Xreferat.com » Рефераты по психологии » Особливості використання казки в психокорекції Едипового комплексу

Особливості використання казки в психокорекції Едипового комплексу

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького

Кафедра психології


курсова робота

Особливості використання казки в психокорекції Едипового комплексу


Науковий керівник:

Викладач кафедри психології

Бінецька О.В.


Черкаси – 2008

ЗМІСТ


Вступ

Розділ 1. роль казки у діагностиці едипового комплексу

1.1 Едипів комплекс, як складне реактивне утворення в психіці суб’єкта

1.2 Амбівалентність почуттів суб’єкта до батьків та її роль у формуванні інтропсихічних конфліктів

1.3 Казка, як засіб об’єктивації змісту несвідомого

Розділ 2. ПСИХОКОРЕКЦІЙНА СПРОМОЖНІСТЬ КАЗКИ

2.1 Доцільність використання казки, як психотерапевтичного методу

2.2 Дослідження особистісної проблематики суб’єкта та можливості психокорекції за допомогою казки

ВисновкИ

Список використаних джерел

ДОДАТОК А

ДОДАТОК Б

ДОДАТОК В

ДОДАТОК Г

ВСТУП


Актуальність дослідження. З розвитком психології як науки про особливості пізнання об’єктивної дійсності, все більше виникає питань щодо символічної презентації психіки та методів її вивчення. Значущість символічних утворень психічного життя суб’єкта дає нам чітке уявлення про могутній вплив ірраціональних аспектів психіки, зокрема, колективних змістів. Досить яскравим прикладом репрезентації колективних змістів психіки людини є казка як елемент усної народної творчості. Зміст колективного несвідомого презентується, як правило, у символічних проявах. Такі прояви з плином часу стали універсальними не лише для певних народів, а й для людства в цілому і були яскраво представлені саме в казках.

Досліджуючи проблему вираження символічних змістів, ми намагаємося об’єктивувати особистісний матеріал, для того, щоб, в певній мірі, узагальнити суб’єктивні універсалії і довести їх ірраціональний вплив та могутню енергетичну насиченість. Проблема пошуку оптимального використання методів при роботі з групами займає не останнє місце серед великої кількості питань які стоять перед сучасними психологами. Одним з дієвих та актуальних методів на сьогоднішній день можна назвати казкотерапію.

Дослідити особистісну проблематику суб’єкта та Едипову залежність зокрема, можна за допомогою вивчення в єдності свідомих та несвідомих аспектів психіки. Казка за допомогою символів допомагає дослідити ці аспекти в психокорекційному процесі, з’ясувати глибинно-психологічні витоки особистісної проблематики та дослідити тенденції психіки на майбутнє.

Тому актуальність цієї роботи, як дослідження з метою визначення особливостей використання методу, має велике значення, оскільки відкриває нові можливості для використання казки як засобу психокорекційної роботи в групі.

Об’єктом дослідження є психокорекційний процес

Предметом дослідження є особливості використання казки як засобу психокорекції Едипового комплексу

Мета дослідження: дослідити особливості використання казки в психокорекційному процесі Едипового комплексу

Завдання:

Проаналізувати наукову літературу щодо даної теми

Дослідити діагностико-корекційну спроможність казки

Здійснити аналіз емпіричного матеріалу казок досліджуваних

Гіпотеза: казка є адекватним засобом дослідження глибинно-психологічних передумов виникнення особистісної проблематики суб’єкта.

Практична значущість дослідження полягає в тому, що теоретичні положення, зібраний емпіричний матеріал, представлені висновки можуть бути використані психологами-практиками у професійній діяльності.

Мета та завдання курсової роботи обумовили її структуру, яка складається з вступу, двох розділів, емпіричної частини, висновків, списку використаних джерел та чотирьох додатків.

