто усвідомлення себе часткою, елементом соціальної спільності, вибір свого майбутнього соціального положення і способів його досягнення.
Характерна риса ранньої юності – формування життєвих планів. Життєвий план виникає, з одного боку, в результаті узагальнення цілей, які ставить перед собою особа, як наслідок побудови “піраміди” її мотивів, становлення стійкого ядра ціннісних орієнтацій, які підпорядковують собі перехідні прагнення. З іншого боку – це результат конкретизації цілей і мотивів [8].
Життєві плани старшокласників як за змістом, так і по мірі їх зрілості, соціального реалізму і охоплюваній тимчасовій перспективі вельми різні.
З мрії, з ідеального бажаного майбутнього, з побудови цінностей, значимих для особи у старшокласника постійно вимальовувався життєвий план.
У юнацькому віці відбувається переоцінка цінностей, вишиковуються ієрархії життєво-важливих цінностей, оскільки глобальне питання в цьому віці - це питання про сенс життя.
У кожного старшокласника існує своя система ціннісних орієнтацій, в якій цінність вишиковується в певний ієрархічний взаємозв'язок.
В процесі виявлення ціннісної орієнтації що вчаться потрібно враховувати два основні параметри:
а) міра сформованості ієрархічної структури ціннісних орієнтацій;
б) вміст ціннісних орієнтацій (їх спрямованість), які