Розділ 1. роль казки у діагностиці едипового комплексу


1.1 Едипів комплекс, як складне реактивне утворення в психіці суб’єкта


Однією з провідних глибинних детермінант, що обумовлюють особистісну проблематику суб’єкта , є Едипова ситуація, яка в майбутньому створює особливе внутрішньо психічне утворення – Едипів комплекс. Слід диференціювати поняття “Едипова ситуація” та “Едипів комплекс”. Оскільки, Едипова ситуація – це є сукупність певних обставин, які створюються за умов емоційного напруження і неврівноваження дитини у зв’язку з невідповідністю між реальним та бажаним ставленням батьків до її особистості. Едипова ситуація – це феномен, який чітко визначений часовими межами. Це відбувається приблизно на третьому - п’ятому році життя. Едипова ситуація є перехідною ланкою між первинними уявленнями дитини про стосунки та її майбутнім моделюванням власних. Слід зазначити, що цей перехід має незаперечно важливий вплив на подальше життя дитини. Тобто, ми можемо провести межу суттєвого поділу, яка утворює два різні за своїм емоційним забарвленням життєві етапи:

Етап до виникнення Едипової ситуації;

Етап наслідків Едипової ситуації;

Етап до виникнення Едипової ситуації характеризується абсолютним егоцентризмом, визначенням дитиною власних потреб як домінуючих, декларацією своїх бажань та примх.

Етап наслідків Едипової ситуації характеризується тотальним розчаруванням, почуттям неповноцінності, відчуттям покинутості.

З одного боку, ми можемо визначати значний “терапевтичний” вплив Едипової ситуації. А саме: нівелювання (точніше витіснення) егоїстичних тенденцій, що по суті повинно привести до розвитку у дитини емпатійності по відношенню до оточуючих. Але ми маємо змогу чітко визначити недосконалість такого наслідку, яка полягає в неможливості дитини (у зв’язку з відсутністю достатнього розвитку свідомості) рефлексувати та аналізувати свої дії. Саме тому стан, який актуалізується батьками і визначається як Едипова ситуація, має протилежний очікуваному вплив – формується фіксація, а, отже, все подальше життя дитини буде так чи інакше визначатися умовами Едипової ситуації. Тобто, в такому разі ми маємо змогу говорити про новоутворення в психіці суб’єкта, а саме – Едипів комплекс.

Едипів комплекс – це реактивне утворення (як і будь-який інший комплекс), яке характеризується скупченням великої кількості енергії. В результаті цього відбувається нерівномірний перерозподіл енергетичного потенціалу організму. Як наслідок – людина не здатна адекватно взаємодіяти з оточуючими, оскільки енергетичний потенціал витрачається на подолання своїх внутрішніх конфліктів.

Комплекс – це системне утворення, оскільки немає поняття “одиночності” в його контексті. Це сукупність певних характеристик, тотожних за своєю валентністю, але, іноді, полярних.

Хоча полярність, то є еволюційна (в розумінні онтогенезу) характеристика комплексу. Зазвичай, комплекс формується як реакція на певний подразник (негативний за своєю суттю чи не адекватно сприйнятий) і характеризується однозначно негативними переживаннями. В процесі “адаптації” психіки до новоутворення, виникають амбівалентні почуття, які є результатом витіснення негативних переживань. Саме тоді, ми маємо змогу говорити про полярність, як визначальну характеристику енергетики комплексу. Чітко відмежувати позитивні та негативні емоції ми не маємо змоги, оскільки енергетичні потоки (лібідний та мортідний) є результатом роботи одного феномену, а саме – психічного апарату.

Фрейд говорить, що існування первісних інстинктів окремо один від одного мало б саме по собі деструктивні наслідки. Він вважає, що прояви садизму, є не що інше, як патологічне розмежування обох енергетичних потоків. Інстинкт смерті може бути направлений як на зовні (агресія по відношенню до оточуючих), так і на самого себе (можливість психологічної імпотенції та психологічної смерті). При вивільненні деструктивної енергії на зовні за допомогою м’язової діяльності, ми маємо змогу констатувати могутній терапевтичний ефект сублімації та, зокрема, катарсису.

Фрейдівське тлумачення цієї проблеми можна продовжити наступним твердженням: “…Інстинкт руйнування слугує Еросу в цілях розвантаження” [1; с.346].

Таким чином, ми не можемо характеризувати Ерос, як щось абсолютно позитивне. Ерос каталізує деструктивні тенденції та, звісно, що абстрактно спрямовує їх в інше енергетичне русло (мортідний потік). Тим самим він розвантажується від негативних накопичень за посередництвом енергії руйнування. Тобто, ми можемо охарактеризувати лібідний та мортідний потенціал, як взаємоперехідні тенденції. Зокрема, енергія лібідо (Ерос) є першопричиною виникнення будь-яких почуттів, а енергія мортідо (Танатос) – це не що інше, як подальша диференціація цих почуттів, їх поляризація та вивільнення шляхом сублімації чи катарсису. В контексті такої думки, ми виходимо на первинний рівень тлумачення походження двох загальнолюдських істин: добра і зла. Очевидно, що будь-яке сприйняття характеризується позитивним налаштуванням. Лише потім, коли сприйнята інформація опрацьовується в несвідомому, ми маємо змогу констатувати ті чи інші паттерни людської поведінки, які є реакцією на відповідний стимул. Ця реакція і характеризується знаком “+” чи “-”. Тому ми можемо зробити наступні висновки:

Лібідний потенціал – це не абсолютний позитив, а лише каталізатор певних емоцій, детектор спрямування потоку почуттів.

Мортідний потенціал є засобом вивільнення накопиченої негативної енергії, оскільки позитивна енергія вивільняється без деструктивних наслідків як для особистості, так і для оточуючих.

Ступінь раціональності вчинків особистості визначається за посередництвом таких новоутворень, як комплекси, які є місцем концентрації великої кількості енергії. Вивільнення такого лібідного “напливу” здійснюється за допомогою мортідного потенціалу (переорієнтація енергії та відштовхування її біологічними системами назовні, як не сприйнятливої в контексті життєдіяльності живого організму). Це, в певній мірі, захисна реакція організму від само руйнації. Апотропність (запобігання негативним наслідкам) цього явища є певним “психічним імунітетом”, від функціонування якого залежить психічне здоров’я суб’єкта.

Юнг з цього приводу говорить: “Комплекс – це є образ певної психічної ситуації, яка достатньо емоційно акцентуйована і до того ж не сумісна з первинною позицією свідомості. Цей образ має притаманну лише йому цілісність, досить високий рівень автономності, а тому підлягає лише обмеженому контролю з боку свідомості та поводить себе як стороннє тіло в сфері свідомості. Комплекс, зазвичай, нівелюється зусиллям волі, але його існування не підпадає серйозній загрозі та при першій можливості проявляє себе з тією ж силою”[2; с.148]. Тобто, характеризуючи комплекс, ми не приділяємо належної уваги його функціональній спроможності, що, в свою чергу, не зменшує його впливу. Очевидно, що відкидання проблеми як такої чи поверхневий її аналіз лише ускладнюють перебіг прояву певного комплексу.

Найхарактернішим почуттям, яке визначає наявність комплексу, є страх. За посередництвом страху, свідомість схильна нівелювати комплекси. Людина завжди намагається дереалізувати певний факт, якщо він для неї є неприйнятним. Саме в такий спосіб первісні люди намагалися пояснити та уникнути різного роду небезпечних явищ, зокрема, за допомогою апотропних засобів(ритуали, закляття, молитви, малювання узорів на тілі тощо). Але, як відомо, чим сильнішим є відхилення комплексу, тим більшої значущості та впливу він набуває. Комплекс починає асимілювати свідомість та визначати особливості діяльності суб’єкта. На основі цього, ми констатуємо неадекватність вчинків та інші іррелевантні прояви. Це, зазвичай, приводить до невротичної дисоціації особистості.

Юнг проводить досить цікаву паралель між страхом темряви та актуалізацією комплексів у вигляді страхів саме в нічний час(чи то у вигляді сновидінь, чи то на зразок нав’язливих страхітливих думок). У порівнянні можна провести паралель між страхом темряви та страхом, який актуалізується комплексами. Він спрямовується лише на певні об’єкти(говорячи про Едипів комплекс, ми маємо на увазі суб’єктів, які мають певні стосунки), а це і є не що інше, як перенесення почуттів на людей, які характеризуються аналогічними особливостями, що і провокатор Едипового комплексу. Саме таким чином і відбувається заміщення первинного лібідного об’єкту.


1.2 Амбівалентність почуттів суб’єкта до батьків та її роль у формуванні інтропсихічних конфліктів


Едипів комплекс характеризується наявністю амбівалентних почуттів як до батька, так і до матері. Амбівалентність – протилежність установок, почуттів, емоцій, потягів, які спрямовані на один об’єкт. З.Фрейд відзначав, що амбівалентні прояви почуттів, потягів існують не лише в реальному житті, а і в сновидіннях, фантазіях. У ранньому дитинстві суб’єкт поряд із любовними може відчувати агресивні почуття до близьких йому людей (батьків, братів, сестер та ін.) [3]. Амбівалентність – це протилежність душевних схильностей, установок і почуттів, переважно любові і ненависті, спрямованих на один і той же об’єкт.

Е.Блейєр розглядав амбівалентність з трьох позицій: інтелектуальна амбівалентність (суб’єкт одночасно висловлює суперечливі твердження), вольова амбівалентність (суб’єкт одночасно хоче і не хоче), афективна амбівалентність (суб’єкт одночасно і любить і ненавидить одну і ту ж людину) [4]. Відповідно до психосексуального розвитку суб’єкта, амбівалентність має місце на орально-садистичній і анально-садистичній стадіях, коли любов поєднується з прагненням завдати шкоду об’єктові [5]. К.Абрахам [6] у контексті дослідження об’єктних відношень відзначав, що оральна стадія є доамбівалентною, оскільки в суб’єкта відсутній мотив руйнування материнських грудей. На орально-садистичній стадії з’являється вороже ставлення до об’єкта, тобто виникає амбівалентне ставлення. Подолання амбівалентності стає можливим на генітальній стадії.

Суб’єкт стосовно до батьків може виражати протилежні почуття – бажати смерті батька і любити його. Якщо виникає конфлікт, то дитина здатна негативні почуття переносити на інший об’єкт. Ідентифікація – це процес ототожнення суб’єкта з об’єктом, здійснюється вона на основі прив’язаності до іншої особи, емоційного зв’язку з іншою особою (батьком, матір’ю та ін.). Суб’єкт прагне бути схожим на об’єкт своєї прив’язаності, за рахунок процесу ідентифікації відбувається формування власного “Я”. Ідентифікація включає амбівалентні почуття: суб’єкт, ідентифікуючись із батьком, прагне не лише бути таким, як і він, але відчуває й агресивні прояви тоді, коли виникають ніжні почуття до матері, виникає бажання замістити батька. З метою наближення до батька дівчинка може ідентифікуватися з матір’ю навіть тоді, коли виявляє до неї ворожі почуття. Ідентифікація являє собою “першу форму емоційного зв’язку з об’єктом” [7 с.198].

Питанню виникнення амбівалентних почуттів стосовно близьких людей приділяла увагу М. Кляйн. Дослідниця вважає, що ревнощі в дитини виникають як наслідок суперництва з батьком, який звинувачується в тому, що він наближений до матері і “забрав материнські груди”. Едипів комплекс виникає до 6 місяців, коли, на її думку, з’являється суперництво з батьком. Фантазії про те, що батько перебуває близько біля матері, пов’язані з тим, що пеніс батька був усередині матері. На думку М. Кляйн, особливо яскраво проявляється ця тенденція тоді, коли суб’єкт не отримує достатньої кількості тепла і любові [8].

1.3 Казка як засіб об’єктивації змісту несвідомого


Колективне несвідоме являється частиною психіки, яку не можливо відділити від особистого несвідомого, хоча колективне несвідоме і не завдячує своїм існуванням особистому досвіду. В той час, як особисте несвідоме складається з змістів, котрі свого часу існували в свідомості, але потім були витіснені, змісти колективного несвідомого ніколи не були присутніми в свідомості, а, отже, ніколи не витіснялися. Поняття архетипу, який складає необхідний корелят до ідеї колективного несвідомого, вказує на те, що в психіці існують певні форми, які набули розповсюдження серед людства. Міфологи їх називають «мотивами». Леві-Брюль назвав їх “representations collectives”. В галузі релігієзнавства, Юбер та Мосс означили їх як «категорії імагінації». Адольф Бастіан охарактеризував їх як «елементарні думки» або «прадумки». Таким чином, введене Юнгом поняття архетипів колективного несвідомого не являлось «теорією однієї людини». Історичні погляди на цю проблему були представлені ще з Античності [9].

Колективне несвідоме має здатність частково проникати в свідомість людини і проявляти себе у вигляді архетипів, символів. Зазвичай такі прояви ми зустрічаємо в сновидіннях, міфах, казках, тематичних психомалюнках, ЛСД-станах, кататимних переживаннях, різного роду психічних порушеннях тощо.

В теорії сновидінь З. Фрейда констатується наявність у сновидінні експліцитного та імпліцитного змісту, алогічність першого та логічна впорядкованість другого, багатогранність змісту, вираженого в тому чи іншому образі сновидіння, і одночасно – репрезентація певного аспекту змісту в багатьох образах. К. Юнг наголошує на багатозначності психологічного змісту символіки колективного несвідомого, а також на тому, що ця символіка слугує вираженню індивідуально-неповторного змісту психіки суб'єкта [10].

Так, в сновидіннях чи в малюнках різних людей одні й ті ж архетипні образи виражають різний психологічний зміст. Автор символ - драми Х. Льойнер показав, що символічні елементи "сновидінь наяву", подібно елементам нічних сновидінь, є багатозначними, а також вказав на необхідність багаторівневої рефлексії психологічного змісту "сновидінь наяву". Своєрідним символом суперечливих психічних процесів є невротичний симптом, його психологічний зміст поєднує в собі несвідомі, передсвідомі та свідомі елементи. Згідно з С. Грофом, психологічний зміст символічних образів, які виникають в особливому стані психіки при вживанні ЛСД, включає в себе елементи відразу декількох рівнів несвідомого (психодинамічного, перинатального, трансперсонального), при цьому наголошується конденсованість вираження зазначеного змісту в символах [11, с. 102-110].

Символи як прояви несвідомого людини є частиною загальнолюдської культури та зберігають значний заряд своєї первісної значимості. У деяких людей вони викликають значну емоційну реакцію, яка зазвичай визначається як забобонність. Хоча символьні представлення психіки і сприймаються людством як забобонність, вони все ж таки мають досить великий вплив як на життя окремого суб’єкта, так і на все людство. Витіснення символьних проявів спричиняє лише утворення специфічної енергії, яка зазвичай має деструктивний характер. Сучасна людина не розуміє, наскільки раціоналізм сучасного життя негативно впливає на духовний розвиток особистості, оскільки втрачається той сакральний зв’язок з минулим, який повинен забезпечити духовний розвиток як окремої особистості, так і людства в цілому. Антропологи не раз описували, що відбувається з племенами аборигенів при зіткненні їхніх духовних цінностей з цивілізацією. У них втрачається інтерес до життя, порушуються принципи їхньої життєдіяльності, настає моральне виснаження.

В давні часи, коли інстинктивним представленням психіки був відкритий доступ до свідомості, розум людини міг легко знайти їм місце в раціональному внутрішньому світі. Сучасна людина не в змозі цього досягти. Оскільки її свідомість нівелювала будь-яку можливість засвоєння імпульсів інстинктивного та несвідомого. Але все ж таки, символічна епоха охоплює біля десятка тисяч років до нашої ери та півтора тисячоліття нашої ери. Таким чином вона ввійшла не просто в підсвідомість людини, а й в менталітет усього людства, в його генофонд. Отже, ми і до цього часу залишаємося “символічними людьми”.

Казка являється досить яскравим проявом презентації імпліцитних несвідомих тенденцій зовнішньому світу. Певним чином, вона дає змогу провести детальний аналіз не лише історичних подій або культурних тенденцій, які мали місце в ті чи інші часи, а й дає змогу проаналізувати за допомогою символьних проявів несвідомого природу переживань, фантазій наших предків [12].

На сьогодні, проблема вивчення символьних представлень психіки є актуальною, оскільки з плином часу витіснення архаїчних утворень стає все помітнішим. Дослідження символьних проявів дасть змогу визначити не лише зміни в особистісному несвідомому, а й в колективному. За допомогою казки люди з прадавніх часів намагалися об’єктивувати свої власні несвідомі переживання та презентувати їх зовнішньому світові.

Досить яскраво в казках представлено архетип Духу. Інтерпретація даного архетипу була представлена К.Г. Юнгом. Архетип Духу досить часто зображається в казках у вигляді мудрого старця. Він з’являється тоді, коли головний герой перебуває в критичній ситуації і не може покладатися лише на власні сили. Юнг вважав, що архетип духу, який проявляється в казках та сновидіннях, бере на себе відповідальність вирішення тих критичних проблем, які виникли у головного героя. Але ці проблеми насправді потребують лише роздумів та критичного погляду. Психіка людини в стані афекту не здатна на критичні, тверезі роздуми, саме тому, історично виникла потреба в уявленні так званого духу, образу, який би міг взяти вирішення такої ситуації на себе. Але так чи інакше, проблема вирішується власними силами головного героя. Просто зневіра, панічний стан, який виникає в критичних життєвих ситуаціях провокує зневіру у собі та об’єктивацію певного образу, стану особистості, який може вирішити всі проблемні питання. Цей аспект має в собі коріння комплексу меншовартості, який, очевидно, культивувався з прадавніх часів та провокував виникнення в психіці людини образів могутніх старців чи богів, які являлися в снах чи видіннях та вирішували складні життєві ситуації [13, с.227-282].

Зазвичай, поява мудрого старця в казкових сюжетах, його мудрі поради лише направляють головного героя для самостійного вирішення проблем. Тобто, мудрий дух не являється панацеєю від всіх бід, він лише вказує правильний шлях для адекватного вирішення проблеми. Нерідко в казках мудрий старець ставить герою запитання про його походження, мету, напрямок подорожі. Це відбувається для того, щоб змусити героя замислитися над власним минулим, цілями на майбутнє, над вчинками. Це, певним чином, рефлексія, яка дає змогу замислитися над правильністю власних дій. Вважалося, що нібито поява старця, тобто спонтанна об’єктивація архетипу неминуча, оскільки зусилля волі навряд чи змогли мобілізувати сили героя та знайти вихід з критичної ситуації. Архетипний образ допомагає нівелювати афективність в сприйнятті критичного та налаштувати свідомість на роздуми, вирішення проблеми. Відбувається самоаналіз власних вчинків, спонукань та пошук виходу з несприятливої ситуації. Отже, з одного боку, старець являє собою знання, мудрість та інтуїцію, а з іншого – моральні якості, такі як доброзичливість, готовність допомогти. Незважаючи на переважність позитивних моментів в образі духовного старця, такий архетип має двозначний характер: то він виступає як об’єкт блага для героя, то як породження зла [14, с. 422-480].

Іншим способом прояву архетипу духу в казках є тваринна форма. Тваринний аспект в архетипі духу не нівелює ті духовні цінності, які ми споглядаємо в образі мудрого старця. В деяких моментах тварина перевершує людину: вона ще не заплуталася в власній свідомості і може виступати гарантом успішного та розумного подолання труднощів. Мабуть, з прадавніх часів людина вважала, що тваринам не притаманні роздуми на теми буття. Можливо саме тому образ тварини і являє собою один з варіацій архетипу духу в казках.

Як правило, ми зустрічаємо в казках образ тварин, які хотіли б прислужитися головному герою. Вони поводять себе по-людські, говорять людською мовою, володіють розумом та знаннями, яких досить часто не вистачає головному герою. Така ідеалізація тварин може бути викликана бажанням жити без клопотів, як роблять це тварини. Але, очевидно, у людей не виникало питання, чому у тварин немає клопотів і чому вони є у людей. Тобто, ми маємо справу з відривом від реальності і запереченням реально існуючих фактів [15].

Казка як спонтанний продукт психіки не може об’єктивувати нічого іншого, крім того, що саме собою являє людська психіка. Таким чином, казку можна вважати компенсаторним засобом вирішення життєвих труднощів. Ще одним важливим аспектом в об’єктивації змісту несвідомого в казках є заперечення реальності, неприйняття очевидного. Людина звикає з самого народження покладатися у вирішенні проблем на сторонніх: батьків, родичів тощо. Вона не здатна сама долати труднощі та мислити логічно над вирішенням складної ситуації. Саме тому історично і виникла потреба у використанні заміщуючого образу того важливого суб’єкта, який дбав про конкретну людину з народження. Лише з плином часу такий образ трансформувався в загальну універсалію, яка і представлена в казках всіх народів світу [16, c.207-246].

Розділ 2. ПСИХОКОРЕКЦІЙНА СПРОМОЖНІСТЬ КАЗКИ


2.1 Доцільність використання казки, як психотерапевтичного методу


Багато хто думає, що казкотерапія адресована тільки дітям, причому, дошкільного віку. Однак віковий діапазон, який охоплює казкотерапія, не має меж. Казкотерапію можна назвати “дитячим” методом тому, що вона звернена до чистого і сприйнятливого інфантильного початку кожної людини. Метафорично предмет казкотерапії можна визначити як внутрішню перемогу Творця над Руйнівником, вічне протистояння Добра і Зла.

Як поводиться людина, що вона відчуває, що вона думає – усе це можна проаналізувати з погляду критерію “руйнування – творення”, що виявляється стосовно зовнішнього і внутрішнього світу. Це трактування має прямий зв’язок з енергетичними представленнями в людській психіці – Еросом та Танатосом. Зовнішній руйнівник приносить біль і дискомфорт іншим людям. Зовнішній творець намагається створити навколо себе комфортні умови, береже те, що його оточує. Внутрішній руйнівник свідомо і несвідомо шкодить своєму здоров'ю і розвитку. Внутрішній творець “очищує” думки, дисциплінує почуття, піклується про своє здоров'я [17].

Основний принцип роботи – виростити Внутрішнього Творця і взяти під його контроль Руйнівника. Казкотерапія як напрямок практичної психології приваблива ще і тим, що має небагато обмежень, у порівнянні з іншими підходами. Так, наприклад, у неї немає вікових обмежень: у кожнім віці своя казка чи міф [18, c.569-586].

Може здатися, що казкотерапія універсальний метод. У контексті осмислення життєвого досвіду, можливо. Але, як відомо, універсальних методів не буває, і в цьому велике досягнення сучасної практичної психології.

Сучасна казкотерапія має "обличчя" діагностичне (арсенал проективних методик для дослідження людини); "обличчя" що впливає і "обличчя" профілактичне. Казкотерапевтичний вплив здійснюється за допомогою п'яти видів казок: художніх, дидактичних, психокорекційних, психотерапевтичних і медитативних. Для кожної ситуації, включаючи консультування, або підбираються, або спеціально складаються відповідні казки [19]. Ще одна особливість методу полягає в наступному: у казкотерапії важлива дія, але ще більш важлива післядія. Саме післядія казкотерапії є могутньою силою, що стимулює розвиток клієнта, розвиток, що не залежить від психолога, тобто, власний розвиток.

Міфологічні уявлення, що засвоюються клієнтом, стосуються не тільки його життя в цілому, але і самого процесу терапії. Часто казкотерапевт пише сам "казку для клієнта". Але те, що було корисно одному, нерідко стає корисним і іншому. Таким чином, поповнюється "банк" психотерапевтичних казок.

Функції психотерапевтичних казок:

Казка заповнює прогалини індивідуальної історії людини і доповнює її загальнолюдською інформацією.

Казка дозволяє актуалізувати моменти особистої історії, що витісняються людиною.

Казка дозволяє сформувати новий погляд на ситуацію і перейти на новий рівень її усвідомлення, моделюючи більш конструктивне відношення і поведінку.

Казка відображає внутрішній конфлікт суб’єкта і дає можливість поміркувати над ним.

Казка є символічним "буфером" між людиною і казкотерапевтом. Завдяки цьому опір суб’єкта зменшується і енергія направляється на рефлексію та самоаналіз.

Казка служить альтернативною концепцією сприйняття неоднозначних життєвих ситуацій.

Казка формує віру в позитивне вирішення проблеми.

«В методі казкотерапії нема статичності чи структурної непорушності», – стверджує О.В. Гавриченко. Звідси виникають складнощі у валідізації цього методу психотерапії. Валідність будь-якої процедури виміру складається в стійкості отриманих результатів відносно до вимірюваних властивостей об’єктів, тобто відносно предмету виміру. За якими параметрами можна порівнювати результати виконаної роботи і визначати ефективність казкотерапії? Що в терапевтичній метафорі може показати, наскільки її структура і зміст будуть адекватні досліджуваній проблемі? Ось ряд питань, які необхідно розглядати при використанні цього методу в практиці психологічної допомоги [20].

В цьому випадку цікавить діагностична спроможність казкотерапії, а саме по яким образам і яким параметрам можна класифікувати ті чи інші психологічні проблеми, про які нам метафоричною мовою говорить пацієнт, щоб згодом надати йому адекватну психологічну допомогу і правильно побудувати психокорекційну роботу. Професіонально використовувати психологічну інформацію при здійсненні психологічної корекції необхідно, спираючись на можливості самого клієнта і на його внутрішній світ. Як показує практика, казки дітей і дорослих мають яскраві індивідуальні відмінності. І це не тільки збільшує діагностичні можливості, але і ставить перед казкотерапевтами цілий ряд труднощів. В психофізиці фізичні стимули однозначно детермінують вимірювані властивості відчуттів, а ось в процесі психодіагностики зв’язок може бути складніше, особливо якщо це пов’язано з терапевтичною метафорою.

Однак важливо пам'ятати про те, що не завжди доросла людина відразу готова до занять казкотерапією. Кожне серйозне втручання в сферу несвідомого породжує феномен проекції, тому, проникаючи в сутінки душі, казкотерапевт так чи інакше провокує виникнення проекції (як у чоловіків так і в жінок) - можна сказати дещо видозмінивши висловлювання Юнга. Необхідно пам’ятати про несвідоме клієнта і механізми психологічного захисту, які заважають несвідомому демонструвати прихований матеріал. Звичайно казкотерапевт аргументує розповідь казки власною "несподіваною" асоціацією з історією клієнта. Виникаючий при цьому "ефект несподіванки" часто позитивно мотивує клієнта.

При використанні психотерапевтичних казок важливі три речі:

Доречність

Щирість

Дозованість

Як би не любив психолог казки, їхнє використання повинне бути доречним. У іншому випадку можна спотворити всю ідею. Першу психотерапевтичну казку доречно використовувати лише тоді, коли вона найбільше яскраво й образно ілюструє основну думку психолога при формулюванні "зворотнього зв'язку" клієнту.


2.2 Дослідження особистісної проблематики суб’єкта та можливості психокорекції за допомогою казки


Емпіричне дослідження складається з трьох казок, які було запропоновано розповісти учасникам активного соціально-психологічного навчання – „Казка життя”, „Моя улюблена казка”, перенесення улюбленого казкового персонажу в улюблену казку.

Перший варіант казки дає можливість дослідити актуальний настрій, стан, самооцінку, несвідомі аспекти психіки: глибинно-психологічні передумови формування особистісної проблематики суб’єкта, тенденції на майбутнє. Другий варіант казки більш спрямований на дослідження минулого дитячого досвіду, позиції в сім’ї, глибинні аспекти психіки. Третій варіант роботи з казками дає можливість виявити тенденції психіки на майбутнє і приховані бажання піддослідних.

Всі ці казки в єдності є дуже інформативним матеріалом для суб’єкта дослідження лише в комплексі з правильною інтерпретацією психолога та діалогом з автором казок, в якому психолог має можливість уточними певні моменти, проговорити неусвідомлювані аспекти проблематики особистості. Це в комплексі з іншими методами дослідження є дуже дієвим засобом дослідження глибинно-психологічних передумов виникнення особистісної проблематики, усвідомлення яких сприяє психокорекції особистості .

В казці життя О. обрані персонажі саме пінгвіни, які живуть в холодних краях, для яких морозні температури – це природне середовище. Знову ж таки є прагнення піти з дому (пінгвіна перевезли в теплі краї) – знайти людей, які б по відношенню до неї проявляли емоційне

Если Вам нужна помощь с академической работой (курсовая, контрольная, диплом, реферат и т.д.), обратитесь к нашим специалистам. Более 90000 специалистов готовы Вам помочь.
Бесплатные корректировки и доработки. Бесплатная оценка стоимости работы.

Поможем написать работу на аналогичную тему

Получить выполненную работу или консультацию специалиста по вашему учебному проекту
Нужна помощь в написании работы?
Мы - биржа профессиональных авторов (преподавателей и доцентов вузов). Пишем статьи РИНЦ, ВАК, Scopus. Помогаем в публикации. Правки вносим бесплатно.

Похожие рефераты: